Додаток

Вибрані фрагменти

“Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму поклонишся і Йому єдиному будеш служити” (Мт. 4, 10).

“Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку. На це з'явився Син Божий, щоб знищити діла диявола” (1 Йо. 3, 8).

“Хто стверджує, що диявол від початку не був створений Богом, як добрий Ангел і за своєю природою не є Божим творінням, хто стверджує, що він з'явився з пітьми і немає жодного Творця, але сам по собі є субстанцією зла... Нехай буде проклятий”.

(IV Латеранський Собор 1215 р.).

Видіння пекла відкрите в одкровеннях великим містикам і святим Церкви

Самовіддане пожертвування

У цьому розділі ми наведемо лише деякі фрагменти з книжки“Заклик Любові” (Видавництво Felicjana, Buffalo 11, N.Y., Imprimatur Episcopus Buffalensis , 1949 р., “Apel Milosci” у перекладі о. д-ра. Фр. А. Цегелки). Вже перше видання цієї книжки у 1938 р. зустріли з великим зацікавленням. Її переклали багатьма іноземними мовами. Її примірники надзвичайно швидко розійшлися по усьому світі. У цій книжці містяться Послання Милосердної Любові Божественного Серця Ісуса. Його посередницею у спілкуванні з людьми стала Божа слуга сестра Йосифа Менендез. “Світ не знає Милосердя Мого Серця, - говорить с. Йосифі Ісус Христос, - Я хочу за твоєю допомогою дати це пізнання. ”У цьому проявляється безмежна любов Ісусового Серця до всіх людей, особливо до грішників. Христос вимагає передусім віри у Свою Доброту й нескінченне Милосердя. “Не гріх ранить найбільше Моє Серце, - говорить Ісус, - його крає те, що падші душі не звертаються до Мене”. Ісус Христос нагадує душам, посвяченим Йому, про велику небезпеку, яка ховається у занедбуванні праці над собою, бо ця згубна схильність може потягти за собою невірність й довести до пекла, де вони терпітимуть набагато більше, ніж менш привілейовані душі. Безліч листів, що надійшли до видавництва, розповіли про ласки, які супроводжували обітницю Спасителя: “Мої слова стануть світлом й життям для безмежної кількості душ. Цим словам Я надам особливу благодать, щоб вони освітлювали і преображали душі” (Ісус Христос с. Йосифі, 13. 11. 1923).

Вже у 1926 р. один із консультантів Святої Конгрегації Обрядів після вивчення записок с. Йосифи Менендез так закінчив свій звіт: “... висловлюю своє гаряче прагнення, щоби ці записи опублікували на Божу славу, для піднесення розгублених й нестійких душ, а також для прославлення цієї святої черниці зі Згромадження Найсвятішого Серця Ісуса в Пуатьєр, у Франції”.

Кардинал Пачеллі, тогочасний Протектор Згромадження, у першу п'ятницю квітня 1938 р. поблагословив перше видання“Заклику Любові”. Пізніше Папа Римський Пій ХІІ власноручно дає дозвіл на розміщення Його автографа у цьому виданні.

Божа слуга Йосифа Менендез (беатифікаційний процес триває досі), яку Боже Серце наділило особливою любов'ю, незважаючи на її коротке життя у французькому монастирі, була родом з Іспанії. Змалечку вона відрізнялася незвичайною схильністю до надприродних речей, і під наглядом свого духівника о. Робіо жила багатим внутрішнім життям.

Уже в одинадцятирічному віці, перед прийняттям Першого Святого Причастя, вирішує повністю посвятитися Спасителю.

“Великою радістю наповнювалася моя душа від однієї думки: незабаром я прийму у своє серце Господа Ісуса, - скаже пізніше с. Йосифа Менендез.- Так перебуваючи у мовчанні й щасті, я почула голос, котрий ніколи не забуду, бо він глибоко запав мені у серце: “Так, дочко Моя, прагну, щоб ти цілком належала Мені”. Бог обирає Йосифу жертвою за душі, особливо за посвячені Йому; вістункою послань любові й милосердя, з яким звертається до усього світу. У неї було подвійне покликання: вона - самовіддана жертва й вістунка. Ці дві місії міцно між собою пов'язані. Позаяк вона - жертва, буде вістункою, а позаяк вона - вістунка, повинна бути жертвою. Жертва за своєю суттю призначена до повного знищення, переважно з метою задоситьучинення. Такі душі, попередньо очищені, мають терпіти, покутувати за інших, кому їхня жертва вимолить Боже Милосердя.

Це утотожнення з Христом тягне за собою співучасть у Його Страстях. Душа терпить смертельні муки, котрі майже завжди перевищують людські можливості.

Отже, покутуючи за певних грішників, душа приймає на себе муки, що протилежні їм, у вигляді хвороб й різних страждань і, навіть, часто переслідується дияволом. Така душа через тісний зв'язок з Божественним Спасителем утотожнюється з грішниками, беручи відповідальність за їхні провини. Водночас зливається в одне ціле з Христом. Позаяк душа одночасно з'єднана з грішниками і з Христом, то створюється можливість для потоку благодаті, який через неї протікає. Ось що значить жертовні душі.

Тут слід згадати, що наступницею великої місії проголошення Божого Милосердя усьому світу була польська монахиня с. Фаустина, одна з найбільших містичок ХХ століття.

Кожен, без винятку, католик покликаний, щоб бути такою жертвою відповідно до отриманої благодаті, й на останньому Суді відповідатиме за це. Згідно зі словами Ісуса, не може уникнути співучасті у Його Хресті: “Хто не бере свого хреста й не йде слідом за Мною, той недостойний Мене” (Мт. 10, 38).

Диявольське переслідування

Бог дозволяє, щоб на с. Йосифу зі всіх сторін спадали випробування, котрі завдали їй особливих терпінь, бо походили від люті злого духа. Особистий неприятель Христа не в змозі досягнути Його у небесній славі, вживає усіх засобів, аби затримати розвиток Божого діла у світі.

Чим більше душу любить Христос, тобто чим більше вона Йому віддана, тим більше диявол прагне її знищити. Безперечно, злий дух непомірно гордий і прагне збільшити кількість своїх нещасних підданих, але у своїх підступних планах він передусім намагається відібрати у Христа душі, за котрі Він заплатив ціною Своєї власної Крові. Отже, диявол нападає на душі святі та посвячені Богу, аби їх скалічити й збезчестити. Проте над усе він ненавидить душі – співвідкупителі таких, як с. Йосифа.

З любові до Ісуса с. Йосифа склала три жертви: залишила матір, сестру й батьківщину; принесла себе у жертву за спасіння грішників; мала вирвати у пекла велику їх кількість. Через це диявол стане на її шляху і зробить з неї свою іграшку. Бог дає йому велику силу над такими душами. Згадаймо, які диявольські переслідування зносили св. Маргарита з Кортони, св. Вероніка Джуліані, парох з Арс, лівійська кармелітка с. Марія від Розп'ятого Христа, о. Піо та інші.

Беручи на себе чужі провини, ці душі погоджуються на прийняття усіх наслідків.

Отже, погоджуючись з гріхом, людина добровільно чи недобровільно, свідомо чи несвідомо дає дияволові велику владу над собою; владу спокуси і впливу. Душа звичайно цього не помічає, бо диявол відзначається скритістю своєї діяльності, щоб не занепокоїти душу. Так він розвиває злі нахили натури і під їх прикриттям, помножуючи нагоди до гріха, заглиблює душу у смертельний сон. Проте, якщо душа - жертва офірує себе за грішника, злий дух зустрічає сильний опір волі. Не в силі довести її до падіння, він мститься їй з усією люттю, використовуючи владу, яку здобув над цим грішником.

Бог дозволяє це передусім тому, щоб підтвердити існування диявола, у чому люди часто сумніваються. Проте він існує так само, як і пекло, про яке хотілося би забути або й не згадувати.

Він існує насправді й у своїх вчинках зі святими виявляє усю підступність і злість своєї натури. Його жорстокість відносно душ, над котрими він уже має обмежену владу, велика. Що ж тоді діятиметься з проклятими, над котрими злий дух має абсолютну владу? Хто ж заперечуватиме, що це зайве повчання, особливо зараз?

Бог хоче упокорити гордість князя темряви. Незважаючи на свою силу й затятість, він нічого не може осягнути й зазнає лише поразок. У цьому полягає велич слави Божої.

Так було і з с. Йосифою. Усіма способами, вдаючи з себе“Ангела Світла” або приймаючи вигляд Самого Ісуса Христа, але найчастіше різними муками намагатиметься звести її зі шляху, на котрому вона вирвала у нього стільки душ.

У цю боротьбу, в котрій людська слабкість безпосередньо стикається з диявольською силою, вступає Сам Господь Бог, аби збільшити витривалість душі, наділити її непохитною силою, яка дозволить їй перемогти будь-яку спокусу й перенести усі страждання. Сила злого духа зламається на слабкості Йосифи. З Божою поміччю вона – те “ніщо” і та “вбогість” , як називає її Сам Ісус, отримає перемогу над озброєним володарем.

Але що вона вимушена пережити?

Вже, починаючи з постуляту, невидима рука наносить їй удари вдень і вночі, особливо тоді, коли вона молиться й поновлює свої акти вірності. Злий дух силою витягує її з каплиці або не впускає туди. Потім приходять диявольські видіння у вигляді жахливої собаки або змії, або ще більш страшні у людських образах. Незважаючи на пильність настоятельок, такі викрадення повторюються все частіше. На їхніх очах Йосифа несподівано зникає, і згодом її знаходять десь на стриху або в іншому віддаленому місці. На їхніх очах диявол палить її, і хоч вони не помічають його, проте бачать палаючий одяг Йосифи, а на її тілі глибокі опіки.

У її голові рояться розпачливі й блюзнірські думки, огидні спокуси, що не припиняються днями та ночами. Бог ховається, а вона не знає, що з нею діється, відчуває себе відданою в обійми найпідступнішої істоти.

З небагатьма святими траплялося щось подібне. Багато святих мали видіння пекла, мало хто туди сходив, ще менше перебували там, щоб відбути покуту, як сестра Йосифа. Так було у житті св. Вероніки Джуліані (1660–1725), яка жила в одній епосі з св.Маргаритою Марією Алякок, і разом з сестрою Йосифою була винагороджувальною жертвою. Бог дозволяє сатані завести її (с. Йосифу) живою у пекло. Вона проводить там у нестерпних муках довгі години, іноді усю ніч. Понад 100 разів вона сходить до цієї безодні, їй же завжди здається, що це вперше і триває вічно. За винятком ненависті до Бога, с. Йосифа переживає там усі муки. Серед тих мук особливо важко було вислуховувати зізнання проклятих душ, крики люті, ненависті й розпачу.

Коли с. Йосифа повертається скатованою й опущеною, то будь-які терпіння для спасіння душ - це дрібничка, коли знову входить у контакт із земним життям, її серце ледь не вистрибує від радості, адже вона спроможна ще любити.

Ця велика любов підтримує її. Однак часом вона згинається під тягарем цього пізнання. Як Ісус у Гетсиманії, вона переживає хвилини пригнічення й тривоги. Бачачи таку велику кількість проклятих душ дивується, навіщо необхідно стільки раз сходити до пекла у такі страшні муки. Однак с. Йосифа швидко опановує собою, відвага її не слабне. Її підтримує Пресв. Богородиця:

“Під час твого терпіння вплив диявола на ці душі слабшає”.

“Ти страждаєш, аби дозволити Ісусові відпочити, хіба того тобі замало для відваги?”

А Ісус відкриває їй скарби винагородження, задоситьучинення , що приховані у цих пізнаннях. Водночас Бог дозволяє їй бачити у пеклі, як лютує диявол, розуміючи, що від нього вириваються душі, котрі він вважав майже своєю власністю, проте за них посвятила себе с. Йосифа.

Ці дві думки підтримують і збільшують її відвагу: вона приносить втіху і здобуває для Господа душі.

І хоча вона інтуїтивно боїться диявола, неодноразово відчувши його злість і силу, однак ніколи цей страх не затримає її на шляху обов'язку. Диявол викрадав її майже щоденно, коли с. Йосифа виконувала свої обов'язки. Йосифа передбачає це, але не відступає і зранку знову готова з тією ж відвагою не піддаватися страху.

Найбільше дивує те, що Йосифа під враженням своїх побоювань, а часом й певного страху щиро вважає себе, незважаючи на свою героїчну вірність, невірною і негідною істотою, і думає, що ніколи нічого не зробила для Бога.

Знесилена після ночей нестерпних страждань, вона жертовно підводиться на світанку, виконуючи свою щоденну роботу, не прагнучи жодних винятків у спільному житті. Безсумнівно, її палить ревність Самого Ісусового Серця, бо все, що вона пізнала і витерпіла у пеклі, беручи участь у терпіннях Христа, замість того, щоб знеохотити й пригнітити її, оживлюють лише її й посилюють у ній прагнення страждань.

Як колись с. Маргарита Марія, так і вона жертвує себе за чернечі душі, за священиків і за різних грішників. Вона підкорилася бажанню Того, кому цілком віддається, прагне лише потішати Його, готова на будь-яке мучеництво, щоб здобути для Нього душі, більшість яких не знає, проте їх так сильно у Ньому полюбила.

Вона повинна стати жертвою для того, щоб бути посланницею. Невже та, яка заради людей стільки терпіла, не матиме ласки, щоб здобути їхній послух?

Та, яка добре знала любов Божого Серця до душ, чи не була приречена на те, щоб переказати Послання Його Любові та Його Милосердя?

Явні переслідування

“Я озброю тебе у мужність
до будь-яких терпінь, котрих
від тебе вимагатиму”.

(Ісус Христос до с. Йосифи – 29.ХІ. 1921)

Упродовж ще декількох тижнів с. Йосифа вірно пише свої нотатки. І чим щирішою вона була, тим більшими є її заслуги через послух. Спокуса набирає тепер таку силу, що її душа не спроможна вже визначити ступінь відповідальності, яка лягає на неї внаслідок послаблення її волі.

Саме тоді посилюються внутрішні переслідування з боку диявола. Коли вона молиться або працює, то відчуває на собі його удари; невидима сила викрадає її з каплиці або затримує, коли вона збирається увійти туди разом з іншими сестрами. Тричі намагається йти вперед, і тричі якась сила її відштовхує, і лише обітниця послуху звільняє слугу Божу від напасті злого духа. Одночасно посилюються настирливі спокуси проти чистоти, витривалості, навіть віри, залишаючи її знесиленою й майже не спроможною щось робити. ЇЇ любов, однак, схиляє її до покори, і Йосифа мужньо повторює: ”Господи, хоч би мене вбили, я залишуся Тобі вірною!”.

“В понеділок, 21 листопада,- пише вона, - до мене прийшла думка укласти угоду з Ісусом Христом, і це принесло мені полегшення, а саме: я просила Його прийняти кожен мій подих і кожен удар серця, як стільки ж актів віри і любові, котрі запевнюють Його у моєму прагненні витривалості у вірності аж до смерті. Це принесло мені великий спокій”.

Небесний промінь пронизує цю ніч.

У вівторок, 22 листопада, зранку, Йосифа прибирала келії.

