Розповідь Прочанина під час четвертої (несподіваної) зустрічі

Влучним є прислів'я: «Людина планує, а Бог керує». Я думав, що сьогодні поїду до святого міста Єрусалиму, але вийшло інакше. Зовсім непередбачений випадок затримав мене тут ще на три дні. І я не втерпів, щоб не прийти до вас, аби розповісти про це й почути вашу думку про цей несподіваний трапунок. . .

А сталось ось що. Попрощавшись з усіма, я з Божою допомогою вирушив у дорогу. Несподівано біля воріт останнього дому міста зустрів я знайомого, якого не бачив три роки. Цей чоловік, який також колись був мандрівником, привітавшись, запитав, куди я йду.

- Якщо буде на те Божа воля, до старого Єрусалиму, - відповів я.

- Слава Богу! - сказав той. Є добрий попутник для тебе.

- Бог з тобою і з ним, - почав я. - Чи ти не знаєш, що через свою вдачу я ніколи не ходжу з товаришами, а звик мандрувати завжди сам?

- Вислухай мене. Я переконаний, що подорожувати вам обом буде добре. Це батько господаря дому, в якому я наймаюсь робітником. Він - тутешній міщанин; іде, згідно з обітницею, в Єрусалим і не створюватиме тобі жодних проблем. Добрий старий і притім - цілком глухий. Можеш на нього кричати - не чує нічого. Якщо хочеш про щось його запитати, то треба написати йому це на папері, тоді він відповість. Тож цей чоловік не набридне тобі в дорозі. Ні про що говорити з тобою не буде. Він і вдома переважно мовчить. Ти жбудеш необхідним для нього в дорозі. Його син дає коня до Одеси, аби там його продати. Хоч дідусь бажає йти пішки, але через його вантаж і деякі посилки до Господнього Гробу піде з конем. І ти зможеш свою торбу покласти на віз. Тепер подумай, як можна старого і глухого чоловіка відпускати самого в таку далеку дорогу? Ми всюди шукали провідника, але всі просять дуже дорого. Та й небезпечно відпускати його з незнайомим чоловіком, бо при ньому є гроші та речі. Прийми, брате, це запрошення - буде добре для нього і для тебе. Зважся на славу Божу і задля любови до ближнього. А я запевню про тебе моїх господарів, і вони будуть цьому невимовно раді. Вони - добрі люди і мене дуже люблять. Я працюю в них уже два роки.

Поговоривши так біля воріт, він привів мене до господаря дому. Побачивши, що родина чесна, я згодився прийняти їхнє запрошення. От ми й постановили, з Божого благословення, вирушити в дорогу третього дня від Різдва Христового, відразу після Божественної Літургії.

Ось які несподівані події трапляються нам дорогою життя! А це Бог і Його святе Провидіння керують нашими справами й намірами, як і написано: То Бог викликає у нас і хотіння і діяння за Своїм уподобанням (Флп. 2:13).

- Щиро радію, люб'язний брате, що Господь несподівано дозволив мені ще раз зустрітися з тобою. Ти тепер вільний, і я з любов'ю затримаю тебе надовше, а ти мені розкажеш про повчальні зустрічі на твоєму довготривалому мандрівному шляху. Бо всі твої попередні оповідання слухав я уважно та із задоволенням.

- Чимало було доброго і поганого - всього не розкажеш. Багато вже забулось, бо я намагався запам'ятовувати тільки те, що доводило мою ліниву душу до молитви, а все інше рідко згадував або, краще сказати, - старався забути про минуле, згідно з настановою святого апостола Павла: На одне лиш зважаю: забуваю те, що позаду, і змагаюся до того, що попереду (Флп. 3:13). Та й мій покійний блаженний старець казав, що перешкоди для молитви серця бувають з двох боків - лівого і правого, тобто: якщо ворог не встигне відвернути від молитви марними помислами і гріховними задумами, то відновлює в пам'яті повчальні згадки або прекрасні думки, аби тільки чим-небудь відтягнути від молитви, якої він не може стерпіти. І це називається відверненням з правого боку, притім душа, нехтуючи розмовою з Богом, звертається до приємної бесіди сама з собою або з іншими створіннями. Тому і вчив мене старець, щоб під час молитви не приймати і найневиннішої духовної думки. Коли день мине і людина відчує, що більше часу провела в повчальному роздумуванні й бесіді, ніж в істинній і чистій молитві серця, то це слід вважати за непоміркованість або користолюбну духовну жадібність, зокрема - для початківців, яким необхідно, щоб час, присвячений на молитву, перевищував усі інші діла благочестя.

Але й забути всього не можна. Деякі спогади так глибоко вкарбувалися в пам'ять, що залишаються живими і без пригадувань, як, наприклад, спомин про одну побожну родину, в якої Бог удостоїв мене прожити декілька днів.

Християнська родина

Мандруючи Тобольською губернією, трапилось мені переходити через якийсь повіт. Сухарів залишилось у мене дуже мало, і тому я увійшов до одного дому, щоб попросити хліба на дорогу. Господар сказав мені:

- Слава Богу! Ти прийшов вчасно. Моя жінка саме витягнула хліб з печі. Ось тобі теплий буханець. Молись за нас Богові.

Я, подякувавши, почав укладати хліб до торби. Господиня побачила це і сказала:

- Мішок твій вже зовсім подерся. Я тобі його заміню.

І дала мені добрий, твердий мішок. Від душі я подякував їм і пішов далі. Виходячи з міста, в крамниці з дрібним товаром, попросив трохи соли, і крамар насипав мені невеличкий мішечок. Я радів і дякував Богові, що посилає мені, негідному, таких добрих людей. І подумав я: «Тепер перебуду тиждень без турбот про їжу. Буду ситий і задоволений. Благослови, душе моя, Господа!» (Пс. 104:1).

Відійшовши з цього міста на п'ять верст, побачив я при самій дорозі небагате село і дерев'яну церковцю, гарно розмальовану знадвору. Я захотів поклонитися Божому храмові, і, ввійшовши На церковну паперть, помолився. Біля церкви, на луці, бігало двоє дітей. Мали з п'ять або шість років. Яподумав, що це попівські діти, хоч вони і були дуже гарно вбрані. Так помисливши, я пішов далі, Не встиг відійти десять кроків від церкви, як почув за собою крик:

Це кричали і бігли за мною діти, яких я бачив, - хлопчик і дівчинка. Я зупинився, а вони, підбігши, схопили мене за руку:

- Все одно підемо, просимо тебе. Матуся дасть тобі грошей на Дорогу.

Вони повели мене до прекрасного саду, серед якого я побачив великий панський дім. Ми увійшли в будинок. Яка там була чистота й багате оздоблення! Вибігла нам назустріч пані.

- Ласкаво прошу. Звідкіля тебе Бог послав до нас? Сідай, сідай, мій любий!

Пані зняла з мене торбу, поклала на стіл, а мене посадила в м'яке крісло.

- Чи не хочеш трохи поїсти? Або випити чаю? Чи не маєш якоїсь потреби?

- Красненько вам дякую, - відповів я. - Поживи маю цілий мішок, чай хоч і п'ю, та не дуже призвичаєний до нього. Ваша запопадливість і ласкавість дорожчі для мене від гостини. Буду молитися Богові, щоб Він благословив вас за таку євангельську любов до ближнього.

Кажучи це, я відчув сильне надхнення зосередитися в собі. Молитва наповнила серце, і я відчув, що мені треба спокою і тиші, аби дати простір цьому полум'ю молитви та приховати від людей сльози, зітхання і незвичні рухи обличчя й уст, які є зовнішніми ознаками молитви. Тому я встав, промовивши:

- Вибачте, матінко, мені час іти. Нехай Господь Ісус Христос перебуває з вами і вашими любими діточками.

- О, ні! Борони Боже, щоб ти відійшов так. Не відпущу тебе. Ось під вечір повернеться мій чоловік з міста. Він там служить виборним суддею у повітовому суді. Як він зрадіє, коли тебе побачить! Він кожного прочанина вважає за Божого посланця. А якщо ти відійдеш - чоловік дуже засмутиться, не побачивши тебе. До того ж завтра - неділя. Ти помолишся з нами під час Літургії, й пообідаємо разом з того, що Панбіг дасть. Ми кожного свята приймаємо до тридцяти вбогих гостей, Христових братів. Та чому ж ти не розкажеш мені про себе, звідки ти і куди прямуєш? Поговори зі мною. Я люблю слухати духовні бесіди боговгодних людей. Дітоньки! Візьміть торбинку мандрівника і занесіть до кімнати з іконами. Там він переночує.

Слухаючи ці її слова, я здивувався й подумав: «Чи я з людиною розмовляю, чи з ангелом?»

Отож, я залишився чекати на господаря. Розповів коротко про мої мандрівки; про те, що йду до Іркутська.

- Саме вчасно, - сказала пані. - Ти напевно йтимеш через Тобольськ, а в мене там рідна мати монахинею в жіночому монастирі, тепер вже - схимниця. Ми дамо тобі листа для неї, вона тебе прийме. До неї багато приходять за духовними порадами. До речі, передаси їй книжку Йоана Ліствичника[47], яку ми замовили з Москви на її прохання. Як це було б добре!

