Книги на сайті TrueChristianity.Info - В’язнична парохія Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Я поспішаю жити
Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!                І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо!                І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!                Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,                не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,                не радіє з неправди, але тішиться правдою,                усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!                Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
В’язнична парохія
   

Повернутися до змісту книги "Я поспішаю жити"


Коли я понад 11 років тому прийшов у колонію посиленого режиму ЛВК 48 (відома львів'янам як "зона на Хуторівці"), шоб духовно опікуватися засудженими, ті спочатку подумали, що я - переодягнений "мент", який хоче через сповідь вивідати у них таємниці. Там, у в'язниці, зустрівся з хлопцями, з якими колись жив на одній вулиці і які були свідками моїх колишніх вуличних "подвигів"...

Мій шлях до священичого покликання справді був нелегким...

"ЗАБУДЬ ВЕРНУТСЯ ОБРАТНО - ЗАБВО"

Відчуваючи брак любови й уваги в родині після народження молодшого брата, я шукав якихось втіх на вулиці. Там збиралися такі самі, як я, і основним нашим заняттям було напитись і побитися. У 16 років мене поставили на облік у міліції. Я тоді важив 82 кг і не знав, куди подіти свою силу. Залишив школу і пішов працювати на завод слюсарем. Через рік купив собі мотоцикл "Ява" і ганяв так, що сусідка молилася, аби мене швидше забрали до армії, щоб не вбився.

Вісім класів, не комсомолець, на обліку в міліції, - пряма дорога у ЗАБВО - Забайкальський військовий округ. Цю абревіятуру розшифровували ще й инакше: "Забудь вернутся обратно". У Читинській області, за 80 км від найближчого поселення стояв гарнізон автобату. З тисячі солдатів 600 були раніше суджені. Билися, різалися, вішалися - за 2 роки загинуло понад 70 осіб! А скільки зійшло з розуму?..

"Дембелі" (демобілізовані) щоночі напивалися, ставили молодого солдата під двері й жбурляли з відстані ножами навколо нього - дикі крики, свист, бійки, співи...

Через пів року мене поставили шеф-кухарем гарнізону, в якому переважна більшість була із Середньої Азії. У першу ніч прийшли азіяти і забрали все м'ясо, так само в другу і третю ніч. Я - до чергового капітана з тією бідою. А він подивився на мене по вовчому: "Ти звідки?". -"Зі Львова", - відповідаю. - "Тут тобі не бандерівщина!" Бачу, що треба собі самому давати раду - довелося за справедливість кулаками боротися. З часом ті бійки переросли в щоденне ремесло, і день без них вважався втраченим.

Навчили мене пити чифір, і я став завзятим чифіристом - пачка чаю на 350-грамове горнятко. Зробив ковток - і цілковита байдужість до всього. Зарплата радянського вояка була 3,62 карбованці - стільки ж коштувала і пляшка горілки. Після кожної зарплати привозили ящиками горілку, а як не було - то одеколон.

Деколи не було соли, чаю, а причина проста -постачальники-прапорщики запили по дорозі.

Офіцери, яких з усіх-усюд засилали до кінця служби у ЗАБВО за порушення дисципліни, також пили і знущалися над солдатами, як лише могли. Виженуть зранку на плац і морозять або пускають вівчарку - і біжи, скільки маєш духу. Хто останній, той попадався псові в зуби.

Коли служба моя скінчилася, і я востаннє дивився на дикі забайкальські сопки, то думав: невже на світі може бути инше життя? Нас викинули з автобуса на станції і ніхто не хотів брати на поїзд. Ледве добралися до Воронежа, звідти -поштовим поїздом до Харкова. Далі - знову поштовим - до Львова.

Два тижні я не виходив з хати, не знав, що зі мною сталося. Не виходило з голови, що там, за тисячі кілометрів пекло, там мій товариш Микола... Всі питають: "Як служба?". А я кажу: "Лише Бог допоміг мені звідти вернутися живим".

