Про те, що самовиправдання відганяє від нас Благодать Божу

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 3.

Духовна боротьба

Частина друга - Про справедливість і несправедливість

Самовиправдання перешкоджає духовному успіху

- Геронде, що мають на увазі, коли кажуть, що у Святому Письмі не зустрінеш самовиправдання?

— Те, що самовиправданню певним чином не знаходиться виправдання.

— А я, Геронде, коли виправдовуюся, то вже вчорашнім числом розумію, що ченцеві самовиправдання не личить.

— Воно йому не просто не личить — самовиправдання не має нічого спільного з духовним життям. Необхідно зрозуміти, що, виправдовуючи себе, я перебуваю в стані хибному. Я перериваю зв'язок з Богом і позбавляю себе Божественної Благодаті. Адже Божественна Благодать не приходить до людини, котра перебуває в неправильному стані. З того моменту як людина виправдовує те, чому нема виправдання, вона відокремлює, ізолює себе від Бога. Простір між людиною й Богом заповнює ізоляційний матеріал, ніби [духовний] каучук. Хіба через каучук може пройти електричний струм? Ні, не може, він для струму непроникний. Так і для Божественної Благодаті нема більш сильного ізолюючого матеріалу, ніж самовиправдання. Виправдовуючи себе, ти немов будуєш стіну, яка відділяє тебе від Бога, і в такий спосіб перериваєш з Ним будь-який зв'язок.

— Геронде, Ви часто кажете: "Будемо намагатися принаймні не опинитися нижче духовного прохідного балу?" Що це за духовний прохідний бал?

— Духовний прохідний бал — це смиренне визнання своєї помилки, а також відмова від самовиправдання хоча б тоді, коли людині вказують на те, у чому вона винна, і вона усвідомлює свою провину. Ну а не виправдовувати себе, коли звинувачують у тому, у чому ти не винен, — це вже найвищий бал з плюсом. Той, хто виправдовує себе, не тільки не процвітає, але й не має внутрішнього спокою. Бог не стратить нас за якусь зроблену нами помилку, однак і нам самим не слід виправдовувати себе за цю помилку й вбачати її чимось природним

— А якщо мені роблять зауваження за якусь помилку, але я не можу зрозуміти, наскільки велика моя провина, чи варто запитати про це, щоб іншого разу бути уважнішою? Чи все-таки краще промовчати?

— Якщо твоя провина на п'ять відсотків, а ти звинувачуєш себе на двадцять п'ять, то хіба ти не залишаєшся з прибутком? Звинувачуй себе про запас, щоб не прогадати. Це і є те духовне діяння, яке ти повинна робити: відшуковувати свою погрішність і ловити себе на місці злочину. В іншому випадку ти боїшся розлучитися зі своїм "я", виправдовуєш його, і, зрозуміло, внутрішнього спокою не матимеш.

— Геронде, а чи має користь людина, котра, виправдовуючись за звичкою, згодом усвідомлює свою помилку і розкаюється?

— Принаймні, у такої людини накопичується досвід. Якщо вона -використає цей досвід належним чином, то це піде їй на користь. А якщо Бог скаже: "Ну, оскільки вона зрозуміла свою помилку й покаялася, треба їй щось дати", то ця людина отримає і якусь "субсидію", але вже з іншого [духовного] фонду — з Фонду Покаяння.

Причиною того, що людина виправдовує себе, є її егоїзм

— Геронде, якщо я не знаходжу виправдання вчинкам інших, значить, у мене жорстоке серце?

— Не знаходиш виправдання іншим, а знаходиш для себе? Але тоді дуже скоро і Христос не знайде для тебе виправдання. Якщо людина діятиме злобливо, то її серце може в одну мить стати твердим, як камінь. А якщо вона діятиме з любов'ю, її серце може в одну мить стати дуже ніжним. Набудь материнське серце! Як поводиться мати: вона все прощає [своїм дітям] і іншого разу робить вигляд, що не зауважує [їхніх витівок].