Настав час обідати, і ми сіли до столу. Прийшли ще чотири пані й почали з нами їсти. Закінчивши першу страву, одна з присутніх встала, поклонилася іконі, потім - нам і вийшла, щоб принести другу страву, і знову сіла. Потім друга пані вчинила так само й пішла за третьою стравою. Я, побачивши це, звернувся до господині:

- Відважуся, матінко, запитати вас, чи ці пані - ваша родина?

- Так, вони - мої сестри во Христі. Це - кухарка, це - жінка кучера, це - ключниця, а це - моя покоївка, всі заміжні. У мене в домі немає жодної дівчини[48].

Почувши і побачивши це, я ще більше дивувався і дякував Богові, що показав мені таких боговгодних людей. Я відчував сильне - діяння молитви в серці. Згодом, щоб скоріше відійти на самоту і не зашкодити молитві, я встав з-за столу і сказав пані:

- Вам треба відпочити після обіду, а я, за звичкою, піду прогуляюся в саду.

- Ні, я не відпочиваю, - відповіла пані. - Піду з тобою до саду, а ти розкажеш мені щось повчальне. А якщо захочеш піти сам - діти не дадуть тобі спокою. Вони, як тільки тебе побачать, не відійдуть ні на хвилину: вони дуже люблять убогих, Христових братів і мандрівників.

Мені нічого Іншого не залишалось робити, і ми разом пішли до саду. Щоб зручніше було зберігати своє мовчання, я поклонився пані в ноги і запитав:

- Прошу вас, матінко, в Ім'я Боже, скажіть мені, чи ви давно провадите таке боговгодне життя і яким чином досягли такого благочестя?

- Гаразд, я тобі все розповім. Знаєш, моя мати - правнучка святителя Йоасафа[49], мощі якого спочивають у Білгороді. Ми мали великий дім у місті, флігель якого винаймав небагатий дворянин. Коли він помер, жінка його залишилась вагітною. Народила дитинку, хлопчика, і сама померла після пологів.

Немовлятко залишилося круглою сиротою. Моя матінка з жалю взяла його до себе на виховання. Через рік народилась і я. Ми разом росли і вчилися; згодом так звикли одне до одного, ніби рідні брат і сестра. Потім мій батько помер. Тоді мати покинула місто і переїхала з нами сюди, в це село. Коли ми виросли, матуся видала мене заміж за свого вихованця, віддала нам свій маєток, а сама вступила до монастиря. Даючи нам своє материнське благословення, вона заповіла, щоб ми жили по-християнськи, щиро молились до Бога і понад усе намагались виконувати найголовнішу заповідь Божу - любов до ближніх: годували й допомагали вбогим Христовим братам у простоті й смиренності, дітей виховували в острасі Господньому, а зі слугами поводились, як з братами. Ось так ми й живемо тут, на самоті, вже десять років, намагаючись, наскільки можемо, виконувати заповіт неньки. Маємо і притулок для знедолених, в якому тепер проживає більше десяти калік і хворих. Можливо, завтра їх відвідаємо.

Коли пані закінчила свою розповідь, я спитав:

- Де ж та книжка Йоана Ліствичника, яку ви бажаєте передати вашій матері?

Як тільки ми сіли читати, приїхав пан. Вітаючись, він ласкаво мене обняв. Ми по-християнськи поцілувались, як брати. Господар завів мене в свою кімнату та й каже:

- Ходімо, милий брате, до мого кабінету, поблагословиш келію. Думаю, моя дружина тобі надокучила, бо як тільки побачить мандрівника чи мандрівницю або якогось хворого - то така щаслива, що вдень і вночі не відходить од них. Це - давній родинний звичай.

Ми ввійшли до кабінету. Безліч книг, прекрасні ікони! Животворний Хрест на ввесь зріст, а біля нього поставлене Євангеліє! Я помолився та й кажу:

- У вас тут, пане, Божий рай. Ось Сам Господь Ісус Христос, Його Пречиста Матір та Його святі Угодники, а це (вказуючи на книги) - їхні Божественні, живі і невмовкаючі слова й настанови, Я думаю, що ви часто насолоджуєтеся небесною розмовою з ними.

- Так, признаюся, - відповів пан, - я люблю читати.

- Маю багато духовних книжок: ось цілорічний круг Міней[50], твори Йоана Золотоустого, Василія Великого[51], чимало богословських та філософських творів, а також багато проповідей славних новітніх проповідників. Ця бібліотека коштувала мені п'ять тисяч рублів.

- Чи не маєте якогось твору про молитву? - запитав я.

- Ось найновіша книжка про молитву, твір одного петербурзького священика.

Пан узяв тлумачення Господньої молитви Отче наш, і ми із задоволенням почали його читати. Незабаром приєдналась до нас і пані, подавши чай, а малюки принесли срібний козубець начебто сухих пиріжків, яких я ніколи до того не їв. Пан взяв від мене книжку, подав пані та й каже:

- Ось, ми її попросимо почитати. Вона прекрасно читає. А самі за той час підкріпимось.

Пані почала читати, а ми - слухати. Водночас я прислуховувався й до молитви, яка творилася в глибині мого серця. Чим далі пані читала, тим більше молитва насолоджувала мене. Раптом я побачив, як у повітрі швидко промайнув хтось перед моїми очима - ніби мій покійний старець. Я здригнувся, але щоб приховати це, сказав: «Простіть, я трохи задрімав». Тут я відчув, що дух старця ніби проник у мій дух, немов освітив його, і я відчув якесь світло в умі та безліч думок про молитву. Щойно я перехрестився і хотів відігнати ці думки, як пані дочитала всю книжку. Пан запитав, чи мені сподобався цей твір?

- Дуже сподобався, - відповів я. - Та й Господня молитва Отче наш є вищою і дорогоціннішою від усіх написаних молитов, які ми, християни, маємо; бо її дав нам Сам Господь Ісус Христос, і прочитане тлумачення її дуже добре, тільки все спрямоване переважно до християнської діяльности, а мені доводилось читати у святих Отців також споглядальне, таємниче її пояснення.

- Наприклад, у Максима Ісповідника[52] та в Добротолюбії, у Петра Дамаскина[53].

- Будь ласка, якщо пам'ятаєш, розкажи нам про це!

- Добре! Початок молитви - Отче наш, що єси на небесах - пояснює, що під цими словами треба розуміти братню любов до ближніх, бо всі ми діти одного Батька. Це цілком справедливо, але в святих Отців це пояснюється глибше і духовніше, а саме: вони кажуть, що, вимовляючи ці слова, треба підносити ум на небо, до небесного Отця, і згадувати про наш обов'язок щохвилини перебувати в Божій присутності. Слова Нехай святиться Ім'я Твоє пояснюють так: не вимовляти Імени Божого без благоговіння або в кривій присязі, - щоб святе Боже Ім'я промовляти свято і не вживати його надаремно. Втаємничені тлумачі вбачають тут пряме прохання про внутрішню молитву серця, аби Найсвятіше Боже Ім'я закарбувалося в глибині серця і самочинною молитвою святилося й освячувало всі почуття та душевні сили. Слова Нехай прийде я серця наші царство Твоє пояснюють так: щоб увійшов до наших сердець внутрішній мир, спокій і духовна радість. Також добре розтлумачено й те, що під словами Хліб наш насущний дай нам сьогодні треба розуміти прохання про потреби, необхідні для тілесного життя, не надмірні, але потрібні для допомоги ближнім. А Максим Ісповідник під насущним хлібом розуміє годування душі небесним хлібом, тобто - Словом Божим, Святим Причастям Тіла і Крови Христової, як і з'єднання душі з Богом - думками про Нього та безперервною внутрішньою молитвою серця.

- Ах! Велике і майже неможливе це діло для мешканців світу - досягти внутрішньої молитви, - вигукнув пан. Потребуємо великої допомоги Господньої, аби без лінощів промовити і звичайну молитву.

- Не думайте так, пане! Якщо б це було неможливим і нездоланно важким, то Бог не заповідав би цього всім. Його сила виявляється у безсиллі (2 Кор. 12:9), а досвідчені святі Отці пропонують для цього способи, що полегшують шлях до осягнення молитви серця. Певна річ, для пустинників вони подають знаряддя особливі Й вищі, але й для мирян приписують зручні та надійні засоби, щоб осягнути внутрішню молитву.

- Ніде мені не доводилось читати про це детально, - сказав пан.

- Дозвольте, якщо бажаєте, прочитаю вам з Добротолюбія.

Яприніс свою любу книгу; відшукав статтю Петра Дамаскина у третій частині, на сорок восьмій сторінці, і почав читати:

«Треба навчитися призивати Ім'я Боже більше, ніж дихати: будь-коли, будь-де й за будь-яких обставин. Апостол каже: Моліться безупинно, - тобто навчає пам'ятати про Бога кожної хвилини, на всякому місці та в кожному ділі. Коли що-небудь робиш, ти повинен пам'ятати і про Творця речей. Якщо бачиш світло, пам'ятай про Того, Який тобі його дав; якщо споглядаєш небо, землю, море і все, що в них, дивуйся і прославляй Того, що їх створив; якщо надягаєш на себе одежу, згадай, чий це дар, і дякуй Тому, Котрий піклується твоїм життям. Одне слово, нехай усе буде тобі причиною для згадки і прослави Бога, і таким чином ти безнастанно молитимешся. Від цього завжди радітиме твоя душа».

