Про те, що відвага народжується від довіри до Бога

«Найвища радість походить від жертовності.
Тільки жертвуючи, людина перебуває в спорідненні з
Христом, бо Христос є Жертва»

Подвиги здійснюють не ті, хто високі на зріст, а ті, хто має відвагу, широке серце й рішучість пожертвувати собою. І на війні ті, у кого є відвага, мають і доброту й не вбивають інших, тому їло у відвазі нема варварства. Такі люди стріляють не у ворога, а навколо нього й змушують його здатися. Добрий воліє бути вбитим, ніж убивати. Людина, налаштована таким чином, приймає божественні сили. Люди ж злі є боягузливими й легкодухими, свій страх вони прикривають нахабністю, бояться і самих себе, і інших і тому від страху стріляють без зупинки. Коли я проходив військову службу під час громадянської війни, ми якось зайшли в одне село. «Тут нікого з бандитів нема, — сказали нам місцеві жителі, — всі пішли. Залишилася тільки одна божевільна». Хтось з наших вдалині побачив цю жінку й з ручного кулемета випустив по ній дві черги. «Що я вам зробила?» — скрикнула нещасна й упала на землю.

— Так, зі страху. Люди такого устрою шукають для себе легкі рішення. «Ворога краще прикінчити», — говорять вони, щоб уже не сумніватися. Людина менше боягузлива буде й менше злою. Вона буде намагатися вивести ворога з ладу, наприклад, пошкодити йому руку або ногу, але вбивати його не буде.

Мужність, відвага — це одне, а злобливість, кримінал - зовсім інше. Брати ворогів у полон для того, щоб перерізувати їм горло, — це не мужність. Справжньою мужністю буде схопити ворога, зламати йому гвинтівку й відпустити його на волю. Мій батько так і робив. Коли він ловив четів[1], які робили набіги на фараси, він відбирав у них гвинтівки, ламав їх і говорив: «Ви баби, а не чоловіки». Після цього відпускав їх на волю. А одного разу він одягнувся, як багата туркеня, прийшов у їхній стан і запитав ватажка. Заздалегідь домовився зі своїми хлопцями, щоб ті починали атаку відразу, як тільки почують умовний сигнал. Коли чети провели його до ватажка, батько сказав йому: «Хай твої чоловіки вийдуть і залишать нас удвох». Як тільки вони залишилися сам на сам, мій батько вихопив у ватажка гвинтівку, переломив її й сказав розбійникові: «Тепер ти баба, а я — Езнепідіс!»[2] Тут він подав умовний сигнал, налетіли його молодці й вигнали четів зі села.

Для того щоб процвітати, треба мати навіжену, у доброму значенні цього слова, жилку. Відповідно до того, як людина використає цю навіжену жилку, вона стає або святою, або героєм. Однак, якщо така людина зіб'ється зі шляху й захопиться злим, вона може стати злочинцем. Той, у кого нема навіженої жилки, ні святим, ні героєм стати не може. А тому повинен завестися наш внутрішній двигунчик, повинні запрацювати серце, відвага. Серце повинно стати безрозсудним. Я знайомий з багатьма офіцерами, які вийшли у відставку й від дисгармонії не знаходять собі місця. Дехто з них хоче, щоб почалася війна, щоб бути при ділі, — так у них все горить. А хтось, лише отримає призовну повістку, відразу весь тремтить, а ще хтось прикидається божевільним, щоб не потрапити в армію. Скільки відставників говорили мені, що хочуть поїхати в Боснію й повоювати! Не використавши своєї відваги в житті духовному, вони, чуючи про війну, радіють можливості повоювати. Знаєш, які подвиги, яку духовну боротьбу здійснили б ці могутні люди, коли б вони пізнали духовне життя? Та вони б стали святими.

— Геронде, одного разу ви розповідали нам щось про свою бабусю...