Той, хто правильно здійснює над собою духовну роботу, для всіх знаходить зм'якшуючі провину обставини, всіх виправдовує, тоді як для себе не шукає виправдання ніколи — навіть якщо має рацію. Він завжди називає себе винним, оскільки думає про те, що не використовує тих сприятливих можливостей, які йому даються. Приміром, якщо така людина бачить, як хтось краде, то думає про те, що й сам крав би ще більше, якби збився з правильного шляху. "Бог мені допоміг, — каже така людина, — однак я приписав Його дари собі самому. Це злодійство більше, ніж те, що робить мій ближній: різниця лише в тому, що його крадіжка помітна, а моя залишається прихованою". Таким чином, людина зі строгістю засуджує себе й з поблажливістю судить ближнього. Або, побачивши в ближньому якийсь — великий чи малий — недолік, така людина виправдовує його, включаючи в роботу добрі помисли. Вона думає про те, що й сама має недоліки, які помітні іншим. Адже якщо постаратися, то в собі можна відшукати безліч недоліків! Тоді виправдання ближнього стане дуже легкою справою. Скільки ж ми дров наламали! "Гріхів юності моєї і переступів моїх не згадуй, Господи4.

— Геронде, буває, коли мене просять про допомогу, я охоче її надаю, але в поспіху щось трішки псую, а потім, коли мені роблять зауваження, намагаюся виправдатися...

— Якщо, бажаючи зробити добру справу, ти щось трішки зіпсувала, то тобі потрібно [смиренно] прийняти зауваження за зроблену помилку — щоб одержати винагороду сповна Диявол дуже лукавий. Своє ремесло він знає просто блискуче. То що ж — хіба він не використає свій багаторічний досвід? Це він підбурює тебе виправдовуватися, щоб ти не мала користі від зробленого тобою добра. Якщо ти бачиш, як людина, обливаючись потом, звалює на плечі якусь ношу і хочеш перекласти її на свої плечі, щоб їй полегшало, то це, можна сказати, природно. Побачила, як вона несла на собі цю вагу, і, спонукувана любочестям, поспішила їй допомогти. Однак бажання перебрати на себе вагу завданої несправедливої образи має набагато більшу ціну. Якщо нам дають зауваження і ми відразу починаємо виправдовуватися, це свідчить про те, що в нас ще повною мірою живе мирське мудрування.

— Геронде, так у чому ж причина самовиправдання?

— В егоїзмі. Самовиправдання — це падіння, воно виганяє Благодать Божу. Людина повинна не тільки не виправдовуватися, але й полюбити ту несправедливість, що здійснюється стосовно неї. Адже що як не самовиправдання вигнало нас із Раю? Хіба не в цьому полягало Адамове падіння? Коли Бог запитав Адама: "Можливо, ти вкушав від древа, з якого Я заборонив тобі вкутати?", Адам не сказав: 'Так, Боже мій, згрішив", але став виправдовуватися: "Жінка, яку Ти мені дав, дала мені від древа, і я їв". Цим він ніби сказав Богу: "Це Ти винен, тому що Єву сотворив Ти". Але хіба Адам був зобов'язаний слухати Єву в цьому питанні? Бог задав те ж питання Єві, але й вона почала виправдовуватися: "Змій спокусив мене"2. Якби Адам сказав: "Згрішив, помилився, Боже мій", якби Єва теж визнала свою провину, то все знову стало б на свої місця Але ні: обоє вони стали навперебій себе виправдовувати.

— Геронде, а якщо людина не розуміє, наскільки великим злом є самовиправдання, що тому виною?

— Що тому виною? Те, що винна вона сама. Без кінця виправдовуючи себе й вважаючи, що інші її не розуміють, що всі навколо несправедливі, а вона — безневинний страждалець і нещасна жертва, людина стає несамовитою, перестає володіти собою. І подумати тільки: вчинивши іноді несправедливість і провинившись перед іншими, така людина каже: "Я б, звичайно, стерпіла цю несправедливість, але не хочу вводити в гріх інших"! Тобто вона прагне виправдати себе нібито зі спонукань любові, щоб той, хто, як їй здається, її скривдив, опам'ятався і не впав у гріх! Або ж вона починає наводити цілу купу пояснень, щоб її "кривдник" не впав у гріх через те, що випадково зрозуміє її неправильно. Бачите, якою тонкою роботою займається диявол?

Той, хто виправдовується, не може отримати духовної допомоги

Я помітив, що сьогодні всі — від малого до великого — виправдовують все за допомогою якогось сатанинського помислу. Диявол для них перетлумачує все на свій лад, і таким чином, ці люди випадають з реальності. Сатанинське тлумачення — ось що таке самовиправдання.

— Геронде, а чому деякі люди заперечують будь-яке сказане їм слово?

