Про довіру до помислу

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 3.

Духовна боротьба

Частина перша - Про брань помислів

Довіра до помислу — початок омани

- Геронде, я, коли розгніваюся, стаю як бурхливий потік — не можу себе стримати.

— А чому ти не можеш себе стримати?

— Тому що вірю своєму помислу.

— Ну, раз так, то в тебе своє власне "вірую", власний "символ віри"! Вся справа в егоїзмі. Не виправдовуй свого помислу. Викидай безглуздий помисел сама, не приймай його.

— А як я можу зрозуміти, що помисел "безглуздий"?

— Ого, раз ти цього не розумієш, тоді відкривай його матінці-ігумені. І викидай помисел одним махом — слухаючись її в усьому, що вона тобі скаже. Якщо духовна людина довіряє своєму помислу, це початок омани. її розум затьмарюється гордістю, і вона може впасти в спокусу. Краще вже їй тоді зійти з розуму, тому що в цьому випадку вона буде мати пом'якшувальні обставини.

— Геронде, а хіба інші [вже] не в змозі допомогти такій людині?

— Щоб людині, яка перебуває в такому стані, пішла на користь чиясь допомога, вона і сама має собі допомогти. Повинна зрозуміти, що вірити своєму помислу, який навіює їй, що вона краща за інших, що вона свята тощо, — це омана Від такого помислу, якщо сама людина його втримує, — не відіб'єшся навіть з гармати. Щоб цей помисел відійшов, потрібно смиритися. Іноді люди, що перебувають у такому стані, просять мене помолитися за них. А чим допоможе такій людині моя молитва? Якщо вона сама залишає в собі бікфордів шнур, що його просунув у неї диявол, то знову злетить у повітря. Однаково якби людина [ яка сидить на пороховій бочці] тримала в руках ґніт і при цьому просила тебе допомогти їй уникнути вибуху!

— Геронде, я стала просто ненормальною...

— Це хто ж тобі таке сказав? Чи ж не твій помисел? [Не бійся] — я зі Святої Гори за тобою стежу. Пам'ятаю про тебе. Не стала ти ненормальною, не стала. Але ось якщо почнеш вірити своєму помислу, він точно зведе тебе з розуму. Не вір своєму помислу: ні коли він говорить, що ти пропаща, ні коли величає тебе святою.

Довіра до помислу приводить до душевних хвороб

— Геронде, якщо людина мучиться помислом, що всі навколо нібито тільки нею одною і зайняті, то як їй цей помисел прогнати?

— Цей помисел від лукавого, котрий прагне зробити людину хворою. Треба ставитися до такого помислу з байдужістю, не звертати на нього уваги. Йому не можна вірити ні на гріш. Наприклад, людина недовірлива, побачивши, як двоє її знайомих тихо розмовляють між собою, думає: "Але ж це вони мені кісточки перемивають! Не очікувала від них такого!" А люди розмовляють зовсім про інше. Якщо дати такому помислу волю, то поступово він "набере обертів" і людина дійде до того, що почне думати, начебто за нею стежать, її переслідують. Навіть якщо хтось має "незаперечні дані" про те, що оточуючі зайняті ним одним, він повинен знати, що ці "факти" підтасував настільки хитрим чином не хто інший, як сам ворог, бажаючи переконати людину [в істинності помислу, який навіює]. Який же диявол хитрий підтасовувач!

Я знаюся з одним юнаком. Будучи досить розумним, він вірить своєму помислу, котрий навіює, начебто він психічно неврівноважений. Приймаючи помисли, які приносить йому тангалашка, парубок створив собі цілу купу комплексів. Він намагався вкоротити собі віку, зовсім вимучив своїх батьків. Бог дав йому силу й дари, але ворог все це робить непридатним. Так хлопець мучиться сам і мучить інших. Я не можу зрозуміти: ну навіщо люди приймають ці тангалашчині помисли й самі роблять своє життя нестерпним? Потім вони навіть Бога починають звинувачувати в тому, що з ними відбувається, але ж Він так нам благодіє й так нас любить! Що не говори таким людям — користі не буде. Поки сама людина не перестане вірити помислам, які приносить їй ворог, всі розмови з нею вимотають сили й більше нічого.

