Про те, що жертва приносить людині радість

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 2.

Духовне пробудження

Частина третя - Про духовну відвагу

«Найвища радість походить від жертовності.
Тільки жертвуючи, людина перебуває в спорідненні з
Христом, бо Христос є Жертва»

У нашу епоху жертовність є рідкістю

Діти — це суцільна морока», — сказала мені одна жінка, яка мала все. Діти були для неї тягарем! Якщо мати думає подібним чином, то вона ні на що не здатна, оскільки для матері природно мати любов. Якусь дівчину до заміжжя мати може не будити до десятої години ранку. Однак відтоді, як сама вона стане матір'ю і їй треба буде годувати своє дитя, мити його, доглядати за ним, вона й вночі спати не буде, тому що моторчик завівся. Маючи жертовність, людина не канючить і не пригнічується, а радіє. Вся основа в цьому: повинен бути присутнім дух жертовності. І ця жінка, якби вона говорила: «Боже мій, як мені Тобі дякувати? Не тільки дітей Ти дав мені, але й безліч благ. У скількох людей нема нічого, у мене ж і кілька будинків, і спадщина від батька, і в чоловіка велика зарплатня, і за оренду мені платять у двох місцях!.. Я не зазнаю труднощів. Як мені дякувати Тобі, Боже мій? Усього цього я не була достойна», якби вона думала так, то зі славослів'ям зникло б і відчуття злополуччя. Тобто, якби вона тільки дякувала Богові вдень і вночі, цього вже було б досить.

—  Жертва, Геронде, приносить радість.

—  О, яка ж це радість! Смаку цієї жертовної радості нинішні люди не знають, і тому вони так вимучені. Вони не мають у собі ідеалів, вони мучаться тим, що живуть. Відвага, самовідданість є в людині рушійною силою. Якщо ж цієї сили нема, то людина мучиться. За старих часів у селах люди ночами, без шуму, намагаючись, щоб ніхто їх не побачив, прокладали яку-небудь дорогу для того, щоб після смерті інші поминали їх. Зараз цей дух жертовності зустрічається рідко. Одного разу на Афоні під час хресного ходу я спостерігав, як ченці, йдучи по стежці, чіплялися своїм одягом за гілку куща, але жоден не обламав її, щоб полегшити шлях тих, хто йшов позаду; всі вони пригиналися, щоб не зачепитися. Однаково що поклони кущеві клали! Якби це хоча Купина Неопалима була, тоді ще куди не йшло! Але кожен думав: «Нехай це робить хтось інший, а мені аби тільки пройти самому». Але чому ж тобі цього не зробити, якщо ти першим побачив цю гілку? Адже так поводяться люди світські, які не вірують у Бога. Навіщо мені таке життя, вмерти тоді в тисячу разів краще. Ціль у тому, щоб думати про іншу людину, про її біль.

Світ вже втратив контроль над собою. Від людей віддалилися любочестя, жертовність. Я якось розповідав про те, у якому стані я перебував, коли в келії, на Святій Горі, мене прихопила грижа. Коли хтось стукав у клепальце біля хвіртки, я і в сніг [і в холод] виходив відкривати. Якщо в людини були серйозні проблеми, то навіть і не відчував свого болю, хоча [буквально] перед цим був прикутий до ліжка. Я пригощав гостя чим-небудь: одною рукою пригощав, а іншою тримав грижу. Весь час, поки ми розмовляли, я, незважаючи на сильний біль ні до чого не прихилявся, щоб він не здогадався, що мені боляче. А коли відвідувач йшов, я знову загинався від болю. Справа була не в тому, що біль проходив, або в тому, що я чудесним способом поправлявся, ні. Я бачив, що комусь боляче, і забував свій власний біль. Чудо відбувається, коли ти є спільником у болю іншого. Головне в тому щоб ти відчув людину братом і тобі стало за ньою боляче. Цей біль зворушує Бога, і відбувається чудо. Тому що нема нічого іншого, що настільки розчулює Бога, як благородна великодушність, тобто жертовність. Але в нашу епоху великодушність є винятковістю, тому що прийшли себелюбність, корисливість. Рідкісною є людина, яка скаже: «Я поступлюся своєю чергою для когось, а сам почекаю». Як же небагато таких благословенних душ, що думають про іншого! Навіть і в людях духовних є цей противний дух, дух байдужості.

Добро є добром лише в тому випадку, якщо той, хто робить його, жертвує чимось своїм: сном, спокоєм і тому подібним Тому й сказав Христос: «...від позбавлення свого...». Коли я чиню добро, відпочивши, воно недорого коштує. Проте якщо я стомився й, приміром, виходжу показати дорогу комусь, хто просить про це, то це коштує дорого. Коли я, попередньо виспавшись, проводжу ніч без сну там, де мають потребу в моїй допомозі, то ціна цього невелика. Якщо ж при цьому й бесіда мені до душі, то я й зовсім можу зробити це для того, щоб порадіти спілкуванню й трішки розважитися. Тоді як, змучившись і йдучи на жертву, для того, щоб допомогти іншому, я зазнаю райську радість. Тоді я захлинаюся в Божому благословенні.

