Розповідь Прочанина під час п’ятої зустрічі

Повернутися до змісту книги "Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві"

Прочанин цей

був середнього росту,

тілом худорлявий від стриманого

й суворого життя;

мав благовидне обличчя,

ввимовні очі й густу бороду;

був сповнений любиви до всіх,

привітний і смиренний.

ДОДАТОК

З ОПОВІДАНЬ ПРОЧАНИНА

ПРО БЛАГОДАТНЕ ДІЯННЯ

ІСУСОВОЇ МОЛИТВИ

Минув рік від останньої зустрічі з Прочанином - аж нарешті тихий стук до дверей, і молитовний голос сповістив прихід цього благословенного співбрата для сердечного задоволення того, хто його зустрів...

- Заходь, улюблений брате! Подякуємо разом Господеві, Який благословив твою дорогу і повернення!

- Слава і подяка Всевишньому Отцеві щедрот за все, що влаштовує згідно зі Своїм Промислом - завжди з користю для нас, прочан і захожих у чужій землі! Ось і я, грішник, розлучившись із вами минулого року, знову, з милости Божої, сподобився бачити й чути ваш гостинний привіт. І, певна річ, ви очікуєте від мене докладної розповіді про святе Боже місто - Єрусалим, куди так тягнулася моя душа. Але не завжди здійснюється те, чого нам хочеться. Так трапилося й зі мною, та й не дивно, бо чи я, убогий грішник, гідний топтати ту святу землю, по якій ходили Божественні стопи Господа Ісуса Христа?

Чи ви, батеньку, пригадуєте, що я вирушив звідси минулого року з глухим старцем, маючи листа іркутського купця до його сина в Одесі, щоби відправив мене до Єрусалиму? Ми щасливо прибули до Одеси. Старець знайшов собі місце на кораблі, що плив до Цар-городу, а я, залишившись, пішов шукати сина іркутського купця. Незабаром знайшов я його помешкання, проте, на моє здивування і жаль, не було вже серед живих мого доброчинця. Минуло три тижні, як після короткотривалої хвороби він помер, і його поховано. Хоч це мене дуже засмутило, однак я поклався на волю Божу.

Усі домашні були в жалобі. Вдова померлого, залишившись із трьома маленькими дітьми, настільки тужила, що безперестанно плакала і постійно мучилась душевно. Здавалось, що й вона недовго житиме від такої глибокої скорботи. Однак прийняла мене ласкаво. Не маючи можливості* через цю сумну подію відправити мене до Єрусалиму, залишила мене в себе погостювати два тижні, поки батько покійного приїде в Одесу влаштувати торговельні справи осиротілої родини. Тому я і залишився там...

Живу тиждень, місяць, і другий, але замість того, щоби приїхати, купець прислав листа, в якому сповістив, що прибути до них не може, а радить невістці розрахуватися з прикажчиками і негайно вирушати до нього в Іркутськ. Почалися збори й клопоти, і їм уже було не до мене, тож я подякував за гостинність, попрощався з ними та й пішов знову мандрувати...

Думав-гадав: куди мені тепер податися? Нарешті спинився на тій думці, що спершу піду до Києва, де я вже багато років не був. Так і зробив...

Певна річ, спочатку тужив за тим, що не здійснилось моє бажання побувати в Єрусалимі, але це ж не без Божого Промислу, - роздумував я і заспокоювався надією, що чоловіколюбний Господь прийме і намірення як діло, і не залишить мене, вбогого, без повчання і душевної користи...

Так воно і вийшло, бо зустрівся з такими людьми, які відкрили мені багато невідомого і просвітили мою темну душу на спасіння. Якщо б обставини не склались саме так, то я не зустрів би цих моїх душевних добродійників.

Отож удень я йшов з молитвою, а ввечері, зупиняючись на нічліг, читав Добротолюбіє, щоб підкріпити мою душу в боротьбі з невидимими ворогами спасіння.

Відійшовши від Одеси на сімдесят верст, я став свідком дивної події. їхав великий обоз з товарами - понад тридцять підвод, і я їх наздогнав. Один візник, що був попереду як провідник, ішов біля свого коня, інші ж, зібравшися в гурт, йшли подалі. Треба було переходити повз протічний ставок, в якому крутилися уламки весняної криги й розносилися водою зі страшним шумом по всьому плесу. Раптом молодий візник, що йшов попереду, зупинив свого коня, а за ним зупинився і весь обоз. Всі візники підбігли до нього і бачать, що той молодик почав роздягатись. На запитання, чому він роздягається, отримали відповідь, що йому дуже хочеться викупатись у ставку. Здивувалися візники: хтось почав над ним сміятись, хтось стримувати, називаючи його безумним, а старший рідний брат того молодика почав перешкоджати йому і напоумлювати, щоб не робив дурниць. Той опирався і ніяк не хотів послухати. Декотрі з молодих візників для жарту почали цеберками, з котрих напувають коней, черпати зі ставка воду І хлюпати на нього: одні йому на голову, інші - за комір, кажучи: «Ось ми тебе викупаємо». 

Лиш тільки вода торкнулась його тіла, він закричав: «Ах, як приємно!» Сів собі на землю, а інші обливали його водою. Потім раптом ліг і тут же спокійно помер. Усі жахнулися, не розуміючи, від чого це сталося. Старші турбувалися й наполягали на тому, аби це об'явити судові, інші ж вважали, що йому на роду написана така смерть.

Постоявши біля них з годину, я пішов далі. Відійшовши з п'ять верст, побачив село на великій дорозі і, вступивши в нього, зустрів старенького священика, що йшов дорогою. Мені захотілося розповісти йому цю подію і почути з цього приводу його міркування. Священик запросив мене до себе, І я, розповівши йому, що бачив, просив пояснити причину, яка зумовила цю подію.

- Не можу нічого тобі сказати про це, дорогий брате, крім того, що в природі є багато дивного та незрозумілого для нашого розуму. Це, думаю, для того, аби ясніше показати людині Божу владу і Промисел над природою в неприродних і безпосередніх змінах її законів... Мені самому раз випало бути свідком подібної події. Недалеко від нашого села є, хоча й не широка, але дуже глибока крута прірва - десять або більше сажнів. Лячно навіть заглянути в її темне дно. Над нею було збудовано щось подібне до містка. Селянин моєї парафії, добрий батько багатодітної родини, раптом відчув непереможне бажання кинутись з того містка в ту прірву. Цілий тиждень він боровся зі згубною думкою і бажанням. Нарешті, коли не міг більше знести цієї спокуси, він, вставши вранці, поспішно пішов і кинувся у прірву. Незабаром, почувши стогін, його з переламаними ногами ледве витягли з того яру. На питання, як це сталося, він відповідав, що хоч тепер і відчуває сильний біль, але в душі спокійний, бо здійснив свій настійливий потяг, який за тиждень настільки його вимучив, що він готовий був віддати своє життя, аби тільки здійснити своє бажання.

Понад рік він лікувався у міській лікарні. Я часто його відвідував. Від лікарів хотів так само, як і ти, почути причину цього випадку. Вони одноголосно відповіли мені, що це був раж. Коли я просив пояснити мені, як і чому він опановує людину, то нічого від них . не почув, лише те, що це - таємниця природи, науково не досліджена. А я їм зауважив, що коли б при цій таємниці природи людина зверталася до Бога з молитвою та відкрила свою душу добрим людям, то й «непереможний» раж[60] не досяг би своєї мети. Справді, в людському житті багато є такого, що неможливо логічно пояснити...

Поки ми так розмовляли, стало темно, і я залишився там ночувати. Вранці становий прислав свого писаря, щоби дозволено було поховати померлого на цвинтарі й повідомити, що лікар під час розтину тіла не знайшов жодних ознак божевілля, а пояснює його смерть несподіваним ударом.

- Ось глянь, - сказав мені священик, - і медицина не могла визначити причини його нестримного потягу до води!

Згодом, попрощавшись зі священиком, я пішов далі.

Подорожуючи декілька днів і доволі втомившись, прийшов я до великого торговельного міста Білої Церкви. Вже смеркалося, і я почав шукати, де б переночувати. На базарі я зустрів чоловіка, подібного до подорожнього, який розпитував по крамницях, як відшукати дім якогось-там мешканця. Побачивши мене, він підійшов та й каже: «Видно, що й ти мандрівник, тож підемо разом, знайдемо тутешнього міщанина на ім'я Євреінов. Він - добрий християнин, утримує багатий заїжджий двір і любить приймати подорожніх. Ось маю про нього і записку..»

