Про те, що від благоговіння розчулюється Бог

«Той, хто уважно й гаряче береться
за спасіння своєї душі, подвизається,
процвітає, плодоносить, живиться
духовно й радується ангельски»

— Благоговіння — це страх Божий, внутрішня скромність, духовна чуйність. Людина побожна може соромитися, але ця сором'язливість виливає мед у її серце, вона привносить у її життя не муки, а радість. Рухи людини побожної тонкі й акуратні. Вона чітко відчуває присутність Бога, Ангелів і святих, вона відчуває біля себе присутність Ангела-Хоронителя, який спостерігає за нею. У своєму розумі вона постійно має [думку про те], що її тіло є храмом Святого Духу. І живе вона просто, чисто й освячено. Людина благоговійна скрізь поводиться з уважністю і скромністю, вона особливо відчуває кожну святиню. Наприклад, вона слідкує за тим, щоб не стати спиною до ікон; там, де сидять, наприклад на диван або стілець, вона не покладе Євангеліє, духовну книгу або якусь святиню; якщо вона бачить ікону, то її серце наповнюється збудженням, її очі заволікаються слізьми. Навіть просто побачивши ім'я Христове десь написане, вона благоговійно його цілує, і її душа внутрішньо насолоджується. Навіть помітивши кинутий на землю клаптик газети, де надруковано, наприклад, ім'я Христове або ж слова «Священний храм Святої Трійці», вона нахиляється, підбирає цей клаптик, благоговійно цілує його й засмучується, що його хтось кинув на землю.

— Тобто, Геронде, благочестя — це одне, а благоговіння — інше?

— Благочестя[1] — це одеколон, а благоговіння — це фіміам. Для мене благоговіння є найбільшою чеснотою, тому що людина благоговійна притягує до себе Благодать Божу, вона стає приймачем Благодаті, і та природно перебуває з нею. Потім, коли Благодать її «викриває», всі благоговіють перед нею і прихильні до неї, у той час як людина безсоромна викликає відразу і в дорослих, і в дітях.

Ви, жінки, повинні мати благоговіння більше, ніж чоловіки. Жінка за природою своєю повинна мати благоговіння. Якщо в чоловіків нема благоговіння, то вони просто байдужі. Якщо ж втрачають благоговіння жінки, то вони доходять до важких проступків. Якийсь чоловік розповідав мені: «Були ми з дружиною на прощі по Святих місцях і поїхали на Йордан. У той час, як я ввійшов у його води й обмивався в них, вона сиділа на березі й бовтала ногами у водах Йордану! "Агов, — кажу, — ти! Ти що це тут чиниш? На Йордан-ріку приїхала ноги мити?" Розійшовся я, висварив її». Мабуть, його дружина була повністю байдужою людиною, не розуміла [елементарного], сам же цей бідолаха був досить благоговійним.

— Отці кажуть, що для набуття благоговіння треба жити або спілкуватися з людьми, які його мають і спостерігати за тим, як поводяться вони. Паїсій Великий, коли його запитав хтось, як можна набувати страх Божий, відповів: «Спілкуйся з людьми, які люблять Бога й мають страх Божий, щоб і тобі набути Божий страх». Це, звичайно ж, не означає, що треба дивитися за тим, що вони роблять і зовні повторювати це, не відчуваючи смисл дій внутрішньо, оскільки в такому випадку це буде не благоговіння, а лжеблагоговіння. Неправдиве відштовхує. Благоговіння — це Благодать від Бога всередині людини. Благоговійний робить те, що він робить, тому що так він це відчуває в собі. Є в нас, звичайно, благоговіння від єства, але якщо ми не обробляємо його, то тангалашка, вселяючи забудькуватість, зіштовхує нас у нечутливість і неблагоговіння. Однак благоговіння прокидається знову від спостереження за тилі, як поводиться людина благоговійна.

— А чому, Геронде, святі отці тільки про саме благоговіння говорять, що якщо хочеш його набути, то варто спілкуватися з людиною, яка його має? Чому вони не кажуть те ж саме й про інші чесноти?