А якщо людина обтяжується не тільки тим, щоб допомогти іншій, але навіть і тим, щоб зробити щось для себе самого, то вона втомлюється й від самого відпочинку. Той же, хто допомагає ближньому, відпочиває й від утоми. Якщо в людині є жертовний дух, то, побачивши когось, наприклад, фізично знесиленого, працюючим і стомленим, вона скаже йому: «Сядь, відпочинь трішки» і зробить його роботу сама. Той, хто знесилився, відпочине тілом, а той, хто йому допоміг, відчує духовний відпочинок. Яку б справу не робила людина, вона повинна робити її від серця, в іншому ж випадку вона не змінюється духовно. Те, що робиться від серця, не стомлює. Серце — це немов пристрій, який самозаряджається: чим більше він працює, тим більше й заряджається. Ось бензопила, коли потрапляє на порохнявий пеньок, фиркає: «фр-р-р...» і глохне. Але, потрапляючи на тверде дерево, вона упирається в роботі, підзаряжається й пиляє. І не тільки в даванні, але й у випадку, коли мусимо взяти щось, ми не повинні думати про себе, але завжди прагнути до того, щоб приносити спокій душі іншої людини. Не варто бути жадібними. Ми не повинні думати про те, що маємо право взяти скільки ми хочемо, а іншому хай не залишиться нічого.

—  Знову, Геронде, все повертається до духу жертовності.

—  Так це ж і є основа всього духовного життя! І знаєш, яку радість відчуває людина, приносячи себе в жертву? Вона не може висловити пережитої радості. Найвища радість походить від жертви.  Тільки жертвуючи, людина перебуває в спорідненні з Христом, тому що Христос є Жертва. Ще тут людина починає переживати рай або пекло. Людина, яка робить добро, радіє, тому що їй віддається за це божественною розрадою.  Той, хто робить зло, переживає муку.

Мій власний спокій народжується від надання спокою іншому

— А як, Геронде, людина може піти на жертву, якщо їй ще невідомий смак жертовної радості?

— Якщо поставить себе на місце іншого. Коли я був в армії, наш дзот часто заливало водою. У рації треба було міняти акумулятори, а це було справою дуже нелегкою, тому що лінія була завантажена. Я був мокрим до пояса, і шинелю можна було викручувати. Однак, щоб не мучилися інші, я волів робити ту роботу сам і, роблячи її, радів. Командир казав мені: «Коли ти виконуєш цю роботу, то я спокійний і не тривожуся за це, але мені тебе жаль. Скажи, щоб це робив хто-небудь інший». — «Ні, пане командире, — відповідав я йому, — я [від цього] радію». У нашому напівбатальйоні був ще один радист, але, коли ми йшли на операції, щоб не наражати його на небезпеку, я не давав йому тягати ні акумулятора, ні рації, хоча мені було й важко. Він просив мене про це, [ображався]: «Чому ти мені їх не даєш?» — «У тебе, — відповідав я йому, — дружина й діти. Якщо тебе вб'ють, я буду за це відповідати перед Богом». І так Бог зберіг нас обох: ні йому, ні мені Він не допустив бути вбитим.

Для людини вразливої краще бути одного разу вбитим самому, прикриваючи іншого з почуття любові, ніж виявити недбалість або боягузтво й все наступне життя зазнавати постійних докорів сумління. Якось на громадянській війні маневр заколотників відрізав нас від інших сил за якимось селом. Солдати збиралися кидати жереб, щоб визначити, кому йти в село за харчами. «Я піду», — сказав я. Якби пішов хтось недосвідчений і неуважний, його могли б убити, і мене потім мучила б совість. «Краще буде, — думав я, — якщо вб'ють мене, ніж когось іншого, а мене потім все життя буде вбивати совість. Як я таке витримаю?» — «Ти міг би його врятувати, — буде говорити мені моє сумління, — чому ж ти не врятував його?» До того ж я постив й був на голодний шлунок... Загалом, добре. Ну й командир мені каже: «І я б волів, щоб ти пішов, бо ти й з води сухим вийдеш, тільки поїж, щоб сила була». Взяв я автомат і вирушив. Заколотники прийняли мене за свого й дали пройти. Прийшов я в село, зайшов у якийсь двоповерховий будинок. Там була одна бабуся, вона дала мені продуктів, і я повернувся до своїх.

Найбільшу радість я переживав узимку [у горах], серед снігів. Пам'ятаю, прокинувся одного разу вночі. Усі спали, а наші намети завалило снігом. Я виліз із намету, схопив рацію й почав витрушувати з неї сніг. Дивлюся: працює. Побіг до командира й розповів про те, що діється. У ту ніч я мотикою відкопав зі снігу двадцять шість обморожених.

