Про те, що необхідно турбуватися про совість

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 3.

Духовна боротьба

Частина третя - Про гріх і покаяння

Будемо випробовувати свою совість

Благий Бог дарував первозданним людям совість — перший божественний закон. Бог глибоко вклав совість у людські серця, і з тих пір кожен успадковує совість від батьків. Якщо людина щось робить неправильно, то совість, працюючи в неї всередині, викриває і веде її до покаяння. Одначе мусимо займатися правильним духовним діянням і випробовувати свою совість, щоб завжди бути здатними чути її голос. Не випробовуючи свою совість, людина не матиме користі ні від читання духовних книг, ні від порад святих Старців. І навіть заповідей Божих вона, не випробовуючи своєї совісті, зберегти не зможе.

— Геронде, а чи можна зовсім не бачити свого реального духовного стану й не помічати того, що ти збився зі шляху?

— Якщо людина не стежить за своєю совістю й не очищає її, то поступово совість вкривається шаром накипу, і вона стає байдужою. Вона грішить, і при цьому вважає, що не чинить нічого особливого.

— Геронде, розкажіть, будь ласка, як треба піклуватися про совість.

— Щоб бути впевненим у тому, чи дійсно ми прислухаємося до голосу своєї совісті, мусимо стежити за собою й відкривати себе своєму духівникові. Адже можна, нехтуючи своєю совістю, вважати, що в тебе все в порядку. Або ж, спотворивши свою совість, людина може вважати здійснений нею злочин благодіянням. Можливо й таке: людині шкодить те, що вона зробила свою совість надмірно чутливою.

— Геронде, я внутрішньо засуджую інших і не контролюю себе в цьому. Можливо, все відбувається тому, що я збайдужіла?

— Необхідно бути уважним. Бо, скоюючи гріх уперше, людина відчуває якусь [внутрішню] тривогу, переживає. Скоївши той самий гріх повторно, вона вже тривожиться менше, і якщо вона неуважна і продовжує грішити, то її совість черствіє. Приміром, якщо комусь робиш зауваження за якусь провину, то, щоб не зазнавати докорів сумління й не дратуватися, він змінює тему розмови. Так іноді чинять індуси, які занурюються у нірвану1! Якийсь юнак у Гімалаях убив п'ятьох італійських альпіністів й, закопавши трупи в землю, почав вправлятися в концентрації свідомості. Сівши на землю, він дві години безперервно повторював: "Дерево-дерево-дерево..." — щоб "вийти в духовний вакуум", забути те, що сталося й не мати неспокою від помислу. Ось, припустимо, я сварю когось із наших сестер за якусь свавільну провину. Якщо ця сестра не здійснює правильного духовного діяння й не прагне виправитися, то, у відповідь на всі мої розпікання, вона може сказати: "А сьогодні до вечірні будуть дзвонити раніше..." — для того, щоб змінити тему розмови. А потім диявол заморочить їй голову й навіє: "Не турбуйся! Ти ж сказала це для того, щоб не дратувати Старця!" Диявол теж знаходить їй виправдання, і, замість того, щоб зізнатися: "Я зробила це, щоб потоптати свою совість", вона виправдовує себе: "Я зробила це заради того, щоб не дратувати Старця!" Бачите, що творить тангалашка? Тонка робота! Він повертає ручку настроювання на іншу частоту, щоб ми не побачили своєї провини.

— Геронде, а чи може людина зауважувати за собою малозначні провини й при цьому не бачити тяжких гріхів?

— Та як же не може! Мій знайомий духівник розповідав такий випадок. Одна жінка, прийшовши до нього на сповідь, безутішно ридала й повторювала ту саму фразу: "Я не хотіла її вбивати!" — "Послухай, — став заспокоювати її духівник, — якщо в тебе є покаяння, то в Бога є прощення гріха. Адже Він простив Давида, який покаявся"2. — "Так, так, але я цього не хотіла!" — повторювала вона. "Як же ти її вбила?" - обережно запитав духівник. "А ось як: я витирала пилюку, ненавмисно махнула ганчіркою й убила її! Але я не хотіла вбивати цю муху!" А крім усього іншого, ця особа зраджувала чоловікові, покинула дітей, розвалила сім'ю й жила невідомо де, але про все це розповідала як про нічого не варті дрібниці. "За все це накладається епітимія", — сказав духівник, коли почув про її "подвиги". "І чому ж це вона за "все це" накладається?" — заперечила жінка. Ну скажіть, чим можна допомогти такій людині?

