Шоста розповідь Прочанина

- Ото, прийшовши сьогодні до вас, як і обіцяв, Вам учора, запросив із собою цього шановного попутника, який душеспасенною розмовою облегшував нашу подорож та якого ви так хотіли бачити.

- Дуже приємно як мені, так само, сподіваюся, і цим моїм все-чеснішим відвідувачам, бачити вас обох і почути корисне і досвідчене ваше слово. Ось зі мною преподобний схимник і благоговійний священик. А де два або три зібрані в Ім'я Ісуса Христа, там і Він Сам, як заповів, перебуває. А нас тепер уже п'ятеро в Його Ім'я, то, певна річ, і благодать Його щедріше на нас зійде!

Вчорашнє оповідання твого товариша, любий брате, про твою палку прихильність до святого Євангелія - прекрасне і повчальне. Цікаво почути, як відкрилась тобі ця велика тайна благочестя?

Вселаскавий Господь, Який хоче, щоб усі люди спаслися і пізнали правду {І Тим. 2:4), чудесно відкрив мені через Свою велику милість це знання без жодного людського посередництва. П'ять років я був професором у ліцеї[74], торуючи шлях мого життя понурими манівцями розпусти, захоплюючись суєтною світською філософією, а не Христом, і, можливо, цілком був би загинув, якби не жив я разом із моєю благочестивою матір'ю та рідною сестрою, побожною дівицею... Якось, прогулюючись бульваром, я познайомився з чудовим молодим французом, атестованим студентом, що недавно приїхав з Парижу і шукав собі місце гувернера. Його ґрунтовна освіченість припала мені до душі, тож я запросив його до себе додому, і ми подружились. Протягом двох місяців він часто мене відвідував. Ми деколи прогулювались разом, часом відвідували різні товариства сумнівної репутації.

Якось він приніс мені запрошення до одного з вищезгаданих товариств. Переконував в особливій веселості та приємності того місця, куди мене запрошував. Раптом попросив мене вийти з ним Із мого кабінету, в якому ми сиділи, і перейти у вітальню. Це мені видалося дивним, і я, не вперше зауважуючи його небажання бути в моєму кабінеті, спитав, яка причина цього? І надалі я його там затримував, бо вітальня була біля кімнати моєї матері та сестри, а розмовляти там про такі пусті речі було б непристойно. Він всіляко ухилявся од відповіді, аж врешті щиро мені признався:

- У тебе на полиці між книгами стоїть Євангеліє. Я так поважаю цю книгу, що мені важко при ній розмовляти про такі розпусні речі. Винеси, будь ласка, її звідси, і тоді ми зможемо вільно розмовляти.

Я легковажно посміхнувся на ці його слова, взяв із полиці Євангеліє й кажу:

І, подаючи йому в руки Святе Письмо, промовив:

Тільки-но я торкнувся до нього Євангелієм, - як він затрясся і щез. Це мене так вразило, що я від переляку впав на підлогу непритомний, Почувши гуркіт, прибігли домашні й майже півгодини приводили мене до тями. Опритомнівши, я відчув сильний страх, трепет, тривожне хвилювання й цілковите задерев'яніння рук і ніг, навіть не міг ними поворухнути. Лікар означив цю хворобу як параліч через сильне потрясіння або переляк. Цілий рік мене лікувало багато лікарів, але я все лежав, не відчуваючи навіть найменшого полегшення від хвороби, через яку змушений був залишити викладацьку роботу. Моя старенька мати тим часом померла, сестра вирішила стати монахинею. Все це ще більше загострювало мою хворобу. Тільки одну розраду мав я в ті тяжкі дні - Євангеліє, яке від початку хвороби не випускав зі своїх рук, - чудесного рятівника у хвилину спокуси.

Якось до мене зайшов незнайомий пустинник, який збирав пожертви на обитель. Він переконав мене не надіятися лише на ліки, які, без Господньої допомоги, не спроможні допомогти, а просити краще Бога про оздоровлення, бо молитва є найефективнішим лікувальним засобом від усіх недуг - тілесних і душевних.

- Як же я можу в такому стані молитися, коли не в силах ні поклін віддати, ні руки підняти, щоб перехреститися? - легковажно заперечив я йому.

- Хоч як-небудь молись! - Але не міг мені конкретніше пояснити, як саме молитися...

Випадковий відвідувач пішов собі, а я мимоволі почав роздумувати про молитву, її силу й діяння, пригадуючи богословські лекції, які чув багато років тому, ще будучи студентом. Це захоплювало мене, відновлювало в пам'яті світлі релігійні пізнання і зігрівало мою душу; я тут же почав відчувати якесь полегшення у моїй недузі. Оскільки при мені постійно лежало Євангеліє (а я через те чудо, що сталося, мав до нього особливу довіру, а також пам'ятав, що весь трактат про молитву, який я чув колись на лекціях, грунтувався на євангельських текстах), то я постановив собі вчитися молитви і християнської побожности за настановами Євангелія. Читаючи його, я немов з повноводного джерела черпав із нього повноту вчення про спасенне життя і правдиву внутрішню молитву. Побожно переписавши всі євангельські тексти на цю тему, відтоді я безперестанно намагаюся вивчати ці божественні постанови і, відповідно до своїх сил, прагну впровадити їх у моє життя нарешті, як бачите, я цілком одужав. З вдячности Богові за Його батьківські милості, зцілення і повчання я вирішив за прикладом моєї сестри і потягом душі жити на відлюдді, аби без перешкод сприймати й засвоювати втішні слова вічного життя, об'явлені мені в Божому слові.

Ось тепер я прямую у віддалений од людей скит Соловецької обителі на Білому морі, що зветься Анзерським, про який я достовірно чув, що це найвідповідніше місце для контемплятивного життя. Ще вам скажу: хоча святе Євангеліє втішає мене в моїй мандрівці та щедро просвічує мій недозрілий ум, зігріваючи холодне серце, але зізнаюсь у своєму безсиллі, що вимоги Євангелія для виконання діл благочестя і здобуття спасіння, які потребують досконалого самовідречення, надзвичайних подвигів, найглибшої смиренномудрости, лякають мене своєю висотою через неміч і зіпсуття мого серця. Отож, перебуваючи тепер посеред відчаю і надії, не знаю, що зі мною буде далі...

- З такою особливою та дивною Божою милістю та з вашою освіченістю непростимо не тільки втрачати надію, але й навіть якусь тінь сумніву щодо Божого Провидіння та Його допомоги не можна допускати до своєї душі! Чи знаєте, що говорить про це Богом просвічений Йоан Золотоустий?

«Ніхто не повинен втрачати бадьорости, гадаючи, що євангельські заповіді неможливо виконати! Бог, бажаючи спасти людину, дав їй заповіді не тому, щоби зробити переступником закону, бо їх, мовляв, неможливо виконати. НІ! Але щоби їхньою святістю і необхідністю нагородити нас як у цьому житті, так і у вічності».

Певна річ, регулярне і неухильне виконування Божих приписів видається нашій природі надзвичайно важким, отже, і спасіння - недосяжним. Але те саме слово Боже, яке дало заповіді, містить у собі не тільки знаряддя, щоб їх виконати, але й розраду тим, що сповнюють їх. Якщо, на перший погляд, це й покрите таємничістю, то звичайно для того, щоби навернути того, хто в смиренності скоріше бажає з'єднатися з Богом, безпосередньо звертаючись до Нього у молитві і прохаючи Його батьківської допомоги. В тому й полягає таємниця спасіння, а не в надії на власні зусилля.

