Похвали святому апостолові Павлові. Слово ІII.

Святитель Йоан Золотоустий

Во святих отця нашого Йоана,
архієпископа Константинограда, Золотоустого,
Похвали святому Апостолові Павлові

Слово ІІІ

1.   Блаженний Павло, показуючи силу людської ревности, що й до самого неба можливо піднятися, полишивши ангелів, архангелів та инші сили, инколи лише за власним прикладом закликає наслідувати Христа, кажучи: Наслідуйте мене, як і я — Христа (1 Кор. 11, 1); а часом і без себе до Самого Бога їх возводить, мовлячи: Наслідуйте, отже, Бога, як возлюблені діти (Еф. 5, І). Згодом, показуючи, що цього наслідування нішо так не довершує, як, життя для спільного добра та старання послужити кожному, додав: Ходіть у любові (Еф. 5, 2). Тому, сказавши: наслідуйте мене, відразу про любов розповідає, доводячи, що ця чеснота найсильніше наближує до Бога. Бо инші [чесноти] — слабші від цієї, і всі стосуються людини, як, наприклад, боротьба з пожаданням, війна проти черева, протистояння срібролюбію³⁹, опір гнівові⁴⁰; а любов — це спільне для нас і для Бога. Тому й Христос мовив: моліться за тих, що зневажають вас, щоб уподібнитися⁴¹ вам, до Отця вашого, що на небесах (Mm. 5, 44, 45).

2.   Тому й Павло, узрівши, що це — вершина чеснот, довів [це] дуже старанно. Справді, ніхто так ворогів не полюбив, ніхто стільки зловмисникам не чинив добра, ніхто так багато заради кривдників не витерпів; бо не на те, що терпів, він дивився, а про спільність природи роздумував, і чим більше вони звіріли, тим більше він співчував їхній несамовитості. І, наче який батько би поставився до сина, опанованого душевною хворобою, (бо чим важче ображає та б'є [його] хворий, тим більше йому він співчуває та плаче над ним), так і цей: через надмірність [дійств] демонських роблячи висновок про хворобу тих, які йому їх спричиняли, спонукав себе до відданішої [про них] турботи.

3.   Послухай же, з якою тихомирністю, як співчутливо він повідає нам про тих, які п'ять разів його бичували, камінням побивали, зв'язували, жадали його крові та роздерти прагнули його щодня. Я бо їм свідчу, — каже, — що в них є ревність заради Бога, та вона нерозсудлива (Рим. 10, 2). Але знову тих. що ображали їх, стримуючи, мовив: Не погорджуй але бійся. Бо якщо Бог природного не пощадив галуззя, то може і тебе не пощадити (Рим. 11, 20-21). Оскільки він довідався про вирок Господній, що вийшов проти них, то що [лиш) було в його владі, це робив: постійно плакав за ними, тужив; тим, які прагнули на них нападати, перешкоджав, і намагався з усього можливого хоч тінь для них пробачення знайти. І оскільки словом переконати не міг через їхню впертість та заскорузлість [серця], то прибігав до постійних молитов, кажучи: Браття, благовоління моє та молитва моя до Бога за них на спасения (Рим. 10, 1). Але подає він їм і добрі надії, мовлячи: дари і покликання в Бога незмінні (Рим. 11, 29), щоб не до кінця впали у безнадію та загинули. Усе це було ознакою його турботи та сильного заради них завзяття. Як і тоді, коли каже: Прийде з Сіону Ізбавитель, відверне від Якова безчестя (Рим. 11, 26). Бо сильно він побивався і мучився, бачучи тих, які гинуть. Тому й вигадував собі самому численні потіхи у такому болі, часом кажучи: Прийде Ізбавитель, відверне від Якова безчестя (Рим. 11, 26), а иншим разом: Так і вони стали неслухняні через ваше помилування, щоб і їм помилуваними бути (Рим. 11, ЗО).