Для Христа я не зробив нічого. Якби я зробив для Христа 10 відсотків від того, що робив на війні, то зараз творив би чудеса! Ось чому потім, у житті чернечому, я говорив: «В армії я перетерпів такі муки заради Батьківщини, а що я роблю для Христа?» Іншими словами, у порівнянні з тими муками, які я пережив в армії, у чернечому житті я відчував себе царським сином, отут вже не мало значення, був у мене якийсь сухар чи ні. Тому що там, під час операцій, знаєш, якого ми дотримувалися посту? Сніг їли! Інші хоч нишпорили навколо, знаходили що-небудь їстівне, а я був прив'язаний до рації — не міг від неї відійти. Одного разу ми залишилися без їжі на тринадцять днів: нам дали тільки по одному буханцеві солдатського хліба й по половині оселедця. Воду я пив зі слідів копит, і то не чисту дощову, а змішану з брудом. А одного разу довелося скуштувати й «лимонаду»! Того разу через спрагу я дійшов до межі й тут побачив слід від копита, повний води — жовтої! Вже я її пив-пив!.. І тому потім, у житті чернечому, вода, навіть якщо вона була повна всяких комашок, здавалася мені великим благословенням. Вона, принаймні, була схожа на воду.

А якось ввечері порвалася кабельна лінія зв'язку. Був грудень 1948 року. Снігу навколо — замети. О четвертій годині пополудні нам дають наказ: іти в село

— це дві години пішки, відновити лінію й повертатися назад. Через дві години — темрява. Солдати були, як мертві, від втоми й не знаходили в собі мужності йти. І де там ще знайдеш кабель у таких заметах!

—  Ви що, Геронде, не знали дороги й того, як був прокладений кабель?

—  Еге, дорогу приблизно я знав, але однаково ніч застала б нас у дорозі. Коротше кажучи, дали мені кількох людей, і ми пішли. Спочатку ми, ще будучи в розташуванні нашої частини, лопатами очистили дорогу від снігу, щоб заспокоїти командира, і небагато пройшли вперед. Потім я до них кажу: «Пішли-пішли, нам же ще повертатися!» Я пішов першим, тому що інші увесь час нарікали. «Еллада, — говорили вони мені, — загинути не може, а ось ми гинемо!» Як завели те саме без кінця! Так просувалися ми вперед: я провалювався в сніг, вони мене витягали, знову провалювався, знову витягали... У мене була шабля, і я раз у раз промацував нею сніг перед собою, щоб знайти, куди можна ступити. Треба було постійно перевіряти. Я просувався першим і казав їм: «Пішли- пішли, тут худоба не ходить і кабелю порвати не може. Дійдемо до якого-небудь яру, де кабель висить над землею, і тільки там перевіримо». Дійшли ми, нарешті, до якогось села, перед яким були тераси, приховані від очей під сніговими заметами, і я впав з одної тераси вниз, у сніг. Інші злякалися йти далі й мене діставати. Нарешті ми спустилися  вниз, перебираючись з одної тераси на іншу, — як, краще не запитуй — і пізно ввечері ввійшли в село. У якихось ярах в одному-двох місцях я знайшов обрив, ми з'єднали кабель і зв'язалися з командиром.

«Повертайтеся назад», — говорить нам командир. Але як тут повертатися? Мало того, що ніч настала, так ще треба якимось чином лізти наверх, на тераси! Спускалися ми стрімголов! І як знайдеш дорогу? «Але як ми повернемося? — запитую командира. — Спуститися ми ще якось спустилися, але як тепер підніматися? Давайте ми краще завтра зранку повернемося: вийдемо з іншого краю села й зробимо коло». — «Ніяких "давайте", — відповідає командир, — сьогодні!» На наше щастя, цю розмову почув ад'ютант командира й умовив його дозволити нам залишитися на ніч у селі. Так ми й залишилися. В якомусь домі нам дали кілька товстих вовняних покривал. Мене кидало то в жар, то в холод: бо ж я йшов попереду, розчищав дорогу й був весь мокрий. Товариші пожаліли мене, тому що мені, так би мовити, дісталося більше за інших, і поклали мене в середину. Повечеряли ми тоді лише скибою солдатського хліба. Не пам'ятаю, щоб коли-небудь ще у своєму житті я переживав більшу радість, ніж тоді.

Я був змушений навести ці приклади, щоб ви зрозуміли, що таке жертва. Я розповів все це не для того, щоб ви поплескали мені в долоні, але для того, щоб ви зрозуміли, звідки береться справжня радість.

А потім, у відділі зв'язку, мене обманювали товариші по службі. «До мене батько приїжджає, треба піти з ним побачитися, посидь за мене, будь ласка», — говорив один. «А до мене сестра приїхала», — брехав другий. Ніяка вона йому була не сестра. Кому-небудь ще потрібно було навіщось відлучитися, і я йшов на жертву: увесь час сидів на чергуванні то за одного, то за іншого. Після чергування підмітав, наводив порядок. У приміщення взводу зв'язку заборонялося входити іншим, навіть офіцерам з інших відділів, до того ж час був військовий. Так що прибиральницю ми взяти не могли. Брав я віник і підмітав всі приміщення. Там і навчився підмітати. «Тут, — казав я, — службове приміщення, місце якимось чином священне, неприбраним його залишати не можна». Я не зобов'язаний був підмітати, та й робити цього не вмів: у себе вдома я жодного разу й віника до рук не брав. Та якби я й захотів його взяти, мене б відразу моя сестра цим же віником і відлупцювала! «Прибиральниця», — дражнили мене товариші по службі, — «вічна жертва». Я на це не звертав уваги. І робив це не для того, щоб почути «спасибі», але тому, що відчував це необхідністю й радів.