“Несподівано, - пише вона, - дві руки легко лягли мені на плечі. Я повернулася і побачила Пресвяту Богородицю, таку гарну і таку материнську, що має серце рвалося до Неї! А Вона сердечно мені сказала: ”Дочко Моя, бідна, маленька!” Я просила і благала Її, аби Вона молилася до Ісуса Христа за мене”. Це був завжди перший відрух її делікатної душі, бо найбільше в тих муках вона боялася зранити Серце Свого Господа, хоч би й несвідомо”.

“Не бійся, Йосифо, - відповіла їй Пресвята Матір, - Ісус уклав з тобою союз любові й милосердя. Ти здобула цілковите прощення, адже Я – твоя Матір!”.

“Я не знаю, що Їй відповіла, бо була сама не своя від радості. Вона щоразу стає більш чуйною! Я подякувала Марії й благала Її, випросити в Ісуса повернути мені терновий вінець”.

“Так, Моя дочко, Він віддасть тобі його, а якщо б Він Сам тобі його не віддав, то Я принесу.”

“Ввечері, під час адорації з'являється Ісус, надзвичайно гарний, - пише сестра Йосифа, – тримаючи у руках терновий вінець. Коли ж я Його побачила, то перепросила Ісуса і промовила найніжніші слова, які мені прийшли до серця, благаючи, щоб Він змилувався наді мною.

Він з добротою наблизився до Мене і, одягаючи на мою голову вінець, сказав: ”Прагну, щоб ти добре розважила над словами Моєї Матері. Я уклав з тобою союз любові й милосердя. Любов не відступається, а милосердя не вичерпується ніколи!” .

Наступного дня, у середу, 28 листопада, Ісус нагадує їй про неможливість відпочинку з огляду на небезпеку, яка загрожує душам.

“Я прагну, щоб ти вирвала з пащі вовка одну, дуже для Мене дорогу душу”.

Йосифа запитує, що для цього необхідно вчинити?

- “Любити Мене, упокорюючись, і дозволити себе упокорювати. Дивись на Моє Серце, - продовжує далі Ісус Христос, - душі можуть віднайти щастя лише у Ньому, проте багато з них від Нього віддаляються!”

Пізніше, через два дні після Святого Причастя, Ісус з'являється їй у“Божій Величі”.

“Показував мені Своє палаюче Серце, Його Рана відкрилася, і Він сказав: ”Дивись, як Моє Серце винищується з любові до душ! Ти повинна палко прагнути їхнього спасіння. Хочу, аби сьогодні ти увійшла у глибину того Серця й виногороджувала в єднанні з Ним.

Так ти повинна винагороджувати, - сказав Він ще раз. - Я - Велика Жертва, проте ти – дуже маленька, тому єднайся зі Мною, таким чином будеш вислухана Моїм Отцем”.

Він був ще хвилину і зник.

В суботу, 26 листопада, близько третьої по обіді, Йосифа працює зі звичайним для неї запалом над дитячою формою у майстерні новіціяту. Несподівано з'являється Ісус.

“Він був таким гарним”, - пише вона, - але видавався мені трохи сумним.

“Спитай дозволу, -попросив Ісус, - у Матері Настоятельки, щоб Я міг побути з тобою”.

Ці слова можуть викликати слушний подив. Ісус Христос - Найвищий Господь. Йому не потрібно просити дозволу, щоб розмовляти з ким побажає. Коли ж Йому сподобалося виявити таку пошану тим, кому Він дав владу над с. Йосифою, то чи не прагнув Він цим навчити її упокорення, з яким вона мала завжди ставитись до своїх настоятелів? Таким чином Він, зрештою, лише підтверджує те, що вже сказав: “Я також буду послушним”. Цей урок мав запасти глибоко в душу і принести плоди. Йосифа отримала цей урок, щоб переказати його іншим чернечим душам.

“Я негайно пішла по дозвіл, а потім увійшла до каплиці, призначеної для духовних справ, де Ісус з'явився з Хрестом”.

“Я залишив тобі трохи часу для відпочинку, Йосифо, дозволь тепер Мені відпочити у тебе. Прагну віддати тобі Мій Хрест на декілька хвилин. Ти хочеш цього?”

“Звісно, - відповіла я, - можеш чинити зі мною усе, що захочеш, бо Ти - мій Бог, а моє єдине прагнення – потішати Тебе і любити”.

Ісус, сповнений доброти, сказав мені голосом, який проник у глибину моєї душі:

“Я маю багато душ, які Мене залишають і стільки ж, які губляться! Але найбільше болить Мене те, що це Мої душі, ті душі, на яких Я затримав Свій погляд і які так щедро обдарував! Вони ж холодні і невдячні Мені. Ох, як же мало душ, які відповідають на Мою любов!”

Господь Ісус віддає їй Свій Хрест і зникає, не кажучи більш нічого. Але на наступний день, у неділю, 27 листопада, наприкінці Святої Літургії Він несподівано повертається і говорить їй у палкому пориві: ”Ось чого прагну: заволодіти тобою, випалити тебе, знищити, щоб лише Я один міг жити у тобі”.

Опісля, пригорнувши її до Свого Серця, продовжує: ”Де ж іще ти могла би знайти спокій, котрий Я даю тобі відчути скуштувати? Проте ти ще не знаєш його справжньої насолоди! Зазнаєш її, коли будеш…”

“В цей момент, - пише Йосифа, - задзвонив дзвінок й Ісус Христос зник, не закінчивши речення!”

В понеділок, 28 листопада, Йосифа розповідає про нове випробування, котре не дало їй хвилини спокою: злий дух отримав нову владу. Вперше чує диявольський голос, який відтепер буде її переслідувати вдень і вночі у коридорах, у новоціяті, майстерні й у спальні: ”Ти будеш наша…так ти будеш наша... ми замучимо тебе… ми переможемо тебе... і т.п.” Цей голос тероризує її, але не відбирає відваги.

Ввечері того ж дня вона пише:

Під час адорації прийшов Ісус з Хрестом. Я попросила у Нього цього Хреста, а Він відповів:

“Так, Я прийшов тобі його дати. Хочу, щоб ти дала Мені відпочити, щоб винагородила Мені за те, в чому відмовляють Моєму Серцю Мої душі. Не всі є тими, ким повинні бути!”

Він залишив мені Хрест на годину, а коли прийшов за Ним, лише сказав: ”Я скоро повернусь”.

Вночі, десь опівночі, я несподівано прокинулась. Ісус був поряд.

“Я приніс тобі Мій Хрест, почнімо удвох винагороджувати!”

Йосифа з упокоренням визнає, що під тим великим тягарем, який на неї впав, вона відчула себе дуже немічною.

“Я благала Його про допомогу, - пише вона, – адже Він знає, яка я мала!”

“Не дивись на свою малість, Йосифо! Дивись на могутність Мого Серця, яке тебе підтримує. Я – твоя сила і зміцнення твоєї слабкості. Дам тобі відвагу переносити усі терпіння, котрих вимагатиму від тебе ”.

Потім залишив мене одну й повернувся близько третьої години. “Віддай Мені Мій Хрест. Скоро принесу тобі його знову”.

Вівторок, 29 листопада, під час розважання, Христос знову його приніс. Він обтяжує плече Йосифи, Ісус же іде з нею працювати і й на Святу Літургію. Після Святого Причастя Він нагадує їй таємницю, сповнену розкоші:

“Тепер ти живеш у Мені, Я – твоя сила. Відважніше неси Мій Хрест!”

“Я пішла працювати з Хрестом”, - говорить просто Йосифа.

Але невздовзі удари й крики диявола почали посилюватись. Сили її покидають і Йосифі здається, що зараз впаде.

“Це наповнило мене жахом, - пише вона, - я благала Ісуса, аби Він прийшов на допомогу. Це було у кімнаті для прасування. Несподівано з'явився Він, такий гарний.”

Почуваючи себе у повній безпеці перед Ним, Йосифа звіряється Його Серцю у своїх стражданнях, а Ісус милостиво їй відповідає: ”Коли неприятель хоче тебе звалити, скажи йому, що на твоєму боці Той, хто підтримує тебе Своєю Божою силою”.

“Відтоді, - говорить Йосифа, - диявол страшно мене мучив”.

До цього часу Йосифа знала лише цей град ударів, який пронизував її тіло, і не залишав жодних зовнішніх слідів, але після цієї муки, що тривала вдень і вночі, вона була цілком знесилена. При цьому диявольський голос то сповнений погроз, то милий непокоїв й мучив її душу.

У неділю, 4 грудня, вночі Йосифа переносить нові страждання. Невидимий неприятель несподівано скидає її з ліжка, б'є до знемоги, вигадує й звинувачує її в найогидніших блюзнірствах проти Ісуса Христа й Пресвятої Богородиці. Так минають довгі години. Ця мука поновлюється й посилюється дві наступних ночі.

“Під кінець страшної ночі, - пише вона у вівторок, 6 грудня, зранку, - я не знала, що робити, тому залишилась навколішках біля свого ліжка, намагаючись забути гидкі блюзнірства, які цей пекельний голос висував проти Ісуса і Його Матері!.. І тут раптом я почула скрегіт зубів і лютий крик. Потім все утихомирилось і я побачила перед собою Пресвяту Матір, в усій Її неповторній красі!”

- Не бійся нічого, Моя дочко, Я - поруч з тобою!

Я розповіла Їй про свій страх перед дияволом.

- Він може мучити тебе, але у нього нема влади, щоб тобі зашкодити. Страшна його лють, бо від нього вириваються душі.., а душі мають таку величезну цінність!.. О, коли б ти знала ціну однієї душі!..

Пізніше Вона поблагословила мене, промовляючи: “Нічого не бійся!”

Я поцілувала Її руку, і Марія зникла. Після такого материнського нагадування про ціну, яку треба заплатити за спасіння душ, Пресвята Матір та Ісус Христос на деякий час зникають з болісної дороги Йосифи, і лише злий дух не залишає її у спокої.

Йосифа вже більше не пише про цю щоденну боротьбу, через котру у стражданнях дозріває й зміцнюється самовідданість її любові. Однак звіт цього періоду вівся з дня на день згідно з усіма фактами. Це дозволяє нам заглянути у них і, принаймні, частково усвідомити їхню страшну дійсність.

Вівторок, 6 грудня, Йосифа, виходячи з каплиці, вперше раптово опинилася перед видінням пекла: величезний чорний пес, очі якого й відкрита паща дихають вогнем, заступив їй прохід і намагався на неї кинутись. Але с. Йосифа не відступає, опановує свій панічний страх, бере вервицю і, так тримаючи її перед собою, йде далі.

Відтепер диявол стає видимим: то, у вигляді лютого собаки, що переслідує її коридорами, то у вигляді змія, з'являється на дорозі. Невдовзі приймає людську постать, найбільш небезпечну за всі інші. Таким він з'являється їй у суботу 18 грудня оповитий ясністю, затьмарену димом. Відтоді для знесиленої Йосифи розпочинається нова битва, бо ця огидна істота не пожаліє нічого, щоб перемогти чистоту тендітної дитини, зміцненою силою Того, що пообіцяв її підтримувати.

Дні Йосифи відтепер будуть сповнені таких зустрічей, але це не похитне її вірності й жертовності, навіть ціною надзвичайної мужності! Нарешті приходить година, коли ще більше випробування вимагатиме від неї цілковитої довіри Ісусові Христові!

У середу 28 грудня десь о сьомій вечора, повертаючись з сестрами з роботи, Йосифа несподівано зустрічає свого ворога. Зі швидкістю блискавки, наче соломинку, він підносить її й кидає на стрих, на другому кінці будинку. Віднині Йосифа не матиме ані хвилини спокою. Диявол викрадатиме її, де і коли захоче, глузуючи з чуйності й опіки усіх, крім Божої. Такі викрадення ночами повторюватимуться все частіше. Навіть на очах настоятельок, які намагаються не спускати з неї очей, Йосифа раптово, зникатиме, і діятиметься це завжди з блискавичною швидкістю. А після довгих пошуків її знаходитимуть у якомусь віддаленому куточку, куди її заноситиме і мучитиме диявол. Її часто знаходитимуть пригнічену чимось, втиснену на піддашші, під ліжком, там, куди вона сама ніколи б не втиснулась. Часом її просто неможливо знайти у будинку, пройдуть ночі, коли її треба буде довірити Самому Богу. Але Він, який любить її, як ніхто, на стороні! Хоче показати, що Він - Господь і за Собою залишає Божу опіку! У відому для Себе годину Він приходить, аби підтвердити Свої права. Диявол мусить залишити свою здобич і по-блюзнірськи підкорятися Божій волі. І тоді визволена Йосифа приходить до тями, знесилена, але свідома усього, що сталося, збирається з силами, молиться і приступає до праці, бо ворог неспроможний опанувати непереможної енергії цього малого сотворіння, яке Ісус Христос озброює Своєю силою і покриває любов'ю.

Через цей непередбачений опір лють диявола зростає. Передусім він намагається розкрити таємницю, яка охороняє його жертву. Проте, незважаючи на його зусилля, ніхто не розуміє до кінця зникнення Йосифи, окрім її настоятельок.

Час від часу на цьому темному шляху спалахне якась світла мить, і тоді Йосифа з послуху починає писати: “Першого січня 1922 р. під час Святої Літургії о дев'ятій годині, після Піднесення почула дитячий голосок, який наповнив мою душу радістю:

“Моя маленька Йосифо, пізнаєш Мене?”

У цю мить я побачила перед собою Господа! Виглядав на однорічну дитину, на Ньому була біла туніка, коротша ніж звичайно. Ноженята босі, волосся – ясно-золоте… Був чарівним! Я відразу ж Його впізнала й відповіла: “Звичайно, впізнала! Адже Ти – мій Ісус! Але який же Ти маленький, мій Боже”.

Він посміхнувся і сказав: “Так, Я дуже маленький!.. Але Серце Моє величезне!”

Коли Він це сказав, то поклав Свою ручку на груди, і я побачила Його Серце! Мені бракує слів, аби переказати, чим наповнилося моє серце у ту мить, Господи, коли б у Тебе не було такого Серця, я не могла би Тебе так любити. Твоє Серце мене заполонило.... На це Ісус відповів Мені з такою сердечністю, котру я не спроможна висловити:

Саме тому Я хотів, щоб ти її пізнала, Йосифо, саме тому помістив тебе в глибині Мого Серця?!

Я запитала Його, чи закінчаться усі ці муки?

- Ні, ти мусиш ще терпіти!

Пізніше додав: “Мені потрібні серця, котрі люблять; душі, котрі винагороджують; жертви, котрі винищують себе… але передусім душі, які віддають себе беззастережно!”

І тоді Йосифа звіряється Йому у своєму глибокому терпінні: вона боїться, що її душа втратила щось зі своєї чистоти, принаймні, щось з колишньої вірності ,“ бо до того вона не знала нічого, чим мучив її диявол …” Ісус відповів їй: “Не бійся, твоя душа обмита Моєю Кров'ю і ніщо не може тебе зганьбити”.

Опісля промовив, пригадуючи їй слова, які неодноразово додавали їй сил в останні дні:

“Твої настоятельки знайшли відповідь на повне пожертвування. Диявол має лише стільки сили, скільки дано йому згори. Скажи Йому, що Я - вище над усе”.

Цей урок Божого Дитятка закінчився наказом, стосовно упокорення:

“Бачиш, Йосифо, яким малим Я прагнув бути! Бо хочу допомогти тобі стати дуже маленькою. Я прагнув настільки принизитися тільки тому, щоб навчити тебе упокорюватися!”

