Про те, що милостиня містить у собі божественний кисень

«Той, хто уважно й гаряче береться
за спасіння своєї душі, подвизається,
процвітає, плодоносить, живиться
духовно й радується ангельски»

— Геронде, колись ви говорили про те, що наскільки уникаєш розради людської, настільки приймаєш божественне. Так ось чому, коли ти голодний, то краще відчуваєш молитву?

— Так, але, крім того, і один голодний розуміє іншого. Ситий голодного не розуміє. Я чув, що в якомусь місті викидають їжу, а трохи далі живуть переселенці з Росії, які не мають що їсти. Ці нещасні туляться в якихось теплицях, у сараях з жерсті. Припустимо, що ті, хто викидає їжу, не знають про те, що поруч з ними є люди, які мають потреби. Але чому ж вони не питають, щоб дізнатися? Викидають їжу! Ми не даємо навіть того непотрібного, що в нас є. Коли одна людина не може купити необхідне їй, а інша має речі, які сама не використовує, і не дає їх тому, хто потребує цього, то це гріх. Для мене це найбільша мука. Христос скаже нам на Страшному Суді: «Я був голодний, а ви не дали мені їсти» .

Дехто має все й каже: «Сьогодні нема злиднів». Про ближніх вони не думають. Вони не ставлять себе на місце іншого, щоб не тривожитися й не втрачати свого спокою. Але з таким внутрішнім налаштуванням як вони зможуть знайти бідняка? Якщо людина думає про іншого, то вона знаходить бідняка й знаходить те, у чому він має потребу. А скільки є сиріт, яких нікому погладити по голівці! Люди забувають про тих, хто страждає. їхній розум зайнятий тими, хто живе розкошуючи, і з ними, а не з тими, хто страждає, вони порівнюють себе. А якби вони подумали, наприклад, про тих нещасних жителів Північного Епіру (Албанії), які за те, що осіняли себе хрестом, по двадцять років сидять у в'язниці, у тісній камері, один на одному!.. Тоді люди дивилися б на речі по-іншому. Страшно! Ми навіть подумати про це не можемо. Знаєте, що таке один на одному? І не сидячи, і не лежачи, і не стоячи... І яке там вікно, добре ще, як є якась дірка в стіні[1].

— У могилі в тебе хоч ноги простягнені. Які ж муки! У світі сьогодні багато горя, тому що боєприпаси виробляють, а людей кинули напризволяще. В Африці я бачив, як люди їдять верблюжий послід. Людські тіла там не схожі на тіла. Як жаби. Грудна клітка як кошичок із прутиків. Чому мені боляче? У нас є все, і тому нам не боляче за інших. А ще в рай хочемо потрапити...

Коли я в 1958 р. приїхав у монастир Стоміон, то в Коніці був один протестант, який завдяки економічній підтримці з Америки спокусив у протестантство вісімдесят сімей. Він навіть встиг побудувати їм молитовний дім для зборів. Нещасні люди перебували у великих нестатках, велика вбогість змушувала їх ставати протестантами, тому що останні допомагали їм матеріально. Якось один із цих нещасних сказав мені: «Та я не тільки протестантом, але і євреєм стати готовий, тому що перебуваю в нужді». Почувши це, я сказав: «Треба щось робити». Зібрав людей, які, маючи деякий матеріальний статок, могли допомогти іншим, і поговорив з ними. Вони, бідні, були тоді людьми повністю мирськими, але мали добру налаштованість. Зокрема, один із цих людей, незважаючи на те, що вів зовсім світський спосіб життя, мав велике серце. Я, коли вперше побачив його, сказав: «Зовні виглядає гнилякуватим, але всередині є добра іскра». Отже, ми вирішили зібрати якісь гроші й роздати їх бідним сім'ям. Я порадив тим, хто має достаток, самим іти до бідних і роздавати їм гроші, для того щоб і самі вони розчулились й дістали користь. Так їхнє серце, навіть якщо воно й кам'яне, зм'якшувалося, ставало людським. Так їм відкривалися райські двері. У короткий час всі ці благодійники змінилися, тому що вони бачили те горе, що жило [поруч із ними], і їх уже не тягнуло розважатися по клубах і танцюльках. «Ти, — говорили вони, — нас роззброїв. Як ми тепер підемо розважатися?» Вони й до церкви наблизилися, а про одного з них я потім довідався, що він навіть став півчим. Але й ті вісімдесят сімей з Благодаті Божої одна за одною повернулися в Православ'я. Коли потім приїхали американські протестанти, щоб подивитися, чого домігся протестант-проповідник, то вони подали на нього в суд, тому що послідовників у нього вже не було!