- Воістину безмежна батьківська поміч і милість Божа до Свого улюбленого сотворіння. Гідне уваги чудо, про яке так повчально розповів пан професор, ще більше утверджує мене б тому, що існує самосуща сила, самодіюча попри всі відомі умови з бокулюдини, надана благодаттю Божою не тільки словам, але й самим речам, які посвячені Богові. У події, про яку ми почули, бачу правдивість слів святого Йоана Золотоустого, який в одній своїй бесіді переконливо проголошує, що «злі духи бояться заходити навіть у храмину, де є святе Євангеліє» (Бесіда на Йоана, 32). А також недавно читав я в книзі під назвою Магнум Спецулум, тобто Велике Зерцало[75], подібну апофтегму[76], де сказано, що Євангеліє має безпосередній вплив на духів темряви. Усе це потверджує благодатну пригоду, що пережив пан професор.

- Сердечно радію, що почув вашу розповідь. Для душевного повчання мого та інших я її запам'ятаю.

- А мені здавалося, що отець схимник почав говорити про тайну спасіння, яка допомагає виконувати Божий Закон.

Як хотілося б мені, немічному й безсилому, пізнати цю тайну, щоб з допомогою цього знання хоч трохи поправити моє ліниве життя на славу Божу і моє спасіння!

- Ця тайна, любий брате, тобі відома з Добротолюбія. Вона полягає у безперервній молитві, яку ти так старанно вивчив, в якій так ревно вправлявся і якою утішався...

- Припадаю до твоїх ніг, преподобний отче! Заради Бога, удостой мене почути з твоїх уст щось корисне про цю спасенну тайну і священну молитву, про яку я завжди люблю слухати й читати, щоби підкріпити й утішити мою многогрішну душу.

- Хоч і не можу задовольнити твого бажання моїми власними міркуваннями про це високе заняття, бо я ще малодосвідчений у цій справі, але маю дуже повчальні записки одного духовного письменника саме на цю тему. Якщо наші співбесідники бажають, то я зараз же принесу і прочитаю їх вам.

- Будьте такі ласкаві, преподобний отче! Не позбавте нас цього спасенного пізнання.

Читання

яка відкривається завдяки безперервній молитві

Як осягнути спасіння? Це благочестиве християнське запитання природно зроджується в думках багатьох через те, що людина відчуває свою зіпсуту й ослаблену природу, але первісне прагнення істини й праведности ще залишилося в ній. Кожний, хто хоч трохи вірить у безсмертя й винагороду у вічному житті, мимоволі думає про те, як спастися, звертаючи свій погляд до небес... Будучи не спроможною самостійно відповісти на це запитання, людина розпитує розумних і вчених, потім під їхнім проводом читає повчальні книжки духовних письменників на цю тему, намагаючись неухильно слідувати істині й правилам, про які чула й читала. В усіх цих настановах людина натрапляє на необхідні передумови спасіння: благочестиве життя, подвиги і праця над собою до рішучого самозречення, яке кличе чинити добрі діла, постійно виконувати всі Божі заповіді і таким чином засвідчити непохитну й тверду віру... Усі ці передумови для спасіння обов'язково потрібно виконувати з найглибшою покорою, бо оскільки всі чесноти залежать одна від одної, то повинні й підтримувати одна одну, вдосконалюватись і взаємно заохочуватись, подібно як промені сонця виявляють свою силу й викликають полум'я лише тоді, коли спрямовані через лінзу в одну точку. А інакше: хто нечесний у найменшім, той і в великому нечесний (Лк. 16:10).

Крім цього, для більшої переконливосте щодо необхідности цієї копіткої та комплексної діяльности, людина чує високу похвалу чеснот і осудження низькости та убогости гріхів. На все це кладеться печать обіцянки великої нагороди і блаженства за святе життя або страхітливого покарання та бідувань у вічному житті - за грішне. Таким є проповідування нового часу!

Спрямована таким чином людина, бажаючи спастися, радісно виконує настанови і докладає всіх зусиль, аби впровадити в життя те, що читала або чула. Та, на жаль, вже на першому кроці свого шляху вона відчуває, що її гріховна й ослаблена природа бере верх над переконанням розуму; що її свобідне волевиявлення зв'язане, добрі нахили - пошкоджені гріхом, а сила духа знемагає під ярмом прогрішень. Пізнавши своє безсилля, людина на ділі переконується, що існують якісь допоміжні засоби, аби виконати те, на що спромоглися всі Святі, що вимагає Божий Закон та християнське благочестя. Аби примирити в собі вимоги розуму й совісти, така людина запитує в проповідників: «Як сягнути спасіння?» Як справдити недосяжні для неї умови спасіння? І чи сам проповідник, який їх проголошує, спроможний їх неухильно виконувати? На це запитання початківець отримає рішучу і загальну відповідь: «Проси Бога, молись Йому, аби Він допоміг тобі!» Тож чи недоцільно було від самого початку завжди й усюди привчати нас до молитви, яка є досконалим засобом, аби виконати все те, чого вимагає християнське благочестя? - робить висновок той, хто запитує і водночас приступає до вивчення молитви - читає, роздумує, міркує про вчення тих, які писали на цю тему. І дійсно, знаходить в них багато світлих думок, глибоких пізнань, сильних висловів. Один прекрасно міркує про необхідність молитви, інший - про її силу, добротворність, обов'язок молитися, про необхідні умови для неї: старанність, уважність, тепло духа, чистоту мислі, примирення з ворогами, смиренність, сокрушення серця та інше, що так чи інакше повинно проявлятися під час молитви...

А що таке молитва і як треба молитися, - на ці, хоча й основні та необхідні питання, дуже рідко можна знайти докладні й доступні для всіх пояснення, тож ревний прихильник внутрішньої молитви так і залишається на самоті перед нерозкритою таємницею. Із загального читання йому залишиться у пам'яті хоча й побожний, але тільки зовнішній бік молитви, і він дійде такого висновку: щоби молитися, треба ходити до церкви, знаменуватися хрестом, бити поклони, клячати на колінах, читати Псалтир, канони, акафісти...

Таке загальне уявлення про молитву тих, які не обізнані з текстами про внутрішню молитву і контемплятивними творами святих Отців. Нарешті шукач молитви серця натрапляє на книгу, що зветься Добротолюбіє, в якій двадцять п'ять святих Отців доступно подали повну науку істинної і притаманної серцю молитви. В ній тайна спасіння і молитви починає піднімати перед ним свою завісу: людина переконується, що істинно молитись означає повсякчасно пам'ятати про Бога, ходити перед лицем Його, любити Його за посередництвом богомислення, поєднувати Боже Ім'я з диханням та биттям серця, призивати устами святійше Ім'я Ісуса Христа, або безперервно творити Ісусову молитву - завжди й усюди...

Хоча ці осяйні істини, освітивши шукача істинного скарбу, відкриють йому шлях до вивчення й осягнення молитви, переконають

його негайно приступити до виконання цих мудрих настанов, однак, діючи лише періодично, він ще не позбудеться труднощів, аж доки досвідчений наставник не розкриє йому, на основі того ж Добротолюбія, в усій повноті таємниці, що тільки частота, або постійність молитви - єдине могутнє знаряддя як досконалосте внутрішньої молитви, так і спасіння душі. Частота молитви - основа, або фундамент, що тримає на собі всю спасенну діяльність. Це підтверджує і святий Симеон Новий Богослов: «Той, - каже він, - хто безперервно молиться, поєднав в цьому одному все, що є добре».

