Про те, що для людини віруючої мучеництво є торжеством

«Найвища радість походить від жертовності.
Тільки жертвуючи, людина перебуває в спорідненні з
Христом, бо Христос є Жертва»

Для того, щоб становище виправилося, декому потрібно буде загинути в бою

Тяжкі роки!.. Ми чекаємо на потрясіння. Знаєте, що таке потрясіння? Якщо ви не перебуваєте хоч трішки в духовному стані, то вам не встояти. Збережи нас, Господи, але ми дійдемо ще й до того, що почнуть відрікатися від віри. Прагніть по-братньому згуртуватися, почати жити духовно, з'єднатися з Христом. Якщо ви з'єднаєтеся з Христом, то не боятиметеся ні дияволів, ні мук. У світі люди звідусіль стиснуті й залякані. Але чого боятися, коли перебуваєш біля Христа? Пам'ятаєте святого Кирика?[1] Він мав три роки від народження, а тиранові, який хотів його «просвітити», дав стусана. Читайте житія святих, вони дуже помічні для душі, тому що, читаючи їх, людина зв'язується зі святими, і в ній розпалюється благоговіння й налаштування до жертовності.

Це життя не для того, щоб влаштуватися якомога тепліше. Помирати так помирати — давайте ж, принаймні, помремо як годиться! Якщо ми однаково нічого іншого не робимо, то, якщо Бог удостоїть нас мучеництва, хіба це буде погано? Одного разу до мене в келію прийшов якийсь погонич мулів, весь у сльозах, і сказав мені: «Сьогодні вночі сам не залишайся. Тебе задумали вбити». — «Хто?» — запитую. «Їх, — відповідає, — чоловік п'ятеро-шестеро». Він супроводжував п'ятьох чи шістьох безбожників. Хто їх знає, яка в них була програма перебування на Святій Горі. Вони порахували його за дурника й вели при ньому свої розмови, а він, лише почувши про це, прийшов і попередив мене. Ввечері, тільки я приліг, як чую собачий дзвіночок[2]. Дивлюся у вікно й бачу трьох хлопців. «А ну, — кричать, — діду, відкривай!» Я кажу: «Хлопці, чого ви хочете? Ви навіщо в таку пору вештаєтесь, у вас що, мізків нема? На вас же підозра впаде! Інших-ось вже всіх пересадили. А бажання розмовляти в мене нема». — «То ми, — запитують, — завтра прийдемо? Скажи, коли приходити?» — «Ви приходьте завтра коли захочете, а я, якщо зможу, побачуся з вами». Прогнав їх. Дивлюся, світло від ліхтарика не віддаляється. Вони зупинилися трохи вище[3]. Я підвівся, одягнувся, облачився в чернечу схиму й став їх чекати. Всередині в мене був мир. На другий день прийшли три компанії по троє людей, але з тих, нічних, ніхто не з'явився. І вони, звичайно ж, знають, що грошей у мене не знайдуть, тому що в мене їх нема. Вони повстають проти мене тільки з духовних причин. А іншим разом прийшов до мене в келію якийсь чолов'яга здоровенний, як горила, і сів неподалік. А я в той час саме розмовляв з однією групою й говорив їм: «Та ви тільки для парадів і годитеся, а не для боїв! Христос приніс Себе в Жертву! У нас є Православ'я!

Святі пішли на муки й теж нам допомагають. А якби не згинули вони, хто знає, що сталося б з нами». Всі ці слова довели того, що сидів неподалік, до люті. Люди приходили, йшли геть, а він задумав щось і постійно сидів на одному місці. Від нього віяло холодом. Нарешті пішли й останні. «Ну, давай, — кажу йому, — вже стемніло, ти куди збираєшся йти?» — «Це питання, — відповідає він, — мене не цікавить». — «Воно, — відповідаю, — мене цікавить. Йди давай!» Отут він на мене накинувся й схопив за горло. «Ну що, — засичав, — ти зі своїми богами!» Це «зі своїми богами» зачепило мене так, ніби він зневажив Бога. Я що ж, ідолопоклонник? «З якими ще, — кажу, — «богами», безбожнику? Я служу Богу Єдиному в Трійці! Ану забирайся звідси!» Штовхнув я його, він упав на землю й скорчився. А як він опинився за дверима, я навіть не зрозумів. «Якщо мене підвісять ногами догори, — подумалося тоді, — то хоч грижа[4] на місце стане». Цей безбожник залишився до кінця й, видно, хотів із мною поквитатися, якщо так схопив мене за горло й почав душити.

