Про тих, які кажуть, що спомин про святих під час Божественної літургії є благальною молитвою за них до Бога

1. Але тут дехто введений в оману, вважаючи, що спомин про святих є не благодаренням, а благальною молитвою за них до Бога. Не знаю, що стало причиною таких думок. Бо такий хід мислення не відповідає ні самим ділам, ні словам богослуження.

2. Не помилимось і в тому, коли скажемо, що суть справи не дозволяє так ствердити, а це бачимо ось із чого.

3. Бо якщо Церква молиться за святих, то, ясна річ, молиться так, як зазвичай молиться всюди. Тож, що вона вимолює покійним? Відпущення гріхів, успадкування Царства, упокоєння у лоні Авраама разом зі святими, які досягли досконалости. Ось молитва Церкви, опріч цього тут не знайти нічого иншого, що вона вимолювала б для тих, які відійшли [із цього життя]. Цим обмежується наша благальна молитва до Бога. Бо не за все, чого б лиш ми не забажали, можна молитися, адже і тут є закон і межа, переступити її — це злочин. Писання каже: Про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас (Рим. 8, 26), тобто навчає нас, за що треба молитися, так як заповіли вчителі Церкви.

4. Отже, поглянь, чи у всіх таїнствах і священнодіяннях можна знайти щось понад сказане, за що б молилась Церква, і не знайдеш нічого.

5. Отже, [священики] молитимуться за відпущення гріхів безневинним, наче б вони були ще винні і підлягали покаранню, вимолюватимуть для святих, як ще не освячених, упокій разом зі святими, молитимуться за досконалість досконалим, як тим, які ще не досягли досконалости.

6. І, таким чином, вони змушені грішити в одному із двох: або, визнаючи блаженство і досконалість святих, вони добровільно хочуть пустословити перед Богом і сплітати даремну молитву за них, що більшою мірою властиво людям, які сміються над божественним, ніж священикам. Або, звершуючи ревно молитви, ніби думаючи через них принести користь святим, вони відкидають славу святих, а це означає — ображати не тільки їх, а й самого Бога як такого, що порушив обітницю, який обіцяв їх прославити і дарувати їм Царство.

7. Якщо сказати точніше, то і одне, і друге є явною зневагою: одне тому, що вони зовсім не визнають блаженство святих, а друге тому, що чинять так, як ті, що не визнають. Бо кого вважають блаженними, як віднесеними до частини синів, і як спадкоємців самого Царства, тих же через те, що таким же чином прагнуть за них молитися, так чи так прирівнюють до тих, які не заслужили нагороди, є нікчемами та винуватцями.

8. Отож, по суті справи виявляється цілковитим безглуздям, якщо хтось думає, що приношення від Церкви за святих Богові є благальним приношенням.

9. Тепер погляньмо і на самі слова.

10. «Ще приносимо Тобі цю словесну службу за почивших у вірі: праотців, отців, патріархів, пророків, апостолів, проповідників, євангелистів, мучеників, ісповідників, воздержників, і за всякого духа праведного, що у вірі скончався. Особливо за пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію. За святого Йоана пророка, предтечу і хрестителя, за святих славних і всехвальних апостолів, і за всіх святих Твоїх, молитвами їх посіти нас, Боже. І пом'яни всіх усопших у надії воскресення життя вічного. І упокой їх, де світить світло лиця Твого».

11. Ці слова не містять у собі жодної молитви до Бога за святих, і священик не вимолює для них нічого, за що, зазвичай, молиться. Споминаючи инших померлих вірних, він одразу ж додає молитву за них. «І упокой їх, де світить світло лиця Твого». А щодо святих, то він чинить зовсім инакше. Бо не за них він звершує молитву, а радше чинить їх заступниками. Тому, назвавши і перелічивши святих, додає: «їхніми ж молитвами зглянься над нами, Боже».

12. І що особливо вказує, що в цих словах містяться не якесь моління і молитва, а благодарення за святих, то це те, що і Богородицю введено до цього переліку, а її не було б уведено, якби цей лик потребував якогось заступництва, бо вона понад усіляким заступництвом не лише людської єрархії, а й ангельської, як незрівнянно найсвятіша й від самих найвищих умів.

13. Але ж і Христос, можеш сказати, є той, хто звершує це священнодійство. Тож, що дивного, що Він виступає заступником і за святих, і за саму Матір?

14. Однак для цього немає жодної підстави. Бо спосіб посередництва Христа не такий. Христос став посередником між Богом та людьми (1 Тим. 2, 5), але не через якісь слова і молитви, а через себе самого. Бо сам, будучи Богом і ставши чоловіком, поєднав Бога з людьми, самого себе поставивши у межу, спільну для тої і тої природи. Думати ж, що Він постійно виконує роль посередника через молитви священнодіяння — це думати, переповнившись усілякою зневагою і глупотою.