Отож, аби вповні показати істину цього відкриття, наставник розвиває її таким чином:

Для спасіння душі передусім необхідна справжня віра. Священне Писання говорить: Без віри не можливо подобатися Богу (Євр. 11:6). Хто не увірує, той буде осуджений (Мр. 16:16).

Але з цього ж самого Священного Писання бачимо, що людина сама по собі не може зродити віру навіть завбільшки гірчичного зерна; бо віра залежить не від нас, а Божий дар; вона як духовний дар дається Святим Духом.

Що ж тоді робити? Як узгодити потребу людини у вірі з неспроможністю відродити її у собі? У Священному Писанні відкрито знаряддя Для цього і наведено приклади: Просіть, і дасться вам (Мт. 7:7). Оце засіб! Щоб одержати який-небудь дар, треба про це просити, треба за його зіслання молитись: Кожен бо, хто просить, одержує (Мт. 7:8). Навіть Апостоли не мали досконалої віри, проте молили - Ісуса Христа: Господи, додай нам віри (Лк. 17:5). Ось приклад здобуття віри. Звідси видно, що віра здобувається молитвою.

Для спасіння душі при істинній вірі потрібні й добрі діла - чесноти, бо віра, коли діл немає, мертва сама в собі (Як. 2:17). Людина виправдовується своїми вчинками, а не тільки своєю вірою. Щоб успадкувати життя вічне... не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не свідкуй ложно, шануй свого батька і матір і люби свого ближнього, як себе самого (Лк. 18:18,20). І всі ці заповіді потрібно виконувати разом, послідовно. Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, - стає у всьому винуватий, - так вчить святий апостол Яків (2:10).

А святий апостол Павло, описуючи людське слабосилля, каже, що ніхто не оправдається перед Богом ділами закону: законом бо гріх пізнається (Рим. 3:20). Адже знаємо, що закон духовний, а я тілесний, запроданий під гріх (Рим 7:14). Бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то - ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу (Рим. 7:18-19). Отже, то я сам служу умом законові Божому, а тілом - законові гріха (Рим. 7:25).

Яким же чином виконати потрібні діла Божого Закону, коли людина безсильна та не може навіть виправдати в собі заповіді?

Цього вона не могтиме доти, поки не проситиме про це, поки за це не молитиметься. Ви не маєте, бо не просите (Як. 4:2), - вказує причину святий Апостол. Та й Сам Ісус Христос каже: Без Мене ж ви нічого чинити не можете (Йо. 15:5). А що означає творити разом з Ним, пояснює так: У Мені перебувайте - а Я у вас!.. Хто перебуває в Мені, а Я в Ньому, - той плід приносить щедро (Йо. 15:4,5). А бути в Бозі означає безперестанно відчувати Його присутність, постійно просити в Його Ім'я: Вчиню, коли будь-що проситимете в Моє Ім'я (Йо. 14:14). Отож можливість виконувати добрі діла здобувається молитвою! Приклад цього бачимо у самого апостола Павла, який тричі молився про перемогу над спокусами[77], схиляв коліна перед Богом Отцем, аби дав йому силу внутрішньої людини[78], і Який, врешті, понад усе заповів творити молитви[79] і навіть безупинно молитися (І Сол. 5:17). З вищесказаного випливає, що душевне спасіння » людини залежить від молитви, а тому вона понад усе й потрібна, бо нею оживляється віра, через неї з'являються всі чесноти. Одне слово, молитва сприяє успіхові, а без неї не можна вчинити жодного діла християнського благочестя.

Тому-то безперервність та постійність надається лише одній молитві, інші доброчесності мають свій час, в молитві ж заповідається вправлятися постійно - молитись безупинно (1 Сол. 5:17). Необхідно завжди і всюди молитись, в кожному часі, на всякому місці {І Тим. 2:8).

Істинна молитва повинна приноситися в чистоті думок і серця, старанно, уважно, з трепетним благоговінням та найглибшою смиренністю. Але хто з людей, правду кажучи, не зізнається, що він далекий від щойно наведених умов істинної молитви, що чинить свою молитву задля необхідности, більше примушуючи себе, аніж через захоплення, насолоду й любов до молитви? Про це свідчить І Священне Писання: людині не до снаги укріпити й досконало очистити свій ум від нечистих помислів: Помисли людського серця злі вже з молодощів (Бут. 8:21). Тільки Бог може нам дати нове серце й новий дух, тому що хотіти і чинити від Бога є (Єз. 11:19). Про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо (Рим. 8:26), - підтверджує Святе Письмо. З цього випливає, що ми не можемо в нашій молитві виявити її суттєвих властивостей!

Що ж за такого слабосилля кожної людини залишилось можливим з боку її волі для спасіння душі? Віри вона не може здобути без молитви, добрих діл - також; та й істинно молитися теж їй не до снаги. Що ж припадає на її долю, що залишилося для її свободи й сил, аби не загинути, а спастися?..

Кожна діяльність має свою якість; але тільки Господь Своєю волею уділяє цей дар. А щоб ясніше показати людську залежність від Божої волі задля її ж смиренности, Господь залишив людській волі й силам лише кількість, частоту молитви, заповівши молитися без перерви, повсякчасно і на всякому місці. В цьому полягає таїнственний спосіб осягнути справжню молитву, а разом з нею - і віру, і виконання заповідей, і спасіння. Отож на людську долю віддана кількість. Частота молитви залежить від її волі... Про це вчать і Отці Церкви. Святий Макарій Великий каже: «Молитися хоч би як-небудь (але часто) є в нашій волі, а молитись істинно - є даром благодаті». Преподобний Езихїй говорить, що «частота молитви стає навиком, який переростає в природу» і «без частого призивання Імени Ісуса Христа неможливо очистити серце».

Преподобні Калістта Ігнатій радять понад усі подвиги й чесноти творити молитву в Ім'я Ісуса Христа часто, безперервно, бо частота й нещиру молитву очищує. Блаженний Діадох[80] стверджує, що коли б людина якомога частіше призивала Ім'я Боже (молилась), то не впадала б у гріх.

Які правдиві, мудрі й близькі серцю ці практичні настанови Отців! Вони з практичною простотою проливають світло на способи і знаряддя вдосконалення душі. Яка різка протилежність між ними й моральними настановами теоретичного розуму! Розум переконує: роби те й те, озбройся мужністю, застосовуй силу волі, переконайся в добрих наслідках чесноти, наприклад: очисти ум і серце від суєтних мрій, заповни їхнє місце повчальними міркуваннями, чини добро - і будеш спокійний; живи так, як вимагає розум і совість... Але ні! Все це, навіть з великим зусиллям, не досягає своєї мети без частої молитви, без призивання Божої помочі.

Ствердивши це, відкриймо ще раз повчання Отців і погляньмо, що вони кажуть, наприклад, про очищення душі. Святий Ліствичник пише: «Коли душа затьмариться нечистими помислами, часто повторюй Ісусове Ім'я, - так переможеш супостатів. Міцнішої й успішнішої зброї не знайдеш ні на небі, ні на землі». Святий Григорій Синаїт повчає: «Знай, що ніхто не може стримати своєї думки сам, а тому при нечистих помислах часто, багаторазово призивай Ім'я Ісуса Христа, тож помисли самі собою утихнуть». Який простий, зручний і водночас перевірений досвідом спосіб, наскільки протирічить він пораді теоретичного розуму, що зарозуміло прямує до чистоти власною силою!