Я з радістю згодився, і ми швидко відшукали його помешкання. Хоч і не застали самого господаря вдома, але його дружина, добра старенька пані, ласкаво прийняла нас і показала окрему невеличку світлицю, де можна було переночувати. Ми прилягли й трохи відпочили. Прийшов господар і запросив нас вечеряти. За столом ми розговорилися, хто звідки, і якось зайшла мова про те, чому він називається Євреінов. Цей чоловік згодився нам розповісти і почав так:

- Мій батько - єврей, уродженець міста Шклова, люто ненавидів християн. Від юних літ готувався на рабина і старанно вивчав усі єврейські байки для заперечення християнства. Якось трапилось йому переходити через християнський цвинтар. Там він побачив людський череп з обидвома щелепами (в яких містилися спотворені зуби), виритий, мабуть, з недавно викопаної могили. Він, будучи жорстокою людиною, почав насміхатися над цим черепом: плював на нього, лаяв і топтав ногами. Не задовольнившись цим, взяв його і настромив на кіл, подібно, як роблять із кістками тварин - щоб проганяти хижих птахів. Натішившись таким чином, він повернувся додому. 

А вночі, як тільки заснув, раптом з'явився перед ним невідомий йому чоловік і різко докоряв йому, кажучи: «Як ти смів глумитися над тлінними останками моїх костей? Я - християнин, а ти - ворог Христовий!» Декілька разів протягом ночі повторювалось це видіння, позбавляючи його сну та спокою. Потім уже і вдень миготіло перед ним оте привиддя і чулося відлуння докірливого голосу. Чим більше часу минало, тим частіше повторювалось видіння. Нарешті, відчуваючи глибокий сум, страх і ослаблення сил, він вдався до рабинів, котрі відчитували над ним молитви і закляття, однак привиддя не тільки його не залишало, але повторювалось ще частіше і чіткіше.

Коли чутка про це рознеслася повсюди, то знайомий торговець, християнин, порадив йому, щоби він прийняв християнську віру. Переконував його, що нічим іншим не зможе визволитись од видіння, яке його бентежить. Хоч євреєві дуже цього не хотілося, однак він відповів: «Я рад будь-що зробити, аби тільки визволитись від нестерпного марева». Християнин втішився цими словами, вмовив його подати прохання місцевому єпископові про хрищення і прилучення до Християнської Церкви. Написали прохання, і єврей, хоч і проти своєї волі, його підписав. І ось від тієї хвилини, як прохання було підписане, видіння припинилось і ніколи вже не бентежило його. Батько надзвичайно зрадів з цього і, цілковито заспокоївшись, відчув у собі таку палку віру в Ісуса Христа, що негайно поспішив до єпископа, розповів йому про те, що сталося, й оголосив свій щирий намір охриститися. Старанно вивчив догмати християнської віри, - й охристившись, - виїхав на постійне проживання до цього міста. Тут одружився з моєю матір'ю, доброю християнкою, і вів у достатку побожне життя. Був щедрий до бідних, чого навчив і свого сина, а перед смертю залишив мені про це заповідь і благословення. Ось чому я називаюсь Євреінов!

З побожністю та розчуленням вислухав я цю розповідь і подумав: «Боже мій! Який милосердний Господь наш Ісус Христос, і яка велика Його любов! Якими різними дорогами притягає Він до Себе грішників і як премудро спрямовує незначні випадки до творення великих діл! Хто би міг передбачити, що глум єврея над мертвою кісткою послужить йому поштовхом до справжнього пізнання Ісуса Христа і спрямує до побожного життя».

Повечерявши, ми подякували Богові та господареві й пішли до своєї світлиці відпочивати. Спати ще не хотілось, і ми з товаришем розговорилися. Виявилось, що він, могилевський купець, жив два роки в Бесарабії[61] послушником в одному з тамтешніх монастирів, але тільки з тимчасовим паспортом, а тепер Іде на батьківщину для того, аби одержати від купецького товариства дозвіл вступити до монастиря на постійно. Хвалив мені тамтешні монастирі, їхні устави, порядки та суворе життя багатьох побожних старців, які там перебувають, і переконував, що бесарабські монастирі різняться від російських, як небо від землі. Заохочував і мене податися туди.

Поки ми розмовляли, привели до нас ще й третього нічліжника, тимчасово звільненого з армії унтер-офіцера, що прямував додому у відпустку. Ми бачили, що він дуже втомився з дороги. Тож помолились разом Богові й лягли спати. Вставши рано-вранці, ми почали збиратись у дорогу. І як тільки хотіли подякувати господареві, раптом почули благовіст на Утреню. Ми з купцем стали міркувати: «Як же ми підемо в дорогу, почувши заклик дзвонів і не побувавши в церкві Божій? Краще відстоїмо Утреню та помолимось у святому храмі, тоді йти буде нам утішніше».

Так і постановили, та й офіцера запросили з собою. А він каже нам:

- Навіщо йти до церкви, коли подорожуємо, та й що за прибуток Богові, що ми побудемо в церкві? Ось прийдемо додому, там і помолимось! Ви йдіть, якщо хочете, а я не піду. Поки ви пробудете на Утрені, я пройду п'ять верст. Мені й так спішно додому...

На це купець йому сказав:

- Гляди, брате, не загадуй наперед, бо буде, як Бог дасть!

Отож ми пішли до церкви, а офіцер рушив у дорогу. Відстоявши Утреню (а потім і Службу Божу), ми повернулися до своєї світлиці готувати свої торбинки в дорогу. Аж бачимо: господиня принесла нам самовар та й каже:

- Ось спочатку напийтесь чайку та пообідайте в нас. Не підете ж голодними. 

Так ми і зробили. Не минуло й півгодини - саме пили чай - як раптом прибігає унтер-офіцер, весь задиханий.

- Я прийшов до вас з горем і радістю.

- Що трапилось? - спитали ми його.

- А ось що! Коли я з вами попрощався і пішов, мені заманулося зайти до корчми, розміняти асигнацію на дрібні гроші, та й горілочки випити, аби йти було легше. Так я і зробив. Зайшов, розміняв гроші і полетів, як сокіл, у дорогу. Пройшовши версти зо три, мені раптом закортіло перерахувати гроші: чи добре видав корчмар. Я сів край дороги, вийняв гаманець, перерахував - усе добре. Аж раптом спостеріг, що не маю паспорта, тільки записки та гроші. Тим я дуже настрашився, неначе голову втратив. Але зразу ж зметикував: певно, загубив його тоді, коли в корчмі розраховувався. Треба, отже, бігти назад. Біжу, біжу, але знову журюся: ану, як його там нема! Горе мені буде! Прибігши, питаю в корчмаря, а він і говорить: «Я не бачив».

Знову мене взяла журба. Давай-но шукати і перевертати все по тих місцях, де я стояв. І знаєте?! На моє щастя, я знайшов мій паспорт. Як упав, так і лежав він між соломою і сміттям на підлозі, увесь затоптаний у грязюку. «Слава Богу!» - зрадів я. Неначе тягар з плечей скинув! Хоча за неохайність та за вимазання болотом і надають по зубах, але це - дурниця: хоч додому зможу повернутися. А до вас я зайшов, щоб оповісти вам про це. Та ще й коли переляканий біг назад, то так натер ногу до живого м'яса, що й іти ніяк не можу. Тому й прошу кусник сала, аби прив'язати до рани.

- Бачиш, брате! Це тобі за те, що не послухав нас і не пішов з нами помолитися, - сказав купець. - Ось ти хотів випередити нас, а, навпаки, до нас же повернувся, та ще й скульгавів. Я тебе попереджав не загадувати наперед, ось воно так і вийшло! Та мало того, що не пішов ти до церкви, а ще й говорив такі слова: «Що за користь Богові, що ми будемо молитися». Це, брате, недобре...

Певна річ, Бог не має потреби в нашій молитві, однак зі Своєї любови до нас хоче, щоб ми молилися. І не тільки священна молитва, яку Сам Дух Святий викликає в нас і допомагає нам приносити ЇЇ, приємна Богові (бо Він цього від нас вимагає, заповідаючи: У Мені перебувайте, а Я - у вас (Йоан 15:4)), але перед Ним цінне навіть і кожне незначне, мале діло, вчинене для Нього, кожний намір, спонукання і навіть думка, спрямована на Його славу та наше спасіння. За все це безмежне Боже милосердя щедро нагороджує. Любов Божа відплачує благодіяннями тисячократ більшими, аніж цього заслуговує людське діяння. Якщо ти вчиниш для Бога на нікчемну лепту, то Він віддасть тобі сторицею. Якщо ти ще тільки наміряєшся піти до Отця, то Він уже виходить тобі назустріч. Ти коротким і сухим словом скажеш: «Прийми мене! Помилуй мене!», - а Він уже обіймає і цілує тебе. Ось яка любов Небесного Отця до нас, негідних! І в цій Своїй любові Господь тішиться з кожного і найменшого діла, що його ми робимо для нашого спасіння. Тобі здається: яка слава Господеві з того і яка користь для тебе, якщо ти помолишся або зробиш яке-небудь мале добре діло, наприклад - прочитаєш якусь молитву, покладеш п'ять або десять поклонів, зітхнеш від серця і прикличеш Ім'я Ісуса Христа, зауважиш у собі яку-небудь добру думку або перечитаєш що-небудь душеспасенне, стримаєшся від їжі або знесеш мовчки малу образу... Все це видається тобі недостатнім для твого цілковитого спасіння і ніби безплідним діянням. Ні! Кожне з цих малих діл не пропадає даремно, але буде пораховане всевидющим Оком Божим і сторицею здобуде нагороду не тільки у вічності, але і в цьому житті. Це підтверджує святий Йоан Золотоустий. «Нічим добрим, - каже він, - яким би малозначним воно не було, не знехтує Справедливий Суддя. Якщо гріхи досліджуються так ретельно, що ми дамо відповідь за свої слова, бажання та помисли, то тим більше добрі діла, якими б малими вони не були, зарахує нам наш повний ласки Суддя».

