Похвали святому апостолові Павлові. Слово ІI.

Святитель Йоан Золотоустий

Во святих отця нашого Йоана,
архієпископа Константинограда, Золотоустого,
Похвали святому Апостолові Павлові

Слово II

1. Чим є, взагалі, людина, яке велике благородство нашої природи і на яку чесноту спроможна ця істота, виявив найкраще від усіх людей Павло. Відколи почав він [як Апостол], аж донині сильним голосом продовжує оправдовувати Господа всупереч всім, які мають щось проти того, якими [Він] нас сотворив, спонукає до чесноти, замикаючи безсоромні хулительські уста та доводячи, що між ангелами й людьми — невелика різниця, якщо б ми хотіли бути уважними до себе самих²⁶. Бо не инакшою природою він був наділений, не відмінну від инших мав душу і не в иншому жив світі, а на тій же землі, у такій же країні, у таких же законах і звичаях вихований, [проте] перевищив він усіх людей, які були відтоді, як виникли люди. Де ж ті, які кажуть, що чеснота — це щось тяжке, а порок — легке? Бо він на противагу їм відповідає, кажучи: Наше легке дочасне страждання в надмірному багатстві вічне достоїнство слави приносить (2 Кор. 4, 17). Якщо ж скорботи такі легкі, то тим паче — природні наші задоволення²⁷.

2. І не лише те в нього подиву гідне, що від надміру ревности не відчував він тягарів, [несених] в ім'я чесноти, а й те, що останню не задля нагороди він собі ставив за мету. Бо ми і з приготованими нагородами не витримуємо трудів заради неї, він же і без заплати її радо вітав та любив²⁸, а те, що видається перешкодами до неї, з усією легкістю перемагав, ані на неміч тіла, ані на силу-силенну справ, ні на тиранію природи, ні на щось инше не покликаючись. Хоч йому було довірено турбот більше, ніж усім воєводам та царям, що є на землі, він, тим не менше, щоднини розквітав у силі, а коли наростали небезпеки, новою сповнювався ревністю, і це вияснюючи, мовив: Про те, що позаду, забуваю, до того, що попереду, змагаю (Флп. З, 13); очікуючи ж смерти, до участі в цій насолоді закликав він, кажучи: Радуйтеся та співрадійте зо мною (Флп. 2, 18). І в небезпеках, що напосідали, а й зневагах, ще й всякому безчесті також торжествував, і коринтянам пишучи, промовляв: Тому любо мені [перебувати] в немочах, у прикростях, в гоніннях (2 Кор. 12, 10).

3.    І це оружжям праведности він назвав, показуючи, що й звідси він для себе рясні плоди збирав та звідусюди неприступним був для ворогів. Всюди побиваний, зневажений, злословлений²⁹, він наче звершував переможний хід, по всій землі безнастанні трофеї встановлюючи³⁰, так пишався [цим], і благодарения приносив Богові, кажучи: А Богові подяка, що Він постійно переможцями нас чинить (2 Кор. 2, 14). Безчестя та зневаги за проповідь більше, ніж ми — чести, він шукав, і смерти більше, ніж ми - життя, і вбогости більше, ніж ми — багатства, і трудів більше, ніж инші — полегшень, і не просто більше, а значно більше, та й журитися більше, ніж инші - радіти, молитися за ворогів більше, ніж инші — бажати їм зла³¹. Він змінив речей порядок, а радше ми [його] перемінили, він же, як Бог законоположив, так його й дотримувався. Усе перше бо — згідно з природою, а друге — навпаки. Хто є доказом цього? Павло, що, як людина, був радше першого прихильник, аніж останнього³².