Зрозумівши практичні настанови святих Отців, доходимо висновку, що головним, єдиним і найзручнішим засобом для здобуття як діл спасіння, так і самого спасіння, є частота, безперервність молитви, хоч би вона була й слабка та немічна.

О, християнська душе! Якщо ти не маєш у собі сили поклонятися Богові у дусі й правді (Йо. 4:23), якщо твоє серце ще не відчуває тепла й солодкого смаку в умовій і внутрішній молитві серця, то принеси в молитовну жертву те, що можеш, що відповідає твоїй волі, що спїврозмірне твоїм силам. Але передусім нехай твої уста часто, безперервно призивають могутнє Ім'я Ісуса Христа. Це не становитиме великих труднощів, воно до снаги кожному! Крім того, цього вимагає і заповідь святого Апостола приносити завжди Богові жертву хвали, тобто плід уст, які визнають Його їм 'я (Євр. 13:15). Частота молитви неодмінно викличе навик і переміниться в натуру, захопивши згодом ум і серце. Уявімо собі, що людина буде невідступно сповняти цю єдину Божу заповідь про постійну молитву. Тим вона виконає усі заповіді, бо якщо б вона безперервно, завжди, під час усіх діл і занять молилася, тайно призивала Божественне Ім'я Ісуса Христа, хоча спочатку і без душевного тепла й ревности, можливо, навіть силоміць змушуючи себе до цього, - тоді б вона не мала вже часу осуджувати ближніх чи суєтно бесідувати або задовольняти низькі чуттєві потреби грішної людської природи. Кожна нечиста думка зустрічала б перешкоду в своєму розвиткові, кожне гріховне діло не обдумувалось би так плодовито, як в умі, сповненому марнотою цього світу; зменшились або й зовсім зникли б велемовність і пустослів'я, і кожна наша провина негайно очищувалася би благодатною силою часто призиваного Божого Імени. Багаторазове вправляння в молитві завжди відхиляло б душу від гріховних діл і притягало б її до найважливішого для неї заняття - з'єднання з Богом! Чи бачиш тепер, якою важливою і необхідною є кількість молитов? Частота в молитві - єдиний спосіб здобути чисту І правдиву молитву, найкраще і найдієвіше приготування до молитви і правильний шлях осягнути молитовну мету і спасіння!

Щоб ще більше переконатися в необхідності частої молитви, зверни увагу:

1. Кожне спонукання, кожна думка про молитву є діянням Святого Духа і голосом твого Ангела Хоронителя.

2. Ім'я ІсусаХриста, призиване в молитві, містить у собі самостійно існуючу благотворну силу, а тому:

3. Не бентежся розсіяністю або сухістю твоєї молитви, а терпеливо очікуй плоду від того, що часто призиватимеш Боже Ім'я. Не слухай невтаємниченого, нерозумного навіювання суєтного світу, нібито невідступне, але холодне призивання є безкорисним багатослів'ям... Ні! Сила Імени Божого й частота призивання дадуть результат свого часу!

Прекрасно міркує про це один із духовних письменників: «Знаю, що для багатьох заблуканих брехливих філософів, які всюди шукають величі й ніби благородних вправ в очах розуму й гордости, просте, усне й одноманітне, але часто повторюване вправляння в молитві є малозначним і примітивним заняттям або просто дрібницею. Але помиляються вони, нещасні, й забувають настанови Ісуса Христа: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство (Мт. 18:3). Вони на хитких основах природного розуму вигадують для себе якусь науку для моління. Чи потрібно багато вчености, вмілости чи знання, аби сказати від щирого серця: Ісусе, Сину Божий, помилуй мене?Чи не саме такі часті молитви хвалив наш Божественний Учитель? Чи не цими короткослівними, але частими молитвами були випрошувані й творені чуда? Ах, християнська душе! Бадьорися, І нехай не замовкають безперервні благання твоєї молитви! Не горюй, хоч би це твоє голосіння виходило із серця ще розсіяного й наполовину ще наповненого світом! Треба тільки молитися далі, не вмовкати і не турбуватися: від частого призивання Ісуса серце само очиститься. Ніколи не забувай, що каже Апостол: Більший той, хто у вас, ніж той, хто у світі. Бог більший, ніж наше серце, і Він усе знає (1 Йо. 4:4; 3:20).

Отже, після всіх цих переконань, що частота молитви, при всій - сл або сил ьн ості людини, є такою потужною, легкодоступною людині й перебуває у її повній волі, прийми рішення переконатись у цьому сам. На початку хоч один день простеж за собою, за частотою своєї молитви, щоб на молитовне призивання Імени Ісуса Христа було витрачено протягом дня набагато більше часу, аніж на інші заняття. І перевага молитви над життєвими справами неодмінно доведе тобі, що цей день не втрачений, а здобутий для твого спасіння; що на вагах Божого правосуддя часта молитва переважує шальку твоїх слабкостей і проступків, загладжує гріхи того дня у пам'ятній книзі совісти, ставить тебе на сходинку праведности та дарує надію освячення у вічному житті».

- Від усієї душі дякую вам, святий отче! Читаючи це, ви втішили мою грішну душу. Все прочитане таке правдиве й відрадне, що навіть моєму слабкому умові стало зрозуміло точно так, як і в Добротолюбії, в якому про це розмірковують святі Отці. Ось, наприклад, Йоан Карпатоський у четвертій частині Добротолюбія також говорить, що коли ти не маєш сили до стриманости й аскетичних подвигів, то знай, що Господь молитвою хоче тебе спасти. А як прекрасно та зрозуміло про все це написано у вашому зошиті! Дякую передусім Богові, а потім і вам, що сподобився це почути.

- І я дуже уважно та з задоволенням вислухав вашу лекцію, високодостойний отче! Всі докази згідно з найстрогішою логікою - слушні; для мене вони - чудові, надзвичайні; але притім мені здається, що можливість постійної молитви переважно зумовлюється сприятливими обставинами і повним спокоєм душі та тілесним усамітненням. Я згоден, що часта або безперервна молитва - це могутній і єдиний засіб для досягнення благодатної помочі в усіх ділах благочестя і освячення душі, засіб, що доступний людському духові. Але його можна вживати тільки тоді, коли людина має можливість насолоджуватися душевною тишею самоти. Віддалившись від занять світу, житейських клопотів і розваг, вона може часто або безперервно молитися. На неї тоді чекає лише боротьба з лінивством або нудьгою від гнітючих помислів. Але якщо людина обтяжена повинностями, безперервними справами, які завжди супроводжують гамірне людське товариство, хоч і щиро бажала б часто молитися, то не може цього робити через неминучу розсіяність. Отже, цей єдиний спосіб частого моління можна практикувати тільки за сприятливих обставин, а тому він не для всіх придатний.

