 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Блаженної пам'яті старець Паїсій СвятогорецьСлова. Том 5.Пристрасті і чеснотиРозділ перший. Пристрасті.“Боротьба з пристрастями — це постійне солодке мучеництво за дотримання заповідей заради любові до Христа” Перша частина. Себелюбність – матір пристрастей.«У кому є себелюбність, той не має спокою, у такої людини нема душевного миру, тому що вона внутрішньо несвобідна» Мета подвигу: позбутися своєї ветхої людини— Геронде, як мені перебороти себелюбність? Мої фізичні сили обмежені, і мені складно у всьому мати самовідречення й діяти із самопожертвою. — “Жертва Богові — дух сокрушенний: серцем сокрушенним й смиренним Бог не погордує”. Не можна перебороти себелюбність, тільки піднімаючи за іншого його важкий мішок — цього Бог від тебе не вимагає, тому що не маєш ти достатніх фізичних сил. Але себелюбність можна перебороти смиренністю, терплячи образи й несправедливість. А коли ще додати до цього трохи фізичної праці, заради любові й милосердя, знаєш, яка допомога від Бога приходить? — Геронде, який зв’язок між фізичною працею, подвигом і відсіканням пристрастей? — Фізична праця підкоряє тіло духові. І піст, і чування, і будь-який інший подвиг, чинений заради любові до Христа, коли він супроводжується боротьбою з душевними пристрастями, корисний. Тому, якщо людина не викорінює душевних пристрастей: гордості, заздрості, гніву, — а тільки бездумно мучить тіло, то вона лише підживлює свої пристрасті гордістю. Душевні пристрасті завдають нам більше шкоди, ніж повнота тіла: огрядність тіла — це пухлина доброякісна, а душевні пристрасті — це злоякісна пухлина. Я не кажу, що тілесний подвиг не потрібний, просто хочу, щоб люди усвідомили суть подвигу, що полягає в тому, щоб позбутися своєї ветхої людини. — Геронде, як потрібно подвизатися в стриманості? — Подвизатися потрібно в такий спосіб: треба давати своєму організму те, що йому необхідне — сон, їжу й т.д. Далі завдання людини відітнути свої душевні пристрасті: похіть, егоїзм, заздрість і т.д. А потім уже переходити до помірності в їжі, у сні. У такому випадку тілесний подвиг буде виправданий. — Геронде, як людина може зрозуміти, де межа її можливостей і де себелюбність? — Людина має спостерігати за собою й випробовувати себе. Методом проб вона зможе оцінити й зрозуміти свої можливості. Недосвідчений продавець зважує то менше, то більше, але згодом уже знає, чого й скільки треба класти. У кожному разі, поки людина молода, вона може суворіше подвизатися. Чим старшою вона стає, тим менше в неї сили, і вона вже не може себе занадто навантажувати. Якщо перестарається, то може й здоров’ю нашкодити. Тому час від часу потрібно проводити ревізію своїх фізичних можливостей і пристосовуватися до свого нового стану. — Іноді, коли я відчуваю, що сили мої виснажені, мене охоплює страх, і я нічого не можу робити. Може, це від себелюбності? — Коли ти відчуваєш виснаження сили, то подивися, від чого це стається: чи не від хвороби це. Якщо не від хвороби, тоді, може, від недостатнього сну — і потрібно більше їсти чи відпочивати. Якщо не те й не інше — то це спокуси. Піднімайся, берися за роботу й переможеш спокусу. — Геронде, чи потрібно надмірно старатися на роботі? Може, жаліючи себе, я відганяю Благодать Божу? — Ні, дурненька! Потрібно спостерігати за собою й зупинятися, перш ніж настане момент, коли в тебе вже не буде сили. — Але мені здається, що я ще ніколи у своєму житті не виконала сказане святими отцями: “Віддай кров і прийми Дух”. — Яку кров ти можеш дати? Тобі самій потрібна кров... Всю увагу зверни на душевні пристрасті. Не треба занадто піклуватися про комфорт– Геронде, коли