— Геронде, одні, маючи нужду, не соромляться просити допомоги, інші ж нічого не кажуть.

— Багато хто соромиться й не хоче псувати свою репутацію. Такі люди потребують допомоги більше, ніж інші. І правильніше допомагати [у першу чергу] їм. Я знаю двох лікарів, у яких, коли трапилося якесь нещастя, не було грошей навіть на аспірин. Людина, в якої є любов, не задовольняється лише тим, щоб давати тому, хто попросить у неї милостиню, але й сама шукає людей, що перебувають у злиднях, щоб підтримати їх. Моя мати дуже намагалася так робити.

Якщо людина є [заможною] і подає милостиню, то неможливо зрозуміти, є в неї любов чи ні, тому що вона може давати не від любові, але для того, щоб позбутися якихось речей. Любов помітна, коли людина дає, сама перебуваючи в нужді. Допустимо, я вважаю, що в мене є любов. Бог для того, щоб випробувати мою любов, посилає мені бідняка. Якщо в мене є, приміром, два годинники — один справний, а другий трохи зіпсований — і я віддам біднякові зіпсований, то це значить, що моя любов другого сорту. Якщо я маю справжню любов, то віддаю біднякові справний годинник. Однак вплутується шкідлива логіка, і ми говоримо так: «Добрий віддавати, чи що? Та для нього, якщо у нього взагалі нема годинника, добрим буде і старий». І я віддаю йому старий годинник. Але коли ти даєш старе, то в тобі ще живе тлінна людина, якщо ж ти даєш нове, то ти людина відроджена. Стан же, коли ти залишаєш у себе й старе і нове й не даєш взагалі нічого, є пекельним.

— Треба подумати так: «Якби на місці жебрака був Сам Христос, то що я дав би Йому? Безумовно, найкраще». Так людина розуміє, яка справжня любов, приймає тверде рішення [слідузати її принципам] і наступного разу віддає краще. Спочатку їй може бути трохи важко, але, подвизаючись таким чином, вона досягає такого стану, що, допомагаючи іншим, віддає й старе й нове. Сама вона хоча буде й зовсім без годинника, зате з Христом усередині й буде чути солодкий стукіт свого серця, що грає від божественної радості. Якщо з тебе «стягують ризу», а ти віддаєш і ту сорочину, що маєш, то тебе потім одягне Христос. Якщо тобі боляче за якогось нещасного й ти допомагаєш йому, то подумай, на яку б ти пішов жертву, якби Сам Христос був на його місці. Так людина здає іспити. В особі свого ближнього віруючий бачить Христа. А Христос Сам говорить, що, роблячи щось одному з нещасних, ви тим самим робите це Мені. Звичайно, кожному мусимо віддавати відповідну йому честь, але любов повинна бути для всіх та ж сама. Міністр і жебрак, генерал і солдат займають у серці людини віруючої однакове місце.

— Геронде, чому іноді буває так, що людина, яка отримала допомогу, нешанобливо поводиться у ставленні до того, хто їй допомагає?

— Встряє диявол і під'юджує того, кому ми допомогли, погано поводитися стосовно нас, щоб ми розгнівалися. [Зроблене нами] добро ми при цьому втрачаємо. Людина не винна, її підбурює диявол для того, щоб забрати у нас все. Роблячи добрі справи, майте завжди таке відчуття, що ви зобов'язані їх робити, і будьте готові зустріти спокусу, щоб ви не втратили те добро, яке зробили, і весь прибуток із цього добра був вашим. Наприклад, людина жертвує якісь гроші, не бажаючи виставляти це напоказ. Але вмішується спокусник і підбурює інших сказати йому: «Адже ти грошолюб: нічого не пожертвував, а такий-ось зробив те, такий-ось — інше». Так диявол змушує цю людину «смиренно» відповісти: «Так же ж і я зробив якусь дрібницю. Влаштував... лікарню». Або ж ворог спонукує його розгніватися й видати: «Хто, я?! Я, людина, яка зробила те й те?!» І так він губить... все. Або диявол підштовхне того, кому людина зробила благодіяння, сказати їй: «Скнара! Експлуататор!», щоб благодійник відповів: «Хто, чи не я, експлуататор? Я, людина, що зробила тобі добро, що зробила тобі таке благодіяння?» — «Ах, він невдячний, — скаже вона потім, — адже я, звичайно, не хочу, щоб він говорив мені «спасибі», але вже принаймні міг би визнати [те, що я його благодійник]!» Однак якщо людина чекає визнання своїх заслуг, то вона втрачає все. Якщо ж той, хто зробив благодіяння, в доброму помислі скаже так: «Навіть добре, що він забув добро, яке я йому зробив» або так: «Можливо, він був засмучений або стомлений й тому розмовляв у такому тоні», то він виправдовує ближнього й не втрачає сам. Коли ми не чекаємо подяки, то маємо чисту винагороду. Христос зробив для нас все, а ми Його розіпнули. Як ми співаємо в храмі? «За манну жовч»[2]. Отже, будемо завжди намагатися робити добро, не очікуючи за нього подяки.