- Даремно ви робите такий висновок! Серце, навчене внутрішньої молитви, може завжди, під час усіх занять (і фізичних, і розумових), за будь-яких обставин без перешкоди молитись і призивати Боже Ім'я (ті, що це практикують, знають про це з власного досвіду, а недосвідчені можуть цього навчитися поступовим вправлянням). Коротко кажучи, ніщо постороннє не може перешкодити молитись тому, хто бажає це робити, бо таємна людська думка не підлягає жодному зовнішньому ярму і є цілковито вільною сама в собі. Вона будь-коли може молитися, навіть сам язик може невидимо, без зовнішнього звуку творити молитву поруч з багатьма людьми і за будь-яких зовнішніх занять. Крім того, наші справи не є аж такі важливі, а наші розмови не настільки цікаві, щоби не можна було знайти під час їхнього перебігу ні хвилини вільного часу, аби періодично і часто призивати Ім'я Ісуса Христа, якщо навіть ум ще не привчений до безперервної молитви; хоча, певна річ, усамітнення від людей і речей, що нас розсіюють, є головною умовою для уважної і безперервної молитви. Однак навіть тоді, коли нібито нема належних умов, не можна нічим виправдати рідкість молитов: тому що кількість, частота доступні кожному - і здоровому, і хворому - і цілком підвладні їхній волі. І ми маємо дуже повчальні приклади тих, що, будучи обтяжені відповідальними обов'язками, посадами, турботами, клопотами і працею, не тільки завжди призивали Божественне Ім'я Ісуса Христа, але навіть за посередництвом цього навчились і досягли безперервної внутрішньої молитви серця. Патріярх Фотій[81], наприклад, управляючи численною царгородською паствою, безустанно призивав Боже Ім'я і навіть осягнув самостійно діючої молитви серця. Також Каліст на Святій Атоській горі, перебуваючи в повному турбот кухарському послусі, успішно навчився безперервної молитви. Щиросердечний Лазар[82], обтяжений безустанними трудами на благо братії, безперервно, під час усіх гамірних занять, промовляв Ісусову молитву та заспокоювався. І чимало інших подібно вправлялися, постійно призиваючи Боже Ім'я.

Якщо б неможливо було молитися під час занять, що розсіюють увагу, або серед галасливої юрби, то, певна річ, цього не вимагав би святий Йоан Золотоустий. У своєму повчанні про молитву він говорить таке: «Ніхто не повинен виправдовуватися, що, мовляв, неможливо завжди молитися чи бути в храмі людині, сповненій життєвими турботами. Всюди, де б ти не був, можеш поставити жертовник Богові у твоєму умі за посередництвом молитви. Отож молитися можна і на ярмарку, й подорожуючи; крамареві і ремісникові; всюди і завжди треба молитися». Дійсно, якщо людина старанно зверне свою увагу на себе, то всюди знайде придатне для молитви місце, тільки б переконалася в тому, що молитва повинна бути найголовнішим заняттям порівняно з іншими її обов'язками. Тоді вона, очевидно, ліпше довершувала б усі інші справи. Розмовляючи з людьми, зберігала б стислість мови, ухилялася від багатослів'я, не марнувала б часу й сил у зайвих клопотах і, дякуючи цій стриманості, знайшла б більше часу на тиху молитву. Так собі постановивши, всі діяння такої людини завдяки призиванню Божого Імені увінчувалися б успіхом, і, врешті, вона привчила б себе до безперервного молитовного призивання Ісуса Христа, на власному досвіді пізнавши, що частота молитви - це єдиний засіб для спасіння, який підвладний можливостям і волі людини, і що завжди й усюди можна молитись та легко переходити від частої усної молитви - до умової, а від неї - до молитви серця, яка відкриває царство небесне в нас.

- Згоден, що під час машинальної роботи можна, ба, навіть зручно часто чи безперервно молитися, бо механічна праця рук не вимагає напруженої розумової діяльности, ані особливої концентрації духовних сил, тому ум під час такої роботи може заглиблюватись у безперервну молитву, а уста слідувати за ним. Але коли я працюю розумово, наприклад: читаю, обдумую якусь серйозну проблему або пишу якийсь твір, то як можу при цьому молитись умом і устами? І оскільки молитва є головно справою ума, то яким чином тому ж умові я можу дати два різнорідні заняття одночасно?

- Цю проблему легко вирішити, якщо взяти до уваги те, що ті, хто безперервно моляться, поділяються на: 1) початківців, 2) тих, які досягли деякого успіху і 3) тих, котрі навчилися молитви. Початківці можуть під час розумової праці періодично спрямовувати ум і серце до Бога та промовляти коротку усну молитву. А ті, що вже мають деякий досвід або дійшли до постійної спрямованости ума, можуть роздумувати або займатися іншою умовою вправою - у безперервній Божій присутності, що і є основою молитви. Це ліпше може пояснити такий приклад. Уяви собі, що суворий і вимогливий цар наказав тобі висловити свою думку про яку-небудь річ біля свого трону; не знати як би ти був захоплений твоїм завданням, однак присутність царя (в руці якого твоє життя), сковуючи тебе, не дає ні на мить забути, що ти думаєш, уявляєш і говориш не на самоті, а в місці, яке вимагає особливого благоговіння, пошани й пристойности. Це живе відчуття близькости царя дуже ясно виражає можливість займатися постійною внутрішньою молитвою і під час інших умових занять.

Що ж стосується тих, хто довгим навиком або милістю Божою через умову молитву здобули молитву серця, то такі, не тільки розумово працюючи, але навіть у сні не припиняють безперервної молитви, про що свідчить Мудрець: Я сплю, та моє серце не засинає (Пісня Пісень 5:2). В тих, що досягнули успіху, механізм серця здатний завжди і всюди призивати Боже Ім'я, спонукуючись до молитви, втягує ум і всю душу до безперервного молитовного виливання, в якому б стані той, що молиться, не перебував і як би не розсіювало його увагу те, чим він займається.

- Дозвольте, преподобний отче, і мені висловити свої думки. В статті, яку ви перечитали, чітко підкреслено, що єдиним способом спасіння й досконалости є частота молитви - «якою б вона не була»... Для мене це нелегко зрозуміти. Мені здається так: яка користь з того, що я безперервно молитимусь, призиваючи Боже Ім'я тільки язиком, неуважно І не усвідомлюючи того, що говорю? Це ж саме лише пустослів'я! Наслідком цього буде тільки те, що язик перемішуватиме повітря, а ум, якому це перешкоджатиме, дещо втратить у своїй розумовій здатності. Бог вимагає не слів, а зосереджености ума та чистоти серця. Чи не краще, хоч і рідше, але точно установленого часу творити молитву, хоч і коротку, але уважно, старанно, з душевним теплом і належно розуміючи її? А інакше, хоч би вдень і вночі відмовляв молитву, але не мав душевної чистоти і діл благочестя, - все одно не здобудеш нічого спасенного; залишившись лише при одних зовнішніх словах, втомившись і знудившись, дійдеш до того, що зовсім охолоне в тобі бажання молитися, та й покинеш що безплідну вправу. Більше того, даремність формального моління бачимо й у численних звинуваченнях, що містяться у Священному Писанні: Оцей народ устами Мене поважає, серце ж їхнє далеко від Мене... (Мт. 15:8); Не кожний, хто промовляє до Мене: Господи, Господи! - увійде в Царство Небесне... (Мт. 7:21). В Церкві волію п'ять слів розумом моїм сказати, щоб навчити й інших, ніж десять тисяч слів мовами (1 Кор. 14:19) і тому подібне. Все це підкреслює безплідність зовнішньої неуважної молитви уст.

