Про найглибший сенс життя

«Якщо комусь боляче за те,
що панує зараз у світі,
якщо хтось молиться за це,
то люди отримують допомогу,
і при цьому свобода їхньої волі
залишається непорушною»

- Геронде, один юнак зник, залишивши своїм батькам записку, що хоче вкоротити собі віку, тому що він некрасивий, а винні в цьому вони...

— Люди не збагнули ще найглибшого сенсу життя. Вони не вірять у життя інше. Всі їхні муки починаються з цього. «Я несправедливо скривджена, — говорить людина, — інші тішаться, а я ні». Люди незадоволені тим, що мають, підмішується егоїзм, і вони мучаться. Бог любить всіх людей. Кожній людині Він дав те, що їй корисно: чи ріст, чи відвагу, красу чи щось ще. Він дав людині те, що може допомогти їй спастися, якщо вона використає це з користю. Однак світ мучиться: «Чому я такий, а він такий?» Але ж в тебе є одне, а в нього інше. Один Христа ради юродивий румунин, який подвизався на Святій Горі, розповів комусь із тих, що терзали себе подібними помислами таку історію: «Побачила жаба буйвола й сказала: "Я теж хочу стати буйволом!" Дулася, дулася й під кінець луснула. Але ж Бог-то кого жабою зробив, а кого буйволом. А жаба що вчудила: захотіла стати буйволом! Ну й луснула!» Нехай кожен радіє від того, яким створив його Творець.

Як тільки людина використає дану їй сприятливу можливість увірувати в Бога й у майбутнє вічне життя, тобто, коли вона збагне найглибший сенс життя й покається і перебудує його, то відразу ж прийдуть божественна розрада із Благодаттю Божою, і Благодать змінить цю людину, виганяючи і всі її успадковані недоліки. Багато грішників, які покаялися, смиренно здійснили любочесний подвиг, прийняли Благодать, стали святими, і зараз ми із благоговінням поклоняємося їм і просимо їхніх молитов. А колись вони мали чимало пристрастей, у тому числі й успадкованих. Наприклад, преподобний Мойсей Мурін. Будучи найбільш кровожерливим розбійником зі спадковою злобою, він, тільки-но увірувавши у Бога, відразу покаявся, став подвизатися, всі пристрасті його покинули, а Благодать Божа прийшла. Він навіть удостоївся прийняття пророчого дару, а чуйністю перевершив і самого Арсенія Великого[1], котрий походив з великосвітського римського сімейства, мав спадкові чесноти й мав велику зовнішню вченість.

— Тобто, Геронде, у чому конкретно полягає зміст цього життя?

— У чому? У тому, щоб підготувати себе для нашої Батьківщини, для неба, для раю. Суть у тому, щоб людина вловила цей найглибший сенс життя, бо це є спасіння душі. Віруючи в Бога й майбутнє життя, людина розуміє, що це тимчасове життя суєтне, і готує свій закордонний паспорт для життя іншого. Ми забуваємо про те, що всі ми мусимо піти. Коріння тут ми не пустимо. Це життя не для того, щоб прожити його приспівуючи, а для того, щоб здати іспити й перейти в інше життя. Тому перед нами повинна стояти така мета: приготуватися так, щоб, коли Бог покличе нас, піти зі спокійною совістю, вознестися до Христа й бути з Ним завжди. Коли Христос благословив п'ять хлібів і наситив стільки тисяч людей, народ відразу сказав: «Цар би з Нього вийшов що треба!» З'їли п'ять хлібів і дві риби й надихнулися. Однак Христос сказав їм не турбуватися про цю їжу, тому що тут ми не залишимося. У цьому житті кожен з нас піддається випробуванням: чи відповідає він тому, чого вимагає Бог.

— Геронде, що людина повинна завжди мати у своєму розумі для того, щоб творити волю Божу?