я кажу, що можу працювати стільки-то і що це межа моїх можливостей, то говорю це через себелюбність? – Чим довше людина сидить без роботи, тим більше розслабляється, а чим більше працює, тим сильнішою стає. А крім того, роботою вона відганяє від себе печаль, ще й допомагає собі духовно. Мета — щоб людина більше раділа від незручностей і труднощів, ніж від комфорту. Знали б ви, як живуть на Афоні деякі старці і якої радості при цьому зазнають! Знаєте, яку самовідданість мав один старець, що мешкав близько кілометра від моєї келії, високо на горі, на крутому схилі. Бідолаха рачки спускався стежкою, коли йому потрібно було піти до старця, що проживав нижче. Його хотіли забрати в монастир, щоб за ним було зручніше доглядати, але він не погоджувався. Потім почали говорити: “Та ж він в омані”, тому що цей старець мешкав у келії сам. Одного разу цей старець прийшов до мене й розповів, чому не хотів іти в монастир. Колись у них у келії не було храму, він довго вмовляв свого старця збудувати храм, і нарешті його старець сказав: “Добре, давай збудуємо, тільки ти вже не зможеш піти з цього місця, тому що у храмі буде свій Ангел-хоронитель, а його самого залишати не можна”. Той пообіцяв, що ніколи не піде з келії, і вони збудували храм. Зрештою келія, у якій жив старець, зруйнувалася, і він став мешкати в храмі. Там і спав, сидячи в стасидії. Ось яка самовідданість! Я відніс йому якийсь одяг, тому що в нього взагалі нічого не було. Ще він був хворий — його постійно мучили кольки в животі. Одного разу я послав до нього знайомого лікаря. Той пішов разом зі своїм товаришем, але вони знайшли старця вже мертвим: він сидів у стасидії, загорнувшись у ковдру. Ось так відійшла людина до Господа! Життя у суворих умовах заради любові Христової приносить у серце розчулення Христове. Божественна насолода народжується від тілесних страждань. Святі отці віддали кров і прийняли Дух. Потом і працею здобували благодать. Відреклися від свого “я” і знайшли його в руках Божих. Я розчулююся, коли читаю синаксарій святих подвижників Синайської гори. П’ять тисяч подвижників мешкали на Синаї, а скільки ще на Афоні! За тисячу років скільки отців освятилося! А сповідники й мученики скільки страждань перетерпіли! А ми нарікаємо при перших найменших труднощах. Хочемо без праці здобувати святість. Самовідданість — рідкість. Навіть ми, ченці, не розуміємо, що блага здобуваються працею, і жаліємо себе, виправдовуємо й знаходимо пом’якшуючі обставини. Звідси і йде зло. Диявол допомагає кожній людині знайти виправдання, а роки минають. Тому не варто забувати й про смерть. А якщо всі ми смертні, то й про тіло занадто піклуватися не варто, не в тому розумінні, що доводити його до хвороби, але в тому, щоб не занадто піклуватися про комфорт. Для кого ти бережеш своє «я» — для себе самого?— Геронде, у мене є помисел, що в тому, що я швидко втомлююся, винна не тільки моя тілесна слабість. — Так, якби в тобі був Божественний вогонь, то все було б по-іншому. — А як мені набути цей Божественний вогонь? — Потрібно забути про себе й думати про інших. — Мені здається, що важко робити так постійно. – Принаймні, намагайся думати й піклуватися про інших стільки ж, скільки ти думаєш і піклуєшся про себе. Так поступово прийдеш до того, що станеш байдужою до себе, у доброму значенні, і будеш постійно думати про інших. Тоді й Бог буде про тебе думати, і люди. Тільки не роби цього заради того, щоб інші думали про тебе! — Виходить, що мене мучить моє власне “я”? — Ну, звичайно! Відкинь своє “я”. Якщо відкинеш — злетиш. Навіщо воно тобі, для кого ти його зберігаєш? Для себе? Частину любові, що залишаєш собі, ти