—  У вас, Геронде, зовсім не було «лівого» помислу? Ви, наприклад, не думали: «Такий-от гуляє, а не з сестрою своєю зустрічається»?

—  Ні, таких помислів у мене не було. З того моменту, як хтось говорив мені: «Прошу тебе, можеш трохи посидіти замість мене?» — все, питання було закрите. А ще хтось просив у мене грошей нібито для своїх дітей, однак сам не тільки не відсилав їх дітям, але ще й у дружини своєї просив грошей, щоб витрачати на себе самого. Зрозуміло? І я робив це не для того, щоб мені сказали «молодець», я відчував це необхідністю. З розташування частини я не виходив, інші користувалися цим і звалили всю роботу на мене. Мені доводилося виконувати роботу всього взводу. Ціла купа позивних, реле стукають без зупинки... Я перетворився тоді в руїну. Якийсь час у мене трималася температура тридцять дев'ять і п'ять, і я нікому про це не говорив. Але потім від перенапруги впав, знепритомнів. Мене кинули на носилки, і я чув голоси товаришів по службі: «Ну що, Венедикте[1], поїхали на капремонт, зараз ми тебе віднесемо на носилках туди, де лагодять старі автомобілі». І вони віднесли мене в госпіталь. Там я був без догляду — кому було про мене дбати, всі займалися пораненими, — але відчував радість. Ту радість, яка походить від жертви, тому що мій власний спокій народжується від того, що я надаю спокій іншому.

Наскільки ми забуваємо про себе, настільки Бог пам'ятає про нас

Той, у кого є жертовність і віра в Бога, зі собою не рахується. Якщо людина не обробить у собі жертовного духу, то вона думає тільки про себе й хоче, щоб заради неї й інші жертвували собою. Але той, хто думає тільки про себе, потрапляє в ізоляцію й від людей, і від Бога — у подвійну ізоляцію — і Божественної Благодаті не приймає. Така людина ні на що не придатна. І подивіться: адже того, хто постійно думає тільки про себе, про свої труднощі й т.п., у хвилину потреби ніхто не підтримає навіть по-людськи. Те, що він не дістане підтримки божественної, — це ясно й так, але й підтримки людської він не одержить теж! Потім ця людина шукатиме допомоги то тут, то там, тобто вона буде мучитися, щоб знайти допомогу від людей, але не зможе знайти її. І навпаки: про того, хто не думає про себе, але постійно, у хорошому значенні цього слова, думає про інших — про таку людину весь час думає Бог. І потім інші люди теж думають про неї. Чим більше людина забуває себе, тим більше пам'ятає про неї Бог. Ось, наприклад, в спільножитному монастирі той, у кого є любочестя, приносить себе в жертву, віддає себе іншим. Думаєте, інші цього не зауважують? І хіба зможуть вони не подумати про цю душу, яка цілком віддає себе іншим, а про саму себе не думає? І хіба може не подумати про цю душу Бог? Велика справа! У цьому видно Боже благословення, видно спосіб божественної дії.

Потрапляючи у важку ситуацію, людина складає іспити. Дійсна любов, жертовність проявляються в такі хвилини. Коли ми говоримо, що в когось є жертовність, маємо на увазі те, що під час небезпеки він не бере до уваги себе й думає про інших. Бо й прислів'я каже: «Друг пізнається в біді». Якби, борони Боже, зараз, наприклад, почали падати бомби, то стало б ясно, хто думає про інших і хто — про самого себе. Але той, хто привчився думати лише про себе, у тяжку хвилину теж буде думати про себе, і Бог про цю людину думати не стане. Якщо ж хтось заздалегідь вчиться думати не про себе, але про інших, то й під час небезпеки він теж подумає про інших. Тоді буде видно, у кого є справжня жертовність, а в кого — самолюбство.

Якщо християнин не почне вже зараз чимось жертвувати: якоюсь своєю похіттю, егоїзмом, то як він досягне того, щоб у тяжку хвилину пожертвувати своїм життям? І якщо зараз він боїться праці й заклопотаний тим, щоб не переробити більше за когось, то як він досягне такого стану, що побіжить віддавати за когось своє життя? Якщо зараз він заклопотаний собою по дрібницях, то як подумає про іншого в ту хвилину, коли його життя буде в небезпеці? Тоді буде сутужніше. Якщо прийдуть нелегкі роки й така людина побачить свого сусіда, який у гарячці впав на дорозі, то вона залишить його лежати там, піде й скаже: «Піду краще і я приляжу, а то не захворіти б і мені».

