Про те, що Бог промишляє про людину

«Божественній допомозі не
можуть зашкодити ні люди, ні біси.
Ні для Бога, ні для святої людини
нема нічого важкого.
Перешкодою є
лише наше людське маловір'я.
Своїм маловір'ям ми перешкоджаємо
великим божественним силам
наблизитися до нас»

Геронде, авва Макарій говорить, що Бог подасть нам небесні блага, і ми віруємо в це. Чи повинні ми вірити й у те, що Він подасть нам і блага земні, які не є настільки суттєвими?

— Ось це ти правильно сказала. Бог любить Своє творіння, Свій образ і піклується про те, що йому необхідне.

— Якщо людина в це не вірить і сама б'ється над тим, щоб ці блага здобувати, то вона буде страждати. Але людина, яка живе духовно, не втрачає витримки навіть у тому випадку, якщо Бог не дасть їй земного й матеріального. Якщо ми шукаємо найперше Царства Божого, якщо пошук цього Царства є нашою єдиною турботою, то дасться нам і все інше. Хіба Бог покине Своє творіння напризволяще? Якщо ізраїльтяни залишали на наступний день манну, яку давав їм Бог у пустелі, то вона починала гнити. Бог влаштовував так для того, щоб вони покладалися на божественний промисел.

Навіть слів «шукайте насамперед Царства Божого» ми ще не зрозуміли. Або ми віруємо [і довіряємо Богові] або не віруємо [і тому самі повинні піклуватися про необхідне]. Коли я поїхав жити на Синай, у мене зі собою нічого не було. Але я зовсім не думав про те, що буде зі мною в пустелі серед незнайомих людей, що я буду їсти і як жити. Келія святої Єпістімії, де я мав поселитися, була вже давно закинута, залишена людьми. Я нічого не просив у монастиря, не бажаючи його обтяжувати. Якось мені принесли з монастиря хліб, і я повернув його назад. Навіщо мені було турбуватися, якщо Христос сказав: «Шукайте насамперед Царства Божого». Води й тої було дуже мало. Рукоділля я ніякого не знав. Ось і запитай тепер, як я жив і як заробляв на хліб. Єдиним інструментом, який я мав, були ножиці. Я роз'єднав їх на дві половинки, заточив до каменя, взяв дощинку й почав вирізати іконки. Працював і творив Ісусову молитву. Я швидко навчився різьбити, вирізав увесь час той самий малюнок і п'ятиденну роботу закінчував об одинадцятій годині. Не тільки не терпів нестатків, але ще й бедуїнчикам допомагав. У якийсь період я займався цим багато годин на день, а потім дійшов до такого стану, що не хотів займатися рукоділлям, але водночас бачив і те, які нестатки терпіли бедуїнчики. Для них було великим благословенням отримати в подарунок шапочку й пару сандалів. І в мене з'явився помисел: «Я прийшов сюди, щоб допомагати бедуїнам чи ж для того, щоб молитися за весь світ?» Тому я вирішив скоротити рукоділля, щоб менше відволікатися й більше молитися. Думаєш, я чекав, що мені хтось буде допомагати? Звідки? Бедуїнам самим нічого було їсти. Монастир був далеко, а з іншого боку починалися незаселені місця. Але ось у той самий день, коли я обмежив роботу для того, щоб більше часу віддавати молитві, до мене прийшов один чоловік. Я тоді був біля келії, він побачив мене й сказав: «Ось, візьми ці сто золотих. Будеш і бедуїнчикам допомагати, і розпорядку своєму будеш слідувати, і молитися». Я не стримався, на чверть години залишив його самого й пішов у келію. Промисел і любов Божа привели мене до такого стану, що я не міг стримати сліз. Бачиш, як влаштовує все Бог, коли в людині є добре налаштування? Тому що скільки б міг дати цим нещасним я? Я давав одному, відразу приходив другий: «Мені отець не дав!» — потім третій: «Мені отець не дав!..»

— Геронде, а чому ми, багато разів відчувши всесилля Боже, не бачимо Його промислу про нас?