— О, розмовляти з людиною, що звикла виправдовуватися, — це страшна справа! Це однаково, що розмовляти з біснуватим Хай простить мене Бог, але ті, хто себе виправдовують, мають "старцем" самого диявола. Це страшно вимучені люди, вони не мають у собі миру. Вони зробили самовиправдання своєю наукою. Тобто, подібно до того, як злодій всю ніч не заплющує очей і придумує спосіб щось украсти, ці люди постійно придумують способи виправдання своїх погрішностей. Інша людина обмірковує, як їй смиритися або зробити якусь добру справу, а вони придумують прямо протилежне — спосіб виправдати те, чому не може бути виправдання. Ці люди стають справжніми адвокатами! їх неможливо переконати — це однаково що намагатися переконати самого диявола. Знаєте, як я намучився з однією такою людиною! 'Те, що ти робиш, не лізе ні в які ворота, — перестерігав я її. — Тобі необхідно звернути увагу на деякі речі, ти зовсім відбилася від рук, тобі варто поводитися так-ось і так..." Однак вона знаходила собі виправдання у відповідь на кожне моє слово, а наприкінці розмови ще й заявила: 'Ти так і не сказав, що мені потрібно зробити!" — "Золота ти моя, — оторопів я, — про що ж ми тоді товкмачимо стільки часу? Ми говоримо про твої помилки, про те, що ти зайшла не туди, куди потрібно, але ж ти без зупинки виправдовуєшся. За ті три години, поки ми розмовляли, ти мене всього вимотала! Допекла до живого! Ну хіба я не сказав, що тобі потрібно зробити?" Ось так: ти наводиш людині відповідні приклади, пояснюючи, що ставитися до всього так, як ставиться вона, — це сатанинський егоїзм, попереджаєш, що вона піддається бісівським впливам і якщо не зміниться, то загине, — а вона після всього цього заявляє, що ти так і не сказав, що їй потрібно робити! Ні, правда, хіба тут не роздратуєшся? Якщо людині на все наплювати, то вона у таких випадках не втрачає рівноваги. Що б не сталося, все для неї життєві дрібниці. Але якщо ти не байдужий, то в подібних ситуаціях просто вибухаєш. Ні, все-таки щасливі вони — люди, яким нема діла ні до чого.

— Однак, Геронде, самі Ви за жодних умов не хочете залишатися байдужим...

— Брате мій, та ж байдужий, принаймні, не розтрачує себе даремно... Страждати є смисл заради тієї людини, якій боляче. Але поміркуймо: вимотуєшся заради неї, говориш їй стільки всього, а вона зрештою заявляє: 'Ти не сказав, ідо мені робити" — і виправдовує те, ідо не можна виправдати. Так з людини вона перетворюється на демона! Як це страшно! Якби вона подумала хоча б про те, скільки ти витратив сили, щоб їй допомогти, то змінилася б хоч трішки. Я вже не кажу про те, щоб вона відчула, як тобі за неї боляче. Та куди там: вона бачить, як ти страждаєш, бачить, як ти б'єшся, мучишся, і на все це заплющує очі!

— Геронде, якщо ти говориш людині, яка виправдовує якусь свою негідну витівку, що не самовиправдання, а вона, бажаючи довести, що не не самовиправдання, продовжує себе виправдовувати, то чи є в неї можливість виправитися?

— Та де ж їй виправитися? Вона розуміє, що зробила помилку, тому що зазнає мук, але через егоїзм не хоче її визнати. Це дуже страшно!

— Так, але при цьому вона заявляє: "Ти відмовляєшся мені допомогти. Я прошу тебе про допомогу, а ти не хочеш навіть запросити мене для бесіди. Ти ставишся до мене з презирством".

— Ну то й що — такий стан теж починається з егоїзму. Цим людина ніби каже тобі: "Це не я, а ти винен у тому, що в мене все так погано!" Так-так, деякі люди інколи доходять і до цього. Дай їм спокій: не потрібно витрачати на них час, оскільки ти їм не допоможеш. За таку людину не несе відповідальності ні її духівник, ні — якщо вона живе в монастирі — ігумен або ігуменя. Це не людський, а сатанинський егоїзм. Людським егоїзмом страждає той, хто, не смирившись настільки, щоб сказати "пробач", все-таки не стане й виправдовуватися. Але той, хто грішить, виправдовує себе, перетворює своє серце на бісівське пристановище. Якщо така людина не розтрощить свого "я", то буде робити усе більше й більше прорахунків і її без усякої користі буде розтрощувати власний егоїзм. Якщо людина не знає, яким злом є самовиправдання, у неї є зм'якшуючі провину обставини. Але коли вона дізналася про це — сама чи зі слів інших, — то зм'якшуючих провину обставин у неї нема.