А на війні йде боротьба життів, твого й чийогось ще. Відвага полягає в тому, щоб поспішати на допомогу іншій людині, але якщо відсутня жертовність, то кожен прагне врятувати самого себе. Але ось що помічено: на війні снаряд або міна знаходять того, хто починає хитрувати. Така людина начебто бажає уникнути небезпеки, але тим скоріше ламає собі шию. Тому не треба прагнути втекти від небезпеки й особливо за рахунок інших. Пам'ятаю один випадок, який відбувся на албанській війні[2]. В якогось солдата була кам'яна плита, і він укривав за нею голову від куль і осколків. Коли йому знадобилося відійти за чимось убік, він поставив плиту на дно траншеї, притуливши до стінки. Побачивши це, його сусід відразу схопив цю плиту й забрав її. «Зараз, — подумав він, — випала добра нагода взяти її собі». Однак у той самий момент його накрила міна, і не залишилося навіть мокрого місця. Бачачи, як навколо рвуться снаряди, нещасний взяв цю плиту, але про те, що її хазяїн повернеться, він не подумав. Він подумав тільки про себе й своєму вчинку знайшов виправдання: «Якщо він відійшов, то я можу взяти цю плиту собі». Так, піти-то він пішов, але ж плита залишалася його власністю. А ще один ухилявся від служби весь час, поки йшла війна. Не думав ні про кого. Інші віддавали за Батьківщину своє життя — він же сидів вдома. До останньої години, коли становище ускладнилося, він прагнув уникнути небезпеки. Потім, коли прийшли англійці, він постарався потрапити в розташування їхніх військ, представився Зерве[3] й, оскільки мав також і американське громадянство, скористався з нагоди й утік в Америку. Тільки він до неї доїхав — відразу вмер! Його дружина, бідолаха, говорила: «Від Бога хотів втекти!» Отже, він помер, у той час як інші, хто був на війні, залишилися живими.

Ті, хто гинуть геройськи, не вмирають

Я пам'ятаю, що в армії в усіх нас була одна спільна мета. Старався і я, але жертовністю володіли й інші незалежно від того, вірували вони в інше життя чи ні. «Навіщо помирати цій людині, він же глава сім'ї», — говорили вони й самі йшли на небезпечне завдання. Та жертва, на яку йшли ці люди, мала ціну більшу, ніж та, на яку йшла людина віруюча. Віруючий вірував у божественну правду, у божественну відплату, тоді як невіруючі не знали про те, що та жертва, на яку зважилися вони, не даремна, що їм воздасться за неї в житті іншому.

Під час окупації, при Давакісі[4], італійці заарештували молодих офіцерів, завантажили їх на корабель, а потім відправили його на дно. А після цього почали хапати цивільних; тих, кого піймали першими, катували, щоб змусити їх назвати імена інших мешканців, які мали вдома зброю. Подивилися б ви тоді на те, яку жертовність проявляли люди мирські! У Кониці біля нашого будинку, там, де зараз збудували храм святого Косми Етолійського, колись була мечеть. Заарештованих закрили в мечеті й цілу ніч били батогами з колючками або оголеними кабелями: випускали назовні дріт, прив'язували на кінці шматки свинцю й били цими проводами людей. Сталевий дріт здирав шкіру. А щоб не було чути криків, італійці співали або включали музику. Звідси й з'явився вираз «шкуродерня з музикою». Крім того, нещасних підвішували за ноги вниз головою, і їм з рота йшла кров. Але вони мовчали, тому що думали: «Якщо зізнаємося ми (але ж вони знали, у кого були гвинтівки), то потім будуть так само бити всіх інших, щоб змусити зізнатися і їх». Тому ті, кого взяли першими, вирішили: «Краще ми вмремо, щоб довести, що в інших людей нема гвинтівок». А інші за одну або п'ять ок[5] борошна говорили ворогам, у кого була захована зброя. Був голод, і люди ставали зрадниками. Якісь італійці з батальйону, набраного з позашлюбних дітей, були справжніми варварами з усіма варварськими комплексами. Свою злість вони зганяли на інших. Вони брали маленьких дітей, роздягали їх, нещасних, саджали на розпечені залізні щипці й придавлювали ногою, щоб горіло їхнє тіло. Вони катували дітей, для того, щоб батьки признавалися, у кого є гвинтівки. «У мене нема, у мене нема!» — кричали дорослі, а мучителі палили їхніх діток. Я хочу сказати, що багато хто волів би вмерти, хоча й були людьми мирськими, заради того, щоб не мучили або не вбивали інших. Цим вони врятували багатьох. І так завдяки кільком героям ми вижили як народ.

Ті, хто вмирають геройськи, не вмирають. А якщо відсутній героїзм, то нічого доброго не чекай. Знайте також, що людина віруюча буде й відважною! Макріяніс[6], нещасний, що пережив він! І в які роки!

—   Він якось сказав, Геронде: «Закоптилися очі мої».