Дві радості є в людини: одна — коли вона приймає, й інша — коли дає. Радість, яку зазнають, віддаючи, незрівняна з тою, котру відчувають, щось приймаючи. Людині, для того щоб зрозуміти, чи вірно вона процвітає у відношенні духовному, потрібно насамперед випробовувати себе, чи радується вона, віддаючи, а не приймаючи. Чи засмучується, коли дають їй, і чи переживає радість, коли дає сама? І потім, якщо вона правильно трудиться в духовному відношенні, то, роблячи якесь добро, вона ніколи його не запам'ятовує, але ніколи не забуває навіть найменшого добра, зробленого їй. Вона не може закрити очі навіть на найнікчемніше благодіяння інших стосовно неї. Сама вона, можливо, подарувала комусь цілий виноградник і забула про це. Але одне виноградне гроно, дане їй з подарованого нею ж самою виноградника, вона не може забути ніколи. Або, можливо, вона дала комусь багато різьблених дерев'яних ікон і цього не пам'ятає. Якщо, однак, цей «хтось» подарує їй одну іконочку, запаяну в пластик, то вона прийде в розчулення від цієї іконочки, незважаючи на її малу ціну, і з вдячністю буде потім думати, як за це відплатити. Вона може побудувати цілу церкву, пожертвувати землю під будівництво й забути про це. Тобто правильний духовний шлях такий: забувати добро, зроблене тобою, і пам'ятати добро, зроблене тобі іншими. Той, хто прийшов до такого стану, стає людиною, Божою людиною. Якщо ж хтось увесь час забуває добрі діла, зроблені йому іншими, і пам'ятає добрі справи, зроблені ним самим, то це діяння протилежне тому, якого хоче Христос. Але й розрахунки начебто: «Ти мені дав стільки-то, а я тобі стільки-то» — це дріб'язковий базар. Я намагаюся дати тому, хто перебуває в більшому нестатку. Я не розмінююсь по-базарному типу: «Такий-то дав мені ці книги, тепер я йому скільки-то винен, треба віддавати, щоб розплатитися». Або:

«Якщо хтось мені не дав нічого, то й він від мене нічого не дістане». Це правда людська.

Той, хто щось бере, приймає радість людську. Той, хто дає, приймає божественну радість. Ми приймаємо божественну радість даванням. Наприклад, хтось дає мені книгу й у цей час він радується духовно, божественно, я ж, взявши книгу, радуюся по-людськи. Віддавши цю книгу іншому, я теж зрадію божественно, а той, хто її від мене одержить, зрадіє по-людськи. Віддавши її, у свою чергу, іншому, зазнає божественної радості і він, а людську радість відчуває той, наступний, хто її прийме. Але й він, якщо віддасть її комусь, зрадіє божественно й так далі. Бачите, як від однієї речі багато людей можуть зазнавати радість і божественну й людську?

Треба навчитися радіти, подаючи. Людина займає правильну позицію, якщо вона радіє, подаючи. Вона «підключена» тоді до Христової «мережі» і має божественну радість. Радість, яку вона відчуває, роздаючи щось або в чомусь допомагаючи, містить у собі божественний «кисень». Але коли людина радується від того, що вона приймає, або через те, що інші жертвують собою заради неї, то в її радості є сморід, задуха. Люди, які не беруть до уваги своє «я», віддають себе іншим, будуть дуже скоро судити нас. Яку ж радість зазнають вони! їх захищає Христос. Але більшість людей радується, приймаючи. Вони позбавляють себе божественної радості й тому зазнають муки. Христос розчулюється, коли ми любимо нашого ближнього більше, ніж себе, і наповнює нас божественною радістю. Дивися, Він не обмежився заповіддю «полюби ближнього свого, як самого себе», а приніс Себе в жертву за людину.

— Ось, Геронде, двоє маленьких братиків: молодший роздає, а старший ні.

— Хай батьки навчать і старшого знаходити насолоду в милостині. І якщо старший потрудиться над цим, то він дістане нагороду більшу, ніж молодший, який дає за своєю природою, і стане кращим за нього

— Геронде, як позбутися сердечної стисненості, яка заважає нам давати щось іншим?