Заглушена совість

— Геронде, інколи мені кажуть: "Ця похіть сидить у тебе в підсвідомості, але ти її не усвідомлюєш". Як мені її усвідомити?

— Придивившись до себе, ти зрозумієш, що, навіть твердячи, що в тебе все в порядку, ти однаково почуваєшся погано. Тому тобі потрібно [духовно] обстежитися. Якщо людина погано себе почуває [тілесно], відчуває спад тілесних сил тощо, то її аналізи досліджують у мікробіологічній лабораторії, їй роблять томографію, щоб знайти причину недуги. Якщо ти бачиш, що не маєш миру й дратуєшся, то знай, що в тебе всередині щось негаразд і тобі треба знайти причину цього негаразду, щоб його виправити. Припустимо, зробивши якийсь [гріховний] проступок, ти переживаєш, але на сповіді його приховуєш. Минає час, і з тобою трапляється радісна подія. Ти відчуваєш радість, ця радість покриває переживання за гріх, і ти поступово про нього забуваєш. Ти вже не бачиш свого гріха, тому що радість, як накривка, прикрила його зверху.

Радості прикривають гріх, заганяють його вглибину, але цей гріх продовжує працювати зсередини. Таким чином, людина зневажає свою совість і тому починає черствіти, а її серце потихеньку забруднюється. А потім тангалашка у всьому її виправдовує: "Ця справа дріб'язкова, а ця річ природна..." Однак таку людину мучить постійно неспокій, оскільки загнана вглибину дисгармонія нагадує про себе, викликає постійне занепокоєння, порушує внутрішній мир і тишу. Вона безперервно страждає, мучиться й не може зрозуміти, у чому причина всього цього, тому що її гріхи прикриті зверху, загнані вглибину. Така людина не розуміє, що страждає від того, що вчинила гріх.

— Геронде, а якщо такій людині [відкрити очі] сказати, у чому причина її страждань, це їй допоможе?

— Потрібно бути уважним, тому що, коли ти відкриєш їй очі, у неї прокинеться совість. Совість почне її викривати. І якщо така людина не смириться, то вона може впасти у розпач, оскільки істина буде їй не під силу. Однак якщо вона смириться, то [знання справжньої

— Геронде, а чи бувають люди, які народжуються із зачерствілою совістю?

— Ні, людей, що народилися із зачерствілою совістю, не буває. Бог зачерствілої совісті не створював. Проте, якщо людина нагромаджує в собі гріхи, заганяє їх вглибину, совість поступово вкривається шаром накипу й перестає її викривати.

— Геронде, така людина стає "самоке-рованою", вона створює [собі] свої власні закони.

— Так... Страшна справа!..

— Це що — омана?

— Ну а що ж? Звичайно, омана.

Спотворена совість

— Геронде, Ви часто говорите, що людина повинна бути уважною, щоб не зіпсувати, не спотворити свою совість. Яким чином совість спотворюється?

— Заспокоюючи свій помисел, людина зневажає свою совість. Заспокоюючи помисел тривалий час, людина влаштовує собі іншу — свою власну совість, совість, зшиту за власними мірками, тобто совість спотворену. Однак у цьому випадку людина втрачає внутрішній спокій, оскільки спотворена, зіпсована совість внутрішнього спокою принести не може. Бо людина, що допустила якусь погрішність, не знаходить собі спокою, навіть коли хтось робить вигляд, що не помітив її погрішності або заспокоює її: "Ти не винен, не хвилюйся". Декотрі з тих, хто стає послідовниками різних гуру й займається подібними речами, зрозумівши, що з ними відбувається щось недобре, приходять до мене за порадою. Але, коли, бажаючи їм допомогти, я починаю щось пояснювати, вони опираються й стоять на своєму: "Ні, у нашій вірі все правильно". — "Послухай, —відповідаю я, — якщо у вас "все правильно" і коли це "правильне" приносить тобі спокій, то навіщо ти приходиш до мене зі своїми питаннями?" Ось так ці люди, не знаходячи внутрішнього спокою в брехні, все одно наполягають на своєму й намагаються де тільки можна "урвати" хоч скільки-небудь хибного спокою. Однак правдивого спокою вони не знаходять.

— Геронде, а чи може людина все життя прожити зі спотвореною совістю?

— Якщо вірить своєму помислу, то може.

— А як вона може виправити свою спотворену совість?

