 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Блаженної пам'яті старець Паїсій СвятогорецьСлова. Том 3.Духовна боротьбаЧастина друга - Про справедливість і несправедливість- Геронде, що таке справедливість Божественна? — Справедливість Божественна — це коли ти робиш те, що заспокоює твого ближньою. Приміром, якщо тобі потрібно розділити щось між собою й ближнім, то дай йому не половину того, що маєш, а стільки, скільки він хоче. Запитай його: "Скільки ти хочеш взяти собі? Дві з половиною, три частини? На, візьми їх". Віддавай іншому добре, а собі залишай гниле. Віддавай іншому більшу частину, а собі залишай меншу. Ось уяви, що сестра приносить нам зараз десять слив. З` ївши через обжерливість вісім слив і залишивши тобі дві, я чиню з тобою досить несправедливо. Сказавши: "Оскільки нас двоє, то я з'їм п'ять, а п'ять залишаться тобі", я вчиню за людською справедливістю. А якщо, побачивши, що сливи припали тобі до смаку, я з'їм тільки одну й скажу тобі: "Зроби ласку, доїж решту, бо мені вони не дуже смакують, та до того ж у мене від них болить живіт", це буде справедливістю Божественною. — Тобто в чому полягає людська справедливість? — Людська справедливість полягає в тому що, коли тобі потрібно, приміром, з ким-небудь поділитися, ти одну половину даєш йому, а іншу залишаєш собі. — Геронде, а яке місце людська справедливість посідає в духовному житті? — Людська справедливість призначена не для людей духовних, а для того, щоб служити гальмом для людей світу цього. Якщо духовна людина покладає надію на людську справедливість, то вона нерозумна, тому що в порівнянні зі справедливістю Божественною людська дорівнює нулю. Але навіть і людина мирська, домігшись чогось у цьому житті, застосовуючи людську справедливість, не буде мати справжньої радості й душевного спокою. Припустимо, два брати володіють ділянкою землі площею десять стрем1. За людською справедливістю кожен з них має взяти собі по п'ять стрем, але за справедливістю Божественною кожен повинен взяти стільки, скільки йому необхідно. Тобто, якщо в одного брата семеро душ дітей, а в іншого тільки двоє чи якщо один отримує високу зарплату, а інший малу, то більшу частину землі варто взяти тому, хто відчуває більшу потребу. Якщо в цьому випадку другий брат візьме собі стільки ж, скільки й перший, — це буде несправедливо. Однак людина мирська не бере до уваги того, що її брат ледь зводить кінці з кінцями. Не мислячи духовно, така людина не розуміє, що розділити маєток так, як збирається зробити вона, буде несправедливістю. "Тобі варто пояснити своїм домашнім, що твій брат бідує, щоб вони погодилися з тим, що більшу частину ти віддаси йому", — говориш такій людині. А у відповідь чуєш: "Чому? Адже [розділивши маєток навпіл] я зовсім не чиню стосовно нього несправедливо". Однак якби той, хто говорить так, був духовною людиною, то, навіть незважаючи на опір дружини й дітей, йому варто було б переконати їх прийняти те, що погодиться дати їм брат, який живе в нужді. Якби бідний брат сказав: "Ти візьмеш собі одну стрему", то іншому варто було б взяти собі одну й не сказати ні слова, щоб брат, який взяв собі більшу частку, відчував себе вільно. Як не глянь, але найсправедливіший розподіл відбувається за Євангелієм. Мене вражає великодушність Авраама. Коли пастухи Лота й Авраама стали сваритися через пасовища, Авраам пішов до Лота й сказав: "Негоже нам з тобою сваритися, адже ми родичі. Яка сторона тобі більше до серця? Хочеш піти праворуч чи ліворуч?". Лот хоча і частково, але вчинив з людських спонукань, він вибрав Содом і Гоморру, тому що там були зелені луги, гарні пасовища для худоби2. І якої ж біди йому потім довелось там сьорбнути! А Авраам, спонукуваний Божественною справедливістю, бажав зробити приємність Лотові. Те, що Лот поселився в кращому місці, навіть принесло Аврааму радість. Правосуддя Боже— Геронде, що таке правосуддя Боже? — Правосуддя Боже — це довготерпіння, яке має в собі також смиренність і любов. Бог дуже справедливий, але Він і досить