- Було б трохи правди у вашому твердженні, якби не була сполучена з порадою усної молитви безперервність, або повсякчасність; якщо б молитва в Ім'я Ісуса Христа не мала самодіючої сили і не набувалось би уважности та старанности до неї через поступове молитовне вправляння... Але оскільки тут йдеться про частоту, тривалість і безперервність молитви (хоч би вона спочатку й була неуважною або сухою), то цим і заперечуються неправильні висновки, що ви їх зробили. Розберімо це детальніше.

Один духовний письменник, бажаючи переконати нас у неоціненній користі та плодотворності частої молитви, висловлюваної повторюванням одноманітних слів, пише так: «Хоч чимало неправильно поінформованих людей і вважають марним, ба, навіть -дріб'язковим це усне й часте творення однієї і тієї ж молитви, називаючи його механічним, беззмістовним заняттям простих людей, однак, на їхнє нещастя, вони не знають тієї тайни, яка згодом відкривається завдяки цим «механічним» заняттям, не відають того, як це усне часте прохання до Бога непомітно стає правдивим, все приємнішим голосінням серця, робиться природним для душі, просвічує, живить і з'єднує її з Богом». Мені здається, що злословці такої молитви подібні до маленьких діточок, яких задумали навчити азбуки та читання; занудьгувавши, вони почали нарікати: «Чи не ліпше було б нам ловити рибу, як це роблять наші батьки, ніж цілісінький день безустанно повторювати А, Б, В... або дряпати папір гусячим пером?»

Користь і просвічення від уміння читати, які настануть завдяки цьому нудному вивченню букв, для них ще закриті таємницею. Подібною тайною є приховане й просте, але часте призивання Божого Імени для тих, що не мають пізнання й впевнености у його величезній користі. Вони, міряючи справу віри міркою свого недосвідченого і недалекоглядного розуму, забувають, що людина має дві природи, складається з тіла й душі, які безпосередньо впливають одне на одне... Для чого, наприклад, бажаючи очистити душу, ти спершу очищаєш тіло: накладаєш на себе піст, позбавляєш своє тіло поживної та вишуканої їжі? Певна річ, для того, щоби воно не заважало або, точніше кажучи, сприяло чистоті душі й просвіченню розуму; щоби постійне відчуття тілесного голоду нагадувало тобі про твою рішучість шукати внутрішнього вдосконалення і боговгодного заняття, про яке ти так швидко забуваєш... І ти глибинно відчуваєш, що через зовнішній піст твого матеріального тіла ти здобуваєш внутрішнє вдосконалення розуму, спокій серця, засіб до приборкання пристрастей і нагадування про духовне вправляння. Отож за посередництвом зовнішньої матерії ти отримуєш внутрішню духовну користь і допомогу.

Те ж саме стосується й усної безперервної, частої молитви, яка своєю постійністю розвиває внутрішню молитву серця і сприяє нашому умовому з'єднанню з Богом.

Помиляються ті, які вважають, що частотою взивання втомлюємо язик і, знудившись сухою незрозумілістю, треба буде зовсім залишити цю безкорисну зовнішню молитовну вправу. Ні! Досвід показує цілком протилежне; досвідчені у творенні постійної молитви переконують, що буває так: той, хто вирішив безперервно призивати Ім'я Ісуса Христа або, що те саме, безперервно промовляти Ісусову молитву, спочатку, певна річ, зазнає труднощів і бореться з лінивством, але чим більше вправляється в молитві, тим духовніше споріднюється з цим заняттям, так що згодом його уста і язик набувають здатности виконувати це самостійно, вже без допомоги вольового зусилля самі невпинно рухаються і безголосно вимовляють молитву. А разом із цим механізм гортанних м'язів так настроюється, що той, хто молиться, починає відчувати: творення молитви є ніби продовженням у часі та просторі його власного єства; коли вона припиняється, він відчуває, ніби йому чогось бракує; а це і є основою того, що ум сам по собі починає прислухатись до цього мимовільного діяння уст, спонукуваний цим до зосередження, яке стає, нарешті, джерелом сердечної втіхи, насолоди й правдивої молитви. Ось істинний і благодатний наслідок безперервної або частої усної молитви, зовсім протилежний до висновку недосвідчених і необізнаних у цій справі людей!

Що ж стосується місць Священного Писання, що ви їх навели як доказ слушности ваших думок, то вони заслуговують детального розгляду і вимагають додаткових пояснень. Лицемірне почитання Бога устами, чванливість від цього або лукаве самозвеличення взи-ванням: Господи, Господи!осудив Ісус Христос тому, що горді фарисеї мали віру в Бога тільки на словах, але нітрохи не підтверджували її в повсякденному житті й не визнавали цього серцем. Це до них і сказано й не стосується молитви, про яку прямо, виразно й позитивно заповідав Ісус Христос: Треба молитись завжди й не падати духом (Лк. 18:1). Також і святий апостол Павло віддає перевагу п'ятьом словам, проказаних зрозуміло, аніж силі слів, вимовлених чи без змісту, чи незрозумілою мовою у церкві, маючи на увазі -релігійне повчання християнської громади, а не приватну молитву, про яку він говорить дуже позитивно: Я хочу, отже, щоб мужі (християни) молилися на всякому місці (1 Тим. 2:8). Та й взагалі радить: Моліться безупинно (1 Сол. 5:17). Чи бачите тепер, що часта цці молитва, навіть у своїй простоті, плодотворна? І якого вдумливого розмірковування вимагає правильне розуміння Священного Писанняі

- Справді так, чесний отче! Я бачив багатьох, які просто, без в всякої підготовчої до того настанови, не знаючи, що таке уважність, самі по собі, усно творячи їсусову молитву, досягли того, що їхні уста і язик не могли вже не промовляти молитву, яка згодом так їх втішала і просвітлювала, що зробила зовсім іншими людьми: просвітила їхній ум й зі слабких та недбалих вчинила подвижниками і поборниками доброчесности...

- Так! Молитва змінює людину. її сила настільки могутня, що ніщо - жодна сила пристрасти - не може проти неї встояти. Якщо бажаєте, брати, то на прощання я прочитаю вам коротеньку, але цікаву статтю, яку взяв із собою.

Молитва є настільки сильною та могутньою, що можна сказати: «Молися - і роби, що хочеш»; молитва піднесе тебе до правильного та праведного життя.

Аби догодити Богові, нічого більше не потрібно, лише любити. «Люби і роби все, що бажаєш», - говорить блаженний Августин. Дійсно, хто правдиво любить, той не може і не хоче зробити щось неприємне тому, кого любить... Оскільки молитва є виливом і діянням любови, то, очевидно, про неї також можна сказати: для спасіння нічого більше не потрібно, крім повсякчасної молитви. «Молись - і роби все, що хочеш», і ти досягнеш її мети - молитва тебе освятить!

Щоб докладніше пояснити вищесказане, наведемо декілька прикладів:

1. Молись – і думай, що завгодно, бо твоя думка очиститься молитвою. Молитва просвітить твій ум, втихомирить та віджене всі недоречні помисли. Це стверджує святий Григорій Синаїт. «Якщо хочеш, - радить він, - прогнати помисли й очистити ум, - молитвою їх проганяй, бо, крім молитви, нічим іншим не можна вдержати думку». Про це також говорить і святий Йоан Ліствичник: «Ісусовим Іменем перемагай умових ворогів; окрім цієї зброї, нема іншої».

2. Молись - і роби, що хочеш, тоді твої діла будуть приємні Богові, а для тебе корисні й спасенні.

