Про ставлення до смерті

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 4.

Сімейне життя

Частина шоста - Про смерть і майбутнє життя

"Після всього того, що Бог зробив для нас, людей,
буде дуже невдячно, якщо ми потрапимо до пекла
і Його засмутимо. Не доведи, Боже, потрапити
до пекла не те що людині, а навіть якій-небудь пташці"

Пам'ять смертна

- Геронде, про що має думати людина в день свого народження?

— Вона повинна думати про день своєї майбутньої смерті й готуватися до цієї великої подорожі.

— Геронде, якщо при розкритті гробу виявиться, що останки покійного не розклалися, то причина цього — гріх, у якому людина не покаялася?

— Ні, не завжди. Причина може бути й у тих ліках, які покійний приймав, або в складі ґрунту на цвинтарі. Але як би там не було, якщо покійний при витягненні його останків з могили виявиться таким, що не розклався, то він розплачується за частину своїх гріхів. Це відбувається тому, що й після смерті він стає посміховиськом для інших.

— Геронде, смерть — це найбільш очевидна подія, що відбудеться з людиною. Чому ж тоді ми про неї забуваємо?

— Знаєш, колись у спільножитних монастирях одному з ченців давали послух нагадувати іншим отцям про смерть. Коли інші брати займалися послухами, цей чернець підходив до них і говорив кожному: "Братія, нам потрібно буде вмерти". Життя наше обгорнене смертною плоттю. Цю велику таємницю не просто зрозуміти тим людям, які складаються лише із плоті й тому не хочуть помирати, не хочуть навіть чути про смерть. Смерть стає для таких людей подвійною смертю й подвійним горем. Але, на щастя, Благий Бог влаштував все так, щоб, принаймні, люди літні мали користь від деяких ознак наступаючої для них старості. Адже люди похилого віку, природно, перебувають ближче до смерті, ніж молоді. У них сивіє волосся, вони вже не такі бадьорі, сили поступово їх залишають, у них починає текти слина й у такий спосіб вони смиряються і бувають змушені любомудрствувати про суєтність світу цього. Навіть якщо люди похилого віку хочуть "збрикнути", вони не можуть цього зробити, тому що все, що з ними відбувається, їх гальмує. Або коли вони чують, що хтось зі старих такого ж віку, як вони або навіть молодший, помер, вони теж згадують про смерть. Ви бачили, як у селах, коли дзвонить похоронний дзвін, старенькі, що сидять у кав'ярні, встають, осіняють себе хрестом і запитують, хто вмер і коли він народився? "О, — кажуть вони, — ти тільки подивися, прийшла й наша черга! Всі ми покинемо цей світ!" Вони розуміють, що їхні роки минули, що нитка їхнього життя підійшла до кінця й до них наближається смерть. Так люди похилого віку постійно думають про смерть. Спробуй-но скажи малій дитині: "Май пам'ять смертну". Вона відповість тобі: "Тру-ля-ля"— і побіжить знову гратися з м'ячиком. Адже якби Бог допоміг малій дитині зрозуміти, що вона помре, то нещасна розчарувався б у житті та прийшла б у повну непридатність, тому що ніщо б її не тішило. Тому Бог, як добрий Батько, влаштовує все так, щоб дитина не розуміла, що таке смерть і безтурботно й радісно гралася з м'ячиком. Однак чим старшою стає дитина, тим поступово усе більше вона розуміє, що таке смерть.

Подивися, адже й чернець-початківець, особливо якщо він молодий, не може мати пам'ять смертну. Він думає, що в нього попереду роки життя, і питання смерті його не займає. Пам'ятаєте, як апостол Петро сказав: "Покличте юнаків, щоб вони забрали мертвих Ананію й Сапфіру"1? У монастирях мертвих, як правило, ховають молоді ченці. Старі ченці, занурені в задуму, кидають на тіло покійного трохи землі. Вони із благоговінням кидають жменю землі тільки на тіло і ніколи на голову покійного. На похороні в одному монастирі я став свідком неприємної картини. Коли покійного ховали й засипали землею, священик вимовляв слова: "З землі вийшов, і в землю підеш'. У той час, як всі ченці за звичаєм, з великим благоговінням і скромно кидали жмені землі на тіло свого покійного брата, один юний чернець підібрав свій підрясник, схопив лопату і, як заведений, почав закидати покійного всім, що траплялося на його лопаті: землею, камінням, деревинками... Він робив це для того, щоб показати, який він молодець! Ото вже вибрав час, щоб показати свою силу, свою працездатність! Інша справа, якби в монастирі саджали дерева або засипали рів і він, проявляючи доброту й жертовність, сказав би: "Інші ченці — дідусі. Що від них можна чекати, якої роботи? Дай-но попрацюю я". У цьому випадку він втомився б трохи більше, але інших би розвантажив. Та тут навіть якщо бачиш мертву тварину, її стає шкода. Що вже говорити, якщо ти бачиш, як у могилі лежить твій брат... А ти, як землечерпалка, байдуже закидаєш його землею й камінням... Все це показує, що в цього молодого ченця зовсім не було пам'яті смертної.