Два роки мені снилася та дика армія, і я зривався вночі, кричав і довго не міг отямитися, де я. Також сильно заїкався і мені здавалося, що прожив не 20, а 80 років. Нерви були розхитані до краю. Я боявся пити, бо відчував, що стаю більше подібний до звіра, ніж до людини, і можу наробити страшної біди. Так і сталося. Через місяць зустрів хлопчину, за якого в армії заступався, і він, щоб віддячити, напоїв мене і всю компанію. Один тип почав бійку з иншим, я взявся їх розбороняти, а вони - на мене, і кінець був трагічний. Міліція шукає за мною, а я сховався на стриху в соломі. Тільки повернувся з пекла, а тут святить тюрма на довгі роки. Врятувала мене молитва. Я кричав до неба: "Господи, врятуй мене від цієї біди, а я ніколи більше не буду горілки пити й обіцяю Тобі до смерти служити!".

ПЕРЕМОГТИ СЕБЕ

Бог почув мій крик душі, і ця історія щасливо скінчилася. Тягар, однак, на душі лишився. "Йди до церкви, і тобі легше буде", - порадив мій дід.

І я пішов до храму. Став обережним у своїх вчинках, бо відчував, що за найменший промах можу опинитися за ґратами.

На жаль, ще не один раз своїми гріхами я зраджував Господа. Неможливо уявити, що перетерпіли через мене дідусь, бабця, і вся моя родина... Моїм одноліткам батьки радили обминати мене десятою дорогою. Я це все знав і бачив. Одного разу після танців розмовляю з дівчиною: "Дивися, яке небо гарне, зірки, місяць!". А у відповідь чую: "А ти мене не заріжеш?" Я остовпів...

Особливо відчув свою ницість, невимовну порожнечу в душі. Життя моє скалічене і марне, позаду - нічого доброго, і попереду - без просвітку.

Після чергової пиятики сиджу в корчмі і бачу, що попід вікнами йде "синяк" - пика, як підошва. Невже, думаю, і я допиячуся до такого "рельєфу"? Гримнув кулаком по столу і вийшов з корчми. Згадав, як в юності ходив на бокс і постановив собі до 25-ліття відновити свій фізичний стан. Тренувався, бігав кроси за будь-якої погоди. Фізично зміцнів, але бачив, що в мене слабка нервова система. Тільки щось не так, -запалююся, мов сірник. Нічого не варта фізична міць, якщо дух не загартований...

У 1986 році я вперше поїхав до Почаєва. Не передати словами ті відчуття, що охопили мене, коли побачив Почаївський монастир, золоті бані високо в небі, відбиток стопи Пресвятої Богородиці...

З того часу я часто їздив до Почаєва, щиро молився, щоб мати Божа взяла мене під свій покров.

У Лаврі вперше побачив монаха, що стояв, як Мойсей. Здригнулося усе моє єство: "Боже, чому я не можу Тобі служити, чому я так змарнував своє життя?".

Доля звела мене з чоловіком, який належав до підпільної УГКЦ, а той у 1987 році завіз мене до Самбора до о. Миколи Куця - я потрапив саме на Велику вечірню з Литією. Співали на повен голос. Без страху, немовби і не було совєтської влади. По закінченні всі стали на коліна з заспівали: "Боже, вислухай благання, нищить недоля наш край..."

Це була для мене мить духовного потрясіння. "Боже, дякую Тобі, що Ти привів мене у це святе місце! У мене - темне минуле, але тепер я бажаю Тобі служити усім серцем!"

Незабаром о. Микола привів мене до владики Филимона Курчаби. Владика зміряв мене поглядом і запитав: "Що ти пережив?". Довелося усе те своє темне минуле переповідати...

Невдовзі я став допомагати владиці у різних дрібних справах, окрім того, - студіював богослов'я.

