До читача

Повернутися до змісту книги "Я поспішаю жити"

"Коли я понад 11 років тому прийшов у колонію посиленого режиму ПВК 48 (відома львів'янам як "зона на Хуторівці"), щоб духовно опікуватися засудженими, ті спочатку подумали, що я - переодягнений "мент", який хоче через сповідь вивідати у них таємниці. Там, у в'язниці, зустрівся з хлопцями, з якими колись жив на одній вулиці і які були свідками моїх колишніх вуличних "подвигів".

Мій шлях до священичого покликання справді був нелегким... Але, як писав св. Августин, людська є річ згрішити, диявольська - у гріхах перебувати, а християнська - з гріхів піднятися..."

о. Ігор, 50 років, м. Львів

"А в спорожнілому домі - фотокартка дружини. Я взяв те фото, і немов зустрівся з Оксаниними усміхненими очима. І згадав її слова, сказані мені перед від'їздом до Польші: "Усе буде добре. Я буду молитися за тебе". І згадав слова, сказані в останні дні її життя: "Кожне терпіння має свій сенс, і ми мусимо мати довіру до свого Батька, як мала дитина до свого татка".

Були спокуси: напитися до нестями, забутися... Так роблять багато удівців, не витримуючи нестерпного душевного болю й самотности.

Але, напевно, мене рятували молитви: мої й Оксанині. Напевне, ті молитви допомагали й синам. Вони - моя опора, втіха й підтримка. Я знаю: Оксана дуже пишалася би ними!"

Михайло, 50 років

"Радість охоплює моє серце. Бог вислухав мої молитви! Бог врятував мою маленьку, він повернув мені її, як Авраамові його сина. Хоч Авраам, не роздумуючи, пожертвував свою дитину, а мені коштувало таких зусиль сказати: "Нехай буде воля Твоя...""

Люба, 33 роки

"Несолодко самій виховувати чотирьох дітей. Тяжко буває на душі, що мої діти, як і я колись, обділені татовою любов'ю і турботою. Але завжди пам'ятаю сама і кажу їм: "Усі ми маємо ласкавого Небесного Батька, Він любить нас, і ніколи не залишить нас самих, ніколи"."

Віра, 33 роки

"Згадую, як був злодійкуватим вуличним хлопчиськом і як Господь виявив на мені свою ласку. Соромно стає за свою юначу поведінку, але завжди згадую слова: "Неважливо, ким ти був. Важливо, ким ти є зараз". Господь, як той батько у притчі про блудного сина, чекає кожного з нас, обтяженого гріхами і немочами, чекає, щоб пригорнути до себе і обдарувати кращою часткою своєї небесної спадщини."

Ігор, ЗО років, м. Львів

"Я хотіла довести собі й иншим, що незря-чість - то не крах надій. "Не зупинятися на досягнутому" - такий девіз я обрала для себе. Але це не було якоюсь самоціллю чи прагненням вдовольнити свої амбіції. Я виявляла у собі якісь нові приховані можливості, і як у тій Христовій притчі про таланти, намагалася не закопати їх у землю, а розвивати, не капітулюючи перед хворобою, не даючи їй обмежити мій світ до чорного безпросвітного простору чотирьох стін."

Оксана, 39 років

"Він був усім у моєму житті. Лише згодом я зрозуміла, настільки руйнівне це було почуття. Він був для мене наче бог. І Бог, тоді ще незнаний і далекий для мене, дав мені шанс зрозуміти своє засліплення і вирватися з його полону. Та минули роки, поки я усвідомила, що нічого в нашому житті не стається з нами випадково, і все має свій сенс."

Люба, 33 роки

"Бог подарував нам той промінчик радости і сили -у нас народився другий син - Теодор-Ілля. Він також дався нам з великим терпінням, але завжди у хвилини випробувань з нами був Бог і -наше небесне янголятко, наш перший синочок, який, віримо, попри те, що не є з нами у цьому земному житті, тішиться вічним небесним щастям. Понад усе прагнемо розділити з ним це небесне щастя, навіки поєднавшись з нашим небесним Отцем."

Мирослава, 41 рік

""Якщо ти наполяжеш на аборті, Іване, те малятко завжди буде дріботіти своїми крихітними босими ніжками за тобою, ті кроки відчуватимеш все життя, і не зможеш спокійно зайти до церкви... Не роби цього, Іване. Дай цій дитині народитися..." Ці слова так вплинули на мого чоловіка, що він без вагань прийняв мою восьму вагітність, незважаючи на те, що ми удев'ятьох мешкали в однокімнатній квартирі. І згодом у нас народився ще один хлопчик!"

Марія, 52 роки

ДО ЧИТАЧА

У цих оповіданнях нема ні вигадки, ні зайвого мелодраматизму, - лише реальні історії. Історії різні: про кохання і зраду, втрату близької людини, після якої життя, здається, втрачає сенс, про сприйняття невиліковної хвороби, про те, як юнак з "вуличним" минулим і дисциплінарним батальйоном за плечима став священиком-душпастирем в'язнів...

Герої цієї книжки пережили непрості випробування, та, попри це, їхні розповіді життєствердні й оптимістичні: Бог усе обертає на добро, хоч як важко часом нам буває прийняти цю істину у своєму серці.

"Нам инколи здається, що Бог незворушно споглядає на наші страждання, розчарування й невдачі, і йому байдуже до них. Це не так. Ісус Христос також пізнав сум, втрату, зраду. Він, як ніхто розуміє нас, Він, як ніхто, знає, що насправді нам потрібно, і тільки Він може зцілити наші рани. Лише треба довіритися Йому. І пам'ятати: те, що ми сприймаємо як важкі проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливостями". Ці рядки з одного із оповідань можуть бути лейтмотивом усієї книжечки.

Можливо, ці сповіді душі й реальні свідчення віри у Всевишнього допоможуть комусь по-иншому глянути на своє життя і його сенс, можливо, досвід людей, які знайшли силу подолати важкі випробування, стане комусь у пригоді. Адже особисте свідчення віри важить набагато більше, ніж теоретичні розмірковування і дидактичні настанови.

[ Cкачати книгу: "Я поспішаю жити" ]

[ Купити книгу: "Я поспішаю жити" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!