— Моя бабуся була дуже відважною людиною. Про всяк випадок для безпеки вона завжди мала при собі ятаган[3]. Ось тобі, будь ласка, жінка-вдовиця, двоє дітей, навколо турки, але жити треба було... Тяжкі були часи... Всі її боялися. Молодчиною була! Якось один розбійник заліз у виноградник, що знаходився біля кладовища. Щоб його злякалися, він одягнув довгу, до п'ят, білу сорочку. Потім, вийшовши з виноградника, він, як був у білій сорочці, зайшов на кладовище і почав там шастати. Трапилося тієї пори проходити через кладовище моїй бабусі. Розбійник, коли побачив її, розтягся на землі й прикинувся мертвим, щоб вона прийняла його за вурдалаку й налякалася. Однак бабуся підійшла до нього й сказала: «Тебе, якщо б ти був людиною порядною, давно б уже земля взяла!» І, сказавши це, почала бити лиходія тупим боком ятагана! Скалічила його. Хто це був такий, вона навіть не знала. Уже потім, у селі, почула, що, мовляв, такого-то покалічили, і так дізналася, хто це був.

У нашу епоху відвага є рідкістю. Люди замішані на воді. Тому, якщо, не доведи, Господи, почнеться війна, одні помруть зі страху, а в інших навіть від невеликого випробування опустяться руки, тому що вони звикли до спокійного життя. А за старих часів яка була відвага! У Флавіанівському монастирі в Малій Азії турки захопили й убили якогось християнина. Потім вони сказали його дружині: «Або ти відречешся від Христа, або твоїх дітей ми теж заріжемо». — «Мого чоловіка, — відповіла вона, — забрав Христос, дітей моїх я доручаю Христу й сама від Христа не відрікаюся!» Яка відвага! Якщо в людині не буде жити Христос, то як у ній буде жити відвага? А сьогодні люди без Христа будують все своє життя на смітті.

У ті роки особливими були матері, особливими були й діти. Пам'ятаю, як у Коніці наша сусідка, будучи вагітною, сама пішла на поле сапати кукурудзу, потрібно було йти пішки півтори години. Там вона народила маля, поклала його в подолок і повернулася в село «А в мене немовлятко!» — похвалилася вона, проходячи повз наші двері. Була окупація, роки скрутні. А зараз є жінки, які для того, щоб народити одну дитину, від страху по шість-сім місяців проводять у ліжку. Мова [розуміється] йде не про тих, хто робить так через хворобу.

— Геронде, я дуже боягузлива. Не знаю, що буду робити, якщо потраплю у важку ситуацію. Звідки береться страх?

— З кимось, можливо, щось трапилося в дитинстві, і тому він боїться. Часто страх може бути природним, але це може бути й страх від нестачі віри, від нестачі довіри до Бога. Однак страх є й [необхідним] гальмом, тому що він допомагає людині вдаватися до Бога. У страсі, у пошуках, за що б їй схопитися, людина буває змушена схопитися за Бога. Ось у тропічних країнах, де живуть дикуни, там водяться й дикі тварини, великі звірі, удави й так далі. Це для того, щоб люди були змушені шукати допомоги в Бога, вдаватися до Бога, щоб знайти свій орієнтир. Якби цього не було, то що змогло б хоч якось стримувати цих людей? У всьому, що влаштував Бог, є якийсь зміст.

— А ті, хто, не знаючи істинного Бога, просять допомоги від страху, чи одержують її?

— Дивися: вони піднімають голову угору, і це вже дещо значить. І для малих дітей гальмом є страх. Бувають такі діти, які, якщо їх трохи не пристрашити, нікого не слухають: ні маму, ні батька. І мені, коли я був маленьким, говорили: «Зараз бумбул прийде!» Малятам властиво боятися. Але, у міру того, як дитинча дорослішає, зріє і його розум — і страх відступає. Природний страх допомагає тільки в дитячому віці. Якщо людина, ставши дорослою, боїться порожнього місця, то вона жалюгідна. Приходять до мене в келію деякі духовні люди й кажуть: «Ось, поруч з нами хтось помер, і від цього ми постійно відчуваємо страх». І просять мене помолитися за те, щоб цей страх від них пішов. «Та тут, — відповідаю я, — люди намагаються мати пам'ять смертну, а в тебе поруч хтось помер, і ти хочеш цей страх прогнати?!»

У жінок природного страху трохи більше. Жінок, які не бояться, мало. Однак такі жінки можуть створити в сім'ї проблеми, тому що вони не підкоряються. Також може стати зухвалим і чоловік, якщо він від природи не боягуз і має в серці відвагу. А деякі жінки жахливі боягузки. Велике діло, якщо жінка, що має природний острах, стане подвизатися_й набуде мужність. Жінка має у своїй природі жертовність і тому здатна й на велику самовідданість, якої у чоловіка, незважаючи на всю його природну мужність, нема.