співчутливий3, і Його співчуття перемагає Його справедливість. Щоб тобі було зрозуміло, наведу такий приклад: якщо людині ніколи не випадало сприятливої нагоди почути про Бога, то Бог буде судити її не відповідно до того стану, в якому вона перебуває, а відповідно до того стану, в якому вона перебувала б, якби Його пізнала. Бо в протилежному випадку Бог не був би справедливим. У Божественної справедливості свої математичні закони: іноді один плюс один дорівнює двом, а іноді — двом мільйонам. — Геронде, а у який спосіб Божественна справедливість здійснюється над людиною, яка допускає якусь погрішність? — Людська справедливість говорить: "Ти допустив погрішність і повинен бути покараний", а справедливість Божественна: "Ти визнаєш свою помилку й каєшся? Отримуєш прощення". Подивися, якщо людина, яка вчинила злочин, щиро кається й сама зізнається у вчиненому — хоча на неї ще не впало і найменшої підозри, — то навіть людський закон ставиться до неї поблажливо. І якщо така людина поблажливо судиться навіть людьми, то наскільки більше полегкості робить їй Бог — праведний і співчутливий Суддя. Усі ми перебуваємо в руках Божих. Бог спостерігає за нами й бачить достеменно все, Йому відкрите серце кожної людини. Він не буде до нас несправедливим. Оскільки є Божественна справедливість, Божественна винагорода й — що найважливіше — оскільки Бог нас любить, то все добре, що робить людина, не пропадає марно. Тому той, хто прагне до справедливого ставлення людей, — людина нікчемна, зовсім недорозвинена. Я помітив, якщо людина, з якою повелися несправедливо, ставиться до того, що відбулося так, як цього вимагає Божественна правда, то Бог виправдовує її ще в цьому житті. Пам'ятаю, як після війни до нас у частину приїхав генерал вручати ордени. Мене в той день не було. Коли генерал вигукнув моє прізвище, з шеренги вийшов один мій товариш по службі, родом з Фессалії, і отримав нагороду, яка призначалася мені. Інші солдати промовчали, тому що в ті часи за такий обман в армії саджали до в'язниці. А коли генерал поїхав, той солдат зі страху, що інші поб'ють його до півсмерті, сховався. І до мене, коли я повернувся в частину, він боявся підійти. Ходив, ходив колами й нарешті сказав: "Пробач мені, я зробив те і те". — "Ну й правильно зробив, що взяв цей орден! — відповів йому я. — Що б я з ним робив?" Потім він одягав цей орден на паради. А через сорок років сюди в монастир приїхав командувач Першої Армії з Фессалії й привіз мені нагороду — орден Олександра Македонського. Побачивши його, я не міг стримати посмішки. Через сорок років! І мене вразило те, що маршал приїхав з Фессалії — з батьківщини того солдата, який отримав тоді мою нагороду. Бачите, як буває! Якщо ж ми прагнемо до того, щоб з нами чинили справедливо, то, в остаточному підсумку, втрачаємо й те, до чого прагнемо тут, і те, що Христос готує нам у житті вічному за те, що ми перетерпіли несправедливість. Тобто через нікчемні речі губимо найголовніше, вічне. Бо так чи інакше все земне нікчемне. Навіщо ж воно нам потрібне? Те, на що чернець має право, Христос зберігає для життя іншого— Геронде, що значить "мати право" на що-небудь? — "Мати право" — це мирська логіка. Чим більше в людині мирського, тим більше "прав" вона має. Чим більше в ній духовного, тим меншими вона володіє правами. Особливо чернець — у нього є самі лише обов'язки, він не має права ні на що. Я хочу сказати, що чернець не повинен мати ні до кого ніяких претензій. Заради Христової любові чернець відмовився від усього, тому, якщо він прагне мати в цьому житті якісь права, це явна помилка. Поводячись таким чином, чернець ображає Христа, ображає чернецтво. Люди світу цього "мають право" на багато що — на те вони й мирські. Але те, на що має право чернець — та й просто людина духовна, — зберігає для майбутнього життя Христос. Тенденція "маю право" сьогодні охопила не тільки майже всю [мирську] молодь, але й молодих ченців. Деякі з них не знають ні того, навіщо вони стали ченцями, ні того, що таке чернецтво