Той, хто зважився на смерть, нічого не боїться

Сьогодні для того, щоб дати відсіч труднощам, людина повинна мати в собі Христа. Від Христа вона буде діставати божественну розраду для того, щоб мати самовідданість. Якщо ж цього не буде, то що відбудеться у важкий момент? Я читав десь, що Абдул-Паша[5] забрав зі Святої Гори п'ятсот юнаків. З них одні були послушниками, а інші ховалися на Святій Горі від турків. Мабуть, тоді, у роки грецького повстання, юнаки прибували на Святу Гору, щоб врятуватися, тому що турки забирали молодих хлопців і робили з них яничар[6]. Якщо юнаки не відрікалися від Христа, то Абдул-Паша вішав їх на вежі в Урануполісі. Скількох молодих людей захопив він на Святій Горі, і всього лише п'ятеро з них пішли на мучеництво! Інші відреклися від Христа й стали яничарами. Необхідна відвага: це не жарти. Якщо людина відчуває себе несправедливо скривдженою, якщо в неї є самолюбство, то вона не має в собі божественної сили. Як така людина поведеться, опинившись у подібній настільки нелегкій ситуації?

На мене справила велике враження розповідь одного єпископа з Патріархії. Спочатку я говорив йому: «Ну що ж це таке? З одного боку насувається екуменізм, з іншого — сіонізм, сатанізм. Незабаром замість двоголового орла будемо віддавати шану дворогому дияволу!» — «Сьогодні, — відповів він мені, — нелегко знайти такого єпископа, яким був Паїсій II, єпископ Кесарійський»[7]. Що ж робив Паїсій II? Коли він ходив з проханнями до султана, то підперізувався мотузкою, тобто він заздалегідь зважився на те, що турки його повісять. Він немов говорив султанові «Не шукай мотузки і не втрачай часу. Якщо хочеш мене повісити, мотузка готова». Його посилали до султана з нелегкими питаннями, і часто у важких ситуаціях він рятував Патріархію. Коли він зістарився, а треба було знову їхати до султана, через сідло коня перекидали два великі кошики, зв'язані між собою. Один чим-небудь навантажували, а в другий саджали його, і так він подорожував у Константинополь. Одного разу турки видали фірман[8] про призов греків до турецької армії. Християнам було важко служити разом з турками, тому що вони не могли задовольняти необхідні їм релігійні потреби. До того ж і Росія незадовго перед цим зажадала від турків, щоб вони не перешкоджали грекам у відправленні християнських обов'язків. Тоді Патріарх запросив митрополита Паїсія й відправив його до султана. Митрополит, підперезаний мотузкою, знову став перед султаном. Султан сказав йому: «Греки мусять йти в армію, щоб служити батьківщині». — «Так, — відповів йому Владика Паїсій, — я теж згоден з тим, щоб греки служили в армії, бо ці землі здавна належали грекам. Однак у нас різна віра, тому окрема армія греків повинна перебувати в окремому військовому таборі, мати своїх офіцерів тощо. Це необхідно для того, щоб свої релігійні обов'язки греки теж могли відправляти. Вони не можуть молитися разом з вами: у вас рамазан[9], а в нас Богоявлення». — «Дати християнам зброю! — подумав султан. — Це небезпечно!» «Ні-ні, — відповів він митрополитові, — краще не треба їм йти в армію». Іншим разом вірмени подали султанові прохання про те, щоб їм віддали Балуклі[10], і домоглися прихильної відповіді. Після цього обговорювати це питання з султаном пішов митрополит Паїсій. «Балуклі, — сказав йому султан, — повинні забрати вірмени, тому що це місце є надбанням їхніх дідів». — «Так, — відповів йому Паїсій, — вони повинні вбрати її, бо, знаючи, що якесь місце є надбанням наших дідів, ми повинні забрати його собі. Дайте мені документ про передачу Балуклі, і я теж його підпишу, тому що я прийшов сюди як представник Патріархії». Він підписав документ, а потім дістав золотий константинівський дукат[11] і сказав: «Отже, хай вірмени заберуть Балуклі, але тоді ми повинні забрати собі Святу Софію, тому що вона наша. Вона належала нашим дідам, і ви повинні нам її повернути». Сказавши це, він показав султанові золотий зі святим Константаном. На прийом до султана митрополит як свідка взяв одного з російських офіцерів, які прибули тоді на кораблі в Константинополь. Таким чином, султан опинився у важкій ситуації й скасував своє рішення по Балуклі. «Ні-ні, — сказав йому султан, — Балуклі залишається у вас». Тому що йому треба було або скасувати своє рішення, або віддати грекам Святу Софію. Бачите, як? Митрополит Паїсій вертів турками, як хотів! Це тому, що він відважився на смерть. А якщо не зважитися на смерть, то нічого не доможешся. Все починається з цього.