— Тому що благоговіння передається. Рухи, поведінка людини благоговійної, як аромат, передається іншому; звичайно, якщо в ньому самому є добре налаштування й смиренність. Скажу тобі, що якщо людина не має благоговіння, то вона не має нічого. Благоговійний же, навіть якщо він і неосвічений, кожну святиню бачить чисто, бачить її такою, якою вона є в дійсності. Він не помиляється ні в чому, що пов'язане з божественними смислами. Благоговійна людина — немов дитина, що не має злого помислу про своїх батька й матір, тому що своїх батьків вона любить, поважає й бачить усе, що вони роблять, добрим і чистим. Наскільки ж більше [потрібно благоговіти] перед Богом. Який ні з чим не порівнюється й у всьому досконалий! Той, у кого нема благоговіння, робить помилки, схиляється до хибної думки щодо догматів. Я бачу, які помилки роблять ті, хто не має благоговіння й пишуть тлумачення або коментарі до Святого Письма й святоотцівських творів. У всьому духовному необхідне благоговіння й серце. Все, що виходить від благоговіння, освячено. Особливо для того, щоб написати службу якомусь святому, треба любити цього святого, благоговіти перед ним, тоді й . служба складеться від серця й буде виливати аромат благоговіння. А якщо досягти стану божественної ретельності, божественного безумства, то вірші будуть самі виливатися зсередини.

— Геронде, а що ще допомагає людині в набутті благоговіння?

— Допоможе в цьому дослідження розумом усього священного й заглиблення в нього, а також використання тих сприятливих можливостей, які нам даються. Все це потихеньку пробуджує в людині благоговіння. Наприклад, якщо мені дана сприятлива нагода зайти ненадовго до якогось храму і помолитися, а я її не використаю, то я позбавляю себе Благодаті. Але коли я хочу зайти, і не роблю цього, зіштовхнувшись з якоюсь перешкодою, то я не втрачаю Благодаті, тому що Бог бачить мій благий намір. У набутті благоговіння також дуже допомагає знайомство зі святими нашого краю, нашої Батьківщини, любов до них і з'єднання себе з ними. Бог радіє, коли ми благоговіємо перед святими й любимо їх. А коли б нас буде благоговіння до святих, наскільки більше благоговіння буде з нас до Бога!

— Геронде, а яким чином нам допомагає благоговійна поведінка в храмі?

— Коли йдеш до храму, то говори у своїх думках: «Куди я йду? Зараз я входжу в дім Божий. Що я роблю? Поклоняюсь іконам, Богу». Зі своєї келії або з послуху ти йдеш до храму. Так іди із храму на небо й ще далі — до Бога.

— Храм — це дім Божий. І наш справжній дім є в раю. Тут співають сестри. Там — ангели, святі... Якщо, приходячи в який-небудь світський дім, ми стукаємо у двері, витираємо ноги й скромно сідаємо, то як ми повинні поводитися в домі Божому, де приноситься в жертву Христос? Єдиною краплею Божої Крові Він викупив нас від гріха й після цього Він віддає для нашого лікування ріки [Своєї Чесної] Крові й живить нас Своїм Всесвятим Тілом. Отже, всі ці страшні й божественні події, коли ми відновлюємо їх у пам'яті, допомагають нам поводитися в храмі з благоговінням. Але на Божественній Літургії я зауважую, що навіть у ту мить, коли священик виголошує: «Вгору піднесімо серця» і ми відповідаємо: «Підносимо до Господа», тих людей, чий розум дійсно спрямований до Господа, так мало! Тому нам краще про себе мовити: «То піднесімо ж наші серця до Господа», бо наші розум і серце увесь час плазують долом. Ми й говоримо неправду до того ж, промовляючи «підносимо», але не маючи там [«вгорі»] свого розуму. Зрозуміло, що якщо ми будемо мати наше серце спрямованим «вгору», то й все [інше] буде спрямоване «вгору».

— Геронде, а якщо хтось розчулено співає в церкві, то яка від цього користь?

— [Співаючому] варто тримати свій розум у божественних смислах і мати благоговіння. Крім того, не треба ставитися до тропарів і стихір як до літературних творів, але сприймати їхній божественний зміст серцем. Благоговіння — це одне, а мистецтво, наука церковного співу — це інше. Мистецтво без благоговіння — це [зовнішній шар] фарби. Коли півчий здійснює свій послух із благоговінням, псалмоспівання виливається з його серця, і співає він з розчуленням. Все йде добре, коли внутрішньо людина перебуває в гарному духовному стані. Тому для того, щоб співати з розчуленням, потрібно бути впорядкованим внутрішньо й співати від серця, із благоговінням. Якщо в півчого є «ліві» помисли, то який буде псалмоспів? Він не зможе тоді співати серцем. Адже Святе Письмо говорить: «Радіє хтось? Хай співає». Коли одного разу святий Йоан Кукузеліс пас кіз і заспівав, кози підвелися й стали на ноги. Звідси [ті, що спостерігали за ним] зрозуміли, що це був Кукузеліс, півчий імператорського двору. Так робіть же все, що ви робите, від серця, для Христа. І у вишивки ваші вкладайте благоговіння, тому що ними будуть покриватися святині, навіть у ті невеликі покрови, які ви вишиваєте для кацій²[2]. Коли людина має благоговіння, її душевна краса проявляється у всьому, що вона робить: і в читанні, і в співі, і навіть у помилках.