Ввечері того дня почалося набагато сильніше випробування. Дванадцять днів переслідування, котрі щоразу ставали усе суворішими; поривання, зневаги наповнюють її душу болем, терзанням, майже розпачем, але не зменшують її відваги .

В середу, 11 січня покликали її духовного керівника, щоб він її вислухав й укріпив. Але у цю хвилину диявол настільки оволодів нею, що вже почав тріумфувати. Після тривалого змагання Йосифа нарешті звільнилася з-під його впливу й отямилась завдяки священичому благословенню . Духівник перевіряв усе, що діялося у ці трагічні години, тому й запропонував їй негайно скласти обітницю чистоти аж до дня монаших шлюбів. Отже, Йосифа, сповнена небесної радості, на колінах пообіцяла Ісусу довічну чистоту. Цю посвяту вона жертвує як винагородження за зневаги чистоти Непорочної Діви.

Цей спонтанний акт наповнив Йосифу спокоєм. Ввечері цього ж дня вона з новою силою чинить опір нападам диявола, який, здається, люто їй мстить. Проте він немає“іншої сили, крім тої, яку дано йому згори”, і знову Марія стримує його Своєю непорочною стопою, говорячи: ”Ані кроку далі”.

“Зранку, у четвер, 12 січня, - записує Йосифа, - коли злий дух люто мене мучив, несподівано з ' явилася Пресвята Діва Марія, взяла мене за руку, піднесла і сказала: ”Досить, Моя дочко! Ісус і Я тебе охороняємо. Думаєш, Він може залишити Свою Улюбленицю?.. Нічого не бійся, Йосифо”. Поблагословила мене і зникла”.

Пізніше, через декілька хвилин, під час подяки, Ісус Сам з'явився Йосифі й, маючи на думці обітницю чистоти, яку вона склала попереднього дня, сказав: “Йосифо, Моя Улюбленице, знаєш, що досягли твої настоятелі цією обітницею?.. Вони зобов'язали Моє Серце оточувати тебе особливою опікою. Скажи їм, що цей акт приніс Мені багато слави!”

Запиталася в Ісуса, чи закінчилося випробування.

“Прагну, аби ти без жодних застережень віддалася Мені як на муки, так і на радість, щоб ти була спроможною приймати як терзання диявола, так і Мої потіхи”.

Отже, Ісус прагнув утримати й далі Йосифу на цій дорозі, сповненої самовідданості. Вона мала йти вперед навмання. Не маючи жодних інших запевнень, вона покладається лише на Бога. Отець - духівник провадить її цим шляхом віри та упокорення.

“Він доручив мені, - пише Йосифа, - стати дуже малою, нижчою за всіх, вважати себе за найбільш негідну зі створінь”.

Ісус схвалює цей наказ, який так відповідає прагненням Його Серця.

“Чи ти, Йосифо, добре зрозуміла, поради, духівника?.. Так, Я прагну, щоб ти була дуже мала. Хочу, щоб ти була упокорена й перетворилась на попіл . Дозволь себе формувати й змінювати згідно з планами Мого Серця”.

Того ж дня ввечері Пресвята Матір вперше говорить с. Йосифі про те, що її земне паломництво скоро закінчиться. Йосифа відповіла Їй, що не хотіла би повертатися на батьківщину.

- Так, - відповіла їй Непорочна Діва, - ти помреш тут, у Франції, у цьому домі. І коли промине десять років, будеш у Небі!

“Здається , - пише Йосифа через декілька днів, - що це було 13 або 14 січня, коли диявол почав мене мучити. Щораз з більшою люттю старався допровадити мене до того, щоб я залишила чернече Згромадження. Намагався обманути мене, вдаючи з себе самого Ісуса Христа”.

І знову записи Йосифи перериваються. З п'ятниці, 3 січня, диявол відновлює свої напади, проте він не може похитнути віру Йосифи, яка на всі погрози диявола відповідає словами: ”Отож, вбий мене!”

Саме тоді диявол перетворюються на ангела світла і, щоб скоріше її спокусити, з'являється у постаті Ісуса Христа. Це спочатку дуже схвилювало Йосифу, але вона відразу ж викрила обман.

У словах, котрі вона почула, не відчувалося смирення і величі, сили і солодкості, як у словах Ісуса Христа. Її душа з нездоланною силою відступає від з'яви, котра не дає ані спокою, ані відчуття безпеки.

Таке випробування повториться ще декілька раз. Смиренна недовіра до самої себе і цілковита довіра духовному керівництву, послуху щодо всіх вказівок, допоможе їй уникнути нової небезпеки. Відтепер за наказом свого духовного отця до тих пір, допоки не складе монаших обітниць, Йосифа відновлятиме при будь-яких з'явах свою обітницю чистоти. Диявольська підступність не спроможна знести у своїй присутності акту віри і любові. Тоді злий дух змінює свій вигляд, непокоїться, ви являє себе й несподівано з блюзнірствами зникає, наче ш а храй, якого зловили на гарячому.

Пізніше до цієї практики відновлення обітниць Йосифа з послуху додасть акти прослави й просити ме своїх небесних гостей, аби вони їх за нею повторювали. Сам Ісус Христос, Його Непорочна Мати, свята Мати – засновниця Згромадження будуть з великим запалом їх повто рювати, додаючи до них Свої слова. Князь темряви ніколи не зможе вимовити своїми пекельними устами цих слів прослави й благословенства; він - той, хто не вміє любити … Вже викритий, він посилить свою злість й напади. Диявол обсипує її образами, погрожує, якщо вона не підкориться його залякуванням, не погодиться на гріх, до якого її схиляє і не покине Згромадження, тоді знову опанує її розумом, а це набагато небезпечніше й приведе її до безодні розпачу.

Однак і тут з'являється дух, котрий нею керує, і любов, котра її підтримує. Посеред цього життя, сповненого терпінь, упокорення і випробувань, Йосифа залишається вірна статуту, спільному життю і щоденній праці. Після розважань і Служби Божої робить належні їй обов'язки: то видно її у кімнаті для прасування, то займається каплицею Апостольських Справ, а решту часу присвячує шиттю й ремонту одягу. Усе це сприяє їй чинити додаткові акти посвячення, в незалежності від місцеперебування. Її дуже цінують за працьовитість і старанність, а особливо за самопожертву у всіх справах.

Усе залишається без змін упродовж двох місяців (грудня 1921 і січня 1922 р.) і у майбутньому. Відразу, як тільки її залишає диявол, Йосифа, хоча цілком вимучена, приступає до своєї праці, начебто нічого не відбулося.

Дивлячись на неї, завжди таку врівноважену, хто б міг подумати, що вона перенесла й що її очікує?… Йосифу дійсно оточує повна таємниця і, незважаючи на зусилля диявола, ніщо не зраджує болісної дороги, по якій вирішив вести її Господь. Ця Божа опіка - важливий знак, котрий свідчить про Його присутність і діяльність.

Пресвята Богородиця, як завжди, з'являється, щоб просвітити цю ніч промінчиком спокою.

3 лютого, у першу п'ятницю місяця, отець Байєр на прохання с. Йосифи для укріплення їі поклику дозволяє їй додати ще до обітниці чистоти обітницю залишитися назавжди у Згромадженні Найсвятішого Серця Ісуса. У цьому другому зобов'язанні Йосифа страшенно страждає і готова мучитися і боротися стільки, скільки це до вподоби Ісусу Христу.

У неділю, 12 лютого, опівдні, після того, як диявол усіма силами намагався перемогти, Йосифа разом з іншими Сестрами знаходиться у каплиці Апостольських Справ на набоженстві з благословенням Найсвятішими Тайнами. Несподівано після благословення поруч з нею з'являється оточена сяйвом Пресвята Богородиця. Йосифа затремтіла від радості… Вже так давно не відвідувала її Небесна Матінка!.. Боїться і вагається... Але справжній спокій супроводжує цей добре відомий солодкий голос.

“Не бійся, Моя дочко! Я - Непорочна Діва, Мати Ісуса Христа, Мати твого Відкупителя і Бога”. Усією душею поривається Йосифа до Неї, але вірна послуху, щоб охоронити себе від можливої диявольської пастки промовляє:

“Якщо Ти - Мати Ісуса, то дозволь мені відновити обітницю чистоти, котру я складатиму аж до того дня, коли матиму щастя скласти мої шлюби у Згромадженні Найсвятішого Серця Ісуса. Відновлюю і складаю також у Твої руки обітницю залишатися у цьому дорогому Згромадженні аж до смерті. Волію краще померти, ніж бути невірною покликанню”.

Говорячи все це, Йосифа не спускає очей із солодкого видіння Пресвятої Богородиці, яка ласкаво на неї дивиться. І тут Непорочна Діва кладе на голову Своєї дитини праву руку і говорить:

“Не бійся, Моя дочко, Ісус захистить тебе, а твоя Мати допоможе”. Потім креслить на її чолі знак хреста, дає поцілувати Свою руку і зникає.

Ця небесна мить розливає у душі Йосифи покору і радість. Однак неприятель не залишився без відповіді. Вечір минає під його ударами, сила яких подвоюється від його злості. Чи він вважає себе переможеним цим разом? Та Йосифа, хоч і знесилена, все ж, сповнена довіри, пригадує сяючий погляд і посмішку своєї Небесної Матінки.

Випробування закінчується через декілька днів. Наступного дня, зранку, 13 листопада 1923р., Йосифа почула заклик свого Господа:

- Прийди, не бійся, це Я!

“Я не знала, чи це був Він… - пише далі Йосифа, - і пішла повідомити настоятельок, а потім піднялася на хори. Ісус Христос вже був там” .

- Так, це Я - Син Непорочної Діви!

Диявол, незважаючи на усе своє завзяття, ніколи не зможе промовити таких слів.

“Господи, моя єдина Любове! – відповіла Йосифа. - Якщо це Ти, дозволь мені відновити у Твоїй присутності обіти, які я Тобі склала”. Ісус милостиво мене вислухав, а коли я закінчила, сказав: “Скажи своїм настоятелькам, що через вірне виконання Моєї Волі, Я також буду вам вірний. Скажи їм, що це випробування закінчилось… скільки ж радості воно принесло Моєму Серцю… А ти, Йосифо, (тут Він простягнув руки і пригорнув мене до Свого Серця!) відпочинь у Мені й у Моєму мирі, так як Я відпочивав у твоїх стражданнях.” Проте увечері Небесний Учитель підкреслив умови того миру.

- Залиши у собі для Мене повну свободу дії.

Опісля рухом, сповненим невимовної любові, притягає її й відкриває для неї Своє Серце:

“Прийди і відпочинь тут”.

“Занурив мене у Нього, - говорить Йосифа, - дав мені спробувати щастя, котре є вже хіба що участю Неба!… Це тривало майже годину. А потім сказав на прощання: “Якщо ти залишишся вірною, житимеш у Моєму Серці й ніколи не розлучишся з Ним”.

У темряві потойбічного світу

“Не забувай, дочко моя, не
діється нічого, щоби не входило
у плани Божі”.

(Св. Магдалина Софія до с. Йосифи 14. ІІІ. 1922)

Тепер перед с. Йосифою відкривається найбільш таємничий період її життя.

Саме тоді, коли злий дух отримує над нею нову владу, перед Йосифою відкриваються брами самого пекла, наповнюючи її такими стражданнями, котрих вона досі ще не знала. Йосифа пізнає, що таке душа; болісне відчуття і прагнення їхнього відкуплення дозволить їй оцінити велич жертви, яку від неї вимагатимуть.

Винищуючи її стражданнями, Ісус разом з цим формує у ній таку глибину упокорення, віри й самовідданості, яку вона ніколи б не осягла особистими зусиллями. Божественний Творець залишив цю роботу Собі і виконує у визначену годину цілком непередбаченими засобами.

На одній з чудесних сторінок своїх творів св. Тереза з Авіля описує сходження до пекла, котре залишило у її душі незнищенний слід. Йосифа, яка ніколи не читала об'явлень Святої, написала з послуху про перебування у безодні безмежного болю і розпачу. Ці свідчення, прості й водночас жахливі, наближаються до класичного опису великої містички з Авіля, де зображено такі ж тремтіння мук і каяття, винагороджувальної любові й палкої ревності. Догмат про пекло, проти котрого так часто виступали або просто обминали мовчанням теоретики змодернізованого катехизму, наражаючи на велику небезпеку душі та їхнє спасіння, висвітлений тут в істинному Божому світлі. Хто ж сумніватиметься в існуванні пекельної міці, котра запекло змагається з Христом і Його Царством, читаючи на цих сторінках те, що Йосифа чула, бачила і витерпіла? Хто ж виміряє вартість відкуплення тих довгих годин, проведених у цій в'язниці вогню?.. Йосифа, якій здаватиметься, що вона замкнена там навіки, стане свідком запеклих зусиль сатани, котрий на вічно прагне вирвати душі у Господа Ісуса, відчує найважчий біль, тобто: неспроможність любити.

Декілька уривків з її творів можуть знадобитися багатьом душам. Для тих, хто знаходиться на дорозі донизу, вони будуть попереджувальним закликом. А може стануть любовним закликом для тих, хто вирішить нічого не пошкодувати, щоб оберегти душі від загибелі?

Вночі, з середи на четвер, 16 березня, Йосифа, вперше у таємничий спосіб сходить до пекла.

Вже з понеділка першого тижня посту, 6 березня, невдовзі після зникнення Ісуса, пекельні голоси болісно вражають її душу. Невидимі душі, що потрапили в цю безодню, приходять дорікати їй у малій жертовності. Це до глибини зворушує Йосифу… вона чує, наприклад, такі крики розпачу:

“Я назавжди буду тут, де вже не можна любити!.. О, якою ж короткою була мить насолоди… а за нею вічне прокляття… Що ж нам лишається? Ненавидіти пекельною ненавистю назавжди!”

“О, - пише Йосифа, - дізнатися про загибель якоїсь душі і бути неспроможною для неї щось зробити!… Знати, що цілу вічність якась душа буде проклинати Ісуса Христа і усвідомлювати , що ти безпорадна!.. Якщо б я могла терпіти всі муки світу… який же це страшний біль!.. Краще тисячу раз померти, ніж нести відповідальність за загибель однієї душі!”

У неділю, 12 березня, Йосифа пише своїй настоятельці, яка на декілька днів поїхала у Рим:

“О, коли б Ви, Матінко, тільки знали, в якій журбі я тепер перебуваю! Від 2 березня я не маю жодних клейнодів… (вона називає так терновий вінець і Хрест Ісуса Христа) , бо знову зранила Ісуса, який до мене такий добрий… однак вірю, що і цього разу Він змилується наді мною. Але у цю хвилину я дорого за це покутую, бо починаючи з ночі першої п'ятниці найбільше терпіння зайняло місце Його відвідин… Зрештою, коли Ви, Матінко, повернетеся, то побачите цю мою слабкість!”

А щоб не засмучувати настоятельку, Йосифа зі звичайною своєю делікатністю додає:

“Як же я радію тим дням, котрі Ви провели у материнському домі (генеральному домі) ! Думаю, що тут всі, крім мене, намагаються потішити Ісуса, а Його Серце, напевно знаходить те, чого очікує від Свого Саду Насолоди. Щодо мене, то я намагаюсь провадити таке життя, як завжди, тобто бути люб'язною, вірною у передачі усього Матінці.

Прошу помолитися, щоби Пресвята Діва Марія протягнула до мене Свої руки і випросила мені пробачення!”