— Геронде, вразливість — це душевна неміч, хвороба?

— Ні. Любочестя й вразливість, чуйність — це природні дари, однак, на біду, дияволу [іноді] вдається використати їх у своїх цілях. Диявол часто змушує чуйну, вразливу людину згущувати фарби, щоб вона була не в силі витерпіти якісь труднощі або ж — трохи проносячи їх — надірвалася, розчарувалася, вимучилася й зрештою покалічилася. Якщо з користю використати вроджену вразливість, чуйність, то ці особливості нашої вдачі стануть небесними. Якщо ж дозволити, щоб ними скористався диявол, то вони вилізуть людині боком. Бо якщо людина не використовує своїх дарів з користю, то ними користується диявол. Так людина викидає Божі дари. Замість того щоб дякувати Богові, вона розуміє все навиворіт. Якщо вразлива людина вірить своєму помислу, це може довести її навіть до психіатричної лікарні. Звичайно, нема за що похвалити й людину байдужу, з її постійним приспівом: "Життєві дрібниці!". Але, принаймні, у психлікарню такі люди не потрапляють. Тому тангалашка й полює за людьми вразливими.

А інші люди мучать себе помислом, що вони нібито обтяжені тяжкою спадковістю. Вірніше, це тангалашка приносить їм такий помисел і намагається переконати їх, начебто так воно і є. Ворог наганяє на таких людей страх, бажаючи заморочити їм голову й без серйозних причин вивести з ладу. Та хоча б у людини дійсно було щось спадкове — перед Благодаттю Божою не може встояти ніщо. Пам'ятаєте святого Купріяна1 — колишнього чаклуна, який став ієрархом Церкви й мучеником Христовим? А преподобний Мойсей Мурін2? Спочатку був розбійником, а в чернецтві перевершив чуйністю багатьох великих отців. Якого високого рівня духовності він досяг! Коли його відвідав святий Макарій, преподобний Мойсей запитав його: "Що мені робити? До мене звертаються люди, і я не можу зберегти безмовність". — "Мойсею, — відповів йому Авва Макарій, — ти дуже чуйний. Іди в Аравійську пустелю, тому що прогнати людей ти не можеш"3. Святий Мойсей — цей колишній розбійник — перевершив тонкістю душевного налаштування навіть преподобного Арсенія Великого, котрий походив зі знатної родини, був людиною освіченою, культурною. Бачиш, що творить Божа Благодать! Але про преподобного Мойсея необхідно сказати й те, що він мав велику смиренність...

Причуди починаються з помислу

— Геронде, звідки з'являється гидливість?

— А чим ти гидуєш?

— Та всім чим завгодно.

— Ну, тоді тобі й буде траплятися все, що завгодно. І хробачки в яблуках, і жучки у квасолі, і волосинки в хлібі...

— Геронде, мені саме все це й трапляється!

— Слава Тобі, Господи. Бачиш, як Бог допомагає тобі перебороти цю неміч?

— Геронде, а хіба все подібне починається не з помислу? Припустимо, сестрі трапилася в тарілці волосинка. Ну так хай вона її викине — та й по всьому.

— Та ти що, у жодному разі не можна викидати! Адже це волосся дісталося їй як благословення! Нехай вона обов'язково віддасть його мені, я відвезу його з собою на Афон — як благословення!.. Пам'ятаю, якось на Синаї ми йшли кудись разом з одним ченцем. По дорозі я дав йому два персики. Дивлюся — не їсть. Він хотів їх спершу помити, але в кишеню покласти боявся — щоб ще й ті мікроби, що сидять у кишені, на них не перебігли. Так і протримав усю дорогу в руках. Його брат про нього розповідав: "У мене восьмеро дітей, і дружина, всіх їх, миючи й обпираючи, витрачає мила менше, ніж він сам на миття рук!" І подивіться, що з ним сталося. Там, на Синаї, кожному ченцеві виділяли бедуїна —допомагати, приносити харчі тощо. Бедуїн, якого виділили бридливому ченцеві, був найбруднішим з усіх. Чорний, як сажотрус! І його одяг, і він сам видавали страшний сморід. Щоб відмити бруднулю, довелося б весь тиждень відмочувати його в кориті! А що в нього були за руки!.. Краще навіть не запитуй. Можна було брати шпатель і зішкрібати з них бруд цілими шматками. Нечепура хапав миску з їжею й поспішав до свого "підшефного" ченця. Два бруднющих великих пальці його рук при цьому обов'язково опинялися зануреними в суп або в кашу. "Геть, геть!" — кричав чернець, тільки-но бачив його на порозі. Зрештою він утік, не пробувши на Синаї й два тижні.