4.   Лиш одного боявся він та уникав — образити Бога, а більш - нічого. Так само й найбільш бажаним [не було] ніщо инше, як [лиш] подобатися Богу. Не кажу: з теперішнього, а й з майбутнього нічого [не було бажаним для нього]. Не вказуй мені на міста, народи та царів, війська, зброю, маєтки, намісництва і володіння - навіть за павутиння він це не вважав; однак поміркуй про те, що на небесах, і тоді побачиш його палку любов до Христа, Він бо з тією любов'ю не дивувався ані достоїнству ангелів, ані архангелів, ані чомусь иншому такому. Бо мав у собі те, що більше від усього, - любов Христову, і з нею від усіх блаженніщим себе вважав; без неї - ні до Господств, ні до Начал, ні до Властей належати він не хотів, а з цією любов'ю бажав бути радше останнім і між покараними, ніж без неї — поміж високими та шанованими.

5.   Бо єдина кара для нього - це втратити цю любов. Ось для нього геєна, ось покарання та безмежне зло. Як і насолода - це її осягнути. Ось — життя, ось світ, ось ангел, теперішнє й майбутнє, ось царство, ось обітниця і безмежне благо. Усе инше з того, що не належало сюди, ані сумним, ані приємним він не вважав³³. І всім видимим він нехтував, наче прілою травою. Володарі ж та народи, що гнівом дихали, комарами йому видавалися, а смерть для нього, помсти та безмежні кари — це забавки дитячі, хіба якщо терпів він за Христа. Бо тоді і їх він радо вітав, і кайданами більше пишався, ніж Нерон - діядемою на голові. І в темниш жив він, як на самому небі, рани й бичування з більшою насолодою приймав, ніж ті, які хапають нагороди. І труди він любив не менше від нагород, нагородою вважаючи самі труди, тому й благодаттю їх називав³⁴.

6. Ось поглянь: померти і бути з Христом було нагородою, зоставатися ж у плоті — це був подвиг. Однак, він радше останнє вибирає, і каже, що це для нього необхідніше. Бути відлученим від Христа — це був [для нього] подвиг і труд, а радше — понад подвиг і труд, з Ним же [бути] — нагорода. Однак, задля Христа він швидше обирає перше. Але, може, хтось скаже, що все це заради Христа було йому приємним. Так само і я кажу: те, що для нас є причиною печалі, йому приносило велику насолоду. Але чому веду я мову про небезпеки та инші нещастя? Він же безнастанно перебував у скорботі, тому й спитав: Хто знемагає, а я не знемагаю? Хто спокушається, а я не розпалююся? (2 Кор. 11, 29). Хіба сказав би хтось, що мати скорботу — це насолода. Справді, багато з тих, що втратили дітей і яким дозволено плакати, отримують [у плачі] розраду, коли ж їм перешкоджають [у цьому] — сумують. Так і Павло, плачучи вдень і вночі, отримував потіху, оскільки ніхто так власні не оплакував лиха, як він — чужі. Бо як, на твою думку, він ставився до того, що юдеї не спасаються, коли просив [себе самого] позбавити вишньої слави, щоб вони спаслися? Звідси зрозуміло: те, що вони не спасаються, було [для нього] значно тяжчим. Бо якби не [було] тяжчим, він не просив би того. Бо він як легше це обрав, і більш утішне. І не просто бажав [того], а й взивав, кажучи: Смуток в мене великий і безнастанний біль у моїм серці (Рим. 9, 2).

7.  Тому того, хто щодня, так би мовити, побивався за тими, які живуть по всьому світі, і за всіма взагалі, і народами й містами, і за кожним зокрема, з чим можна було би порівняти? З яким залізом? З яким адамантом? Якою можна назвати ту душу? Золотою чи адамантовою? Бо і від всякого адаманту була вона міцніша, й від золота і самоцвітів дорогоцінніша. Тому вона перевищувала стійкість першого і вишуканість останнього. З чим, отже, можна її порівняти? — З нічим із того, що існує. Якби золото стало адамантом, і адамант — золотом, тоді би склався з них якимось чином образ [для душі Павла]. Проте для чого мені рівняти її до адаманту чи золота? Протистав їй увесь світ, але й тоді побачиш, що перевага — за душею Павла³⁵. Справді, якщо про тих, які в овечих шкірах, печерами та незначною частиною вселенної тинялися, він так говорить [що весь світ не був їх достойний] (пор. Євр. 11: 37-38), то тим більше про нього могли би ми сказати, що він був рівнозначний їм усім. Дійсно, якщо світ його не достойний, то хто достойний? Може, небо? Але й його замало. Бо якщо він сам перед небом і тим, що на небі, віддав перевагу Господній любові, то тим більше Господь, який настільки перевищує його благістю, наскільки добро — зло³⁶, перед безліччю небес віддасть йому перевагу³⁷. Бо не так Він нас любить, як ми — Його, а настільки більше, що не передати [це] жодним словом.

