Якщо мені допоможеш, народжу дитину

Повернутися до змісту книги "Родинні перехрестя"

Свою працю я розпочала в одній з великих лікарень Парижа. Мене одразу ж попередили, що чергування триватиме упродовж сорока восьми годин без перерви, опісля матиму два вихідні дні. Це був убивчий ритм життя. Можливо, саме через хронічну втому наші акушерки часто бували аж надто знервовані, втрачали таку необхідну для нашого фаху чуйність.

Власне ця напружена, трохи хаотична атмосфера перших місяців праці спричинилася до того, що у мене визріла постанова надати глибшого змісту своїй роботі. Вирішила йти проти течії, аби не збайдужіти до чужого болю, не сприймати буденно народження й смерть, не втратити сенсу життя і міжлюдських стосунків. Відтоді, кожна жінка, якій я асистувала у пологовому залі, ставала для мене не черговою чи наступною пацієнткою, а єдиною й неповторною особистістю (якою власне кожен із нас і є!), і з цією людиною я намагалася нав'язати особистий контакт.

Одного дня, почувши, як якась жінка стогне від болю і кличе свою матінку, я підійшла й спробувала створити таку атмосферу, яка бодай трохи нагадувала б породіллі про вимріяну материнську присутність. Відчайдушні волання цієї жінки, яка почувалася цілком загубленою й безпомічною у довгій незнайомій лікарняній палаті, допомогли мені усвідомити, що, схоже, те саме відбувається і з иншими, що кожна жінка, яка чекає на народження дитини, потребує біля себе власне "материнської присутности". Я навчилася разом із ними долати передпологовий страх. Що більше - намагалася бути опанованою, упевненою у собі, аби власною відвагою підтримати жінок, якими опікувалася. Подібним чином поступала б хіба кожна мати, опинись вона на моєму місці...

Лонг'юммель - бідне передмістя Парижа. Особи, які потрапляють у нашу лікарню, нерідко належать до маргінальних елементів. Також часто доля зводить мене із жінками, які мають важкий життєвий досвід - борються з економічними та родинними труднощами. Більшість із них чужоземки, передовсім арабки.

Аби нав'язати ближчий контакт із цими, часто цілком самотніми жінками, що не можуть порозумітися з лікарями та медсестрами, я придбала граматику арабської мови і почала кожної вільної хвилини, яка тільки могла випасти у такій несамовитій круговерті, самотужки вивчати її. Так що зараз, упродовж довгих годин очікування, (вони завжди видаються аж надто довгими!), які ми разом переживаємо, можу розмовляти з тими жінками, і відчуваю, що це для них дуже важливо - у такій важкій хвилині свого життя мати біля себе когось, хто їх розуміє, хто зможе вислухати їхні прохання й звіряння. На перший погляд може здатися, що моя робота одноманітна, монотонна, але знаю, що це не так, бо кожного дня отримую нові враження, переходжу разом із якоюсь жінкою через її терпіння, радію її радістю. Й так після кожного народження дитяти. І... кожного разу мушу перегортати цю сторінку, відразу ж забути про свою співучасть у болі й радости, бо ж на цьому моя місія закінчується, вже не я, а мати мусить прийняти дитинча.

Але це не викликає у мене якогось гіркого щему, що більше: мені здається, це - найкраще у моєї праці. Дає можливість таємно жертвувати часточку себе самої, аби тільки радість матері була повною.

Якось до мене в лікарню прийшла дівчина, мала на ім'я Сесіль. Була на четвертому місяці вагітності. Її хлопець, як тільки довідався про цю "біду", одразу ж вивітрився, як камфора. Батьки дівчини, які до того ж були у матеріяльній скруті, ні про що не здогадувалися. Єдиним, продиктованим відчаєм, прагненням Сесіль було перервати вагітність. Переговорила уже з багатьма товаришками й лікарями, але ніхто не зміг переконати її народити дитину.

Того дня Сесіль прийшла до мене лише довідатись, у який спосіб перервати вагітність, яка зайшла вже надто далеко. Пригадую, що вислухала терпляче її звіряння. Дозволила їй уволю виплеснути переді мною усі свої жалі. Я знала, що зараз не зможу знайти таких переконливих слів, щоб пояснити їй величезну вартість життя, яке в ній зародилося. Однак хотіла, аби відчула, що я усе розумію, що сердечно їй співчуваю. Сказала, що хоча й не можу їй зарадити в перериванні вагітності, але могла б допомогти, коли прийме рішення народити дитину.

Того дня Сесіль відійшла не промовивши й слова. Минув тиждень і вона зателефонувала: "Катерино, - мовила, - якщо мені допоможеш, народжу дитину!". Я не могла у це повірити. Відразу ж переговорила з Марі й Жаном - молодою подружньою парою. Знала, що вони допоможуть мені у розв'язанні драми Сесіль. Спільно ми постаралися про тимчасову працю для Сесіль, ще й вписали її до школи медичних сестер - власне цей фах вона хотіла здобути. Також я нав'язала контакти з її родиною. Надалі ми з Сесіль почали зустрічатися щоденно, про усе, що сталося, спільно повідомили її батьків. Ми вкупі пережили справді важкі хвилини. Але безвиході ситуації не відчували. Сесіль уже тоді знала, що про всяк випадок має другий дім. її обіцяли взяти Жан і Марі.

Врешті народився Клавдій, і Сесіль попросила, аби я була йому за хресну маму. День хрестин став справжнім святом, лише батько Сесіль продовжував займати тверду, неприступну позицію. Демонстративно стояв у передпокої. Я наблизилася до нього з дитинчам, і на ходу віднайшовши якийсь привід, попросила, аби він потримав його хвилинку.Залишила їх наодинці. Коли повернулася до кімнати, побачила, що він, зворушений, щось сердечно промовляє до немовлятка, як це лазвичай роблять усі дідусі.

Проминуло декілька місяців, і я довідалась, що Сесіль запізнала порядного хлопця. Вони одружились й переїхали мешкати у Нант. Мені здавалось, що всі контакти з ними перервано. Але кілька днів тому я отримала від Сесіль прекрасного листа. Розповідає, що щаслива зі своїм чоловіком і малим Клавдієм. Закінчила школу і зараз працює у лікарні медичною сестрою. Наприкінці повідомляє: "Цими днями упевнилась, що знову очікую малюка, отож, одразу подумала про тебе і постановила написати листа, аби тобі першій переказати Цю новину".

Catherine de Courchelles (Париж)

[ Cкачати книгу: "Родинні перехрестя" ]

[ Купити книгу: "Родинні перехрестя" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!