— Ти що ж це, скнара?! Ось я тобі! Вижену! І на послуху наприклад, якщо ти трудишся в архондарику[3], то відразу візьми собі благословення роздавати на майбутнє [щоб не питати щоразу]. Бачиш, як щедро Бог подає всім Свої благословення? А якщо не звикнути давати, то потім привчаєшся до скнарості й дати щось іншому вже нелегко.

Грошолюбець — це скарбничка, він збирає для інших. У такий спосіб він втрачає і радість давання, і відплату божественну. «Нащо ти їх збираєш? — запитав я якось одного багатія. — Зобов'язань у тебе нема. Що ти з ними будеш робити?» — «Коли вмру, — відповідає він, — тут залишаться». — «А я, — кажу йому, — даю тобі благословення взяти все, що наскладаєш, з собою на той світ». — «Тут, — відповідає він, — тут залишаться. Якщо помру, то хай інші їх розберуть». — «Тут-то, — кажу, — вони залишаться. Але завдання в тому, щоб ти роздав їх своїми руками зараз, поки ти живий!» Нема людини глупішої, ніж користолюбець. Він постійно збирає, постійно живе в бідності й в остаточному підсумку на всі свої заощадження купує собі вічну муку. Користолюбець дійшов до краю дурості, тому що він не дає іншим матеріальних благ, тоне в них і втрачає Христа.

Над скнарою сміються люди. Був один поміщик дуже багатий: і землі мав в одній області, і апартаменти в Афінах, але вже дуже він був скупий. Одного разу він зварив для робітників, які трудилися в нього на полях, каструлю квасолевої юшки, рідкої-прерідкої. А в ті часи нещасні працівники починали трудитися з ранку, зі сходу сонця, і закінчували при заході. Опівдні, коли вони присіли відпочити, хазяїн вилив юшку у велике деко і покликав їх обідати. Бідолахи-робітники розсілися навколо, почали їсти: то якусь фасолину підчеплять ложкою, а то тільки рідину! А один із цих робітників добре вмів пожартувати. Відкладає він ложку, відходить убік, знімає черевики, шкарпетки й робить вигляд, що хоче залізти з ногами в деко з юшкою. «Ти що робиш?» — запитують його інші. «Так ось, — відповідає, — хочу залізти всередину, пошукати, можливо, відшукаю яку-небудь фасолину!» Таким ось скнарою був цей нещасний поміщик. Тому в тисячу разів краще, якщо людиною опанує марнотратність, ніж скнарість.

— Луже страшна хвороба! Нема хвороби страшнішої, ніж скнарість, яка опанувала людиною. Ощадливість — це діло добре, але треба бути уважним, щоб диявол потихеньку не опанував тобою за допомогою скнарості.

— А декотрі, Геронде, від скнарості залишаються голодними.

— Хіба тільки голодними? Був один багатий торговець, тримав великий магазин, а сам розрізав кишеньковим ножиком сірник на три частини. А в іншої великої багачки була сірка, то вона завжди тримала палаюче вугілля й, щоб розвести вогонь, запалювала сірку від вугілля, щоб не витратити ні сірника. А сама мала будинки, землі, багатство.

Я не кажу, що треба бути марнотратником. Але розтринькувач, якщо в нього щось попросиш, принаймні, дасть тобі це легко. Скнара ж пошкодує дати тобі що-небудь. Якось дві сусідки, домогосподарки, завели бесіду про салати, про оцет, і в розмові одна з них розповідає: «У мене є дуже хороший оцет». Пройшов якийсь час, і іншій бідачці знадобилося трохи оцту. Пішла вона до сусідки з проханням, а та їй у відповідь: «Послухай-но, дорогенька, якби ж я свій оцет роздавала, то він би в мене й через сім років не водився!»

Добре одночасно бути ощадливим і роздавати. Ощадливий не значить скнара. У мого батька гроші не затримувалися. У Фарасах не було готелю, замість нього був наш будинок. Хто приходив у село, йшов на нічліг до старости. Гостя годували, мили йому ноги, ще й шкарпетки йому чисті давали.

Зараз я бачу, як навіть у деяких храмах, де бувають прочани, цілі комори забиті лампадами, але однаково не кажуть «У нас є», щоб люди перестали їх приносити. Ні використати ці лампади не можуть, ні продати, але й не роздають їх. Почавши збирати, людина цим зв'язується й віддавати вже не може. Але якщо людина почне не збирати речі, а роздавати їх, тоді її серце — вона і не зрозуміє як — наповниться в Христі. У якоїсь вдови нема грошей, щоб купити на одежинку своїм дітям аршин тканини, а я буду збирати? Та як я це витримаю? У мене в келії нема ні тарілок, ні каструль, є бляшані баночки. Замість купувати щось для себе, я волію дати п'ятсот драхм якому-небудь студентові, щоб він зміг поїхати з одного монастиря в інший. Не накопичуючи, ти маєш благословення від Бога. Коли ти даєш благословення іншому, то береш благословення сам. Благословення народжує благословення.