Відречення від віри змивається мучеництвом

Сьогодні більшість хоче, щоб змію з діри витягали інші. Якщо вони не дістають її самі, тоді хай, принаймні, попередять інших: «Обережно! Чи нема там змії?» — щоб ті задумалися. Однак вони не роблять навіть цього. Коли б ми жили в часи мучеників, то з нашим раціоналізмом ми говорили б так: «Я відрікаюся від Бога зовні, але не внутрішньо. У такий спосіб я дістану призначення на таку-то посаду й стану допомагати якомусь біднякові». А в часи мучеників Церква не причащала тих, хто кидав ладан в ідоложертвенний вогонь, такі люди належали до чину плачучих[12]. Ті, хто відрікався від Христа, повинні були змити своє відречення мучеництвом. А в часи іконоборства від християн вимагали палити або кидати на землю ікони, і вони воліли не кидати їх, а ставати мучениками. А ми, якби нам сказали жбурнути ікону, сказали б: «Ну й жбурну її, вона написана в стилі Відродження. Пізніше замовлю собі іншу, візантійську».

— Геронде, а як ставиться Церква до та ємних християн? Вони не відреклися від Христа?

— Справжні таємні християни від віри не відрікалися. Приміром, коли турки спалили двадцять сім селищ у Каппадокії, які належали до Фарас, то деякі жителі пішли відтіля далеко, в інші краї, де місцеве населення й не знало, що вони християни. їх вважали за мусульман. І жодного разу не виникло такої ситуації, коли б когось із них прямо запитали: «Ти християнин?», щоб довелося відповісти: «Так, я християнин» або «Ні, я мусульманин». Ці люди — таємні християни. Однак з того моменту, як когось схоплять і скажуть йому: «Ми довідалися, що ти християнин», він повинен сказати: «Так, я християнин». Тобто йому ніколи не можна говорити, що він мусульманин. І в епоху давньої Церкви були віруючі, що таємно прийняли Хрещення, про яких інші думали, що вони не християни. І все-таки, коли було потрібно, ці таємні християни відкрито сповідували свою віру. Наприклад, святий Севастіян був воєначальником і таємно прийняв християнське Хрещення. Інші вважали його ідолопоклонником, але він був християнином. Таємно він надавав християнам більшу допомогу. Однак, коли стало відомо, що він християнин, він визнав віру й пішов на мучеництво. В якомусь турецькому селі було багато таємних християн, а староста був священиком. Його ім'я було отець Георгій, але люди називали його Хасаном. Одного разу до нього прийшли турки й донесли про те, що в певному місці, у катакомбах, ховаються християни. «Не турбуйтеся, — сказав він, — я піду подивлюся». Взяв він своїх людей, пішов у ці катакомби й застав там всіх християн, тих, що зібралися разом. Тоді він йде до царських воріт, знімає з гачка єпитрахиль, надягає її й служить їм вечірню! «Необхідно вжити належних заходів, — сказав він їм потім, а турок заспокоїв: — Нікого там нема, це неправдиві чутки». Такі люди не відступники. Однак з тієї хвилини, як християнина почнуть підозрювати й скажуть йому: «Ми бачили, як ти хрестишся! Ти християнин», а він відповість «Ні, я мусульманин», він стає відступником.