15. Бо хоча і Він сам священнодіє, але не все, що Він чинить і промовляє, слід приписувати Йому. Що становить сенс і мету введення в таїнство, тобто освячення Дарів і освячення вірних, то звершує Він єдиний. А молитви за це і прошення, і благання — справа священика. Бо те властиве Владиці, а це — рабові. Один молиться, а другий молитви звершує. Спаситель дарує, а священик благодарить за дароване. Священик приносить, а Спаситель приймає Дари. Бо й Господь приносить, але — самого себе Отцеві і ці Дари, коли вони стають Ним самим, коли були перемінені у Його Тіло і Кров. І оскільки Він приносить самого себе, тому сказано, що Він є і «той, хто приносить, і кого приносять, і хто приймає, і кого роздають» — як Бог, а той, хто приносить — як людина. Священик приносить Дари, поки вони є ще хлібом і вином, а Господь їх приймає.

16. То ж яким чином Господь приймає Дари? Освячуючи їх, Він перемінює їх у своє Тіло і Кров. Згідно зі сказаним, приймати — це присвоювати. Ось спосіб, за яким Христос звершує це священнодійство! Ось те, що дає Йому священство!

17. Якщо ж хтось вважатиме словами Христа, крім уже вказаних, і молитви введення в таїнство Євхаристії — або всі, або деякі, то через це він нічим не відрізнятиметься від нечестивців, які наважилися применшити Його славу. Прочитай усі молитви і ти побачиш, що в них усі слова — це слова рабів. Прочитай і ту молитву, в якій священик згадує святих і яку наважуються приписати Христові, і ти зрозумієш, що в ній нічого немає відповідного рівночесному [з Отцем] Синові, а все властиве рабам. По-перше, вона є благодаренням не від імени одної особи, а спільна для [всього] роду [людського], і ті, що складають подяку, благодарять як такі, що згрішили і не зневажені чоловіколюбством Божим. І це благодарення стосується не тільки до Отця, а й до Сина, і до Духа Святого. І вони згадують тут Богородицю як раби — Владичицю, а молитвами її і святих просять для себе Божого милосердя і промислу.

18. Який це має стосунок до єдиного Господа, єдинородного Сина Божого, безгрішного, Владики всіх? «Благодаримо Тебе, — сказано [в молитві], — і Сина Твого єдинородного». Невже виходить, що Христос благодарить єдинородного Сина Божого? Тоді маємо двох синів, згідно з безумним вченням Несторія. Так нечестиво і безглуздо вважати, що Христос заступається за святих, і присвоювати Йому таке заступництво і посередництво.

19. Адже ж було доведено, що це навіть не клопотання священиків. Залишається припустити, що ці слова є не молінням, а благодаренням.

20. Так, можеш сказати, вислів же не допускає цього, а чітко вказує на благальну молитву. Тому що прийменник «υπέρ» [задля, за] саме це означає. Не зовсім так. Бо не всюди вказує на того, хто просить. Ми вживаємо цей вислів не лише, коли просимо, а й коли благодаримо. Це очевидно із багатьох місць і навіть із самої теперішньої молитви. «За все це, — говориться в ній, — благодаримо Тебе і єдинородного Твого Сина, і Духа Твого Святого, за всі Твої добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо», «благодаримо Тебе і за цю службу, яку Ти з рук наших зволив прийняти». Чи ти зауважуєш, що «υπέρ» [за, задля] вживається і щодо благодарення? Отже, для цієї помилки не залишається жодної підстави.

21. Тому неможливо, щоб спомин про святих був благальним. А те, що він подячний, вказує саме на те, що він благальним не є. Бо неминуче одне з двох: або він благальний, або подячний. Лише цими двома способами ми згадуємо перед Богом Його благодіяння щодо нас: або для того, щоб отримати їх, або тому, що вже отримали. І одне із них є благальною молитвою, а друге — благодаренням. Це вказує й на те, що найбільшим із всіх Божих дарів людині є досконалість святих. І тому просто неможливо, щоб за них Церква не проймалася вдячністю Богові. Але ж я кажу про досконалість святих як про найбільший дар Божий? Бо вона містить у собі всі Божі дари. Адже метою, плодом усіх благ, які Він віддав роду людському — це якраз є лики святих. Задля цього було створено для нас небо і землю, і все видиме. Для цього рай, для цього пророки, для цього сам Бог у плоті і слова Божі, і діла, і страждання, і смерть, щоб люди переселились із землі на небо і стали там спадкоємцями Царства.