— А якщо, Геронде, у мене просять допомоги, але я не маю що дати?

— Коли я хочу подати милостиню й я не маю що дати, я даю милостиню кров'ю. Той, хто щось має й надає комусь матеріальну допомогу, зазнає радість, тоді як людина, яка не має що дати іншим, постійно страждає й у смиренності говорить собі: «Я не зробив милостині своєму ближньому». Добре налаштування — це все. В іншого багатія є що дати, але він не дає. А який-небудь бідняк хоче дати, але не дає, тому що дати йому нічого. Одне від іншого відрізняється. Багатий, подавши милостиню, відчуває задоволення. А бідному боляче, він хоче зробити добро, але він не має що дати ближньому. Він душевно страждає, тоді як, маючи щось, він віддавав би його й не мучився. Добре налаштування видно по ділах. Якщо хтось попросить милостиню в бідняка й той, сам маючи потребу, подасть йому, то незалежно від того, чи проп'є ці гроші людина, що дістала милостиню, бідняк, що подав її, отримає душевну радість, а Бог, просвітивши когось ще, допоможе матеріально й милостивому біднякові. А іноді, знаєте, яка трапляється несправедливість? Людина, щоб допомогти ближньому, віддає йому те, що має сама, а інший у своєму помислі витлумачує це, як йому подобається...

— Припустимо, що в якогось нещасного є всього-на-всього п'ять тисяч драхм[4] у кишені. Зустрічає він на дорозі жебрака, тицне їх йому в руку й тікає. Жебрак бачить, що це п'ять тисяч, і радіє. Проходить у цей час повз нього якийсь багатій і, бачачи, що хтось подав п'ять тисяч милостині, каже у своєму помислі: «Якщо він так п'ятірки роздає, то хто його знає, скільки в нього грошей? Мільйонер, мабуть!» І подає цей багатій жебракові п'ятсот драхм, заспокоюючи помисел тим, що виконав свій обов'язок. Тим часом все, що мав той нещасний, і була ця п'ятірка. І як тільки він побачив жебрака, його серце защеміло, і він її віддав. А якби й багатій трішки духовно працював [над собою], то мав би добрий помисел і сказав би: «Дивись-но, віддав останнє» або: «У самого й було-то всього тисяч десять, а п'ять віддав жебракові». Але як йому прийде добрий помисел, якщо він духовно не працював [над собою]? Ось він і коментує: «Якщо він так грішми розкидається, виходить, лопатою їх гребе».

А деякі люди подають п'ятсот або тисячу драхм жебракові, але з бідним працівником, який трудиться в них, через п'ять або десять драхм влаштовують цілі єврейські базари. Я не можу зрозуміти: ну добре, ти даєш п'ятсот або тисячу драхм тому, кого не знаєш, і при цьому залишаєш голодним того, хто поруч з тобою й допомагає тобі? Але ж його ти зобов'язаний полюбити і йому допомогти насамперед. Але, напевно, милостиня цими людьми робиться для того, щоб їх похвалили. А якогось робітника такі люди, спонукувані світською логікою, можуть ще й у суд потягти нібито для того, щоб не бути посміховищем в очах інших. Якась жінка, що ходила до церкви, розповіла мені[5], що одного разу вона хотіла купити дрова в якоїсь бабусі, яка їх три години везла на мулах з лісу в село. А в той день ця бабуся пройшла ще півгодини зайвої, тобто в цілому три з половиною, тому що обходила сторожові пости, щоб її не схопили лісники. «І в яку ціну?» — запитує її пані. «П'ятнадцять драхм», — відповідає бабуся. «Ні, — каже пані, — це багато. Я плачу тобі за них одинадцять драхм». «Ось так, — сказала вона мені потім, — це щоб нас, людей духовних, не вважали дурнями». Я їй потім дав прочуханки! Бабуся тримала двох мулів і втратила два дні, щоб виручити двадцять дві драхми. Чому б не дати їй двадцять драхм зверху?! То ні ж, замість цього треба було влаштувати справжню єврейську торгівлю.

Багатство, яке не роздається бідним за здоров'я й спасіння нашої душі або за упокій душ наших померлих близьких, руйнує людину зсередини. Милостиня, подана хворим, вдовам, сиротам, іншим нещасним, дуже допомагає й покійним. Тому що, коли подається милостиня за покійного, ті, що її приймають, говорять: «Бог його простить. Хай буде благословенний його прах». Якщо хтось буде страждати через хвороби, не зможе працювати, буде в боргах і ти в такому тяжкому стані допоможеш йому й скажеш: «Візьми ці гроші за упокій душі такого-то», то ця людина скаже: «Бог його простить. Хай буде благословенний його прах». Ті, хто бере милостиню, творять сердечну молитву за покійних, і це досить допомагає останнім.