8. Поглянь, принаймні, яких великих [благ] Він удостоїв його ще перед майбутнім воскресінням: до раю вихопив, возніс на третє небо, вчинив його причасником таких тайн, яких нікому з тих, що мають людську природу, не можна повідати³⁸. І цілком справедливо. Бо й по землі ходячи, усе чинив так, наче жив серед ангелів, зв'язаний смертним тілом, проявив їхню чистоту, і підкоряючись таким необхідностям, намагався ні в чому не поступитися вишнім силам. Бо як птах, вселенною він пролітав, і наче безтілесний, не зважав на труди та небезпеки, і немов уже досягнувши неба, за ніщо вважав те, що на землі, та наче із самими безтілесними силами спілкуючись, постійно чував. Хоч і ангелам часто доручалися народи різноманітні, але жоден з них свого довіреного народу так не впорядкував, як Павло — усю землю. Та не кажи мені, що Павло не був її упорядником. Бо і я сам не визнаю. Справді, якщо й сам він не не довершував, то й у такому випадку його не можна позбавити похвал за це, оскільки себе самого він учинив настільки гідним такої благодаті. [Архангелові] Михаїлу був доручений юдейський народ, Павлові ж — суша й море, заселена й безлюдна земля.

9. І не кажу це для зневаги ангелів, зовсім ні, а показуючи, то, будучи людиною, можна бути з ними та стояти близько них. І чому не ангелам було це доручено? Щоб ти не мав жодного виправдання, будучи легковажним, і на різницю природи не покликався, будучи недбалим. Тим часом ще й більше диво ставалося. Бо хіба не дивне й незбагнен не [те|, що слово, яке зринає з тлінного язика, проганяє смерть, звільняє від гріхів, пошкоджену виправляє природу, і землю небом чинить? Через це я подивляю силу Божу, че рез це дивуюся ревності Павловій, що він таку велику при йняв благодать, що він настільки себе приготував.

10. І вас закликаю не лише дивуватися, а й наслідувати цей першообраз чесноти, бо таким чином ми зможемо отри мати такі ж вінці, як він. Якщо ж дивуєшся ти, коли чуєш, що те ж довершивши, осягнеш те саме, то послухай, що каже він про це: Добрим подвигом я подвизався, біг довершив, віру зберіг. Тепер же зберігається мені вінець справедливости, що його воздасть мені того дня Господь, праведний Суддя. Та не лиш мені, але всім тим, які возлюбили Його прихід (2 Тим. 4, 7-8). Бачиш, як усіх до тої ж участи він закликає? Тому, оскільки всім приготоване те ж саме, усі намагаймося стати достойними обіцяних благ. І не лише на велич та гідність досконалостей його дивімося, але й на силу ревности, якою він набув таку благодать, та на однаковість природи, бо він у всьому був такий же, як і ми. Таким чином і те, що нам важко виконати, приємним виявиться та легким, і в цей короткий потрудившись час, постійно будемо носити той нев'янучий та безсмертний вінець, благодаттю і чоловіколюбієм Господа нашого Ісуса Христа, якому слава і влада нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

²⁶ "...бути уважними до себе самих" (грец. προσέχειν έαυτοΐς.). Тут Золотоустий звертається до поняття προσοχή — уваги до серця, до свого ума, що є своєрідним спогляданням і початком молитви як уваги до Бога. Пор.: "Ми уважні до себе, аби бути уважними до Бога". Василій Великий Нот. In illud Aitende 7, PG 31, 213d-216a. Цитата за: Т. Шпідлік, Духовність християнського Сходу, Львів, 1999, с 98.