Ось бачите, який зручний це спосіб для безперервної молитви, легкий і доступний для кожного, хто тільки має трохи людського в собі.

Прочитане надзвичайно сподобалось моїм добродіям. Пан із захопленням обняв мене, подякував, переглянув моє Добротолюбіє та й каже:

- Обов'язково куплю собі таку книгу. Я її скоро отримаю з Петербурга. А тепер, щоб я краще запам'ятав, то перепишу собі цю статтю, яку ти прочитав, прошу продиктувати мені!

Він швидко і каліграфічно її переписав. Потім вигукнув:

- Боже мій! Та ж я маю ікону святого Дамаскина[54].

Пан узяв рамку, вставив під скло списаний листок і повісив під іконою, кажучи:

- Ось живе слово Божого Угодника під його зображенням часто буде нагадувати мені виконувати його спасительну пораду.

Після цього ми пішли вечеряти. Яке побожне мовчання і тиша панували під час вечері! Повечерявши, ми всі, разом з дітьми, довго молилися. Мене попросили читати Акафіст Найсолодшому Ісусові. Після Акафіста слуги пішли відпочивати, а ми троє залишились у

кімнаті. Пані мені принесла білу сорочку та панчохи. Я поклонився їй до ніг та й кажу:

- Не візьму я, матінко, панчіх. Я їх ніколи не носив: звик завжди ходити в онучах.

Тоді пані принесла свій старий каптан, тонкого полотна, й розрізала на дві онучі. Пан сказав: «У тебе, бідного, й взуття майже розвалилось» і приніс свої нові черевики, великі, які він надягав поверх чобіт, кажучи:

- Іди ось до тієї кімнати, там нікого нема, і переодягнися.

Переодягнувшись, я знову вийшов до них. Вони посадили мене на стілець і почали взувати. Пан обгортав мені онучами ноги, а пані натягувала черевики. Спочатку я не хотів, щоб вони це робили, але вони мене вмовили сидіти, кажучи:

Я не міг нічого вдіяти і почав плакати. Заплакали й вони.

Після цього пані пішла спати з дітьми в будинку, а ми з паном пішли в сад, у альтанку. Не спалося, ми довго лежали на землі й розмовляли. От він і запитав мене:

- Скажи, заради Бога, хто ти такий? Ти мусиш бути з доброго роду, а юродивого[55] тільки з себе вдаєш. Досконало читаєш і пишеш, правильно говориш і міркуєш. Напевно, маєш не тільки мужицьке виховання.

- Я розповів вам про моє походження, бо й на думці ніколи не мав брехати або обманювати вас. Та й навіщо це мені? А що я розповідаю, то висловлюю не свої думки, а те, що почув від мого покійного богомудрого старця та вичитав у святих Отців. Внутрішню ж молитву, яка найбільше просвітлює моє неуцтво, я здобув не сам. Зродилася вона в моєму серці з Божої милости та завдяки старцевим повчанням. І доступна вона кожній людині. Треба тільки безмовно заглибитись у своє серце і часто призивати просвічуюче Ім'я Ісуса Христа. Тоді відразу кожний відчує внутрішнє світло, і все йому стане зрозумілим. Навіть деякі таємниці Божого царства він побачить у цьому світлі. Вже те одне є глибокою просвічуючою тайною, що людина стає здатною ввійти в себе, пізнати себе, насолоджуватись самопізнанням, розчулюватись і ридати над своїм падінням та зіпсутою волею.

Розумно міркувати й говорити з людьми - це справа можлива і не дуже важка, бо розум і серце існували ще перед людською вченістю і мудрістю. Коли є розум, то можна його вдосконалити наукою або досвідом. А якщо його нема, то ніяке мудре вчення, ніяке виховання не поможуть. Річ у тому, що ми далекі самі від себе та й мало стараємося наблизитись до себе, а все втікаємо, щоб не зустрітись часом із собою. Промінюємо істину на дрібниці та думаємо: «Радо би я зайнявся духовним ділом або молитвою, та ніколи: клопоти і турботи життя! Нема часу на це». А що важливіше й потрібніше: спасенне вічне життя душі чи скороминуще життя тіла, про яке ми більше піклуємося, ніж тварини про тлінну їжу? Ось це і приводить людей або до мудрости, або до глупоти.

- Прости мені, дорогий брате, - сказав пан. - Я запитав тебе не тільки з простої цікавости, але і з простодушности та християнського співчуття до тебе. Та ще й тому, що два роки назад я був свідком дуже цікавого випадку, який і спонукав мене до цього питання.

Одного дня прийшов до нас якийсь жебрак з паспортом відставного солдата, старий, немічний і настільки бідний, що майже нагий і босий. Говорив мало і так просто, ніби селянин зі степу. Ми його взяли до притулку для вбогих. Через п'ять днів він смертельно захворів, і ми перенесли його ось до цієї альтанки й почали з дружиною доглядати й лікувати. Коли наблизилась його кончина, ми прикликали священика, який його висповідав, уділив Святе Причастя і тайну Оливопомазання. Ввечері, напередодні своєї смерті, він попросив у мене папір і перо та наполягав, аби я зачинив двері та нікого не впускав, поки він не напише заповіт своєму синові. Цей заповіт він попросив переслати після його смерті до Петербурга. Здивувався я, побачивши, як він писав: не тільки прекрасним, вишуканим почерком високоосвіченої людини, але й компонування фраз його було правильним і дуже щирим. Завтра прочитаю тобі цей заповіт. Маю в себе копію.

Все це мене здивувало і зацікавило. Хотілось запитати про його походження та життя. Він, зобов'язавши мене клятвою не відкривати цього нікому до його смерті, на славу Божу розповів мені про своє життя:

«Я був князем, мав дуже велике багатство і провадив пишне, розкішне і легковажне життя. Моя дружина померла, і я жив з сином, який служив капітаном у гвардії. Одного разу, збираючись на бал до однієї знатної особи, я страшенно розсердився на свого камердинера. Не стримавши гніву, я жорстоко вдарив його по голові і наказав відіслати в село[56]. Це було ввечері, а наступного ранку камердинер від побоїв помер. Але це минуло мені безкарно, тож я, пожалкувавши за свою необережність, скоро про це забув. Пройшло шість тижнів, і той померлий камердинер почав з'являтись мені вві сні. Кожної ночі непокоїв і постійно докоряв мені, повторюючи: «Безсовісний! Ти — мій убивця!» Згодом я почав бачити його явно, коли навіть не спав. Чим далі, тим частіше він почав мені з'являтися і безперестанно бентежити. Згодом разом з ним я почав бачити і двох померлих чоловіків, яких колись жорстоко ображав, та жінок, яких спокусив. Усі вони докоряли мені й не давали спокою, тож я не міг вже ні спати, ні їсти, ні чим-небудь займатися: цілком вибився з сил, схуд і виснажився. Усі старання досвідчених лікарів нітрохи не допомогли. Я поїхав лікуватись до чужих країн, але, пробувши там півроку, не одержав полегшення, а нестерпні видіння жорстоко помножились. Мене привезли звідти ледь живого; я сповна зазнавав пекельних мук душі ще до її відділення од тіла. Тоді я переконався, що пекло є, й зрозумів, що воно означає.

Перебуваючи в такому нестерпному стані, я усвідомив свої беззаконня, розкаявся, висповідався, дав свободу всім людям, що мені служили, і поклявся, що все своє подальше життя проведу у всіляких трудах і переховуватимусь під виглядом жебрака, щоб за мої беззаконня бути останнім слугою людей, які належать до найнижчих верств. Лиш тільки я прийняв це рішення, як тут же скінчилися мої видіння, що мене турбували. Я відчув таку відраду й насолоду, примирившись з Богом, що не можу цього й висловити. Відтоді я на собі зазнав, що таке рай і що Царство Боже перебуває в глибині наших сердець. Незабаром я цілком одужав, виконав свої наміри і з паспортом відставного солдата таємно покинув мою батьківщину. Ось уже п'ятнадцять років, як я поневіряюсь по Сибіру. Деколи наймався до мужиків на роботи, іноді прогодовував себе Христовим Іменем. Ах! Незважаючи на всі ці злидні, якого я зазнав блаженства, щастя і спокою совісти! Це сповна зможе відчути тільки той, хто з нестерпного пекла милосердям Спасителя переведений до Божого раю...»

Розповівши це, він вручив мені свій заповіт, аби передати його синові, і другого дня помер.

- Копію його заповіту я вклав у своє Святе Письмо. Якщо бажаєте прочитати, то я вам її покажу. Будь ласка, візьміть!

Читання Заповіту

Вже п'ятнадцять років, як ти не бачив свого батька, проте мене потаємно час од часу повідомляли про тебе, і я по-батьківськи тебе люблю і посилаю тобі ці передсмертні слова, щоб були вони тобі настановою в житті.

Тобі відомо, як я страждав через моє нерозважне життя. Але ти не знаєш, якого блаженства я зазнав у своєму поневірянні, втішаючись плодами покаяння.