Розповім тобі приклад, свідком якого я був минулого року.

У бесарабському монастирі, де я жив, був старець-монах, який провадив святе життя. Раз напала на нього спокуса: дуже захотілось йому сушеної риби. А оскільки в монастирі дістати її було неможливо, то він вирішив піти на базар і купити... Довго боровся він із тією думкою, міркуючи, що чернець повинен задовольнятися спільною братньою поживою і всіляко протистояти ласолюбству, та й по базарі, серед юрби людей, ходити монахові - спокусливо і непристойно. Але вороже навіювання взяло верх над його розважливістю і він, віддавшись своїй волі, вирішив все-таки піти по рибу. Вийшов з обителі і, йдучи міською вулицею, зауважив, що в нього в руках нема чоток, тож почав роздумувати: «Як же я піду, ніби воїн на війну, без меча? Це непристойно, та й світські люди, зустрічаючи, будуть осуджувати мене і спокутуватись, бачачи монаха без чоток». Хотів він повернутись за ними, однак, пошукавши в кишенях, знайшов їх. Вийняв, перехрестився, надів на руку і пішов спокійно. Підходячи до базару, побачив біля крамниці коня, який стояв запряжений у великий віз з величезними бочками. Раптом кінь чогось настрахався, кинувся щосили бігти й бити копитами. Наскочив на монаха і, зачепивши його за плечі, повалив на землю, хоч і не дуже покалічив. За два кроки від нього віз перевернувся і розлетівся на друзки. Швидко піднявшись, монах, певна річ, злякався, але разом з тим і здивувався, як Бог зберіг йому життя, бо якщо б віз упав секундою раніше, то його було б розчавило вщерть. Не роздумуючи про це далі, він купив рибу, повернувся, поїв і, помолившись, ліг спати... Ледь пройняв його сон, явився йому якийсь невідомий благоліпний старець і каже: «Слухай, я - покровитель цієї обителі - хочу тебе навчити, щоб ти зрозумів і запам'ятав сьогоднішній урок... Ось поглянь-но: твоя слабкість у боротьбі з чуттєвого втіхою і лінивство щодо вправляння в самопізнанні й самовідреченні дали можливість ворогові приступити до тебе. Тож він і приготував для тебе цей погибельний випадок, який розгорнувся перед твоїми очима. Але твій Ангел Хоронитель передбачив це, піддав тобі думку творити молитву, згадати про чотки; І як тільки ти прислухався до нього та виявив це на ділі, то саме це й врятувало тебе від смерті. Чи бачиш Боже чоловіколюб'я і Його щедру відплату навіть за мале звернення до В Нього?» .

Сказавши це, старець, що з'явився, поспішно вийшов з келії, а монах поклонився йому в ноги і з цим пробудився, знайшовши себе вже не на ліжку, а на колінах, у глибокому поклоні в бік дверей. Про це видіння він тут же оповів для душевної користи багатьом, а серед них - і мені. .. .

Справді, безмежна любов Бога до нас, грішних! Чи не дивно, що за найменше діло, за те, що вийняв із кишені чотки, надів їх на руку і призвав один раз Ім'я Боже, тільки за це людині було вбережено життя! І на терезах людської долі одне коротке призивання Ісуса Христа переважило численні години, змарновані в лінивстві! Дійсно, сторицею віддано тут за малу лепту! Чи бачиш, брате, яка сильна молитва і яке могутнє Ім'я Ісуса Христа, яке ми призиваємо! Святий Йоан Карпатоський в Добротолюбії пише, що коли ми в Ісусовій молитві призиваємо Ім'я Ісуса і кажемо: Помилуй мене грішного, то на кожне таке прохання відповідає таємний Божий голос: «Дитино моя, прощаються тобі гріхи твої...» І він же провадить далі, що коли ми творимо молитву, то нічим не відрізняємось од Святих, преподобних та мучеників, бо, як говорить і святий Золотоустий, «молитва, хоч би і виходила від нас, переповнених гріхами, в цю ж мить очищує нас» (Слово про молитву, 23). Велике милосердя Боже до нас, а ми, грішні й недбалі, не хочемо й коротку годину присвятити Йому на подяку і замінюємо час молитви, яка понад усе важливіша, на життєві клопоти і турботи, забуваючи про Бога і свій борг Йому! За те нерідко спадають на нас біди і напасті, але й це для нашого повчання та навернення до Бога визначає повний ласки Божий Промисел.

Коли купець закінчив свою бесіду з офіцером, я йому й кажу:

- Ну, шановний, ти так осолодив мою грішну душу, що я готовий поклонитися тобі до ніг.

Почувши це, купець відповів:

- Видно, що ти любиш слухати розповіді. Чекай же, я зараз прочитаю тобі подібне до того, що розповідав. Ось зі мною, грішним, є моя подорожня книжка, яка називається Агати, або Грішних спасіння. В ній описано багато чудесних подій.

Він вийняв із кишені книжку та й почав читати прекрасну повість про якогось благочестивого Агатоніка, якого з дитинства побожні батьки привчили кожного дня неодмінно проказувати перед іконою Божої Матері молитву Богородице Діво, радуйся... Це він щоденно виконував. Потім, досягши зрілого віку, почав жити сам для себе і, віддавшись життєвим турботам і клопотам, рідко промовляв вищезгадану молитву, а згодом й зовсім про неї забув. Одного вечора прийшов до нього на нічліг мандрівник, який сказав, що він, пустинник з Тиваїди[62], бачив видіння, в якому йому було сказано піти до Агатоніка й докорити за те, що той занедбав молитву до Божої Матері. Агатонік вказав причину свого охолодження до Богородичної молитви: мовляв, багато років проказував він цю молитву і не бачив жодної користи. Тоді пустинник йому сказав: «Згадай, сліпий та невдячний, скільки разів допомогла тобі ця молитва і визволила від бід! Згадай, як у дитинстві ти був дивно врятований, коли топився у воді! Чи пам'ятаєш, як заразна хвороба звела до гробу багатьох твоїх сусідів, а ти залишився живий! Чи пригадуєш собі, як ти їхав з товаришем й упав разом з ним з воза? Він зламав ногу, а тобі нічого не сталося. Чи не знаєш, що знайомий тобі колись здоровий молодий чоловік нині прикутий до ліжка, а ти - здоровий і не відчуваєш жодних болів?» Ще багато іншого пригадав Агатонікові й нарешті сказав: 

- Знай, що всі ці неприємності були відвернені від тебе покровом Пресвятої Богородиці завдяки тій короткій молитві, якою ти 118

щоденно з'єднував свою душу з Богом... Гляди ж, твори її й надалі, не переставай ніколи тією молитвою прославляти Небесну Царицю, поки Вона тебе не покинула.

Згодом нас запросили обідати. Ми підкріпились, подякували господареві та вирушили в дорогу, кожний у свою сторону.

Так я йшов п'ять днів, втішався, згадуючи оповідання, які почув від благочестивого купця в Білій Церкві. Коли вже підходив до Києва, раптом, без будь-якої причини, відчув якусь втому, знесилення ітягар похмурих помислів. Молитва йшла важко, напало якесь лінивство. Отож, побачивши край дороги лісок і густий чагарник, пішов туди відпочити і на самоті почитати Добротолюбіє, щоб підкріпити ослаблену душу й заспокоїти свою малодушність. Знайшов затишну місцину й почав читати преподобного Касіяна Римлянина[63] в четвертій частині Добротолюбія - про вісім головних помислів. Почитавши з відрадою десь з півгодини, я раптом побачив за п'ятдесят сажнів від себе, в глибині лісу, чоловіка, який нерухомо стояв на колінах. Я втішився, подумавши, що він, без сумніву, молиться Богові, і знову почав читати. Почитавши годину або й більше, я знову глянув на того чоловіка, а він і далі нерухомо клячав. Мене це дуже зворушило, тож я подумав: «Ось які є благочестиві слуги Божі».

Поки я роздумував про це, той чоловік припав до землі і простягнувся. Це мене здивувало, й оскільки я не бачив його обличчя, бо він клячав на колінах спиною до мене, то мене опанувала цікавість піти й подивитися, що це за чоловік. Підійшовши, я застав його в легкій дрімоті. Це був сільський парубок двадцяти п'яти літ, з чистим обличчям, вродливий, але блідий, босий, в сільському каптані, підперезаний мотузкою; більше при ньому нічого не було - ні торби, ні навіть палиці. Почувши мої кроки, він піднявся. Я запитав його, хто він такий, і дізнався, що він - державний селянин[64] Смоленської губернії, який іде з Києва.