— Вона повинна мати свій розум у Бозі, думати про те, заради чого вона вступила у це життя. Ми прийшли сюди не для того, щоб займатися всім на світі й влаштовуватися по теплих містечках. Ми прийшли, щоб підготуватися до життя іншого. Отже, наш розум повинен постійно перебувати там, у майбутньому житті, і в тому, що здатне допомогти нам його досягти. З любочестям ставитись до всього, любочесно й смиренно подвизатися, і тоді людина зрозуміє сенс життя духовного. Духовне життя є невпинна відвага, духовний бенкет. Знаєте, що таке бенкет? Пізнайте найглибший зміст чернецтва, набудьте духовного благородства, святоотцівської чуйності. А найглибший сенс життя (не чернечий, а взагалі) зобов'язані усвідомити всі люди. Якби вони це зробили, то зовсім би зникли дріб'язкові причіпки, гризня та інші прояви самості. Коли є божественна винагорода, то будемо думати про те, як заробити трохи «грошенят» для майбутнього життя, а не про те, як у житті цьому триматися з гідністю і приймати людську славу від інших.

Коли людина рухається в площині справжнього життя, вона від усього радіє. Тому, що живе. Тому, що мусить померти. Не від того радіє, що вона втомилася від життя, ні, вона радіє від того, що помре й піде до Христа.

— Геронде, вона радіє через те, що не противиться тому, що допускає Бог?

— Людина радіє, бачачи, що це життя минуще, а життя інше — вічне. Вона не втомилася від життя, але, думаючи: «Що нас очікує, хіба ми не підемо?», вона готується йти туди, розуміючи, що в цьому її призначення, сенс життя.

Ось, приміром, взяти жінок, які працюють у системі соціальної допомоги. У них є доброта: бігають, бідолашні, убиваються заради інших. За освітою вони психологи, але бувають випадки, коли той спосіб, яким вони хочуть допомогти іншим, не діє. Йде жінка, наприклад, утішати чоловіка, якому відрізали ногу, а він їй каже. «Ти ось прийшла на двох ногах і говориш мені: "Добрий день", — а в мене нога тільки одна». Що вона зможе йому відповісти? Як вона допоможе йому психологією? Якщо цей чоловік не вловить найглибшого сенсу життя, то йому ніщо не зможе допомогти. Він повинен зрозуміти, що за це допущене Богом каліцтво він, якщо не буде нарікати, одержить в іншому житті накопичену небесну винагороду. Зрозумівши це, він повинен радуватися. Так хоч би й на чотирьох ногах ходили інші, він повинен говорити: «Дякую Тобі, Боже мій, за те, що я ходжу на одній». Але, сприймаючи життя недуховно, ці бідолашні йдуть утішати людей і не знають, що їм сказати. Іде така «соціальна розрадниця», приміром, полегшити страждання тридцятип'ятирічній хворій на рак жінці, у якої троє дітей. Що вона їй скаже? Якщо ця мати не вловить найглибший сенс життя, то вона буде в розпачі, думаючи про те, що станеться з її дітьми. І сама психолог, яка прийшла її втішати, впаде в той же самий розпач, якщо вона не зрозуміє чогось вищого, чогось духовно більш глибокого. Бо, не налаштувавши спочатку більш глибоко саму себе, вона не зможе правильно допомогти й ближньому так, щоб до нього прийшла божественна розрада. Так ці бідолашні психологи не тільки стомлюються тілесно, але й засмучуються, бачачи, що вони не можуть надати людям серйозної допомоги. Тобто втомлюються подвійно.

Ми повинні усвідомити добро необхідністю

Людина повинна усвідомити добро необхідністю, інакше вона буде мучитися. І сказати, що не всі можуть усвідомити добро необхідністю, було б неправдою. Я такої думки виправдати не можу. Добро в стані усвідомити необхідністю навіть п'ятирічна дитина. Скажімо, у якоїсь дитини піднялася температура. Батьки кличуть лікаря, той говорить. «Тримайте дитину міцно» й — раз! — робить їй укол. Після цього маля, тільки-но вгледівши лікаря, починає плакати і втікає. Але якщо йому спочатку скажуть: «Послухай-но, ти хворий, у тебе температура. Ти не можеш ні в школу піти, ні гратися. Інші-ось діти граються. А якщо ти даси лікареві трішки тебе вколоти, то температура спаде й потім ти теж зможеш піти гратися», то дитинча відразу замружить очка й само простягне лікареві свою ручку для уколу. Я хочу сказати, що якщо вже маля може усвідомити добро необхідністю, то наскільки більше це доступно людині дорослій.