4. Чинить же так і Єремія, силкуючись і намагаючись винайти якесь оправдання для тих, що согрішили, то кажучи: Хоч наші беззаконства проти нас повстали, вчини [нам] ради Тебе (Єр. 14, 7), то знову: Не [підвладна] людині путь її, ані не піде людина та не направить ходи своєї (Єр. 10, 23), і знову на иншому місці: Пом`яни [нас], бо ми — порох (Пс. 102, 14). Та це й звичайне для тих, які моляться за грішників: навіть якби вони не мали що розумного сказати, вигадують які-небудь тіні оправдання, не розсудливі, ані такі, які можна зарахувати до думок, однак відрадні для тих, що журяться за погибаючих. Тому і ми пильно не доскіпуймося до таких оправдань, але, зберігаючи в думці те, що це [висловлювання] страждаючої душі, яка прагне сказати щось за грішників, такими [їх] і приймаймо.

5.    Та чи таким лише щодо юдеїв [він був], а до невірних⁴² — ні? [Ні], він від усіх був лагідніший і для своїх, і для чужих. Отже, послухай, що він каже Тимотею: Слузі ж Господньому не слід сваритись, але до всіх привітним бути, здібним до того, щоб навчати, незлобивим, у тихомирності виховувати тих, що спротивляються, може дасть колись їм Бог покаяння, щоб пізнали істину, і виплуталися з тенет диявола, який заполонив їх — чинити його волю (2 Тим. 2, 24-26). Хочеш побачити і те, як він із грішниками розмовляв? Послухай, що, коринтянам пишучи, він каже: Боюся, що як прийду, знайду вас не такими, як я хочу (2 Кор. 12, 20). І трохи згодом: Щоб коли знову я прийду, не впокорив мене мій Бог заради вас, і [щоб] я не оплакував тих багатьох, які раніш згрішили й не по-каяішся у розпусті та нечистоті, що їх вони вчинили (2 Кор. 12, 21). 1, пишучи галатам, мовив: О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос не вообразиться у вас (Гал 4, 19). Послухай, як і за блудника не менше від нього самого і журиться, і заступається, кажучи: Виявіть до нього любов (2 Кор. 2, 8). І коли відлучав його, робив це, проливаючи сльози. З великого бо горя, — каже він, — та тісноти серця написав я вам, не щоб ви зажурилися, а щоб пізнали мою до вас любов надмірну (2 Кор. 2, 4), і знову: Я став для юдеїв як юдей, для тих, що під законом, — як під законом, для немічних — як немічний, для всіх я став усім, щоби хоч деяких спасти (1 Кор. 9, 20-22). І знову в иншому місці: Щоб проявити кожну, людину досконалою в Христі (Кол. 1, 28).

6.   Бачиш душу, що перевищує всю землю? Кожну людину сподівався він [такою] проявити, і своєю мірою — усіх проявив. Дійсно, наче сам породивши всю вселенну, так непокоївся, так боровся, так намагався всіх він увести до царства, зцілюючи, потішаючи, запевняючи, молячись, благаючи, бісів лякаючи, розбещуючих проганяючи, [власною] присутністю, листами, словами, ділами, через учнів і сам, випростовуючи падаючих, утверджуючи стійких, підводячи на землі лежачих, лікуючи сокрушених, заохочуючи безпечних, страшно скрикуючи до ворогів, грізно дивлячись на супротивників; наче який відмінний воєвода, сам зброєносець, сам щитоносець, і охоронець, і помічник, і сам є всім для війська⁴³.

7. І не лише в духовних, а й в тілесних [справах] велику виявив завбачливість, велику турботу. Послухай ось, як він про одну жінку пише в посланні до цілого народу, кажучи: Поручаю вам Фиву, сестру нашу, дияконесу Церкви в Кенхреях, щоб ви її у Господі прийняли з гідністю святих та сприяли їй у кожній справі, в якій би вона вас лише потребувала (Рим. 16, 1), і знову: Ви знаєте дім Степана, щоб і ви підкорялися таким [людям] (1 Кор. 16:15-16), і ще: Шануйте таких (1 Кор. 16, 18). Бо любови святих властиво і в таких [потребах] помагати. Так і Єлисей жінці, яка його прийняла, не лише духовну приносив користь, але й тілесними [добрами] намагався [їй] віддячити. Тому й мовив: Може, щось сказати за тебе цареві або воєначальникові? (2 Сам. 4, 13).