А в спільножитному монастирі, де я перебував раніше, був чернець, який у миру працював дільничним поліцейським. Він був освіченим, і тому йому дали послух читця в храмі. Він прожив у монастирі чимало років, але, незважаючи на це, гидував всім навколо. До дверних клямок він навіть і не доторкався, а відкривав двері ногою. Якщо було потрібно підняти клямку, він робив це ліктем, а потім ще протирав рукав спиртом. Він відкривав ногою навіть двері церкви. Коли зістарився, то, за допуском Божим, його ноги почали гнити й у них завелися хробаки — особливо в тій, котрою він відкривав двері до храму. Коли я мав послух у монастирській лікарні — допомагав фельдшерові, він саме вперше прийшов туди з перев'язаною ногою, фельдшер звелів мені розв'язати йому ногу, а сам пішов за бинтами. Ох, що ж я побачив, знявши пов'язку! Вся нога кишіла хробаками! "Іди на море, — сказав я йому, — і промий свою ногу, очисти її від хробаків. Потім приходь і ми зробимо тобі перев'язку". До чого ж він дійшов! Яке покарання його спіткало! Я був просто вражений. "Зрозумів, у чому причина?" — запитав мене фельдшер. "Як не зрозуміти! — відповів я. — Причина в тому, що він відкриває двері храму ногою".

— Геронде, навіть перебуваючи в такому стані, він продовжував відкривати двері ногою?

— Так, ногою! А зістарився в чернецтві!

— Він так нічого й не зрозумів?

— Не знаю. Я потім пішов з того монастиря в обитель Стоміон у Коніці. Хто знає, якою смертю він помер? А тим часом, деякі молоді ченці з того ж самого монастиря під'їдали за старими ченцями залишки з їхніх тарілок — як благословення. Вони збирали після них крихти. Інші ченці [через благоговіння] цілували дверну ручку, тому що до неї торкалися руки отців. А цей, прикладаючись до ікон, тільки ледь-ледь торкався їх вусами, які потім ретельно тер ваткою зі спиртом!

— Геронде, коли людина ставиться до святині подібним чином, це неблагоговіння?

— Починає він просто з бридливості, але потім заходить ще далі. Як цей чернець: він дійшов до того, що не прикладався до ікон зі страху, що той, хто прикладався до них раніше, був чимось хворий!

— Тобто, для того, щоб не бути бридливим, треба не звертати на подібні речі увагу?

— Люди їдять стільки різної зарази, не бачачи її. Але якщо людина, котра побоюється хвороб або чогось ще, творить хресне знамення, то їй допомагає Христос. Знаєте, скільки різних хворих проходять через мою келію на Афоні? І ось деякі простаки осіняють себе хресним знаменням, беруть спільний кухоль, п'ють з нього воду. А інші навіть доторкнутися до нього бояться. Кілька днів тому до мене приходила людина, що займає дуже високу посаду в якійсь установі. Нещасний відчуває настільки великий страх перед мікробами, що від постійних протирань спиртом його руки стали білими як крейда. Він протирає спиртом навіть свій автомобіль.

