Похвали святому апостолові Павлові. Слово VІ.

Святитель Йоан Золотоустий

Во святих отця нашого Йоана,
архієпископа Константинограда, Золотоустого,
Похвали святому Апостолові Павлові

Слово VI

1. Чи хочете днесь⁹⁵, возлюблені, щоб ми, оминувши великі та дивні справи Павлові, представили те, що, на думку деяких, заслуговує на певний осуд? Бо побачимо, що й воно не менше від перших робить його славним та великим. Отже, що [в ньому] заслуговує на осуд? Бачили, колись, кажуть, що він боявся побиття; справді бачили, коли його шмагали ременями; і не лише тоді, а й иншого разу, у торговки порфірою, коли завдав клопоту тим, які хотіли його вивести⁹⁶. Він чинив так, маючи на думці ніщо инше, як власну безпеку і щоб знову того ж не зазнати. Тож що нам сказати? Те, що нішо не виявляє його таким великим та дивним, як це сказане; бо, маючи душу таку - ані відважну, ані рішучу, і тіло таке, що відчувало удари і тремтіло перед бичуваннями, він не менше від безтілесних сил зневажав усе, що здавалося страшним, коли цього вимагав час. Тому, коли побачиш, що його кладуть під ремені і він боїться, то пригадай ті слова, якими він піднісся понад небеса і змагався з ангелами, кажучи: Хто нас відлучить від Божої любови: горе, чи утиск, чи гоніння, чи голод, чи небезпека, чи меч? (Рим. 8, 35). Пригадай слова ті, в яких він за ніщо вважає все це, кажучи: Бо теперішнє легке горе наше понад усяку міру вічну ваготу слави готує нам, які дивимося не на видиме, а на невидиме (2 Кор. 4, 17-18). Додай до цього щоденні скорботи, смерті кожного дня; і над цим роздумавши, Павла подивляй, і сам не знеохочуйся.

2. Бо саме те, що видається слабкістю природи, і є найбільшим виявом його чесноти, бо, не будучи позбавленим численних необхідностей, він був саме таким. Оскільки надмір небезпек у багатьох міг би зродити припущення, а може й примусив би підозрювати, що він став таким тому, що був вище від людей; через це і попущено було йому страждати, щоб ти довідався, що, будучи за природою одним із багатьох, він за ревністю був не лише понад багатьма, а й став одним із ангелів. З такою бо душею і з таким тілом він зазнавав тисячі смертей, нехтував теперішнім [і] майбутнім. Тому й вимовив ті великі та для багатьох неймовірні слова: Я бажав би відлученим бути від Христа заради братів моїх, рідних мені за плоттю (Рим. 9, 3).

3. І справді можливо, якщо лиш захочемо, будь-яку неміч природи подолати силою ревности; і нічого немає [такого], що [було б] неможливим для людей у Христових повеліннях; бо якщо таку, яку лиш можемо мати, ревність ми виявимо⁹⁷, то й Бог надасть нам велику допомогу, і таким чином ми станемо нездоланними для усіх лихоліть, що нам випадають. Бо не страх побиття гідний осуду, а вчинення через страх перед ударами чогось недостойного благочестя. Отже страх перед побоями робить незламного в подвигах ще вартіснішим подивування від того, хто їх не боїться. Таким чином більше провиднюється свобідна воля; тому що боятися побиття — від природи, нічого ж через страх перед ударами непристойного не наважитись вчинити — від волі, яка виправляє слабкість природи і перемагає її неміч; оскільки не журба [заслуговує] на осуд, а через журбу⁹⁸ сказати чи зробити щось із того, що Богові не вгодне. Бо якби я сказав, що Павло не був людиною, ти цілком слушно вказав би мені на недоліки його природи, наміряючись посоромити цю [мою] промову; якщо ж я кажу і стверджую, що був він людиною і від нас нічим кращим за природою [не був], а кращим став із власної волі, то намарно мені це ти нагадуєш, чи радше, не намарно, а на користь Павла. Бо доводиш у такий спосіб, яким великим він був, якщо з такою природою був здатний надприродне [чинити]. І не лише його підносиш, а й затуляєш упалим духом уста, не дозволяючи їм покликатись на перевагу природи [Павла], а спонукуючи їх вправляти волю.