- Куди ж ти тепер мандруєш? - запитав я.

- Сам не знаю, - відповів він, - куди Бог поведе.

- Чи давно ти поза домом?

- Так, уже п'ятий рік.

- Де ж ти перебував той час?

- Ходив по різних святих місцях, монастирях та церквах, бо свого дому не маю. Я - безрідний сирота, а до того ж маю кульгаву ногу, тому так і поневіряюсь по білому світі!

- Видно, що якась боговгодна людина навчила тебе ходити не просто по світі, а по святих місцях, - сказав на те я.

- Знаєш, - відповів він, - я з дитинства, оскільки не маю ні батька, ні матері, ходив з пастухами нашого села пасти худобу, й років з десять усе було гаразд. Але якось, пригнавши стадо додому, я й не спостеріг, що немає найліпшої вівці. А староста[65] наш був злий і нелюдяний чоловік. Як він прийшов ввечері додому й побачив, що нема його вівці, прибіг до мене, вилаяв і грізно наказав відшукати його вівцю, бо, мовляв, «заб'ю тебе до смерті, руки й ноги переламаю». Я пішов по вівцю туди, де пас стадо вдень. Шукав, шукав

аж до півночі, але ніде й сліду не було. Ніч була темна, бо пора була передосіння. Коли я зайшов в гущавину лісу - а ліси по нашій губернії непрохідні, - раптом знялася буря. Усі дерева захитались, удалині завили вовки, тож на мене напав такий страх, що волосся дибом стало. Чимдалі ставало все страшніше, так що хоч пади від жаху й страху. Ось я й упав на коліна, перехрестився та з усіх своїх сил заволав: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене». Як тільки я це промовив, враз мені стало легко, ніби жодної скорботи й не було, і боязнь уся пройшла, а на серці відчув таку приємність, ніби на небеса злетів. Я втішився і далі промовляв цю молитву. Вже не пам'ятаю, чи довго тривала буря і як перейшла ніч; аж глядь - уже й білий день настав, а я все стою на тому ж місці навколішки. Тоді я спокійно встав - бачу, що не знайти мені вівці, та й пішов додому. А на серці в мене все гаразд, і молитву творити хочеться.

Як тільки я прийшов у село, то староста, побачивши, що я не привів вівці, побив мене ледь не до смерті. Тоді й ногу мені вивихнув. Після цих побоїв я шість тижнів лежав майже нерухомий; тільки творив молитву, а вона мене втішала. Згодом мені трошки полегшало, і я почав ходити. Оскільки мені між людом постійно перебувати стало нудно, та й гріха багато, то я пішов паломником по святих місцях та лісах. Ось так і ходжу вже п'ятий рік.

Почувши це, я возрадувався душею, що Господь сподобив мене побачити таку боговгодну людину, та й запитав його:

- Чи й тепер ти часто проказуєш цю молитву?

- А хіба можливо без неї жити? - відповів він. - Лиш згадаю, як добре було мені в лісі, то ніби хтось штовхає мене на коліна, і я стаю до молитви... Не знаю, чи вгодна моя молитва Богові, бо коли помолюсь - деколи відчуваю велику радість (сам не знаю від чого), легкість і мирне заспокоєння, а іноді - втому, нудьгу і глибокий сум, але попри все бажаю перебувати в цій молитві аж до смерти.

- Не турбуйся, любий брате. Все приємне Богові та все спасенне, під час молитви, - навчають нас святі Отці, - чи легкість, чи тягар, - все добре. Жодна молитва (ні добра, ні погана) не пропадає перед Богом. Легкість, тепло і насолода вказують, що Господь нагороджує й утішає за цей подвиг, а скруха, похмурість, сухість означають, що Бог очищує і зміцнює душу й цим корисним терпінням спасає її, приготовляючи в смиренності до насолоди майбутньою благодатною втіхою. Ось, на доказ цього, я прочитаю тобі уривок зі святого Йоана Ліствичника.

Тут я відшукав статтю в книзі і прочитав йому. Він уважно вислухав її та дуже дякував мені за це. Відтак ми попрощалися. Він пішов у глибину лісу, а я, вийшовши на дорогу, долав свій шлях, дякуючи Богові, Який сподобив мене, грішного, одержати таке повчання.

Другого дня прийшов я з Божою поміччю до Києва[66]. Моїм першим і головним бажанням було духовно очиститися, висповідатися і причаститися Святих Христових Тайн в цьому благодатному місці. Через це я залишився поблизу Божих Угодників, аби зручніше було ходити до храму Божого. Мене прийняв до своєї хижі добрий старий козак, і оскільки він жив сам, мені в нього було приємно безмовно перебувати протягом тижня, поки я готувався до сповіді.

Якось я дізнався, що за сім верст од Києва, у Китаєвій Пустині, є духовник подвижницького життя, мудрий і розважний. Хто б не прийшов до нього сповідатися, щиро розкаюється у своїх гріхах і повертається зі спасительною настановою та легкістю на душі. Це мене дуже втішило, і я негайно пішов до нього. Багато почув я від духовника мудрих настанов щодо спасіння душі. Особливо запам'ятався мені й мав великий вплив на мою грішну душу засіб щодо перемоги гріховних нахилів, виконання заповідей та упокорення. На основі Священного Писання і практичних повчань святих Отців він ясно мені вказав, що найсильнішим, найдоступнішим і майже єдиним для кожної людини засобом є безперервне благання бути помилуваним в Ім'я Господа Ісуса Христа. І духовник дав мені на благословення друкований аркуш, який я щоразу прочитую з душевною користю, прагнучи виконати цю настанову. Листок цей у мене. Може, й ви бажаєте його прочитати.

Повчання про Ісусову молитву, через яку благодать вселяється в душу і спасає її.

А вона ось яка: 

Господи Ісусе Христе, Сину Божий,

помилуй мене грішного

Якщо хтось бажає навчитися Ісусової молитви, нехай проказує , її безнастанно - так, як з ніздрів виходить дихання. Таким чином з роками вселиться в нього Дух Святий; і Христос, Син Божий, зійде до нього; і прийде до нього Отець, а ввійшовши, обитель у ньому створить Пресвята Тройця. І поглине молитва серце цієї людини, і серце поглине молитву. І ця людина почне творити безперервно Ісусову молитву день і ніч, і стане вільною від усіх напастей ворожих у Христі Ісусі, Господі нашому, Якому слава з Отцем і Пресвятим Духом, як було на початку і на віки віків.

(Із Квітника авви Доротея, глава 31)[67]

Уважно вислухавши це все, я розчулено попросив святого отця висповідати мене і сподобити Святих Христових Тайн. Вранці, удостоївшись Причастя, я хотів повернутися до Києва, але мій добрий наставник намірявся найближчими днями йти до Лаври, тому залишив мене на той час у своїй самітницькій келії, аби я міг без перешкод віддатися безмовній молитві. І справді, всі ті дні я провів, яку небі. Завдяки молитвам мого старця я, негідний, насолоджувався цілковитим спокоєм. Ісусова молитва так легко і втішно виливалася з мого серця, що я тоді, здається, забув про все на світі, навіть про себе самого.

Коли духовник повернувся, я попросив його настанови й поради, куди мені далі подорожувати. Він благословив мене ось як: «Зайди до Дочаєва, поклонись там Чудотворній Стопі[68] Пресвятої Божої Матері, а Вона направить твої стопи на шлях мирний». Я з вірою прийняв його пораду і через три дні вирушив до Почаєва.

Зо двісті верст я пройшов не без нудьги, бо дорога пролягала через корчми і єврейські слободи, християнські ж помешкання траплялися рідко[69]. На одному хуторі я побачив російський заїжджий двір і, втішившись, зайшов туди переночувати та попросити на дорогу хліба, бо мій запас сухарів уже закінчувався. Там я побачив старенького господаря, мабуть заможного, і почув, що він сам родом з Орловської губернії, мій земляк. Як тільки я ввійшов у світлицю, то перше його питання було: «Якої ти віри?»

Я відповів, що православної.

- Яке ж у вас православ'я! - промовив він з посмішкою. - Ви православні тільки на словах, а діла ваші - бусурманське повір'я. Знаю, брате, вашу віру! Мене самого один вчений піп звабив був й увів у спокусу. Я вступив до вашої Церкви, але побувши півроку, знову повернувся до нашої спільноти. Прийти до вашої церкви - неабияка спокуса. Службу Божу дячки сяк-так бурмочуть, усе з пропусками, що й зрозуміти щось неможливо. Співаки - не кращі від тих, які співають по корчмах. Люди стоять де-небудь - чоловіки разом із жінками, під час Служби розмовляють, крутяться на всі боки, оглядаються та ходять взад і вперед, так що не дадуть спокійно і в тиші помолитись. Що це за Служба Божа? Це тільки гріх! А в нас - виразно, без пропусків, спів розчулений, та й люди стоять тихо, - чоловіки окремо, жінки окремо, - і всі знають, де і який поклін бити за уставом святої Церкви. Коли прийдеш саме до нашої церкви, то відчуваєш, що прийшов на Службу Божу, а коли прийдеш до вашої, то й не схаменешся, куди прийшов - чи до храму, чи на базар!