Цього разу св. Магдалина Софія, перша настоятелька, засновниця Згромадження Найсвятішого Серця Ісуса Христа , стане посланницею від Ісуса і Його Милосердя. У вівторок 14 березня вона з'являється у келії Йосифи і вислуховує її смиренне зізнання, укріпляє її у вірі й заохочує її словами: “Не забувай, дочко моя про те, що нічого не діється, щоби не входило у плани Божі”.

Йосифа відкриває їй свою велику журбу й біль, який мучить її від думки про наслідки власної слабкості, котрі, на її думку, неможливо виправити.

“Моя дочко, ти можеш їх винагородити, - відразу відповідає свята Магдалина Софія, - якщо це падіння поглибить у тобі покору й жертовність”.

“Я запитала її, чи Ісус більше не повернеться? Я прагну Його і закликаю, бо не можу навіть подумати, що більше вже Його не побачу саме через мою провину! (Йосифа через одну провину на якийсь час перестала регулярно бачити Ісуса Христа, тому вона думала, що більше Його не побачить. – Прим. ред.).

Але свята Магдалина Софія перебиває її з материнською ласкою:

“Моя дочко, чекай Його: прагнення і очікування Улюблениці – це слава для Улюбленого”.

Ця небесна зустріч приносить більше запевнення в любові, яка не змінилася, і у прощенні, яке ніколи не втомлює. Ісус дарує цю зустріч Йосифі, щоби напередодні великого випробування показати їй, що перебуває завжди поруч незмінно.

“Вночі, з середи на четвер, 16 березня, близько десятої години, - пише Йосифа, - я почула суміш криків й брязкіт ланцюгів. Підвівшись, одяглась й, тремтячи зі страху, стала навколішки біля ліжка. Крики наближалися. Я вийшла зі спальні і, не знаючи що робити, пішла до келії нашої святої настоятельки, а потім повернулася у спальню. Несподівано я побачила диявола, який кричав:

“Скрутіть їй руки, зв'яжіть ноги!”

У цю мить я вже не знала, де знаходжуся, тільки відчувала, що мене міцно зв'язують і підносять. Інші голоси сичали:

“Не ноги треба їй скрутити, а серце!…”

А диявол відповів: “Воно мені не належить”.

Потім мене волокли довгою темною дорогою. Зі всіх боків я чула крики. У стінах цього вузького коридору були заглиблення одне навпроти іншого, звідки виходив лише дим без полум'я, з нестерпним запахом. Звідти голоси проклятих викрикували різні блюзнірства й огидні слова. Одні проклинали своє тіло, інші – батьків, ще інші – докоряли самі собі, що не використали нагоди і світла, щоби покинути зло. А взагалі це був голос люті й розпачу.

Мене тягнули через цей безкінечний тунель. Опісля я отримала такий сильний удар, що зігнулася вдвоє, так мене запхали в одну з цих ніш. Здавалося, що мене втиснули між розпеченими голками. Навпроти і поруч ганили і проклинали мене дві душі. Це завдало мені найбільших страждань... Але ніщо не може порівнятися з терзанням душі, яка бачить, що навіки віддалена від Бога...

Мені здавалося, що я перебувала у пеклі довгі роки, хоча це тривало лише шість-сім годин... Раптом мене сильно шарпнули - і я опинилась у темному місці, де диявол, вдаривши мене, зник, звільнивши... Я не спроможна передати, що відчувала у своїй душі, коли зрозуміла, що ще живу і можу любити Бога!

Хоча я й боюся страждань, однак щоб уникнути пекла, я готова будь-що пережити. Ясно бачу, що усі муки світу є ніщо у порівнянні з болем, який викликає усвідомлення, що більше вже не можна любити, бо там дихається лише ненавистю й прагненням загибелі душ!..

Відтоді Йосифа часто відчуває ці таємничі терпіння. Все це справжня таємниця довгого перебування у темряві потойбічного світу. Вона щоразу передчуває їх, коли чує брязкіт ланцюгів й віддалені крики, що наближаються, оточують її та пригнічують.

Йосифа намагається втекти, зайнятися чимось, працювати, щоб уникнути цієї диявольської атаки, але вона досягає її, заполонюючи. Перед тим опануванням, вона має лише трохи часу на те, щоб сховатися у свою келію, де відразу втрачає відчуття реальності. До тями приходить лише у“темному місці”, як вона сама це називає, віч-на-віч з дияволом, який тріумфує над нею і здається вже вірить, що тримає її у своїй владі назавжди. То дає наказ кинути її у приготоване місце, і Йосифа, майже знесилена, падає у той хаос вогню і болю, пучину люті й ненависті.

Усе це вона записує просто і детально, як бачить, чує і пізнає.

Назовні лише легке тремтіння зраджує цю таємничу відсутність. Потім її тіло втрачає упругість, наче у людини, яка щойно померла. Її голова і члени стають безвладні, тільки серце б'ється. Йосифа - живий труп.

Цей стан триває довше або менше, залежно від Божої волі, яка, хоч і видає її на муки пекла, однак оберігає її Своєю надійною рукою.

У визначену Богом хвилину проступає нове майже непомітне тремтіння і порушене душею тіло повертається до життя.

Але тоді вона ще не звільняється від сили сатани, який завдає їй страшних ударів. У цьому темному місці, в якому вона бачить лише його, Йосифа зносить образи і погорди, і тільки пізніше зовсім звільняється з-під його влади.

Коли ж нарешті диявол залишає її, а вона поволі приходить до тями, то години, котрі провела у пеклі, видаються їй віками. Вона поступово починає пізнавати місце і людей, які її оточують. “Де я?.. Хто ти?.. Чи я ще жива?..” - запитує тоді вона. Бідні очі намагаються відкрити межі того життя, котрі тривожать її з далекого минулого. Часом рясні сльози тихо плинуть з очей, а її постать передає невимовний біль. Нарешті дійсність проникає у її свідомість, і тоді неможливо передати глибокого зворушення, котре наповнює її від думки, що вона спроможна ще любити!

Декілька раз Йосифа описує це такими піднесеними словами, що просто неможливо їх оминути: “Неділя, 19 березня, третій тиждень Посту. Знову зійшла до цієї безодні, мені здається, що я перебуваю там вже довгі роки. Я багато страждала, але найбільшою мукою є усвідомлення, що вже ніколи неспроможна буду любити Ісуса Христа . Тому, коли повертаюсь до життя, не можу стримати своєї величезної радості. Я думаю, що люблю Його все сильніше, і щоб довести це Йому, готова зносити все, чого тільки Він запрагне. Мені також здається, що дуже високо ціную своє покликання, і що я просто закохана у Нього”.

Трохи далі вона додає:

“Те, що бачу, сильно додає мені відваги у терпінні. Розумію вартість найменших жертв: Ісус збирає їх і використовує для спасіння душ. Справжнє засліплення - це уникати терпіння, хоч би і в найдрібніших речах, коли ж воно має величезну вартість не лише для нас, але служить також для спасіння багатьох душ від такої жахливої муки”.

Йосифа через послух намагається щось описати з тих сходжень до пекла, котрі повторюються дуже часто. Але ж всього неможливо перекласти на людську мову, проте декілька сторінок можуть прислужитися. Вони будуть поштовхом душам для посвячення і жертовності за спасіння тих, хто кожного дня, щомиті перебуває на краю прірви між любов'ю і ненавистю, між розпачем і милосердям.

“Коли я сходжу у це місце, - пише Йосифа 26 березня в неділю, - чую крики злості й пекельної втіхи: ще одна душа занурюється у муки.”

“Тієї миті я ще не усвідомлюю, що вже сходила до пекла. Мені завжди здається, що це вперше, що вже навіки; це усвідомлення спричиняє страшні терпіння, бо пригадую собі, що знала і любила Ісуса Христа, що була черницею, що Господь дав мені великі ласки і багато засобів для спасіння. Якже я змарнувала такий безмір ласк? Звідки така сліпота?.. Тепер вже немає виходу!.. Я пригадую собі також свої Святі Причастя.., новіціят... Проте найбільше мене мучить те, що я так сильно любила Серце Ісуса! Знала Його і було Воно моїм скарбом. Жила лише для Нього!.. Як тепер, як жити без Нього?.. Без можливості Його любити?.. Перебувати в оточенні палаючих ненавистю богохульників? Така зажурена і спустошена моя душа. Неможливо усе передати словами...”

Йосифа часто присутня при тому, як сатана і його слуги запекло намагаються видерти у Божого Милосердя душі, які вже майже були їхньою здобиччю. Здається, у Божих планах її терпіння є тоді викупом за ці бідні душі, які завдячуватимуть їй ласкою навернення в останню хвилину життя.

“Сатана, - пише Йосифа 30 березня, у четвер, - розлютився більше, ніж звичайно, коли хотів занапастити три душі. Він люто кричав іншим: “Аби тільки вони не вирвалися, тримайте, вони віддаляються, йдіть, йдіть настирливо!..”

Я чула крики люті, котрі відповідали йому здалека...

Двічі чи тричі вона стає свідком цієї боротьби. “Благаю Ісуса Христа, щоби Він вчинив зі мною все, що запрагне, тільки б не загинули ці душі”, - пише Йосифа, повернувшись з пекельної безодні у суботу 1 квітня. “Я звернулася й до Пресвятої Богородиці, яка, обдаровуючи мене спокоєм, укріпила мою волю до прийняття будь-яких терпінь заради їхнього спасіння. Вірю, що Вона не дозволить сатані перемогти”.

2 квітня, у тиждень Страстей Господніх, вона знову пише про крики сатани:

- Не пускайте їх! Зважайте на все, що може їх занепокоїти... Щоб тільки вони не вирвались!.. Допровадьте їх до розпачу!

Це була суміш криків і блюзнірства. Несподівано сатана люто засичав: “Байдуже. У мене залишилося ще дві. Заберіть в них надію!”

Я зрозуміла, що одна душа втрачена для нього вже назавжди.

“Скоріше! Скоріше! Не дозвольте втекти тим двом душам. Хапайте їх!.. Наповніть їх розпачем!.. Скоріше, бо вони тікають!..”

Тоді у пеклі заскреготіли зубами і з неймовірною люттю сатана засичав:

“О, що за Сила!.. Сила того Бога!.. Сильнішого за мене. У мене залишилася лише одна душа, але Він її не отримає”.

Пекло перетворилося на суцільний крик блюзнірства, на море стогону і скарг. Я зрозуміла, що ті дві душі спаслися. Моє серце сповнилося радістю, хоча я була не в змозі вчинити акту любові, незважаючи на мою потребу любити... Однак я не відчуваю такої ненависті до Ісуса Христа, якою дихають ті нещасливі душі, що мене оточують. Коли ж чую їхні прокляття і богохульства, то відчуваю такий біль, що знесла би будь-які муки, щоб тільки не зневажали так Бога. Я побоююсь, аби з часом не стати такою, як і вони. Це завдає мені страшних страждань, бо пригадую, як Його полюбила і яким добрим Він був до мене.

Я дуже страждала, особливо упродовж останніх днів, начебто вогненний потік проходив через моє горло і тіло, затиснене між розпеченими бляхами. Біль був таким страшним, що просто неможливо переказати словами його безмір. Очі наче хтось видирає, вуха - розтягує і розриває, а тіло, зігнуте удвічі, не може ворохнутися. Крім того, огидливий сморід проникає усюди. Цей сморід оточував Йосифу, коли закінчувалось її перебування у пеклі, а також під час її викрадення і диявольського переслідування. Запах сірки, гнилого і паленого тіла, за свідченням очевидців, відчувався навколо Йосифи ще 15-20 хвилин, хоча вона сама відчувала цей неприємний сморід набагато довше. Однак все це ніщо у порівнянні з муками душі, яка знає Доброту Бога, але вимушена Його ненавидіти. І ці страждання тим більші, чим сильніше вона Його любила!

Перед Йосифою відкриваються ще інші таємниці потойбічного світу. Приблизно, в період Великого Посту 1922 р., коли вдень і вночі вона терпить переслідування диявола, Господь відкриває перед нею іншу безодню страждань - чистилище. Багато душ зі словами найбільшого упокорення приходять до неї просити про молитву і пожертвування. Спочатку це приголомшило її, а потім поволі Йосифа звикає до каяття усіх бідних терплячих душ. Вона вислуховує їх, запитує прізвища, додає їм відваги і з довір'ям поручає себе їхньому посередництву. Варто зібрати їхні цінні повчання.

Одна така душа приходить зі звісткою про своє спасіння і додає: “Найважливіше у житті - це не вступ в монастир, але у вічність”.

“Коли б чернечі душі знали, як дорого треба тут платити за найменше задоволення своєї натури!”.. - говорила інша душа, яка благала про молитву.

“Моє вигнання закінчилось, я йду до вічної Вітчизни!”

Якийсь священик сказав: ”Якою ж безмежною є Доброта і Милосердя Бога, що погодився використовувати жертви і терпіння інших душ, аби винагородити нашу велику невірність. Яких високих ступенів слави я міг би осягнути, коли б моє життя було іншим!”

Чернеча душа, що йшла вже на Небо, звірилась Йосифі: “Зовсім по-іншому виглядають земні речі, коли вступаєш у вічність! Обов'язки самі по собі ніщо в очах Бога, береться до уваги лише чистота наміру, з котрою їх виконують, навіть, коли мова йтиме про найменшу роботу . Як небагато значить земля і все, що на ній, та якою любов'ю все це оточується... Життя, навіть найдовше, ніщо у порівнянні з вічністю! Коли б тільки люди знали, що таке одна хвилина у чистилищі! Як палить і спопеляє душу прагнення споглядати Ісуса Христа!”

Саме такі бідні душі, які завдяки Божому Милосердю уникнули більшої небезпеки, приходили благати Йосифу прискорити їхнє визволення. “Я тут завдяки великій Божій Доброті, - говорила одна з них, - бо невгамована гордість відкрила переді мною пекельні брами. Я брутально ставилась до багатьох людей, а тепер сама би впала до ніг останнього з бідняків. Змилуйся наді мною, чини акти покори, щоб винагородити за мою пиху! Таким чином звільниш мене з цієї безодні”.

“Сім років я прожила у смертельному гріху, - визнала інша, - а три роки хворіла... Не бажала сповідатися. Я готувала собі пекло і потрапила би туди, якщо б через сьогоднішні терпіння ти не випросила мені сили повернення до стану ласки. Тепер я у чистилищі, бо ти вимолила для мене спасіння. Благаю тебе, витягни мене з цієї сумної в'язниці!”

“Я перебуваю у чистилищі через свою невірність, бо не хотіла відповісти на Божий поклик, - розповідала інша душа. - Дванадцять років я чинила опір покликанню і жила у великій небезпеці прокляття, а щоб заглушити докори сумління, кинулася в обійми гріха. Завдяки Божій доброті, що зволила скористатися тими терпіннями, я зважилася на повернення до Бога, а тепер змилосердися наді мною й визволи мене звідси!”

“Жертвуй за нас Кров Христову , - говорила інша душа у хвилину, коли виходила з чистилища. - Що з нами сталося б, коли б ніхто не приніс нам полегшення”.

Прізвища цих святих і невідомих для неї гостей Йосифа старанно записувала разом з датою і місцем їхньої смерті. Неодноразово все це перевірялося без відома Йосифи.