Якщо ти хочеш померти, то не вмираєш

— Геронде, поставлено остаточний діагноз. Ваша пухлина злоякісна. Це рак в одній із найгірших форм.

— Принеси-но мені якусь хустинку, і я піду у танок! Я станцюю танець "Будь здоровий, прощавай нещасний цей світе!" Я не танцював жодного разу в житті, але зараз піду в танок від радості, що наближається смерть.

— Геронде, лікар сказав, що спершу Вас возитимуть на опромінення, щоб ослабити пухлину, а потім будуть робити операцію.

—Зрозуміло. Спершу буде бомбити авіація, а потім підуть в атаку війська! От що, підуно я краще [відразу] вгору і розповім вам, що там діється!.. Деякі, навіть люди похилого віку, якщо лікар скаже їм "ти вмреш" або "є надія на п'ятдесят відсотків, що ти виживеш", засмучуються. Вони хочуть жити. А заради чого? Дивна справа! Якщо хоче жити людина молода, це ще можна зрозуміти, цьому є якесь виправдання. Але якщо намагається вижити старий, я цього не розумію. Розумію, якщо він лікується, щоб якось втамувати біль. Тобто він не хоче, щоб його життя продовжувалося, але хоче лише хоч трохи втамувати біль і доглядати за собою, поки не вмре. У такому лікуванні є зміст.

— Геронде, ми просимо Бога за те, щоб Він продовжив Ваше життя.

— Навіщо? Хіба в псалмі не написано, що сімдесят років — це строк нашого життя? 2

— Однак псалмоспівець додає: "а як при силі — вісімдесят років"...

— Так, але потім він говорить і про те, що "...більшість із них — то труд і хвороба"ъ. Так що краще упокоения в житті іншому!

— Геронде, а чи може людина від смиренності відчувати себе духовно не готовою ще до іншого життя і хоче пожити ще трохи, щоб приготуватися?

— Це, звичайно, добре. Але звідки така людина знає: можливо, якщо вона проживе довше, то стане ще гіршою?

— Геронде, а коли людина здружується, примиряється зі смертю?

— Коли? Якщо в людині живе Христос, то смерть для неї — радість. Однак не варто радіти тому, що ти вмреш, тому що втомився від життя. Коли людина радіє смерті — у доброму значенні цього слова, — то смерть іде від неї й приходить до якого-небудь боягуза! Якщо ти хочеш померти, ти не вмираєш. Людина, що живе розкошуючи, боїться смерті, тому що мирське життя приносить їй задоволення, і вона не хоче вмерти. Якщо хтось говорить такій людині про смерть, то вона відповідає: "Постукай тричі по дереву!" А от той, хто страждає, зазнає болю тощо, вважає смерть спасінням і говорить: "Як жаль, що ще не прийшла смерть, для того, щоб мене забрати... Видно, вона зустріла на шляху якусь перешкоду".

Смерті бажають небагато з людей. Більшість людей хочуть встигнути щось завершити в цьому житті й тому не хочуть померти. Однак Благий Бог влаштовує так, що людина вмирає, коли вона стає зрілою. Але що б хто не говорив, людина духовна, чи вона молода чи стара, повинна радуватися і тому, що вона живе, радуватися і тому, що має померти. Не треба тільки домагатися смерті самому, тому що це буде самогубством.

