Розповідь Прочанина під час третьої зустрічі

- От я вже збираюся в дорогу до Єрусалиму. Зайшов попрощатись та подякувати за християнську любов до мене, негідного грішника, - сказав я купцеві. А він на це:

- Багато я наслухався про тебе і твої подорожі, а тепер мені цікаво довідатися про твоє походження і життя до того, як ти став прочанином.

Життя Прочанина

Вже від початку життя моє було суцільною плутаниною. Я народився в одному із сіл Орловської губернії. Після смерті батька й матері зосталося нас двоє - мій старший брат і я. Йому було десять років, а мені йшов третій. От і взяв нас дідусь до себе на виховання. Він був заможним і чесним чоловіком. Тримав заїжджий двір при головній дорозі, й завдяки його доброті багато людей зупинялося в нього. Ми почали в нього жити. Мій брат був жвавої вдачі й завжди бігав по селі, а я більше крутився біля дідуся. У свята ми ходили з ним до церкви, а вдома він часто читав Святе Письмо, те саме, яке й зараз маю. Мій брат виріс і зіпсувся - навчився пити. Мені було тоді вже сім років. Одного разу я лежав з братом на печі. Він скинув мене звідти. Я впав і зламав ліву руку. Відтоді не володію нею - вся всохла.

Дідусь, бачачи, що я буду нездатним до сільських робіт, почав учити мене грамоти. Оскільки абетки в нас не було, він учив мене з того ж Святого Письма, а саме: показуючи «ази», змушував складати слова та визначати букви. То й сам не знаю, яким чином, повторюючи за ним, я дуже скоро навчився читати. І коли дідусь став погано бачити, часто просив мене читати Біблію, а сам слухав і поправляв...

У нас не раз зупинявся земський писар, який прекрасно писав. Я дивився, і мені подобалось, як він пише. Ось я і сам за його прикладом почав писати слова. Він мені показував, як це робиться, давав папір, чорнило та робив пера. Так я навчився писати. Дідусь тим тішився і настановляв мене так:

- Ось тепер тобі Бог відкрив грамоту. Будеш письменним, а тому дякуй за це Господеві та часто молися.

Ми ходили до церкви на всі відправи та й вдома часто молились. Я читав Помилуй ім'я, Боже (Пс. 50:3), а дідусь з бабунею били поклони або стояли на колінах.

Коли мені виповнилося сімнадцять років, бабуся померла. Дідусь весь час бідкався:

-От і не стало в нас господині вдома, а як без жінки? Твій старший брат ні до чого нездатний, а тебе я хочу одружити.

Я відмовлявся, бо ж був каліка, але дідусь наполягав, і мене одружили. Вибрали двадцятирічну дівчину, поважну й добру. Минув рік, і мій дідусь смертельно захворів. Прикликавши мене, почав прощатись:

- Ось тобі дім і все спадкоємство, живи згідно з сумлінням, нікого не обманюй та понад усе - молися Богові, все-бо походить від Нього. Ні на кого не надійся, окрім Бога, ходи до церкви, читай Біблію та мене з бабусею поминай. Ось тобі і грошей тисяча рублів. Бережи їх, намарно не витрачай, але і скупим не будь, роздавай бідним і на церкви Божі.

Дідусь помер, і я його поховав. Братові стало заздрісно, що мені дісталися двір та майно. Він почав на мене сердитися, і до того злий у всьому допомагав йому, що навіть намірився мене вбити. І ось що зробив: раз уночі, коли ми спали і з заїжджих нікого не було, він розбив комірку, де зберігалися гроші, вкрав їх зі скриньки та й підпалив хату. Ми пробудились аж тоді, коли ціла хата і подвір'я були в полум'ї, і ледве встигли вискочити через віконце в самій білизні.

Святе Письмо лежало в нас під головою, і ми його схопили з собою. Дивлячись, як горіла наша хата, ми заспокоювали себе:

«Слава Богові, хоч Святе Письмо збереглося, буде чим потішити себе в горі». Отож усе наше майно згоріло, і брат від нас пішов без вістки. Довідались про нього щойно після того, коли він, напившись, почав хвалитися, що вкрав гроші й підпалив хату.

Ми залишилися голі й босі, зовсім бідні. Якось у борг збудували маленьку хатину і почали в ній жити, як бурлаки. Моя жінка була рукодільницею: вміла ткати, прясти, шити. Брала в людей роботу та вдень і вночі працювала й мене годувала. Я ж через своє каліцтво навіть і личаків не міг сплести. Найчастіше вона ткала або пряла, а я сидів біля неї і читав Святе Письмо. Вона слухала мене і деколи плакала.

Коли я запитував: «Чому ти плачеш?», вона відповідала:

- Мене дуже зворушує, що в Священному Писанні написано.

Ми також пам'ятали настанови дідуся: часто молилися, кожного ранку читали Акафіст[46] до Божої Матері, а вночі били до тисячі поклонів, щоб не спокуситися. Так ми спокійно прожили два роки. Але ось що дивного! Про внутрішню молитву серця ми поняття не мали й ніколи про неї не чули, а молились лише усно та без розуміння били поклони; бажання до молитви, однак, було. Тривала зовнішня, часто без розуміння, молитва не видавалася нам важкою, і творили ми її із задоволенням.

Видно, правду сказав один з учителів, що буває потаємна молитва всередині людини, про яку вона й сама не знає. Невідомо, яким чином ця молитва сама собою викликається в душі і спонукує так чи інакше молитися. Проживши зі мною два роки, моя жінка раптом сильно занедужала і, причастившись, дев'ятого дня померла.

Залишився я сам-самісінький. Робити нічого не міг; довелося ходити по світі, а милостиню просити було соромно. Крім того, я так сумував за жінкою, що не знав, куди подітися. Коли заходив до своєї хижки і бачив її одежу або яку-небудь хустку, що носила на голові, то, бувало, заскиглю та впаду без тями. Отож не міг я далі знести мою тугу, живучи вдома. Тому продав свою хижку за двадцять рублів, а всю одежу роздав бідним.

Мені видали, через моє каліцтво, довічний паспорт про звільнення. Я, не гаючись, узяв свою улюблену Біблію й пішов світ за очі.

Йдучи, почав думати: «Куди ж тепер мені податися? Піду насамперед до Києва, поклонюся Божим Угодникам і попрошу їхньої помочі в моїй скорботі». Як зважився на це, стало мені легше. До Києва дійшов з відрадою. Відтоді ось уже чотирнадцять років безупинно мандрую по різних місцях. Відвідав багато церков та монастирів, а її тепер більше поневіряюсь степами та лісами. Не знаю, чи дозволить Господь добратись до святого Єрусалиму. А, може, якщо буде на те воля Божа, вже і свої грішні кості там поховаю.

- Ти, люб'язний брате, дійшов до міри повного зросту повноти Христа(Еф. 4:13).

[46] Акафіст (з гр.: «Не сидячі, стоячі») - церковна служба па честь Богородиці, Христа або Святих, яку співають стоячи. Тут мова про Акафіст до Пресвятої Богородиці, в якому оспівуються головні події з життя Марії. Маріологи вважають, що автором цього чудесного твору був Василій Селевківський (459 р.). Тоniolo Ernanno, Акаthistos, Roma 1999.

Розповідь Прочанина під час третьої (прощальної) зустрічі (20 грудня 1859 року)

Життя Прочанина