4. смерти, кажуть, він боявся колись⁹⁹? Так, але й це від природи. І водночас саме той, який боявся смерти, казав: Ми бо, доки в цьому наметі, зітхаємо під тягарем (2 Кор. 5, 4). І знову: Ми самі в собі зітхаємо (Рим. 8, 23). Бачиш, як на противагу природній немочі ставив він волі силу? Тому й численні мученики, коли їх мали вести на смерть, часто бліднули і страхом та тривогою виповнювалися; та через це особливо вони дивовижніші, що, боячись смерти, не уникали смерти задля Ісуса. Так і Павло, боячись смерти, не відмовляється навіть від геєни ради бажаного Ісуса, і, лякаючись кончини, померти прагне. Та не лише він таким був, а й верховний із них (Апостолів), який часто казав, що готовий душу віддати, вельми боявся смерти. Справді, послухай, що, розмовляючи з ним про це, каже Христос: Коли ж ти постарієшся, то простягнеш руки свої, і инший тебе підпереже і поведе, куди ти не схочеш (Йо. 21, 18), мовлячи про неміч природи, а не волі.

5. Бо природа своє і без волі нашої проявляє, і перемогти слабкості ті неможливо навіть тому, хто дуже хоче і намагається; однак, жодним чином це нам не завдає шкоди, а робить ще дивовижнішими. Який бо осуд — боятися смерти? Хіба ж не хвали гідно — боячись смерти, нічого недостойного свобідної людини через страх не вчинити? Не через те осуд, що маєш природу слабку, а через те, що слабкостям тим служиш; отож той, хто її (природи) неміч силою волі виправляє, великий і подиву гідний¹⁰⁰. Бо цим доводить, якою є сила волі, і замикає уста тим, які кажуть: чому від природи ми не стали добрими? Яка ж бо різниця — бути таким (за природою) чи з волі? Наскільки ж останнє краще від першого? Настільки, що і увінчує, і [приносить] осяйну славу.

6. Але чи міцне те, що від природи? Та якщо ти захочеш мати волю мужню, то вона міцнішою від тієї (природи) стане. Хіба ти не бачиш тіла мучеників, розсічені мечами, і як природа поступалася перед залізом, а воля не поступалася йому і не посоромлювалась? Чи не бачиш на [прикладі] Авраама, скажи мені, як воля природу перемогла, коли йому було велено заколоти сина, і як перша (воля) від останньої (природи) виявилася сильнішою? Чи не бачиш, як те ж сталося у випадку трьох отроків? Хіба не чуєш і поганського прислів'я, що каже: воля від звички стає другою природою? А я сказав би, що й першою, як показало вище сказане. Бачиш, що можливо мати і властиву природі міць, якщо воля — мужня і жвава, і більшої похвали вартий той, хто вибрав і захотів, ніж той, хто буде змушений стати добрим?

7. Це — найкраще, коли він каже: Умертвлюю своє тіло і поневолюю (2 Кор. 9, 27). Тоді особливо я його возношу, бачучи, що він не без труду досягав чесноту, так що тим, які після нього живуть, не [може] бути підставою для безпечности легкість його [трудів]. І коли він ще каже: Світові я розп`ятий (Гал. 6, 14), я увінчую його волю. Можливо, таки можливо наполегливістю волі уподібнитися до природної сили; і якщо ми уявимо його (Павла) — саму статую чесноти¹⁰¹, то виявимо, що чеснотам, які він осягнув волею, він намагався надати природньої сили.

8. Адже він відчував біль, коли його били, але не гірше від безтілесних сил, які не відчувають болі, на них (удари) не зважав, так що від нього можна було почути слова, які змушують вважати його природу [иншою] за нашу. Бо коли каже: Мені світ розп'ятий, і я — світові (Гал. 6, 14), і ще: Живу ж уже не я, а живе в мені Христос (Гал. 2, 20), то що инше можна сказати, як не те, що вивільнився він від тіла? Що ж означає сказане ним: Дано мені колючку для плоті, посланця сатани (2 Кор. 12, 7)? Це ж ніщо инше, як доказ того, що страждання залишалося в межах тіла; не тому, що всередину воно не проникало, а тому, що силою волі він відхиляв його та витісняв. А що означає те, коли багато иншого, від цього чуднішого, він каже, та радіє, коли його бичують, і хвалиться кайданами? Що ж инше міг би сказати, як не те, що і я, [а саме], що слова: Умертвлюю своє тіло і поневолюю, і боюся, щоб, иншим проповідуючи, самому негідним не стати (1 Кор. 9, 27), виявляють неміч [природи], а ті, які я сказав [вище], мужність волі?

