Чотири листи до сина

Повернутися до змісту книги "Я поспішаю жити"

Мабуть, у кожної матері, що чекає народження своєї першої дитини, чекає з невимовною ніжністю, радістю, але й певною тривогою, виникає нестримне бажання поговорити зі своєю крихіткою, подумки пригорнути своє малятко до серця...

Такі почуття охоплювали й мене, і тоді я брала ручку та папір, і писала своєму ще не народженому синочкові листи.

ЛИСТ ПЕРШИЙ

"Моє боже, любе дитятко! Як часто розмовляю з тобою подумки. Ось уже чотири місяці, як ми з тобою є одним цілим. Але тільки вчора відчула я твій маленький, але такий наполегливий стукіт.

Знаєш, з тобою я почала розмовляти ще рік чи два тому, перебуваючи на чужій землі. Коли на душі було святково, ти приходило до мене -таке сонячне, ніжне, наповнене мудрістю, заспокійливо тихе, розумно розрадливе. Не раз пригортала тебе, особливо в болях, терпінні. Ти - моє ангелятко здорової сили і волі укріплення.

Стоячи у храмі й дивлячись на образ того чи иншого святого, я просила у Бога, щоб послав мені дитятко, яке любило б Всевишнього, наповнювало святістю це різнобарвне, холодне й тепле, лікуюче і хворобливе, лагідне й жорстоке, неосяжне й обмежене, веселе й сумне, сильне й слабке, космічне й земне життя."

Ми з чоловіком дуже чекали на народження свого первістка. Василь - родом зі Львівщини, приїхав до Луганська за скеруванням після закінчення факультету журналістики Львівського університету, пропрацював 9 років на Луганському обласному державному радіо. Мене доля також після закінчення педінституту закинула із Львівщини на Луганщину. Там і познайомилася з Василем, а після нашого весілля ми вирішили повернутися на свою малу батьківщину - до Львова. Коли довідалися про вагітність - радості нашій не було меж. Виливала свої почуття на папір і не могла дочекатися появи на світ любої крихітки.

ЛИСТ ДРУГИЙ

"Моя солодка, дорога дитиночко! З нетерпінням чекаємо твоєї появи на світ Божий. Сьогодні, моє любе, ти не спало, ніжками, ручками рухало... Зараз прислухаюся: чи, може, відпочиваєш? Як і кожній матері, мені хочеться, шоб ти було здоровеньке, набиралося мудрости й сили, а я про це просила й проситиму Бога повсякчас. Вірю і знаю, що ти любитимеш Всевишнього всім серцем, всією душею і повсякчас йтимеш дорогою Божих заповідей. Ми з татом дуже тебе любимо і чекаємо. До зустрічі!"

Цей лист датований 11 червня 1999 року -він написаний за кілька годин до народження сина.

Пологи виявилися складними, довелося робити кесарів розтин. Після операції я була дуже кволою. Василь виявився турботливим і ніжним батьком, допомагав мені в усьому. Наш хлопчик - ми охрестили його Богданом-Назарієм -ріс і міцнішав, і я поволі відновлювала свої сили. Мабуть, і листами до сина також.

ЛИСТ ТРЕТІЙ

"Мій дорогий, любий синочку! Яка невимовна радість охоплює мою душу, коли твої тендітні дрібненькі вустонька відкриваються для сміху, поживи чи розмови. Твої наполегливі губоньки щебечуть, вимовляючи перші звуки: "К-кля-ля". Голосочок, мов струмочок, який пробивається крізь камінчики, виграючи на сонечку. Моє серце, здається, на мить притихає, щоб вловити хоч би один твій звук, звучок...

Повсякчас, повсякденно дякую Богові, що подарував тебе. Повторюю щоразу: молодець, розумничок, моя мудрість маленька. Ти ж таке бажане, потрібне тут, на Землі, тут, на Україні, як гори й ріки, як уся Божа краса."

У шість місяців наш Назарчик вимовив перше слово: ма-ма. Буває, пробудиться зранку, простягне свої рученятка і скаже: "Ма-ма".

І раптом, як грім серед ясного неба, жахливий діягноз: після перенесеного грипу - гідроцефалія (вода в мозку). У розпачі пішла до сповіді до церкви св. Онуфрія. Але було вже пізно, і втомлений священик сказав прийти наступного дня. Встала, і почала сама молитися, просячи в Бога і Богородиці опіки над дитиною. Відчуття трагічности, смутку і тривоги гнітили мою душу. Через день, 30 грудня 1999 року, почула остаточний діягноз-вирок: пухлина мозку - дитина приречена на смерть.

Та яка мати, який батько змириться з таким вироком? Хапаючись за соломинку надії, поїхали у нейрохірургічне відділення Київського інституту імени Ромоданова. На жаль, операція, зроблена там, особливого ефекту не принесла - пухлина й далі росла. Як безнадійну, приречену на смерть, дитину перевели у реанімацію інфекційного відділення. Бруд, сирість, важкохворі діти, яким нема де зварити їжу. І щодня хтось вмирає...