З того моменту, як людина зрозуміє, що правильно, а що ні, — все, питання закрите. Припустимо, я вам говорю: «Я викину вас із вікна». Що це значить, ви розумієте. Навіть розумово неповноцінний розуміє, що якщо він випаде з вікна верхнього поверху, то переламає собі ноги. котра читала святих отців, Євангеліє, знає, що правильно а що ні. З цього моменту треба себе переключати. Але часто, коли говориш деяким особам: «Чому ти це робиш? Хіба ти не розумієш, що це неправильно?» — вони починають: «Ось, на нещастя, я така. А чому я така? Бо ж і раніше я була така...» — «Та облиш ти, яка ти була раніше! Зараз, коли я тобі це говорю, що ти робиш, щоб виправитися?» Якщо в них не тямить голова, то це інша справа, тоді в них є виправдання. Але тільки дитя схопить замість карамельки жаринку з тієї причини, що в нього не тямить голова.

— Геронде, ваша мати була дуже чуйною людиною, любила вас. Як же вона із самих пелюшок виховувала вас у строгості?

— З молодих років людина може допомогти собі в тому, щоб збагнути найглибший сенс життя й радуватися по-справжньому. Коли я був маленьким і бігав з хлопцями наперегони, то залишав їх позаду. Вони забороняли мені бігати, проганяли мене, дражнили «емігрантиком», біженцем. Я приходив до мами в сльозах. «Чому ти плачеш?» — запитувала мене вона. «Мені хлопці не дають з ними бігати», — відповідав я їй. «Тобі хочеться побігати? Ось двір, бігай. Чому ти хочеш бігати на вулиці? Щоб на тебе дивилися й говорили «молодець»? У цьому є гордість». Іншим разом я хотів бавитися м'ячем, а хлопці знову мене проганяли. Я знову плакав і йшов до мами. «Що трапилося, чому ти знову плачеш?» — запитувала мене вона. «Хлопці не дають мені грати в м'яча!» — говорив я. «Двір у нас великий, м'ячик у тебе є, грай тут. Що, хочеш, щоб на тебе дивилися й любувалися? У цьому є гордість». І тоді я подумав: мама має рацію. І потихеньку мені перехотілося і бігати, і грати в м'ячик, щоб мене бачили, тому що я зрозумів, що в цьому є гордість. «Дійсно, — думав я, — яка ж все це нісенітниця! Мама має рацію». І потім, дивлячись, як інші діти носяться, ганяють м'яча й вихваляються цим, я не дуже переживав. Я сміявся й говорив: «Ну що витворяють?» — а сам був тоді маленьким —у третій клас початкової школи ходив. Потім я жив звичайним життям. І зараз, якщо мене запитають: «Що вибереш: піднятися в серпні місяці босоніж по колючках на вершину Афона або ж поїхати на якесь торжество, де тебе облачать у мантію й осиплять почестями?» — то я скажу, що волію босоніж піднятися на Афон. Не від смиренності, а від того, що мені це до душі.

Люди, які мають гордість, у дитинстві не дістали допомоги в сім'ї. Мирське мислення людину мучить. Якщо хтось занедбає себе щодо цього, якщо батьки не допоможуть своїм дітям, коли ті ще маленькі, то потім це стане вже звичкою. Одна справа — це трішки похвалити дитину, щоб вона не занепадала духом, інше — роздмухувати її егоїзм. Скажімо, дитина заплуталася, читаючи віршик, і тепер сумує. Її мама, бачачи це, говорить їй: «Ну все, все. Добре прочитала». Однак, якщо дитина прочитала вірш добре, і мати починає вихваляти її перед іншими: «Ну яка ж ти молодчина! Ти прочитала краще за всіх дітей! Моя дитина краща за всіх!» — то це погано. Так батьки часто культивують у дітях гордість. Або, приміром, дитина нашкодила у школі, і її за це насварив учитель. Вона приходить додому й скаржиться батькові: «Учитель несправедливо мене насварив». Якщо батько й мати стають на бік дитини й до того ж у її присутності говорять про вчителя: «Я ось йому покажу! Та як він смів, та мою дитину!..» — то дитина потім вважає своє бешкетництво правильним, а в підсумку мучиться через дріб'язкові речі. Основа всього в тому, щоб дитя дещо зрозуміло ще в рідному домі. Якщо людина з юних років засвоює найглибший сенс життя, то потім все йде як потрібно. У протилежному випадку вона дістає задоволення від тлінного, від людських похвал, які в дійсності не приносять їй спокою, і залишається тлінною людиною.