— Це диявольська пастка. Диявол кидає попіл в очі людині для того, щоб вона не бачила промислу Божого. Бо якщо людина побачить промисел Божий, то її гранітне серце зм'якне, стане чуйним і вихлюпне славослів'я. А це дияволу не на руку.

Людина часто намагається влаштувати все без Бога

Якась людина почала займатися розведенням риб і постійно говорила: «Слава Тобі, Боже!» — тому що постійно бачила божественний промисел. Вона розповідала мені, що в рибки з моменту її запліднення, коли вона ще малюсінька, як головка шпильки, є мішечок з рідиною, якою вона харчується доти, поки не виросте й не стане здатною самостійно поїдати водяні мікроорганізми. Тобто рибка дістає від Бога «сухий пайок»! Якщо ж Бог турбується навіть про рибок, то наскільки більше Він турбується про людину! Але часто людина все влаштовує й вирішує без Бога. «У мене, — каже, — буде двоє дітей [і вистачить]». З Богом вона не рахується. Тому й відбувається стільки нещасних випадків і гине стільки дітей. У більшості сімей народжується двоє дітей. Але одну дитину збиває машина, друга занедужує й помирає, і батьки залишаються бездітними.

Коли батькам, співтворцям Бога, важко забезпечити своїх дітей, незважаючи на докладені зусилля, їм треба, здійнявши руки до неба, смиренно просити допомоги у Великого Творця. Тоді радіють і Бог, Який допомагає, і та людина, яка приймає Його допомогу. Коли я був у монастирі Стоміон, то познайомився з одним багатодітним батьком. Він був польовим сторожем в якомусь селі Епіру, а сім'я його жила в Коніці — пішки йти чотири з половиною години. Він мав дев'ятеро дітей. Дорога у те село проходила через монастир. Ідучи на службу й повертаючись додому, сторож заходив в обитель. Заходячи по дорозі назад, він просив у мене дозволу самому запалити лампади. Незважаючи на те, що, запалюючи їх, він проливав олію на підлогу, я дозволяв йому це, я волів потім витерти підлогу, але не засмучувати його. Щоразу, виходячи з монастиря й відійшовши метрів на триста, він робив зі своєї рушниці один постріл. Не знаходячи цьому пояснення, я вирішив наступного разу поспостерігати, за ним з того моменту, як він увійде в храм, і доти, поки не вийде на Коніцьку дорогу. Так я дізнався, що спершу він запалював лампади в храмі, потім виходив у нартекс[1]і запалював лампаду перед іконою Божої Матері над входом. Потім він брав на палець олії з лампади, вставав навколішки, протягував руки до ікони й говорив: «Матір Божа, у мене дев'ятеро дітей. Дай їм трохи м'ясця!» Сказавши це, він мазав олією, яка було в нього на пальці, приціл на рушничному стволі й йшов геть. У трьохстах метрах від монастиря, біля одної шовковиці, на нього чекала дика кізка. Як я вже сказав, він робив постріл, убивав її, відносив у печеру, яка знаходилася неподалік, там білував і ніс своїм дітям м'ясо. Це відбувалося щоразу, коли він повертався додому. Я був захоплений вірою польового сторожа й промислом Божої Матері. Через двадцять п'ять років він приїхав на Святу Гору й розшукав мене. Під час розмови я мимоволі запитав його: «Як твої діти? Де вони?» У відповідь він, спершу вказав рукою на північ і сказав: «Одні в Німеччині», а потім, простягши руку до півдня, додав: «А інші в Австралії. Слава Богу, здорові». Ця людина берегла в чистоті від безбожних ідеологій і свою віру, і себе самого, тому Бог не залишив його.

Благословення чудесного божественного промислу

— Іноді, Геронде, у мене виникає якесь бажання, і Бог його виконує без мого прохання до Нього. Як це відбувається?

