Сьома розповідь Прочанина

- Ми з благочестивим попутником, професором, не могли вирушити в дорогу, не зайшовши до вас попрощатися й попросити ваших молитов за нас...

- Нам близькі ваша щирість і ті духовні бесіди, якими ми втішалися з вами. Ці спомини збережуться в наших душах як застава християнського спілкування та любови у віддаленій звідси країні, якої ми так прагнемо досягти.

- Дякую вам за добрі слова і любов вашу, а, крім того, хочу вам повідомити, що прийшли ви дуже вчасно! У мене зупинились два подорожні: молдавський монах і пустинник, який двадцять років безмовно прожив у лісі. Вони хочуть вас побачити, я зараз їх прикличу... Ось вони.

- Ах, яке блаженне життя в пустині! Яке воно відповідне для того, щоби без перешкод з'єднатися з Богом! Безмовний ліс - як Едемський рай, в якому найсолодше дерево життя виростає в молитовному серці пустинника... Якщо б я мав хоч які-небудь засоби для життя, то напевно повіки не розлучився б із життям на самоті.

- Все нам видається особливо добрим здалеку, але на власному досвіді переконуємося, що кожне місце, маючи свої вигоди, має і свої незручності. Певна річ, для того, хто має меланхолійний темперамент і потяг до безмовности, життя самітника - відрада; але скільки ж небезпек причаїлося на цьому шляху! Історія аскетики наводить багато прикладів численних самітників і затворників, які, зовсім позбавивши себе спілкування з людьми, впали в самообман і глибокі спокуси.

- Дивуюся, як часто в Росії - не тільки у чернечих обителях, але навіть і від деяких богобоязливих мирян - можна почути, що багатьох із тих, хто бажає пустинного життя або вправляння у внутрішньому молитовному діянні, утримує від цього подвигу страх перед загибельною спокусою. Вони наводять приклади, що підтверджують їхні переконання; самі відходять від внутрішнього життя та й інших від нього віддаляють... Думаю, що це походить з двох причин: від нерозуміння подвигу пустинника і духовної незрілости, а також від власного лінивства до подвигу духовного споглядання та боязні - щоби не перевищили їх у цих пізнаннях інші, які, порівняно з ними, стоять на нижчому ступені духовного життя.

Дуже шкода, що ті, які вперто в цьому переконані, не заглиблюються з цього приводу у міркування святих Отців, які просто й однозначно повчають: хто призиває Бога, не повинен сумніватися, ані боятися. Якщо дехто І впав у самообман або божевільну несамовитість, то це сталося від гордости, тому що, не маючи духовного провідника, прийняв марення і мрії - за правду. Якщо б і виникла така спокуса {повчають далі Отці), то це привело б до досвідчености і вінця. Бог допускає спокуси, але й не забариться з допомогою. Будьте ж мужні: це Я, не бійтесь!- каже Ісус Христос (Мр. 6:50; Григорій Синаїт Гл. 7. Про спокусу).

З цього і випливає, що даремно побоюватися і жахатися внутрішнього життя під загрозою самоспокуси; бо смиренне визнання своїх гріхів, щирість перед духовним провідником і «безмрійливість» під час молитви є твердим і безпечним захистом від спокус. Крім того, боячись спокуси, такі люди відкидають духовне життя, чим стають найбільше податливими до спокус, як пише премудрий досвідом святий Філотей Синайський[84]. «Багато ченців не розуміють спокуси свого ума, яку терплять від бісів, тобто, старанно вправляючись у самій лише зовнішній діяльності (в зовнішніх чеснотах), про ум же, тобто про внутрішнє споглядання, не журяться, бо не мають просвічення і знання» (Гл. 37). «Якщо навіть і почують про інших, що ті внутрішньо зазнали благодаті, то із заздрости вважають це за ; спокусу», - пише святий Григорій Синаїт (Гл. 1).