—   Так, його очі закоптилися. Від напруги й тривоги, які він переживав, його очі немов диміли.

Живучи в нелегкі часи, він від болю й любові постійно жертвував собою. Про себе він не думав, ніколи не брав себе в розрахунок. Борючись за Батьківщину, він не боявся смерті. Макріяніс переживав духовні стани. Якби він став ченцем, то, думаю, не дуже б відрізнявся від Антонія Великого. Незважаючи на свої рани й каліцтва, він робив по три тисячі поклонів [на день]. Коли він робив поклони, його рани відкривалися, нутрощі вивалювалися назовні, і він сам вправляв їх на місце. Три поклони мої вартують одного поклону його. Підлога перед ним була мокрою від сліз. А якби на його місці виявилися ми? Та ми побігли б у лікарню, щоб нам надали медичну допомогу! Світські люди будуть судити нас!

Той, хто не бере до уваги себе, приймає божественну силу

—  А на війні, Геронде, чи доводилося вам піддаватися небезпеці?

—  О! Та хіба тільки раз чи двічі? Це зараз я розмірковую про те, як допомагав [мені] Бог, і дуже хвилююся. А тоді я про це не думав, особливо про смерть. Про неї я не думав зовсім. Коли ти зважився на смерть, тобі вже не страшно. Рішучість піти на смерть дорівнює за своєю силою тисячам охоронців. Смерть — це безпека. На війні емблемою загону священних добровольців є череп. Це значить: вони зважилися вмерти. Той, хто заради блага іншої людини або заради загального добра забуває про самого себе, приймає божественну силу. І подивіться, якщо людиною керує жертовність, то Бог покриває її. Пам'ятаю, як одного разу ми окопалися за якоюсь скелею. Я вирив невеликий окопчик і ледве укрився в ньому. Повзе хтось: «Пусти й мене», повзе інший: «І мене теж». Я дав їм залізти в окоп, тому що вони просили мене про це, а сам залишився зовні. Вночі, коли почався сильний артобстріл, один осколок чиркнув мене по голові. Каски на мені не було, тільки накидка на голову. «Хлопці, — кричу, — в мене осколок потрапив!» Мацаю рукою голову — крові не відчуваю, знову мацаю — нічогісінько! Осколок ледь-ледь чиркнув по голові й тільки збрив волосся від чола до тімені: залишив на моїй голові чисту смужку в шість сантиметрів шириною.

Ви не жили у тяжкі роки, в окупацію, ви не бачили війни, ворогів, горя. Я бажаю вам не бачити всього цього, але тому ви й не розумієте, що це таке. Однак наші роки схожі на казан, що вирує і свистить. Необхідні загартування, відвага і мужність. Якщо щось трапиться, то дивіться, не покажіть себе зовсім непідготовленими. Готуйтеся вже зараз, щоб ви змогли дати відсіч труднощам. І Христос як сказав: «Будьте готові», — чи не так? Сьогодні, живучи в настільки складні роки, нам треба бути не просто готовими, а тричі готовими, щоб не сказати більше! Можливо, нам доведеться зустріти не саму лише раптову смерть, але й інші небезпеки. Отже, проженемо геть від себе прагнення влаштуватися зручніше! Хай у нас працює любочестя і буде присутнім дух жертовності.

Зараз я бачу, як щось готується, от-от повинно відбутися й постійно відкладається. Увесь час маленькі відтермінування. Хто переносить ці терміни? Чи Бог відсуває їх? Ану ж бо, ще місяць, ну-бо, ще два!.. Так все і йде. Але якщо ми не знаємо, що нас чекає, то розвивайте в собі, наскільки можете, любов. Це найголовніше: щоб була між вами не фальшива, а щира, братня любов. Якщо є добра зацікавленість, біль, любов, людина завжди діє правильно. Доброта, любов — це сила. Зберігайте, наскільки можете, таємницю й не вдавайтеся до відвертості: адже якщо таємницю будуть знати «тільки ти, та я, та він, та дзвонар Симеїн», то що з цього вийде? Навіть і через звичайну дурість ви можете зробити зло, а потім битися головою об стіну. Подивилися б ви, як зберігають таємницю в армії! Якщо ти розумів, що можеш потрапити в полон, то насамперед треба було знищити позивні: розрізати запис на клаптики й проковтнути. Одного разу, опинившись у небезпечній ситуації, я так і зробив, тому що якби позивні опинилися в руках заколотників, то вони довідалися б, що в такому-то місці [перебувають наші] війська, що в них нема продовольства тощо. І тоді вони послали б радіограму в [наш] центр, щоб прилетіла [наша] авіація й скинула їм провізію, а на наші голови — бомби. Зрозуміло? [Знаючи позивні], вони б зв'язалися з центром від імені урядової армії. Якщо ти був радистом і потрапляв у полон, то тобі, щоб ти видав позивні, кліщами висмикували нігті. І ти волів бути з видертими нігтями, але не бути зрадником. Якомусь [радистові] для того, щоб він розповів зміст радіограми, палили вогнем пахви, і він не зізнався, немов онімів. Він не розкрив ворогам таємниці й тому став сповідником. А жінки перевозили документи для армії в сідлах мулів і були готові до смерті.