Той, хто удостоюється стати мучеником, повинен мати багато смирення і дуже любити Христа. Якщо людина йде на мучеництво егоїстично, то благодать залишить її. Пам'ятаєте Саприкія[13], який вже досяг місця страти, а, однак, відрікся від Христа? «Навіщо ви привели мене сюди?» — запитав він катів. «А що, — запитали його вони, — хіба ти не християнин?» — «Ні», — відповів він. А був священиком! Помисел говорить мені, що він пішов на мучеництво не смиренно, а егоїстично. Він прагнув до мучеництва не заради віри, не заради любові до Христа, і тому Благодать залишила його. Адже якщо людина поводиться егоїстично, вона не приймає Благодаті Божої. Природно, що у хвилину труднощів вона відречеться від Христа.

— Геронде, ми часто повторюємо, що у важкий момент випробувань Бог дасть силу...

— Бог дасть силу людині смиренній, що має чисте серце й добре налаштування. Якщо Бог побачить дійсно добре налаштування, смиренність, то Він дасть силу велику. Отже, від налаштування самої людини залежить, чи дасть їй силу Бог.

— Геронде, ви сказали, що людина повинна мати смиренність і добре налаштування. Тоді виходить, що можна мати гордість і добре налаштування?

— Говорячи про смиренність, ми зараз маємо на увазі те, що людині потрібно мати її, принаймні, стосовно мучеництва. Можна мати гордість, але у вирішальний момент сказати: «Боже мій, я гордий; однак дай мені зараз трохи сили, щоб я в муках засвідчив любов до Тебе й спокутував мої гріхи». І тоді, якщо людина налаштована смиренно і йде на муки з покаянням, Бог дає їй велику Благодать. Не можна йти на мучеництво з налаштуванням гордим, з помислом, що ти станеш мучеником, що будуть написані твоє житіє, служба й ікона з німбом. Якась людина попросила мене: «Помолись, отче, щоб мені досягнути п'ятого неба». — «Добре, — сказав я їй, — апостол Павло досяг третього неба, а ти хочеш досягти п'ятого?» — «Ну а що ж, — відповіла вона, — хіба не написано, щоб ми шукали "ліпші дари"?» Ти тільки послухай, га! У такому випадку, якщо людина йде на мучеництво для того, щоб мати славу в раю, то їй краще й не думати про мучеництво. Правдивий, справжній християнин, навіть якби він знав, що в раю він знову буде страждати й мучитися, все одно прагнув би в нього ввійти. Не треба думати про те, що якщо ми переносимо якесь страждання тут, на землі, то там, на небі, нам буде краще. Треба залишити ці базарні розрахунки. Ми хочемо Христа. Хай буде мучеництво, хай ми йдемо на нього щодня, хай нас б'ють щоденно, і двічі, і тричі на день — нам нема до цього діла. Нам є діло тільки до одного: бути з Христом.

— А чи може, Геронде, людина жити в лінощах, а коли буде потрібно, з відвагою визнати Христа?

— Для того, щоб така людина пішла на це, у неї в серці повинні бути доброта, жертовність. Тому я й сказав вам, що потрібно виробляти в собі благородство, жертовний дух. Один повинен жертвувати собою заради іншого. Пам'ятаєш святого Воніфатія й святу Аглаїду[14]? Там, у Римі, вони вели жахливе життя, але коли сідали обідати, їхній розум спрямовувався до бідних. Спочатку вони поспішали нагодувати голодних, а вже потім їли самі. Незважаючи на те, що вони були поневолені пристрастями, у них були доброта й біль за бідних людей. У них була жертовність, і тому Бог допомогав їм. Аглаїда, незважаючи на своє гріховне життя, любила святих мучеників і піклувалася про їхні святі мощі. Вона веліла Воніфатію разом з іншими слугами з її будинку відправитися в Малу Азію для того, щоб викупити там, зібрати й привезти до Риму святі мощі мучеників. А майбутній мученик, посміхаючись, сказав їй: «Якщо тобі привезуть мої мощі, чи приймеш ти їх?» — «Не жартуй із цим», — відповіла йому Аглаїда. Нарешті святий Воніфатій досяг Тарса й, бажаючи викупити мощі мучеників, відправився в амфітеатр. Там, спостерігаючи за муками християн, він був вражений їхньою витримкою. Підбігши до них і цілуючи їхні узи й рани, Воніфатій просив їх помолитися, щоб Христос дав йому міцність прилюдно визнати себе християнином. Отже, він мучеництвом засвідчив свою віру, його супутники викупили його останки й перевезли їх у Рим, де Ангел Господній уже сповістив Аглаїду про те, що відбулося. Так і збулося те, про що, жартуючи, пророкував Воніфатій перед своїм відходом з Риму. Після цього Аглаїда, роздавши свій маєток, прожила ще п'ятнадцять років у подвизі й убогості й досягла святості[15]. Бачите, їхнє життя склалося так, що спочатку вони захопилися пристрастями й збилися з вірного шляху. Однак у них був дух жертовності, і Бог не залишив їх.

