 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Повернутися до змісту книги "Родинні перехрестя" Притихає плюскіт води у мийці, останні тарілки з неголосним бренькотом перекочовують на полицю. Прибирання закінчене, усі речі зайняли свої місця. У домі запанували тиша і спокій. Чути дитячий голосочок: - Мамо, ти вже закінчила? То Жан-Марі кличе мене зі своєї кімнати, що у глибині будинку, де його ув'язнив, не такий страшний уже, грип. Власне понамочував пензлики й узявся до написання мистецького твору, гідного його семи років. - Так, так, я закінчила, вже йду до тебе. Беру ще щось із його одягу, того, що вимагає ремонту, і присідаю біля нього. Чоловік зараз на роботі, Марі-Ноелль у школі. Отож, ми самі і маємо час для довірливої розмови. Він швидко підводить голову: - Скажи, мамусю, тепер ти вже не плачеш? - Ні, коханий. - Визнай правду, мамусю. Господь певно дуже тебе любить, адже подарував такого хлопчика, як я, і таку дівчинку, як Марі-Ноелль. - Так, коханий! Можна й справді сказати, що це особлива любов Господня. Повненькі щічки малюка ще більше заокруглюються у широкій щасливій посмішці. З новим запалом повертається до свого творіння. За хвилину знову премило просить: - Розкажи мені ще якісь історії з мого життя. Для мого хлоп'яти його власне життя і вчинки - найулюбленіша оповідь, яка йому ніколи не набридає. - Отож, було так. Довгий час твій татко і я жили у великій тузі: не було у нас дитинки, не могли ми "дати життя". Нікого було покохати усім серцем. Тому розпочали старання, аби маленький осиротілий хлопчик, у якого немає своєї матусі, прийшов у наш дім і став нашою дитиною. Жан-Марі на хвилину перестає малювати, пензлик, піднятий угору, нерухомо зависає у його руці, опісля рвучко відкладає його і кидається мені в обійми. На його прекрасному личку під розхристаною чуприною розквітає усмішка. Довге біляве волосся, здається, увібрало у себе усе світло. - Бідна мамусю, ти не могла нас виносити у своєму тілі, але ми жили у твоєму серці! Коли наші діти були ще малими, у віці чотирьох чи п'яти років, ми довірливо розкрили перед ними правду, що стосувалася "таємниці життя", тобто їхнього народження, як і той факт, що прийняли ми їх у нашому домі як справжній "Божий дар". Уже перша розповідь справила на них велике враження, і при будь-якій нагоді просили розповідати ще й ще. У тому, що ми всі четверо зустрілися і полюбили один одного, вони відчули велику Божу благодать. Спочатку мій малюк був настільки вражений почутим, що хотів усім довкола розповідати про своє щастя, однак переконала його, що це наша маленька "таємниця любови". Майже кожна родина має якусь власну таємницю. Тоді й сам визнав, що цей скарб маємо берегти. Наші діти зрозуміли, що нам потрібна їхня любов, а їм - наша. Син не хоче пропустити ані шматочка своєї історії: - Розкажи, як ти приїхала мене шукати. - Усілись ми у автомобіль і здолали 700 кілометрів, ми вже знали, що ти - хлопчик. Мав прибути до нашого дому в день святого Жана-Марі Віяне. Віддала тебе під його опіку ще до того, як побачила й прийняла рішення дати тобі його ім'я. Не було у нас жодного вагання чи сумніву: ти одразу став нашою дитиною. Сіро-блакитні очі широко розплющуються від захоплення: - Отже ти полюбила мене ще до того, як побачила? - Звичайно, коханий, як усі матері, котрі очікують на дитину. - А що було потім? Отож, приїхала за тобою у лікарню разом із татком і Марі-Ноелль, твоєю старшою сестричкою, якій тоді виповнювався третій рік. Як тільки вона тебе побачила, одразу почала смикати мене за суконку, прохаючи: - Забери його з нами, забери! Остерігали нас у лікарні, аби на зворотній дорозі тебе не сповивати, бо міг застудитися. Було тобі заледве кілька тижнів від народження, ти тільки-но перехворів жовтянкою і нагадував жовте курчатко. Додому ми приїхали дуже пізно. Поміняла тобі пелюшки, а ти так жалісливо плакав, що мені розривалося серце. Дивлячись на це моє маленьке курчатко, на ту дрібноту (бо важив ти всього два кілограми і двісті грамів), я сказала із сльозами у голосі: "Але ж дали його мені надто маленьким". Була вражена, побачивши, який ти немічний і слабенький. На щастя, допомогла тітка "Зу". Вправні, фахові руки медичної сестри загорнули тебе і повернули в мої обійми. Ти одразу притих і заспокоївся. На це Жан-Марі сказав із ніжністю: - Мамо, вага не має жодного значення. Важливою є