Я спокійно помираю у доброчинця мого, а водночас і твого, бо про благодіяння, вилиті на батька, повинен знати і повен милости син. Віддячся йому за мене, чим тільки можеш.

Залишаючи тобі моє батьківське благословення, заклинаю тебе пам'ятати про Бога, зберігати чистим сумління, бути обережним, добрим і розсудливим, поводитись з підлеглими тобі людьми лагідно і з любов'ю, не нехтувати вбогими і подорожніми, пам'ятаючи, що й твій вмираючий батько тільки в жебрацтві й мандрівних поневіряннях знайшов спокій і мир своїй мученій душі.

Призиваючи на тебе Божу благодать, я спокійно закриваю очі в надії на вічне життя і милосердя Спасителя світу Ісуса Христа.

- Думаю, ви часто мали клопоти з вашим притулком для вбогих. Адже скільки наших братів стають подорожніми тільки тому, що не мають що робити або з лінивства до праці, то й займаються розбоєм на дорогах, як мені не раз доводилось бачити.

- Небагато було таких трапунків, - відповів пан. - Переважно нам траплялися справжні прочани. Та ми ще більше радіємо розбійникам. Вони, поживши між нашими добрими вбогими, Христовими братами, часто виправляються і виходять з притулку смиренними й лагідними людьми. Ось недавно був такий випадок.

Один тутешній міщанин настільки розбестився, що всі його проганяли палицями від своїх воріт, і ніхто не давав йому навіть кусня хліба. Він був завжди п'яним, буйним та задиристим, а до того ще й крав. Таким прийшов він і до нас. Просив хліба і вина, на яке був надзвичайно ласий. Ми його щиро прийняли і сказали: «Живи в нас, ми будемо давати тобі вина скільки хочеш, але з тією умовою, що ти, напившись, відразу ж лягатимеш спати. Якщо хоч трохи бунтуватимешся і робитимеш бешкет, то не тільки проженемо тебе й ніколи не приймемо, але навіть напишемо листа справникові, щоб відправив тебе на заслання як волоцюгу». Згодившись на це, він у нас і залишився. Тиждень або й більше він дійсно пив багато, скільки бажав, але завжди, згідно зі своєю обіцянкою і схильністю до вина (бо боявся, щоб його не позбутися), вкладався спати або виходив у сад, лежав там і мовчав. Коли він тверезів, браття з притулку вмовляли його стримуватись (хоч би трохи) від пиятики; отож, він поступово почав пити менше і, нарешті, через три місяці став стриманою людиною. Тепер вже працює і не їсть чужого хліба. Три дні тому приходив до мене з подякою.

«Яка мудрість у такому керівництві, веденому любов'ю!», - подумав я і промовив:

- Благословенний Бог, Який являє Свою милість в захисті огорожі вашої!

Після цих бесід ми з паном поспали з годину чи півтора й почули дзвін на Утреню, отож зібрались і пішли. Тільки ввійшли до церкви, а пані вже давно там зі своїми діточками. Відслухали Утреню, а після неї незабаром почалась і Божественна Літургія. Ми з паном та його хлопчиком стояли біля вівтаря, а пані з дівчинкою - біля іконостасу, щоби бачити підношення Святих Дарів. Боже мій! Як вони молилися на колінах і заливались радісними сльозами! Як просвітилися в них обличчя, тож і я, дивлячись на них, досить наплакався.

Після Служби Божої священик, слуги і всі вбогі пішли разом до столу обідати. Було там до сорока калік та діти. Всі сіли за один стіл. Яка запанувала тиша і мовчання! Тихенько я порадив панові:

- В обителях під час трапези читають Життя Святих. Ось так би і вам. Маєте цілу Мінею.

- Ай справді, Маріє, чому б не запровадити такий звичай! Це буде корисно для всіх нас. Я буду читати під час першої трапези, потім ви, отче, а опісля брати по черзі - хто вміє.

- Слухати я люблю, а читати не маю ні хвилинки вільного часу. Як прийду додому, то не знаю за що братися: все клопоти і турботи. І це треба зробити, й те, купа дітей, та й худоби багато. Цілий день проходить у такій суєті, що ні хвилини мені не лишається на читання або навчання!.. Усе, що вивчив у семінарії, вже давно забув.

Почувши це, я здригнувся, але пані мене схопила за руку і сказала:

- Батюшка так говорить з покори. Він завжди себе принижує, але він чудова і побожна людина. От уже двадцять років вдівець і виховує цілу родину внуків, і молиться часто.

При цих словах спав мені на думку вислів Микити Стифата[57] з Добротолюбія: «Людина бачить суть речей відповідно до внутрішнього наставлення душі», тобто кожний створює уявлення про інших відповідно до себе самого. А далі ще говорить: «Хто досягнув істинної молитви і любови, той не розрізняє речей, не робить різниці між праведним і грішним, але всіх однаково любить і не осуджує; - як і Бог, що велить Своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних (Мт. 5:45)».

Знову настала тиша. Навпроти мене сидів цілком сліпий жебракз притулку. Пан його годував, розрізував йому рибу, подавав ложку і наливав юшку. Поглянувши пильно, я зауважив, що в цього жебрака уста постійно відкриті, а язик безнастанно рухається і ніби тріпотить. Я подумав, чи він не молільник, і почав приглядатися уважніше.

Наприкінці обіду одній літній жінці стало погано. їй щось почало боліти, і вона застогнала. Пани відвели її до своєї спальні йпоклали на ліжко. Пані залишилась її доглядати, священик про всяк випадок пішов за Святими Дарами, а пан наказав запрягти карету і поїхав по лікаря до міста. Усі розійшлися.

Я пішов до притулку, аби порозмовляти зі сліпим жебраком, а скоріше тому, що відчував у собі молитовний голос. Виникла сильна потреба в молитві, бо вже два дні я не жив на самоті та в мовчанні. В серці відчувалась якась надзвичайна повнота, готова вирватись і влитись у все моє єство. Я довго стримував це, і в результаті з'явився сильний біль у серці, - проте біль приємний, що спонукав лише до безмовного заспокоєння та насичення молитвою. Тут мені відкрилось, чому істинні прихильники діючої в них молитви тікали від людей і ховались на відлюдді. Я також зрозумів, чому преподобний Езихій навіть духовну та корисну, але непомірну розмову називає пустомовством, як і святий Єфрем Сирійський[58], що каже: «Добра мова - срібло, а мовчання - чисте золото». Так роздумуючи, я пішов до притулку, де всі відпочивали після обіду. Піднявшись на горище, я заспокоївся, відпочив, помолився, а коли жебраки встали, знайшов сліпого і вивів його в сад. Ми сіли на самоті й почали розмовляти.

- Скажи, ради Бога, задля духовного добра інших, ти твориш Ісусову молитву?

- Тільки те, що не можу ні вдень, ні вночі бути без молитви.

- Яким чином Бог відкрив тобі цю молитву, повідай мені детально, люб'язний брате.

- Знаєш, я тутешній цеховий майстер, заробляв собі на хліб кравецтвом. Ходив по інших губерніях, по селах та шив селянам одежу. В одному селі довелось мені довго жити в селянина, щоб пошити одяг його родині. Одного святкового дня побачив на престо-лику під іконами три книги та й питаю: «Є між вами хтось, що вміє читати?» «Ніхто, - відповіли мені. Ці книги належали нашому дядькові, який умів читати».

Я взяв одну книгу, відкрив та прочитав, як тепер пам'ятаю, ось такі слова: «Безупинна молитва є постійним призиванням Божого Імени: чи хтось розмовляє, сидить, ходить, працює, їсть або інше що робить - всюди і завжди треба призивати Ім'я Боже».

Прочитавши це, я подумав, що мені це цілком можливо робити та й почав за кравецькою роботою пошепки молитися, і мені це стало до вподоби. Ті, що жили зі мною в кімнаті, зауважили це і почали сміятись: «Чи ти чаклун, що безперервно щось шепочеш? Або, може, щось ворожиш?»

Щоб приховати це, я перестав ворушити губами, а молився тільки язиком. Нарешті так звик до молитви, що язик вже самостійно вдень і вночі її вимовляв, а мені це було приємно.

Довго я так працював, потім раптово осліп. У нас в родині майже всі мали очні хвороби. Тому що я був дуже бідний, наша громада відправила мене до притулку в Тобольськ. Я саме туди й вирушаю, але господарі затримали мене, бо хочуть дати мені підводу до Тобольська.

- Як називалась та книжка, яку ти читав? Чи не Добротолюбіє!

- Направду не знаю. Я не глянув на заголовний аркуш.

Я приніс Добротолюбіє, відшукав у четвертій частині, у Каліста Патріярха, ті слова, які він мені сказав напам'ять, і зачитав.

- Ото воно, те саме! - закричав сліпий. - Читай, читай, брате, бо це дійсно добре.

Коли я дійшов до того рядка, де написано: «Потрібно молитися серцем», він запитав мене, що це означає і як це робити. Я йому сказав, що все вчення про молитву серця докладно пояснює оця книга Добротолюбіє. Він наполегливо почав мене просити все йому перечитати.

- Ми так і зробимо, - сказав я. - Ти коли думаєш вирушати до Тобольська?