віднімаєш від всецілої й безмежної любові, яку необхідно мати до інших. — Геронде, як мені відкинути своє “я”? — Наскільки можливо, виключи своє “я” з того, що ти робиш, посели у своє серце інших. Те, що ти бажаєш для себе, віддавай іншим. Віддавай, віддавай, не думаючи про себе. Чим більше будеш віддавати, тим більше будеш отримувати, тому що Бог буде тобі вдосталь подавати Свою благодать і любов. Він стане тебе сильно любити, а ти Його, тому що перестанеш любити себе, своє “я”, котре вимагає, щоб його живили гордість і егоїзм, а не Благодать Божа, що подає душі всі необхідні соки, що змінює плоть божественною зміною й змушує людину сяяти нематеріальним світлом. Молитимусь, щоб ти скоріше відчула те, про що я кажу, і позбулася мук себелюбності. — Геронде, а може бути так, що я буду боротися із себелюбністю, але в моїх вчинках однаково проступатиме моє “я”? — Все залежить від того, як ти подвизаєшся. Те, що брудне й огидне, людина викидає, але спочатку потрібно зрозуміти, що це дійсно брудне й огидне. Не відчувши відрази, не викинеш. Щоб відкинути ветху людину, потрібно відчути до неї відразу. На паралізованих ногах не можна рухатися вперед. Коли є самозречення, Бог подає Свою благодать— Геронде, коли я думаю про те, як святі примушували себе, мене мучить совість, мені здається, що я себе жалію. — Коли людина, подвизаючись смиренно, ретельно й з розважанням, виступає за межі своїх можливостей, тоді на неї спадає надприродна Божественна сила. — Геронде, що має на увазі авва Варсонофій, кажучи: “Не шукай тілесного спокою, якщо не посилає його тобі Господь”? — Цим він хоче сказати, що не треба шукати для себе спокою, вигоди. Насамперед потрібно самозречення, а за ним ідуть рясні Божественні дари, тому що, коли є самозречення, тоді Бог подає людині Свою благодать. Коли в людини є дух жертовності, тоді вона отримує Божественну допомогу, Бог піклується про неї. Відповідно до міри самопожертви й молитви за ближніх людина дістає й допомогу від Бога. Одного разу пізно ввечері я йшов з монастиря Ставронікіта в келію отця Тихона, яку упорядковував, збираючись оселитися там. Дорогою мене зупинив чоловік. За спиною в мене був важкий мішок, до того ж мрячив дощ, а я стояв і слухав. Уже стемніло, а він усе говорив і говорив не перестаючи. Ми вимокли наскрізь. У якийсь момент мені прийшов помисел: “Як же я знайду свою келію? Ніч, бруд, дорога важка, і ліхтаря нема”. Але як перервати людину? Я запитав чоловіка, де він збирається ночувати. Він сказав, що в сусідній келії. Так ми стояли до опівночі. Нарешті розпрощались. Я пішов своєю дорогою, але тільки ступив на стежку, що веде до келії, посковзнувся й звалився в кущі. Черевики полетіли вниз, мішок зачепився за гілки, а підрясник задерся до шиї. Нічого не видно. Тоді я сказав собі: “Краще залишитися тут. Прочитаю повечірню, всеношну, утреню, а там вже й розвидниться і я доберуся до келії. А той бідолаха, чи знайде він дорогу?” Як тільки я дійшов до “Помилуй мене, Боже, по великій милості Твоїй”, зненацька, немов промінь прожектора, сильне світло освітило весь яр! Я знайшов черевики й зміг йти. Стежка була освітлена. Я дійшов до келії, знайшов і ключ від замка, а він був такий маленький і захований так далеко, що навіть удень я б із трудом його відшукав. Увійшов у храм, запалив там всі лампадки. І тоді світло зникло — воно більше не потрібне було!
[ Повернутися до змісту книги: Старець Паїсій Святогорець "Пристрасті і чесноти". Том 5. ] [ Cкачати книгу: Старець Паїсій Святогорець "Пристрасті і чесноти". Том 5. ] [ Купити книгу - Паїсій Святогорець "Пристрасті і чесноти" ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
[