— Так. Бачиш, що благоговіння, скромність присутні навіть у її помилках.

Той, у кого є велика віра й істинне благоговіння, живиться вищим, духовним, тим, що неможливо описати. Однак є й такі, хто має лише сухе зовнішнє благоговіння. Такі люди сухо говорять самі собі: «Так, зараз я входжу в церкву, отже, треба акуратно сісти, рухатися не треба, голову потрібно схилити, а хрест накладати на себе ось так!» Бувають і такі, котрі щодо віри можуть вагатися, а все чування простоюють на ногах.

— Вони що, Геронде, стурбовані чимось, шукають щось? Чому вони так поводяться?

— Щось є в них... [Все] не добре, але відчувати це потрібно зсередини. Ці вчинки не повинні відбуватися лише напоказ. Знімати скуфію, входячи в церкву, від благоговіння — це одне, і знімати її, щоб освіжити голову, — це інше. Благоговіння видно в тому, як ми причащаємося, як беремо антидор тощо.

— Геронде, а чи може одна людина спо куситися від того, як проявляє благоговіння інша?

— Ось що я тобі скажу: якщо накладати на себе широкий хрест, але робити це просто, смиренно, то інших це не зачепить. Але якщо людина думає про те, чи бачать його інші й без кінця хреститься, то з неї почнуть сміятися. Або якщо вона проходить повз храм і дивиться, чи є [поблизу] народ, або може навіть трішки «потерпіти», щоб народу зібралося побільше, і тільки тоді починає хреститися й класти поклони для того, щоб її побачили, тоді інші мають рацію, насміхаючись над нею. Бачиш, що світський дух не приймається. Коли є справжнє благоговіння, його видно. А без справжнього благоговіння «благовидне» перетворюється в «неблаговидне».

— Коли люди дають вам одяг хворих, щоб прикласти його для освячення до святих мощей, то дивіться уважно, щоб це були тільки маєчки, а не інша нижня білизна. Інше що-небудь не годиться — це неблагоговіння. Зрозуміло, що сонце не забрудниш і Бога теж не забрудниш. Справа в тому, що самими ж нами від такого неблагоговіння оволодіває нечистий дух.

Колись люди, захворівши, брали олійку зі своєї лампадки, помазувались нею і видужували. Зараз лампада горить просто як формальність, лише для підсвічування, а олію, коли миють лампаду, виливають у раковину. Якось я був в одному домі й побачив, як господиня миє в раковині лампадку. «Вода куди йде?» — запитую я в неї. «У каналізацію», — відповідає та. «Зрозуміло, — кажу, — ти що ж це, то береш із лампади олійку й хрестоподібно помазуєш своє дитя, коли воно хворіє, а то всю олію зі скляночки ллєш у каналізацію? Яке ж ти цьому знаходиш виправдання? І як прийде на твій дім благословення Боже?»

У теперішніх домах нікуди викинути якусь освячену річ, наприклад, папірець, у який був загорнений антидор. А я пам'ятаю, що в нас у домі не йшла в каналізацію навіть та вода, якою мили тарілки. Вона зливалася в інше місце, тому що навіть крихти освячуються, коли ми молимося до й після їжі. Все це сьогодні минулося, тому пішла й Божа Благодать, і люди біснуються.

Будемо, наскільки можливо, уважними до всього. Добре буде після Божого Причастя або антидора й Соборування протерти руки змоченою в спирті ваткою, а потім спалити її. Коли ми чистимо вівтар, то все, що збереться після прибирання, треба викинути в море або спалити в чистому місці, тому що на підлогу могла впасти часточка антидора або Святе Тіло. Звичайно, якщо падає на підлогу невелика часточка Святого Тіла, то Христос не залишається на осквернення, але від нас самих відходить Божа Благодать.