— Якщо в якоїсь жінки чоловік помре, не причастившись, не висповідававшись, або якщо в неї розіб'ється дитина, то що ще може вона зробити, щоб допомогти їхнім душам?

— Нехай вона сама, наскільки може, стане кращою. Природно, цим вона допоможе собі самій, але й чоловікові своєму теж, бо якщо вони вінчані, то померлий теж має свою частку [у її духовному успіху]. Це найважливіше за все: стати кращою самій. Інакше вона може зробити щось добре, але при цьому не змінитися на краще. «Свій обов'язок, — скаже вона, — я виконала. Що ще ти від мене хочеш?» І залишиться невиправленою або навіть зробиться ще гіршою.

— Геронде, дехто вважає фарисейством, якщо людина ходить до церкви, але відстає в любові й жертовності.

— Е, звідки вони це знають? Вони впевнені в цьому?

— Христос що сказав? «Не судіть». Дехто може й не подати милостиню циганові, тому що знає якогось хворого, що перебуває у великих нестатках, і хоче допомогти останньому. Цигана зустріне перехожий і подасть йому, а хто подасть хворому? Як же можна, не знаючи, робити такі висновки? Фарисейство — це коли хтось подає милостиню явно для того, щоб його похвалили.

Пам'ятаю, коли я в 1957 р. був в якомусь окреможитньому монастирі[6], за кожен послух залежно від його складності братії давали грошову винагороду. Оскільки в той час в монастирях бракувало людей, деякі з братії, хто мав сили, брали на себе побільше послухів і винагороди одержували більше, але роздавали отримане бідним. Був там якийсь чернець, якого називали Жаднюгою, тому що він не роздавав грошей. Коли цей чернець помер, то на похованні оплакувати його зібралися бідні селяни звідси, з Халкідики — з Великої Панагії, з Палеохори, Неохори[7]. Ці селяни тримали волів і перевозили ліс, дерев'яні лаги; тоді всі возили на волах, не те, що зараз — на самоскидах, на лісовозах. Отож, цей чернець що робив: збирав-збирав гроші, які йому давали за ті послухи, які він виконував, а коли бачив, що в якогось хазяїна, глави сімейства, був тільки один віл або ж він здихав, то чернець купував йому вола. Купити вола в ті роки було неабиякою справою, він коштував п'ять тисяч драхм, а гроші тоді були стабільними. Інші ченці подавали п'ять драхм одному жебракові, десять — іншому, двадцять — третьому, і їхні благодіяння були помітні. А померлий був зовсім непомітним, тому що він не подавав милостиню подібно до інших, а збирав гроші й допомагав людям по-своєму. Отож його й прозвали Жаднюгою, Скупердяєм. А зрештою, коли він помер, зібралися бідняки й плакали: «Він мене врятував!» — говорив один, «Він мене врятував!» — казав інший. У ті роки, маючи вола, можна було перевозити ліс і утримувати сім'ю. Братія монастиря була вражена. Тому я й кажу: «Звідки нам знати про інших, що роблять вони?»

— Геронде, іноді людина подає милостиню, але відчуває і якусь порожнечу. У чому причина?

— Хай придивиться до себе, можливо, нею керує людиноугодництво. Коли спонукальні мотиви чисті, людина відчуває радість. Знаєте, що влаштували одного разу в якомусь місті? Мені розповідав про це мій знайомий, побожна людина, адвокат за професією.

Наближалося Різдво, і деякі християни вирішили зібрати різні речі, зробити пакунки, різні подарунки й роздати їх бідним на міській площі. Тоді, після окупації[8], люди жили в нестатках. Цей адвокат сказав: «Коли ми знаємо, хто бідний [а хто ні], давайте краще роздамо ці подарунки без шуму». — «Ні, — відповіли йому, — роздамо їх на площі во славу Божу, щоб люди бачили, що нам не однаково». — «Та навіщо це потрібно? — знову заперечив їм мій знайомий. — У якій книзі ви бачили, щоб так роздавали милостиню?» Ті за своє: «Во славу Божу». Ніяк він не міг переконати їх і, коли усвідомив це й знесилився, залишив їх робити так, як вони хотіли. Ну й що ж: звезли вони подарунки на велику міську площу й оголосили, що будуть їх там роздавати. Всім це стало відомо, і відразу налетіли спритні людці, подібно до горил: хапали, хапали й іншим нічого не залишили. Подарунки дісталися тому, хто був варваром і потреби не мав, а нещасна біднота залишилася з порожніми руками. А коли ті, хто відповідав за цей захід, спробували навести там порядок, то вони ще й по шиї як слід дістали — «во славу Божу»! Бачите, як діють духовні закони? Для людини світської є виправдання в тому, щоб погордитися, похвалитися, але яке в цьому виправдання для людини духовної?