Слухаючи це, я здогадався, що цей дідок - запеклий старообрядець, але оскільки говорив він правду, то я з ним не сперечався, а тільки сам собі думав, що неможливо навертати старообрядців до істинної Церкви, поки в нас не поправиться церковне богослужіння і не покаже у цьому приклад перш за все духовний чин. Старообрядець нічого внутрішнього не знає. Він опирається на зовнішність, а в нас про неї не дбають.

Отож я звідтіля відійшов. І вийшов був уже в сіни, аж раптом бачу через прочинені двері в окремій комірчині чоловіка, з вигляду - не росіянина, який лежав на ліжку і читав книжку. Він покликав мене до себе і спитав, хто я такий. Я відповів йому, й він запропонував:

- Послухай, люб'язний! Чи не згодишся ти послужити мені, хворому, хоч тиждень, доки я, з поміччю Божою, видужаю? Я грек, монах зі Святої Атоської гори, збираю кошти на обитель, а тепер, повертаючись до свого монастиря, захворів так, що й ходити не можу від болю в ногах. Тому я і винайняв тут цю квартиру. Не відмовляй мені, слуго Божий! Я заплачу тобі.

- Не треба мені ніякої платні. Я щиро вам послужу, чим зможу, заради Імени Божого.

Тож я при ньому і залишився. Багато наслухався від монаха про душеспасенні речі. Оповідав він про Святу Атоську гору, про великих тамтешніх подвижників та багатьох самітників і затворників. При ньому було Добротолюбіє грецькою мовою і книга Ісаака Сирійського. Ми разом читали і порівнювали слов'янський переклад Паїсія Величковського з грецьким оригіналом. Монах визнав, що не можна точніше і вірніше перекласти, ніж це зробив Паїсій. Як я зауважив, він безперервно молився і був досвідченим у внутрішній молитві серця, а також досить чисто говорив по-російськи. Тому я і почав розпитувати його детальніше про Ісусову молитву. Він охоче розповідав, а я уважно слухав, навіть записав багато з того, що він говорив. Ось, наприклад, він пояснював перевагу Ісусової молитви так:

- Велич Ісусової молитви, - казав він, - відкриває навіть сама її побудова, яка складається з двох частин: перша з них, тобто: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, вводить ум в історію життя Ісуса Христа, або, як висловлюються святі Отці, «містить у собі ціле Євангеліє», а друга частина, тобто: помилуй мене грішного, зображає історію нашої немочі та гріховности. Притім треба зауважити, що неможливо поза цим словом (помилуй мене) мудріше, виразніше і суттєвіше виявити бажання і прохання бідної, грішної і смиренної душі. Жоден інший вислів не був би таким вичерпним і повним, як цей. Наприклад, якщо би сказати: «Прости мені!», «Відпусти гріхи!», «Відпусти беззаконня!», «Загладь мої злочини!» - то все це висловлювало б одне тільки прохання про визволення від кари, спричинене страхом боязливої і недбалої душі. Але вислів помилуй мене означає не одне тільки викликане страхом бажання випросити прощення, але містить у собі справжнє голосіння синівської любови, що надіється на милосердя Боже і смиренно визнає своє безсилля. Зойк про помилування, не тільки про прощення гріхів, але й про зіслання милости, що проявляється в даруванні духовної сили від Бога, духа, який зміцнює нас у боротьбі зі спокусами й допомагає перемагати гріховну схильність. Подібно до вбогого боржника, що просить милостивого позикодавця не тільки простити йому борг, але й подати ще милостиню, зглянувшись на його крайню бідність, цей глибокий вислів помилуй мене містить, так би мовити, все: «Милостивий Господи! Прости мені гріхи і допоможи поправити моє життя, зішли моїй душі прагнення виконувати Твої заповіді, змилуйся наді мною, прости всі мої гріхи, наверни мій нерозважний розум, волю і серце до Тебе Єдиного».

П'ять днів я прожив із тим старцем, поки він став почуватися краще. Цей час був для мене таким повчальним, що я й не помічав, як він проминав. У тій комірці, ніби в безмовному затворі, ми нічим іншим не займались, як тільки на самоті молилися, призиваючи Ім'я Ісуса Христа, або розмовляли про одне і те ж, тобто про внутрішню молитву.

Раз зайшов до нас якийсь богомолець, що дуже нарікав і лаяв євреїв, селищами яких він проходив, терплячи від них різні неприємності й обмани. Настільки він був на них розлючений, що проклинав їх і вважав не гідними жити на землі - через їхню впертість та невірство і, врешті, сказав, що має надзвичайну й нестримну відразу до них. Вислухавши його, мій старець почав його повчати:

- Не маєш права, друже, так лаяти і проклинати жидів. Вони такі самі сотворіння Божі, як і ми їм треба співчувати і молитися за них, а не проклинати. Повір, що твоя відраза до них походить від того, що ти не вкорінився ще в Божій любові й не маєш внутрішнього миру. Я прочитаю тобі про це у святих Отців. Послухай, що пише Марко Подвижник:

«Душа, яка внутрішньо з'єдналася з Богом, від великої радости є подібна до незлобивої й простодушної дитини і вже не осуджує нікого - ні грека, ні поганина, ні юдея, ні грішника - але на всіх, без різниці, дивиться чистим оком Й однаково радується за весь світ, бажаючи, щоби всі - греки, юдеї й погани - прославляли Бога». А єгипетський Макарій Великий говорить, що контемплятивна людина палає такою великою любов'ю, що - коли б це було можливо - вмістила б до свого серця всіх людей, без винятку, не відрізняючи доброго від злого!

- Чуєш, любий брате, як міркують святі Отці? Тож раджу і тобі, відкинувши всяку злобу, бачити в усьому Промисел всезнаючого Бога і звинувачувати передусім себе, а не інших, у браку терпіння і смиренності.

Минуло більше тижня. Старець одужав, я від душі подякував йому за всі добрі настанови й попрощався з ним. Він поїхав додому, а я знову пішов своєю дорогою.

Ось уже наближаюсь я до Почаєва. Залишалось верст зо сто, як наздогнав мене якийсь солдат. Я запитав його, куди він іде. Він сказав, що на батьківщину, в Кам'янець-Подільську губернію. Я пройшов із ним мовчки з десять верст і зауважив, що він тяжко зітхає, ніби про щось жалкує, та зовсім похмурий. Я запитав його:

- Чому ти такий зажурений? Він наблизився до мене і сказав:

- Чоловіче добрий! Якщо ти вже зауважив мій сум, то побожись і поклянись, що нікому не донесеш. Я все розповім тобі про себе, бо мені до смерти доходить, а порадитися нема з ким.

Я запевнив його по-християнськи, що мені нема ніякого сенсу комусь про щось доносити та що з братньої любови радо дам йому пораду, якщо зможу.

- Бачиш, - почав він, - мене забрали в солдати з панських селян[70]. Прослуживши п'ять років, мені стало нестерпно важко, бо часто мене били за невправність та пияцтво. Я і надумав утекти. Ось тепер уже п'ятнадцятий рік у бігах. Шість літ я переховувався будь-де. Крав по хижах та коморах, викрадав коней, грабував крамниці. Промишляв без спільників, а крадене збував різним шахраям. Гроші пропивав, жив розпусно й усіляко грішив, тільки що не вбивав. І все йшло «щасливо». Навіть потрапивши в тюрму за бродяжництво без паспорта, то й звідти, вичекавши слушної нагоди, втік. Одного разу випадково зустрівся з солдатом, який повертався у відставку додому - в далеку губернію. Оскільки він був хворий і ледве йшов, то попросив мене довести його до найближчого села, щоби знайти там нічліг. Я його туди довів. Десятський пустив нас ночувати в сарай на сіно; там ми і лягли. Прокинувшись вранці, я побачив, що солдат помер і вже цілий закостенів. Я швидко почав шукати його паспорт, а коли знайшов, та ще й грошей доволі, то чимскоріше, поки ще всі спали, з сараю пустився задвірками в ліс. Так і втік. Прочитав у паспорті, що й роки, і прикмети покійника з моїми майже сходяться. Втішившись, я сміливо пішов до далекої Астраханської губернії. Там почав я жити і найматись на роботи. От і пристав до старого міщанина, який мав свій дім і торгував худобою. Він був самітним, жив тільки з донькою-вдовицею. Проживши в нього рік, я одружився з його єдиною донькою; згодом старий помер. Торгівля нам не йшла, я знову почав пити, жінка також - і за рік розтринькали все, що залишилось після старого. Тоді моя жінка захворіла й померла, а я розпродав усе до нитки, гроші скоро розтратив і не мав уже за що жити. Через те я взявся знову за своє старе ремесло. Крав ще сміливіше, бо мав паспорт. Так у крадіжках та розпусті минув рік.