Смерть боїться того, хто не боїться смерті

— Відвагою. Чим більше людина боїться, тим більше спокушає її ворог. Той, у кого є боягузтво, повинен постаратися його вигнати. Я, коли був маленьким, боявся ходити повз кладовище у Коніці. Тому я спав на цвинтарі три ночі, і страх відійшов. Я накладав на себе хресне знамення і заходив туди, навіть ліхтарика не вмикав, щоб нікого не налякати. Якщо людина нічого не буде робити для того, щоб стати мужньою, і не набуде справжньої любові, то, коли виникне яка-небудь складна ситуація, плакати за нею будуть навіть кури.

— Тобто, Геронде, можна вчинити подвиг і позбутися страху?

— Ми повинні радіти від того, що помираємо тому, щоб не помирали інші. Якщо налаштувати себе подібним чином, то нічого не страшно. Від великої доброти, любові й самопожертви народжується відвага.

Але сьогодні люди й чути не хочуть про смерть. Я дізнався, що ті, хто займаються похоронами, пишуть на вивісках своїх закладів не «Похоронне бюро», а «Ритуальні послуги», щоб не нагадувати людям про смерть. Проте якщо люди не пам'ятають про смерть, то вони живуть поза реальністю. Ті, хто боїться смерті й любить суєтне життя, бояться навіть мікробів, вони постійно відчувають страх, який тримає їх у духовному застої. Люди ж сміливі ніколи не бояться смерті й тому поводяться з любочестям і самовідданістю. Маючи перед собою смерть і щодня думаючи про неї, вони й готуються до неї більш духовно, і подвизаються з більшою дерзновенністю. Так вони перемагають суєту й уже тут починають жити у вічності й райській радості. І хай той, хто бореться на війні за свої ідеали, за Віру й Батьківщину, осінить себе хрестом і не боїться, адже він має помічником Бога! Якщо людина осінить себе хрестом і довірить своє життя в руки Божі, то Бог і буде потім вирішувати, житиме ця людина, чи помре

— А чи може людина не зазнавати страху через необачність?

— Це набагато гірше, тому що в якій-небудь небезпечній ситуації така людина може потрапити в серйозні випробування й заплатити за всю свою необачність сповна. Тому той, хто боїться трішки, уважний і не полізе нерозважливо на рожен. Треба примушувати себе на добро , але мати довіру до Бога, а не до самого себе.

В екстремальній ситуації найбільшої шкоди завдає паніка, яка починається. У небезпеці важливіше за все не розгубитися. Дивись, як курка вступає в сутичку з орлом і налітає на нього! А як бореться з собакою кішка, захищаючи кошенят! Вона задирає хвіст трубою й починає загрозливо шипіти! Тварина йде ва-банк, а людина виявляється боягузом!..

Не піддавайтеся паніці. Особливо легко піддаються паніці жінки. Пам'ятаю, як під час окупації нам випало піти в певне місце, близько двох годин ходьби від Коніци. Хлопці пройшли [трохи] вперед, знайшли там грецькі солдатські каски й мундири, одягнули їх і попрямували в каплицю святого Костянтина. Я теж пішов туди, щоб прикластися до ікон. Я мав тоді п'ятнадцять років. Як тільки матері здалеку побачили нас у військовій формі, вони почали кричати: «Італійці йдуть!» — і приготувалися бігти. Вони навіть не глянули, хто це був! Пустуни надягли грецькі каски, а налякані матері, прийнявши їх за італійців, втікали від власних дітей!

Значення відваги велике. Якщо людині фізично здоровій, але боягузливій сказати: «Ой який ти жовтий! Що це з тобою?» — то ця людина піде до лікаря, у той час як жовтою вона може бути від того, що не виспалася, або ж від того, що в неї болів зуб тощо. Грек або кинеться вперед, або почне панікувати. Боягузи не здатні ні до чого. На війні боягузи нікому не потрібні, їм не довіряють. їх не беруть на завдання, на передову, щоб вони не створювали проблем. Один боягузливий солдат, якщо він не знає плану бойових дій, може викликати таку паніку, що розкладе цілу дивізію! Страх розпікає уяву боягуза й він може розкричатися: «Ось вони! Ой, підходять, вони вже тут, ріжуть! Ох, куди ж нам бігти?! Ворогів так багато! Та вони проковтнуть нас!» Така людина накоїть багато зла, тому що люди легко потрапляють під чужий вплив.