— А бувають, Геронде, люди невіруючі, але співчутливі й такі, що роблять добро...

— Коли людина світська дає милостиню через добре налаштування, а не через людиноугодництво, Бог не залишить її й у якийсь момент заговорить у її серці. Один мій знайомий, який жив у Швейцарії, розповідав про певну багату даму, атеїстку, яка, будучи надзвичайно співчутливою, дійшла до того, що роздала все своє майно бідним і нещасним і зрештою залишилася зовсім жебрачкою. Тоді ті, кому вона колись допомагала, постаралися влаштувати її в найкращий будинок для людей поважного віку. Однак, незважаючи на всі добрі справи, які зробила ця жінка, вона залишалася атеїсткою. Коли намагалися заговорити з нею про Христа, вона ухилялася від розмови, говорила, що Христос був усього лише доброю людиною, громадським діячем, викладала й інші подібні теорії. Можливо й те, що християни, які з нею розмовляли, не допомогли їй, вона не побачила в їхньому житті нічого особливого. «Помолись за цю душу», — говорив мені мій друг, і сам багато молився за її навернення. Минув якийсь час, і він розповів мені, що, прийшовши якось її відвідати, він побачив жінку зовсім зміненою. «Я вірую, — вигукувала вона, — вірую!» З нею відбулася одна чудесна подія, яка змінила її, і після цього вона захотіла охреститися.

«Це творячи, розпечене вугілля збираєш на його голову»

— Геронде, якщо людина не має потреб, але тільки прикидається такою, то чи потрібно їй допомагати?

— Христос сказав, що потрібно, не перевіряючи, давати тим, хто в нас просить. І навіть якщо прохач не має потреби ні в чому, ти однаково повинен йому дати. Радуйся, що [у тебе є можливість] зробити милостиню. Бог «посилає дощ на праведних й на неправедних», то чому ж нам не допомогти своєму ближньому? А хіба самі ми гідні всіх тих дарів, які подає нам Бог? Бо «не за беззаконнями нашими вчинив він з нами, і не за провинами нашими відплатив він нам»[9]. Якийсь бідняк просить в тебе допомоги. Навіть якщо в тебе є сумніви стосовно нього, однаково, з міркуванням, допоможи йому, щоб тебе потім не спокушав помисел. Пам'ятаєш, що писав авва Ісаак: «Навіть якщо людина сидить верхи на коні й просить у тебе — дай їй»[10]. Ти не знаєш правдивого стану речей. Твоя справа — вірити тому, що говорить тобі прохач, і подавати відповідно до того, скільки він у тебе просить.

Якщо в нас, наприклад, є всього лише тисяча драхм і ми, віддаючи їх жебракові, переживаємо, що не можемо дати більше, то, крім поданого нами благословення (тобто цих грошей), ми вкладаємо в совість цього жебрака Христа й добре занепокоєння. Те, що ми зробили, розтривожить його, тому що його розум буде постійно повертатися до тієї милосердної людини, яка разом з «хіліариком»[11] віддала йому своє наповнене болем серце. Цей нещасний дійде до того, що анонімно вишле своєму благодійникові всі взяті в нього гроші, або навіть ще більше. Зі мною якось відбулося подібне. Одного разу, коли я був у Салоніках, мене зупинила якась жінка, з вигляду циганка, і попросила грошей для своїх дітей, тому що її чоловік був хворий. Я мав тільки п'ятсот драхм, віддав їх їй і сказав: «Пробач, але більше дати тобі не маю що. Якщо хочеш, візьми мою адресу й напиши мені про здоров'я твого чоловіка. Постараюся надіслати тобі зі Святої Гори більше». Незабаром я одержав листа, у якому було п'ятсот драхм і приписка: «Дякую тобі за твою доброту. Повертаю тобі гроші, які ти мені дав». Якщо подавати з болем, то той, хто приймає милостиню, буде опалюватися любов'ю, Христом, і сам стане роздавати, а не збирати. А якщо той, хто просить милостиню, виявиться людиною дуже жорстокосердою і буде складати ті гроші, які збирає, то радості йому вони не принесуть. Бог влаштує так, що зібрані ним гроші підуть туди, де вони будуть потрібні. А на долю жорстокосердого жебрачка дістанеться лише втома й виснаження від того «збору пожертвувань» (назвемо це так), що він [сам того не відаючи] організував для інших.