Смерть на війні здатна значно умилостивити Бога, тому що людина, яка загинула смертю хоробрих, жертвує собою, щоб захистити інших. Ті, хто від чистої любові жертвує своїм життям заради того, щоб захистити людину, свого ближнього, наслідують Христа. Ці люди — найбільші герої, їх боїться, перед ними тремтить і сама смерть, тому що від любові вони зневажають смерть і в такий спосіб здобувають безсмертя, знаходячи під могильною плитою ключ від вічності й без зусиль входячи у вічне блаженство.

Усе життя ченця є жертвою

Усе життя ченця природно допомагає йому мати любов, жертовність. Він вирушив в дорогу для того, щоб померти за Христа. Це значить, він вийшов на дорогу заради жертви. У ченця нема [світських] обов'язків, тому йому необхідно розвивати в собі дух жертовності. Мирянин помирати за Христа не збирався, і потім у нього є обов'язки світські: він піклується про свою сім'ю, про своїх дітей, тому й вимоги з нього не такі суворі, у нього є виправдання. Наприклад, на війні людина сімейна прагне уникнути небезпеки, щоб її діти не залишилися на вулиці. Про те, що якщо уникне небезпеки вона сама, то можуть вбити когось іншого, у кого теж є діти, ця людина не думає. Ну, це ще може бути: тут, принаймні, присутня турбота про власну сім'ю. «У мене, — скаже така людина, — діти на вулиці залишаться». Вона може, зовсім не віруючи в інше життя, прагнути врятувати саме це життя.

— Тобто,  Геронде, чернець повинен постійно жертвувати собою?

— Ми ж вже сказали, що все життя ченця є жертвою. А в протилежному випадку, навіщо ми стаємо ченцями? Якщо чернець щодо цього кульгає, він не чернець. Про яку духовну боротьбу можна потім говорити? Якщо відсутня жертва, то місця для духовної боротьби нема. А якщо нема жертви, то, скільки б не намагався чернець жити духовно, все буде безглуздо. На Святій Горі говорять, що таке духовне .життя подібне до опудал городніх: чернець, який веде таке духовне життя, не те що бісів вигнати не може, йому ворон ганяти, і то досягнення. Коли людина гаряче береться за подвиг, який чекає її в цьому житті, то божественне полум'я в ній теж горить. Якщо цього божественного полум'я нема, то вона ні на що не придатна. Це полум'я дає їй радість, дає їй відвагу, дає їй любочестя. Це те, про що сказав Господь: «Вогонь прийшов Я кинути на землю»¹. Коли є цей божественний огонь, то й псалмоспівання, і молитва ченця, чи то вона за себе чи за інших, має результат. Особливо жіноче серце, коли очиститься, має велику силу й у молитві вельми процвітає, стає «радаром». А той, у кого нема любочестя, жертви, матиме або світську радість, або світський смуток; утіхи ж духовної така людина відчути не може.

Тому я й кажу вам: плекайте жертовність, братню любов. Хай кожна з вас досягне стану духовного, щоб, опинившись у важкій ситуації, вона змогла вибратися з неї сама. Не перебуваючи в духовному стані, людина боїться, тому що любить саму себе. Вона може й відректися від Христа, може зрадити Його. Ви повинні зважитися на смерть. Тут он люди світські, які навіть у рай не вірять, жертвують собою. А ми віримо в те, що ніщо не минає марно, що в нашій жертві є сенс. Світські люди, перебуваючи в повнім невіданні, будуть жертвувати собою, наражати своє життя на небезпеку заради того, щоб захистити іншого, а ченці не будуть приносити себе в жертву? Ми вирушаємо в дорогу для того, щоб померти заради Христової любові. Обов'язків світських ми не маємо, і якщо в нас нема ще й жертовності, то що ми взагалі тоді робимо? Та з нас і мурахи стануть сміятися! Бачила, як мурахи висміюють людей? Ледарів висміюють!

—  Геронде, а чи можливе таке: я маю готовність допомогти іншим, але мотиви, що спонукують до цього, не чисті?

—  Це завжди видно. Коли спонукальні мотиви не чисті, дух не знаходить спокою, розуміє це й намагається очистити їх. На мене справила сильне враження душа одної жінки, яка приходила нещодавно. Дізнавшись, що хтось хворий і страждає, вона не може заснути: мучиться й плаче. А сама живе в миру. Вона поділилася з кимось тим, що з нею відбувається, і у відповідь почула таке: «Можливо, це вража спокуса». Та хіба може таке відбуватися через спокусу? Диявол може обдурити людину лише в тому випадку, якщо вона робить такі речі напоказ, і тоді переживання будуть хибними.