Людина ж відважна, побачивши ворогів, тільки сплюне: «Тьфу, так це хіба люди? Мурахи якісь!» — і інші [від цих слів] теж з відвагою побіжать в атаку. Тому в армії кажуть, що важке завдання краще з холоднокровністю виконають п'ятеро сміливців, ніж двадцять боягузів.

— Тобто, Геронде, у скрутному становищі небезпеки зовнішні не настільки страшні, як небезпеки внутрішні.

— Так, так воно і є. І Сулі[4] турки не взяли б, якби його не зрадив Пілій Юс, який сам був з Сулі. Він провів турків по таємній стежці. Ось як: п'ять сіл були дружніми й, об'єднавшись, справлялися із самим Алі-Пашею[5], який був настільки сильним, що навіть виступав проти султана[6]. Суліоти були в Алі-Паші під боком, але жару йому завдавали міцного. А наскільки відважні й згуртовані між собою були тамтешні жінки! Брали карабіни й вони.

— Геронде, якщо в колективі звичним ділом є недисциплінованість, то чи зможуть його члени проявити дисциплінованість у момент, коли виникне скрутне становище?

— Під час пожежі кожен робить не те, що йому спаде на думку, навпаки, всі діють по команді. Той, хто несе відповідальність, стежить за ситуацією й говорить іншим, що треба робити. У протилежному випадку люди можуть створити паніку й замість того, щоб загасити пожежу, роздмухають її ще більше. Одного разу я повертався на Святу Гору. Коли наш кораблик перебував між Ватопедським і Пантократорським монастирями, подув північно-східний вітер і здійнявся шторм. Корабельник спрямував суденце проти хвиль, бо інакше ми б пішли на дно. Один боягуз із Єрисоса[7], який нічого не тямив ні в кораблях, ні в мореплавстві, — він тримав мулів — почав кричати: «Ти що ж це робиш, га? Потопиш нас! Ви що, не бачите? Він же так нас у Кавалу[8] відвезе!» Отут підхопилися всі пасажири й обліпили корабельника, а він, бідолаха, тільки й говорив: «Дайте мені спокій, я знаю свою справу!» На щастя, один з пасажирів був моряком і втихомирив інших: «Дайте йому спокій, він знає свою справу! Треба йти так, щоб підрізати хвилю». Не було б там цього моряка, корабель пішов би на дно, тому що пасажири не дали б корабельникові робити свою справу. Бачиш як: один виявився боягузом, виникла паніка, всі, хто там був, підхопилися й могли б відправити корабель на дно. А потім же ж для таких випадків завжди є другий механік, що стане до штурвала, якщо капітан [дійсно] не в змозі керувати кораблем.

Греки взагалі нелегко підкоряються. Римо-католики вірять у папську непогрішність, а ми, греки, віримо у власний помисел і, виходить, ми всі володіємо... непогрішністю! Чому вважається, що турки ведуть добру політику? Тому що серед турків розумних людей небагато, більшість з них — народ не надто кмітливий. Тому в начальники в турків виходять лише ті, хто розумний, а інші зазвичай їм підкоряються. Греки ж, будучи дуже розумними в переважній більшості своїй, всі до одного хочуть керувати й розпоряджатися, а підкоряються з трудом. І італійці говорили: «З десяти греків п'ять хочуть бути командирами!»

Припустимо, що ми збираємося кудись йти. Один може знати більш коротку стежку, інший — іншу, з протилежного боку, третій якусь ще.. «Ні, підемо сюди, так краще», — буде наполягати хтось. «Ні підемо туди», — стане суперечити інший. В остаточному підсумку, якщо хтось один не віддасть наказ, то можуть пройти години і навіть дні, а мандрівники так і не вирушать в дорогу й перебуватимуть в тому ж самому місці. Однак якщо, знаючи дорогу розпоряджається хтось один, то, навіть якщо запропонована ним дорога буде заледве довшою, коли-небудь вони досягнуть мети. Звичайно, найкраще, якщо той, хто командує, знає найкоротший шлях. Але навіть якщо шлях, що йому знайомий, є найдовшим, однаково, підкоряючись наказу, мандрівники все-таки досягнуть мети.