- От і добре. Завтра я думаю іти в дорогу. Ми підемо разом, і я тобі прочитаю все, що стосується молитви серця, вкажу спосіб, як віднайти місце в серці та входити в нього.

- Нащо тобі підвода! Звідси до Тобольська тільки сто п'ятдесят верст, ми їх подолаємо пішки. Знаєш, як добре йти вдвох відлюдними стежками. Та й ідучи, набагато зручніше читати й розмовляти про молитву.

На тому й погодилися. Увечері сам пан прийшов усіх нас просити на вечерю. Після вечері я повідомив йому, що ми зі сліпим вирушаємо в дорогу і що нам не треба підводи, бо хочемо дорогою читати Добротолюбіє. На це пан відповів:

- І мені дуже сподобалась ця книга. Я вже написав листа і приготував гроші, аби завтра, як поїду до суду, відіслати до Петербурга, щоб з першою поштою мені вислали цю книжку.

Отож вранці ми вирушили в дорогу, подякувавши цим добрим людям за євангельську любов і милосердя. Вони обоє провели нас із . версту від свого дому. Тоді ми і розпрощалися.

Сліпий мужик

Ми рушили в дорогу до Тобольська. Йшли помалу, з десять чи п'ятнадцять верст денно, а решту часу читали Добротолюбіє на відлюдних місцях. Я перечитав йому все про молитву серця в тому порядку, який вказав мені покійний старець, тобто від книги Никифора Монаха, Григорія Синаїта і так далі. З якою жадібністю й уважністю він все це слухав і як усе подобалось та втішало його! Згодом почав мене таке запитувати про молитву, що я довго задумувався над відповідями.

Після прочитаного з Добротолюбія сліпий попросив мене навчити його, як знаходити умом серце, вводити в нього Божественне Ім'я Ісуса Христа і з насолодою творити внутрішню молитву серця.

- Хоча ти нічого не бачиш, але можеш собі подумки уявити те, що бачив раніше, тобто людину чи якусь річ або якийсь орган свого тіла, наприклад - руку або ногу. Можеш собі уявити, ніби на це дивишся, і можеш спрямувати на це свої очі, хоча й сліпі?

- Так само уяви собі своє серце, зверни свої очі, ніби ти дивишся на нього, а умом уважно слухай, як воно вдаряє раз за разом. Це називається у святих Отців «зводити ум з голови в серце». Коли до цього звикнеш, починай до кожного удару серця долаштовувати молитовні слова таким чином: з першим ударом скажи або подумай - Господи, з другим - Їсусе, з третім - Христе, з четвертим - помилуй, з п'ятим - мене, і повторюй так багато разів. Тобі буде легше це робити, бо якесь поняття про молитви серця ти вже маєш. Потім, як до цього звикнеш, всю Ісусову молитву вводи і виводь із серця разом із диханням, як вчать Отці, тобто, вдихаючи повітря, скажи або подумай: Господи Ісусе Христе, а видихаючи: помилуй мене! Вправляючись у цьому частіше, ти швидко відчуєш приємний біль у серці. Згодом з'являться в ньому тепло і приємність. Так, з допомогою Божою, досягнеш самодіючої насолоджуючої внутрішньої молитви серця. Але притім всіляко остерігайся уявлень та образів, що зроджуються в умі під час молитви. Не приймай ніяких марень, бо святі Отці твердо заповідають під час внутрішньої молитви позбутися всіляких образів, аби не потрапити в спокусу.

Сліпий уважно це вислухав і щиро почав у цьому вправлятися. Ночами, коли ми зупинялися на нічліг, він довго молився. Через п'ять днів відчув сильну теплоту і невимовну солодкість у серці, а притім і велике бажання постійно перебувати в молитві, яка відкривала в ньому любов до Ісуса Христа. Деколи він бачив світло, хоч ніяких предметів і речей у ньому не зауважував; входячи в серце, іноді видавалось йому, ніби сильне полум'я запаленої свічки солодкощемко спалахувало в глибині серця і, вириваючись через горло назовні, освітлювало його; він при цьому полум'ї міг бачити навіть віддалені речі.

Одного разу ми йшли лісом; він був заглиблений у молитву. Раптом сказав мені:

- Як шкода! Горить церква, а дзвіниця якраз упала... Я відповів йому:

- Перестань уявляти, це спокуса. Треба такі видіння негайно відкидати. Як можеш бачити, що діється в місті? Ми від нього на відстані дев'ятнадцяти верст.

Він послухав, замовк і молився далі. Під вечір ми прийшли до міста, і я справді побачив декілька згорілих будинків, зруйновану дзвіницю, що була збудована на дерев'яних палях, людей, які юрмились навколо й дивувались, як дзвіниця, що впала, нікого не придушила. За моїми розрахунками, це нещастя сталося саме тоді, коли говорив мені про це сліпий. Незабаром він промовив:

- Ти казав, що моє видіння було пусте, а воно таки правдиве. Як не дякувати, як не любити Господа Ісуса Христа, що відкриває свого благодать і грішникам, і сліпцям, і нерозумним! Дякую і тобі, що ти навчив мене молитися серцем!

- Ісуса Христа любити - люби, і дякувати - дякуй, бо Його благодать всюди, як у чистому, так і в гріховному серці. Ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого (1 Кор. 12:3), - говорить слово Боже, а тому, хто б не промовив і як би не промовив Ім'я Боже, благодать Святого Духа завжди є в ньому. Але остерігайся приймати різні видіння за безпосередні одкровення благодаті, бо такі речі часто можуть статись і природно. Людська душа не пов'язується з місцем та матерією. Вона може бачити і в темноті, й зовсім віддалене - немов близьке. Тільки ми не даємо проявитись цій властивості душі та придавлюємо її або узами нашого кволого тіла, або заплутаністю наших думок та розсіяних помислів. А коли зосереджуємося в собі, відвертаємося від усього довколишнього і вдосконалюємося в умі, тоді душа виконує своє високе призначення. В цьому і полягає її природна діяльність. Я чув від мого покійного старця, що і немолитовні люди, але здібні до того чи хворі навіть у найтемнішій кімнаті бачать світло, - як воно виходить з усіх речей, - розрізняють предмети, відчувають свого двійника і ніби читають думки іншого. А те, що діється під час молитви серця безпосередньо від Божої благодаті, таке втішаюче, що жодне слово не може цього висловити і ні до чого матеріяльного порівняти, і ніщо не може з цим зрівнятися. Все чуттєве - низьке, порівнюючи з насолоджуючими відчуттями благодаті в серці.

Мій сліпець прийняв цю науку і став ще смиреннішим. Молитва в його серці розвивалася щораз більше і невимовно його насолоджувала. Я радів з цього всією душею й щиро дякував Богові, що Він сподобив мене пізнати Свого благословенного слугу...

Ось ми й дійшли до Тобольська. Я довів його до притулку для інвалідів, прилаштував там і, люб'язно попрощавшись, пішов своєю дорогою.

Протягом місяця я йшов і глибоко відчував, наскільки повчальними та заохочуючими є добрі живі приклади. Часто читав Добротолюбіє і перевіряв усе, що говорив сліпому молільникові. Його повчальний приклад запалив у мені ревність, вдячність і любов до Господа Ісуса. Молитва серця настільки втішала мене, що я не уявляв когось щасливішим від себе на землі і не розумів, яка може бути . більша й краща насолода в небесному царстві. Не тільки відчував це у глибині душі, але все довколишнє захоплювало та кликало до любови й подяки Богові. Люди, дерева, рослини, тварини - все було мені таке рідне! У всьому я знаходив відображення Імени Ісуса Христа. Часом відчував таку легкість у тілі, що не ходив, але наче витав у повітрі. Бувало, зосереджуся сам у собі й чітко бачу свою утробу, дивуючись премудрій будові людського тіла. Іноді відчував таку радість, ніби я проголошений царем, і при всіх утіхах бажав, аби Бог дозволив мені скоріше вмерти й вилитись у подяці при Його підніжку в світі духів.

Можливо, я непомірковано насолоджувався цими відчуттями, або таким вже було допущення Божої волі, але через деякий час я відчув у серці якийсь страх І тремтіння. «Не було б мені, - подумав я, - якогось нового нещастя або напасті, подібної, як з тією дівчиною, що я її навчив Ісусової молитви в каплиці». Різні помисли тривожили мене, і я згадав слова преподобного Йоана Карпатоського, який говорив, що вчитель часто зазнає безчестя і терпить напасті та спокуси за тих, які духовно від нього скористали. Борючись із своїми думками, я подвоїв молитву, якою цілковито їх відігнав, і, підбадьорившись, сказав собі: «Нехай буде воля Божа! Готовий усе терпіти, що б не зіслав мені Ісус Христос за моє окаянство і гордовиту вдачу». Та й ті, котрим я нещодавно відкрив таємницю внутрішньої молитви та введення у серце, були й до моєї зустрічі з ними приготовані безпосереднім таємничим повчанням Божим. Заспокоївшись, я знову втішно пішов з молитвою у серці, радіючи більше, ніж раніше. Два дні лив дощ, дорога так розм'якла, що ледве витягав з грязюки ноги. Я переходив через степ й протягом п'ятнадцяти верст не зустрів жодного поселення. Нарешті під вечір побачив при самій дорозі один двір, втішився й подумав: «Ось тут попрошусь на нічліг. А завтра вранці, якщо Бог дасть, може, й погода буде краща».