ЗНАК ВІД БОГА

Усією душею прагнув стати священиком, але владика Филимон боявся мене висвячувати, бо не знав, чого від мене можна очікувати. Мені залишалося одне - просити Бога, щоб настановив мене на той шлях служіння, який Йому наймиліший.

14 жовтня 1991 року Паріярх Мирослав Іван Любачівський висвятив мене на священика.

У той день я не міг прийти до тями: "Господи, я ж стільки нагрішив, а ти береш мене і ставиш до престолу!".

"Я стираю твої провин, заради Мене самого. Гріхів твоїх не згадую більше", - згадався уривок зі Святого Письма.

А потім був від'їзд до Кам'янця-Подільського, богослужіння просто неба, зведення одного храму, початок будівництва иншого, а найважливіше - будова громади. Люди горнулися до Церкви, і я чувся найщасливішим у світі. Ніколи б не покинув тієї громади, що стала мені рідною, але так склалися обставини, що змушений був залишити ті любі серцю храми і тих вже рідних мені людей. Прикро було на душі, боляче, але з Божою допомогою пережив нові випробування, які випали вже на мою священичу долю - несприйняття і цькування тих, хто ще не-давно був "товаришами від релігії".

На Стрітення 1997 року я повернувся до Львова і добровільно подався у ... зону.

"МОЇ ТЮРЕМНІ ЯГНЯТКА..."

Якось попросили мене посповідати у тюрмі зеків, а пізніше відправити для них Службу Божу. Невдовзі дали мені грамоту душпастиря для ув'язнених, і так я "потрапив за грати". Колись мене батьки страшили, що здадуть у тюрму - і от я в ній опинився. Тут я зрозумів, чому мав таке скалічене дитинство, чому служив у такій страшній армії, чому довелося пройти Крим і Рим, вогонь, воду та мідні труби. Це була школа підготовки до праці з тими, кому найважче у цьому світі. Я їх розумію з пів слова, знаю, що таке шматок хліба і крапля води, зрада і підлість. Знаю, як це - відчувати, що ти нікому не потрібний на цьому світі й ні на що не маєш права; бути загнаним звіром і шукати п'ятий кут. Я дякую Богові за те, що мене копали кирзовими чоботями по морді й по душі. Ця дорога привела мене до кривих, сліпих і паралізованих, бідних, голодних, спраглих, знедолених, нещасних, ув'язнених - щоб їм з любов'ю служити.

Бути священиком у тюрмі - це ходити по лезу ножа між наглядачами і зеками. Священик має бути взірцем християнства і для тих, і для тих, знаходити спільну мову з ними, і з любов'ю робити так, щоб і ті, і ті дісталися неба. Звичайно, декому тяжко уявити, як то в небі можуть бути разом і поліцай, і зек, але нема на то ради...

Своїх вихованців називаю тюремними ягнятами. Попри те, що в'язні озлоблені життям, вони, - як діти - горнуться до того, в щирості чиїх намірів не сумніваються. Їх треба полюбити, дати їм відчути, що вони - люди, створені не для пекла, а для неба. Тоді вони підуть за тобою. До речі, колишні убивці мені, зазвичай, найбільше допомагають, намагаються не пропустити богослужіння, підтримують дисципліну.

А я дуже тішуся, коли мої "тюремні ягнята", відчувши потребу стати на коліна і покаятися у своїх гріхах, йдуть до сповіді й приступають до святого причастя.

Якщо прийде до сповіді вбивця зі щирим каяттям, перед тобою тієї миті немовби розкривається небо і дякуєш Богові за те, що ти став священиком і маєш змогу допомагати нещасним...

Нещодавно висповідався злодій, який 38 років сидів у тюрмі. Найбільше вразила мене його простота і смиренність. Своєю покорою колишній злочинець відкриває собі дорогу до неба.

"Багато з перших будуть останніми, а останні першими" (Мт. 19, ЗО).

отець Ігор Цар, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Я поспішаю жити" ]

Купити книгу: "Я поспішаю жити" ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!