взагалі. Тому вони й носять у собі це "маю право", володіють мирським духом, [духовно] непоясненою логікою, людською справедливістю — стосовно всього. Ця людська справедливість, що почалася з європейського духу, проникла вже й у чернецтво. У нинішню епоху в чернецтві нерідко можна зустріти такий дух: "Я не завдаю своєму ближньому ніяких неприємностей і не хочу, щоб він завдавав неприємності мені. Я ж його не ображаю, у мене все в порядку". Деякі ченці кажуть так: "Я свою роботу зробив: де повинен був допомогти — допоміг, усе, що треба було закінчити, — закінчив. У мене все в порядку. А що інша робота? Вона не моя. Я йду геть — іду в келію здійснювати своє чернече правило". Такі люди не замислюються над тим, що їхній брат немічний чи в нього болить голова, і тому він не може виконати якусь роботу або ж працює менше, тому що був на цілонічному чуванні й повернувся дуже стомленим. Або ж кажуть так: "Це моя порція їжі. Я маю на неї право", не думаючи про те, що їх ближній слабший або ж його організм споживає більше енергії й він має потребу в посиленому харчуванні. У результаті всього цього, [тілесно] перебуваючи в духовному середовищі, вони доходять до того, що мають мирський спосіб мислення й стають бездоганними людьми... світу цього. Знаєте, як це боляче — бачити людей духовних, які ставляться до всього по-мирському? Тобто я помітив, що багато хто із ченців — хто більше, хто менше, — постячи, молячись, ходячи на службу, виконуючи призначений послух, носячи чернечі одежі, живучи за чернечим розпорядком, ставляться до всього не духовно, а по-мирському. Вони стежать, як би їм не сказали образливого слова, як би до них не поставилися несправедливо. Тобто ці ченці перебувають у рамках мирської справедливості, а дехто не доростає навіть до неї. І ось спробуй-но тепер прийти з ними до духовного взаєморозуміння! Ці ченці намагаються влаштувати все так, щоб у майбутньому полегшити Христові бухгалтерські розрахунки зі собою [щоб Він не залишився перед ними в боргу]! Притому, що Христос дивиться на ступінь несправедливості, яку терпить кожна людина, і на ступінь її жертовності для того, щоб віддати їй відповідну винагороду, ці люди бажають самі зробити [для Христа] розрахунки [своїх заслуг]. Я обурений взагалі тим напрямком думок, який бачу в деяких сучасних ченців. Ну абсолютно людська справедливість! Проте як людська справедливість укладається в життя духовне? На людській правді далеко не поїдеш, навіть у житті мирському — що вже казати про життя духовне! Коли я мешкав у спільножитному монастирі, всі тамтешні мешканці раз по раз намагалися піти на якусь жертву. Цей дух панував скрізь: за роботою, на трапезі. Думали спочатку про свого ближнього і тому жили, немов у Раю. Приміром, сидячи за трапезою, чернець намагався з'їсти менше, щоб іншому дісталося побільше. Навіть якщо сам він не відрізнявся богатирським здоров'ям, то не надавав цьому значення. Такого ченця не турбувало, здоровий чи немічний його ближній. Чернець [просто] жертвував собою. Він не користувався навіть своєю здатністю до судження й не казав: "Якщо брат з'їсть більше норми, йому це зашкодить". Але з тієї самої хвилини, коли ченця починає турбувати те, як би його не скривдили, як би йому не перепрацюватися, як би не пропала його праця, — він немов перестає вірити в те, що є Бог, що існує життя інше, що кожного чекає грядущий Суд і божественна відплата. Та хоча б він потрудився трохи більше [за інших] — ця праця теж не буде даремною. Даремною буває лиш праця тварин. Але навіть і ці нещасні створіння жертвують собою заради нас! І це незважаючи на те, що мучаться вони з нашої вини. Бо після злочину праотців природа стогне разом з людиною, співчуває їй. Як це страшно! Подивіться, як мучаться дикі тварини, яких ранять мисливці! Покалічені, з поламаними ногами, вони не можуть втекти від великих хижих звірів, які їх терзають і пожирають. І при цьому нещасні не мають ні найменшої відплати! Якщо людина не розуміє цього, то вона не людина. Бог дав їй розум