- Дозвольте вас про щось запитати. Певна річ, пізнати свої гріхи корисно кожному, хто є уважним до себе, але як бути тоді, коли нема поруч такого духовного провідника, який досвідчено може скерувати на шлях внутрішньої молитви і, прийнявши одкровення душі, давати правильні й благонадійні настанови в духовному житті? Тоді, звичайно, краще не прагнути висот Божественного споглядання, аніж самочинно і без керівника домагатися його... Більше того, для мене нелегко зрозуміти, яким чином, стоячи перед Богом, можна зберегти абсолютну «безмрійливість» молитви? Це неприродно, бо наша душа або ум не можуть уявити нічого, що не мало б форми, у чому цілком був би відсутній видимий або уявний образ. І чому, заглибившись у Бога, не можна собі уявляти Ісуса Христа або Пресвяту Трійцю та інше?..

- Керівництво досвідченого і розсудливого наставника або старця, якому можна було б щоденно, без перешкод і з довір'ям та користю відкривати душу, помисли та зустрічі (на шляху внутрішнього становлення), є головною умовою молитви серця того, хто творить свій подвиг на самоті. Коли ж неможливо знайти такого, ті ж святі Отці, які це заповідають, дають корисні поради і в такому винятковому становищі. Преподобний Никифор Монах повчає про це ось так: «Вправляючись у внутрішньому діянні серця, потрібен істинний і розсудливий духовний провідник. Якщо ж такого нема, то треба старанно шукати; якщо не знаходиш, то зі скрухою серця приклич Бога на поміч, аби черпати настанови і духовний провід у вченні святих Отців і перевіряти себе Божим словом, що дане нам у Священному Писанні». Притім треба також мати на увазі й те, що сповненого правдивим і щирим бажанням шукача внутрішньої молитви нерідко може наставити та повчити навіть думка чи порада простих людей; святі Отці пишуть, що коли з вірою і добрим наміром спитати і сарацина, то й він може промовити корисне для душі слово; а якщо ж без віри і справедливої мети зажадаєш настанови у Пророка, то й він тебе не задовольнить... Приклад цього бачимо у великого Макарія Єгипетського, якого одного разу напоумив простий селянин, перегородивши дорогу пристрасті.

Що ж стосується молитви без уявлень, тобто щоби не приймати ніяких образів під час споглядання - ні світла, ні Ангела, ні Христа, ні якого-небудь Святого - і відвертатися від усякої мрійливости, то це заповідають досвідчені святі Отці звичайно через те, що здатність уявлення легко може втілювати, або, інакше кажучи, оживляти образне уявлення ума, а тому недосвідчений легко може захопитися цими мріями, сприйняти їх за справжнє об'явлення і піддатися спокусі самообману. Подвижник мусить бути завжди бадьорий духом, бо, як говорить Священне Писання, часто і сатана вдає з себе ангела світла (2 Кор. 11:14). А що ум природно і без труднощів може перебувати в молитві без уявлень та зберігати її, пам'ятаючи про Божу присутність, то це через те, що сила уяви може чуттєво представити що-небудь у безобразній молитві і перебувати в цьому стані, приділяючи належну увагу предметам, які недоступні органам зору і не мають зовнішнього вигляду або форми. Наприклад, уявлення і самовідчуття повітря, тепла, холоду нашою душею: коли нам холодно, легко можемо відтворити в уяві тепло, хоча воно і не має форми, не сприймається нашим тілесним органом зору, не вимірюється дотиком того, кому холодно... Подібно до цього духовну і незбагненну для нашого розуму Божу істоту можна уявити в обмеженому людському умі й усвідомити в серці позбавленою будь-яких обрисів.

- Траплялося й мені, подорожуючи, чути від побожних людей, які шукали спасіння, що вони побоювалися лукавого підступу спокуси, а тому й утримувалися від благословенного внутрішнього діяння. Деяким я читав із Добротолюбія настанови святого Григорія Синаїта, який говорить, що «діяння серця не може бути обманливим (не так, як діяння умове), бо якщо б ворог і захотів перетворити тепло серця в свою пекучу жагучість помсти, а веселість серця - нетривкою насолодою, то час, досвід і відчуття самотужки викриють ці його підступи, навіть у тих, хто не дуже знає це його хитрування» (Гл. 10. Про спокусу).

Також зустрічав я інших людей, які, пізнавши шлях безмовности і молитви серця, через яку-небудь гріховну слабкість впадають у журбу й сум та залишають, на превеликий жаль, внутрішнє діяння серця, яке вони пізнали.