— Геронде, що сьогодні може допомогти світові найбільше?

— Якби світові проповідувалося сьогодні покаяння, то допомогти могло б тільки воно. Щоб дістати користь, будемо читати якнайбільше житій тих святих, які звертають особливу увагу на покаяння. Просити в Бога покаяння — це значить просити просвіти. Просячи покаяння й сильніше каючись, ми, природно, прийдемо в більшу смиренність. А тоді за" необхідністю прийде велика Божественна Благодать, просвіта від Бога. Перебуваючи в покаянні, людина зберігає Благодать Божу. Люди ж хороші. Ось більшість: не сповідаються, не причащаються, перебувають у великому незнанні, але, з іншого боку, приходять до мене й просять допомоги. Щось у цьому криється.

— Геронде, можливо, приводом для того, щоб люди наблизилися до Бога, стають випробування?

— Тим, у кого є добре налаштування, випробування допомагають. Ті, у кому такого налаштування нема, починають звинувачувати Бога, хулити Його, виправдовувати себе. Зло в тому, що люди не зізнаються: «Згрішив», а терзаються. Диявол має у світі велику владу. Ми дали йому багато прав. На що ж перетворилася сьогоднішня людина! Зло в тому, що вона, не маючи покаяння, перешкоджає Богові втручатися й допомагати їй. Якби було покаяння, то все б налагодилось. Нас чекають грози, грози! Хай простягне Бог Свою руку! Будемо просити покаяння усьому світові. Будемо молитися й за тих, хто свідомо робить зло Церкві й не має наміру виправлятися, щоб Бог дав їм покаяння, а потім забрав їх у кращий світ.

Допоможемо, наскільки це можливо, світові в покаянні, щоб прийняти Божі благословення. Покаяння й сповідь — ось що потрібно сьогодні. Моя незмінна порада людям: кайтеся й сповідайтеся, щоб диявол був позбавлений прав, а ви припинили піддаватися зовнішнім бісівським впливам. Щоб люди зрозуміли й покаялися, їм потрібен струс. Приміром, людина сповідається в тому, що зробила перелюб. Духівник читає над нею дозвільну молитву, накладає на неї покуту й на цьому зупиняється. Але духівник повинен допомогти їй зрозуміти, що зло не містилося лише в перелюбі. Розкаюваний повинен усвідомити, що, зробивши це, він став злочинцем, зруйнував дві сім'ї. А деякі духівники ні самі не копають глибше, ні людей не змушують задуматися.

— Геронде, є люди добрі, які однак рідко ходять у храм, не беруть регулярної участі в церковних таїнствах...

— Бувають випадки, коли хтось нечасто ходить до церкви, але має в собі благоговіння, доброту, і тому Бог знаходить Собі місце й живе в ньому. Якби ці люди брали участь у таємничому житті Церкви, то вони б достатнім чином процвітали в житті духовному. А інші ходять у храм, сповідаються, причащаються, роблять усе, що потрібно, і, однак, Бог не знаходить Собі місця, щоб вселитися в них, оскільки в них нема смиренності, доброти, справжнього покаяння. Для того, щоб прийти до належного стану, самої сповіді перед духівником недостатньо. Повинно бути й покаяння. І кожну молитву треба починати зі сповіді Богові. Не так, звичайно, щоб, не перестаючи, плакатися: «Я такий, сякий, отакий!.» — а потім продовжувати свою стару пісню. Це не переживання гріха. Переживаючи, людина стає хоч не набагато, та кращою.