Так закінчувався Великий Піст, під час якого Йосифа зазнавала то терпіння, то знову ласки. Чи могла би Йосифа витримати без особливої Божої допомоги таке зіткнення з невидимим світом, провадячи життя, завжди однаково сповнене праці й жертовності? Звичайно, що ні.

На останні дні Страсного Тижня припадають ще два випадки. Ввечері, у Страсний Четвер, 13 квітня 1922р. Йосифа пише:

“Я була у каплиці, коли несподівано, десь о половині четвертої, побачила перед собою когось, схожого на Ісуса Христоста, але трохи вищого зросту, з дуже гарним і спокійним обличчям, котре притягало мою душу. На ньому була темна фіолетово-червона туніка. В руках тримав терновий вінець, подібний на той, що колись приносив мені Ісус Христос. “Я - учень Господа, - сказав він, - Йоан Євангелист, приношу тобі одну з найцінніших коштовностей Вчителя”. Він простягнув мені вінець і сам одягнув його на голову.

Йосифа спочатку заніміла від цього несподіваного видіння, але поволі, завдяки спокою, що розлився в її душі, звірилась небесному Гостю у своїй журбі, котра стискала її серце під час нападів диявола.

“Не бійся! Твоя душа - лілея, яку Ісус стереже у Своїм Серці”, - відповів їй Апостол. А потім додав: “Мене послали до тебе, щоби дати тобі відчути те, що переповнювало Серце Божественного Вчителя у цей великий день. Ось любов, котра має розлучити Його з учнями, позначаючи Його спочатку Хрещенням Крові. Але та сама Любов наказує Йому залишитися з ними і схиляє Його до встановлення Таїнства Євхаристії”.

“Але яка ж боротьба точиться у цьому Серці! Щоправда, Воно відпочине у чистих душах! Проте продовжиться Його Мука у грішних серцях!”

“Якою ж радістю наповнюється Його Душа, коли наближалася хвилина, в котрій Він мав відійти до Отця! Який же біль стискає Його Душу від того, що один з дванадцяти, Ним вибраний, видасть Його на смерть і вперше Його Кров проллється даремно”.

“Яка ж любов поглинала Його Серце! І водночас слабка взаємність душ, таких улюблених, глибоко наповнювала Його гіркотою!.. Що ж тоді говорити про невдячність і байдужість стількох вибраних душ!” - промовивши усе це, він зник.

Це небесне видіння зміцнює на якийсь час Йосифу, нагадуючи їй про заклик до винагородження, котре спливає з Євхаристії до душ, посвячених Богу.

Опісля знову вирує буря. Увечері вінець зникає і Йосифу мучать сумніви. Сатана сіє неспокій і безлад у душі своєї жертви. Її розум терзають думки: чи не стала вона іграшкою омани і неправди?.. Чи всі ці видіння з потойбічного світу не плід її уяви або наслідок неврівноваженості її натури, чи несвідомої впевненості?

У Велику Суботу, 15 квітня, близько четвертої години після болісних змагань останніх двох днів, під час шиття Йосифа почула галас страхітливого пекла. Черпаючи силу в послусі, вона мужньо опирається дияволу, який все ж таки перемагає і опановує нею. Знову її тіло без ознак життя. Її настоятельки на колінах благають Ісуса Христа усунути непевність тої таємниці, яка відбувається на їхніх очах. Раптом, після легкого поруху, вони бачать, що Йосифа повертається до життя. По болісному виразу обличчя можна здогадатися, що вона бачила і що терпіла. Йосифа підносить руку, кладе її на серце і говорить: ”Хто мене палить?” Поблизу не було нічого, щоб могло би викликати вогонь. Її габіт цілий, але вона швидко знімає його, і по келії розноситься їдкий та огидний запах диму, а на ній видно палаючу сорочку. “Біля серця, - згадує Йосифа, - залишається широкий слід опіку, що свідчить про правдивість цього першого замаху диявола. Йосифа до глибини душі вражена”.

“Краще мені відійти, - пише вона спочатку, - чим надалі залишатися іграшкою сатани!”

Очевидність, з якою Бог дозволив підтвердити диявольську силу, залишається для Йосифи джерелом сили упродовж наступних місяців. Десять разів Йосифа отримає ще опіки. Вона бачитиме диявола, який буде палити її цим вогнем, і залишить свої сліди не лише на одязі, але навіть на тілі Йосифи. Відкриті рани будуть довго загоюватись, а шрами після них вона понесе з собою у могилу. Донині зберігається багато речей, пропалена й обвуглена білизна, котра переконливо свідчить про пекельну лють і героїчну мужність Йосифи, яка чинила опір заради вірності справі, автором котрої була Любов.

Декілька додаткових нотаток сестри Йосифи про пекло

На дану тему с. Йосифа писала дуже стримано, і то лише через послух та з бажанням відповісти намірам Ісуса Христа, про які Пресвята Богородиця сказала їй 25 жовтня 1922р. : “Все, що Ісус дозволяє тобі оглядати і терпіти з пекельних мук, ти повинна переказати своїм настоятелькам, не думаючи про себе, а лише про славу Ісусового Серця і про спасіння багатьох душ”.

Йосифа, найчастіше пише про найбільшу муку пекла - неможливість любити .

Одна з проклятих душ кричить: “Ось моя мука... прагнути любити і не мати можливості це здійснити. Мені залишається лише ненависть і розпач. Якщо б хтось з нас, тут присутніх, спромігся хоча б раз вимовити один акт любові... це вже не було б пекло!... Але це нам не дано, нашою поживою є ненависть і взаємна відраза!...” (23 березня 1922р. ).

Інша нещасна душа говорить:

“Найбільша мука тут - це не мати можливості любити Того, кого мусимо ненавидіти. Нас винищує голод любові, але вже запізно... Ти також відчуєш той голод: ненавидіти, відчувати огиду і прагнути загибелі душ... це наше єдине прагнення!” (26 березня 1922р.).

Йосифа з послуху, незважаючи на опір своєї душі, пише: “Упродовж останніх днів, коли мене тягнуть у пекло, а диявол наказує іншим мене мучити, вони відповідають: “Не можемо... її члени вже замучені заради Того... ( і тут обмовляють блюзнірствами Ісуса Христа). Тоді диявол наказує дати мені пити сірку... а вони знову говорять:

“Вона відмовляла собі у питті... Шукайте, шукайте якийсь член або якусь частину тіла, котрим вона догоджала або давала насолоджуватись!”

“Я також зауважила, що коли вони мене зв'язують, щоб тягнути до пекла, ніколи не можуть скрутити мене там, де носила знаряддя покути. Все це пишу з послуху” (1 квітня 1922р.).

Йосифа наводить звинувачення, котрі ці душі закидають самі собі: “Дехто ричить від болю у своїх руках. Це, напевно, злодії, бо повторюють: “Де це ти взяла? Прокляті руки!... Що за прагнення мати те, що не моє, адже я не міг того затримати довше, ніж на декілька днів?”

Інші звинувачують свій язик, свої очі, кожен те, що було приводом до гріха!“Дорого тепер платиш, моє тіло, за ту насолоду, яку собі чинило і саме цього прагнуло!” (2 квітня 1922р.)

“Мені здається, що душі звинувачують себе передусім у гріхах проти чистоти, у крадіжках, у нечесності в грошових справах, і більшість за це проклята” (6 квітня 1922р.).

Я бачила багато душ відомих осіб, коли вони падали у цю безодню. Неможливо переказати ані зрозуміти, як вони відразу кричали і ричали жахливим голосом:

“Вічне прокляття!... Я помилилась, згубила себе. Я тут назавжди, нема порятунку, проклята!...”

Одні нарікали на якусь особу, інші на обставини, а всі - на нагоду до свого гріха (вересень 1922р.).

Сьогодні я бачила велику кількість душ, які падали у пекло. Вважаю, це були світські особи. Бо диявол кричав: “Тепер для мене відповідна хвилина для дії... Я знаю найкращий засіб, щоб схопити душу!.. Треба збудити у них прагнення все спробувати. Ні!.. Я перша... Передусім я!.. Особливо не допустити до упокорення , нехай користаються. Ось що гарантує мені перемогу і що спроваджує їх сюди так масово!” (4 жовтня 1922р.).

Я чула, як сатана, у якого вирвалась одна душа, змушений був визнати своє безсилля: “Сором! Як це так, що від мене виривається стільки душ? Адже вони належали мені!.. (тут він перераховував їхні гріхи). Я працюю без відпочинку, а вони вириваються... Це через те, що хтось страждає за них і винагороджує їхні гріхи!” (15 січня 1923р.).

“Тієї ночі я не була в пеклі, але мене перенесли у якесь місце, де не було жодного світла, лише посередині горіло щось подібне до вогню. Мене поклали і зв'язали так, що неможливо було поворухнутись. Поряд знаходилося сім чи вісім осіб без одягу, а їхні чорні тіла освітлювала лише хмара вогню. Усі сиділи і розмовляли.

Один сказав: “Треба бути дуже обережним, щоб вони не розпізнали нашу руку, бо тоді легко помітять і зрозуміють, що це ми”.

Диявол відповів: “Ви можете увійти через почуття релігійної байдужості... думаю цих ви зможете, звичайно, приховуючись, щоб не зауважили, зробити байдужими до добра і зла, і так поволі схиляти їхню волю до зла. В інших збуджуйте амбіції, нехай шукають лише особистий інтерес, примноження майна, байдуже, чесно це, чи ні. В інших розпалюйте пристрасті, щоб через них вони осліпли! (Тут він вжив огидні слова).

До тих входьте через серце... Ви знаєте, до чого схильні такі серця... Йдіть... йдіть сміливо... Нехай кохають! Нехай насолоджуються!... Лише добре працюйте, без відпочинку, без жалю, треба звести світ... І нехай тільки душі від мене не вириваються!”

А інші відповідали час від часу:

“Ми твої раби... Будемо працювати без спочинку. Так, багато бореться з нами, але ми безперервно працюватимемо. Ми визнаємо твою силу... і т.п.”.

Таким чином розмовляли усі, а той, який видався мені дияволом, говорив огидні слова. Десь здалеку я почула наче брязкіт келихів і склянок, а він кричав:

“Дозвольте їм об'їдатися!... Потім все буде легко... Нехай ті, хто так любить собі догоджати, закінчать свою трапезу. Це брама, через котру ви увійдете”.

А потім додав такі страшні речі, що їх неможливо ані повторити, ані написати. Пізніше вони зникли, наче розчинилися в диму” (3 лютого 1923р.).

Диявол люто кричав, бо якась душа виривалася у нього: “Наповніть її страхом! Доведіть її до розпачу! Ох, якщо вона довірить себе Божому милосердю... (і кричав блюзнірства на Ісуса Христа), погибель мені! Але ні, наповніть її тривогою, не залишайте її ні на хвилину, а, особливо, доведіть її до розпачу!”

Тоді у пеклі було чути лише крики злості. А коли диявол викинув мене з цієї безодні, він не переставав мені погрожувати, і, між іншим, говорив:

“Хіба це можливо? Хіба це правда, що слабкі сотворіння мають більше сили, ніж я, такий - могутній!? Але я заховаюся, щоб мене не зауважили... найменшого клаптика мені вистарчить, щоб помістити туди спокусу: за вухом, на сторінках книжок, біля ліжка, де ніхто нічого не підозрює, але я говорю.., говорю.., а після розмов завжди щось залишається... Так, я заховаюся там, де ніхто мене не знайде!” (7-8 лютого 1923р.).

Повертаючись з пекла, Йосифа пише:

“Я бачила, як у пекло падало багато душ. Між ними була п'ятнадцятирічна дівчинка, яка проклинала своїх батьків за те, що вони не навчили її страху Божому та не застерегли, що пекло існує! Вона говорила, що її життя, хоч і коротке, було сповнено гріхами, бо дозволяла собі усі насолоди, котрих прагнуло її тіло. Особливо вона звинувачувала себе у читанні поганих книжок...” (22 березня 1923 р.).

Далі Йосифа пише:

“Душі проклинали покликання, котре вони отримали і не були йому вірні, котре втратили, бо не хотіли жити в утаєнні й умертвленні” (18 березня 1922 р.).

Одного разу, коли я була у пеклі, то бачила багато священиків, ченців і черниць, які проклинали свої обітниці, чин, настоятелів і все, що могло принести їм благодать і втрачене світло...

Я бачила чиновників. Один з них звинувачував себе у незаконному привласненні майна, котре йому не належало... (28 вересня 1922 р.).

Священики проклинали свій язик, котрий вимовляв слова освячення, пальці, котрі тримали Ісуса Христа, розгрішення, котре вони уділяли, не думаючи про власне спасіння, різні нагоди, котрі допровадили їх до пекла... (6 квітня 1922 р.).

Один священик розповідав: ”Я пішов на загибель, бо використо­вував чужі гроші...” і звинуватив себе, бо брав гроші з пожертв на Богослу­жіння, а сам не відправляв Служби Божої...

Інший говорив, що належав до таємного товариства, у котрому зрадив Церкві, релігії, і за гроші чинив жахливу профанацію і святотатства.

Ще один розповідав, що він проклятий, бо брав участь у світських забавах і видовищах, після яких не повинен був відправляти Святу Літургію.., таким чином він жив сім років...

Сестра Йосифа писала, що більшість чернечих душ у пеклі оскаржувала себе у страшних гріхах проти чистоти, проти обітниці вбогості, у незаконному використанні майна Згромадження, у пристрастях, що протилежні любові ( заздрість, затятість, ненависть), у байдужості і незібраності, у вигодах, які собі дозволяли і які спричинили тяжкі провини, у поганих сповідях заради людської прихильності, браку мужності й щирості і т.п.

Наводимо текст з нотаток с. Йосифи про пекло душ, посвячених Богу...

“Сьогодні темою для розважання був особливий суд чернечої душі. Мою душу заполонили думки про цей суд, незважаючи на сумніви. Раптом я відчула себе зв'язаною і пригніченою таким тягарем, що в одну мить зрозуміла, чим є святість Бога, і яку огиду Він відчуває до гріха.

В одну мить я побачила усе своє життя, починаючи з першої сповіді аж донині. Все з'явилося переді мною: мої гріхи, отримані благодаті, день, коли я пішла у монастир, облечини, обітниці, читання, духовні вправи, поради, слова, усі деталі монашого життя. Немає слів, аби висловити сором, який відчуває душа у таку хвилину. Все тепер надаремно: я проклята навіки!”

Упродовж таких сходжень до пекла Йосифа не закидає собі жодного гріха, який міг би допровадити її до пекла, але Ісус прагне, щоб вона відчула усі його наслідки, начебто заслужила на пекло. Далі вона пише:

“Моя душа впала у безодню, у котрій не видно дна, настільки вона велика!.. Я відразу почула, як зраділи інші душі, бачачи мене в тих самих муках. Справжня мука - слухати ті страшні крики, але думаю, що ніщо не може порівнятися з болем, який виходить з прагнення проклинати, яке охоплює душу. Чим більше проклинається, тим більше посилюється це прагнення! Ніколи такого не відчувала. Колись мою душу пронизував біль від тих страшних богохульств, хоча сама вона була неспроможна на жодний акт любові. Але сьогодні було по-іншому!

Пекло виглядало так: довгий коридор, заглиблення, вогонь... Я чула крики, блюзнірства тих самих душ, і хоча не видно тілесних форм, але терпіння переживають так само, наче були б присутніми тіла. Душі також можуть впізнавати одна одну. Вони кричали: ”Ось тобі, знову ти тут!.. і ти, як і ми! У нас була свобода зв'язуватись обітами чи ні!.. А тепер...” Вони проклинали свої обіти”.