— Бог піклується про нас. Він бачить наші потреби, наші бажання й, коли щось служить нам на благо, Він подає нам це. Якщо людині в чомусь необхідна допомога, то Христос і Пресвята Богородиця допомагають їй. Коли старця Філарета[2] запитували: «Чим тобі допомогти, Геронде? У чому ти маєш потребу?» — він відповідав: «Те, у чому я маю потребу, мені пошле Матір Божа». Так і відбувалося. Коли ми довіряємо себе Господу, Він, наш Добрий Бог, стежить за нами й піклується про нас. Як добрий Управитель Він дає кожному з нас те, що потрібно. Він входить навіть в деталі наших матеріальних потреб. І для того, щоб ми усвідомили Його турботу, Його промисел, Він дає нам рівно стільки, скільки нам потрібно. Не чекай, проте, того, щоб спочатку Бог дав тобі що-небудь, ні, колись сам віддай Богові всього себе. Тому що якщо ти постійно просиш щось у Бога, а сам з довірою не віддаєш себе Йому, то з цього видно, що в тебе є свій власний будинок, і ти далекий від вічних небесних обителей. Ті люди, які все віддають Богові й самі цілком віддаються Йому, вкриті великими Божим куполом і захищені Його божественним промислом. Довіра до Бога є нескінченною таємничою молитвою, яка у необхідний момент безшумно приваблює Божественні сили туди, де в них є потреба. І тоді Його любочесні діти нескінченно, з великою вдячністю славословлять Його.

Коли отець Тихон поселився в келії Чесного Хреста, у ній не було храму, у якому він мав потребу. Навіть грошей на будівництво в нього не було — нічого, крім великої віри в Бога. Якось раз, помолившись, він відправився в Карієс з вірою в те, що Бог допоможе йому з грішми, необхідними для будівництва церкви. На шляху до Карієсу його здалеку покликав настоятель Ільїнського Скиту. Коли отець Тихон наблизився до нього, той сказав: «Один добрий християнин з Америки надіслав ці долари, щоб я дав їх якомусь подвижникові, у якого нема храму. У тебе саме храму і нема, візьми ж ці гроші й збудуй». Отець Тихон розплакався від розчулення й вдячності до Бога, Сердцезнавця, Який потурбувався про храм ще до того, як отець Тихон Його про це просив — так що, коли він помолився за це, гроші були вже готові.

Якщо людина довіряється Богові, то Бог не залишає її. І дійсно: якщо завтра о десятій годині тобі щось знадобиться, то (якщо ця потреба не перевищує межі розумного й річ дійсно необхідна) за чверть десята або о пів на десяту Бог буде мати її готовою для того, щоб дати тобі. Наприклад, завтра о дев'ятій тобі потрібне горнятко. За п'ять хвилин до дев'ятої воно вже буде в тебе. Тобі потрібні п'ятсот драхм У час, коли вони потрібні, з'являються рівно п'ятсот драхм, причому не п'ятсот десять і не чотириста дев'яносто. Я помітив, що якщо мені, приміром, потрібно щось завтра, то Бог подбав про це вже сьогодні. Тобто ще до того, як мені подумати про це, подумав про це Бог. Він подбав про необхідне заздалегідь і дає його в той час, коли це потрібно. Я зрозумів це, бачачи, скільки часу потрібно для того, щоб якась річ прийшла до мене звідкись точно в той самий час, коли вона мені потрібна. Отже, Бог піклується про це заздалегідь.

Коли ми від любочестя радуємо Бога своїм життям, то Він подає независні благословення Своїм любочесним дітям у той час, коли вони їм потрібні. Потім все життя проходить у благословеннях божественного промислу. Я можу годинами наводити вам приклади чудесного Божого промислу.

Коли я був на війні, брав участь у бойових операціях, мав Євангеліє, і я його комусь віддав. Потім я говорив: «Ех, якби в мене було Євангеліє, то як би воно мені допомагало!» На Різдво в нашу частину, що перебувала тоді в горах, надіслали двісті посилок з Месолонги. Із двохсот посилок Євангеліє було тільки в тій, що дісталася мені! Це було Євангеліє старого видання, з картою Палестини. У посилці була й записка: «Якщо тобі потрібні й інші книги, то напиши, і ми тобі їх надішлемо».