Бог дивиться на налаштування людини й допомагає їй

— Якщо час поставить нас перед серйозними труднощами, а духовного налаштування нема, то чи зможеш вистояти, маючи саме лише добре налаштування?

— Як ти не зможеш? Бог дивиться на налаштування людини й допомагає їй. А, крім того, часто у важкі хвилини проявляють велику відвагу навіть ті люди, у яких, як спочатку видавалося, її нема. Пам'ятаю, у нас в армії був один лейтенантик, який ніколи не виявляв ні жертовності, ні відваги. Але одного разу, коли заколотники могли захопити нас у полон, він укрився за каплицею й з одним автоматом затримував їх, поки ми не відступили. У такий спосіб ми і врятувалися. Він стріляв звідти чергами — вниз, вліво, вправо — і не давав заколотникам пройти вперед. А потім втік, щоб ми його не побачили. І потім він навіть не сказав: «Я їх затримав, і тому ви змогли врятуватися...», щоб похвалитися своїм героїзмом. Ми всі тоді говорили: «Один автомат нас врятував»! І він повторював: «Один автомат нас врятував». Як всі говорили, так і він. Але потім ми його вирахували: почали пригадувати, що такий-то був разом з усіма, такий-то теж, і зрозуміли, що тільки цього лейтенанта не було. Так ми з'ясували, що це був він. А знаєш, що б з ним було, коли б він потрапив у полон до заколотників? Вони не пожаліли б його, зігнали б на ньому всю свою злість, сказали б: «Ти наробив нам стільки шкоди, ану ж бо, йди сюди, ми повисмикуємо тобі нігті пасатижами!» Мирська людина, а йде на таку жертву! Він пішов на жертву, тому що наразив себе на небезпеку більшу, ніж всі ми. А чи готові ви до такої жертви? Цей лейтенант ні святих отців не читав, ні духовного життя не знав. Я знався з ним, у нього була простота, чесність. А були й інші: такі, що коли знаходили вбитого заколотника, відрізали йому голову й носили її по селі, вдаючи з себе героїв! Тому самої відваги недостатньо, у людині повинен бути й жертовний дух, для того щоб відвага мала в душі надійне обґрунтування.

Завжди в критичні хвилини необхідні спритність і відвага. Під час окупації італійці брали п'ять-шість мулів, приходили на наше поле й навантажували своїх мулів динями. Одного разу я сказав їм: «Ці дині ми залишили на насіння, візьміть краще ось ці». Тоді якийсь італієць підняв свій батіг і запитав мене: «Бачиш це?» Я помацав батіг рукою, подивився на нього й сказав: «Боне!» - мовляв, «гарний батіг!» Начебто він мені його показував, щоб я побачив, яка це гарна річ! В італійця гнів відразу пропав, він засміявся й пішов. Пам'ятаю ще один випадок за часів громадянської війни. Два [наших] солдати прийшли на баштан попросити в хазяїна диньку, помідорчиків. Свої гвинтівки вони залишили осторонь, а самі пішли вглиб городу. Господар, як тільки помітив їх здалеку, схопив рушницю й давай у них цілитися. Тоді один солдат хапає червону помідорину й кричить: «Кидай зброю, а то я в тебе зараз гранатою кину!» Той кинув зброю, підхопився й утік.

— А інший солдат повісив свою бурку на дикій груші. Незабаром з гір спустився заколотник і хотів схопити цього солдата. Тоді солдат повернувся в той бік, де недалеко висіла бурка, і закричав: «Командире, що мені з ним робити?» А потім, ніби діставши від командира знак, гаркнув на розбійника: «Здати зброю!» Вихопив у бандита гвинтівку й обеззброїв його.

