Вирішили сказати "Так"

Повернутися до змісту книги "Родинні перехрестя"

Рідну домівку я покинула ще молодим дівчам. Хатня атмосфера видавалася мені нестерпною, вимоги надто суворими. У місті одразу знайшла роботу продавця. Познайомилась з групою сучасної молоді, які провадили дуже вільний спосіб життя. З кількома дівчатами - переконаними феміністками - навіть потоваришувала. Разом із ними брала участь у походах, маніфестаціях, дискусіях, які відстоювали право жінки на переривання вагітности. Погляд на цю справу мала цілком ясний та однозначний - жінка є господинею свого лона! Була переконана: якби зі мною сталось щось подібне - перервала б вагітність, не задумуючись...

Та коли я насправді завагітніла, відчула, що втрачаю грунт під ногами. Всі ці теорії про те, що "плід ще не є дитиною, у війнах гинуть мільйони людей, й ніхто не здіймає галасу, а коли одна жінка не має бажання народжувати дитину, підносять крик: "на хрест її!"" вже не переконували мене.

Скільки разів у різних ситуаціях я проголошувала подібні фрази. Тепер, коли мала б їх застосувати до себе і до своєї власної дитини, не здавалися мені аж настільки аргументованими. Зрозуміла одну просту істину: я справді могла звільнитися від цієї "маленької часточки себе самої", але не могла себе обдурити: переривання вагітности не можна прирівняти до усунення родимої плями, що притьмарює твою вроду. Зрозуміла, чому не маю бажання звільнитися від того, що живе у мені, бо це дитина, яка згодом прийде на світ. Хоча ще донедавна вважала, що це різні речі...

Часто доводила на наших мітингах, що життя - несправедливе, що на цей світ не варто було й приходити. Але усе це я могла проголошувати лише тому, що сама отримала життя.

Моя мама вибрала для мене життя, а не смерть (хоча й була я шостою дитиною у родині). Тепер я мусила прийняти рішення стосовно маленької істоти, яка жила у мені.

І я сказала: "так!" Більшість моїх подруг не могли зрозуміти такої різкої зміни позиції. Деякі навіть висміяли мене, инші байдуже кинули-. "Роби, як знаєш". Однак жодна з них й не подумала мені допомогти (чи не мали на це охоти).

Батько дитяти одразу ж розтанув, немов вранішній туман. Не було й мови, аби повернутись додому. Почулася покинутою й самотньою, але прикрощі й труднощі, що їх самотужки переживала, замість зламати мене, зробили ще заповзятішою. Власне тому, що ніхто не хотів цієї дитини, я щораз більше схилялася до думки, аби її народити. Лише я сама могла захистити це життя у байдужому й ворожому світі.

Мала щастя - знайшла одну сім'ю (приятелювали з моєю родичкою), яка прийняла мене у свій дім. Ставилися до мене доброзичливо й з розумінням. Те, що хочу народити дитину, було для них цілком нормальною, природною справою. Дивна річ, але це були християни власне того типу, яких я ще донедавна вважала ворогами свободи й усілякого прогресу... Насправді вони виявились зовсім иншими, аніж я малювала у своїй уяві. Відрізнялись від усіх тих, яких зустрічала до того. Не повчали, не виголошували промов, не пропагували своїх "єдино вірних" поглядів. Та й до мене не виставляли жодних претензій. Прийняли мене такою, якою я є; що більше, видається мені, що певні риси мого нестерпного характеру навіть поважають, у що справді важко повірити... Маю враження, що прив'язалися до мене.

У період вагітности я зробила для себе певні висновки: усі ми - як жінки, так і чоловіки - прагнемо до більшої свободи, до якнайповнішої реалізації власного "я". Сама стала жертвою цієї "реалізації", а властиво, великого непорозуміння. Бо це не я була вільною у своєму виборі, як залюбки проголошувала на маніфестаціях феміністок, а чоловіки, з якими я так "вільно зустрічалася"... Вони були свобідними у своїх учинках (якщо тут узагалі можна говорити про свободу!), використали мене й усю відповідальність скинули знову ж на мене.

Не стала я дорослою жінкою... Але й вони не стали зрілими чоловіками.

Тепер розумію, що любов - це щось цілком відмінне від того, що пережила я. Подружжя, яке мене пригорнуло, показує мені зразок справжньої любови. Від них не завжди іскрить чуттєвість, але вони справді кохають одне одного. Це видно з того, як охоче перебувають разом, як уважно одне одного вислуховують. Цінують, поважають себе навзаєм, повністю довіряють одне одному. Уважно до них придивляюся, заглиблююсь у сенс їхнього подружнього зв'язку. Не спостерегла, аби в їхніх взаєминах дружина бодай чимось була принижена. Навпаки - є особою рівноправною у всьому, жінкою, яку чоловік ніколи не потрактує як предмет.

Рівноправ'я у них - справжнє, є сенсом їхнього буття, а не мітинговою декларацією. Відчула, що й сама прагну саме такої любови.

Е. С (24 роки)

[ Cкачати книгу: "Родинні перехрестя" ]

[ Купити книгу: "Родинні перехрестя" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!