— Бона може її виправити, якщо мислить смиренно, не довіряє своєму помислу й обговорює його з духівником.

— А чи може, Геронде, людина спотворити свою совість через те, що є [надмірно] чутливою?

— Коли вона спотворила свою совість, то це значить, що, швидше за все, її чутливість ні до чого не придатна. Бо зіпсоване спричинить зіпсоване. Дехто каже: "Я людина чутлива", але з людьми при цьому поводиться, як варвар, і без причини на них нападає.

— Геронде, у людей, які займаються самовиправданням, совість вкрилася "накипом"?

— Той, хто займається самовиправданням, все- таки не позбавлений і внутрішнього викриття [голосу совісті], не є безсердечним. А коли людина не байдужа, то їй стає боляче за свій гріховний проступок, і згодом до неї приходить божественна втіха. Але той, хто спотворив свою совість, доходить до очерствіння. Така людина вихваляється злочином, який вчинила. Мені доводилося бачити людей, які розповідали про здійснені ними злочини так, ніби вихвалялися подвигами. Адже якщо хтось витончить свою спотворену совість, то це вже не просто очерствіння, це дещо гірше. Одного разу, коли я жив у монастирі Стоміон у Коніці3, туди прийшов якийсь чоловік і сказав: "Я хочу висповідатися". — "Я не священик", — почав відмовлятися я, але він продовжував наполягати: "Ні, хочу розповісти про це тобі". Поруч з нами опинилося кілька жінок, які прийшли в обитель поклонитися святині. "Вам краще піти", — сказав їм я. "Нічого, хай посидять, послухають", — дозволив чоловік і почав розповідати про свої молоді роки: "В молодості мене віддали вчитися шевському ремеслу, але, сидячи вдень у майстерні, я увесь час дрімав, клював носом. Запитаєш, чому? Та тому, що ночами разом з такими ж відчайдушними хлопцями я ходив красти. У нас у повіті становий пристав був хлопець не дурний. Він нам так казав: "Ну, молодці: ніч темна — злодієві прибуток. Мені потрібні два барани. Решта ваше — скільки винесете". Ну, раз таке діло, то йшли ми, як кажуть, по християнських домах. Знімав я свою бурочку, першою справою псам — бичем по морді з-за плеча, а бич у мене був гарний, кизиловий, потім заходили ми в загін, відбирали двох баранів й овець, скільки було сили. Баранчики — панові становому, овець у нашу кошару ховали, а потім без зволікання становий — що б ти думав? — саджав нас у кутузку! Але ти послухай далі! Хазяї, які бачили вночі, як ми в них крали, раненько поспішали в дільницю до станового й казали: "Такий-то й такий-то нас обікрали!" — "Як так: "такий-то й такий-то"? Вони обоє сидять у каталажці! Наклеп на людей прийшли наводити?" І давай їх лупцювати — рахувати ребра!.. Але ось який я тобі розповім випадок: прийшли ми якось до отари й бачимо: сторож, молодий ще влашок4, але здоровенний як бугай, і з ним його батько.

"Як підійти до отари? — запитують мене товариші. — Вони ж нас розкидають, як сірники!". Сірники, кажеш? Ану ж бо... Знімаю я із плеча обріз, ловлю влашка на приціл, і — пук! — готова справа, завалився, рідненький... Батечка його я мотузками примотав до якоїсь груші... Ну, я тобі скажу, ми там і набрали добра!". І про все це він розповідав, як про подвиги, зі сміхом! Бачиш, до чого доводить людину спотворена совість?

А один мій знайомий поліцейський, що служив у Конвойному Управлінні, безперестанку плакав, тому що злочинець, якого йому довелося конвоювати з однієї в'язниці в іншу, за безліч злочинів був засуджений військовим трибуналом до найвищої міри покарання і розстріляний. Поліцейський почав розшукувати родичів розстріляного, декого відшукав і попросив у них прощення. Але один з родичів злочинця, який жив в Америці, прислав йому таку відповідь: "Та його давним-давно треба було розстріляти, тоді стільки людей залишилися б живими!"

Бачите, яка [величезна] різниця між станом поліцейського і того чоловіка, про якого я розповів вам раніше? Перший зі службового обов'язку просто відконвоював у в'язницю злочинця і вважав себе винним [у його смерті]. А другий розповідав про здійснені ним злочини, немов про подвиги, і вихвалявся ними!

Неправда не приносить людині спокою

— Геронде, чи може допомогти людині молитва інших, якщо, вірячи своєму помислу, вона створила свій власний світ?