Пошта

Підійшовши, я побачив дідуся напідпитку, що сидів у військовій шинелі на призьбі біля хати, поклонився йому та й кажу:

- Чи можна в когось тут попроситися на нічліг?

- Хто інший може тебе пустити, крім мене? - закричав старий.

Я тут головний! Це - поштова станція, а я - доглядач.

- Тож дозвольте, батечку, мені переночувати у вас!

- А паспорт маєш? Покажи мені свої документи.

Я дав йому свій паспорт, а він тримає його в руках і знову питає:

Доглядач надів окуляри, прочитав і говорить:

- Документи в порядку, ночуй. Бачиш, я добра людина. Ось піднесу тобі й чарочку.

- Ну, так наплювати. Тоді хоч повечеряй з нами.

Сіли за стіл, він та кухарка - молода жінка, також доволі п'яна, - і мене посадили з собою. Під час вечері не переставали сваритись, докоряти одне одному, а під кінець ще й побились. Доглядач пішов у сіни до комірки спати, а кухарка почала прибирати, мити чашки та ложки І лаялась на свого старого. Я, посидівши, подумав, що не скоро вона втихомириться, та й сказав:

- Де би, матінко, мені поспати? Я дуже втомився з дороги.

Приставила лавку до тієї, що була спереду під вікном, постелила повстину і поклала подушку. Я ліг та й заплющив очі, нібито сплю. Довго ще вовтузилась кухарка й нарешті все прибрала. Погасила вогонь, лягла біля мене й почала тулитися до мене. Раптом я відчув сильну похіть і не знав, що робити. Почав молитися, але молитва не йшла. І мала вже настати хвилина згубного падіння... Раптом ціле вікно, що було в передньому куті, - рама, шибки та уламки підкосів, - розлетівшись на друзки, посипались на нас із жахливим гуркотом і тріском, а за вікном почувся стогін, крик та борсання... Я, злякавшись, так пхнув від себе жінку, що вона відлетіла на середину підлоги: аж хата вся затряслася. Скочивши, я впав навколішки, заволав до Бога, думаючи, що земля розверзлася, аби поглинути мене, беззаконника. І от бачу: два візники внесли до кімнати чоловіка, залитого кров'ю так, що й обличчя не було видно. Я жахнувся ще більше. Це був державний фельд'єгер (кур'єр), який повинен був змінити тут коней. Його візник, невдало скерувавши у ворота, вибив дишлем вікно. Оскільки перед хатою була канава, - бричка перекинулась, і фельд'єгер, упавши, глибоко поранив собі голову об загострений кіл, яким була закріплена призьба. Фельд'єгер попросив води та вина, щоб промити рану. Змочивши її вином, сам випив трохи та й гукнув:

- Як вам, батеньку, з такою кривавою раною їхати?

- Фельд'єгерові нема часу хворіти, - відповів і поскакав. Жінку, без тями, візники відтягли до печі, накрили рогожею і сказали: «Це їй зле під переляку, вона швидко очуняє». А доглядач похмелився і знову пішов спати. Я залишився сам. Боже мій! Скорбота і глибокий смуток мучили мене, а до того ще й страх, аби жінка не вмерла у стані смертельного гріха. В ній не відчувалося життя, вона нечасто і тяжко дихала. Я почав молитися і просити милости в Бога. Поклав чотки, що дав мені старець, хворій на голову і призвав Ім'я Ісуса Христа.

Незабаром жінка встала і почала ходити з кутка в кут, як навіжена. Раптом вийшла з хати. Я, помолившись, відчув сонливість і перед світанком трохи заснув. Ось і чую голос, що ніби в мені говорить: «Малодушний! Вчись пізнавати дороги Промислу Божого в ділах людських. Скільки див, скільки повчальних уроків можеш ти запримітити в пригоді, що тільки-но сталась. Будь мужній і віруй всюдисущій Божественній любові Господа Ісуса Христа! Прочитай уважніше сьому і дванадцяту глави Григорія Синаїта та й заспокійся».

Пробудившись, я одразу взяв до рук Добротолюбіє, відшукав вказані мені глави І прочитав в них таке: «Якщо хтось буде переможений через свою неміч і проти своєї волі, то негайно простить йому Той, хто знає намір і серце. Якщо і з'явиться спокуса, - то для досвіду і вінця людині, що отримає негайно поміч від Бога, Який допускає спокусу і знає її виявлення». Як це мене оживило! Відтоді я твердо увірував: усе, що відбувається в житті, походить з Промислу, - все нам корисне і веде до добра.

Вранці, попрощавшись з доглядачем, я рушив у дорогу; йшов вірою і надією, заносячи з подякою свою молитву до Отця щедрот і : всякої утіхи, що не погубив мене в гріхах моїх.

Розповім про ще одну обставину, що стосується цього ж випадку. Через шість років після цієї події, йдучи повз один жіночий монастир, я зайшов до церкви помолитись. Ігуменя, яка опікувалася подорожніми, запросила мене до себе після Служби Божої й звеліла подати чаю. Несподівано приїхали до неї гості. Вона вийшла їм назустріч, а мене залишила з монахинями, своїми келійницями. Покірна монахиня, яка наливала чай, видалась мені знайомою:

- П'ять років, - відповіла вона. Мене божевільною привезли сюди, а Бог тут змилувався наді мною. Ось мати ігуменя і залишила мене у себе в келії та постригла.

- Від переляку. Я працювала на поштовій станції і вночі, коли спала, коні вибили вікно. Я злякалась і - збожеволіла. Цілий рік родичі возили мене по святих місцях, але тільки тут я одужала.

Почувши це, я зрозумів що і до чого та якнайшвидше покинув монастир. Непомірно зрадів душею і прославив Бога, Який так мудро все влаштовує для нашого спасіння.

Священнослужитель

Багато було різних випадків зі мною. І трьох днів не вистачило би, щоб про все розповісти. Хіба згадаю ще одну подію.

Погожої літньої днини побачив я так звану плебанію - церкву з домами священнослужителів і цвинтарем. Дзвони саме скликали на богослуження, тож пішов туди і я. Йшли також і люди з навколишніх околиць, але зупинялись, сідали на траву, - не поспішали. Зауваживши, що я йду швидко, казали:

- Не поспішай. Ще настоїшся, як почнеться відправа. Тут служать дуже довго. Священик хворий і неповороткий.

Дійсно, Служба Божа тривала дуже довго. Молодий священик, надто худий і блідий, відправляв повільно, проте побожно і з почуттям; в кінці ж Літургії виголосив прекрасну та зрозумілу проповідь про те, як осягнути любов до Бога. Після Служби Божої вийшов і почав говорити до людей: «Вчив я вас любови словами, а тепер буду навчати ділами. Запрошую всіх вас до мене на сніданок».

Дехто пішов за ним, і я також. Прийшли до саду. Під деревом стояв стіл, а біля нього довгі лавки. На столі лежало Євангеліє. Священик сів, розгорнув Євангеліє, почав читати і роз'яснювати так чудово і люб'язно, що слухали ми уважно і з задоволенням. Опісля подали чай, поставили на стіл горілку і добру закуску. Всі випили і закусили, а священик звернувся до мене:

- Ти, брате, чому не п'єш? Не дивись на мене, я нічого не п'ю: ані чаю, ані горілки. Це не тому, що пощу, а тому, що давно хворію і мені шкодить пиття.

- Нині празник і дозволено втішатися їжею. Чи всі ви маєте достатній обід, і чи не має хто потреби в чому?

Люди нічого не відповіли, вклонилися своєму пастиреві і розійшлися.

Священик запросив мене до себе і залишив обідати. За столом я сказав:

- Так, - відповів він, - хоч це парафіянам і не подобається, то ж і нарікають. Але що вдієш, я люблю кожне молитовне слово спочатку продумати й насолодитись ним, а тоді вже вимовляти вголос. Без внутрішнього відчуття і пережиття кожне вимовлене слово буде і для мене, і для інших безкорисним. Вся суть у внутрішньому житті та уважній молитві! А як мало віддаються люди внутрішньому діянню! Це тому, що не хочуть, не дбають про духовне, внутрішнє просвітлення.

- Як же цього досягти? Видається, що дуже складно.

- Нітрохи. Щоб духовно просвітитись і бути уважною людиною, необхідно взяти один з текстів Святого Письма і якнайдовше зосередити на ньому всю свою увагу. Тоді відкриється світло розуміння. Так само треба чинити і з молитвою. Якщо хочеш, аби вона була чистою, правильною й потішаючою, то вибери коротку молитву, складену з виразних слів, довго й часто її повторюй, - і тоді відчуєш смак до молитви.

Мені дуже сподобалася ця настанова священика: яка вона правильна і проста, а водночас - глибока і мудра! Я умом дякував Богові, що Він показав мені такого правдивого пастиря Своєї Церкви.

Відповівши на мої запитання, священик сказав:

- Ти після обіду відпочинь, а я почитаю Боже слово та приготую проповідь на завтрашній день.