Якийсь час довго не вдавалося мені щось потягнути. Тож я украв в одного бідаря стареньку конячину та й продав її за півкарбованця на шкуродерню. Взявши гроші, пішов до корчми, випив вина й задумав піти до одного села на весілля, щоби, коли всі після бенкету заснуть, вкрасти що-небудь. Оскільки ж сонце ще не зайшло за обрій, то я подався до лісу, аби дочекатися півночі. Прилігши там, я міцно заснув. Ось і бачу вві сні, що стою на гарній і широкій луці. Раптом на небесну блакить почала насуватися грозова хмара, а невдовзі почувся такий сильний громовий удар, що земля піді мною розверзлася, і мене наче хтось увігнав по самі плечі в землю, яка з усіх сторін мене страшенно стиснула - тільки голова та руки залишилися назовні. Згодом ця жахлива хмара ніби спустилася на землю, а з неї вийшов мій старий дід, який помер літ двадцять тому. Він, людина побожна, протягом тридцяти років був церковним старостою в нашому селі. З сердитим і погрозливим виглядом підійшов він до мене - і я затрясся від страху. Поглянувши довкола себе, я побачив декілька куп речей, які в різний час вкрав. Я ще більше злякався. Мій дід підійшов до мене і, показуючи на першу купу, грізно крикнув:

- Це що? Давіть його!

І раптом земля почала з усіх сторін так сильно мене стискати і чавити, що я, не змігши більше зносити болю, туги та знемоги, застогнав і закричав:

- Змилуйтеся!

Але муки тривали далі... Потім дід показав на другу купу і знову закричав:

- А це що? Ану, душіть його сильніше!

І я відчув такий сильний біль і тугу, що жодні муки на цій землі не могли би з ними зрівнятися. Нарешті мій дід підвів до мене ту конячину, яку я вчора вкрав, і скрикнув:

- А це що? Стискайте його ще більше!

І мене так здавило з усіх боків, що я не можу й переповісти, як це було боляче, страшно й втомливо. Ніби з мене жили тягнули і так душили, що неможливо було терпіти. Я от-от знепритомнів би, якби ці тортури ще трохи продовжились. Але підведена конячина брикнула і вдарила мене в щоку, розсікши її до крови. Тієї ж миті я прокинувся і трясся, ніби в лихоманці. Поглянув, - а вже білий день, і сонце сходить. Вхопився за щоку - а з неї кров тече. Відчував я біль у всіх тих місцях тіла, які вві сні були так затвердли і задерев'яніли в землі, ніби по них мурашки повзали. Переляканий до смерті, я ледве встав і пішов додому. Щока в мене довго боліла, ось бачиш - і тепер шрам, якого раніше не було.

Отож після цього видіння часто на мене нападає страх і жах. Як тільки згадаю про ту муку, що мені марилась, то й з'являється туга і знемога: я так мучуся, що не знаю куди й подітися... Чим далі, тим частіше це стало з'являтися; і я почав боятися людей та соромитись їх, немовби всі знали про мої колишні шахрайства. Згодом я не міг ні пити, ні їсти, ні спати від цієї туги: наче привид, я блукав по всіх усюдах. Думав піти до свого полку і в усьому зізнатися. Після покарання, може, Бог простив би гріх, але я боявся і завмирав, що проженуть через стрій[71]. Отож я вирішив повіситись. Але спала думка, що й так уже недовго мені жити, скоро сам помру, бо вся сила моя пропала, то я й надумав піти попрощатися з батьківщиною і там померти. На батьківщині маю рідного племінника. Ось тепер уже півроку, як іду туди, а туга і страх постійно мене мучать... Як ти думаєш, добрий чоловіче, що мені робити? Бо терпіти далі вже просто немає сил...

Вислухавши солдата, я здивувався і прославив Божу премудрість і ласку, бо побачив, як вона різними способами навертає грішників, і сказав йому:

- Любий брате! Тобі в цей час страху і туги треба молитися Богові. Це головний лік від усіх наших скорбот...

- Та ніяк не можу, - сказав він. - Мені здається, що як тільки почну молитись, Бог одразу ж громом поб'є мене.

- Пусте, брате! Ці думки піддає тобі диявол. Бог безконечно милосердний і співчуває грішникам, все прощає тим, що щиро каються. Адже ти знаєш Ісусову молитву: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного? Промовляй її безперервно.

- Та як же не знати цієї молитви! Я коли й красти ходив, то деколи її проказував, аби набратися відваги.

- Тож зрозумій, брате: Бог тебе не скарав навіть тоді, коли ти, йдучи на беззаконня, молився. То ж чи погубить Він тебе, коли почнеш молитися на шляху покаяння? Чи бачиш тепер, що твої думки від ворога, від диявола!... Повір, любий, коли проказуватимеш цю молитву, не звертаючи уваги на те, що твориться в твоїх думках, то швидко відчуєш розраду, увесь твій страх і тягар минуться і ти врешті-решт цілковито заспокоїшся, станеш побожною людиною, і всі гріховні пристрасті твої забудуться. Запевняю тебе, бо за життя сам переконався в цьому.

- Я розповів йому деякі випадки, коли Ісусова молитва виявляла свою чудотворну силу над грішниками. Потім почав його вмовляти, щоб він перед тим, як іти до рідного села, зайшов зі мною до Почаївської Божої Матері, притулку грішників, і там висповідався й причастився. Все це солдат слухав, як було помітно, з надією. Отож він на все погодився. Ми пішли до Почаєва разом, попередньо домовившись не розмовляти між собою дорогою, а безперестанно творити Ісусову молитву. Мовчки ми йшли цілу добу. Другого дня він сказав мені, що почуває себе краще. Було видно, що він став спокійнішим, ніж раніше. Третього дня ми прийшли до Почаєва, і я знову наказав йому, щоб він ні вдень, ні вночі, поки не засне, не припиняв молитися, й запевнив його, що Найсвятіше Ім'я Ісуса, нестерпне ворогам, здатне спасти його. Притім прочитав йому з Добротолюбія про те, що хоч Ісусову молитву треба творити завжди, але особливо старанно тоді, коли приготовляємось до причастя Святих Христових Тайн.

Він так і вчинив: негайно висповідався і запричастився. Хоч старі думки ще час від часу нападали на нього, але він їх легко проганяв Ісусовою молитвою. Щоб у неділю легше було встати на Утреню, то він ввечері ліг швидше і творив постійно Ісусову молитву, а я ще сидів у куточку та при каганці читав моє Добротолюбіє. Минула година - і він заснув. Я почав молитися. Раптом, через хвилин двадцять, він стрепенувся і, пробудившись, швидко зірвався з ліжка, підбіг до мене ввесь у сльозах і з великою радістю сказав:

- Ах, брате, що я щойно бачив! Мені так легко і радісно! Вірую, що Бог не мучить, а любить грішників. Слава Тобі, Господи, слава Тобі!

Я, здивований і потішений цим, попросив його розповісти, що з ним трапилось.

- А ось що: як тільки я заснув, - побачив себе на тій же луці, де мене мучили. Спочатку злякався, але бачу, що замість хмари на небі світить ясне сонце; дивне світло осіяло цілу луку - і я побачив на ній прекрасні квіти й трави. Раптом до мене підійшов мій дід з таким добрим і ласкавим виглядом, що й не надивишся, і мило, привітно та тихо сказав мені: «Йди в Житомир, до церкви Юрія Переможця. Там тебе візьмуть до церковної сторожі. Живи там до кінця свого життя і молись безперервно Богові. Господь тебе помилує!»

Сказавши це, він перехрестив мене і тієї ж миті щез. Я відчув таку радість, що й сказати неможливо. Ніби впав з мене важкий тягар, і я вознісся на небеса... З цим я раптом прокинувся, почуваючись дуже легко; а серце не знає, що робити з радости.

Я негайно піду в Житомир, як велів мені мій дід. З молитвою на устах мені буде легко йти.

- Зачекай, любий брате, куди ж ти підеш серед ночі? Вислухай хоча б утреню і, помолившись, з Богом підеш у дорогу.

Після тієї розмови ми вже не спали, вранці ж пішли до церкви. Він усю Утреню ревно молився й говорив, що йому дуже легко й радісно творити Ісусову молитву. На Літургії він причастився, і, пообідавши разом, я провів його до житомирської дороги, де ми зі сльозами на очах розпрощалися.

Після цього я почав думати, куди мені тепер іти. Нарешті вирішив знову повернутися до Києва. До цього схиляли мене мудрі настанови мого тамтешнього духовника, як і те, що, доки житиму в нього, може, знайдуться якісь христолюбиві добродії, які б відправили мене в Єрусалим або хоча б на Атоську гору. Отож, залишившись ще на тиждень у Почаєві, я пригадував ті повчальні історії, свідком яких я був, записуючи деякі з них. Нарешті я вибрався в дорогу, взяв торбину та й пішов до церкви, щоби перед відходом поклонитися Божій Матері та помолитись на Літургії.