- Але ж це дійсно дуже природне відчуття! Я і сам деколи на собі це відчуваю, коли доводиться з внутрішнього зосередження схилитися до якоїсь розваги або вчинити який-небудь гріх... Бо коли внутрішня молитва серця є святим ділом і єднанням із Богом, то чи пристойно і не зарозуміло вводити святе діяння до гріховного серця, не очистивши його спершу безмовним сокрушеним покаянням і належно не приготувавшись до з'єднання з Богом? Краще заніміти перед Ним, ніж промовляти «безумні слова» із серця, затьмареного світськими ділами.

- Прикро, що ви так міркуєте! Пригнічення злочинніше від усякого іншого гріха, бо воно є головною зброєю світу темряви в боротьбі проти нас... Досвідчені святі Отці дають зовсім інакшу настанову. Преподобний Микита Стифат каже, що коли б ти впав і зійшов навіть у глибину пекельної злоби, то й тоді не втрачай надії, а скоріше звертайся до Бога - і Він швидко підведе твоє впале серце і дасть тобі силу більшу від попередньої (Гл. 54). Отож після кожного падіння і гріховного зранення серця треба негайно стати перед Богом - для зцілення й очищення, подібно як заражені речі, полежавши деякий час під сонячним промінням, втрачають свою заразливу силу. Про це переконливо говорять безліч духовних учителів. У боротьбі з ворогами спасіння - нашими пристрастями, якщо б ти і тисячі ран щодня діставав, не треба відступати від животворного діяння, тобто - призивання Ісуса Христа, присутнього в наших серцях! Скоєні провини не тільки не повинні відвертати нас від Бога та під внутрішньої молитви, викликаючи неспокій, сум і журбу, але, навпаки, допомагати нам швидше звернутися до Бога. Дитина, яка вчиться ходити, завжди волає про допомогу до матері і міцно ЇЇ тримається, коли спіткнеться.

- Я думаю, що пригнічення і сумнівні помисли, які часто огортають нас, родяться з розсіяности наших помислів і відсутносте тиші та спокою у нашому серці. Давні богомудрі Отці здобували перемогу над зневірою, сподоблялись внутрішнього просвічення та зміцнювалися в надії на Бога у спокійній безмовності та на самоті; вони й нам дали корисну й мудру пораду: «Сиди безмовно у твоїй келії - і вона всього навчить тебе».

- З глибокої пошани до вас я дуже хотів би почути вашу оцінку моїх думок про безмовність, яку ви так вихваляєте, і про благотворну користь затворництва, яке так люблять пустинники. Ось як про це міркую я: оскільки всі люди, за законами природи, що заклав у них Творець, залежні один від одного, то зобов'язані допомагати один одному в житті, один для одного трудитись і бути корисними один одному. Саме на товариськості ґрунтується добробут людського роду і проявляється любов до ближнього. А чим може безмовний затворник, який віддалив себе від спілкування з людьми, у своїй бездіяльності служити ближньому і яку користь приносити для людського суспільства? Він цілковито руйнує в собі закон Творця, який вимагає любити ближнього та благотворно впливати на співбратів!

- Оскільки цей ваш погляд на безмовність неправильний, то й висновок також.

1. Безмовник на самоті не тільки не перебуває у бездіяльному й байдужому стані, але навпаки, діє навіть більше, як той, що бере участь у громадському житті. Він невтомно працює своєю найвищою умовою природою: чуває, роздумує, слідкує за станом і ходом свого морального буття. Ось справжня мета безмовности! А це корисне як для його власного вдосконалення, так і для ближніх (які позбавлені можливосте зосередитися духом, зануритися в самих себе для розвитку морального життя), бо хто чуває у мовчанні, передає свій внутрішній досвід усно (у виняткових випадках) або письмово - благотворно впливає на духовну користь і спасіння своїх співбратів та допомагає їм набагато більше, ніж поодинокі громадські доброчинці, бо матеріяльна допомога світських людей завжди обмежена невеликою кількістю добродіянь; а той, хто дає з внутрішнього досвіду випробувані засоби для внутрішньої обнови та якісного вдосконалення духовного життя, стає благодійником цілих народів; його досвід і повчання переходять від покоління до покоління, що ми і бачимо і чим користуємося з давніх часів до сьогоднішнього дня. А це нічим не відрізняється від щедрої милостині Христа ради (яка здійснюється християнською любов'ю), навпаки - перевищує її своїми наслідками.