8. І чому дивуєшся, якщо Павло поручав [когось] через послання, в яких кличучи когось до себе, не вважав недостойним подбати і про необхідне для них у дорозі та [мимохідь] долучити це до послання? Бо й Титові пишучи, він каже: Зину Законника й Аполлоса випровадь дбайливо, щоб їм нічого не бракувало (Turn. З, 13). Якщо, [просто] настановляючи, він так дбайливо проводжав, то тим більше, якби бачив [когось] у небезпеці, зробив би все. Поглянь же, яку він, і до Филимона пишучи, виявляє про Онисима турботу, і як розсудливо, з якою дбайливістю він пише. Якщо ж задля одного домашнього [раба], до того ж — який втік і вкрав багато що у свого господаря, він не відмовився ціле послання скласти, подумай, яким він був щодо инших. Дійсно, одне лише вважав він гідним сорому: нехтувати чимось, що потрібне для спасения. І все уживав він задля цього та нічого не барився витратити заради тих, що потребують спасения: ні слів, ні майна, ні тіла; бо той, хто тисячу разів себе самого видавав на смерть, тим більше не пошкодував би майна, якби мав. Але чому я кажу: якби мав? Бо й при тому, що [в нього] не було [майна], можна довести, що він не пошкодував [його].

 Не вважай це слово загадкою⁴⁴, але знову послухай, що він пише коринтянам: З великим задоволенням я витрачусь та віддамся до кінця за душі ваші (2 Кор. 12, 15). І, промовляючи перед ефесянами, мовив: Самі ви знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, послужили оці руки (Ці. 20, 34).

9. Бо, будучи великим у головній з чеснот - любові, він був сильніший від усякого полум'я; і, немов залізо, що потрапило до вогню, ціле стає вогнем, так і він — вогнем любови запалений, цілий став любов'ю⁴⁵; і, наче спільний батько всієї вселенної, так він до їхніх батьків був подібний, а радше, перевищив всіх батьків завдяки і тілесним, і духо вним турботам, і майно, і слова, і тіло, і душу, і все покладаючи заради возлюбленних. Через це й називав він її (любов) повнотою закону, і союзом досконалосте, і матір'ю всіх благ, і початком, і кінцем чесноти; тому й мовив: Ціль же цього повеління — любов від щирого серця та доброго сумління (1 Тим. 1, 5), і знову: Бо "не чини перелюбу ", "не вбивай " і всяка инша заповідь міститься у цьому слові: "любитимеш ближнього свого, як себе самого " (Рим. 13, 9).

10. Отже, якщо початок і кінець, і всі чесноти — це любов, то й нею до Павла і змагаймося; бо й він звідси став таким. Справді, не говори мені про мертвих, яких він во скресив, ані прокажених, яких він очистив: нічого з цього не шукатиме від тебе Бог. Здобудь любов Павлову — і матимеш досконалий вінець. Хто це каже? Сам той, який леліяв цю любов; - він, який і перед знаменнями, і перед чудесами та багато иншим надав їй перевагу. Оскільки він вповні в ній досяг досконалосте, так що з точністю знав її силу. Звідси і сам таким він став, і ніщо так його не удостоїло, як ця сила любови⁴⁶; тому й мовив він: змагайте до кращих дарів, а я ще вищу показую вам путь (1 Кор. 12, 31), кажучи, що любов — це путь найкраща і легка. Отож, і ми простуймо цим [шляхом] постійно, щоб нам побачити Павла, чи радше - Господа Павлового, і здобути нев'янучі вінки, благодаттю і чоловіколюбієм Господа нашого Ісуса Христа, якому слава і влада нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