Для людини, що померла для світу й духовно воскреслої, відносно смерті зовсім нема тривоги, страху або занепокоєння, тому що вона чекає смерті з радістю. Це відбувається, тому що вона піде до Христа і буде радуватися поруч із Ним. Але й перебуваючи в житті цьому вона теж радіє, тому що й у цьому житті вона теж живе з Христом і відчуває частину райської радості, ще живучи на землі. Така людина запитує себе про те, чи існує в Раю радість вища, ніж та, котру вона переживає, живучи на землі. Люди, про яких іде мова, подвизаються з любочестям і самовідданістю. Маючи перед очима смерть і щодня міркуючи про неї, вони готуються до неї більш духовно, подвизаються з більшою відвагою й перемагають суєту.

Хворі, що лежать на смертному одрі

— Геронде, нас попросили помолитися за людину, що кілька днів була за волосок від смерті, але її душа не відходила.

— Чому вона не відходила? Вона сповідалася?

— Ні, сповідатися вона не хоче. Тобто, Геронде, муки людини під час відходу її душі є наслідком її гріховності?

— Ні, це не безумовно. Також не безумовно й те, що якщо душа людини виходить з неї тихо й спокійно, то вона перебувала у хорошому стані. Навіть якщо люди в останні хвилини життя страждають і мучаться, це не обов'язково означає, що в них багато гріхів. Деякі люди від великої смиренності ретельно просять Бога, щоб Він дав їм погану кончину — щоб після смерті залишитися в невідомості. Або хтось може мати погану кончину, для того щоб [духовно] розплатитися з невеликим боргом Приміром, за життя людину хвалили більше, ніж вона цього заслуговувала, тому Бог допустив, щоб у годину смерті вона поводилася якось дивно, для того щоби впасти в очах людей. В інших випадках Бог допускає декому страждати в годину смерті, щоб ті, хто перебуває поруч, зрозуміли, наскільки важко доводиться душі там, у пеклі, якщо вона не приведе все до ладу тут. Ну а якщо твої [духовні] документи в порядку (тобто якщо ти перебуваєш у хорошому духовному стані), ти переходиш із земного життя у вічне так, що тангалашки до тебе навіть не наближаються.

— Геронде, якщо людина помирає або має серйозну хворобу, чи правильно буде сказати їй правду?

— Це залежить від того, що вона за людина Іноді хтось, хворий на рак, запитує мене: "Як ти думаєш, Геронде, я виживу чи помру? " Якщо ти йому скажеш, що він помре, то він помре одразу, на твоїх очах — від розпачу. Якщо йому про це не сказати, то він підбадьорюється, ставиться до своєї хвороби без страху. "Дозрівши", хвора людина сама бере на себе свій хрест і знаходить сили переборювати все, що відбувається з нею потім. А отже, вона зможе прожити ще кілька років, допомогти своїй сім'ї, підготуватися до смерті самій, а також дати можливість підготувати до цього своїх рідних. Звичайно, я не кажу таким людям, що вони проживуть тисячу років або що їхня хвороба — дрібниця, але кажу їм так: "По-людськи допомогти тобі важко. Звичайно, для Бога нема нічого неможливого. Однак постарайся духовно привести себе до ладу".

— Геронде, іноді рідні тяжко хворої людини бояться її причастити, щоб у неї не почалися помисли про те, що вона помре.

— Що ж виходить: людина має померти без причастя заради того, щоб вона не думала, що помирає, і не дратувалася? Нехай рідні такої людини скажуть їй: "Божественне Причастя — це ліки. Воно тобі допоможе. Тобі добре б причаститися". У такий спосіб людина причащається, отримує допомогу і водночас готується до життя іншого.

— Геронде, чи треба здійснювати Таїнство Соборування над людьми, що відходять з цього життя?

— Над тими, хто не може віддати Богові свою душу, читають "Чин, який є на розлучення душі від тіла". Таїнство Соборування здійснюється над всіма хворими, а не тільки над тими, хто перебуває при останньому подиху.

— Геронде, чи пов'язані слова, які вимовляє людина, що перебуває при останньому подиху, з її духовним станом?

— Не будемо робити занадто легких висновків. Хтось у момент, коли його душа виходить з тіла, може зазнавати болю, важкості, і його обличчя може мати вираз болю, так що навколишні думають, що він перебуває в недоброму духовному стані. Однак вираз болю на обличчі відрізняється від виразу озлоблення й страху. Буває, що людина страждає, мучиться від болю, а оточуючі витлумачують це так, ніби вона бореться з бісами, які прийшли, щоб забрати її душу!