За кордоном у храмах нема навіть спеціальних зливів. Вода із Проскомидії зливається разом з дощовою. «Нам, — говорять [закордонні священики], — забороняють робити спеціальні зливи, щоб не розмножувалися мікроби». Всіх людей заполонили мікроби — і тілесні, й духовні, а вони, якщо крапля мира потрапить їм на голову, говорять: «Мікроби будуть розмножуватися!» Як же прийде Благодать Божа? Біснування в світі починається звідси. На щастя, є ще благоговійні жінки, молоді й літні, і заради них Бог зберігає цей світ.

— Геронде, якась пані попросила нас намалювати їй ікону святого Арсенія, щоб повісити її в себе у вітальні.

— У неї там будуть тільки ікони? Чи не буде там інших картинок, фотографій? І потім: курити не будуть у цій вітальні? Нехай вона краще помістить цю ікону в іконостас в іншій кімнаті разом з іншими образами й молиться там. В одному домі, де мені якось довелося побувати, іконостас влаштували під сходами, хоча місця мали предосить. А в іншому будинку господиня влаштувала собі іконостас перед каналізаційною трубою. «Добре, — запитав я її, — як же це ти додумалася в такому місці зробити іконостас?» — «А мені, — каже вона, — тут подобається». І не те, щоб на схід було це місце, ні — на північ! То як же після цього прийде Благодать? «Бо хто має, — говорить Святе Письмо, — дасться йому і він надто буде мати, а в того, хто не має, заберуть і те, що має». Ми думаємо, що маємо, але навіть і те, що маємо, від нас віднімається.

Благоговіння поволі губиться, і зло, яке ми бачимо, походить від цього. Від неуважності можна навіть біснуватим стати. Була якась жінка — хай Бог її простить, вона вже померла, — то вона стала біснуватою, тому що вилила в раковину святу воду. У неї у пляшечці залишалося трошки святої води. «А, — сказала вона, — ця свята вода несвіжа, треба її вилити, та й пляшечка мені потрібна». Вилила вона святу воду, ще й помила пляшечку, тому що всередині були залишки базиліку, а потім почала біснуватися. Відійшла Благодать, тому що Благодать не може перебувати в людині неблагоговійній.

— А якщо, Геронде, хтось виллє святу воду помилково?

— Якщо він сам поставив пляшку зі святою водою, наприклад, у шафу, а через деякий час не звернув увагу на те, що це свята вода, то на ньому півгріха. Якщо ж її поставив туди хтось інший, а той, хто вилив, не знав, що це свята вода, то він не винен.

Як Божій Благодаті наблизитися до людини, якщо вона не благоговіє перед святинею? Благодать піде до тих, хто її шанує. «Не давайте священного псам», — вчить Святе Письмо. Процвітання неможливе, якщо відсутня духовна чуйність. Якийсь [чернець-келіот] на Святій Горі вкрав стасидії з якогось храму й поставив їх у свій. Інший познімав з даху над вівтарем кам'яні плитки й відніс їх до себе в келію, щоб покрити веранду. Почалися дощі, вода потекла у вівтар і лилася просто на Святий Престол! Зайшов я якось всередину й що ж бачу: храм був освячений великим чином, і в центрі Престолу були святі мощі — хребетик. Я взяв ці мощі, промив їх в особливому місці. «Що ж ви там накоїли! — сказав я потім тим, хто це зробив. — Храм освячений, а ви познімали каміння з даху й вода ллється на Святий Престол!» Потім вони знайшли майстра, пішли й трішки привели дах до порядку. А ще в одному місці взяли дошки з вівтаря, щоб використати їх для будівництва набережної. І дошки ці, і цемент відніс у море шторм, який здійнявся. Ті, хто так чинить, навіть і не розуміють, скільки у всьому цьому неблагоговіння. Пам'ятаю, у Коніці був якийсь дідок, який ганяв дітей за те, що вони дряпали стіну церкви: він вважав це неблагоговінням. А до чого ми дійшли зараз!