Пам'ятаєте, з якою простотою молилися ізраїльтяни? «Встань, Господи, чого спиш Ти» , тобто «Прокинься, Господи, що ж ти спиш?» І Господь після «мов зі сну пробудився... неначе витязь, захмелілий од вина, і ворогів Своїх відкинув назад...» З якою простотою, з якою смиренністю, але й з яким дерзновінням рекли вони: «Господи, що ми тепер скажемо язичникам? Ти врятував нас у Чермному морі, а що нас чекає зараз? Помирати в пустелі або ж потрапити під меч іноплемінних? Не виставляй же нас на посміховисько!» Але тільки не подумаємо й ми відкрити свій рот і бовкнути подібне: «Що ж ти спиш, Господи, і не бачиш?» — тому що за це ми можемо дістати по лобі. Це буде безсоромністю. Ізраїльтяни рекли це зі смиренністю й простотою. Вони не перекладали відповідальність на Бога, не говорили Йому: «Навіщо Ти так зробив? — але каялися й просили: — Ми достойні зла набагато більшого, але що ми тепер скажемо язичникам?» І бачите? Вони відразу ж прихилили Бога на милість. Вам це зрозуміло? Було присутнє визнання помилки, покаяння, Бог втрутився й «поразив ворогів...» А якщо й ми опинимося у скрутному становищі й не будемо вести себе духовно, то люди світу цього скажуть про нас: «Ну й де ж ваша молитва? Ви ж тільки говорите, що молитеся. Що ж ви, га?» Так ми стаємо посміховиськом.

— Просячи світові покаяння, будемо зараховувати до таких, що провинилися, і себе. У молитві не треба говорити: «Допоможи світові, світові, який грішний». Три біблійних отроки народилися у вавилонському полоні, однак не говорили: «А чим винні ми? — але сповідалися перед Богом: — Нам дісталося по-заслузі, ми були варті й більшого». Вони говорили так, ніби до вавилонського полону перебували серед тих, хто переступив Божі заповіді, як ніби й вони були спільниками у гріху, хоча на ділі вони були до нього непричетні, оскільки в ті роки ще не народилися на світ, їхня молитва біля вавилонської печі зворушує мені серце. «Праведний ecu Господи за всіх, яже сотворив ecu нам... Яко согрегиихом і беззаконновахом... І нині несть нам отверзти вуст... Не предаждь у бо нас до кінця... І не отстави милості Твоєя від нас, Авраама заради возлюбленого от Тобі». Тобто: «Правильно, Господи, ти нас караєш, бо ми згрішили. Але тільки лише заради Авраама, якого Ти любиш за те, що він не згрішив, не залишай нас». Вони зараховували до грішників і себе й вірили в те, що говорили вустами. Тому й стала піч прохолодною, тоді як язичників, що прийшли на неї подивитися, обпалило полум'я.

Не здійснюючи такої роботи над собою, людина починає постійно знаходити собі виправдання. «Мене підштовхнув на гріх диявол», або «Винен Адам», або «Винна Єва, а не я винен». Один «богослов-професіонал» заявив мені якось: «А чому ми повинні тепер страждати через Єву?» — «Люб'язний, — відповів йому я, — тобі це, що, заважає спастися? Чого ти причепився до бідолахи Адама й до страждальниці Єви? За одну погрішність — і стільки віків томитися в пеклі! А до нас прийшов Христос і спас нас». — «Якщо згрішите сімдесят раз по сім, — сказав Він, — і покаєтеся, то Я вас прощу» . Ми грішимо тисячі разів, але, тільки б ми каялися щиросердно, Христос нас прощає. А ми будемо говорити, що винуваті Адам і Єва? І дивіться: адже нікому не дають ім'я Єва. Давайте-но ми назвемо якусь послушницю при постригу Євою або, принаймні, Зоєю (життя грецьк.),якщо ім'я Єва здається важким. Адже це ж дуже несправедливо так ставитися до Єви! Вона мати всіх нас, вона мати усього світу, а ми навіть імені її не хочемо чути! І прокляттю Бог, по суті, піддав диявола. «Змій був мудрий» . Диявол увійшов у змію, щоб обдурити людину. Дивися: як же все валять на Єву. Говорять, що це вона нас погубила, що якби не її непослух, то ми зараз у раю жили — не тужили б. А ось якби й ми почули від Христа: «Один раз допустили погрішність — відправляйтесь-но на скільки-то віків у пекло!» Отоді б поговорили!.. Який же все-таки невдячний світ!..