22. Тож, якщо у цьому таїнстві взагалі присутнє благодарення, якщо ці Дари настільки ж подячні, як і умилостивлюючі, то вкрай необхідно, щоб саме святі, які досягли досконалости, були і змістом, і причиною благодарення.

23. Урешті-решт, що викликає у нас почуття вдячности? Чи не те, що приносимо, і те, за що просимо, отримуємо від Нього? Це проглядається у всьому. Тож хіба те, за що благодаримо і за що просимо, є не одним і тим самим?

24. Що ж Церква просить у Бога? Те, що Бог заповів їй просити, а саме: Його Царства, щоб вірні успадкували його, щоб стали святими, оскільки їх покликав Святий. Якщо ж вона за це просить і благає Бога, то цілком очевидно, що і благодарить за те ж. Вона молиться, щоб вірні були досконалі у святості, і тому за тих святих, які вже досягли досконалосте, їй доконче потрібно воздати подяку тому, хто дарував цю досконалість. Ось чому благодарення за святих, саме таїнство, називається благодаренням. Бо хоч Церква і згадує тут багато иншого, але метою всього є саме святі, і саме задля них просить за все це. Отож, коли вона благодарить за те, то благодарить за досконалість святих. Бо як Господь усе, що вчинив, вчинив для того, щоб витворити лик святих, так і Церква, коли прославляє Його за все те, прославляє, споглядаючи лик святих. Саме тому, коли Спаситель передав це таїнство, то передав його, благодарячи Отця, бо через Нього Він мав відкрити нам небо і зібрати там цей всесобор первородних (пор. Євр. 12, 22, 23). Наслідуючи Його, і Церква складає приношення Дарів не тільки молитовне, а й подячне. І це можна бачити багато з чого иншого, а особливо з молитви, яка охоплює всю мету священнодії. Назвавши тут дароване нам [Богом] і поблагодаривши за все, і, врешті-решт, сказавши і про явлення Господа у плоті, і про передання цього таїнства, і про те, як Він заповідав і нам чинити це, [Церква] додає: «Споминаючи цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося: хрест», і далі, перелічивши все, що відбулося після хреста, каже: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все. Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тебе благодаримо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш».

25. Бачиш? Споминаючи благодіяння, говорить священик, ми звершуємо це дароприношення. А вшановувати благодійника дарами за вже даровані нам блага — означає благодарити. Потім, щоб ще виразніше скласти подяку, мовить: «Приносячи це приношення, Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тебе благодаримо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш».

26. Така суть, каже [Церква], приношення Дарів: це, як ми сказали на початку — прославлення, благодарення, прошення, отож, приношення є і подячним, і благальним водночас.

27. І ми це робимо, наголошує Церква, пам'ятаючи про дві речі — заповідь, яку нам дав Господь, кажучи: «Це чиніть на мій спомин», і все, що задля нас було зроблено. Бо спомин про благодіяння спонукає нас тільки до віддяки і взагалі до принесення чого-небудь тому, хто виявився творцем стількох незліченних милостей для нас! А спомин про заповідь навчає нас і самому образу віддяки, і тому, як треба приносити Дари. І ми подаємо те саме приношення, яке сам Єдинородний явив Тобі, Богові і Отцеві, і, приносячи, благодаримо, бо й Він, показавши, дякував. Тому у це приношення Дарів ми від себе нічого не привносимо, бо й Дари — не наша справа, а належить Тобі, який усе сотворив, і цей образ служіння — не наша вигадка, не ми самі забажали його, не самі від себе, і не за власним бажанням прийшли до нього — а Ти сам нас навчив, сам спонукав через Єдинородного [Сина]. Тому те, що ми приносимо Тобі, приносимо із Твого, що Ти дав нам, то Твоє — у всьому і з усього.

28. Отже, і за саме благодарственне приношення ми також зобов'язані Богові новою вдячністю, бо в ньому немає нічого нашого, а все воно — Його дар, навіть і те, що ми хочемо і звершуємо, за словами святого апостола, Бог викликає у нас (Флп. 2, 13). Тому в молитвах мовиться й так: «Благодаримо Тебе і за цю службу, яку Ти з рук наших зволив прийняти». Таким чином, ось що навчає нас, що спомин про святих на Божественній літургії, це не благальна молитва за них, [звернена] до Бога, а подяка [Йому].

[ Повернутися до змісту книги: "Пояснення Божественної літургії" ]

[ Купити книгу: "Пояснення Божественної літургії" ]

[ Cкачати книгу: "Пояснення Божественної літургії" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!