“Потім мене заштовхнули у ту вогненну нішу й стиснули, наче між розпаленими кусками бляхи, а у моє тіло заглиблювались ланцюги й голки, розпечені до червоного кольору”.

Тут Йосифа знову звертається до опису різних мук, котрі не щадять до жодного члена: “Я відчувала, як мені хотіли, хоча надаремно, вирвати язик. Я божеволіла від цього гострого болю. Очі хотіли вискочити назовні, певно від вогню, котрий так жахливо палить! Навіть кожен ноготь мусить страшенно страждати. Неможливо ворохнути пальцем, аби трохи полегшити біль, змінити положення: тіло наче сплющене, зігнуте. У вухах лунають безсоромні крики, що не припиняються ні на хвилину. Огидний та їдкий запах проникає усюди, відчувається гнилизна людського тіла, котре горить разом з сіркою і соломою... Це така суміш, яку неможливо порівняти з нічим на світі.

Я відчувала це все так само, як і минулого разу. Хоча ці муки були жахливими, все це було б ніщо, коли б не терпіла душа. А вона страждала неймовірно. З тих пір, коли сходила до пекла, переживала страшний біль, бо думала, що покинула Згромадження, і за це проклята. Але не цього разу: була у пеклі з особливим знаменням черниці, отже, мала знак душі, яка любила і знала Бога. Там бачила інші душі ченців і черниць з тим же клеймом. Усе це, можливо, через те, що інші прокляті душі разом з дияволами неймовірно лихослов'ять над такими душами... і багато священиків! Неможливо пояснити, чим відрізняється таке страждання від того, котре я зазнала раніше, але хоч страшними є муки світських душ, проте страждання чернечої душі є набагато жахливіші. Безперервно ці три слова: убогість, чистота, послух звучать у душах, як колючі докори”.

Убогість! Ти мала свободу і вибрала обітницю. Чому тоді дбала про вигоду? Чому не покинула прив'язаності до того предмету, котрий тобі належав? Чому намагалася догодити своєму тілу? Чому дозволяла собі розпоряджатися речами, котрі становили майно Згромадження? Хіба ти не знала, що не маєш права ними володіти? Хіба ти зреклася їх добровільно?.. Що ж це за клопоти, коли тобі чогось бракувало або здавалося, що до тебе ставляться гірше, ніж до інших?.. Чому?

Чистота! Ти добровільно склала обіт чистоти, повністю усвідомлюючи, чого ти зрікаєшся... Ти сама зобов'язала себе, сама хотіла. А потім, як дотримувалася їх?.. Чому ти не залишилась там, де могла собі дозволити користуватися тілом і приємностями?

А душа у невимовному стражданні невпинно повторює: ”Так, я склала обіти і була вільною, мені не треба було цього чинити, але я добровільно вчинила гріх!”

“Немає слів, котрі могли би висловити муку тих докорів, - пише Йосифа, - поєднаних із зневагами інших проклятих”.

І далі продовжує:

Послух! Ти сама з власної волі зобов'язалася дотримуватися свого Уставу і своїх настоятелів. Тож, чому ти критикуєш накази! Чому не прислухаєшся до Статуту?.. Чому звільнила себе від обов'язку у спільноті?.. Пригадай собі солодкість Статуту... ти погордила нею! А тепер пекельні голоси ричать і ти приречена їх слухати, і не один день, рік, століття, а завжди, навіки! Ти обрала це, у тебе був вільний вибір!

Душа невпинно пригадує собі, що вибрала Бога своїм Нареченим і що любила Його над усе. Для Нього вона зреклася найдостойніших приємностей і всього найдорожчого їй на світі. Ще на початку чернечого життя відчула солодкість, силу і чистоту тої Божої любові , а тепер, внаслідок однієї невгамовної пристрасті, вічно ненавидітиме того Бога, який вибрав її любити Його!

Ця неминуча необхідність ненавидіти палить її, наче прагнення... Жодної згадки, яка могла б принести їй полегшення!

Одним з найбільших страждань, - пише Йосифа, - є сором, котрий її огортає. Здається, що усі прокляті душі, що її оточують, безперервно кричать:

“Нічого дивного, що ми прокляті, ми, хто не мав такої допомоги, як ти?.. Але ти! Чого тобі бракувало? Ти, що мешкала у палаці Царя.. ти, що сідала до столу вибраних?..”

“Все, що пишу, - закінчує Йосифа, - це лише тінь того, що терпить душа, бо немає слів, котрі б могли відтворити пекельні муки” (4 вересня 1922 р.).

Наука чистилища

Йосифа ніколи не входила до чистилища, але бачила і чула голоси багатьох душ, які приходили звідти просити про молитву або сказати, що завдяки її терпінням уникнули пекла!

Ці душі зі смиренням визнавали причини свого перебування у чистилищі. Деякі з них наводимо нижче:

“ Я мала покликання, але втратила його через грішні книжки . Погордила своїм параманом , зірвавши його з себе” (27 липня 1921р. ).

“ Я по вуха застрягла у світських марнотних розвагах, перебираючи своїми кавалерами. Ісус використав дуже дієвий засіб, щоб закрити переді мною браму пекла” (10. 04. 1921р.).

“У моєму чернечому житті забракло старанності!...”“Моє чернече життя було довгим, але упродовж останніх років я більше думала про те, як доглядати за собою і догоджати собі, ніж про любов до Ісуса Христа! Завдяки заслугам твоєї жертви, яку ти склала, я померла в побожній ревності. Крім того, завдяки тобі я не осуджена на довгі роки чистилища, на які заслужила. Найважливіша річ - це вступ не у монастир, а у вічність!” (7. 04. 1921р.)

“Я перебуваю у чистилищі рік і три місяці. Без твоїх малих пожертв я залишилася б ще на довгі роки. Людина, що живе у світі, має меншу відповідальність, ніж чернеча душа. Скільки ласк вона отримує і яку несе відповідальність, якщо їх не використовує!.. Монахиня мало знає про те, як тут покутують за подібні гріхи, що здійснюють світські особи! У страшних муках покутує язик за порушення мовчання, сухе горло за порушення проти любові, а зв'язане тіло у цій в'язниці за відразу до послуху... У моєму Чині мало нагод для марнотних приємних речей, але їх завжди можна влаштувати, а тут треба так сильно розплачуватися за найменший брак умертвлення! Стриманість очей, щоб відмовити собі найменшого задоволення цікавості, часто коштує нам великих зусиль, а тут очі страждають через неможливість бачити Бога!” (10 квітня 1922р.).

“Інша душа оскаржує себе за провини проти любові і нарікання внаслідок вибору однієї своєї настоятельки” (12 квітня 1922р.).

“Я перебувала у чистилищі донині, бо упродовж свого монашого життя багато говорила і ніколи не зважала на свої слова. Я часто звірялася у своїх враженнях і скаргах, а ці звіряння були причиною провин проти любові для багатьох моїх Сестер”.

“Треба добре використати цю науку, - додала Пресвята Богородиця, яка була присутньою під час цієї з'яви, - бо багато душ таким чином гине”.

Ісус підкреслив те важливе застереження: “Душа цієї монахині перебуває у чистилищі через порушення мовчання. Такі провини тягнуть за собою багато інших упадків, а саме: переступ Статуту, провини проти любові або проти чернечого духу, пошук задоволення власних бажань, заспокоєння душі негідним чином, не враховуючи того, що людина не лише сама грішить, але тягне за собою одну або більше людей. Тому одна душа перебуває у чистилищі та її спопеляє прагнення наблизитися до Мене” (22 лютого 1923р. ).

“Тепер я у чистилищі через те, що недостатньо піклувалася душами, які довірив мені Господь. Я не усвідомлювала, що душа безцінна і вимагає неабиякого посвячення” (серпень 1922р. ).

“Я була у чистилищі приблизно півтори години, щоб відпокутувати брак довіри до Бога у декількох випадках. Безперечно що я завжди Його сильно любила, але з певним острахом. Це правда, що суд над чернечою душею - дуже суворий, бо судить нас не наш Наречений, але наш Бог. Упродовж усього життя треба мати велике довір'я до Його Милосердя і вірити, що Він для нас завжди добрий. Скільки ж благодаті втрачають душі в законі, які мають недостатньо довіри до Нього!” (вересень 1922р.).

“Я у чистилищі через те, що не оточувала душі, довірені мені Ісусом необхідною опікою, на яку вони заслуговували, бо підкорилася природним і людським почуттям. Замало бачила Бога, як це повинні чинити Настоятельки у душах моїх підопічних. Адже як кожна черниця повинна бачити Господа у своїй настоятельці, так і настоятелька мусить Його бачити у своїх дочках...“

“Дякую тобі за те, що ти спричинилася до мого визволення від покарань чистилища...”

“О, якщо б черниці знали, куди може завести їх невгамоване поривання, як працювали б вони над тим, щоб стримувати свої пристрасті і свою природу...” (квітень, 1923р.).

“Моє чистилище буде довгим, бо під час хвороби я не прийняла Божої Волі й не вчинила пожертви з мого життя з належним упокоренням”.

“Без сумніву, хвороба - велика ласка для очищення душі, але якщо її не використовують, вона може спричинитися до віддалення від чернечого духа, може зумовити забуття обітів вбогості, чистоти, послуху і посвячення себе Богові як жертви. Ісус Христос - Сама Любов, але Він і Сама Справедливість!” (листопад 1923р.). 

До пекла і назад

Наведені нижче видіння - сни св. Івана Боско про пекло, є уривками з книги під назвою“Сни і видіння св. Івана Боско”. Ці видіння мали надприродний характер, бо Сам Господь Бог промовляв до св. Івана Боско. Про це неодноразово підкреслював святий, таким їх визнала й Свята Церква.

Сон про пекло справляє страшне і приголомшуюче враження. Упродовж сну отцем Боско керують безпосередньо сили з Неба. Правда у ньому показана ясно і конкретно. Хто грунтовно вивчить його і як слід задумається, той перестане легковажно говорити про гріх і про пекло. Провідник чітко накреслив демаркаційну лінію о. Боско, за межами котрої не існує ані любові, ані приязні, ані жодної потіхи. Там панує лише розпач тих, хто йшов за голосом зіпсутого світу.

В неділю, ввечері, 3 травня 1868р., в урочистість опіки Святого Йосифа, о. Боско відновив розповідь серії снів, про які він попередньо розповів своїм духовним синам і вихованцям.

Я прагну розказати вам новий сон, котрий глибоко пережив. Це - підсумок тих видінь, про які я розповідав вам останнього четверга і п'ятниці, і які жахливо мене втомили. Вночі, 17 квітня, огидна жаба ледь не проковтнула мене. Опісля якийсь голос промовив до мене: “Чому їм про це не розказуєш?” Я повернувся і побачив шляхетного чоловіка, що стояв біля мого ліжка. Відчуваючи провину перед своїми хлопцями, я спитав: “Про що ж я маю їм розповісти?“

- Все, що бачив і чув у своїх останніх снах, про що хочеш довідатися, і що бачитимеш завтра вночі!” Після цих слів постать зникла.

Увесь наступний день я провів у роздумах про страшну ніч, що була переді мною. Коли ж настав вечір, я не відважувався лягти у ліжко. Сама думка про нічні жахи наповнювала мене страхом. Нарешті, не без зусиль, я ліг.

Прагнучи відтягти момент занурення у сон, я приклав подушку до спинки ліжка і так, напівсидячи, заснув. Та сама особа, яку я бачив попередньої ночі, одразу з'явилась біля мого ліжка. (Отець Боско часто називав її“Людина у шапці”).

- Встань і йди за мною! - сказав він.

Я поспішив за ним. “Куди ти мене ведеш”, - запитав у нього.

- Неважно. Побачиш сам.

Він завів мене на широку безмежну рівнину. Справжня пустеля, без ознак життя. Я не побачив там ані єдиного дерева, ані найменшого струмочка, ані живої душі. Навкруги були лише рештки рослинності. Я не здогадувався, де знаходжуся і що тут робитиму. За мить я втратив з поля зору мого провідника, тоді моя душа наповнилася страхом: загину самотньо. Нарешті я побачив своїх друзів: о. Руа, о. Франческо й інших, що наближалися до мене. Я з полегшенням зітхнув і запитав:

- Де я?

- Йди за мною і сам побачиш!

- Гаразд, я піду за тобою.

Провідник вів, а я мовчки йшов за ним. Нарешті я побачив якусь дорогу.

- А тепер куди? - запитав я у провідника.

- Туди, - відповів він коротко.

Широка дорога

Ми вийшли на чудову, широку, з бездоганно викладеною бруківкою дорогу. “Дорога грішників викладена камінням, а на її кінці - прірва пекельна” (Сир. 21, 10). Уздовж дороги тягнувся красивий живопліт, оздоблений чудовими квітами. Найчастіше троянди вихиляли свої голівки із зеленого тину. На перший погляд дорога виглядала рівною і зручною. Я вийшов на неї, нічого не підозрюючи, але дуже скоро побачив, що вона майже непомітно похиляється донизу. І хоча я не зауважив, що ця дорога стрімка, проте відчував, що рухаюся так швидко, начебто я пересувався в повітрі. Дійсно, мене щось несло так, що ногами я майже не торкався землі. У моїй голові промайнула думка про повернення: воно буде, напевно, довге і мозолисте.

- Як повернутися в Ораторій? 4 - голосно крикнув.

- Не турбуйся”, - відповів мій провідник. - Всемогутній вчинить, що повернешся. Той, хто скеровує тебе сюди, спроможний повернути назад.

Однак дорога і далі повела донизу. Під час цього спуску вздовж уквітчаного тину я усвідомив собі, що багато ораторіянців, а також інших невідомих мені хлопців, йдуть за мною. Раптом я опинився посеред них. Вдивляючись в їхні обличчя, я побачив, як щомиті хтось з них падав на землю. Однак якась невидима сила волочила їх далі й втягувала у прірву, схожу на розпалену піч.

- Чому ці хлопці падають? - запитав я у свого супутника. “Горді сховали на мене тенета... і розп'яли сітку при дорозі” (Пс. 140, 6).

- Придивись краще, - відповів провідник.

Я зробив, як він радив, і побачив пастки, одні при самій землі, інші на рівні очей, але всі досконало замасковані. Хлопці, не усвідомлюючи небезпеки, потрапляли у сіті. Вони спотикалися за них, переверталися у паніці по землі, розмахуючи ногами і руками у повітрі. Якщо їм вдавалося встати на ноги, якась невидима сила тягнула їх до прірви. В одних ці сіті огортали голову, в інших шию, руки, ноги, плечі. У будь-якому випадку раніше чи пізніше їх все одно валили на землю. Приховані пастки при самій землі було дуже важко зауважити, вони були зіткані з тоненьких й делікатних, наче павутиння, ниток. Здавалося, були дуже крихкими й не становили небезпеки. Я був дуже здивований, бо кожен хлопець, який встрявав у них, падав на землю.

Зауваживши моє здивування, провідник сказав:

- Ти знаєш, що це?

- Різновид волокна, плетиво, сітка, - відповів я.

- Ні, - сказав мій супутник, - це просто людський погляд.

Глянувши на безліч хлопців, що потрапили у сіті, я спитав:

- Чому ж стільки хлопців дозволило себе у них спіймати? Хто валив їх на землю?