Іншого разу, коли я вже був у монастирі Стоміон, мені знадобилася лампада для храму. Одного ранку, на зорі, я зійшов у Коніцу. Проходячи повз якийсь будинок, почув, як дівчина говорить своєму батькові: «Тату, чернець іде!» Той вийшов мені назустріч і сказав: «Отче, я дав обітницю пожертвувати Матері Божій лампаду. Візьми ці гроші й купи її сам». І він дав мені п'ятсот драхм — рівно стільки, скільки коштувала лампада у 1958 році.

Та й зараз, коли в мене виникає якась потреба, Бог відразу ж покриває її. Наприклад, якщо я хочу напиляти дров і не можу, то дрова за дві секунди приходять самі. Перед тим, як приїхати до вас, я отримав посилку, у ній було п'ятдесят тисяч драхм — рівно стільки, скільки мені було потрібно. Ще приклад: дав я комусь у благословення ікону «Достойно є». На другий день мені приносять «Іверську»! А цього літа, поки не пройшов дощ, у мене зовсім не було води. Зараз покрапало трохи, і за день я набираю [від сили] півтори банки води. У цистерні залишилася вода з минулого року, але вона протухла. Як же влаштовує все Бог! У мене є бочка з водою. Щодня приходить стільки народу — п'ють, вмиваються, вони ж впрівають, а рівень води опускається тільки на чотири-п'ять пальців! Одна бочка на сто п'ятдесят-двісті осіб — і не порожніє! При цьому одні часом занадто відкривають кран, інші забувають його закрити, і вода витікає, але при цьому не закінчується!

Людина, яка стежить за Божими благодіяннями, вчиться ставити себе в залежність від божественного промислу. І потім вона вже відчуває себе, як дитина в колисці, яка, як тільки залишить її матір, починає плакати і не замовкає, поки мама знову не прибіжить до неї. Велике діло — довірити себе Богові! Коли я тільки прийшов у монастир Стоміон, я не мав де жити. Вся обитель була завалена будівельним сміттям. Біля огорожі я знайшов якийсь кут, трохи прикрив його зверху і ночі проводив там сидячи, тому що лежачи я б там не помістився. Одного разу до мене прийшов один знайомий ієромонах і запитав: «Слухай, та як же ти тут живеш?» — «А що, — запитав я його у відповідь, — люди мирські мали більше за нас? Коли Канаріс попросив позики, йому сказали: "У тебе нема Батьківщини", на те він відповів: "Батьківщину ми відвоюємо". Якщо така віра була в людини мирської, то чи нам не мати довіри до Бога? Якщо Матір Божа привела мене сюди, то невже, коли прийде час, Вона не подбає про Свою обитель?» Й, дійсно, помалу як усе чудово влаштувала Пресвята Богородиця! Пам'ятаю, коли майстри заливали бетоном перекриття стелі в згорілих келіях, закінчувався цемент. Залишалося забетонувати ще третину перекриття. Підходять до мені майстри й кажуть: «Цемент закінчується. Треба класти в бетон більше піску й менше цементу для того, щоб забетонувати все». — «Ні, — відповів я їм, — не розбавляйте, продовжуйте, як почали». Привезти ще цементу було неможливо, тому що всі мули були на полі. Майстрам треба було дві години йти до Коніци, потім ще дві години до поля, шукати там на пасовищі мулів. Скільки б вони згаяли часу... А потім у людей були й свої власні справи, прийти в інший день вони б не змогли. Дивлюся: залили дві третини перекриття. Я зайшов у церківку й сказав: «Володарко моя, що ж тепер?! Прошу Тебе, допоможи нам!» Потім вийшов я з храму...

— І перекриття закінчили, і цемент зайвий залишився!

— Як не зрозуміли! Яка ж велика іноді допомога Бога й Пресвятої Богородиці!

— Геронде, іноді ми починаємо якусь справу, і з'являється безліч перешкод. Як зрозуміти, чи від Бога вони?