саме для цього: щоб вона здійснювала правильну роботу й знаходила свій шлях. Я кажу зараз не про те, щоб ви вичавлювали із себе останні соки, але про те, щоб мали любочестя. — Тобто, Геронде, Ви хочете, щоб наші серця тремтіли від гарячого бажання дати ближньому полегшення й заспокоєння... — Так, тому що, намагаючись полегшити долю ближнього, дати йому спокій і при цьому цілком віддаючи себе в руки Божі, ти не знесилюєшся. А от якщо, знесилившись, скажеш про це [іншим], то всі твої труди сходять нанівець. Що, думаєш, Христос нагородить тебе за те, що ти скаржишся на свою гірку долю? [Якщо й "нагородить", то] хіба що ляпасом. Наскільки можливо, намагайтеся здійснювати ту роботу, про яку я говорю. Це і є те духовне діяння, яким ви повинні займатися. Для того, хто не здійснює цього діяння, не буде користі навіть від аскетичних подвигів, тому що його радіостанція працює не на тій частоті, що радіостанція Божа. А коли так, то й все інше сходить нанівець: і поклони, і піст... Я не кажу, що всього цього робити не потрібно, але не слід думати, що, якщо ми виконуємо всі ці подвиги, в нас усе в порядку. Люди створили собі інше "євангеліє"— Геронде, у якому випадку людина може називатися справедливою? — З мирської точки зору справедлива та людина, судження якої засноване на людській справедливості. Однак досконалою є людина, що справедлива не за [законами] людської справедливості, а за Божественною правдою. У цьому випадку її благословляє Бог. Ніколи не домішуючи до своїх дій свого "я" і власної вигоди, я, можна сказати, змушую Бога послати мені Божественну Благодать. Будь-яка, навіть найдосконаліша людська правда завжди має в собі людські начала. І поки в людині духовній жива правда людська, Дух намагається вивергнути з неї цю правду — як чужорідне тіло, а людина б'ється, то перемагаючи, то зазнаючи поразки, і душевно знесилюється. Проте, набувши Божественної правди, людина очищується4 і приймає Божественне просвіщення. — Геронде, якщо я скажу людині, яка стверджує, що її несправедливо скривдили, про те, що існує Божественна справедливість, чи допоможуть їй ці слова? — Ні, краще скажи їй так: "Поглянь на те що відбувається духовно, як заповідає Євангеліє". Адже якщо ти скажеш їй про те, що існує Божественна справедливість, то вона і справді повірить, що інші її скривдили, тоді як насправді, можливо, вона сама скривдила їх. Ні, справді, у мене болить душа. Я знався з чоловіком, котрий регулярно ходив до храму, постив, виконував інші призначені християнинові дії й думав про себе, що живе духовно. Притім, що в нього було п'ять квартир, дві зарплати й жодної дитини, він не давав бідним ні драхми милостині. "Ну, добре, — сказав я йому, — адже в тебе стільки незаможних родичів. Чому ж ти не допоможеш їм? Що ти будеш робити з такою кількістю грошей? Роздай їх вдовам, сиротам..." І знаєте, що він мені на це відповів? "То що ж, — каже, — якщо моя сестра вдова, то виходить, я не повинен брати з неї грошей за квартиру?" Коли я це почув, мені кров ударила в голову! Ось вона — правда світу цього! "Коли діти, які не мають що їсти, не мої, а чужі, — думає така людина, — то я за них не відповідаю. Я нікого не кривджу. Та Боже мене збав, щоб я когось скривдив!" Такі люди знаходять спосіб заспокоювати свій помисел, однак вони не отримують справжнього заспокоєння. Керуючись людською логікою, мирською справедливістю, ці люди залишаються байдужими — у той час, як на їхніх очах діється щось серйозне [що потребує їхньої участі]. Як же вони відчують після цього щось духовне? Є люди, які можуть пожертвувати комусь цілий будинок, але водночас, коли хтось заборгує їм плату за квартиру, вони подають на нього в суд. Як ви це можете пояснити? — Геронде, це пояснюється правдою людською? — Це навіть і не правда людська. У таких людей і людської правди — кіт наплакав. З одного боку, жертвують комусь сто тисяч драхм, а з іншого — через тисячу драхм торгуються з таксистом і тягнуть його в поліцію. Ну як ви це поясните? — Можливо, Геронде, у них не