— Думаю, Геронде, що якби я побачила колесо святої Катерини, то померла б зі страху!

— Якби ти померла ще до того, як тебе почали колесувати, то це було б добре, це було б благословенням Божим. Мука була б, якби тебе почали колесувати, а ти не змогла б цього витримати. Мученики мали добре налаштування, Христос допомагав їм, і тому вони витримували біль.

Яку ж любов до Христа мали святі мученики, яку відвагу! Свята Соломонія зі своїми сімома чадами[16] — один по одному замучені були всі. Святий Лонгін[17] влаштував частування для воїнів, які прийшли його схопити, і прийняв їх у свій дім. Ті, що прийшли, квапили його показати Лонгіна, щоб відітнути йому голову, а він говорив їм: «Я покажу вам його!» Коли він сказав їм, що Лонгін це він і є, то вони завагалися, але святий переконав їх виконати доручене. І вони відсікли йому голову. А яка витримка була у святого Гедеона Каракальського. «Ріжте руку, — сказав він катам, — ріжте й ногу, ріжте й ніс! Щоб багато не говорити, ріжте все!» Разюче! Але для того, щоб досягти такого рівня, людина повинна не любити саму себе, а любити Бога. Мати, рятуючи своє дитя, йде у вогонь. Вона не відчуває болю, тому що її любов сильніша, ніж опік полум'я. Її любов до дитини пересилює біль. Наскільки ж сильнішою за біль повинна бути любов до Христа!

Для святого, що йде на мучеництво, любов до Христа перевершує біль і нейтралізує його. Ніж ката був для мучеників ніжнішим від скрипкового смичка. Коли розпалюється любов до Христа, мучеництво стає торжеством: у цю мить вогонь прохолоджує краще, ніж купання, тому що його горіння губиться в горінні божественної любові. Здирання шкіри відчувається, як ласка. Божественні муки захоплюють серце, захоплюють голову, і людина стає божевільною: вона не відчуває ні болю, ні чогось іншого, оскільки її розум перебуває в Христі і її серце переповнюється радістю. А скільки святих йшли на мучеництво й переживали таку радість, немов йшли на торжество! Святий Ігнатій біг на місце муки й кричав: «Дайте мені перетерпіти муки, дайте мені бути роздертим звірами!» Таку радість, яку відчував він, не переживає навіть закоханий юнак, який говорить: «Я хочу одружитися з нею, і мені нема діла ні до матері, ні до батька!» «Божевілля» святого Ігнатія було більше, ніж божевілля закоханого юнака.

Усі святі заради любові до Христа вчинили подвиг. Святі мученики пролили свою кров. Преподобні отці пролили піт і сльози й, подібно до гарних знавців лікарських трав, поставили духовні досліди на самих собі, від любові до Бога й людини — ікони Бога — вони виморили себе, щоб залишити нам свої духовні рецепти. З їхньою допомогою ми попереджуємо зло або лікуємо свою духовну хворобу й стаємо здоровими. А якщо ми ще й будемо прагнути з любочестям наслідувати їх у їхніх подвигах, то можемо навіть досягти святості.

Але, звичайно, всі подвиги преподобних, пости, чування тощо, і навіть страждання всіх святих мучеників не порівняєш зі стражданням Господа нашого, тому що Христос божественно допомагав усім, хто страждав заради Нього, і біль кожного з них робився солодким від Його великої любові. Однак для самого себе Христос зовсім не використав Свою божественну силу й від великої любові до свого творіння вистраждав Своїм чутливим Тілом великий біль. Стати дійсно людиною [не тільки зовні, але] і внутрішньо можна, лише відчувши цю любов Христа до людини. Інакше ти будеш навіть байдужішим, ніж творіння Божі, тому що, відчувши страждання Господа, померкло сонце, не маючи сили на це дивитися. І земля, побачивши це, жахнулася, а камені розпалися на частини. І гроби стряслися настільки сильно, що пробудили зі сну багатьох давно померлих і випустили їх геть висловити свою незгоду з тим, як невдячно поставилися люди до Бога — свого Благодійника й Ізбавителя.