2. Благотворний і надзвичайно корисний вплив безмовника на ближніх полягає не тільки в його власних повчальних спостереженнях над внутрішнім життям, але навіть сам приклад його життя на самоті виліковує того, що живе серед світу, скеровує його до самопізнання і правдивого богопочитання... Світська людина, почувши про побожного самітника або проходячи повз його затвор, відчуває порив до побожного життя, згадує, чим людина може бути на землі і що людині доступно повернути свій втрачений первісний образ, в якому вона вийшла з рук Творця. Безмовний самітник вчить самим своїм мовчанням, лікує власним життям, повчає і переконує шукати Бога...

3. Ця неоціненна допомога людському суспільству походить від справжньої безмовности, просвіченої та осяяної благодатним світлом.

Але якби безмовник і не мав цих благодатних дарів, аби бути світильником світу (якщо вступив на шлях безмовности тільки тому, щоб сховати себе від товариства собі подібних, через своє лінивство, недбалість та поганий і спокусливий приклад), то й тоді він вчинив би велику користь і мав би благотворний вплив на суспільство, подібно як садівник, що зрізує сухі й безплідні гілки та викидає шкідливі рослини для того, щоби без перешкод зростали кращі й корисніші. І це вже багато, і це вже суспільна користь, що безмовник своїм усамітненням усуне спокусу, яка неминуче виходила б від його спокусливого життя серед людей і пошкодила б моральності його ближніх.

Про важливість безмовности святий Ісаак Сирійський пише так: «Коли на один важіль покладемо всі діла цього життя, а на другий - мовчання, то побачимо, що останнє переважує на шальках терезів» (Слово 41), «Тих, що творять знаки й чудеса у світі, не порівнюй з просвіченими безмовниками. Полюби більше бездіяльність безмовности, аніж насичення голодних у світі і навернення багатьох народів до Бога. Краще тобі самого себе розрішити від оковів гріха, ніж рабів звільнити від рабства» (Слово 56).

Навіть поганські мудреці усвідомлювали користь безмовности: філософська школа неоплатоніків, яка мала багатьох знаменитих послідовників відомого філософа Платона, глибоко розвивала контемплятивне внутрішнє життя, якого досягалося переважно в безмовності... Один духовний письменник сказав, що коли б держава досягла найвищого рівня освіти й моральности, то й тоді все ще залишалася б потреба в людях, які присвятили себе контемплятивному життю, відмінному від суспільної і громадської діяльности, аби підтримувати дух істини і, прийнявши його від усіх минулих віків, зберегти і передати майбутнім нащадкам. Такими людьми в Церкві є пустинники, самітники й затворники.

- Здається, ніхто так правильно не оцінив вищости безмовности, як святий Йоан Ліствичник: «Безмовність, - каже він, - є матір'ю молитви, поверненням з гріховного полону, духовним успіхом у чеснотах і безустанним сходженням на небо». Та й Сам Ісус Христос, щоб показати нам користь і необхідність самотности і мовчання, часто залишаючи суспільну проповідь, відходив у затишні місця, щоб там молитися і віднайти спокій.

Контемплятивні безмовники є ніби опорами, що своїми таємними безперестанними молитвами підтримують благочестя Церкви. З історії відомо, що багато побожних мирян, навіть самі царі та їхні вельможі, відвідували пустинників і безмовників, аби просити їхніх молитов - для зміцнення в дусі та спасіння. Отже, і безмовний самітник може служити ближнім і діяти своєю молитвою на самоті на користь і добро суспільства.

- Ще одну думку мені дуже важко зрозуміти: в усіх нас, християн, є загальний звичай просити молитов один в одного, бажати, щоб молилися за нас інші, зокрема ті члени Церкви, яких ми особливо шануємо. Чи не є це простим виявом самолюбства, чи не перейнято лише звичай говорити так, як чули від інших, як припускає розум - без глибших міркувань? Невже Бог має потребу в людському заступництві? Господь, що передбачає все і діє відповідно до Свого всеблагого Промислу, а не згідно з нашим хотінням?! Та ж Він знає і постановляє все раніше від нашого прохання, як говорить святе Євангеліє. Невже Його справедливість і милосердя швидше може ублагати молитва багатьох, аніж одного? Тоді Бог не був би безстороннім! Невже молитва іншого може когось спасти, якщо кожний, залежно від своїх діл, буде прославлений або засуджений? Тому я думаю, що просити молитов у іншої людини є тільки благочестивим плодом духовної ввічливости, яка виставляє напоказ смиренність, або лише бажанням вгодити тій особі, в якої проситься молитов, - і більше нічим!