Мені стало жаль бідолаху. Уявляєш: займати настільки високу посаду й так поводитися? Я взяв з коробки шматочок лукуму й подав йому, але він відмовився, тому що я доторкнувся до лукуму своїми руками. Але якби я запропонував йому самому взяти лукум з коробки, він однаково відмовився б, думаючи про те, що хтось міг укладати лукум у коробку немитими руками. Ну що ж, тоді беру я цей шматочок лукуму, нагинаюся, витираю ним його черевики й потім з'їдаю. Довелося проробити з ним подібну штуку кілька разів — і тільки тоді, з превеликою силою, мені вдалося трішки звільнити його від цієї немочі. Так ось і сьогодні сюди приходила дівчина, яка відчуває страх перед хворобами. Увійшовши до кімнати, в якій я приймаю людей, вона не стала брати в мене благословення, боячись нахапати мікробів. Я хотів їй допомогти й сказав їй багато корисного, а вона після всього цього, йдучи геть, знову не взяла в мене благословення. "Я не цілую тобі руку, — пояснила вона, — тому що боюся заразитися мікробами". Що тут скажеш? Так люди самі роблять своє життя чорним [нестерпним].

Хворі власною уявою

Найстрашніша хвороба — це коли людина повірила своєму помислу про те, що вона чимось хвора. Цей помисел душить людину тривогою, виводить її зі себе, відбирає апетит і сон, змушує приймати ліки, і зрештою, будучи здоровою, людина дійсно занедужує. Я розумію, коли лікується людина, котра дійсно хвора. Але, будучи спершу здоровою, а потім, думаючи, що хвора, вона дійсно могла захворіти, не маючи на те жодних причин. Такого я зрозуміти не можу. Приміром, буває таке: людина володіє і тілесною, і духовною силою, але, незважаючи на це, не може зробити нічого, тому що повірила своєму помислу, який навіює, що вона нездорова. В результаті людина згасає і тілесно, і духовно. І вона не бреше [ — це дійсно так]. Повіривши в те, що в неї якась хвороба, людина піддається паніці, підупадає, і потім не в силі щось зробити. Так, без жодної поважної причини, вона сама себе робить немічною.

Іноді до мене в келію приходять серйозно підупалі люди. "Помисел мучить мене, що в мене СНІД", — кажуть вони й вірять у це. "Можливо, у тебе в житті було те-то й те-то?" — запитую я. "Ні, — відповідають, — нічого подібного не було". — "Тоді, — кажу, — ти переймаєшся цим даремно. Піди, здай аналізи, щоб вигнати свій помисел". — "А якщо, — відповідають вони зі страхом, — аналізи покажуть, що СНІД у мене все-таки є?" Отже, вони не слухають мене й мучаться. А ось ті, хто слухняно йде на обстеження, переконуються, що в них нема ніякого СНІДу. І подивіться: їхні обличчя змінюються, до них повертається смак до життя. А перші від розладу можуть злягти і навіть їсти нічого не будуть. Ну добре, припустимо, у тебе й справді СНІД. Але ж для Бога нема нерозв'язних проблем. Якщо ти будеш провадити більш духовне життя, сповідатися, причащатися, станеш справжнім християнином, то тобі допоможе Господь.

— Геронде, а чому людина починає думати, ніби вона хвора?

— Вона сама потихеньку вирощує цей помисел у собі. Часто для таких підозр може дійсно існувати якийсь невеликий, несерйозний привід [використовуючи який], помисел навіює людині щось ще й робить з мухи слона. Коли я жив у монастирі Стоміон, у Коніці був один сімейний чоловік, який думав, ніби в нього туберкульоз. Навіть свою дружину не підпускав близько. "Не підходь, — казав він їй, — бо заразишся". Нещасна жінка підвішувала на край довгої палиці кошик з їжею й подавала йому здалека. Бідолаха зовсім вимучився, зачах. Нещасні діти дивилися на свого "сухотного" батька здалека, а в нього насправді ніякого туберкульозу й близько не було. Справа була в тому, що він не виходив на сонне, а постійно перебував у зачиненій кімнаті, закутаний у ковдри. Тому й пожовк і повірив у те, що в нього сухоти. Ну що ж, [коли мені про все це розповіли] я пішов до нього додому. Побачивши мене, "хворий" простогнав: "Не наближайся до мене, чернече, щоб не заразитися ще й тобі... Бо до тебе в монастир приходять люди... Бачиш, зовсім мене сухоти скрутили..." — "Та хто тобі сказав, дурнику, що в тебе сухоти?" — запитав я. Саме в цей час його дружина принесла мені частування — варення з волоських горіхів. "Ну, — кажу, — давай відкривай рота. Зараз ти будеш мене слухатися". Ну що ж, відкрив він рота. Він же не знав, що я хотів зробити. Тоді взяв я із блюдечка солодкий горіх, вклав йому в рот, поперевертав там кілька разів, потім вийняв, поклав собі в рот і з'їв. "Ні, ні! — закричав "сухотний". — Не роби цього! Заразишся!" — "Чим я там заражуся! Адже в тебе нічого нема! Що я, здурів, чи що, таке робити, якби в тебе й справді були сухоти? Давай піднімайся, підемо на свіже повітря!" — відповів я йому й, повернувшись до його дружини, сказав: "Викидай всі ці ліки, ковдри..." Підняв я його, і ми вийшли на повітря. Після трьох років "ув'язнення" він з подивом дивився на світ. А потім потихеньку й на роботу почав ходити. Ось що таке помисел, коли його виростиш!