Часта молитва, яка б вона не була, не залишиться без нагороди (Марко Подвижник), бо в ній самій є благодатна сила. Святе Ім'я Боже, і кожний, хто призве Ім'я Господнє, той спасеться (Ді. 2:21). Наприклад, хто молиться про успіх у нечесному ділі, в молитві опам'ятається і розкається. Сластолюбна дівиця молилася тоді, коли грішила, і молитва вказала їй шлях до цнотливого життя та послуху настановам Ісуса Христа.

3. Молись - а не трудись власною силою перемагати пристрасті. Молитва їх сама зруйнує в тобі: бо більший Той, хто у вас, ніж топ, хто в світі (І Йо. 4:4). А святий Йоан Карпатоський вчить, що «коли ти не маєш дару стриманости - не журись, але знай, що Бог чекає від тебе старанности в молитві, і молитва спасе тебе».

Промовистим прикладом цього є старець, про якого розповідається в Патерик[83]. Він, «упавши, переміг», тобто впавши у гріх, не втратив надії, але звернувся до молитви - і опам'ятався.

4. Молись - і не бійся нічого, не лякайся бід, не жахайся напастей - молитва захистить, відверне їх. Згадай потопаючого маловірного Петра; Павла, який молився у в'язниці; ченця, що визволився від спокуси у місті завдяки молитві; дівицю, яка врятувалась від напастей вояка, - усі ці приклади підтверджують могутність І всеохоплюючу силу молитви в Ім'я Ісуса Христа.

5. Молись хоч як-небудь, але - завжди, І не бентежся нічим, перебувай у веселості духа та душевному спокої - молитва просвітить тебе. Згадай, що про силу молитви говорять святі Йоан Золотоустий і Макарій Великий: перший стверджує, що «молитва завжди очищає, хоч би п приносили такі грішні люди, як ми». А другий так говорить: «Молитися, хоч як-небудь, - у нашій волі; а молитись у чистоті - це дар благодаті». Отож, що в твоїй силі, те й пожертвуй Богові; хоч би кількість (для тебе можливу) приноси спочатку Йому в жертву - і Божа сила примножить твою немічну силу. Суха й розсіяна молитва, але часта, повсякчасна, ставши звичною і перетворившись у твою другу природу, стане молитвою чистою, світлою, палкою і гідною.

6. Якби твій час супроводжувала молитва, то природно, що не залишалося б його не тільки на гріховні діла, але навіть і на думку про них.

Чи переконався тепер, скільки глибоких думок криється в цьому мудрому вислові: «Люби - і роби, що хочеш. Молись - і роби, що бажаєш!»... Яким відрадним і втішним є все сказане грішникові, обтяженому слабкістю гріхопадінь, що стогне під ярмом войовничих пристрастей!

Молитва - ось усе, що дане нам як могутній і всеохоплюючий засіб для спасіння й удосконалення душі.

Так! Але з молитвою тісно пов'язана її умова: Молитись безупинно (І Сол. 5:17), це заповідає нам слово Боже. Отже, молитва тоді виявить свою вседіючу силу і плоди, коли буде часта, постійна, бо частота молитви, безумовно, підлягає нашій волі, а чистота, старанність і досконалість молитви є даром благодаті.

Тож будемо молитися якомога частіше, присвятимо все наше життя молитві, хоч би й розсіяній спочатку! Часте вправляння в молитві навчить уважности; кількість неодмінно приведе до якости.

«Щоби навчитися робити що-небудь добре, треба це робити якомога частіше», - сказав один досвідчений духовний письменник.

- Дійсно, велике діло - молитва! Ревність у молитві є ключем до віднайдення ЇЇ благотворних скарбів. Але як часто в нас борються між собою запопадливість та лінивство! Як би хотілося знайти знаряддя і допомогу, аби здобути перемогу, переконатися на власному досвіді, що варто докладати зусиль до молитовного подвигу!

- Чимало духовних письменників пропонують різні засоби, що ґрунтуються на здоровому глузді, аби розбудити старанність в молитві:

1. Глибоко міркувати про необхідність, вищість і плодотворність молитви для спасіння душі.

2. Твердо себе переконати, що Бог безумовно вимагає від нас молитви, що Його Слово всюди на цьому наголошує.

3. Постійно пам'ятати, що через лінивство й недбайливість у молитві неможливо досягти успіху в ділах благочестя і здобути спокій та спасіння; а тому неминуче зазнаємо за це покарання на землі й у вічності.

4. Рішуче надихати себе прикладами Божих Угодників, які шляхом безустанної молитви досягли освячення і спасіння.

Хоча всі ці засоби походять зі справжнього розуміння молитви, але душа, розсіяна і віддана пристрастям, навіть і прийнявши ці засоби, рідко бачить їхню плодотворність через те, що лік цей гіркий для її розбещеного смаку і заслабкий для її глибоко ураженої природи. Бо хто з християн не знає, що молитися треба часто і старанно, що це наказує і цього вимагає Сам Бог; що за лінивство до молитви будемо покарані, що всі Святі старанно й постійно молилися; однак все це знання так рідко виявляє свої благотворні наслідки! Кожен з нас час від часу зауважує в собі, що він мало або й зовсім не слухається свого розуму й совісти, навіть часто каючись у цьому, далі живе погано й ліниво...

Тому досвідчені й богомудрі святі Отці, знаючи слабкість людської волі та недбальство пристрасного людського серця, діють на нього, як І лікарі, що приправляють гіркі ліки солодкими сиропами. Святі Отці винайшли простіший і ефективніший засіб, що знищує лінивство й недбальство до молитви. Полягає він у надії, з допомогою Божою, досягнути досконалосте і непохитної віри молитвою любови до Бога. Вони радять якомога частіше роздумувати й уважно читати про це твори святих мужів, що переконливо доказують, як -доступно і легко можна досягти цих повних насолоди внутрішніх переживань у молитві й наскільки вони жадані: розкіш, що виливається з серця, втішне тепло і світло, що походять з глибини людського єства; невимовне захоплення, радість, легкість, глибокий спокій, істинне блаженство та вдоволення життям, що породжується діянням молитви в серці. Заглибившись у ці роздуми, слабка й холодна душа зігрівається, зміцнюється й підбадьорюється успіхом у і молитві, немовби прилучається до молитовної вправи. Святий Ісаак Сирійський каже про це так: «Принадою для душі є радість, що родиться від надії, яка процвітає в серці, а поступом серця є роздумування про свою надію» (Слово 4). І далі: «Ця діяльність від початку до кінця передбачає надію і метод, що його можна застосувати, а це спонукує душу спрямовувати свою дію до мети, щоб таким чином здобути радість успіху в цьому діянні». Також преподобний Езихій, описуючи, як лінивство перешкоджає молитві та як відновити її в ревності та витривалості, пише так: «Якщо не прагнемо тиші серця задля якоїсь іншої причини, то здобуваймо її принаймні заради втіхи, якої зазнає душа, та задля радости, котру вона приносить» (Гл. 120).

З цього випливає, що заохоченням до молитви цей Отець називає «почуття насолоди та веселости»... Подібно навчає Макарій Великий: «Нашу духовну працю (молитву) ми повинні виконувати через її цілющі плоди, з насолодою в наших серцях» (Слово 3, гл. 5).

Промовистий приклад застосування цього способу як могутнього знаряддя у молитовному труді зауважуємо в багатьох місцях Добротолюбія, де детально описані молитовні насолоди. Саме про це треба якомога частіше читати тому, хто бореться з недугою лінивства або сухости під час молитви!