9. Бо задля того обидва [приклади] наведені, щоб через його велич ти не вважав, що в нього була инша природа, та не впадав у відчай, ані щоб через приниження останніх [слів] не думав погано про святу цю душу, а щоб і через це також, відкинувши відчай, спонукав себе до кращих надій. Через це він і вказує з надміром на те, що від благодаті

 Божої, а радше, не з надміром, а з благим наміром, щоб ти нічого не вважав за своє. Про свою ж ревність говорить для того, щоб, усе на Бога поклавши, ти не жив у сні та недбальстві. У нього ти знайдеш для всього міри та правила, ретельно встановлені.

10. Але, скажуть, ганив він колись коваля Олександра¹⁰². І що з цього? Не гніву це були слова, а болю за істину; не про себе бо самого він журився, а тому, що противився той проповіді. Вельми бо противиться, — каже, — не мені, а нашим словам (2 Тим. 4, 15); так що цей осуд не лише виявляв його прагнення до істини, а й потішав учнів. Оскільки всі могли спокушатися, коли б ті, що зневажали навчання, нічого не терпіли, то він і казав це. Якось він молив Бога проти деяких инших, кажучи: Якщо лиш праведно у Бога воздати зневагу тим, що зневажають нас (2 Сол. 1: 6); не покарання прагнучи їм дати, — хай не буде — а зневажених поспішаючи потішити; тому й додає: [Вам] самим, що утисків зазнаєте, — спочинок (2 Сол. 1, 7). Коли він сам щось терпів неприємне, послухай, як любомудрствував, і супротивникам відплачував, кажучи: Нас лихословлять, а ми благословляємо, нас гонять, а ми — терпимо, нас хулять, а ми — благаємо (2 Кор. 4: 12-13). Якщо ж сказане задля инших чи вчинене ти поясниш гнівом, то слід тобі [сказати], що й Еліму він осліпив та докорив йому від гніву, і що Ананію та Сапфіру Петро від гніву скарав на смерть. Але ніхто [не є] таким нерозумним і нетямущим, щоб так сказати. Ми знаходимо багато й иншого, що він говорить та чинить такого, що видається невідповідним, але це якраз і виявляє його тихомирність. Бо коли він передає сатані коринтського блудника, то робить це з великої любови і дружелюбного наміру; і це виявляє він у другому посланні¹⁰³. І коли він погрожує юдеям та каже: Надійшов на них гнів врешті решт (1 Сол. 2, 16), не гнівом сповнений це чинить — адже ти чуєш, що він постійно за них молиться, - а прагнучи настрашити їх і зробити благо-розумнішими.

11.  Священика, кажуть, зневажив, мовлячи: Бити тебе буде Бог, стіно побілена (Ді. 23, 3). І знаю, що деякі цим виправдовуються, кажучи, що пророцтвом було сказане [слово]. 1 я не осуджую тих, що кажуть [так]; бо сталося це, і так скінчив він [життя]^т. Якщо ж хтось, настирнішим будучи противником, перечив би, з надмірною ретельністю чогось дошукуючись, сперечався б, кажучи: якщо це було пророцтво, то чому [Павло] оправдувався, кажучи: Я не знав, що архиєрей він (Ді. 23, 5), то так відповімо [йому]: инших навчав він і настановляв, як до начальників слід ставитись, адже так і Христос чинив. Безліч бо сказаного і несказаного про книжників і фарисеїв мовивши, він зауважує: На катедрі Мойсея засіяй книжники і фарисеї; усе, отже, що б вони не сказали вам зберігати, те чиніть (Mm. 23, 2,4). Саме так і Павло тут, водночас і зберіг достоїнство [первосвященика], і те, що мало статися, провістив.

12. Якщо ж він відлучив від себе і Йоана¹⁰⁵, то й це зробив згідно зі своєю турботою про проповідь (Ді. 15, 37-38). Той, кому служіння таке доручено, не повинен ані знеохочуватися, ані бути якимось млявим, а мужнім та ревним; йому не слід братися за це добре діло, якщо нема наміру тисячу разів наразити життя своє на смерть та небезпеки, як і Сам Христос каже: Якщо хтось хоче за Мною йти, хай відречеться себе самого, візьме хрест свій, і йде за Мною (Mm. 16, 24). Бо хто так не наставлений, той і багатьом иншим не готовий служити, і радше в спокої йому корисно на самоті перебувати, ніж з'являтися серед [инших], приймаючи тягар понад власні сили; оскільки і себе і тих, хто йому довірився, погубить. Хіба ж це не безглуздя, коли хто-небудь, не знаючи мистецтва керування човном і [способів] боротьби з хвилями, навіть коли тисячі змушують його, наважується сісти біля керма, так і тому, хто на проповідь іде, без уміння, мовляв, якось обійдеться, негоже до цього приступати і необдумано приймати на себе справу, яка тисячі смертей приносить. Бо ні керманичу, ні борцеві зі звірами, ні тому, хто зважився на єдиноборство, ані жодному иншому не потрібно мати такої до смертей та пролиття крові приготованої душі, як тому, хто береться за проповідь. Бо і небезпеки [тут] більші, і противники лютіші, і самопожертва смертна, і мета — вища. Оскільки небо приготовано в нагороду, геєна — грішникам на покарання, і душі погибель та спасения. Та не лише тому, хто приймає (діло) проповіді, таким готовим потрібно бути, а й просто віруючому; всім бо заповідано брати хрест і йти слідом [за Христом]; якщо ж усім, то багато більше — вчителям та пастирям, між якими був тоді і Йоан, Марком званий. Тому й справедливо він був відлучений, оскільки себе поставивши на чолі воїнів, поводився вельми немужньо¹⁰⁶; тому й знехтував ним Павло, щоб його хиткість не знищила його власного пориву.