Послухом долається все

— Геронде, як допомогти людині, яка безпідставно підозрює, нібито вона на щось хвора?

— Щоб така людина дістала допомогу, вона повинна мати духівника, довіряти йому і мати до нього послух. Вона буде відкривати духівникові свій помисел, а той буде її наставляти: "Цьому не надавай значення, а ось на це зверни увагу..." Якщо людина не довіряє своєму духівникові й не слухається його, то помисел не відступить. Знаєш, що таке, коли люди просять тебе про допомогу, а самі і пальцем не ворухнуть? Ось, наприклад, парубок, який живе розпусно й страждає від душевної невпорядкованості, приходить до мене в келію з очима, червонющими від тютюнового диму, і просить, щоб я йому допоміг. До того ж він мав ще якесь хибне благоговіння: просив, щоб я дав йому на благословення іконку з іконостаса Храму моєї Келії, але в Келію при цьому заходить із сигаретою в зубах. "Брате мій, — кажу йому, — та ж у тебе від цих сигарет очища стали червоними, як у скаженого собаки. Я в себе в Келії навіть старим курити не дозволяю. Дим буває тут тільки від ладану". Але він вперся — і все тут. Приходить просити допомоги, а від помислу свого не відмовляється. "Чому — запитує, — ти не хочеш мене зцілити?" Хоче стати здоровим, але магічним способом [без праці], не докладаючи жодних зусиль. "Ти, — кажу йому, — не надаєшся для чуда. Адже в тебе нема жодної хвороби. Ти просто віриш своєму помислу". А якби цей малий мав послух, то й допомогу отримав би. Я помітив, що той, хто слухається порад, швидко просувається вперед, і все в нього стає на свої місця. І сама така людина, і його рідні знаходять спокій.

Одного разу якийсь священик приїхав у монастир і там його попрохали взяти участь у співі. Він відмовився. "Чому, — запитали його, — ти не співаєш?" — "Тому, — відповів він, — що в псалмі говориться: "Хай хвала Богові буде на устах у них і двосічний меч у руці в них'4. Він наполягав на тому, що співати — це погано, тому що боявся "двосічного меча" за те, що він "вознесе" свій "голос"! "Рідненький ти наш, — казали йому ченці, — золотце ти наше, це все не так, як ти думаєш". Але він затявся і все тут. Ну як з такою людиною знайдеш спільну мову? Що з ним зробиш? Та хоча б його "тлумачення" і було правильним, але якби при цьому він вчинив послух чужій помилці, то прийняв би Благодать, і Благодать чималу, котра була б дана йому за те, що він смирився. Скільки ж людей роками мучаться подібним чином через те, що вірять своєму помислу й не слухаються інших! Що б ти їм не казав, що б не робив, вони все витлумачують навпаки. Бо ж і зло не зупиняється на тому, що людина затято вірить своєму помислу. Зло примножується й росте. Людина все обробляє й обробляє в собі [довіру до власного помислу], і це може довести її до божевілля. Приміром, чоловік зводить будинок. "Як же ти його будуєш? — кажуть йому.