³⁹ Ή προς την φνλαργνρίαν παράταξις. Перекладаємо тут як "срібролюбіє"; це поняття нагадує нам і про гріховну зраду Христа Юдою Іскаріотським за тридцять срібняків (Мт. 26, 15; 27, 3; Зах. 11, 12-13), що менш експресивно передається терміном "грошолюбство"; також один з родів святих носить назву "безеребренники". Щодо самої форми вжитого нами слова "срібролюбіє", то покликаємося на похідну форму, вжиту у молитовнику Прийдіте поклонімся (Рим, 1991, с 775).

⁴⁰ Ή προς έπιθυμίαυ μάχη, ό περί τήυ γαστέρα πόλεμος, ή προς τήυ φιλαργυρίαυ παράταξις, ή προς τον θυμόυ πάλη. Тут цікаве поєднання чотирискладового гіпербатону з чотирма синонімами (виділені курсивом) на кінці кожного члена, три з яких утворюють алітерацію (виділено жир ним). Водночас синоніми тут є метафорами, запозиченими із військової науки. Пор.: Ameringer.., с. 42; 59.

⁴¹ Ιένησθε όμοιοι του Πατρός ύμώυ. Коли св. Йоан говорить про подобу Божу в людині, він звертається до динамічного поняття "наслідування" (проте не зовнішнього!) чи '"уподібнення" до Бога у чеснотах як Його Божественних досконалостях. Кожна чеснота тою чи иншою мірою довершує це уподібнення, як сказано вище — наближує нас до Бога, однак любов як вершина та сума всіх чеснот просто єднає нас з Богом, робить Його возлюбленними дітьми. Найповніше синівське уподібнення (μίμησις) до Отця Небесного Золотоустий вбачає у відкритті себе до иншого, включно з ворогом, і прагнення чинити добро всім, бо Отець велить Своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних (Пор. Мт. 5, 45). Власне у цьому Слові святитель закликає за прикладом Павла стати для кожного і у тілесних, і у духовних потребах джерелом батьківської любови, про що буде йти мова далі.

⁴² Οι έξωθεν - досл.: ті, що зовні; чужі, невідомі. Тут вживається у значенні "погани", невірні, ті, що поза Церквою. Пор. 1 Сол. 4, 12.

⁴³ Цей період ілюструє так званий рубаний стиль Азіятської школи та демонструє вміння Золотоустого вживати велику кількість складових цього періоду, що називаються κόμματα. Такі періоди ми рідко зустрічаємо у св. Йоана, але напрочуд часто — у Григорія Богослова. Пор.: Ameringer.., с. 45.

⁴⁴ Και μή νομίσης αίνιγμα είναι το ρήμα. Тут Золотоустий застосовує риторичну форму оксиморон, або парадокс — співставлення двох суперечливих тез. У цьому випадку вжито різновид оксиморону - енігма, або загадка (тут у тексті, власне, є слово αίνιγμα). Див.: Arneringer.., с. 35; 38.

⁴⁵ Це речення виражає бачення св. Иоаном Золотоустим дії Святого Духа в людині. Благодать не змінює людської природи (як і залізо у вогні залишається залізом), але перемінює сам спосіб існування людини (як залізо у полум'ї очищується та світиться, немов би саме було вогнем).

⁴⁶ "...ця сила любови" (грец. ή της αγάπης 6ύναμις). Чесноту святитель розуміє як Боголюдську синергію людської сили (зусилля волі) з Божою силою (благодаттю). Оскільки, як сказано у цьому Слові, "любов — це спільне для нас і для Бога", то й взаємодія Божого та людського елементів у "матері чеснот" — любови є найдієвішою.

[ Повернутися до змісту книги: "Похвали святому апостолові Павлові" ]

[ Cкачати книгу: "Похвали святому апостолові Павлові" ]

[ Купити книгу: "Похвали святому апостолові Павлові" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!