У церкві я стояв ззаду. Аж ось увійшов якийсь чоловік, одягнений не дуже багато, але з вигляду - благородний, та й питає мене, де продаються свічки. Я показав. Літургія закінчилась, люди повиходили, я ж залишився помолитись при Стопі Божої Матері. Тоді пішов у дорогу. Пройшовши трохи вулицею, в одному з домів побачив відчинене вікно, а при ньому сидів пан і читав книгу. Мені треба було йти попри це вікно, тож я зауважив, що сидить саме той чоловік, що в церкві питав мене про свічки. Проходячи, я зняв шапку, а він прикликав мене до себе і спитав:

- Ти, мабуть, прочанин?

- Так, - відповів я.

Він запросив мене до себе, розпитав, хто я такий і куди прямую. Я розповів йому про себе, не приховуючи нічого. Потім чоловік налив мені чаю і говорить:

- Послухай, голубчику! Я би радив тобі піти до Соловецького монастиря[72]. Там є пустинний і спокійний скит[73], званий Анзерським. Це таке місце, ніби другий Атос, і кожного туди приймають, а послух тільки в тому й полягає, щоби по черзі читати в церкві Псалтир чотири години денно. Ось я і сам туди збираюся і, згідно з обітницею, піду пішки. Якби ми об'єдналися з тобою, разом нам було б безпечніше, бо, кажуть, дорога там безлюдна, а в мене є гроші. Я годував би тебе всю дорогу. А йшли б ми на відстані трьох сажнів один від одного, щоб не перешкоджати один одному, бо я дорогою люблю читати або роздумувати. Подумай, брате, та й погоджуйся! Це й тобі на користь буде.

Таке неочікуване запрошення я прийняв як вказівку Божої Матері, Яку я просив, щоб наставила мене на добрий шлях; тож, зовсім не задумуючись, я відразу погодився.

Наступного дня ми вирушили в дорогу. Три дні йшли, як і домовились, віддалені один від одного. Він безперервно читав книгу, яку ні вдень, ні вночі не випускав з рук, іноді про щось розмірковував. Нарешті ми зупинились пообідати. Він їсть, а книга перед ним лежить розгорнута, і він часто до неї заглядає. Побачивши, що ця книга - Євангеліє, я сказав;

- Осмілюся вас, батеньку, запитати, чому ви безперестанно, вдень і вночі, маєте перед собою Євангеліє!

- Тому, - відповів він, - що безперестанно з нього вчуся, і тільки з нього..

- Чого ж ви вчитесь? - питав далі я.

- Християнського життя, яке полягає в молитві. Я вважаю її найголовнішим, найнеобхіднішим засобом для спасіння, головним обов'язком кожного християнина. Молитва є першою сходинкою і одночасно вінцем благочестивого життя. Тому-то Євангеліє і заповідає безперестанно, завжди молитися (І Сол. 5:17). Для інших благочестивих діл визначається свій час, а для молитви немає зазначеного часу. Без молитви нічого доброго зробити не можна. Тому всі, хто досягнув спасіння шляхом внутрішнього життя, - священні проповідники Божого слова, пустинники й самітники, усі богобоязні християни, миряни, - повсякчасно заглиблювалися у Боже слово. Читати Євангеліє було їхнє основне заняття. Багато з них постійно мали в своїх руках Євангеліє, а тим, хто просив настанови на спасіння, давали таку пораду: «Сиди у безмовній келії, читай та перечитуй Євангеліє», Ось чому я постійно читаю Новий Завіті

Мені дуже сподобались його міркування і наснага до молитви, тому і спитав його:

- З котрого ж євангельського повчання ви переважно черпаєте вчення про молитву?

- З усіх чотирьох Євангелістів, - відповів він.

З усього Нового Завіту, читаючи його по порядку. Постійно читаючи і заглиблюючись у його зміст, мені відкрилось, яка поступовість і правильний зв'язок містяться у вченні про молитву в усьому Євангелії ~ від першого Євангеліста до останнього. Наприклад, з самого початку викладено вступ, або передмову до молитви, потім - форму, або зовнішній її прояв у словах; далі - умова, необхідна для молитви, знаряддя, аби її навчитись, і - приклади. Нарешті, таїнственне вчення про внутрішню духовну безперервну молитву в Ім'я Ісуса Христа, яка вважається вищою і спасеннішою від молитви зовнішньої. Потім сказано про її необхідність, добрі плоди та інше. Одне слово, все пізнання молитовного подвигу в систематичному порядку, або послідовності повністю викладено в Євангелії, від самого початку до кінця.

Почувши це, я намірився попросити його, щоби він ретельно пояснив мені все те, тому почав так:

- Оскільки я понад усе люблю слухати і розмовляти про молитву, то дуже бажав би бачити цей невидимий зв'язок учення про молитву з усіма його подробицями та особливостями. Покажіть мені, заради Господа, все це на підставі самого Євангелія,

Він радо погодився і сказав мені:

- Розкрий своє Євангеліє, читай і підкреслюй те, що я буду говорити. Він дав мені олівець, і я почав слідувати за його думкою.

- Ось відшукай, - почав він, - насамперед у Євангеліста Матея шосту главу і перечитай у ній від п'ятого до дев'ятого стиха. А коли молитеся, не будьте як ті лицеміри, що люблять на видноті молитися по синагогах та на перехрестях, щоб показатися людям. Істинно кажу вам: вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері п молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі. А коли молитесь, не говоріть зайвого, як ті погани; гадають бо, що за своєю велемовністю будуть вислухані. Не будьте, отже, подібні до них, бо Отець ваш небесний знає, чого вам треба, перш ніж: ви просите в Нього. Тож моліться так: Отче наш, що єси на небесах... (Мт. 6:5-9). Ото й бачиш тут приготування до молитви, або вступ, який повчає, щоби не задля чванливости та не серед шуму, але в затишному місці й у спокої починати молитву і молитися тільки про прощення гріхів та про з'єднання з Богом, а не видумувати багатьох і зайвих прохань, подібно до поган. Тепер читай далі цю главу від дев'ятого стиха до чотирнадцятого: Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться їм 'я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так на землі Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого (Мт. 6:9-13). Тут подана форма молитви, тобто - якими словами треба її промовляти. В ній премудро поєднано все необхідне для нашої душі й життя. За цим прочитай чотирнадцятий і п'ятнадцятий стихи цієї ж глави і побачиш умову, яку треба виконати, щоби молитва була вислуханою, бо без прощення тим, які нас образили, не простить Господь і наших гріхів: Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших (Мт. 6:14-15). Трохи проминувши, ти знайдеш у сьомій главі, від сьомого до дванадцятого стиха, засіб для успішної молитви і похвалу надії: просити, шукати, стукати. Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють. Чи ж є між вами хтось такий, що, коли син попросить у нього хліба, дасть йому камінь? Або коли попросить риби, дасть йому гадюку? Тож коли ви, злі бувши, вмієте давати дітям вашим добрі дари, оскільки більш Отець ваш, що на небі, дасть дари тим, які Його просять (Мт. 7:7-11). Цей посилений вислів передає частоту молитви і потребу постійно в ній вправлятися, щоби молитва не тільки супроводжувала всі заняття, але навіть перевершувала їх. Це і є найголовніша властивість молитви... Приклад цього побачиш у чотирнадцятій главі Євангеліста Марка, від тридцять другого до сорокового стиха, де Сам Ісус Христос багаторазово повторює ту саму молитву: І приходять вони на місце, що зветься Гетсиманія, - то й каже Своїм учням: «Посидьте тут, поки Я помолюся». І взяв із Собою Петра, Якова та Йоана, і почав жахатись та тривожитись. Потім каже до них: «Душа Моя вся смутиться аж до смерті. Лишіться тут і чувайте». Пройшовши трохи далі, Він припав до землі й почав молитися, щоб, якщо можливо, минула Його ця година. І мовив: «Авва - Отче, усе Тобі можливе: віддали від Мене цю чашу! Та не що Я хочу, а що Ти». Тоді приходить, і знаходить їх уві сні, та й каже до Петра: «Симоне, ти спиш ? Не міг єси чувати ані однієї години ? Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти в спокусу. Дух бадьорий, але тіло кволе!» 1 знову відійшовши, молився та промовляв те саме слово (Мр. 14:32-39).

Подібний приклад багаторазовосте молитви наводить і Євангеліст Лука в притчі про невідступне прохання приятеля: Якби хтось із вас мав приятеля, і той прийшов до нього опівночі та й сказав до нього: Друже, позич мені три хліби, бо приятель мій прибув до мене з дороги, і я не маю що йому дати, а той зсередини відповів би йому: Не докучай мені, двері вже замкнені, і діти мої зі мною в ліжку: не можу встати й дати тобі, - кажу вам, що коли й не встане та не дасть тому, що він його приятель, все ж таки через його настирливість підведеться і дасть, скільки той потребує.

