Лист до духівника в редакції

Повернутися до змісту книги "Родинні перехрестя"

Скільки ж то дівчат писали до тебе, аби розповісти про свого п'яницю батька? Багато, дуже багато, і я - одна з них. П'ята дитина з сімох. Маємо прекрасну маму, а батька, на жаль...

Як ми були малими, в домі панувала безпросвітна нужда, батько заробляв мало, а що гірше - бив маму. Ми повиростали, і тепер часи скрути минули - усі працюємо, мамі також вже не загрожують побої, але скільки ще инших упокорень й принижень випало на нашу долю! Батько крав, а ми, ховаючи очі, мусили повертати обкраденим гроші. Хоча репутація батька усім в околиці була відома, як і те, що діти не несуть відповідальности за батьків, але люди є люди... знаєш це краще за инших! А безперервні скандали вдома? Не хочу й згадувати, хотіла б забути про всі пролиті сльози і ненависть, яку повсякчас відчувала до батька. Так, то була справжня ненависть. Бо хіба це було життя? Не могла спокійно вийти з дому, зайти до бару, завжди брав острах, що там його застану. Соромилася свого батька! Розумієш, що то означає, отче, коли у власній домівці остерігаєшся ненароком залишити гаманця, бо одразу спорожніє, мусиш ховати пляшки з напоями, аби не знайти їх спорожненими. Як можна любити такого батька?

Але тепер він помирає. Ще ходить, але, напевно, не дотягне до кінця місяця. їсть його поїдом страшна хвороба. Минулого року переніс операцію: повернувся додому без однієї легені. Здавалося, що вилікувався; але цього року хвороба знову дала про себе знати, спочатку в горлі, пізніше вразила печінку - і врешті почули страшний вирок: "Нічим уже не зарадиш".

Хто б тепер згадував про те, що батько пив? Я пам'ятаю лише, що завжди приносив з роботи цукерки, купував нам усім морозиво, пам'ятаю, як плакав, читаючи наші дитячі листівки зі святочними побажаннями. А коли мама лежала в лікарні, цілих двадцять днів готував для усіх нас обіди, хоча сам був уже хворий і ледь тримався на ногах. Зараз, коли дивлюся, як старанно обчищає шкірку з їстівних каштанів (завжди сам їх готує), плачу, бо тільки тепер відчуваю, що люблю його, коли вже надто пізно. Чи вибачить мені Бог?

Повір мені, отче, зараз ми усі намагаємося висловити батькові свої сердечні почуття, і добре бачимо теплі іскринки в його, тепер часто зволожених, очах. Вдячний нам за це. Але ніхто не знає, що думає в глибині душі. Батько ніколи не ходив до церкви. Чули від нього лише блюзнірства та прокльони. Та нещодавно висповідався й прийняв Святі Тайни, отож маю надію, що Ісус прийме його, навіть із тими прокльонами, що принаймні Він його зрозуміє.

Батько ще не старий, йому лише п'ятдесят сім років, несправедливо, щоб так рано помер. Нарешті маю такого батька, про якого завжди мріяла, але власне зараз Бог у мене його забирає. Не вистачить мені вже часу, аби полюбити його.

Коли залишить нас, це буде для мене подвійним й болючим ударом, бо втрачу його саме тоді, коли, як здається, віднайшла. Як сумно визнавати свою помилку, коли вже нічого не можна вдіяти. Не втішає навіть те, що помилялася "у добрій вірі". Маю надію, що мій лист допоможе иншим зрозуміти, що людину треба любити такою, якою вона є. Бо може настати час, коли любити буде надто пізно.

Ще тільки хочу, отче, сказати про свою матінку: яка вона прекрасна людина! Вона єдина, незважаючи на численні терпіння й приниження, повсякчас була з ним. Завжди підтримувала його. Вона теж заслуговує на кращу долю.

Прощавай, дорогий отче, коли молитимешся, згадуй і про мого батька. Дуже прошу.

Читачка з Верони. Famiglia Cristiana 1978 nr 1.

[ Cкачати книгу: "Родинні перехрестя" ]

[ Купити книгу: "Родинні перехрестя" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!