От я і вийшов до кухні. Там нікого не було, лише в куточку, згорбившись, сиділа сивоголова літня жінка і кашляла. Я сів під віконце, вийняв з торби своє Добротолюбіє та й почав читати тихо. Та раптом почув, що старенька, яка сиділа в кутку, безперестанно шепоче Ісусову молитву. Я зрадів, почувши часто вимовлюване найсвятіше Ім'я Господнє, і заговорив:

- Як це добре, матінко, що ви постійно творите молитву! Це найспасительніше християнське діло на світі!

- Так, батечку, - відповіла. - На старості моїх літ тільки й радости, що Прости, Господи!

- Від молодости, батеньку. Та без цього мені й бути неможливо, бо Ісусова молитва визволила мене від погибелі й смерти.

- Як же це? Розкажіть, будь ласка, на славу Божу і прославлення благодатної сили Ісусової молитви.

Я сховав Добротолюбіє досумки, сів біля неї ближче, і старенька почала розповідати:

- Я була молодою та вродливою дівчиною. Батьки видавали мене заміж. Увечері перед шлюбом наречений ішов до нас і раптом, не зробивши й десяти кроків, упав мертвий! Я так перелякалася, що відмовилась від подружжя і вирішила жити в дівицтві та ходити по Святих місцях молитись Богові. Однак сама пускатись у дорогу боялася, тому що була молода, і лихі люди могли мене осудити чи скривдити. Одна моя знайома - старенька жінка, яка мандрувала все своє життя, - навчила мене, щоб я, куди б не йшла, завжди творила Ісусову молитву, і твердо запевнила, що з цією молитвою ніякого нещастя в дорозі не станеться. Я цьому повірила, і дійсно, ходила завжди щасливо, навіть до далеких Святих місць. Мої батьки давали на це гроші.

Якось пішла я в одне місто поклонитися чудотворній іконі. Дорога була безлюдна, і треба було пройти багато верст степом та перелісками. Але мене ніщо не лякало, адже я була впевнена, що Ісусова молитва вбереже мене від усякого нещастя. От підходжу до міста - вже бачу його, залишилось з п'ять-шість верст пройти. Щоб скоріше дістатись до нього, я пішла стежкою через перелісок. Раптом з дороги наблизився до мене якийсь чоловік, зіскочив з коня, зупинив мене й почав розпитувати, звідки і куди я йду. Я відповіла. Тоді він почав до мене чіплятися, та щораз настирливіше...

Він витягнув з гаманця синій банкнот і дає мені. Я ж на це не погодилась та й хотіла втекти від нього. Збуджений, він вхопив прив'язаний за ланцюжок великий складний ніж, розігнув його, приставив мені до грудей і сказав: «Зараз заколю!» Я смертельно налякалась і подумала: «Господи Ісусе Христе, чому молитва Твоя мені не допомагає?» А той чоловік повід свого коня закинув собі за пояс і до мене приступає. Я закричала: «Прошу тебе, дай хоча сарафан[59]скинути, він новий у мене, до церкви в ньому ходжу». І тільки-но закинула його та змахнула ним через голову, як кінь сполошився, храпнув та щосили кинувся втікати, а чоловіка того так і кидає на поводі по пнях та кущах. Коли я отямилась, то по ньому вже й сліду не було.

Тоді я вознесла Богові подяку за рятунок та й переконалась, яка сильна й оберігаюча Ісусова молитва. Відійшла я версти зо дві і знайшла той гаманець, з якого він давав мені банкноту. Там були ще якісь папери і його паспорт. Ось приходжу до міста, а біля самої застави - маса народу та поліція. Кінь стоїть прив'язаний і трясеться, весь мокрий, а чоловік лежить на землі з проломленою головою, весь порізаний ножем, що був при поясі на ланцюжку. Приїхав городничий, обшукав його та й не знає, що має робити: невідомо, хто той і звідки. Я підійшла і питаю: «Чи не його це гаманець, - знайшла недалеко на дорозі, можливо, з-за пазухи випав». Городничий взяв папери, а банкнот та гаманець (старий, заяложений) повернув мені і каже: «Спасибі тобі, що допомогла нам. Тепер ми знаємо, хто він (це був гуртівник, що торгував худобою і ганяв її у різні губернії). А це тобі за знахідку, адже, відповідно до закону, третина загублених речей дається тому, хто їх знайшов.

З тим я і пішла. Вклонившись чудотворній іконі, я повернулася додому. Ходити почала сміливіше, адже побачила на собі силу Ісусової молитви. Відчула сильне бажання йти до Єрусалиму. Але батьки мої не були багаті, то ж і не було в мене грошей, аби добратися до Святого міста і повернутися назад. Через те я тужила.

Одного разу відімкнула я свою скриню, аби взяти білу сорочку, та й побачила в ній той гаманець, що його віддав мені городничий. Подумала, навіщо він мені, такий старий і заяложений, взяла та й викинула його. Опісля мені спало на думку розпороти його. Можливо, стане в пригоді стара шкірочка, подумала собі. Почала пороти - і знайшла зашиті на куті п'ять банкнот по сто рублів-кожна. Я так цим втішилась, що аж заплакала. За ці гроші я відвідала Єрусалим, рік там прожила і повернулася назад. Відтоді постійно проказую Ісусову молитву і знаходжу в ній велику втіху.

На старість я стала хворобливою, але тутешній милосердний священик утримує мене і годує.

З насолодою я слухав стару жінку і не знав, як дякувати Богові за той день, який подав мені такі повчальні приклади. Згодом я попросив благословення в доброго й побожного священика і з радістю пустився в дорогу.

Дорогою в Казань

Не дуже давно, коли я йшов через Казанську губернію, дано було мені пізнати, як сила молитви в Ім'я Ісуса Христа наочно діє і в тих, хто несвідомо молиться нею, і як частота й тривалість її є вірним і найкоротшим шляхом осягнути добрі плоди молитви.

Трапилось якось мені ночувати в татарському селищі. Я підійшов до нього й побачив під вікном однієї хати підводу й візника-росіянина. Зрадівши, я наважився попроситись на нічліг, гадаючи, що хоча б переночую разом із християнами. Тож підійшов і запитав візника, хто це подорожує. Він відповів, що один пан їде з Казані до Криму. Поки ми говорили з кучером, пан, відхиливши шкіряне покривало, виглянув з воза й гукнув до мене:

- Я не піду до хати, а буду ночувати на возі, бо в татар дуже паскудно.

Потім він вийшов прогулятись - вечір був гарний, і ми розговорились.

Розпитавши мене про різне, він оповів мені про себе ось що:

- До шістдесяти п'яти літ служив я на флоті капітаном першого рангу. На старість напала на мене невиліковна хвороба - подагра, І я, пішовши у відставку, жив у Криму, на хуторі моєї жінки, майже постійно хворий. Моя жінка була химерна, непевна особа, а до того ще й велика картярка. їй стало нудно жити зі мною, хворим; тож вона, покинувши мене, поїхала в Казань до нашої дочки, яка вийшла заміж за якогось урядовця. Забрала з собою все, ще й усіх домашніх слуг, а мені залишила прислуговувати восьмирічну дитину, мого похресника.

Хлопчик, що мені служив, був дуже здібний та кмітливий і виконував усю домашню роботу: прибирав кімнату, палив піч, варив мені кашу, підігрівав самовар. Але попри це він був надзвичайно жвавий і невгамовний пустун, безперервно бігав, стукав, кричав, грався і тому дуже мене турбував, а я через хворобу та й від нудьги любив читати духовне. Я мав прекрасну книжку Григорія Палами про Ісусову молитву. Майже безперервно читав її, та час від часу творив молитву. Перешкоджав мені той хлопчик, та жодні погрози й кари не стримували його. От я й придумав такий спосіб: садив його в себе в кімнаті на лавку і наказував, аби він постійно промовляв Ісусову молитву. Це спочатку йому не подобалось; він усіляко від цього ухилявся і часто замовкав.

Щоби змусити його виконувати мій наказ, я клав біля себе різку. Поки він молився, я спокійно читав книжку або слухав, як він промовляє слова. Коли ж він замовкав, я показував йому різку - і він знову брався за молитву. Це мене дуже заспокоювало, і миром наповнялось моє життя. Через якийсь час я зауважив, що різки вже не треба. Хлопчик почав охоче й щиро творити Ісусову молитву. Потім я зауважив і цілковиту переміну в його жвавому характері. Він став тихим і мовчазним, домашні роботи сповняв також успішніше. Це мене втішило, тож я почав більше давати йому свободи. Як ви думаєте, що нарешті з цього вийшло? Він так звик до молитви, що майже завжди, навіть працюючи, творив її без усякого мого примусу. Коли я запитував хлопця про це, то він відповідав, що йому вже самому хочеться завжди взивати Ім'я Ісуса Христа.

- Нічого, тільки й відчуваю, що мені добре, коли промовляю молитву

Мав уже він дванадцять років, як почалася в Криму війна. Я поїхав до доньки в Казань, і його взяв із собою. Там призначили його до кухні, але він дуже нудьгував і жалівся мені, що люди пустували і сміялися з нього, заважаючи йому молитися. Десь через три місяці хлопець прийшов до мене й каже:

- Я йду додому. Мені тут нестерпно нудно та гамірно. Я відповів йому:

- Як ти сам підеш у таку далеку дорогу та ще й зимою? Почекай-но, коли я поїду, тоді й тебе візьму. , .