²⁷ "...природні наші задоволення" (грец. αϊ οίκοθεν ήδοναί). Якщо легко перенести страждання, то тим паче — перемогти "природні" прагнення до різних насолод та задоволень, які, по-суті, і не є природними для людини.

²⁸ Для святителя чеснота як Боголюдська дійсність сама по собі є на городою, оскільки — це зв'язок із Богом, що постає в результаті синергії Божої благодаті та людської волі.

²⁹ Μαστιζόμενος, ύβριζόμενος, λοιδορούμενος. Тут є можливість перекласти три дієприкметники з однаковою кількістю складів та наголосами відповідними українськими дієприкметниками. Взагалі, цей період у Слові відзначається літературною красою (Пор. SC 300, с. 147. Примітка 3).

³⁰ Гіпербола, яку часто вживає святитель в описах чесноти. Пор.: Ameringer.., с. 40.

³¹ То ύπερεύχεσθαι... ή το κατεύχεσθαι... В оригіналі — гра слів, яку неможливо передати українською мовою; дослівно:... молитися ворогів більше, ніж инші — молитися проти ворогів (тут: бажати їм зла).

³² Пор.: "...всі ми, дійсно, підкорені природній необхідності. І якби здатність чинити зло входила до складу природи, то ніхто не уникнув би цього... Не кажи мені, що чеснотливих людей рідко можна зустріти. Ти не знайдеш нікого, хто би подолав природні потреби. Однак, поки можна знайти хоч би й одного, що змагає до чесноти, доти моє слово не втратить свого значення". Св. Йоан Золотоустий Тлумачення на послання до Галатів, глава І. — PG 61, 619.

³³ Для Золотоустого чужим було все, навіть любов, якщо ній немає місця Богові. Пор.: Архиеп. Филарет (Гумилевский), Историческое учение об Отцах Церкви в трех томах, Санкт-Петербург, 1882, т. II, с. 234.

³⁴ Останні слова виражають бачення святителем взаємодії людської свободи та Божої благодаті. Ці дві необхідні складові чесноти тісно по в'язані між собою, однак не зливаються і одна одну не зумовлюють. Пор.: Архиеп. Филарет (Гумилевский) Историческое учение об Отцах Церкви в трех томах. — Т. Н., Санкт-Петербург, 1882., с 234-235. Теж: В. Н. Лосский, Очерк мистического богословия Восточной Церкви. Догматическое богословие, Москва, 1991, с. 149-150.

³⁵ Ще одне явище гіперболи. Пор.: Ameringer.., с. 40.

³⁶ Св. Йоан любить порівнювати Божі прикмети з відповідними людськими рисами як добро та зло, тому що не знаходить яскравіших антонімів для вираження невимовної переваги ознак Божої природи над ознаками людської. Пор.: Бесіда XXIII на Матея, PG 57, 313. Бесіда І на Ефесян, PG 62, 12.

³⁷ Пор.: "Високе достоїнство людини! Дивися, якими є небо, земля, сонце та місяць: і не в них благоволив спочити Господь, а лише у людині. Тому людина цінніша від усякого сотворіння, навіть, наважуся сказати, не лише від видимого, а й невидимого, тобто служебних духів". (Св. Макарій Великий, Настанови про християнське життя у: Добротолюбие в пяти то мах, т. І, Москва, 1998, с 139.).

³⁸ Це стало можливим для Павла, оскільки у Христі ми всі стали при- часниками Божої природи. Пор. II Петра 1, 4.

[ Повернутися до змісту книги: "Похвали святому апостолові Павлові" ]

[ Cкачати книгу: "Похвали святому апостолові Павлові" ]

[ Купити книгу: "Похвали святому апостолові Павлові" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!