- Беручи до уваги лише зовнішній бік справи та розглядаючи його через призму поганської філософії, може видатись, що це й так, але духовний розум, просвічений світлом релігії та навчений досвідом внутрішнього життя, заглиблюючись усе більше в Божественну істину, бачить ясніше і краще, тож і таїнственно відкриває зовсім протилежне до того, що ви щойно сказали! Аби швидше і краще це зрозуміти, пояснимо на прикладі і перевіримо цю істину Божим словом.

В одного вчителя учень брав уроки. Слабкі здібності, до того ж лінивство та розсіяність перешкоджали учневі досягнути успіхів у навчанні. Його вважали безперспективним. Засмучений, він не знав, що робити, як боротися зі своїми недоліками. Одного разу, зустрівши свого шкільного товариша, здібнішого, стараннішого і розумнішого від себе, розповів йому про своє горе. Той поспівчував йому і запропонував займатися разом: «Вчитимемося разом, - сказав він, - це буде приємніше й веселіше, та й успішніше». Отож вони почали займатися разом, пояснюючи один одному, хто що зрозумів. І що ж трапилося через декілька днів? Недбалий став старанним, полюбив навчання, його байдужість перетворилась у наполегливість і кмітливість, що позитивно вплинуло і на його характер та моральність поведінки. А його освічений товариш став ще здібнішим, працелюбнішим. Вони обидвоє скористали із взаємодопомоги... Та це й цілком природно, бо людина родиться в суспільстві, розвиває розумові здібності через людей, спосіб життя, настрій почуттів, прагнення - одне слово, все вона сприймає за прикладом собі подібних. Через те, що життя людей полягає у величезному взаємному впливові, то між ким хто живе - таких звичаїв і набирається. Тому, власне, змерзлий може зігріватись, дурний - мудріти, лінивий - ставати діяльним завдяки живому прикладу подібної до себе людини. Доказом цього може бути магнетичний вплив. Наведені приклади доказують, як легко може розкриватися, втягатися і ефективно діяти душа, спонукана бажанням допомогти іншій душі!

Якщо таке буває в природному житті, то, певна річ, ще більше це можливо в житті духа, який, будучи нематеріяльним, ефективніше може передавати або засвоювати тотожність, втягування, діяння і силу подібного собі духа, перебуваючи з ним у гармонії. Дух духові може себе передавати, благотворно впливати один на одного: заохочувати до молитви, закликати до уважности, підбадьорювати в хвилини смутку, відхиляти від гріха і спонукати до чесноти. Тому той, кому допомагає інший, може стати побожним, духовним і богоугодним... Ось тайна молитви за інших, яка пояснює побожний звичай християн - молитись один за одного, просити братньої молитви!

З цього можна зрозуміти, що Богові не потрібні наші численні прохання та клопотання за інших людей (як це буває у сильних землі), а сам дух і сила молитви очищують і спонукують душу, за яку моляться, гідно з'єднатися з Богом...

Якщо такою плодовитою є взаємна молитва тих, які живуть на землі, то само собою зрозуміло, що молитва за тих, котрі перейшли до вічности, також взаємно доброчинна через тісний зв'язок горішнього світу з долішнім. Вона так само втягає душі Церкви воюючої до спілкування з душами Церкви прославленої, або, що те саме, з тими, які відійшли від нас у блаженний упокій.

Хоч все те, що я сказав, є лише психологічним міркуванням, та, розкривши Священне Писання, ми легко переконаємося у правдивості цього!

1. Ісус Христос говорить апостолові Петрові: Я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла (Лк. 22:32). Сила Христової молитви зміцнює дух Петра і підбадьорює його в спокусі проти віри.