— Геронде, чи проходить через митарства душа, що відходить з цього життя в духовно впорядкованому стані.

— Якщо на Небо відходить душа людини духовно впорядкованої, то тангалашки не можуть завдати їй зла. А от якщо вона духовно не впорядкована, то тангалашки її мучать. Іноді буває й таке: Бог допускає душі людини бачити митарства в ту годину, коли вона відходить із тіла щоб допомогти нам, тобто тим, котрі ще живуть, звершити подвиг і розплатитися зі своїми боргами ще в цьому житті. Пам'ятаєте Житіє блаженної Феодори4? Тобто Бог допускає, щоб деякі люди бачили митарства, для того, щоб отримали допомогу й покаялися інші. У Житії преподобного Євфросина5 ми читаємо про те, що ігумен монастиря після одного видіння прокинувся з яблуком у руці — для того, щоб це побачили інші й отримали допомогу.

А іноді Бог допускає душі вмираючої людини розмовляти з кимось, щоб покаялася або сама помираюча людина, або ті, хто її чує. Бачиш як: у Бога багато способів спасти людину. В одних випадках він допомагає людині за допомогою Ангелів, в інших — випробуваннями або різними знаменнями. Я був знайомий з жінкою, що по-варварськи, нелюдяно поводилася з чоловіком і зі свекрухою. Вона била обох. Сама ходила по сусідах, молола язиком, а бабусю свекруху посилала працювати в поле. Нещасна бабуся щодня дві години йшла пішки на поле, ледве волочачи ноги, і працювала з ранку до вечора, нікому не скаржачись. І от одного разу, повернувшись додому мертва від втоми, вона впала на підлогу й сказала своїй невістці: "Архангел Михаїл прийшов забрати мою душу. Підітри кров, донечко". — "Яку кров?" — зі страхом запитала невістка, тому що не бачила ніякої крові. "Та от же, донечко, кров, тече кров! Підітри, підітри!" Невістка стала оглядатися й шукати кров, а в цей час бабуся віддала Богові душу.

Після цього випадку невістка взялася за розум і змінила своє життя. З дикого звіра вона перетворилася в агнця. Те, що вона бачила, як її свекруха вмирає, і почула її останні слова, і вірила тому, що Архангел Михаїл з нібито оголеним мечем забирає її душу, відбулося за Промислом Божим — для того, щоб вона злякалася й покаялася. Тобто Бог заговорив з нею зрозумілою їй мовою, щоб вона отямилася. Цілком ймовірно, у цієї жінки було добре налаштування.

— Геронде, а якщо вмираюча людина кличе своїх покійних родичів, що це значить?

— Часто це відбувається для того, щоб дати приклад іншим, тим, які перебувають біля вмираючого. Я знав одну багату пані, вона була святою жінкою. Заміж вона не вийшла й жила з сестрою, якій віддала все своє багатство. Їїї свояк, тобто чоловік сестри, помер після неї. Помираючи, він почав її кликати: "Іди сюди, Деспіно, попросимо одне в одного прощення. Прости мене... як же я тебе мучив, прости мене!" — "Де ти бачиш Деспіну?" — запитували його оточуючі. 'Та ось же вона, хіба ви не бачите, ось там!" — відповів він їм і віддав Богові душу.

— Геронде, а чи отримують люди прощення, якщо, помираючи, вони просять прощення в того, хто вже вмер?

— Бог попускає це для того, щоб вони отримали прощення хоча б подібним чином, тому що людина у свою смертну годину кається й відчуває необхідність попросити прощення в тих, кого скривдила.

Самогубство

— Геронде, деякі люди, зустрічаючись у своєму житті з труднощами, відразу починають думати про те, щоб накласти на себе руки.

— До справи підмішується егоїзм. Більшість людей, що вкорочують собі віку, слухають диявола, який говорить їм, що коли вони самі відійдуть у потойбічний світ, то спасуться від внутрішньої муки, яку відчувають. Через егоїзм такі люди вбивають себе. Приміром, якщо людина вчиняє крадіжку, а потім ця крадіжка розкривається й стає явною, то злодій говорить: "Все, тепер я зіпсував свою репутацію", і замість того, щоб, покаявшись, смиритися і висповідавшись, звільнити свою душу від вічної муки, йде і вбиває себе. Інший накладає на себе руки через те, що його дитина паралізована. "Як же так: я — і маю паралізовану дитину?" — мовить така людина і впадає у відчай. Але якщо відповідальність за те, що його дитина паралізована, лежить на ньому самому й він визнає свою провину, то хай покається. Як можна накладати на себе руки й залишати свою дитину під відкритим небом? Хіба після цього його вина не стане ще більшою?