- Підійди ближче і побачиш, - відповів він.

Я підійшов, але не зауважив нічого особливого.

- Дивись краще, - наполягав провідник.

Я підніс одну з пасток, що сили потягнув й відчув міцний опір. Почав змагатися з нею вже рішучіше, але через те, що не тримав в руках натягнутих ниток, не знаю, коли сам заплутався у цих тенетах, впав і відчув, що лечу додолу. Я не чинив сильного опору і скоро опинився перед входом до страшної величезної прірви. Там зупинився, бо не мав найменшого бажання потрапити досередини. Нитки підтягнув поближче до себе, вони лише трішки піддалися через велике зусилля з моєї сторони. Я продовжував борсатися, і за хвилину з'явилося велике і жахливе чудовисько, яке тримало у пазурах мотузку, до котрої були причеплені усі тенета. Це воно невпинно тягло униз тих усіх, хто потрапив у його сіті.

- Не буду тягатися силою з ним, - подумав я собі, бо, напевно, програю. Переможу його знаком Святого Хреста і палкими побожними зітханнями.

Тоді я повернувся до свого провідника.

- Ти вже знаєш, хто це?

- Так, знаю. Це - сам сатана!

Ножі

Докладніше оглянувши тенета, побачив, що на кожному з них надпис: пиха, непослух, заздрість, нечистота, крадіжка, ненаситність, лінь, злість та інші. Я роздивився навколо, щоб побачити, який гріх найчастіше і найбільше заплутував хлопців. Виявилося, що найнебезпечнішими були нечистота, непослух і пиха . Усі три тісно між собою перепліталися. Інші пастки також чинили велике спустошення і зло, але найбільше - перших два. Старанно роздивившись довкола, я зауважив, що багато хлопців біжать швидше від інших.

- Звідки цей поспіх? - перепитав я.

- Вони впали у тенета людської немочі. Я придивився краще і зауважив, що між сітями розкидані ножі. Якась рука Провидіння розклала їх там, даючи змогу звільнитися. Одні, досить значних розмірів, символізували розважання, і дозволяли без зусиль знищити пута пихи. Інші, трохи менші, означали духовні читання . Два спеціальні мечі - набоженство до Найсвятіших Тайн, часте Св. Причастя і набоженство до Божої Матері , молоток - Святу Сповідь . На декількох менших ножах виднілися написи: набоженство до св. Йосифа та інших святих. За допомогою цих засобів багато хлопців, які мали добру волю, спромоглися звільнитися від принизливої неволі.

Декотрі, о диво, цілком безпечно проходили серед усіх пасток. Це чудово їм вдавалося, бо вони вміло обминали тенета, перш ніж ті починали рухатись.

Мозолиста дорога по тернях

Мій провідник був задоволений, адже я зрозумів все як слід, і він вів мене далі уздовж живоплоту, заквітчаного трояндами. Та чимдалі ми просувалися, троянди зустрічалися все рідше, а на їхньому місці з'являлися гострі терни. Живопліт, такий зелений напочатку, перетворився на висушений, випалений сонцем, безлистий і тернистий. Сухі галузки тину розкидані тепер уздовж дороги, засмічуючи її й заступаючи прохід. Ми дійшли до ущелини, стрімкі стіни якої не дозволяли побачити, що криється на самому дні. Дорога все ще тягнулась донизу і ставала більше нерівною, закиданою уламками скель. Я втратив зв'язок з моїми хлопцями. Більшість з них залишили цей небезпечний шлях і пішли іншими стежками.

Я сам продовжував свою мандрівку, але чимдалі просувався, тим важчою і похилішою ставала дорога. Декілька раз похитнувся і нарешті впав. Змучений, я лежав до тих пір, поки знову не набрався сил. Мій провідник допомагав мені підвестися. Я відчував, як розвалюються мої суглоби і тріщать кістки. Задихаючись від надмірного зусилля, я сказав провіднику: “Добрий чоловіче, мої ноги не зроблять більше ані кроку. Я не можу йти далі”.

Але він, не звертаючи уваги на мої слова, мовчки йшов. З неймовірним зусиллям я плівся за ним. Дивлячись, як я потію від безсилля, він завів мене на малу галявину біля дороги. Я присів, трохи відпочивши, відчув себе набагато краще. Лише звідси я побачив, що пройдений нами шлях стрімкий і завалений різними каміннями. Однак розкривався страшний вид перед нами. Від жаху я заплющив очі.

- Повертаймо, - благав я. - Якщо ми підемо далі, то як повернемося додому? Адже не подолаємо цієї кручі!

- Ти хочеш, щоб я залишив тебе тут самого, коли ми так далеко зайшли? - запитав у мене провідник.

Я перелякався цієї погрози і майже з плачем закричав: “Що ж я зроблю без твоєї допомоги?”

- Тож, йдемо далі!

Будинок

Ми рушили далі. Дорога весь час схилялася додолу, а завали на ній перешкоджали іти в повний зріст. І тоді, на самому долі цієї прірви, перед входом до темної долини перед нашими очима з'явився великий будинок. Його могутні двері були щільно закриті й знаходилися навпроти дороги. Коли ж ми, нарешті, дійшли до самого низу, мені забракло повітря від задушливого жару. Жирний зеленуватий дим з червоними іскрами виходив з цих могутніх стін, що грізно височіли, немов найвищі гори.

- Де ми? Що це? - запитав я у провідника.

- Читай написи на дверях і дізнаєшся.

Прочитавши гасло: “Місце, де немає спасіння” , я, нарешті, усвідомив, що ми біля брами самого пекла. Провідник обвів мене навколо цього страшного місця. Час від часу в різних місцях виднілися бронзові двері, подібні до перших. На кожних був напис такого або подібного змісту: “Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його” (Мт. 25, 41) або “Всяке дерево, що не родить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають” (Мт. 7, 19).

Я хотів занотувати їх у своєму записнику, але провідник спинив мене: “Немає потреби. Все це ти маєш у Святому Письмі. Деякі з цих речень прикрашають навіть твої коридори”.

Тоді я захотів повернутися в Ораторій. Я спробував навіть це вчинити, але мій провідник не звертав уваги на моє зусилля. Після виснажливої мандрівки через долину безконечного яру ми знову опинилися на дні прірви навпроти першого порталу. Провідник несподівано звернувся до мене.

- Дивись, - сказав він.

Хлопці на дорозі прокляття

Приголомшений, я побачив удалині, як хтось летів по стежці вниз із шаленою швидкістю. Коли він опинився ближче, я упізнав його: це був один з моїх хлопців. Його волосся стояло дибки, стирчало на голові, він розмахував руками, начебто був у воді й намагався втриматись на поверхні, та це йому не вдавалося, і, вдаряючись об каміння, він падав усе швидше.

- Допоможімо, треба його зупинити, - кричав я, надаремно простягаючи руки.

- Залиш його, - відповів провідник.

- Чому?

- Хіба не знаєш, яка страшна Божа справедливість? Ти вважаєш, що зумієш затримати когось, хто утікає від Його гніву?

Тим часом хлопець озирнувся, наче хотів переконатися, що Божий гнів все ще його переслідує, відтак упав і, катуляючись до самого дна яру, щосили вдарився у бронзовий портал. Здавалося, це була найкраща схованка в його божевільній втечі.

- Чому він з таким жахом обертається назад? - запитав я.

- Бо Божий гнів пронизує брами пекла, щоб досягнути і мучити грішника навіть серед пекельного вогню!

Коли хлопець вдарився в браму, пекло негайно відчинилося з глухим скреготом, немов тисяча внутрішніх дверей, на котрі з невидимою й незбагненною силою дуже сильна нестримна віхола. Тріскочучи, відкривалися бронзові брами, що були одна від одної на видимій відстані. Вони відкривалися з блискавичною швидкістю. Десь далеко я побачив щось подібне на отвір печі, звідки вискакували вогняні кульки саме у той момент, коли хлопець впав усередину. І так, як швидко вони відкрилися, таким же чином гучно із поспіхом зачинилися. Я знову спробував записати прізвище бідного хлопця, але провідник не дозволив зробити це і на цей раз.

- Зачекай, - наказав він, - і дивись!

Троє інших моїх вихованців, знепритомнівши від жаху, з простягнутими руками падали додолу один за одним, наче могутнє каміння. Я зауважив, що їхні тіла також вдарилися у вхідну браму. За мить вона відкрилася і за нею тисяча внутрішніх дверей. Безмежний коридор втягнув трійко хлопців під акомпанемент відлуння. Потім двері знову зачинилися. Інші хлопці падали додолу за ними. Я бачив нещасного, котрого кинули вниз його приятелі. Інші падали самі або тримали за руки один одного. Кожен на своєму чолі мав назву вчиненого ним гріха . Я кликав і кричав навіть тоді, коли вони падали, але вони не чули мене. Знову з шумом, подібним до грому, відкривалися двері й закривалися з глухим грюкотом. Запанувала мертва тиша!

Причини прокляття

“Погане товариство, погані книжки і грішні звички, - пояснював мені мій провідник, - ось, як правило, причини вічного прокляття”.

Пастки, які я бачив спочатку, знищували хлопців. Дивлячись на таку кількість хлопців, що йшли на прокляття, я невтішно кричав: “Якщо стільки наших хлопців так закінчують, то ми даремно працюємо. Як можна запобігти цій трагедії?”.

- Це стан, в якому вони тепер знаходяться, - відповів мій провідник. - Вони, безперечно, пішли би туди, якщо б тепер померли.

- Тож дозволь мені записати їхні прізвища, щоб я міг застерегти їх і скерувати на дорогу до Неба.

- Ти справді віриш, що це вразить бодай деяких з них, адже вони скоро про це забудуть, говорячи: “Це був тільки сон”. І стануть ще гіршими. Інші переконані, що ти їх не викрив, приступатимуть до Таїнства Сповіді без глибокої побожності, просто за звичкою. Ще інші прийдуть на Сповідь через страх перед пеклом, але грішити не перестануть.

- Отже, немає виходу для цих нещасних? Благаю, скажи, що я можу ще для них зробити?

- Вони мають настоятелів, нехай їх слухаються. Мають правила, нехай їх дотримуються. Мають Святі Таїнства, нехай до них приступають .

У цю мить нова група хлопців під натиском впала униз, а двері моментально відкрилися.

- Увійдеш в середину? - спитав провідник.

Увійди зі мною в середину

Я з жахом відступив, побоюючись, що не зможу повернутися в Ораторій застерегти моїх хлопців, щоб принаймні інших вберегти від загибелі.

- Йди, - наполягав провідник, - ти багато чому навчишся. Але спочатку скажи мені: “Хочеш піти зі мною, чи сам?”.

Він запитався, знаючи про мій жах, бо, зрештою, відчував, що я потребую його приязного товариства.

- Зовсім сам у цьому жахливому місці? - запитав я. - Яким же чином я віднайду дорогу назад без твоєї допомоги?

Одночасно у моїй голові промайнула втішна думка: “Перш, ніж хтось буде приречений на пекло, його спочатку мають судити. А наді мною суду ще не було”.

- Йдемо, - відважно відповів я.

Ми увійшли до цього страшного коридору і блискавкою перелетіли через нього. Над усіма внутрішніми брамами було видно надписи, сповнені погроз. Останні з них провадили на велике похмуре подвір'я, котре у глибині закінчувалося неймовірно великим і страшним виходом. Над ним був надпис:

“Нашле вогонь і черву на їхнє тіло, і вони плакатимуть у муках повіки” (Юд. 16, 17). “... і мучитимуться день і ніч на віки вічні” (Од. 20, 10.). “Дим мучення їхнього на віки вічні здіймається” (Од. 14, 11). “Немає, - каже Господь, - для злих миру” (Іс. 48, 22). “Буде плач і скрегіт зубів” (Мт. 8, 12).

Тоді, коли я читав всі ці страшні ствердження, провідник став посеред подвір'я. Потім підійшов до мене і сказав: “ Відтепер вже ніхто не матиме тут ані приятеля, який допоможе, ані доброго знайомого. Не зустріне кохаючого серця ані жалісного погляду, ані слова доброго не почує. Це все пропало вже назавжди. Чи хочеш на це тільки подивитись, чи може пізнати особисто?“

- Хочу лише побачити, - відповів я.

Вузький коридор

- Тоді йди за мною, - відповів мій приятель, тягнучи мене за собою.

Ми перейшли через браму у коридор, наприкінці котрого стояла вежа для спостереження, оточена величезним кришталевим склом. Коли лише ступив на поріг вежі, відчув такий неймовірний страх, котрий мене наче паралізував, і я не відважився зробити ще один крок.

Десь високо над собою я побачив щось, що нагадувало величезну печеру. Вона поступово пропадала, створюючи якесь заглиблення, що западало далеко, далеко в гірських надрах.

Гори палали, але іншим вогнем, ніж ми знаємо, тобто вогненними язиками.

Уся печера і все у ній: стіни, стеля, грунт, залізні речі, каміння, дерево і вугілля - все було розпечено до білого жару. Цей вогонь не спалював, а спопеляв. Я просто не знаходжу слів, щоб переказати жах цієї безодні. “Бо вже давно Тофет готовий, призначений він і цареві: яма глибока і широка, вогню і дров у ній багато. Подув Господній її підпалить, наче сірчаний потік” (Іс. 30, 33).

Мої думки почали шалено плутатися, бо я побачив, як один хлопець розбився об браму. Він жахливо закричав, наче хтось, хто впав у бочку з розпаленим до білого металом. А далі він скотився на саму середину печери. Там відразу ж завмер і залишився вже так, розжарений температурою цього вогню. Лише тільки відлуння страшного стогону довго чути було у печері.

Приголомшений цим всім, якусь мить я придивлявся до нього. Мені здавалося, що це один з моїх хлопців.

- Чи це той хлопець? - запитав я у провідника.

- Так, - була відповідь.

- А чому він завмер так нерухомо? Чому розпікся аж до білого кольору?

- Але ж ти хотів лише подивитись, - відповів він, - нехай тобі цього вистарчить.

“Бо кожен вогнем посолиться” (Мк. 9, 49). Раптом з шаленим поспіхом впав у печеру інший хлопець, і повис там у нерухомій позиції, проте від його жахливого крику роздиралося серце. Його стогін змішався з виттям іншого хлопця, який його випередив.

Потім інші мої вихованці, кількість яких все збільшувалась, впадали і в одну мить гинули у безодні. З неймовірним криком вони негайно завмирали і палали великим вогнем.

Я зауважив, що перший хлопець був, наче прибитий до місця, а одна його рука і нога зависли у повітрі.

Друга рука лежала на підлозі, дивно зігнута удвоє. Інші також мали найрізноманітніші пози: балансували на одній нозі або руці, лежали або сиділи боком, стояли прямо або на колінах, або хапалися за волосся.

Ця сцена нагадувала відому скульптурну групу Лаоокона, де молоді люди були зображені у страшних, сповнених страждання позиціях. Все нові хлопці падали у піч. Декотрих я знав, інших бачив вперше. І тоді я пригадав собі слова зі Святого Письма:

“Дерево... воно лежатиме на місці, де впало” (Проп. 11, 3).

Доля інших хлопців

Ще більш приголомшений, я спитав у свого провідника: “Чи хлопці знали, коли падали у прірву, куди попадуть?”.