— Розглянемо, чи нема в цьому нашої провини. Якщо ми не винні, то перешкода від Бога й служить для нашого блага. Тому не потрібно хвилюватися, що справа не зроблена або затягується із завершенням. Якось, кваплячись у терміновій справі, я йшов з монастиря Стоміон до Коніци. На якійсь складній ділянці дороги (я називав це місце Голгофою) я зустрів одного монастирського знайомого, дядечка Анастасія, з трьома навантаженими мулами. На крутому підйомі в'ючні сідла з'їхали набік, і одна тварина була на самому краю прірви - от-от зірветься вниз. «Бог тебе послав, отче!» — зрадів дядечко Анастасій. Я допоміг йому перев'ючити мулів, потім ми вивели їх на дорогу. Там я залишив його й продовжив свій путь. Пройшов уже чималий відрізок шляху, як стежка вперлася у завал. Тільки що зійшов великий, триста метрів довжиною, зсув, який зім'яв стежку. Дерева, каміння — все віднесло вниз, у річку. Якби я не затримався з мулами, то опинився б у цьому місці саме під час зсуву. «Дядечку Анастасію, — сказав я, - ти мене врятував, Бог тебе послав».

Христос з висоти бачить, як діє кожен з нас, знає, коли і як Сам Він буде діяти для нашого блага. Він знає, як і куди нас повести, аби тільки ми попросили в Нього допомоги, відкривали перед Ним свої бажання й давали Йому все влаштовувати Самому. Коли я був в афонському Філофіївському монастирі, то хотів піти в пустелю. Я думав поселитися на якомусь пустельному острові і вже домовився із човнярем, щоб він приплив і забрав мене, але, зрештою, він не з'явився. Так влаштував Бог, тому що я був ще недосвідчений і на пустельному острові дуже б пошкодився, я став би там жертвою бісів. Тоді, зазнавши невдачі з островом, я запалав бажанням піти на Катунаки. Мені була до душі Катунакська пустеля, я молився за те, щоб опинитися там і готувався до цього. Я хотів поселитися й подвизатися поруч зі старцем Петром — мужем високого духовного життя. Однак сталася подія, яка змусила мене поїхати не на Катунаки, а в Коніцу. Одного разу ввечері після повечір'я, я усамітнився у свою келію й допізна молився. Близько одинадцятої години приліг відпочити. О пів на другу ночі мене розбудив стукіт у монастирське било, що скликав братію в храм на нічні чування. Я спробував підвестися, але не зміг. Невидима сила скувала мене, і я не мав сили поворухнутися. Я зрозумів, що відбувається щось особливе. До полудня я залишався прикутим до ліжка. Я міг молитися, думати, але зовсім не міг поворухнутися. Перебуваючи в такому стані, я, як по телевізору, побачив з одного боку Катунаки, а з іншого боку — монастир Стоміон у Коніці. Із сильним бажанням я спрямував очі в бік Катунак, і тоді якийсь голос ясно сказав мені: «Ти підеш не на Катунаки, а в монастир Стоміон». Це був голос Пресвятої Богородиці. «Матір Божа, — сказав я, — я просив у Тебе пустелі, а Ти посилаєш мене у світ?» І я знову почув той самий голос, що суворо говорив мені: «Підеш і зустрінеш таку-то людину. Вона дуже допоможе тобі». Я відразу ж звільнився від цих невидимих пут, і серце моє сповнилося Божественної Благодаті. Потім я пішов і розповів про те, що трапилося, духівникові. «Це воля Божа, — сказав мені духівник. — Однак — не говори нікому про це. Скажи, що за станом здоров'я (а в мене тоді були кровотечі) тобі потрібно залишити Афон, і їдь геть».

Я хотів одне, але в Бога був Свій план. Я думав тоді, що воля Божа була в тому, щоб я відродив обитель у Коніці. Так я виконував й обітницю, дану мною Божій Матері, коли був на війні. «Мати Божа, — попросив я її тоді, — допоможи мені стати ченцем, а я три роки працюватиму й упорядкую Твою згорілу обитель». Але, як стало зрозуміло згодом, головною причиною того, що Пресвята Богородиця послала мене туди, була необхідність допомогти вісімдесятьом сім'ям, які спокусилися в протестантство, повернутися в Православ'я.