— Геронде, ми часто чуємо, що людина вкоротила собі віку, тому що була душевно хвора.

— Душевно хворі люди, закінчуючи життя самовбивством, мають зм'якшуючу провину обставини, тому що їхній розум не в порядку. Навіть побачивши, як на небі просто збираються хмари, така людина вже починає відчувати душевну важкість. Якщо ж до цього підмішується ще якийсь розлад, то хмари стають особливими. Однак за людей, які вкорочують собі віку, не будучи душевнохворими, Церква не молиться. Так само, як Вона не молиться і за померлих єретиків. Цих людей Церква залишає на суд і на милість Божу. Імена таких людей священик не поминає на проскомідії й не виймає за них частку, тому що самогубством такі люди відмовляються від життя, зневажають його. Життя — це дар Божий. І накладаючи на себе руки, такі люди однаково що шпурляють цим даром в обличчя Бога.

Але ми маємо багато молитися за тих, хто закінчує життя самогубством, щоб Благий Бог щось зробив і для них. Адже ми не знаємо, чому вони наклали на себе руки, не знаємо й того, у якому стані перебували в останній момент життя. Можливо, у час, коли їхня душа виходила з тіла, вони покаялися, попросили в Бога прощення, і їхнє покаяння було прийнято. І, можливо, їхню душу прийняв Ангел Господній.

Я чув історію про одну дівчинку, котра мешкала в селі й ходила пасти кізку. Вона прив'язувала кізку на лузі, а сама гралася неподалік. Одного разу, коли вона забавилася, коза відв'язалася й утекла. Дівчинка стала її шукати, але не знайшла, і повернулася додому без кози, її батько страшенно розгнівався, побив її й вигнав з дому. "Іди шукай козу! — сказав він. — Якщо ти її не знайдеш, то краще тобі повіситися". Нещасна дівчинка пішла шукати козу. Настала ніч, а вона ще не повернулася додому. Батьки затурбувалися, пішли її шукати й знайшли висячою на дереві. Вона зробила з мотузки, якою була прив'язана коза, зашморг і повісилася. Нещасна дівчинка мала любочестя і зрозуміла слова батька буквально. Її поховали за цвинтарною огорожею.

Звичайно, Церква вчинила правильно, поховавши її за церковною огорожею. Церква зробила це для того, щоб пригальмувати тих, хто накладає на себе руки через дрібниці. Але й Христос вчинить правильно, якщо візьме цю дівчинку в Рай.

Зноски:

1 Див.: Діян. 5:6-10.

2 Пс.89,10.

3 Там само.

4 Див.: Суд за гробом или мытарства преподобной Феодоры. СПб, 1995.

5 Пам'ять прп. Євфросина здійснюється 11 вересня.

[ Повернутися до змісту книги: Старець Паїсій Святогорець "Сімейне життя". Том 4. ]

[ Cкачати книгу: Старець Паїсій Святогорець "Сімейне життя". Том 4. ]

[ Cкачати книгу в аудіоформаті: Старець Паїсій Святогорець "Сімейне життя". Том 4. (на російській мові) ]

[ Купити книгу - Паїсій Святогорець "Сімейне життя" ]

Паїсій Святогорець "Слова" (українською):		Паисий Святогорец "Слова" (на русском):
[ Паїсій Святогорець "З болем та любов'ю про сучасну людину" Том I ] [ Паїсій Святогорець "Духовне пробудження" Том II ] [ Паїсій Святогорець "Духовна боротьба" Том III ] [ Паїсій Святогорець "Сімейне життя" Том IV ] [ Паїсій Святогорець "Пристрасті і чесноти" Том V ]		[ Паисий Святогорец "С болью и любовью о современном человеке" Том I ] [ Паисий Святогорец "Духовное пробуждение" Том II ] [ Паисий Святогорец "Духовная борьба" Том III ] [ Паисий Святогорец "Семейная жизнь" Том IV ] [ Паисий Святогорец "Страсти и добродетели" Том V ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!