Коли хочеш допомогти людині, що звикла виправдовуватися, будь дуже уважним. Тому що, коли вона виправдовується, це значить, що в неї багато егоїзму, і тому іноді відбувається таке: ти кажеш їй, що вона вчинила неправильно, а вона, оберігаючи свою "бездоганність" і доводячи [що не маєш рації саме ти], починає додавати брехню до брехні й самовиправдання до самовиправдання. У цьому випадку вже ти, хто вказав їй на її неправоту, стаєш причиною того, що ця людина виявляється ще більшим егоїстом і брехуном, ніж була раніше. Побачивши, що вона продовжує виправдовуватися, припиняй що-небудь їй втовкмачувати, а молися, щоб Бог її просвітив.

Якщо ти не виправдовуєш себе, тебе Бог виправдає

— Геронде, часто, коли мені роблять зауваження, я, думаючи, що потрібно дати якісь пояснення, починаю: "Так, це так, проте не знаю, чи те ви подумали..."

— Та навіщо тобі всі ці "проте" і " чи те"? У цьому "чи те" нема... солі!3 І воно все псує. Якщо роблять тобі зауваження, говори: "Прости. Твоїми молитвами в подальшому я буду уважнішою".

— Геронде, а якщо хтось, бачачи, як я роблю той чи інший проступок, приходить до помилкового висновку, чи потрібно пояснювати, що спонукало мене вчинити так, а не інакше?

— Якщо є в тебе духовна сила, тобто смиренність, то визнай себе винною і нічого не пояснюй. Дозволь Богові тебе виправдати. Якщо не скажеш ти сама, то згодом за тебе скаже Бог. Подивися, адже коли брати продавали Йосипа в рабство4, він не сказав [ізмаїльтянським купцям). "Я їхній брат, а не раб. Мій батько любив мене більше ніж всіх своїх дітей". Він не мовив ні слова, зате потім Бог сказав Своє слово і зробив його царем5. Що ж ти думаєш — Бог не сповістить [людей про те, як все відбувається насправді]? Якщо Бог, заради твоєї користі, відкриє людям правду, то добре. Але, якщо Він її не відкриє, це теж буде заради твоєї користі. Коли хтось чинить з тобою несправедливо, думай про те, що він робить це не зі злості, а просто тому, що побачив все в такому світлі. Якщо в цієї людини нема злоби, то мине якийсь час, і Бог сповістить її про правдивий стан справ. І тоді людина ця зрозуміє, що була несправедлива до тебе, і покається. Бог не сповіщає людину тільки в тому випадку, якщо в неї є злоба, оскільки радіостанція Бога працює на частоті смирення і любові.

— Геронде, а чи можна просити в людини пояснення після якогось непорозуміння між тобою і нею?

— У тебе що, зіпсувався помисел [про цю людину]?

— Ні.

— Якщо твій помисел не пошкодився, то нема необхідності й у тому, щоб людина щось тобі пояснювала.

Якщо ж твій помисел пошкодився, то непогано почути якісь пояснення, щоб він не пошкодився ще більше.

— Геронде, але якщо прагнеш порозумітися не з метою виправдатися, а просто розповідаєш про своє ставлення до тієї чи іншої події, про те, що спонукало тебе діяти так чи інакше?

— Це теж ні до чого. Краще сказати "прости" і втриматися від пояснень, за винятком тих випадків, коли їх у тебе просять. Тоді вже смиренно розкажи, як усе відбулося.

— Тобто, Геронде, у яких випадках пояснення необхідні?

— Вони необхідні в тих випадках, коли мова йде про непорозуміння, яке стосується інших людей. Тоді людина зобов'язана дати пояснення, щоб якось виправити стан справ. А ще буває, що людина занадто чутлива, має якусь частку егоїзму, і якщо вона не порозуміється, це може її травмувати. У такому випадку найкраще, якщо вона пояснить, що спонукало її зробити той чи інший крок.

— Іноді, Геронде, ми не можемо відрізнити самовиправдання від пояснення.

— Самовиправдання не приносить спокою душі, тоді як пояснення приносить їй спокій і мир.