Боляче, просто нестерпно дивитися на муки своєї дитини, що помирає, а ти не можеш ніяк втишити її біль, бодай чимось допомогти. І як ніж у материнське серце - слова лікаря дитячої обласної лікарні у Львові: "Відчуваю, як та дитина хоче жити, як проситься, а ми - безсилі".

У відчаї, від безвиході, Василь звернувся до екстрасенса. Той виявився людиною неприємною зовнішности, і насамперед його цікавили гроші. Потім наказав мені водити руками над дитиною. Я, було, почала водити, але відчула, як руки задерев'яніли - так, що просто не могла ними рухати. Наступного дня попросила чоловіка, щоб він більше не приводив того екстрасенса. Пішли до церкви св. Миколая на Асколь-довій могилі, там до нас дуже чуйно поставилися - підтримали, допомогли грошима. Наступного дня до лікарні прийшов отець Олексій - робити єлеопомазання. І тут трапилося диво. Дитина від болю і виснаження не могла спати - засне на 20-30 хвилин, потім прокидається, плаче, згодом знову, виснажена, засинає, але тільки на кільканадцять хвилин. Ми з Василем поперемінно чергували над дитиною. Поруч у палаті лежала шестирічна дівчинка зі свідків Єгови - їй під час операції занесли інфекцію. Після того було ще кілька операцій, але жодна з них не дала бажаного результату. Дівчинка мучилася від болю, постійно плакала, і, так само, як і наш хлопчик, не могла спати. Коли отець Олексій відчитав молитви, зробив Назарчикові єлеопомазання, на обидвох дітей у палаті зійшов мир та спокій. Діти мирно заснули і спали упродовж чотирьох годин.

Ми ще більше після цього усвідомили, що маємо покладатися лише на Бога.

Перебуваючи з дитиною, я постійно читала Біблію, знаходячи у ній слова розради і підбадьорення. Поперемінно з Василем щодня почали ходити до церкви св. Миколая. Але однаково час від часу приходили хвилини зневіри і відчаю. Одного разу у мить відчаю взяла на руки синочка і почала говорити: "Господи, за що таке з моєю дитиною? Що буде з нашим хлопчиком? Як буде?". Не пам'ятаю, скільки це тривало, бо від перевтоми і виснаження була у напівсвідомому стані, але немовби побачила перед собою Ісуса Христа і Богородицю, і виразно почула її слова: "Не гріши, не гріши, не гріши".

І я, тримаючи на руках дитину, тричі відповіла: "Не буду, не буду, не буду".

Тоді прийшло якесь заспокоєння і покладання на Божу волю. Почала постійно, безперестанно, молитися. Коли дитина вже не могла самостійно дихати, її поклали під апарат штучного дихання. Не знаю, звідки це прийшло, але хотілося тільки молитися, молитися і більше нічого. Коли вже не мала сил на довші молитви - на вустах було лише "Царю небесний"...

Коли прийшли і сказали, що дитині погіршало, я якось внутрішньо відчула, що земні муки нашого Назарчика вже скінчилися, і він відійшов у вічність. Плакати не могла. Прийшла до дитини і поклала поруч розп'яття. Поцілувала і подивилася на розп'яття, а потім - на дитину. Просила у Бога сил та витримки. Ховати сина повезли додому, до Львова. Самим довелося сконструювати скриньку для того, щоб перевезти тільце. У поїзді увечері я відкрила ту скриньку, подивилася на личко сина, ще недавно стражденне і виснажене від болю, а тепер - спокійне і умиротворене. Промовила до синочка: "Ти спиш, тобі добре. Спи спокійно". І лягла спати поруч зі сином. Уперше за три місяці недосипання і терпіння мирно й спокійно заснула. То була остання ніч, коли мій синочок був зі мною.

ЛИСТ ЧЕТВЕРТИЙ

"Розуміння себе самої, свого призначення і місця у цьому житті, шукання уже упродовж кількох місяців того внутрішнього зосередження, спокою і розуміння... Не знаю, може, мені видалося, але коли розмовляла зі своїм синочком-ангелочком, просила підтримки, молитви, моє любе, дороге дитятко посміхнулося, пригорнулося. Соловейчик мамин, що ні разу не прийшов ти у сні до мне, синочку любий, приснися. Приснися, прийди до мами, як раніше, пригорнись, мама колискову заспіває, на руках погойдає, розпитає.

Мій Боже, Спасителю небесний... Не залишай нас, одиноких, подай промінчик радости, промінчик сили..."

І Бог подарував нам той промінчик радости і сили - у липні 2003 року у нас народився другий син - Теодор-Ілля. Він також дався нам з великим терпінням, але завжди у хвилини випробувань з нами був Бог. І - наше небесне янголятко, наш перший синочок, який, віримо, попри те, що не є з нами у цьому земному житті, тішиться вічним небесним щастям. Понад усе прагнемо розділити з ним це небесне щастя, навіки поєднавшись з нашим небесним Отцем.

Мирослава Янкович, 41 рік, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Я поспішаю жити" ]

[ Купити книгу: "Я поспішаю жити" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!