- Чи можна бути певним, що таке роздумування не заведе недосвідченого до духовного любострастя (так називають богослови цей нахил душі), яке прагне надмірних втіх і щедрої благодаті, не задовольняючись тим, що вона повинна виконати це діло благочестя, не мріючи про нагороду?

- Думаю, що богослови застерігають від надмірности або жадібности щодо духовних насолод, зовсім не відкидаючи насолоди і втіхи від чеснот: бо хоч бажання нагороди не є досконалістю, одначе Бог не забороняє людині думати про заплату та втіхи і навіть Сам висловлює думку про нагороду, щоб заохотити людину виконувати заповіді та осягнути досконалість. - Шануй батька твого і матір твою, - ось заповідь! - А слідом за нею - нагорода, яка заохочує, аби її виконати: щоб довго тобі жити й бути щасливим на землі (Втор. 5:1 б). Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним - ось вимога досконалости. А безпосередньо за цим - нагорода, яка заохочує осягнути цю досконалість: І будеш мати скарб на небі (Мт. 19:21).

Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть, як безчесне, ваше їм 'я Сина Чоловічого ради (Лк. 6:22). - Це велика вимога подвигу, для якого потрібні незвичайна сила духа й непохитне терпіння. Ось тому велика нагорода та втіха здатні спонукати і підтримати незвичайну силу духа: Радійте і веселіться того дня, бо ваша нагорода велика на небі (Лк. 6:23). Тому я думаю, що потрібна якась заохота до насолоди в молитві серця, і що вона також є одним з основних засобів досягнути як старанности в молитві, так і успіху в ній. Отже, все це безсумнівно підтверджує практичне міркування отця схимника, яке ми щойно вислухали...

- Найзрозуміліше говорить про це один із великих богословів - святий Макарій Єгипетський: «Як, садячи виноград, докладаємо багато старанности й праці, аби зібрати плоди, якщо ж їх не буде, то все діло буде марне, так і з молитвою: якщо духовних плодів, тобто любови, миру, радости в собі недобачаєм, то безплідним буде труд наш, а тому метою наших духовних зусиль (молитов) повинна бути втіха і радість у наших серцях» (Слово 3, гл. 5). Чи бачите, як зрозуміло вирішив цей святий Отець питання душевної насолоди під час молитви?.. Та ось спали мені на думку міркування ще одного духовного письменника, які я недавно читав: природність молитви є основною причиною постійного нахилу людини її творити, атому акцент на цю природність також може бути успішним засобом, щоб пробудити в людині схильність до молитви, засобом, якого так папко шукає наш професор. Зараз я спробую коротко переповісти те, що зможу пригадати з цього невеличкого трактату.

Цей духовний автор пише, що через розум і природу людина пізнає Бога. Розум, досліджуючи, що не може бути діяння без причини, сходинками чуттєвости, піднімаючись від нижчих до вищих, нарешті доходить до головної причини всього - Бога. Природа, на кожному кроці розкриваючи дивовижну премудрість, стрункість, порядок, поступовість, дає основний матеріял для цієї драбини, яка веде від завершених причин - до безконечних. Таким чином природна людина природно приходить до пізнання Бога. Тому-то не було і немає на світі жодного народу, жодного дикого племени, що не мало б хоча якогось поняття про Бога. Завдяки цьому поняттю навіть найдикіший мешканець невідомого острова без усяких сторонніх спонукань, ніби мимоволі підносить свій зір до неба, падає на коліна, незрозуміло часто навіть для себе самого зітхає, відчуваючи щось особливе, таке, що манить його у небесні простори, притягує до чогось незнаного...

Від цієї першооснови беруть початок усі природні релігії. Але характерно, що сутність, або душу кожної релігії всюди творить таємна молитва, яка виражається яким-небудь комплексом рухів та видимим жертвоприношенням, більше або менше викривленим грубим і диким поняттям поган! Наскільки дивне це явище в очах розуму, настільки більше вимагає від нього розкриття таємної причини цього дивного явища, яке проявляється в природному спрямуванні до молитви.

Дати психологічну оцінку цьому неважко: коренем, головою і силою всіх пристрастей та діянь людини є вроджене самолюбство. Це ясно підтверджує і вкорінена в людині, знана всім ідея самозбереження. Кожне бажання, кожне починання, кожне людське діяння має за мету задовольнити своє самолюбство, шукати власне добро. Ця потреба супроводжує нас протягом усього життя. Але людський дух не задовольняється нічим матеріальним, тож ніколи не втихомириться ненаситне бажання вродженої любови до себе. Воно розвивається все більше й більше. Пошук власного добра і вигоди набирає все більших { розмірів, заповнює уяву і підбурює до цього чуття. Вихід назовні цього внутрішнього чуття і бажання, яке розкривається саме по собі, є природним спонуканням до молитви і потребою самолюбства, що з труднощами досягає своєї мети. Чим менше людина досягає успіху і чим більше прагне власного добра, тим сильніше виливає своє бажання в молитві; звертається з проханням про жадане до незнаного першопочатку всього буття; будь-яке навіювання, що втілює в її уяві бажання, дає втіху в надії... Отже, вроджена любов до себе - головна стихія життя - основна причина, яка спонукає людину до молитви!

Премудрий Творець природи вдихнув у людське єство це бажання любити себе, як принаду, - за висловом Отців, - що потягала б і підносила занепалу людську істоту до горішнього спілкування.

О, якщо б людина не зіпсувала цю свою властивість, не вживала б її безладно, використовувала б її переважно стосовно своєї духовної природи! Тоді вона мала б сильне підбадьорення і засіб на шляху до моральної досконалості. Але лихо! Як часто вона перетворює цю шляхетну здатність у підлу пристрасть самолюбства, роблячи її таким чином знаряддям своєї тваринної природи!..

- Сердечно вам дякую, мої найдорожчі відвідувачі! Ваша душеспасенна розмова дуже мене потішила і сповістила мені, малодосвідченому, багато повчального. Нехай Господь заплатить вам Своєю благодаттю за вашу повчальну любов.

[74] Ймовірно, йдеться про славний ліцей Царського Села, який відвідував та оспівував Пушкін.

[75] Можливо, мова йде про gnum Speculum exemplorum Ioannis Maioris.

[76] Апофтегма - влучне стисле твердження.

[77] 2 Кор. 12:7-9: Щоб я не загордів надмірно висотою об'явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани... Я тричі благав Господа ради нього, щоб він від мене відступився.

[78] Еф 3:14-15: Ось чомуязгинаю свої коліна перед Отцем, щоб дав вам за багатством Своєї слави скріпитись у силі через Його Духа, на зростання внутрішньої людини.

[79] Еф. 6:18: Моліться завжди в дусі всякою молитвою і благанням.

[80] Св. Діядох (V ст.) - єпископ Фотики в Епирі. Автор аскетичного твору Сто розділів про духовну досконалість.

[81] Фотій, надзвичайно інтелігентний секретар імператорської канцелярії та сенатор, 858 р. був Іменований Царгородським патріярхом, хоча ще не належав до духовенства. 867 р. його усунено з престолу, але згодом пін знову його зайняв (877-886). Йому традиційно приписується відповідальність за першу схизму між Грецького та Латинського Церквами.

[82] 3 тексту невідомо, про якого Лазаря йдеться.

[83] Збірка житія Святих, або славних монахів та пустинників