— Геронде, якщо людина не займається духовним діянням як слід, то під час труднощів чи буде в неї достатньо віри в те, що Бог допоможе їй для того, щоб прикликати Його на допомогу? Або ж ми заспокоюємо себе помислом, що під час випробувань Бог допоможе нам тільки для того, щоб уникнути клопотів приготування?

— Треба готуватися. Якщо ти не сієш, то як Бог благословить твою пшеницю врожаєм? Людина повинна сіяти, а Бог дасть їй відповідно до того, що вона сіє. І в армії кажуть: «Будь готовий!»

— Коли вважається, що людина приготувалася до чогось? Якщо війська перебувають у стані бойової готовності, то солдати постійно готові: вони вже в чоботях, з автоматами, з патронами й чекають наказу.

— А скільки може тривати цей стан бойової готовності?

— По-різному. Чернець повинен бути готовим завжди, і тоді він нічого не боїться. Чого йому боятися? Смерті? Але вона відчинить для нього райські двері, тому що під могильною плитою приховано ключ від вічності. Крім того, чернець, коли би він не помер, перебуває в покаянні. Його втеча зі світу і його схима свідчать про це. Чернець кається й потім переходить до тонкого духовного діяння. Наскільки множиться любов ченця до Бога й ближнього, настільки зменшується його любов до самого себе. І тоді набуває чинності те, про що пише апостол Павло: «Ніщо не може відлучити нас від любові Христової» .

Людей мирських думка про муки змушує зі страху вдаватися до Бога й волати: «Христе мій, Пресвята Богородице!» — тоді як чернець хоче завжди бути з Богом, тому що він любить Його. Багато хто з мирських людей роблять добро, тому що бояться потрапити у вічну муку. Чернець же робить добро з вдячності, щоб віддячити Богові, своєму Благодійникові.

— Геронде, як мені усвідомити, що таке мучеництво, подвижництво?

— Для того, щоб трішки зрозуміти, що таке мучеництво, хоча б приймай з радістю презирство інших. А якщо хочеш трохи усвідомити, що є подвижництвом, то, якщо не можеш постити сорок днів, як Христос, тримай піст хоча б у середу, коли Його зрадили, і у п'ятницю, в яку Його розіпнули[18]. Ті, хто хоче мучеництвом засвідчити свою любов до Христа, можуть за відсутністю мучеництва проявляти цю любов, від якої вони згоряють, у вигляді тілесного подвигу за палаючі душі покійних, щоб ті знайшли трохи заспокоєння. Подвижництво — це таке ж торжество, як і мучеництво, тому що [і в тому і в іншому випадку] людина уникає кожної людської втіхи й знаходить втіху божественну.

Святі мученики відчували велику радість тому, що їм давалася сприятлива можливість перетерпіти муки. З мучеництва в духовному житті почався аскетизм Коли прийшов до влади Константин Великий, він звільнив християн з темниць, де вони (деякі з них були покалічені) чекали смерті. Муки закінчилися. Але звільнені дуже засмутилися, тому що, перебуваючи в темницях, вони очікували своєї черги на мучеництво, а тепер святий Константин Великий їм усе зіпсував. Вони з радістю очікували мучеництва, а дочекалися волі. І тоді — від любові до Бога й полум'яного бажання, що горіло у них, постраждати за Христа — вони пішли зі світу. І тим мукам, яким піддали б їх Діоклетіан і Максиміліан, вони в подвижництві піддавали самі себе. Один ішов і підвішував себе за руки мотузками на дереві: він молився з болем, але божественно радів. Інший заради любові до Христа зв'язував себе. «Так, — говорив, — мене зв'язав би Діоклетіан». І, мучачи себе таким чином, вони зазнавали великої радості. З цього божественного божевілля, із цього божественного навіженства почали першими й заради любові до Христа присвятили себе подвижництву. Потім їхній подвиг почали наслідувати інші. Так у нашу віру ввійшов аскетизм. А треті, найбільш «навіжені», казали: «Ми вівці Христові!» — і харчувалися тільки травою з землі. Це були так звані «воски»[19]. Вони настільки сильно відчували благодіяння Боже й власну незначимість, що говорили: «Я, невдячна тварина, все життя буду харчуватися травою». І вони робили це. їхнє серце злітало від любові до Христа. «Хіба, — казали вони, — я не Христова вівця? Отже, буду харчуватися травою» Але згодом це було заборонено Церквою, тому що мисливці, приймаючи цих пустельників за диких тварин, убивали багатьох з них.