Хто досліджує себе правильно, той себе не виправдовує

— Геронде, чому, навіть відчуваючи, розуміючи свою [духовну] слабкість, я все одно виправдовуюся?

— Ти виправдовуєшся саме тому, що ще не відчула своєї слабкості. Якби відчула, то не виправдовувалася б. Адже ми, себелюби, труднощів зазнавати не хочемо, трудитися не любимо, часто хочемо [духовно] розбагатіти, не вдаривши при цьому палець об палець. Нам треба, принаймні, визнати, що, ставлячись до всього подібним чином, ми духовно кульгаємо на обидві ноги. Визнавши це, мусимо смиритися. Але де там! Ні працею, ні визнанням своєї немочі в нашому випадку й не пахне.

— А чи може виправдовувати себе людина, яка займається самопізнанням, досліджує себе?

— Хто вивчає себе правильно, той себе не виправдовує. Подивися: адже деякі розумні люди, поївши всі розуми, зрештою, роблять жахливі дурниці. Це тому, що підмішується бажання влаштуватися якнайзручніше. "Як би влаштуватися зручніше, — розважає така людина, — як би зробити так, щоб було добре мені самій".

— Геронде, а той, хто себе виправдовує, не бачить своїх падінь у духовному житті?

— Диявол обманює таку людину у всьому, що б вона не робила, і ця людина знаходить виправдання всьому: власному свавіллю, упертості, егоїзму, неправді.

— А якби така людина оцінювала себе, дивлячись, як у дзеркало, у святоотцівські твори й особливо у Святе Письмо, то хіба це не допомогло б їй?

— Для людини, яка мислить правильно, духовно, Святе Письмо й книги Святих Отців розв'язують всі труднощі. Вона розуміє зміст написаного чітко і ясно. Однак якщо людина не займається духовним діянням і її душа не очищена, то навіть Святе Письмо їй не допоможе, оскільки все прочитане така людина витлумачує навпаки. їй краще відкривати помисел своєму духівникові й не намагатися самому витлумачувати зміст прочитаного. Приміром, читаючи Старий Завіт, така людина може витлумачити зміст прочитаного в дусі лукавства й заразитися [духовною] інфекцією. Я помітив, що деякі люди вибирають щось із прочитаного в духовних книгах і потім витлумачують це так, як їм на руку. Причина не в тому, що в них не вистачає міркування або вони неправильно розуміють зміст прочитаного. Ні, вони дають прочитаному своє тлумачення для того, щоб виправдати себе. Страшне діло! При цьому ті духовні поради, наставляння, які вони чують від інших, ці люди, як я переконався, також не завжди сприймають належним чином. Приміром, бажаючи звернути їхню увагу на щось, я розповідаю їм який-небудь випадок. Я хочу підкреслити щось одне [зовсім конкретне], але вони переривають розказану мною історію для того, щоб знайти в ній щось зовсім інше, схопитися за це "інше" і виправдати якісь свої недоліки або помилки. Тобто вони роблять все це заради того, щоб знайти виправдання своїм пристрастям. Коли я їм розповідаю про яку-небудь людину, що дійшла до жалюгідного стану через свою неуважність, вони, вислухавши історію, не замислюються про це, а кажуть: "Ну, якщо вже бувають люди в такому жахливому стані, то ми взагалі вище всяких похвал". У такий спосіб вони виправдовують себе. Так, чого-чого, а самовиправдань диявол запропонує скільки завгодно.

Самовиправдання не заспокоює душу

Душа того, хто виправдовує себе, не знаходить спокою. Така людина позбавлена втіхи. Сама вона виправдовує своє "я", але от чи виправдовує це "я" її саму? Її "я", її совість не знаходять їй виправдання, і тому душа не має спокою. Це свідчить про те, що вона винна. Наскільки ж премудро Бог усе влаштував! Він дав людині совість. Страшне діло! За допомогою жорстокості, хитрості, лестощів людина може домогтися того, чого хоче, але при цьому вона буде позбавлена й душевного спокою. А якщо людина керується совістю, то вона і без сторонньої допомоги може переконатися в тому, що збилася зі шляху.

Благодушно терпіти несправедливість — це однаково що збагачуватися духовно і відчувати радість.