все в порядку з головою? — Ні, з головою у них якраз усе в порядку. — Можливо, Геронде, вони дають милостиню з гордині, щоб відчути від цього задоволення собою? — Ага, ось у цьому вся справа! Вони жертвують багато з гордині й роблять це не во славу Божу, а для того, щоб прославитися самим. Такі люди можуть пожертвувати іншим навіть все, що в них є, однак любові вони не мають. Сьогодні [серед людей] панує якийсь порочний дух. Навіть духовні люди прагнуть до юридичної справедливості й при цьому ще стверджують, що вірують у Бога. "Ти маєш право на те, я маю право на се..." О, якби серед людей не було цього "євангелія здорового глузду", жахливого "здорового глузду"! "Нехай мене не вважають за дурника", — кажуть такі люди. Ви знаєте, що християни доходять до того, що подають [один на одного] у суд? Вони не повинні були б звертатися до суду, навіть якби правда була на їхньому боці, — тим паче, якщо вони не мають рації! Ось тому деякі й зневірюються — з вини таких християн. Люди бачать, що хтось ані до церкви не ходить, ані чувань не здійснює, а, проте, не доходить до такого, як якийсь християнин, що відвідує храм, буває на цілонічних чуваннях, здійснює все, що призначено, і при цьому тягне в суд якогось бідняка за те, що той винен йому трохи грошей. І робить це тільки й тільки для того, щоб "відстояти свої права". Я запитав одного чоловіка, що збирався подати до суду на того, хто заборгував йому якусь суму: "Ти що, терпиш нужду? Чи в тебе більше дітей [ніж у твого боржника]? Або, можливо, твоя дружина наполягає на тому, щоб ти подавав до суду, і тому ти перебуваєш у скрутному становищі?" — "Ні, — відповідає, — я роблю це для того, щоб домогтися справедливості". Що тут скажеш! Звичайно, відіграло свою роль і те виховання, котре деякі люди отримали в дитинстві в певних близькоцерковних колах. Ось уже багато років мені з пам'яті не виходить такий випадок. В Будинку дитини несли послух сестер милосердя дівчата з одного християнського сестринства, у якому давали обітницю не виходити заміж. Якось одне маля занедужало, і йому знадобилося зробити обстеження, пов'язане з радіаційним опроміненням. Лікар попросив сестер прийти йому допомогти, однак жодна із сестринства навіть не поворухнулася — побоялися радіації. Але почнемо з того, що раз вони дали обітницю не виходити заміж, то питання взагалі не вимагало обговорення. Якби вони збиралися заміж, то це ще нічого, страх був би якось виправданий. Але ж вони були людьми духовними, і тому їм потрібно було проявити жертовність навіть у тому випадку, якби вони збиралися створювати сім'ї. Було б [духовно] правильно, якби ці сестри посварилися, відстоюючи своє право пожертвувати собою. Але тоді справа скінчилася тим, що на допомогу лікареві поспішила інша медсестра — не із сестринства. Ця дівчина не тільки не жила життям духовним, але й збиралася заміж, однак їй стало шкода маля. І найгірше, що таких людей не мучить совість за подібне, оскільки вони твердять: "Вся ця [самопожертва] не для нас. Ми живемо для духовних занять". У них може навіть виникнути і такий помисел: "Ну що ж: комусь до душі жертвувати собою, а мені от більше подобається спокійне безтурботне життя...". Іноді вони навіть можуть засуджувати того, хто приносить себе в жертву, і говорити, що він не досяг духовного стану. Але Христос перебуває там, де благородство і великодушність, там, де дух жертовності, непомітність і бажання залишатися в невідомості. — Геронде, якщо бачиш людину в скрутному становищі, то хіба не потрібно поспішати їй на допомогу незалежно від того, чи стомився ти сам, чи хворий? — Так, звичайно! Але, знаєте, я помітив, що багато духовних людей зростили в собі мирське мудрування. Вони створили своє власне мирське "євангеліє" — "євангеліє", яке зшите за їхніми мірками. "Християнин, — кажуть такі люди, — повинен мати почуття власної гідності, йому не можна вдаряти лицем в багнюку, не можна здаватися дурником". Тобто такі люди до всього ставляться з мирською логікою і правдою. "Я маю на це право! — каже