13.   Якщо ж каже Лука, що між ними сталася гостра суперечка, не бери це [Павлові] за провину. Бо не сам гнів — зло, а [гнів] безглуздий та без жодного приводу. Гнів бо несправедливий, — кажуть, — не буде непокараний (Сир. 1, 22); не просто гнів, а несправедливий¹⁰⁷. І Христос каже: Хто гнівається на брата свого марно (Mm. 5, 22), а не просто: хто гнівається. І пророк остерігає: Гнівайтеся, та не грішіте (Пс. 4, 5). Бо якби не треба було виявляти це почуття душі, навіть коли обставини вимагають, то намарно і безцільно було б воно у нас вкладене; та не намарно. Творець укорінив його [у нас] для виправлення грішників, збудження лінивої та недбалої душі, для підняття зі сну сплячого і того, хто почувається розслабленим; як міцність у залізо, так і гніву добра сила вкладена у нашу душу, щоб ми вживали її доречно. Через це й Павло часто її вживав і значно приємнішим від тих, які з тихомирністю розмовляють, був, коли гнівався, усе роблячи у належну пору задля проповіді. Бо тихомирність не взагалі добра, а коли час вимагає [цього]; так що поза цим і вона — на слабкість, а гнів — на зухвальство перетворюється.

14.   Та це все я казав не для того, щоб Павла виправдати, — бо не потребує він нашої мови, оскільки похвала йому не від людей, а від Бога (Рим. 2, 29, — а щоб навчити слухачів належно все вживати, як і говорив я перед цим. Таким чином зможемо зі всього користати, і з великим достатком до спокійної пристані дістатися, і нетлінних досягнути вінків, яких нехай усі ми удостоїмося, благодаттю і чоловіколюбієм Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і влада нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

⁹⁵...τήμερον. Цей прислівник береться за основу для припущення, що це Слово було виголошене на свято Апостола. SC 300, с 14-19; 260 (примітка 1).

⁹⁶ У першому випадку мова йде про арешт св. Павла в Єрусалимі (Ді. 21, 30-22, 30). Трибун Лісій наказав допитати його, простягнувши під ременями. Инша подія, яку згадує святитель, — це служіння Павла у Филипах, ув'язнення його разом зі Силою, висічення їх різками (Ді. 16, 9-40). Тут же згадується і перебування Апостола у Лідії, торговки кармазином (16, 14-15; 40) та протест Павла проти висічення різками з причини його римського громадянства (16, 35-39). Виглядає, що Павло дбав про свою безпеку, а в дійсності він хотів лише довести, що має право громадянина Риму. Там само, с 260-262. Примітка 3.

⁹⁷ Τη της προθυμίας νικήσαι δυνάμει. На відміну від поняття рспбЯсеуйт, яке в Золотоустого означає рішення волі і є ознакою людської особи, під ревністю він розуміє силу людської волі, її зусилля. Щодо останнього, дивись далі у цьому ж Слові та посиланнях. Пор.: Там само, с 265. Примітка 3.

⁹⁸...6ιά την λύπην. Святитель розрізняє у своїх гоміліях поняття λύπη та άθυμία. Перша журба - неминуча для людини. Її переживав сам Христос у Гетсиманському саді чи коли стояв перед гробом Лазаря. Друга ж означає навпаки розслаблення та знеохоту. Пор.: Там само, с 266-267. Примітка І. Пристрасть журби (чи: печалі) — "за своєю суттю є викривленням такого стану людини, психологічною основою якого є печаль задля Бога". Сама печаль міститься у людській природі для відчуття стремління до Творця, якщо ж людина вживає її, замкнувшись у собі, то вона набуває характеру безвихідного, безнадійного і паралізує всі діяльні сили людини. Детальніше про це див. статтю Ігумена Тихона (Софійчука) Внутренняя целостность и Богопознание, V, 5 у: Труды Киевской духовной академии / ред. прот. Н. Забуга и др., Киев, 1999 (№ 2), с. 93-95.