А виправдовуючи себе, людина немов розтрачує якусь частину свого багатства — і радості не відчуває. Я хочу сказати, що в останньому випадку в людини нема того духовного спокою, який вона мала б, не виправдовуючи себе. А що вже говорити про того, хто себе виправдовує, будучи до того ж і справді винним! Така людина накликає на свою голову гнів Божий. Адже, по суті справи, вона займається розкраданням того, що їй не належить. їй дається багатство, а вона пускає його на вітер. Хіба може мати спокій душа того, хто пускає багатство на вітер?» Людина, яка виправдовується, себе засліплює. [Згодом] диявол знайде їй виправдання, навіть якщо така людина вчинить вбивство. "Як же ти його так довго терпіла? — каже диявол. — Так тобі треба було прикінчити його набагато раніше!" І така людина може навіть захотіти дістати від Христа винагороду за ті кілька років, які вона "терпіла"! Тобі зрозуміло? Так-так, можна й до цього дійти!

— Геронде, але якщо той, хто виправдовує себе, страждає, то чому він не хоче [перестати себе виправдовувати, щоб] припинити муки совісті, які мучать його?

— Тому що самовиправдання — це звичка. Щоб її відсікти, необхідна сила волі. Такій людині необхідно навчитися не просто не виправдовуватися, але ще й займати правильну духовну позицію. Адже якщо людина, не виправдовуючись вголос, стане все-таки носити в душі впевненість у тому, що з нею обійшлися несправедливо, то буде ще гірше, тому що якби вона сказала щось на своє виправдання, то їй би на це заперечили, і в такий спосіб вона змогла би пізнати себе й позбутися омани. В іншому ж випадку вона може нічого не говорити вголос, але про себе думати: "Правда на моєму боці, однак я мовчу, тому що я вище цього". У такий спосіб людина залишається в стані омани.

Будемо брати на себе тягар [чужих гріхів]

— Геронде, вчора Ви казали, що одне діло — це терпіння, а інше — терпимість. Що Ви мали на увазі?

— Терпіти — це не значить ставитися до когось з терпимістю. Стверджуючи, що я маю терпимість стосовно якоїсь людини, я цим однаково що кажу "У неї все дуже погано, а в мене добре, і я ставлюся до неї з терпимістю". Справжнє терпіння полягає в тому, щоб відчувати свою провину за той стан, у якому перебуває ближній, і йому співчувати. У такому ставленні до ближнього багато смиренності й любові. У цьому випадку я приймаю Благодать Божу, а мій ближній дістає допомогу. Приміром, побачивши якогось кульгавого, глухого чи наркомана, я повинен подумати так: "Якщо б я був духовно процвітаючою людиною, то я вблагав би Бога, і Він зцілив би цього нещасного". Бо Христос сказав: "Я дам вам силу творити чудеса більші, ніж сотворив Я"6. Розмірковуючи так, ми починаємо відчувати біль за ближнього й любов до нього. Якщо ж я кажу: "Еге, та чим я можу йому допомогти? Каліка він і є каліка; добре, посиджу з ним трішки — може, якраз дістану й винагороду за добру справу", то я "ставлюся поблажливо" до свого ближнього, ставлюся до нього "з терпимістю" і виправдовую себе тим, що виконав свій обов'язок.

— Геронде, а чи завжди корисно повністю брати на себе провину за якийсь чужий гріх?

— Так, якщо ти можеш понести цей тягар, то користь від цього чимала. У всьому звинувачуй себе. Забирай у ближнього провину за гріх, звалюй її собі на плечі й проси Христа, щоб Він давав тобі силу її понести. А беручи на себе тягар більший, ніж твоя справжня провина (та хоча б навіть на тобі й зовсім не було провини, але ти знаходиш спосіб довести собі, що вона все-таки є), ти ніколи не будеш приписувати своїй власній силі те, що несеш на собі чужий гріх. [Значить] ти не будеш гордитися й зможеш набувати щедру Благодать Божу. Однак потрібно обережно вимірювати свої сили й розраховувати: а чи зможеш ти нести більший вантаж? Бо якщо надірвешся, то заробиш собі грижу, зірвеш поперек...

— А що значить у цьому випадку "заробити грижу" і "зірвати поперек"?

— Ну ось, приміром, якщо ти візьмеш на себе чужий гріх, важкість якого буде перевищувати твої сили й не даси при цьому ніяких пояснень, то потім почнеш нарікати, дратуватися, засуджувати...

— Однак, якщо я дам якісь пояснення, хіба це не буде самовиправданням?