— Він же завалиться й поховає тебе під уламками!" Якщо він послухається поради на початку будівництва, то неправильно збудоване можна буде легко зламати й звести нове. А вже завершений будинок — як у нього підніметься рука зруйнувати його? "Він тебе задавить", — кажуть йому. Та він і сам бачить, що будинок довго не простоїть, усвідомлює небезпеку, однак думки про те, скільки засобів і сил витратив на будівництво, його зупиняють. Таким чином, він не зважується ламати витвір власних рук і зрештою опиняється під уламками.

— А такій людині можна допомогти?

— Можна, якщо вона сама цього хоче. Однак, як допоможеш, коли ти твердиш, що людина чинить неправильно, а вона виправдовує себе? Приміром, якийсь парубок хворий на цукровий діабет і, не знаючи, які серйозні наслідки це може для нього мати, думає, що все це жарти. "Цукровий діабет, — каже йому лікар, — це серйозне захворювання, і ти повинен дотримуватися дієти". Якщо юнак послухається лікаря, то хвороба пройде без серйозних наслідків. Однак, як можна прийти з ним до взаємного розуміння, якщо він буде говорити так: "Ну й що за важність цей діабет? Я буду їсти солодке, тому що, коли я їм солодке, мені стає гаряче, а раз мені гаряче, то я можу спати без ковдри й навіть ходити по снігу босоніж". Як прийти до взаємного розуміння з людиною, якщо вона наполягає на своєму?

— Геронде, а якщо юнак вірить своєму помислу, це природно?

— Якщо юнак вірить своєму помислу, то в нього багато егоїзму.

— А як він може це зрозуміти?

— Він зрозуміє це, якщо, приміром, згадає деякі випадки зі свого дитинства, які показують, який відсоток егоїзму був у нього тоді. Трапилося мені якось спостерігати за двома хлопчаками. Один взяв подушку, набиту поролоном, і легко її підняв. Підійшов і інший, щоб її підняти, але зробив вигляд, що йому дуже важко, немов замість подушки був мішок з цементом. У цього, другого хлопчака є егоїзм. Але коли він трохи підросте, то зрозуміє, що ця його дія викликана егоїзмом. Він висповідає його як гріх, до нього прийде Благодать Божа, і він позбудиться своєї пристрасті й отримає допомогу. А як же інакше — Бог же не є несправедливим.

— Геронде, припустимо, у мене є якийсь досвід. Якщо, ґрунтуючись на цьому досвіді, я приблизно бачу, який розвиток дістане той стан, у якому я перебуваю, то в цьому теж є самовпевненість?

— Ти не роби висновків сама. Коли Господь покликав до Себе апостола Петра, той пішов до Нього по воді. Однак, як тільки помисел став говорити апостолові, що той може втопитися, він і почав потопати5. І Христос допустив це: "Якщо ти кажеш, що втопишся, тоді топися".

Подивися на смиренну людину: вона не вірить своєму помислу, навіть якщо творить чудеса. У Йорданії був один дуже простий священик, який творив чудеса. Він читав молитви над хворими людьми й тваринами, і ті одужували. Навіть мусульмани, що страждали якоюсь недугою, приходили до нього, і він зцілював їх. Перед служінням Божественної літургії цей священик випивав щось гаряче із сухариком і після цього весь день нічого не їв. Чутка про те, що він їсть перед Божественною літургією, дійшла до Патріарха, і той викликав його в Патріархію. Не знаючи, навіщо його викликали, священик прийшов у Патріархію й разом з іншими відвідувачами очікував виклику в приймальні. На вулиці була нестерпна спека, вікна були зачинені віконницями, і крізь дірочку в приймальню пробивався сонячний промінь. Прийнявши промінь за натягнуту мотузку, священик, якого заливав піт, зняв з себе рясу й повісив її на промінь. Побачивши це, люди, які сиділи в приймальні разом з ним, були вражені. Хтось з них пішов до Патріарха й сказав: "Священик, котрий снідає перед літургією, повісив свою рясу на сонячний промінь!" Патріарх покликав його до себе в кабінет і почав розпитувати: "Ну, як твоє життя-буття? Чи часто служиш літургію? Як ти до неї готуєшся?" — "Та як, — відповідає йому священик, — спершу вичитую утреню, потім б'ю поклони, потім готую чай, їм щось легеньке і йду служити". — "Навіщо ж ти їси перед літургією?" — запитує Патріарх. "Якщо, — відповідає той, — я трішки щось перехоплю перед літургією, то після споживання Святих Дарів6 Христос опиняється зверху. А от якщо я приймаю їжу після Божественної літургії, то Христос опиняється знизу". Виявляється, він снідав перед літургією з добрим помислом!... "Ні, — каже йому Патріарх, — це неправильно. Спершу споживай Святі Дари, а потім — трохи їжі". Священик поклав Патріархові поклін і [зі смиренністю] прийняв сказане.