любов! Жан-Марі вразливий на почуття любови, як і усі инші діти, але виявляє це у свій власний, незвичний спосіб, і це приносить нам чимало втіхи. На початку року ми виїхали на декілька днів із членами своєї спільноти для духовного усамітнення. Як же радісно, сердечно, із якою турботою зустріли нас діти по приїзді! Вони прикрасили святково накритий стіл, принесли нам кімнатні капці, не тямилися від щастя, вечір по-справжньому видався урочистим. Вранці мій хлопчина, звичайно такий галасливий, наблизився до мене і визнав мені потихеньку: - Мамо, тепер, коли тебе віднайшов, відчуваю, що маю нове серце! Цей поетичний вислів став рефреном до всього, що розбудила в його душі ця коротка розлука. Тепер уже я не мусила спеціяльно вишукувати теми для медитацій і роздумів. Тему відкрило само життя... Скільки ж то років у своїй спільноті йдемо на зустріч із Богом, але ще жодного разу не дякували Йому за "нові серця" наших дітей, за радість повернення до дітей нас самих з "новими серцями"! Тепер спільно проведені години переживаємо як справжнє свято - діти засвідчують послух, сердечність, я ж - віддаю глибоку шану Богові, який замешкав у душах наших дітей. 1 якщо часом наш спокій і збурюється хвилинами роздратування (бо кому вдається того уникнути?), чи не втримаємося від докорів, викликаних тою чи іншою причиною, Марі-Ноелль просить: - О ні, мамусю, тепер уже ні! Скільки ж то разів діти допомогли нам жити згідно із нашою вірою і їх власною логікою й потребою правди. Жану-Марі виповнилося шість років і він готувався до свого першого причастя. Одного ранку сказав із притаманною йому щирістю й простотою: - Мамо, ти не така, як Бог. - Вочевидь, що ні, коханий. Але чому ти про це мені говориш? Адже ти мені розповідала, що Бог, коли пробачає, забуває про все, що було, дає нам нове серце і кохає нас ще більше. - Звичайно, що так! - У такому разі, ти не така, як Він. Кажеш, що пробачаєш, що перегортаємо цю сторінку, а потім далі про це говориш, далі пам'ятаєш! - Це правда, Жан-Марі, я не така досконала, як Господь Бог: намагаюся пробачати щодень, завжди, як говорив Ісус: "Будьте досконалі, як досконалий ваш Отець, що на небі", але це дуже важко... Наші діти у найважливіших справах уміють навертати нас до Бога. Колись, як помирав хтось із рідних, розмовляла з дітьми про цю смерть. Жану-Марі було тоді 5 років. Трохи згодом, коли зачув храмові дзвони, запитав: - Мамо, це дзвонять на шлюб чи на похорон? - На похорон, коханий. Запанувала хвилина мовчанки, опісля сказав із переконанням: - Мамо, будеш щасливою, коли помреш! - Ох! - скрикнула глухо. - Звичайно, адже побачиш Бога! - Так, це правда, мій дорогенький, звичайно ж, побачу Бога. - Гадаю, буде тобі важко нас залишати, але ж будеш звідти нами опікуватися і не перестанеш нас любити. Ти ж сама так казала! У моєму хлопцеві "таємниця смерти" не збуджувала жодної тривоги; і я так само цілковито поклалася на Бога, довірила Йому турботу про мою душу в годині, яка колись мусить настати. Коли діти у пориві ніжності кидаються в обійми свого татуся, це більше, ніж будь-яка медитація, наближує мене до таємниці Божого батьківства. Колись, під час св. Літургії, Жан-Марі, тоді п'ятилітній хлопчик, почув слова святого Павла-. "Усі, кого оживляє Дух Божий, є дітьми Божими. Отримали в дарі Духа дітей усиновлених, і це Він каже нам волати "Авва", що означає "Отче"". Потягнув мене за рукав: - Ти чула, мамо, сказано "усиновлених", чи це власне те саме? - Так, власне це,- відповіла. Порозумілися поглядами, і хлопчик слухняно дослухав Літургію до кінця. Повернувшись додому, після молитви, з радістю могла йому пояснити краще, що ті слова означали. - Бачиш, це дійсно те саме. Усі ми є усиновленими Божими дітьми. Чи добре розумієш, що означає - "усиновлені", - запитала, намагаючись перевірити його знання. - Це означає,- завагався лише на мить. -Це означає - обраний з любов'ю. У цю мить я сама сильніше, аніж будь-коли, відчула, що то був вибір із любови, який зробив Бог, аби ми стали Його дітьми; а любов, якою обдаровуємо наших дітей, дозволила мені глибше зрозуміти і якби в новому світлі побачити правду любови, якою Вседержитель обдаровує нас. З життя французьких фокуляринів. Lui muore e la gente passa. Рим, 1972. [ Cкачати книгу: "Родинні перехрестя" ] [ Купити книгу: "Родинні перехрестя" ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