Другого дня пропав мій хлопчик. Всюди його шукали, але ніде не знайшли. Нарешті отримав я листа від людей, які залишились на нашому хуторі в Криму, що того хлопчика четвертого квітня, на другий день Пасхи, знайшли мертвого в моєму пустому домі. Він лежав на підлозі моєї кімнати, побожно склавши руки на грудях, картуз - під головою, в тому ж легенькому сюртучку, в якому втік. Так і поховали його в моєму саду.

Почувши це, я надзвичайно здивувався, як хлопчик так скоро добрався до хутора. Він утік 26 лютого, а 4 квітня його вже знайшли. За один місяць пройти майже три тисячі верст - людина не подолає цього і на конях. Адже припадає по сто верст дороги на - день. А, крім того, - в легкій одежині, без паспорта і грошей. Припустимо, що хтось і підвозив його, але й це не без особливого Божого Промислу і піклування. «Ото мій хлопчик, - сказав врешті пан, - зазнав плоду молитви, а я й на старості літ ще не досягнув того рівня, що він».

- Прекрасна, батеньку, книга Григорія Палами, яку ви зволили читати, я її знаю. Але в ній переважно говориться про усну Ісусову молитву. Прочитайте книжку під назвою Добротолюбіє - там знайдете повну і докладну науку, як досягнути духовної Ісусової молитви в умі й серці та зазнати її найсолодшого плоду.

Притім показав йому Добротолюбіє. Він, - зауважив я, - із задоволенням прийняв пораду й обіцяв купити собі таку книжку.

Боже мій, - міркував я сам про себе, - яких тільки дивних проявів Божої сили не буває від Ісусової молитви! І яка мудра й повчальна ця пригода: різка навчила хлопчика молитви, та ще й послужила знаряддям до втіхи! Чи ж наші скорботи й напасті, які трапляються нам на молитовному шляху, не є різками Божими? Тож чого ми боїмося і бентежимось, коли нам їх протягує рука нашого Небесного Отця, сповненого безмежної любови, і коли ці різки примушують нас старанніше навчатись молитви і ведуть до невимовної розради?

- Простіть мені, ради Бога, я дуже забалакався, а святі Отці бесіду, хоча й духовну, але непомірковану, називають пустомовством. Мені час йти відвідати мого єрусалимського попутника.

Помоліться за мене, грішного, щоб Господь Своїм великим милосердям спрямував мою дорогу на добре.

- Щиро бажаю, улюблений брате, щоб велелюбна Божа благодать осінила твою дорогу і супроводила тебе, як Ангел Рафаїл Товію!

[47]Св. Йоан Ліствичник відомий також як Йоан із Сипаю (525-616). Великий учитель духовного життя. Все своє життя провів па самоті, крім декількох років, коли був обраний ігуменом монастиря св. Катерини.

Одним з найвідоміших його творів є Ліствиця (в укр. перекладі Духовна драбина). Це твір про християнську досконалість, написаний гарним стилем; містить у собі глибокі думки й належить до містичного та контемплятивного напряму Евагрія, а через нього - до Григорія з Нісси та Орігена. Тексту Гр. патр. (Міgпе), т. 88. с. 596- 1209. У цій Ліствиці містяться перші натяки на Ісусову молитву: «Нехай Ісусова молитва з'єднається з твоїм диханням і таким чином спізнаєш плоди тиші й усамітнення» (Грецька патрологія, Міцне, т. 88, с. 1112).

[48] Треба пригадати, що жінки в рабстві (кріпацтві) потребували дозволу на одруження від своїх панів. Якщо ті жінки отримали такий дозвіл, то це ще один доказ великої гуманности тих людей, які прийняли Прочанина.

[49]Св. ЙоасафБєлгорода - у світі Йоаким Горлєнко (1705-1754). В монастирі почав подвизатися з вісімнадцяти років. Залишив по собі різні писання під назвою Про боротьбу сімох гріхів проти сімох чеснот (вийшли в Києві 1892 р.). Неправдоподібно, щоб Йоасаф мав якесь потомство. Був єпископом українського міста Білгорода. Незабаром після його смерти Йоасафа почали вшановувати як Святого з огляду на подвижницьке життя та численні чуда, які діялися при його гробі.Без сумніву, тут йдеться про Іншого Йоасафа (Мітковича), єпископа Білгородського та Курського (з 1758 р.), який помер 30 червня 1763 р. Якийсь час він був священиком і професором семінарії, отже, міг бути одруженим.

[50] Мінея - збірка житія Святих та повчальних творів, складена за порядком днів кожного місяця; Службова мінея - це збірка для церковних служб на празники і дні пам'яті Святих.

[51] Св. Василій Великий - визначний Учитель Церкви. Походив з Кесарії Каппадокійської, де народився 329 р., там і помер архієпископом, 1 січня 379 р. Вивчав риторику, філософію та богослов'я. Провадив монаше життя. Оскільки організував монаші спільноти та написав правила монашого життя, - вважається патріярхом східного монашества. Мав великий вплив на утворення монашого руху на християнському Заході. Крім згаданих монаших правил, св. Василій написав кілька богословських трактатів, гомілій, біблійних коментарів та підручників про подвижницьке життя. На Синоді в Константинополі 360 р. захищав правовірність проти аріянізму, маючи сутичку також з імператором Валентином, який був аріянином.

[52] Св. Максим Ісповідник (приблизно 580-662). Найбільший грецький богослов VII століття. Спочатку був особливим дорадником імператора Гераклія, згодом - монахом та ігуменом монастиря у Хрисополі поблизу Царгорода. Боровся проти монотелетської єресі*, був на засланні в північній Африці та Римі. В 653 р. був ув'язнений і відправлений до Візантії, де став ісповідником віри. Помер на засланні в одному з монастирів.

Св. Максим пояснював Псевдо-Діонісія, очищуючи науку цього великого містика Сходу від неоплатонізму. На Заході писання св. Максима Ісповідника стали відомі завдяки Йоану Скоту Еріуґену.

* Монотелетську єресь спричинив Сергій, патріярх Константинопольський. Він твердив, що в Христі, крім двох природ, Божої та людської, існує тільки одна воля. Одні прихильники твердили, що йдеться про волю Божу, інші - про людську. III Константинопольський Собор засудив монотелетизм у 680 р.

[53] Петро Дамаскин - знаний також як П'єр Мансур. Жив у другій половині XII ст. Автор аскетичних творів, серед яких також - два писання про Святу вечерю.

[54] Св. Йоан Дамаскин (приблизно 700-750) - чернець монастиря св. Сапи в Єрусалимі. Відомий оборонець ікон у першому періоді Іконоборства. Його головні твори: Три слова проти іконоборців та Джерело пізнання - поширений синтез філософських та богословських наук, а також стислий виклад основних єресей. Ця книга стала догматичним підручником грецького середньовіччя. Переклали її латинською мовою в XII ст. З її змістом були ознайомлені св. Тома Аквінський та Петро Ломбардський (текст у Гр. патр. - Міgnе, т - 94-95).

[55] Юродивий - дослівно означає «вироджений, звироднілий» - вказує на радикальну та характерну форму російської духовности. Юродиві Христа ради бажали, щоб світ ними нехтував, доводячи свою побожність до надлюдського подвижництва. Обідрані, незрозумілі в розмові, іноді афішовано безглузді в поведінці юродиві Христа ради виявляли драматичне протиставлення між вірою та світом. Між ними були божевільні, як також крутії і справжні Святі, серед яких святий Василій та свята Ксенія.

[56] Прислуговували російським аристократам здебільшого селяни, яких з дитинства привчали до двірської служби. Відсилати їх на село, щоб вони провадили сільський спосіб життя, до якого вони не звикли, було для них досить суворою карою.

[57]Микита Стифат, або Микита Пекторат - чернець монастиря Студіон в Царгороді, приблизно в середині XI ст. Був ревним учнем Симеона Нового Богослова.

Відомі деякі його полемічні твори проти латинників та вірмен, але основа його праць має аскетичний та містичний характер. У трьох написаних творах трактував учення святих Симеона та Максима про три ступені духовного життя. Його твір Життя св. Симеона Нового Богослова у перекладі французькою мовою видав О. Наusherr (Оrіеntalia Christiana, vol. XIII, 1928).

[58] Св. Єфрем Сирійський - Учитель Церкви, найстарший із сирійських письменників після Бардесана та Афраата. Народився в Низібії в сім'ї язичників. Охрестив його єпископ Яків. Написав численні вірші та пояснення Святого Письма. Усамітнився в Едессі, де помер 9 червня 373 р.

Улюбленим предметом його проповідей є Страшний суд. «Одна з його проповідей переросла в живий спектакль з діялогами між його слухачами та ним. Цю промову, або, точніше, драму, прославлену на цілому християнському Сході, в XIII ст. з подивом цитував Венсан де Бове, і, без сумніву, її знав також Данте»).

[59] Сарафан - російське національне жіноче вбрання: довга вільна сукня з застібкою посередині, без рукавів.