Я хочу сказати, що, хоча цей священик досяг такого високого стану, що творив чудеса, він прийняв сказане йому просто. Свавілля в ньому не було. А якби він вірив своєму помислу, то міг би сказати так: "Та хто він такий, щоб вказувати мені — тому, хто зцілює людей і тварин і творить чудеса! Ні, мої спонукання більш правильні. Бо якщо я його послухаюся, то сніданок буде потрапляти зверху на Христа!"

Я зрозумів, що послух дуже допомагає людині. Навіть людина, котра не відзначається розумовими здібностями, чинячи послух, стає філософом, мудрецем. Якщо навіть людина розумна чи немудра, здорова чи хвора (духовно чи тілесно), якщо вона, знемагаючи від помислів, чинить послух, то [від мук помислів] вона звільниться. Послух — це звільнення.

Найбільший егоїст — це той, хто живе за своїми помислами і нікого не запитує. Така людина руйнує саму себе. Якщо в людини є свавілля, самовпевненість і самодогоджання, то, і будучи розумною — навіть поївши всі розуми, — вона буде страждати постійно. Вона заплутується, зв'язує себе по руках і ногах, у неї виникають [все нові й нові] проблеми. Щоб знайти свій шлях, вона повинна розкрити своє серце якомусь духівникові й смиренно попросити його про допомогу. Але деякі люди замість духівника йдуть до психіатра. Якщо психіатр виявиться віруючим, то він приведе їх до духівника. А невіруючий психіатр обмежиться тим, що дасть їм які-небудь пігулки. Однак самі по собі пігулки проблеми не вирішують. Для того, щоб люди зрозуміли, що з ними відбувається, для того, щоб їхній стан поліпшився й вони перестали страждати, їм необхідна й духовна допомога.

Зноски:

1 Пам'ять священномученика Купріяна здійснюється 2 жовтня.

2 Пам'ять преподобного Мойсея Муріна здійснюється 28 серпня.

3 Див.: Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов.М.,1845.С147.

4 Пс. 149:6.

5 Лив.: Мт. 14:28-31.

6 Після причастя мирян, закінчення літургії та роздачі антидора священик чи диякон споживає Святі Дари, що залишилися в Святій Чаші.

[ Повернутися до змісту книги: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. ]

[ Cкачати книгу: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. ]

[ Cкачати книгу в аудіоформаті: Старець Паїсій Святогорець "Духовна боротьба". Том 3. (на російській мові) ]

[ Купити книгу - Паїсій Святогорець "Духовна боротьба" ]

Паїсій Святогорець "Слова" (українською):		Паисий Святогорец "Слова" (на русском):
[ Паїсій Святогорець "З болем та любов'ю про сучасну людину" Том I ] [ Паїсій Святогорець "Духовне пробудження" Том II ] [ Паїсій Святогорець "Духовна боротьба" Том III ] [ Паїсій Святогорець "Сімейне життя" Том IV ] [ Паїсій Святогорець "Пристрасті і чесноти" Том V ]		[ Паисий Святогорец "С болью и любовью о современном человеке" Том I ] [ Паисий Святогорец "Духовное пробуждение" Том II ] [ Паисий Святогорец "Духовная борьба" Том III ] [ Паисий Святогорец "Семейная жизнь" Том IV ] [ Паисий Святогорец "Страсти и добродетели" Том V ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!