2. Коли апостола Петра стерегли у в'язниці, Церква молилася горливо Богові за нього (Ці. 12:5). Тут виявляється допомога братньої молитви у важких обставинах життя.

3. Найвиразнішу заповідь молитви за ближніх висловив святий апостол Яків: Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші й моліться один за одного, щоб вам видужати. Ревна молитва праведника має велику силу (Як. 5:16). Тут виразно підтверджується і вищенаведений психологічний висновок...

А що казати про приклад апостола Павла, який дано нам як взірець взаємної молитви? Один письменник зауважує, що цей Апостол повинен навчити нас, наскільки потрібна взаємна молитва, коли і цей Святий, незламний духовний подвижник, визнає потребу духовної молитовної допомоги. У своєму Посланні до євреїв він просить про молитву так: Молітеся за нас, бо нам здається, що маємо добре сумління, бажаючи у всьому поводитись добре (Євр. 13:18). Прислухайтесь до цих слів! Як нерозумно було б опиратися тільки на свої власні молитви й успіхи, якщо й керований смиренністю, так щедро обдарований благодаттю святий муж просить ближніх долучити свої молитви за нього? Отож з якою покорою, простотою і любов'ю належить нам приймати молитовну допомогу навіть найнемічнішого з віруючих, коли й далекозорий дух апостола Павла не робив різниці між витривалим та слабким у вірі, але просив загальної молитви, знаючи, що Божа сила виявляється в безсиллі (2 Кор. 12:9), а тому може діяти й у простих, слабких молільниках...

Переконавшись на цьому прикладі, зауважмо, що взаємна молитва підтримує християнську любов, яку заповів Бог, і засвідчує глибоку смиренність; таким чином дух того, хто просить молитви, ніби вливається в дух того, що за нього молиться, і так розпалюється обопільна молитва.

- Прекрасні та переконливі ваші аналізи і докази. Але цікаво було б почути од вас і сам спосіб та форму молитви за ближніх, бо, гадаю, що коли плодотворність і спасенна дія молитви залежать від правдивого, глибокого співчуття ближнім і постійного впливу духа того, хто молиться, на дух того, хто потребує молитви, то чи не буде такий настрій душі відтягати від безнастанного перебування перед невидимим Богом та виливанням душі перед Ним у власній потребі? А якщо людина згадає, що має просити про Божу допомогу своєму ближньому тільки один або два рази на день, то чи буде це достатньо, аби допомогти та підкріпити душу того, за кого молиться? Я хотів би знати, як молитися за ближніх?

- Звернена до Бога молитва, в якому б наміренні вона не була, не може відвернути нас від перебування в Божій присутності, бо коли ми заносимо її до Бога, то це, без сумніву, діється у його присутності... Стосовно ж способу молитви за ближніх, треба зауважити, що її сила полягає у щирій християнській співучасті в житті ближнього і через це впливатиме на його душу. Молитва за ближнього полягає також у пам'яті про Бога, тому треба молитися так: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй раба Твого (ім'я). Можна одночасно молитися за себе і за ближніх: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного і раба Твого (ім'я). А коли бажаємо помолитись за декількох або за багатьох осіб, то кажімо так: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних.

Цю молитву за ближніх можна проказувати декілька разів, згадуючи ім'я особи, за яку хочемо просити в Бога. Я знаю з власного досвіду, як благотворно діє така молитва на того, за кого її проказуємо.

- Повчальна бесіда та світлі думки, почерпнуті з ваших поглядів і міркувань, зобов'язують мене зберігати їх у моїй пам'яті; тому я вам усім висловлюю щиру подяку, яку завжди матиму в своєму серці...

- Отож нам пора в дорогу; уклінно просимо ваших молитов за наше просвічення та щасливу путь.

- Нехай Бог миру, що підняв з мертвих Того, хто кров'ю вічного завіту став великим Пастирем овець, - Господа нашого Ісуса, - сподобить вас виконувати Його волю добрими ділами, здійснюючи у вас те, що Йому любе через Ісуса Христа, Якому слава по віки вічні. Амінь (Євр. 13:20-21).

[84] Св. Філотей Синайський - ігумен монастиря на Синайській горі в XIІ ст. Автор трактату Сорок розділів про тверезість. Був гезихастом активного напрямку та прихильником тілесної аскези й дотримування заповідей.