Бог часто допускає чомусь відбутися заради користі багатьох людей. Він ніколи не робить одне тільки добро, але по три-чотири добра разом. І злу Він ніколи не допускає статися, якщо з нього не відбудеться багато добра. Усе, і помилки, і небезпеки, Він використовує на нашу користь. Добро й зло між собою перемішані. Добре б було, якби вони були порізно, але втручаються особисті людські інтереси й переплутують їх між собою. Однак Бог має користь навіть із цієї плутанини. Тому мусимо вірити, що Бог допускає відбутися тільки тому, з чого може вийти добро, тому що Він любить Своє творіння. Наприклад, Він може допустити якусь малу спокусу для того, щоб уберегти нас від спокуси більшої. Якось один мирянин був на престольному святі в якомусь святогорському монастирі. Там він випив і захмелів. По дорозі назад з монастиря він упав на дорозі. Пішов сніг, його замело, але від винного духу в заметі над ним утворився отвір. Ішов повз те місце якийсь перехожий. Побачивши отвір у снігу, він з подивом вимовив: «Це що ж тут таке? Чи не джерело?» і вдарив по отворі ціпком. «Ох!» — закричав п'яний. Так Бог не дав йому загинути.

Божі благодіяння пробивають пролом у серці

— Бог хоче нашого волевиявлення, нашого благого налаштування, що проявляється, хай навіть і небагато, але любочесним подвигом. Також Він хоче, щоб ми усвідомлювали свою гріховність. Все інше дає Він. У духовному житті не потрібні біцепси. Будемо смиренно подвизатися, просити милості Божої і за все Йому дякувати. Над людиною, яка без усякого власного плану віддає себе в руки Божі, здійснюється план Бога. Наскільки ж людина вчепилася за своє «я», настільки вона залишається позаду. Вона не процвітає духовно, тому що перешкоджає Божій милості. Для того щоб процвітати, потрібна велика довіра до Бога.

Щомиті Бог любов'ю Своєю ласкає серця всіх людей, але ми не відчуваємо цього, тому що наші серця покрив накип. Очистивши своє серце, людина зворушується, тане, божеволіє, бачачи благодіяння й доброту Бога, Який одинаково любить всіх людей. За тих, хто мучиться, такій людині боляче, за тих, хто веде духовне життя, вона відчуває радість. Якщо любочесна душа думатиме про самі лише благодіяння Божі, то вони можуть здіймати її вгору, а що говорити, якщо вона думатиме про безліч своїх гріхів і про велику внутрішню благість Божу! Якщо душевні очі людини очистилися, то вона, бачачи Божу турботу [про себе й інших], відчуває й переживає весь божественний промисел своїм чуйним серцем, яке розкрилося, вона тане від вдячності, вона стає безумною у доброму значенні цього слова. Тому що Божі дари, коли людина відчуває їх, пробивають пролом у серці, розривають його. І потім, коли, голублячи любочесне серце, Божа рука доторкається до цього пролому, людина внутрішньо вивищується, а її подяка Богові стає більшою. Ті, хто подвизається, відчуваючи як власну гріховність, так і благодіяння Божі, і довіряє себе Його великому благоутробію, зводять свої душі в рай з більшою надійністю й меншою тілесною працею.

«Я вірю, що Бог допоможе мені», — говорять деякі люди, але при цьому намагаються нагромадити грошей для того, щоб не мати жодних нестатків. Такі люди насміхаються над Богом, тому що довіряють себе не Йому, а грошам. Якщо вони не перестануть любити гроші й покладати на них свою надію, то вони не зможуть покласти свою надію на Бога. Я не кажу, що людям не потрібно мати якихось заощаджень на випадок потреби, ні. Але не слід покладати свою надію на гроші, не потрібно віддавати грошам своє серце, тому що, роблячи так, люди забувають Бога. Людина, яка, не довіряючи Богові, будує власні плани, а потім говорить, що так хоче Бог, «благословляє» свою справу по-диявольськи й постійно мучиться. Ми не усвідомили того, наскільки сильним і добрим є Бог. Ми не даємо Йому бути хазяїном, не даємо Йому управляти нами й тому страждаємо.