Забирайте з ваших дій самих себе. Людина, виходячи з самої себе, виходить із землі, рухається в іншій атмосфері. Поки людина залишається в самій собі, вона не може стати людиною небесною. Духовного життя без жертви бути не може. Пам'ятайте хоч трішки про те, що існує смерть. І якщо нам однаково вмирати, не будемо занадто себе берегти. Не так, щоб не берегтися на шкоду здоров'ю, але й не так, щоб схиляти коліна перед спокоєм. Я не закликаю вдаватися в небезпечні пригоди, але треба ж, брате ти мій, мати й трохи героїзму! З якою відвагою зустрічали герої смерть під час війни! Один чернець, котрий знаходився поруч з Конділісом[7] (Конділіс був патріотом, героєм), розповідав мені, що коли під час малоазіатської війни греки висаджували морський десант біля Константинополя, Конділіс перебував на кораблі й, лише побачивши Константинополь здалеку, почав поводитися як божевільний. «Ану, хлопці, — кричав він, — помирати так помирати! Чи сьогодні, чи завтра! Помирати — так молодцями, агов, хлопці! Помремо героями за Батьківщину!» Він навіть не міг дотерпіти, поки корабель пристане до берега. Від напруги, від сильного бажання він не помітив, що корабель ще не дійшов до берега, — стрибнув і впав у море. Так у ньому все горіло! Плавати він не вмів: інші побігли, витягли його з води.

— Геронде,  ви сказали, що потрібно постаратися звільнити від свого «я» кожну нашу дію. Як це зробити?

— Вам все готове подавай. Що значить забрати своє «я»? Коли я забираю своє «я»? Як нам вигнати своє «я» з нашої любові? Як нам очистити нашу любов? Наскільки я не зважаю на себе, настільки я виганяю своє «я». І, відсікаючи нашу волю, нашу слабкість, наш спокій, ми теж видаляємо своє «я». Завдяки послуху й мовчанню з нашої сутності зникає багато чого. Коли наша любов безкорислива, ми теж виганяємо своє «я», але в нашій любові повинна бути також і жертва. Вам зрозуміло це? Наприклад, якась черниця хоче зайти до матінки-ігумені й бачить, що інша сестра теж хоче до неї зайти. Якщо перша відразу ж поступиться сестрі своєю чергою, навіть знаючи, що особливих проблем у сестри нема, то в неї є послух, жертовність тощо. І коли вона від усього серця поступиться місцем іншій і з матінкою не поговорить, то з нею буде говорити Сам Христос. Однак вона повинна усвідомити, що це необхідно, має зробити це тому, що так підказало їй серце, а не просто тому, що «так говорять святі отці». Так вона приймає подвійну Благодать Божу. І в цьому випадку одна сестра дістає духовну допомогу по-людськи, інша ж отримує допомогу способом божественним, безпосередньо від Христа.

Поспостерігайте й за тими світськими людьми, котрі проявляють таку жертовність, якої нема навіть у ченців. Я зауважую, що в світі, незважаючи на те, що люди можуть не вірувати, мати слабкості й пристрасті, вони — Бог так влаштовує — мають м'яке серце. Вони бачать нужденного й, нехай він навіть їм не знайомий, надають йому допомогу. Багато з людей, які не вірять навіть у те, що є рай, побачивши якусь небезпеку, біжать попередити зло, поспішають загинути самі, щоб інші залишилися живими, спішать роздати іншим своє майно. Багато років тому на одному заводі робітника зачепило й стало затягувати у верстат. Незважаючи на те, що навколо було безліч чоловіків, рятувати його кинулася жінка. Чоловіки, «відважні» такі, стояли, дивилися. А вона витягла його з верстата, але саму її зачепило за плаття, закрутило у верстат, і вона загинула. Мучениця! Це велике діло!

Про себе такі люди не думають, вони викидають із себе своє «я». І, коли вони викидають його геть, у них входить Христос.

[ Повернутися до змісту книги: Старець Паїсій Святогорець "Духовне пробудження". Том 2. ]

[ Cкачати книгу: Старець Паїсій Святогорець "Духовне пробудження". Том 2. ]

[ Cкачати книги в аудіоформаті: Старець Паїсій Святогорець "Слова". (на російській мові) ]

[ Купити книгу - Паїсій Святогорець "Духовне пробудження" ]

Паїсій Святогорець "Слова" (українською):		Паисий Святогорец "Слова" (на русском):
[ Паїсій Святогорець "З болем та любов'ю про сучасну людину" Том I ] [ Паїсій Святогорець "Духовне пробудження" Том II ] [ Паїсій Святогорець "Духовна боротьба" Том III ] [ Паїсій Святогорець "Сімейне життя" Том IV ] [ Паїсій Святогорець "Пристрасті і чесноти" Том V ]		[ Паисий Святогорец "С болью и любовью о современном человеке" Том I ] [ Паисий Святогорец "Духовное пробуждение" Том II ] [ Паисий Святогорец "Духовная борьба" Том III ] [ Паисий Святогорец "Семейная жизнь" Том IV ] [ Паисий Святогорец "Страсти и добродетели" Том V ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!