така людина — Я його не кривджу й не хочу, щоб він кривдив мене!" І при цьому вона заспокоюється тим, що має рацію. У такій людині видимі всі прояви правди мирської. Любочестя в неї нема, жертовності в неї нема — нічого в неї нема Вона створила своє власне "євангеліє" і не має з Богом ні найменшого споріднення. Ех, ну хіба може її після всього цього осінити Божественна Благодать? Коли я служив в армії, один радист з військового аеродрому приходив до нас у частину за позивними5, і ми з ним спілкувалися. У миру він одержав богословську освіту, а в частині навіть виголошував [перед товаришами по службі] проповіді. Однак усі називали його "Єзуїт"6, тому що він не тільки ні в чому не жертвував собою, але не хотів просто допомогти іншому навіть найменшим. Іноді я його просив: "Ти ж однаково йдеш на аеродром, будь ласка, захопи ось ці позивні для такого-то радиста". Але він нізащо не погоджувався. "Ні, — казав, — я ходив за своїми позивними, а він хай іде за своїми". Він заспокоював свій помисел тим, що не чинить щодо іншого несправедливо. Але ж Христос говорить, що треба йти з кимось дві милі, якщо тебе не просто просять, але й змушують до того, щоб пройти одну7. Він не каже: "Якщо хтось просто попросить у тебе сорочку, то віддай йому й верхній одяг", але заповідає: "Хто захоче судитися з тобою й взяти в тебе сорочку, то віддай йому й верхній одяг"8. Христос дає нам таку заповідь, а людина, котра вважає себе духовною, каже: "Я ходив за своїми, а він хай іде за своїми"? Тобто вона однаково що каже: "Знайшли дурника! Мене просять про одну версту, а я що, повинен йти цілих дві?" Ну то як після цього Благодать Божа наблизиться до такої людини? А от якщо хтось [дійсно] застосовує до себе цю євангельську заповідь і водночас як його змушують пройти одну милю, йде більше, то потім починає працювати Христос. І той, хто змушував цю людину йти [разом з ним], духовно змінюється й з подивом чухає потилицю: "Ну, — каже, — й діла! Я його запріг тільки на одну версту, а він, дивися, в яку далечінь понісся! Ось це доброта!" Якби у Христа була та мирська логіка, яка властива сьогодні багатьом "духовним" людям, то Він не залишив би Свого Небесного Престолу, щоб зійти на землю, постраждати й перетерпіти розп'яття від нас — окаянних людей. Однак у цьому — по-людському — "неуспіху" Христа була прихована таємниця спасіння всіх людей. Бо чого тільки Він не зазнав заради нашого спасіння! Він применшив Себе настільки, що люди били Його й говорили: "Проречи, хто вдарив Тебе?" Тобто євреї знайшли собі забаву, знущаючись із Христа! Знаєш, як мені було гірко, коли, будучи маленьким, я бачив, як інші хлопці грають у чижа? І євреї затіяли ту ж гру... з Христом! "Пророкуй, хто той, що вдарив Тебе?"9. О, як це страшно! А ми прагнемо до християнства без розп'яття, до "християнства миттєвого воскресіння". Ми переробляємо християнство, чернецтво так, як нам хочеться. Ми не бажаємо ні в чому себе обмежувати. Однак, для того, щоб пережити надзвичайне, ми повинні жити надзвичайно. Зноски: 1 Стрема — міра площі, що дорівнює 1000 м2. — Прим, перекл. 2 Див.:Бут.13:1-13. 3 Грецьк. «πολυεΰσπλαχ νος» — слов, "многоблагоутробний". — Прим перекл. 4 «Λαμπικάρισμα», від дієслова «Λαμπικάρω» — очищати, дистилювати; прочищати, проціджувати; ставати прозорим. — Прим, перекл. 5 В армії Старець був радистом. 6 Єзуїти — заснований Ігнатієм Лойолою у XVI столітті католицький чернечий орден, відомий суворою внутрішньою дисципліною і використанням крайніх засобів для досягнення своїх цілей. В переносному значенні єзуїтами називають людей, які строго дотримуються правил формального благочестя, але не мають при Цьому відповідного внутрішнього стану. 7 Пор.: Мт. 5: 41. 8 Пор.: Мт. 5:40. 9 Лк. 22:64. [ Повернутися до змісту книги: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. ] [ Cкачати книгу: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. ] [ Купити книгу - Паїсій Святогорець "Духовна боротьба" ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
[