На Синаї, у келії святої Єпістимії, де я мешкав, води було зовсім мало. В одній печері, приблизно за двадцять метрів від келії, з ущелини в скелі по краплі сочилася вода. Я зробив маленький водозабірник і назбирував по три літри води за добу. Приходячи за водою, я підставляв залізну банку й, поки вона наповнювалася, читав акафіст Пресвятій Богородиці. Я трішки змочував голову, тільки чоло, це допомагало мені, так порадив один лікар, набирав трохи води для пиття, в окрему баночку набирав трішки водички для мишок і пташок, що живуть при моїй келії. Для прання й інших потреб я використовував цю ж саму воду з печери. Яку ж радість, якої вдячності відчував я за ту невелику кількість води, що мав! Я славословив Бога за те, що в мене була вода.

Потім, коли я приїхав на Святу Гору й ненадовго поселився в Іверському скиту, там, оскільки сторона була сонячна, нестачі у воді не було. Там була одна цистерна, вода з якої переливалася через край. Ех! Я мив і голову, і ноги, але... старе забулося. На Синаї на мої очі, від вдячності за малу кількість води, наверталися сльози, а тут, у скиті, через достаток води я впав у безпам'ятство. Тому я пішов із цієї келії й поселився подалі, метрах у вісімдесяти, де була маленька цистерна. Як же розгублюється, як забувається людина від достатку!..

Ми повинні повністю, безумовно, довірити себе божественному промислу, Божій волі, і Бог турбуватиметься про нас. Один чернець пішов якось увечері на вершину гори, щоб відправити там вечірню. По дорозі він знайшов білий гриб і подякував Богові за цю рідкісну знахідку. Вертаючись назад, він хотів зрізати цей гриб і приготувати його собі на вечерю. «Якщо миряни почнуть запитувати мене, чи їм я м'ясо, — міркував у своєму помислі чернець, — то я можу сказати, що їм щоосені!» Повертаючись у келію, чернець побачив, що, поки він читав вечірню, на гриб наступила якась тварина, і цілою залишилася тільки половина. «Мабуть, — сказав чернець, — стільки мені треба з'їсти». Він зібрав те, що залишилося, і подякував Богові за Його промисел, за половинку гриба. Трохи нижче він знайшов ще півгриба, нагнувся, щоб зрізати й заповнити нестачу для вечері, але побачив, що гриб порохнявий (можливо, він був отруйним). Чернець залишив його й знову подякував Богові за те, що Він уберіг його від отруєння. Повернувшись у келію, чернець повечеряв половиною гриба. Наступного дня, коли він вийшов з будинку, його очам відкрилося чудесне видовище. Усюди навколо келії виросли прекрасні гриби, і, побачивши їх, чернець знову подякував Богові. Бачите, він дякував Богові за цілий гриб і за половинку, за гарний і за поганий, за один і за багато. Він був вдячний за все.

Добрий Бог подає нам щедрі благословення, і Його дії спрямовані нам на користь. Всі наявні в нас блага — це Божі дари. Він усе поставив на службу своєму творінню — людині, Він зробив так, щоб усі: і тварини, і птахи, і малі, і великі, навіть рослини — жертвували собою заради нього. І Сам Бог приніс себе в жертву для того, щоб звільнити людину. Не будемо ж байдужі до всього цього, не будемо ранити Його своєю великою невдячністю й нечутливістю, але будемо дякувати й славословити Його.

[1] Нартекс - західна частина храму, паперть. - Прим. перекл.

[2] Старец Паисий. Отцьі-святогорцьі и святогорские истории. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2001. С. 62-65.

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 2.

Духовне пробудження

Частина четверта - Залежність від неба