— Раз вона створила свій власний світ, то навіщо їй допомога... Людина створила цілий власний світ! Думаєш, це дрібниця? Дивися: якщо хтось своїм помислом створює власний світ, то, думаєш, він має

спокій, відчуває радість? Це неправда. А неправда залишає людину без повідомлення. Припустимо, хтось змушений сказати неправду, щоб врятувати свого ближнього. Він може врятувати його навіть од смерті, однак неправда при цьому не перестає бути половиною гріха. Іноді людина з добрим помислом йде на неправду для того, щоб допомогти в якійсь справі й уникнути спокуси. Приміром, у монастир таємно, щоб ніхто не знав, приїжджає прочанин, для того щоб поділитися своєю сімейною проблемою, виговоритися. А потім у монастир приїжджає, припустимо, його брат і запитує: " Чи не було у вас такого-то?" Якщо сказати йому правду, то вийде ціла історія, тому що його брат буде скомпрометований. Таким чином, ти змушений відповісти: "Не знаю". Адже якщо ти скажеш йому, що той приїжджав, то діло може дійти навіть до рукоприкладства. Хоча зараз ми ведемо мову не про такі випадки, однаково необхідно бути уважним, тому що коли три-чотири рази станеться щось подібне, то потихеньку людина може зайти й далі. Звикнувши використовувати обман без потреби, вона спотворить свою совість. Вона дійде до того, що буде складати цілі казки, і при цьому її совість зовсім не буде її викривати. Потім така "творчість" стає справжньою наукою.

Як же вміють деякі люди "підганяти" одну брехню до іншої, освоївши це мистецтво! О! Для того, щоб переконати тебе в чомусь, вони можуть скласти цілу небилицю! Якось до мене в келію прийшов один знайомий і одночасно з ним кілька земляків хлопчика, якому я допомагав. У цього нещасного хлопчика була і голова на плечах, і добра душа, однак він був ледарем, не хотів працювати. Звик тинятися без діла. Чотири роки я бився над тим, щоб прилаштувати його до якої-небудь справи, і цього разу став теж просити його земляків: Постарайтеся влаштувати хлопчика на якусь роботу. Я й раніше намагався йому допомогти. Я навіть посилав його до моїх знайомих у місто Касторію щоб він навчився ремеслу кушніра, але він утік відтіля. Він же ще молодий, шкода, якщо зіпсується. У нього тільки одна мати, а батько помер". Чуючи все це, мій знайомий, що прийшов одночасно з людьми, до яких я звертався, почав говорити їм: "Так, ми з отцем Паїсієм постаралися прилаштувати хлопця на навчання й зробити з нього кушніра. А знаєте, скільки грошей я відбухав на телеграми, які посилав у Касторію тим людям, у яких він учився, щоб заспокоїти їх після того, як хлопець утік! Ну що там — діло минуле, про такі речі краще помовчувати. Я тоді так і сказав отцеві Паїсію: "Горбатого могила виправить". — "Що ж він таке меле!", — подумав я, але виражати свого подиву вголос не став, щоб не скомпрометувати цього чоловіка. Подумати тільки! Вперше в житті почувши про цього хлопчика, він склав цілу небилицю про те, як ми разом з ним піклувалися про юнака, як, бажаючи йому допомогти, "влаштували його в кушніри" тощо! Він говорив це таким тоном, що навіть я став сумніватися [можливо, це правда]!

— Він казав Вам це в очі?

— В очі. Та ще й при інших.

— А що він відчував?

— Що він там відчував! Вимовляючи всю цю брехню, він відчував якесь егоїстичне задоволення, однак потім терзався. Думаєш, він мав у собі мир?

— А коли людина, розповідаючи про якусь подію, її трохи перебільшує...

— Так, трішки поливає її соусом!..

— Вона робить це від марнославства?

— Ну від чого ж ще? Людина говорить про щось із перебільшенням від марнославства, від егоїзму.

— А що допоможе такій людині виправитися?

— Вона повинна припинити брехати. Вона повинна знати, що брехня, навіть маючи зм'якшуючі провину обставини, не припиняє бути половиною гріха.

— Геронде, а чи може відбуватися таке: нам дають щось, простягаючи руку допомоги, а ми вважаємо, що нам дали це, тому що ми були цього гідні?