Так чи інакше, покаяння — це велика справа. Ми ще не усвідомили, що покаянням людина може змінити рішення Бога. Те, що в людини є така сила, — це не жарт. Ти робиш зло? Бог дає тобі потиличника. Говориш «згрішив»? Бог змінює гнів на милість і подає тобі Свої благословення. Тобто, коли неслухняна дитина приходить до розуму, кається та зазнає докорів сумління, Отець з любов'ю пестить й утішає її. Ізраїльтяни, які ухилилися від заповідей Божих, сімдесят п'ять років прожили у вавилонському полоні. Але зрештою, коли вони покаялися, царем став Кір, про якого можна сказати, що він повівся краще, ніж сини Ізраїлеві, що опоганили жертовні святині. Бог змінив напрям думок Кіра й сотворив його віруючим в Бога Небесного. І ось, Кір дарує ізраїльтянам свободу, дає їм гроші, дерево для будівництва храму, зводить їм стіни навколо Єрусалима й проявляє таку доброту й таке благоговіння, якого, хай буде дозволено сказати, не виявляли навіть [самі] ізраїльтяни . І все тому, що народ покаявся й змінився . Бачите, як покаяння сприяє зникненню зла!

Треба обов'язково читати всі книги Макавейські. Це винятково сильні книги. Яке було веління царське! Розтоптати юдеїв слонами! Призначили відповідальних, приготували все для страти, щоб розізлити п'ятсот слонів, напоїли їх міцним вином з ладаном і чекали царя, щоб почати страту. Але цар про свій наказ забув. Іде до нього начальник над слонами й каже: «Царю, тебе чекаємо. Слони, юдеї — усе готово. І гості зачекалися». — «А хто вам велів все це робити?» — відповідає цар. Крики, погрози!.. І це не один раз, а тричі . Щоб цар забув наказ, який він сам віддавав? Це вам не жарти. І не тільки забув, він взагалі змінив потім своє ставлення до юдеїв. У цьому основа всього: щоб світ покаявся.

— Геронде, чи є користь від різних міжнародних об'єднань, що займаються боротьбою за мир в усьому світі? Чи допомагають вони його зберігати?

— Це залежить від багатьох речей. Є й такі, хто затіває все це з добрим налаштуванням. Але трапляється, що збереться такий «букет»! Тут тобі й чаклуни, і вогнепоклонники, і протестанти — така мішанина, в очах рябить! І борються «за мир в усьому світі!» Яка від них користь? Хай простить мене Бог, але ці вінегрети готує диявол. Якщо саме об'єднання грішне, то який там може бути мир! Як прийде мир, якщо люди не примирилися з Богом? Тільки коли людина при миряється з Богом, приходить мир і внутрішній, і зовнішній. Але для того, щоб людина примирилася з Богом, їй потрібно опритомніти. Треба покаятися й жити відповідно до заповідей Божих. Тоді в людину вселяються Благодать і мир Божий. І тоді вона є спро можною допомогти тому, щоб довкола неї теж зберігався мир.

[1] Преподобний Арсеній Великий (354-447) походив з Риму. Був великий мудрістю та доброчинністю. Отримав ім'я "батька царів", тому що імператор Феодосій доручив йому виховання двох своїх дітей. У 394 році після божественного одкровення він залишив світ і віддалився в єгипетську пустелю. Незважаючи на попереднє життя в палацах, св. Арсеній проходив свій чернечий подвиг з великою суворістю та самовідреченням.

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 2.

Духовне пробудження

Частина п'ята - Про духовну зброю