- Безперечно, їх стільки раз перестерігали. Однак вони самі обрали цей шлях. Вони не відчували відрази до гріха, ані поборювали його. Гірше! Вони легковажно ставилися і відкидали Боже Милосердя, яке закликало їх до покути. Цим вони провокували Божу Справедливість!

- О, як страждають ці нещасні від думки, що нема вже жодної надії, - закричав я.

- Якщо справді хочеш знати їхні почуття, їхній розпач і лють, підійди ближче, - зауважив провідник.

Я зробив декілька кроків уперед і побачив, що багато хто з тих бідних проклятих запекло билися між собою, наче оскаженілі пси. Інші дряпали своє тіло, обличчя і руки, і з огидою відкидали його від себе. І тоді уся стеля печери зробилася прозорою, наче кришталь. З'явився клаптик Неба, а на ньому їхні приятелі, що сяяли вічним щастям.

Відкинуте Боже Милосердя

Нещасні прокляті палали люттю у своєму шаленстві й дихали ненавистю, бо колись глузували з Справедливого. “Бачить те грішник і злиться, і мучиться, скрегочучи зубами, та бажання грішників пропаде” (Пс. 112, 10).

- Чому я не чую жодного голосу? - запитався я у провідника.

- Підійди ближче, - порадив він.

Через кришталеве скло я почув крики і блюзнірство на адресу святих. Їхні голоси зливалися докупи. Навколо було чути галас злого крику і нарікань.

“Коли вони усвідомлюють благословенну долю своїх добрих приятелів, - сказав мій супутник, - вони вимушені кричати: “Це той, кого ми колись на кпини брали і з нього глузували. Які ж ми дурні! Життя його вважали за божевілля, а смерть - безчестям. Яким чином його зараховано до синів Божих і чому перебуває між святими? Це ми збилися з правдивої дороги”. (Муд. 5, 4-6).

Тому вони кричать: “Ми наситилися стежками беззаконня й погибелі, проходили через пустині непрохідні, а Господньої ж дороги - ми не пізнали. І що нам допомогла гординя?... усе те, немов тінь, минуло...” (Муд. 5, 7-9).

Таким є їхнє трагічне терпіння, котре повторюватиметься упродовж вічності. Проте надаремні усі їхні крики, скарги і будь-які зусилля. “Всяке нещастя впаде на нього” (Іов 20. 22).

“Для них вже немає часу, лише вічність”.

Дивлячись і слухаючи все це, я раптом запитав у себе: “Чи можуть бути проклятими ці хлопці? Адже вчора ввечері вони ще веселилися в Ораторії?”

- Хлопці, яких ти тут бачиш, уже напівмертві для Божої Ласки. Коли б вони померли у цю мить або не захотіли зійти зі своїх пагубних доріг, були би прокляті. Але ми гаємо час. Йдем далі!

Невгасимий вогонь

Мене провадили далі. Коридором ми зійшли вниз до низько розташованої печери. Над її входом був надпис: “Черв'як їхній не помре, вогонь їхній не погасне” (Іс. 66, 24). “Господь Вседержитель скарає їх... нашле вогонь і черву на їхнє тіло” (Юд. 16, 17).

Лише тут я усвідомив, які потворні докори сумління мучили вихованців наших шкіл. Вони зносили нелюдські муки, пригадуючи кожен невідпущений гріх і справедливе покарання за нього. Адже вони могли використовувати численні й незвичайні засоби для виправлення свого життя, тривати у чесноті й збирати заслуги для Неба. Однак з жахом пригадували собі, як легковажно відкинули щедрі ласки, якими наділяла їх Пресвята Діва Марія... Переживали справжню гієну, розуміючи, що так легко можна було спастися, а тепер вони назавжди загинули. На згадку їм приходили стільки добрих настанов, котрих, на жаль, вони ніколи не виконали. Пекло дійсно вистелене добрими намірами!

У нижній печері я знову побачив у вогненній печі своїх хлопців: декілька і зараз перебувало там, інші були вихованцями або зовсім незнані мені. Зблизька я зауважив, що їх обліплюють різноманітні черв'ячки, котрі в'їдалися у їхні серця, очі, руки, ноги з такою жорстокістю, що неможливо описати. Безрадні й нерухомі хлопці ставали здобиччю різних тортур. Сподіваючись, що мені вдасться з ними поговорити і дізнатися про причини їхнього прокляття, я наблизився до них, проте жодний з них не промовив ані слова, і, навіть, не подивився на мене. Я запитав у свого провідника про причину такої поведінки, а він пояснив, що прокляті цілком позбавлені свободи. Кожен мусить зносити покарання у повному обсязі.

- А тепер, - додав він, - мусиш також увійти до наступної печери.

- О, ні! - протестував я. - Перед тим, як людина потрапить у пекло, повинен відбутися над нею суд. Я ще не був осуджений і не хочу туди іти!

- Послухай, - відповів провідник, - ти маєш вибір: або увійти до пекла і врятувати своїх хлопців, або залишитися назовні й залишити їх в муках. Що вибираєш?

Я вагався хвилину мовчки: “Зрозуміло, я люблю своїх хлопців і сильно прагну допомогти їм спастися, - відповів я, - але чи немає іншого способу?”

- Є спосіб, - промовив провідник, - але за умови, що ти зробиш усе, що буде у твоїх силах.

Я з полегшенням зітхнув і відразу ж собі сказав, що охоче зроблю все, щоб звільнити моїх улюблених духовних синів від цих тортур.

- Тоді увійди в печеру, - сказав мій приятель, - придивись, як добрий Всемогутній Господь милостиво дарує тисячу засобів, аби допровадити твоїх хлопців до справжнього каяття і врятувати від вічної смерті.

Він взяв мене за руку і запровадив до печери. Через декілька кроків мені здалося, що я несподівано опинився у великій парадній залі, скляні двері котрої закривали ще пару виходів.

На одному з них я прочитав: “Шоста заповідь”. Вказуючи на них, мій провідник пояснив: “Порушення цієї заповіді спричинилося до вічної смерті багатьох хлопців”.

- Чи вони не сповідалися?

- Так, вони сповідалися, але або гріх затаїли, або неповністю у ньому призналися. Одні через сором називали неправдиву кількість гріхів. Інші грішили цим ще у дитинстві, але пізніше забракло їм відваги повністю признатися в них перед священиком.

Частина з них, насправді, ніколи не каялася у своїх провинах або нещиро вирішила уникати їх у майбутньому.

Не бракувало і таких, хто замість перевірки свого сумління і щирого покаяння, всі свої зусилля скерували на те, якими словами переказати свої вчинки і ошукати сповідника. Кожен, хто помирає у такому душевному стані, добре це розуміє. Тепер же зноситиме трагічні наслідки упродовж цілої вічності . Лише щире каяття загладжує ці гріхи і запевнює вічне щастя.

Чи хочеш знати, чому наш милосердний Господь запровадив тебе сюди?

Він підніс завісу, і я побачив групу хлопців з Ораторія. - Я досконало знав їх всіх, хто знаходився тут саме через цей гріх. Багато з них відомі були в Ораторії, як дуже добрі вихованці.

- Ти, мабуть, дозволиш мені тепер записати їхні прізвища, щоби міг перестерегти їх індивідуально, - закричав я.

- Це необов'язково!

- Що тоді ти мені пропонуєш, що повинен їм сказати?

- У проповідях завжди говори про гріхи супроти чистоти. Таких загальних застережень вистарчить. Зрозумій, навіть, якщо ти індивідуально будеш їх перестерігати, вони охоче пообіцяють тобі виправитися, але тільки на словах. Для справжньої настанови потрібна Божа Ласка, але така, котру не відкинуть твої хлопці. Якщо вони будуть молитися, Бог дарує їм Свою любов, пробачить і забуде їхні падіння. Ти зі свого боку також молися і багато покутуй. А щодо твоїх хлопців, нехай вони прислуховуються до цих повчань і свого сумління. Воно підкаже їм, що необхідно робити.

Наступних півгодини ми розмовляли про умови доброї сповіді. Потім мій провідник прокричав сильним голосом: “Avertere! Avertere!“

- Що це означає? - запитав я.

- Зміни життя!

Заплутані у приземлені речі

Збентежений, я схилив із заклопотанням голову і хотів відійти, але він затримав мене.

- Ти не бачив ще всього, - пояснив і підніс іншу завісу, за котрою я прочитав такі слова: “А ті, що хочуть багатіти, впадають у спокусу та в тенета” (1 Тим. 6, 9).

- Це не відноситься до моїх хлопців, - твердо відповів я, - вони такі самі бідні, як і я. Ми не багаті й не хочемо ними бути. На багатство не звертаємо жодної уваги.

Однак, коли завіса піднялась, я побачив групу хлопців, добре мені відомих. Вони зносили подібні тортури, як і попередні. Мій провідник вказав на них зі словами: “Як бачиш, надпис відноситься також і до твоїх хлопців”.

- Як це можливо?

- Зараз я поясню тобі:

“Серцями деяких хлопців оволодіває така сильна спокуса мати матеріальні речі, що маліє в них любов до Бога. Звідси народжуються гріхи проти любові, побожності й лагідності. Вже саме прагнення багатства може отруїти серце, особливо, якщо воно провадить до несправедливості .

Твої хлопці бідні, але пам'ятай, що жадність і лінивство погані порадники. Один з твоїх вихованців здійснив серйозну крадіжку у своєму рідному місті. Він міг це виправити, але зовсім про це не подумав. Інші намагалися дістатися до кімнати економа. Не бракує і таких, хто риється у сумках своїх приятелів та забирають їм їжу, гроші й інші речі, не говорячи вже про крадіжку книжок та інших предметів...”

Він назвав багато прізвищ, а потім продовжив: “Деякі знаходяться тут, бо вкрали одяг, білизну, ковдри і плащі з гардероба, щоб відправити додому своїм батькам. Інші покутують тут за вчинену і свідому кривду або за те, що не повернули речей чи позичених грошей. Тепер ти все знаєш, тому зверни на це їхню увагу. Вони повинні перемогти всі свої марнотні й шкідливі прагнення, дотримуючись Божих заповідей і дбаючи про своє чисте сумління. Інакше, жадність може допровадити їх до ще більших гріхів...”

Я роздумував над тим, чому саме таке страшне покарання отримали хлопці за провини, про котрі вони майже не думали. Мій провідник розбудив мене з мого розважання: “Пригадай собі, що вже відкрито тобі, коли ти бачив знищені грона на виноградній лозі”. У цю мить він підняв ще одну завісу, за котрою було багато моїх хлопців, яких я відразу ж впізнав. Над завісою був такий надпис: “Корінь усякого зла”.

- Знаєш, що це означає? -запитав він у мене. - Про який гріх йде мова?

- Гордість?

- Ні!

- А мені завжди говорили, що гордість - це корінь усякого зла.

- На загал це так, але з іншого боку ти добре знаєш, що підштовхнуло Адама і Єву здійснити гріх, за що вони були вигнані з раю.

- Непослух?

- Власне! Непослух є коренем усякого зла!

- А що мені сказати хлопцям на цю тему?

Послух

- Слухай уважно: хлопці, яких ти бачив, приготували собі такий трагічний кінець саме через непослух. Цей і той, коли ти думав, що вночі спокійно сплять, залишали спальню, щоб волочитися. Всупереч правилам, вони блукали по небезпечних територіях і, навіть, по будівельному риштованню, наражаючи своє життя і здоров'я на небезпеку. Інші, щоправда, йшли до церкви, але всупереч порадам погано себе поводили. Вони занедбували молитви, мріяли про щось, заважали іншим або дрімали на Богослужінні. Горе тим, хто занедбує молитву! Хто не молиться, той ступає на дорогу, котра провадить до прокляття. Знайдеш тут і таких, хто, замість співати псалми або акафіст до Пресвятої Богородиці, читали світські заборонені книжки.

Він перерахував також й інші порушення дисципліни.

Після його слів моя душа наповнилася смутком і пригніченістю.

- Чи можу про це нагадати моїм хлопцям? - запитав я, дивлячись йому просто в очі.

- Так, можеш усе, що тільки запам'ятаєш.

- Що маю їм ще порадити, щоб уникнули такої трагедії?

- Нагадуй їм завжди, що через послух Богові, Церкві, своїм батькам і настоятелям навіть у малих справах, вони можуть спастися.

- І більше нічого?

- Перестерігай також їх перед неробством. Давид через свої лінощі впав у гріх. Якщо вони постійно будуть зайняті, дияволу забракне нагоди, щоб спокусити їх.

Я схилив голову і пообіцяв, що так зроблю. Майже втративши свідомість від страху, я лише спромігся прошепотіти. “Дякую тобі, що був для мене такий добрий. Прошу, виведи тепер мене звідси”.

- Добре, йди за мною.

Він взяв мене за руку, щоб додати мені відваги й підтримати мене, бо я ледь тримався на ногах від безсилля. Ми вийшли із зали, і у зворотньому швидкому темпі повернулися на страшне подвір'я і довгий коридор. А коли проходили через останній бронзовий портал, провідник затримав мене і сказав: “Тепер, коли ти вже побачив, як страждають інші, повинен також пізнати на собі жах пекла”.

- Ні! - закричав я.

Доторкнись до пекельних мурів

Проте він наполягав на своєму, хоча у мене виникло бажання кудись утекти. “Не бійся, - сказав він, - просто спробуй і доторкнись до цього муру”.

Я не міг відважитись і намагався відійти далі, але він затримав мене.

- Спробуй, - наполягав він далі і, міцно тримаючи мене за руку, потягнув мене до стіни.

- Доторкнися хоч раз, то ж матимеш право розповісти не лише, що бачив, але що і торкався стін, за котрими люди зносять вічні муки. Зрозумієш, яким страшним повинен бути останній мур, якщо вже перший такий нестерпний. Подивись на цю стіну!

Я уважно подивився на неї. Вона здалася мені неймовірно товстою.

- Тисяча таких стін знаходиться між нею і справжнім пекельним вогнем, - поснював мій провідник. - Тисяча мурів оточує її, кожен має тисячу мір товщини і на такій же відстані знаходиться один від одного. Одна міра має тисячу миль. Цей перший мур віддалений на мільйон мільйонів миль від пекельного вогню. Це дуже далека межа самого пекла.

Слухаючи це, я інстинктивно відсунувся, але він схопив мою долонь, розкрив її з силою і притягнув до першого з тисячі мурів. Я відчув такий страшний біль, що зі стогоном відскочив назад і прокинувся у своєму ліжку. Долоня сильно пекла, і я повинен був тримати її, щоб зменшити біль. А зранку, коли підвівся, то зауважив, що вона уся набрякла. І хоч я лише уві сні торкався муру, з моєї долоні облазила шкіра.

Щоб сильно вас не налякати, я оминув опису багатьох страшних деталей, хоча їх бачив і пережив. Упродовж наступних семи ночей я не міг заснути, настільки жахливим й неймовірним було моє враження від того сну. Знаємо, що нам Добрий Бог змальовував завжди пекло у символах, бо, коли б показав нам його у всій правді, ми не спроможні були б його збагнути. Ніхто зі смертних не може зрозуміти цих справ.

4 - Ораторій - зал або будинок, призначений для молитви.

[ Повернутися до змісту книги: "о. Л. Г. де Сегюр. Пекло. Чи існує? Яке воно?" ]

[ Скачати книгу: "о. Л. Г. де Сегюр. Пекло. Чи існує? Яке воно?" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!