— Дивися, якщо я скажу тобі: "Ти, сестро, можеш досягти міри своєї святої!", то, почувши ці слова, ти можеш ненадовго розпливтися в глупій посмішці, однак внутрішнього спокою не матимеш. Неправда не приносить людині спокою. Як не має в собі спокою й та несправедлива людина, що, кривдячи інших, каже: "Це моє". Подивися, турки взяли Константинополь уже стільки років тому, однак, дивлячись на греків, котрі приїздять у Константинополь, турки відчувають, що захопили чуже, і дивляться так, немов повернувся хазяїн! Але ж вони турки, і пройшло вже стільки років!

Незіпсована совість дає безпомилкове повідомлення

Для людини нема нічого важливішого, ніж спокійна совість. Якщо твоя совість не викриває тебе в тому, що ти міг зробити щось ще, але не зробив, то це велике діло. У цьому випадку людина має постійну внутрішню радість, і все її життя — торжество, свято. Ця внутрішня радість дає людині духовну силу.

— Геронде, а як зрозуміти, що наші дії благоугодні Богові?

— У людини є внутрішнє повідомлення.

— Власного внутрішнього повідомлення досить чи необхідні також свідчення інших?

— Я веду мову про людину, совість якої не зіпсована, а не про те, хто свою совість спотворив. Незіпсована совість дає безпомилкове повідомлення. У цьому випадку людина відчуває впевненість, надію й зі смиренністю говорить: "Я не годжуся для Раю, я заслужив вічну муку, однак вірую в те, що любов і милість Божа мене не залишать". Вона відчуває це, тому що подвизається, не сидить, склавши руки, заспокоюючи при цьому свій помисел словами: "Бог мене спасе".

Совість — це страшне діло! Нема більш пекучого полум'я, нема більш пекельної муки, ніж докори совісті. Докори совісті — це найстрашніший і найболіснішии для людини хробак. Ті, хто перебуває в пеклі, будуть вічно мучитися, тому що їх буде терзати думка про те, що вони втратили райські блага за ті недовгі роки, які прожили на землі, хоча й ці земні роки були сповнені каяттям совісті й внутрішньої задухи. Крім цього, пристрасті людей, які перебувають у пекельній муці, не будуть знаходити собі задоволення, і це буде для них ще однією мукою.

— Геронде, а яким чином чернець може на практиці переживати "муки" совісті?

— "Муки" совісті призначені не тільки для ченців, вони — для всіх людей, а ченці, крім того, мучаться й солодкою мукою подвижництва. Однак, по суті, для людини, котра подвизається правильно, "мук" совісті не існує. Бо чим більшого духовного болю зазнає людина, тобто чим їй болючіше — чи за свою скверну, чи тому, що вона є спільником у Стражданнях Господа, — тим більшою божественною втіхою їй віддається. Якщо совість людини спокійна, то, навіть маючи скорботи, незгоди, тощо людина відчуває божественну втіху.

Зноски:

1 Старець має на увазі техніку йоги і медитації, яку послідовники східних релігій використовують для того, щоб досягнути стану так званої нірвани, яку вони розуміють як звільнення.

2 Див.: II Цар 12:13

3 Коніца — містечко в Західній Греції, де пройшли дитячі та юнацькі роки Старця Паїсія. — Прим, перекл.

4 Влахи — балканська народність, яка проживає в гірських районах Греції і розмовляє на романському діалекті. — Прим, перекл.

5 Касторія — місто в Західній Греції, великий центр переробки хутра — Прим, перекл.

[ Повернутися до змісту книги: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. ]

[ Cкачати книгу: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. ]

[ Cкачати книгу в аудіоформаті: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. (на російській мові) ]

[ Купити книгу - Паїсій Святогорець "Духовна боротьба" ]

Паїсій Святогорець "Слова" (українською):		Паисий Святогорец "Слова" (на русском):
[ Паїсій Святогорець "З болем та любов'ю про сучасну людину" Том I ] [ Паїсій Святогорець "Духовне пробудження" Том II ] [ Паїсій Святогорець "Духовна боротьба" Том III ] [ Паїсій Святогорець "Сімейне життя" Том IV ] [ Паїсій Святогорець "Пристрасті і чесноти" Том V ]		[ Паисий Святогорец "С болью и любовью о современном человеке" Том I ] [ Паисий Святогорец "Духовное пробуждение" Том II ] [ Паисий Святогорец "Духовная борьба" Том III ] [ Паисий Святогорец "Семейная жизнь" Том IV ] [ Паисий Святогорец "Страсти и добродетели" Том V ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!