— Так, бурка! Бачиш як: солдат був сам і мав саму лише бурку, а в людини озброєної відняв гвинтівку! Він у такий спосіб повідбирав у заколотників цілу купу

гвинтівок. Відвага потрібна! Пам'ятаю я й якогось російського ченця-келіота на Святій Горі. Одного разу прийшли бандити його грабувати. Коли вони лізли через стіну, він вискочив на них зверху й закричав: «Ну що, з кольта вам вліпити чи з нагана?!» І вони тільки п'ятами накивали. А інший чернець, коли до нього в келію прийшли грабіжники, взяв сковорідку й зробив вигляд, що дзвонить кудись, ніби по телефону: «Алло, на мене напали грабіжники!» тощо. Ті подумали, що він дзвонить у поліцію, і втекли. А ось ще був випадок: здоровенний бугай, справленій гігант, схопив за горло якогось пастуха, щоб його задушити. Бідний пастух від страху витріщив очі так, що цей бугай навіть запитав: «Що ти на мене так дико вирячився?» - «Дивлюся, на яке дерево тебе закинути», - прохрипів пастух. Лиходій злякався й відпустив його!..

Тому я й кажу, що не треба бентежитися. Треба бути холоднокровним й працювати мізками. Тому що коли не працюють мізки, то просто через дурість можна навіть вчинити зраду. Що б не відбувалося, треба молитися, думати й діяти. Найкраще — це завжди намагатися духовно протистояти у важкій ситуації. Однак сьогодні відсутня відвага в обох її видах. Нема ні духовної відваги, яка народжується від святості й відваги до Бога й допомагає переборювати труднощі духовно, ні відваги звичайної, яка потрібна, щоб не злякатися в небезпечній ситуації. Для того, щоб стримати якесь велике зло, треба мати велику святість, у протилежному ж випадку для подолання зла не знайдеться підстав. Якщо в монастирі в когось із братства є духовна відвага, то ось побачиш, як цей чернець затаврує на місці того, хто прийшов зі злою метою: однією ногою у дворі монастиря, а іншою — за його огорожею! Він «вистрілить» у голову зловмисника по-духовному: не з пістолета, а з чоток; він ледь помолиться, і лиходій знерухоміє. Застигне, як вартовий! Якщо в братстві є хтось у стані духовному, то він і зло загальмує, і людям допоможе, і для обителі буде охороною. Мироносиці не рахувалися ні з чим, тому що перебували в духовному стані й довірилися Христові. Бо якби вони не були в духовному стані, то хіба довірилися б Йому й хіба зробили б те, що зробили?

У духовному житті найбільший боягуз може здобути велику мужність, якщо довірить себе Христу, божественній допомозі. Він зможе піти на передову, зможе поборотися з ворогом і перемогти. А що стосується тих нещасних людей, які хочуть скоїти зло, то вони бояться, навіть якщо мають відвагу. Тому що вони відчувають за собою провину й ґрунтуються тільки лише на власному варварстві. Людина ж Божа має божественні сили, і справедливість теж на її боці. Ось маленьке собача заледве погавкає, а вовк уже втікає, тому що чує за собою провину. Бог влаштував так, що навіть вовк боїться маленької шавки, тому що в будинку господаря правда на її боці. Тим більше лякається людина, яка хоче зробити зло тому, хто має в собі Христа! Тому будемо боятися лише одного Бога, а не людей, якими б злими вони не були. Страх Божий навіть найбільшого боягуза робить сміливцем. Наскільки людина єднається з Богом, настільки їй нічого не страшно.

Бог допоможе в труднощах. Але для того, щоб Бог дав божественну силу, треба, щоб і людина дала те мале, що вона може дати.

[1] Турецькі розбійники.

[2] Прізвище Старця

[3] Великий кривий турецький кинджал. - Прим, перекл.

[4] Сулі - союз декількох сіл Епіру (область Греції), який мав незалежність під час турецького панування і в період з 1790 по 1893 рік вів озброєну боротьбу проти завойовників. - Прим, перкл.

[5] Алі-Паша (Тепеленлі), 1714-1820 - знаменитий паша Яніни, син розбійницького отамана Веліса, який вів жорстокі війни проти суліотів, який вступив в конфлікт з султаном і був убитий у 1820 році. - Прим, перекл.

[6] Султан (правитель Туреччини) - споконвічно титул вождів Османської імперії і в подальшому глава кожної мусульманської держави.

[7] Єрисос - порт на східному узбережжі п-ова Халкідика, до якого приписаний пасажирський катер, який курсує вздовж північно-східного узбережжя Афону. - Прим, перекл.

[8] Кавала - місто і порт в Північній Греції, в межах прямої видимості зі Святої Гори.

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 2.

Духовне пробудження

Частина третя - Про духовну відвагу