— Стільки, щоб тебе потім не мучила совість. Необхідне міркування. Не треба давати сто, а потім хвилюватися, що не дав п'ятдесят. Потрібна особлива увага, якщо людина має любов з великим натхненням, ентузіазмом. У такому випадку варто потрохи пригальмовувати свою любов і ентузіазм, щоб потім не каятися в тому, що, мовляв, багато дав тому не щасному, а треба було дати менше, і ось самому тепер доводиться сидіти ні з чим. Поступово така людина набуде досвід і буде давати милостиню відповідно до тієї самовідданості, яка у неї є.

— Геронде, а коли претензії того, хто просить, надмірні, чи треба їх задовольняти?

— Тут потрібна розважливість і ще раз розважливість. Коли людина просить у тебе що-небудь для того, щоб похизуватися отриманим перед іншими, дай йому. Дивися, адже ж Христос не сказав Юді: «Який же ти апостол? Поклади кінець своєму сріблолюбству!» — але доручив йому й грошовий ящик. Проте якщо хтось просить у тебе, приміром, банку варення, і в тебе вона є, але ти знаєш, що й у самого прохача є ціла бочка, а в когось ще нема варення зовсім, то скажи тому, хто має й просить ще: «Брате, навіщо просиш, дай і ти трохи з того, що маєш, такому-то». Але якщо такого нужденного нема, то дай прохачеві, якщо він попросив тебе про це, і нічого йому не говори. Якщо в ньому є чуттєва струнка, то від цього дару він може розчулитися й виправитися.

Отже, у подібних випадках відбувається те, про що пише святий апостол Павло: «Якщо ворог твій робить тобі зло, а ти робиш йому добро, то ти збираєш на його голову палаюче вугілля». Не в тому розумінні, що ти спопеляєш свого ворога, але в тому, що, коли ти робиш йому добро, у ньому починає рухатися любов. Любов є Христос, і в людині починає діяти божественна Благодать. А потім людина змінюється, тому що її звинувачує совість, тобто вона спалюється тоді власною совістю. Однак, робити добро заради того, щоб хтось був звинувачений совістю й повертався на, шлях істинний, неправильно, оскільки й цим добро позбувається сили. Роби добро з любов'ю. Коли ти «мстиш» своєму ворогу добром, то він у хорошому значенні змінюється й виправляється.

У Кониці був один п'яниця, який мав сім'ю. Я давав йому якісь гроші. Дехто дізнався, що я допомагав цьому нещасному (він сам їм про це розповідав), і сказав мені: «Не треба давати йому грошей, він п'є». Сам він говорив мені: «Дай мені для моїх дітей», і я, коли давав йому милостиню, казав: «Візьми це для твоїх дітей». Я знав, що він п'є, але знав і те, що мої слова трішки допоможуть йому: він буде продовжувати пиячити, але й про дітей своїх трохи буде думати. Якби я не давав йому грошей, то він мучив би свою дружину, тому що забирав би тоді ті гроші, які вона заробляла (а вона, бідна, ходила горбатилася по чужих домах), пропивав би їх, а діти страждали б ще більше. Проте, коли я говорив йому: «Візьми це для твоїх дітей», він згадував тоді й про своїх дітей. Зрозуміло? Мені було за нього боляче, він бачив це, і в ньому починалася внутрішня робота. Багато людей виправилися подібним чином. А деякі, кого замучила згодом совість, повертали й гроші.

Своєю логікою ми не даємо працювати Христу. Якщо ви хочете бути євангелістами (але, звичайно, не протестантами), то вивчайте істинне Євангеліє вже зараз.

[1] Виголошено в травні 1990 року.

[2] 3 12-го антифона утрені Великої П'ятниці.

[3] Архондарик - місце для прийняття гостей в грецьких монастирях. -Прим, перекл.

[4] Близько 15 доларів США. - Прим, перекл.

[6] Обитель, в якій поселенці живуть разом, не маючи спільного ігумена і підпорядковуючись індивідуальному порядку в духовному житті і матеріальному забезпеченні себе.

[7] Поселення в Халкідиці. - Прим, перекл.

[8] Мова йде про окупацію Греції у 1941-44 роках Німеччиною, Італією та Болгарією. - Прим, перекл.

[10] "Якщо хтось, сидячи на коні, простягне до тебе руку, щоб прийняти милостиню, не відмов йому, тому що в цей час він, без сумніву, злиденний, як один із убогих" (Авва Исаак Сириянин. Творення. Сергиев Посад, 1911 С.286)

[11] Тисяча драхм (розм.). - Прим, перекл.

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 2.

Духовне пробудження

Частина друга - Про подвижництво і благоговіння