— А ось ти й намагайся дати виправдання [тільки] тому, на що не вистачило твоїх сил. На що сил вистачає, те залишай без пояснення. Приміром, якщо людина чуттєва, їй треба намагатися не піднімати [таких духовних] тягарів, які перевищують її сили. Такій людині не варто зображувати із себе силача. їй треба випробовувати себе й піддавати себе несправедливому звинуваченню з розважанням — відповідно до тієї [духовної] ваги, яку їй під силу підняти, щоб у протилежному випадку, надірвавши її надмірною чуттєвістю, ворог не вкинув би таку людину в розпач і не довів би її до непридатності.

— Геронде, а я іноді не тільки не знаходжу в собі сили стерпіти несправедливість, але ще й перекладаю на чужі плечі відповідальність за своє власне падіння.

— Ви не тільки не хочете з любові понести торбинку ближнього, але ще й свою важку торбу прагнете нав'ючити на його плечі. І не тільки на здорового, але й на слабкого! Тобі потрібно здобувати духовну відвагу, щоб бути в змозі брати на себе всю відповідальність за свій гріх. А чим більше ми будемо збільшувати свою [духовну] ношу, беручи на себе чужі гріхи, тим більше буде полегшувати важкість нашого тягаря Благий Бог — і ми станемо переживати божественну втіху.

Якщо якийсь здоровань від любові до ближнього, у якого нема сил на те, щоб перевертати тягарі, звалює на свої плечі два мішки цементу, то це вартує не так багато, як прийняття на себе тягаря чужого гріха, "присвоєння" цього гріха собі — хай навіть люди подумають, ніби саме ти дійсно згрішив. Це велика чеснота, велика смиренність.

Якось послушник одного афонського спільножитного монастиря нагрубив статутнику7, котрий був до того ж ієромонахом. Статутник, бажаючи допомогти послушникові, який читав під час богослужіння, підійшов до нього й показав, який кондак треба читати першим. Але той образився й після служби в гніві закрився у своїй келії. Пошукавши провину в собі, статутник прийняв тягар на себе й став переживати, міркуючи про те, що це він винен у тому, що брат відповів йому грубо. Відчуваючи справжні муки від докорів сумління, він не став виправдовувати свою поведінку тим, що [зобов'язаний був вказати послушникові, що потрібно читати, тому що] як статутник відповідав за те, що відбувається в храмі. Замість цього він сказав собі: "Це я винен у тому, що брат образився". І ось він пішов у келію послушника, щоб поклонитися і попросити прощення, але той замкнувся зсередини на ключ і не відчиняв. Тоді ієромонах сів у нього під дверима. Він просидів так із самого ранку до третьої години пополудню. Коли вдарили дзвони до вечірньої служби, послушник був змушений відчинити двері й вийти. Статутник опустився на коліна, поклав йому земний поклін і сказав: "Прости мені, брате, це я винен". Ось яким способом приходить Благодать Божа.

Зноски:

1 Пс. 24: 7.

2 Див. Буг. 3:11-13.

3 У Старця гра слів: «То "άλλα" δεν έχει αλάτι καί όλα τα αλλοιώνει». — Прим. перекл.

4 Див.: Бут. 37: 20 і далі.

5 Див.: Бут. 41:41.

6 Пор.: Йн. 14: 12.

7 Статутник — монах, який відповідає за дотримання богослужбового статуту і взагалі за порядок в храмі.

[ Повернутися до змісту книги: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. ]

[ Cкачати книгу: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. ]

[ Cкачати книгу в аудіоформаті: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. (на російській мові) ]

[ Купити книгу - Паїсій Святогорець "Духовна боротьба" ]

Паїсій Святогорець "Слова" (українською):		Паисий Святогорец "Слова" (на русском):
[ Паїсій Святогорець "З болем та любов'ю про сучасну людину" Том I ] [ Паїсій Святогорець "Духовне пробудження" Том II ] [ Паїсій Святогорець "Духовна боротьба" Том III ] [ Паїсій Святогорець "Сімейне життя" Том IV ] [ Паїсій Святогорець "Пристрасті і чесноти" Том V ]		[ Паисий Святогорец "С болью и любовью о современном человеке" Том I ] [ Паисий Святогорец "Духовное пробуждение" Том II ] [ Паисий Святогорец "Духовная борьба" Том III ] [ Паисий Святогорец "Семейная жизнь" Том IV ] [ Паисий Святогорец "Страсти и добродетели" Том V ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!