Отож кажу вам: Просіть, і вам дасться; шукайте, і знайдете; стукайте, і вам відчинять. Кожний бо, хто просить, одержує; той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють. Котрий із вас, батьків, коли син проситиме в нього хліба, дасть йому камінь? Або коли попросить риби, замість риби дасть йому гадюку? Або коли яйце попросить, дасть йому скорпіона? Отак коли ви, злими бувши, умієте давати дітям вашим дари добрі, оскільки більш Отець небесний дасть Святого Духа тим, що у Нього просять! (Лк. 11:5-13). Також і в багаторазовому та настирливому проханні вдовиці до судді відтворено веління Ісуса Христа, що треба завжди та всюди молитися і не втрачати надії, не зневірюватись: Він розповів їм притчу про те, що їм треба молитись завжди й не падати духом. І казав: «В одному місті був один суддя, що не боявся Бога, ні людей не соромився. Була ж - одна вдова в тім місті, що завжди приходила до нього й говорила: Оборони мене від мого супротивника і довго не хотів він, але згодом мовив сам до себе: Хоч я Бога не боюся і людей не соромлюся, але тому, що ця вдова мені надокучає, я ЇЇ обороню, щоб вона не приходила безперестанно та не морочила мені голови». Тут Господь додав: «Слухайте, що суддя несправедливий каже! А Бог хіба не оборонить Своїх вибраних, які до Нього день і ніч голосять, і чи баритиметься до них? Кажу вам: Оборонить їх негайно. Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?»

Для деяких, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі, й ні за що мали інших, Він сказав цю притчу: «Два чоловіки зайшли в храм помолитись: Один був фарисей, а другий - митар. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той: бо колений, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений» (Лк. 18:1-14).

Після цієї докладної настанови ще розкривається в Євангелії від Йоана суттєве вчення про таїнственну внутрішню молитву серця і пропонується - в мудрій історії - бесіда Ісуса Христа з самарянкою, де й розкривається внутрішнє поклоніння Богові в дусі й правді, чого й бажає Бог і яке є істинною безперервною молитвою, що - тече, як жива вода, до вічного життя: Той же, хто нап'ється води, якої дам йому Я, - не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам йому Я, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне (Йо. 4:14). Далі, в п'ятнадцятій главі, від четвертого до восьмого стиха ще ясніше зображується сила, міць і необхідність внутрішньої молитви, тобто перебування душі в Христі, в постійній пам'яті про Бога: У Мені перебувайте - а Я у вас! Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не перебуватиме вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в Мені. Я виноградина, ви - гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, - той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете. Якщо хтось у Мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне; їх бо збирають, кидають у вогонь, - і вони згоряють! Коли ж ви в Мені перебуватимете, і Мої слова в вас перебуватимуть, - просіте тоді, чого лиш забажаєте, і воно здійсниться для вас. Тим Отець Мій прославляється, коли ви плід щедро приносите, - тож і учнями Моїми станете (Йо. 15:4-8). Нарешті перечитай у шістнадцятій главі цього ж Євангеліста, від двадцять третього до двадцять п'ятого стиха: ї того дня ви не будете питати Мене нічого. Істинно, істинно кажу вам: Чого б ви тільки попросили в Отця, Він дасть вам у Моє їм 'я. В їм 'я Моє досі ви не просили нічого. Просіте ж - і ви одержите, щоб радощів ваших було вщерть (Йо. 16:23-24). Дивись, яка таємниця розкривається в цьому! Чи бачиш, що молитва Ісуса Христа, тобто з'єднана з Його Божественним Іменем, є головним і благоуспішним шляхом до досконалосте та досягнення освячуючих плодів. Призивання Імени Ісуса Христа, або так звана Ісусова молитва: Господи Ісусе Христе, помилуй мене, часто і багаторазово повторювана, має найбільшу силу освятити серце. Це можна побачити на прикладі Апостолів, які хоч і не один рік були учнями Господа Ісуса і вже були навчені Господньої молитви, тобто Отче наш, від них і нам відомої, але, закінчуючи Своє земне життя, Ісус Христос відкрив їм таємницю про те, чого їм ще бракувало в молитві, щоб вона була дійсно успішною. Він сказав їм: В Ім'я Моє досі ви не просили нічого. Чого б ви тільки попросили в Отця, Він дасть вам у Моє Ім'я (Йо. 16:24,23). Після того, як Апостоли навчилися творити молитву в Ім'я Господа Ісуса Христа, скільки здійснили вони чудес і як багато самі просвітились!.. Чи бачиш тепер послідовність і повноту вчення про молитву так, як премудро воно викладене в святому Євангелію?

Якщо ж після цього приступити до Апостольських Послань, то також і в них знайдеш послідовне вчення про молитву. Щоб підтвердити попередні вказівки, я вкажу тобі декотрі місця, які ще з більшою силою показують властивості молитви. В Апостольських Діяннях, наприклад, описується практика, тобто старанне і постійне вправляння в молитві найперших християн, просвічених вірою в Ісуса Христа: А як вони молилися, затряслось те місце, де вони зібралися, і всі сповнилися Святим Духом і сміливо звіщали слово Боже (Ді. 4:31); тут оповідається про плоди, або наслідки цього постійного перебування на молитві, а саме - сповнення Святим Духом і Його дарами тих, що моляться. Подібне до цього побачиш і в шістнадцятій главі, в стихах двадцять п'ятому і двадцять шостому: Павло та Сила опівночі молилися і співали Богу, а в'язні слухали їх. Раптом зчинився землетрус великий, так що підвалини в'язниці затряслися: зненацька відчинилися всі двері, і кайдани на всіх розв'язалися (Ді. 16:25-26). Потім читай за порядком Апостольські Послання і побачиш:

1. Молитва необхідна в усіх випадках життя: Страждає хтось між вами?Хай молиться. Радіє хтось?Хай псалми співає. Нездужає хтось між вами?Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в Ім'я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться. Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші й моліться один за одного, щоб вам видужати. Ревна молитва праведника має велику силу (Як. 5:13-16).

2.Дух Святий допомагає молитись: Ви ж, любі, що будуєтеся вашою найсвятішою вірою і молитесь у Святому Дусі, бережіть себе самих у любові Божій, очікуючи милости Господа нашого Ісуса Христа для вічного життя (Юда 1:20-21) і: Так само й Дух допомагає нам у немочі нашій; про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але Сам Дух заступається за нас стогонами невимовними (Рим. 8:26).

3. Треба завжди молитися духом: Моліться завжди в дусі всякою молитвою і благанням. І для того, чуваючи з повною витривалістю, моліться за всіх Святих (Еф. 6:18).

4. Потрібен спокій, або внутрішній мир під час молитви: Ні про що не журіться, але в усьому виявляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого уявлення, берегтиме серця й думки ваші у Христі Ісусі (Флп. 4:6-7). 5. Необхідно безперервно молитися: Моліться безупинно (1 Сол. 5:17).

6. Треба молитися не тільки за себе, але й за всіх: Передусім, отже, благаю, щоб відбувалися прохання, молитви, благання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх тих, що стоять при владі, щоб нам тихо та спокійно вести життя з усією побожністю та пристойністю. Це добре й приємне в очах нашого Спаса Бога, Який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди. Один бо Бог, один також: і посередник між Богом та людьми - чоловік Христос Ісус, що дав Себе Самого як викуп за всіх (1 Тим. 2:1-6).

Отже, уважно вивчаючи Святе Письмо, можна зробити ще й інші відкриття таїнственних пізнань, утаєних в Божому слові, яких не помічаємо, коли кваплячись читаємо його. Чи ти зауважив тепер, як премудро і послідовно розкриває Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа свою настанову про молитву, що ми тепер і прослідкували? В якому дивному порядку й послідовності розміщена ця настанова у всіх чотирьох Євангелістів! Ось наприклад: у святого Матея бачимо вступ, або передмову до молитви, ЇЇ форму, умови і т.д.; читаючи далі, у святого Марка знаходимо приклади; у святого Луки - притчі, а у святого Йоана - таїнственне вправляння у внутрішній молитві, хоча й у всіх Євангелістів (стисліше або детальніше) все це міститься. В Діяннях описана практика і наслідки молитви; в Апостольських Посланнях, як і в самому Одкровенні, численні речі нерозривно пов'язуються з молитвою!.. Ось чому я і задовольняюсь одним тільки Єваигелієм на всіх дорогах душеспасенного життя.

Тоді, як він мені показував і тлумачив, я підкреслював усі місця, які він вказував у Євангелії, що було в моїй Біблії. Все це видалося мені чудовим і повчальним, і я за все був йому дуже вдячний.

Потім ми знову йшли днів зо п'ять у мовчанні. Мого попутника почали дуже боліти ноги, напевно тому, що він не був призвичаєний довго ходити. Тому він найняв віз та пару коней, взявши з собою і мене. Так ми й доїхали до ваших околиць і зупинилися тут на три дні, щоби, перепочивши, відправитись до Анзери, куди мій приятель так вельми бажає добратися.

- Чудовий цей твій товариш! Напевно, у своєму благочесті він дуже освічений. Я бажав би зустрітися з ним...

- Мешкаємо разом в одній оселі. Мабуть, завтра приведу його до вас. Тепер уже пізно... Вибачайте!

[ Cкачати книгу: "Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві" ]

[ Купити книгу: "Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!