⁹⁹ Тут св. Йоан не подає конкретного випадку Павлової боязні смерти. Очевидно, йдеться про події з Діяннь: 21, 27-40; 22, 1-28; 23, 16-22; 25, 6-12, коли Павло доводив свою невинність та начебто захищав своє життя. Однак, Флп. 1, 23-24 доводить, що Апостол робив це не задля себе, а щоб продовжити між вірними свою апостольську місію. Пор. SC 300, с. 268. Примітка 1.

¹⁰⁰ γη _τής προαιρέσεως ανδρεία. Це дуже важливе і часто вживане у Золотоустого поняття, яке означає свобідне самовизначення, рішення особи, що тісно пов'язане із самовладністю (αυτεξούσια) людини (Див. Супровідну статтю, 1. А). Остання має стоїчне звучання, як і взагалі в моральному вченні святителя дуже чітко проявляються риси "преображеного" християнством стоїцизму. — Пор.: Протоиерей Георгий Флоровский, Восточные Отцы IV-VIII веков в двух томах, Париж, 1931 1933, т. I, с. 205.). Цю преображеність можна побачити і у прикладах, які вживає святитель: мученики, жертва Авраама, три отроки у печі Халдейській, в яких явним є торжество над смертю та осягнення нетлінних вінків. Пор. SC 300, с. 271. Примітка 3.

¹⁰¹ Του ανδριάντα τής αρετής. Метафора: У цьому місці святитель використовує метафору, замінюючи конкретну ідею иншою, конкретнішою та описовішою. Пор.: Ameringer.., с. 57.

¹⁰² Павло двічі говорить про цього чоловіка: 1 Тим. 1, 19-20; 2 Тим. 4, 14-15. Існують припущення, що це той самий Олександр, про якого згадується і у Ді. 19, 33-34 та який підняв бунт золотарів у Ефесі проти Павла. SC 300, с 278-279. Примітка 2.

¹⁰³ Спочатку Павло наказав суворо покарати блудника і видалити йо го зі спільноти (1 Кор. 5, 1-5), але, побачивши розкаяння та смуток грішника, у другому посланні просить виявити до нього любов (2 Кор. 2, 4-8).

¹⁰⁴ Первосвященика Ананію вбили у 66 р. під час війни юдеїв з римлянами. Пор. SC 300, с. 284. Примітка 1.

¹⁰⁵ У Новому Завіті цей учень виступає під ім'ям Йоана (Ді. 13, 5; 13), або Марка (Ді. 15, 39; Кол. 4, 10; 2 Тим. 4, 11; Флп. 1, 24; 1 Пет. 5, 13), або "Йоана, прозваного Марком" (Ді. 12, 12-25; Ді. 15, 37). У Кол. 4, 10 він названий племінником Варнави, а Апостол Петро називає його своїм "сином" (1 Пет. 5, 13). Там само, с 284-285. Примітка 1.

¹⁰⁶ Διό και δικαίως έξετέμνετο, δτι έν αύτω τάξας εαυτόν τω μετώπω τής φάλαγγος, σφόδρα άνάνδρως είστήκει. Тут вжито метафору, яка запозичена із військової лексики. Пор.: Ameringer.., с. 59.

¹⁰⁷ Золотоустий вживає два терміни на означення гніву: οργή та θυμός. Перший у класичному вживанні означав взагалі природне стремління до визначеної мети, під час чого і проявляється відомий нам настрій людини. Другий - від дієслова θύω, що означає "запалюю" (Med. "горю", "палаю", "палко бажаю чогось"). Семантика його вказує на присутність у людській душі сердечної теплоти, полум'я, прагнення до добра та ненависти до зла. "Він [гнів] надає душі ту напруженість енергії, той неослабний підйом духовної сили, які забезпечують духовному життю неперервність зростання в чесноті, стійкість, твердість і мужність у боротьбі зі злом". Детальніше див. статтю Ігумена Тихона (Софійчука), Внутренняя целостность и Богопознание, V, 4 ν: Труды Киевской духовной академии, ред. прот. Н. Забута и др., Киев, 1999 (№ 2), с. 89-92.

[ Повернутися до змісту книги: "Похвали святому апостолові Павлові" ]

[ Cкачати книгу: "Похвали святому апостолові Павлові" ]

[ Купити книгу: "Похвали святому апостолові Павлові" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!