Сьогодні люди не можуть зрозуміти цього, вважають це божевіллям. «Навіщо харчуватися травою, подібно до тварини? — говорять вони. — Який зміст у тому, щоб у такий спосіб висіти на мотузках і мучити своє тіло?» Але пам'ятаєш, що говорить авва Ісаак: «О, якби Бог удостоїв нас здійснювати такі безчинства». Дай же Боже досягти цього духовного «безчинства» і нам.

[1] Пам'ять 15 червня.

[2] Дзвіночок, який підвішували на ошийнику мисливського собаки для того, щоб лякати дичину. - Прим, перкл.

[3] Келія Різдва Пресвятої Богородиці "Панагуда", в якій блаженний Старець Паїсій жив в останні роки свого життя, перебуває в усамітниному лісистому місці. Інших келій та житла поблизу нема. - Прим, перекл.

[4] Випадок, про який розповідається, стався у 1987 році, коли Старець страждав від грижі.

[5] Мехмет Емін Абдулах Паша керував Солунянами у 1821-1823 pp.

[6] Яничари - каральні війська в Турецькій імперії, до яких переважно відбиралися юнаки із завойованих турками християнських народів. Пройшовши особливу підготовку та виховання, яничари відрізнялися винятковим фанатизмом і жорстокістю. - Прим, перекл.

[7] Паїсій II - митрополит Кесарійський. Народився в поселенні Фараси в Каппадокії. Навчався у духовній школі при Флавіановському монастирі Чесного Предтечі, а потім у Константинополі, де був висвячений на диякона і священика У 1832 році був висвячений на митрополита Кесарійського. Був безстрашним борцем за збереження елінізму у своїй єпархії.

[8] Фірман - указ султана. - Прим, перекл.

[9] Рамазан - дев'ятий місяць за мусульманським календарем, під час якого мусульмани дотримуються суворого посту (повне утримання від їжі, пиття, куріння т.д.) щоденно зранку до вечора. Від заходу до сходу сонця заборони рамазана відміняються.

[10] Балуклі - місцевість в Константинополі, де розміщується монастир "Живоносне джерело".

[11] Золота монета з зображенням святих Константина і Єлени, яку носили як прикрасу чи талісман.

[12] "Плачучі" стояли перед дверима храму і просили тих, хто входять в храм вірних молитися за них Господу. Див.: Правило 12-е святого Григорія Неокесарійського. Книга Правил. Троице-Сергиева Лавра. 1992. С. 294.

[13] Про Саприкія див.: Жития святих. Кн. 6 М., 1905. С. 180-185.

[14] Святий мученик Воніфатій був рабом знатної римлянки Аглаїди і перебував з нею в гріховному зв'язку.

[15] Пам'ять святих Воніфатія та Аглаїди відзначається 19 грудня.

[16] Пам'ять святих мучеників Макавеїв відзначається 1 серпня

[17] Пам'ять святого мученика Лонгіна сотника відзначається 16 жовтня.

[18] Старець має на увазі утримання від їжі та води протягом всього дня.

[19] "Воски" - буквально ті, що пасуться. Архимандрит Херувим (Карамбелас) в своїй книзі пише, що вони, "згідно зі святогорським переказом, є найсвятішими монахами Гори і живуть повністю усамітнено, будучи нікому не відомими... Згідно з тим самим переказом, остання літургія на землі буде здійснена цією невидимою дванадцяткою. їхня кількість завжди постійна, тому що, якщо помирає хтось з них, його місце займає хто-небудь із найкращих монахів Святої Гори". (Херувим (Карамбелас), архим. Из удела Божией Матери. Киев, 1998. С. 164.).

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 2.

Духовне пробудження

Частина третя - Про духовну відвагу