І ось ще в чому будьте уважними: у вас на дивані було застелено щось із хрестами, але сідати на хрести й наступати на них не можна. Євреї роблять взуття з хрестами, зображеними часто не тільки на підошві зовні, але й зсередини - під каблуками й підошвами. І грошики плати й хрести зневажай! Вони ж колись робили брязкальця, на яких з одного боку був Христос і Божа Мати, а з іншого боку - клоун. Вони немов говорили цим: «А яка різниця: чи клоун, чи Христос!» А нещасні люди бачили Христа й Богородицю й купували ці брязкальця своїм дітям. Діти кидали брязкальця на підлогу, наступали на них, бруднили їх... А зараз, мені розповідали, десь біля Китаю католицькі місіонери надягають на себе такі медальйони, на яких всередині зображений Христос, а ззовні Будда. Або зобразіть самого лише Христа зсередини, або сповідуйте Його явно! Інакше ж не прийде Благодать Божа! І тут, у Греції, знайшлися такі, що, не подумавши, зобразили Пресвяту Богородицю — на нещастя! — на поштових марках, які кидають і топчуть.

— Геронде, чи може людина в чомусь мати благоговіння, а в чомусь ні?

— Ні. Якщо благоговіння справжнє, то людина має його у всьому. Якось у монастирі Ставронікіта гостював один священик. На шестипсалмії[3] він опустив сидіння стасидії й сидів. «Отче, — кажу йому, — шестипсалміє читають». — «А я, — відповідає він, — так його краще сприймаю!» Подумай тільки, га! Через багато років він приїхав знову й знайшов мене. У розмові він пригадав те, що наклеював паперові іконки на дерев'яні дощечки й роздавав їх як благословення. «А як ти їх клеїш?» — запитую. «Намащую, — каже він, — на дерево клей, кладу на нього іконку, а коли нароблю їх побільше, кладу одну іконку на іншу, а зверху сідаю сам, щоб клей добре схопився. Візьму й книжку якусь, почитаю трішки". У мене, коли я це почув, волосся на голові встало дибки! «Ти що ж, — кажу, — робиш! Сідаєш на ікони, щоб вони приклеїлися?!» — «А що, — запитує він, — не можна?»

Бачиш, до чого помалу доходять? Погано те, що неблагоговіння не стоїть на місці, розвивається до гіршого. Людина розвивається або в доброму, або в злому. І цей священик, дивися: з чого почав і до чого дійшов! Спершу. «Так я краще сприймаю шестипсалміє», а потім дійшов і до того, що говорив: «Так і ікони приклеються, і я почитаю». Тоді в Ставронікиті йому здалося дивним, що я сказав йому про шестипсалміє. Але ж були там й інші старі ченці, які стояли. Трішечки спиралися на стасидію й анітрішки не ворушилися. Одна справа — коли ти стомився, хворий, ноги тремтять, і тому ти сідаєш; ну не стратить тебе за це Христос. Але інша справа — вважати, що так, як ти робиш, — краще й казати: «Сидячи я краще сприймаю». Як це виправдати?

Духовне життя — це не приємне проведення часу. Якщо тобі боляче — сядь, Христос не тиран. І авва Ісаак навчає: «Якщо не можеш стоячи — сядь»[4]. Але не каже ж він: «Якщо можеш — сядь!»

— Геронде, а чому ми не сідаємо під час шестипсалм?

— Тому що воно символізує Страшний Суд. Тому добре, якщо під час читання шестипсалмія розум іде на час Страшного Суду. Шестипсалміє займає шість-сім хвилин. Після першого псалма ми навіть не хрестимося, тому що Христос прийде зараз не для того, щоб дати Себе розіп'яти, але явиться [світу] як Суддя.

— Чому ж, Геронде, благоговіння так нечасто зустрічається в наш час?

— Тому що люди перестали жити духовно. Вони тлумачать все за допомогою світської логіки й проганяють божественну Благодать. А колись яке ж було благоговіння! В Акарнанії й Етолії[5] були бабусі, дуже прості й побожні, то вони падали на землю перед мулами монастиря Пруссу й кланялися їм, коли [ченці] спускалися на мулах по справах. «Це, — казали бабці, — Божої Матері мулечки!» — і давай кланятися їм! Якщо вони виявляли стільки благоговіння перед мулами обителі Пресвятої Богородиці, то уяви, скільки благоговіння вони відчували до Неї Самої!

— Геронде, а благоговіння, яке було у фарасіотів, розвинув у них святий Арсеній?

— У них і колись було благоговіння, а святий іде більше розвинув його в них. У фарасіотів було благоговіння за переданнями. У старого Продромоса Карциноглу, півчого святого Арсенія, було багато благоговіння. Він і в Коніці, [після переїзду туди] був півчим у храмі. Цей старий, який мав більше вісімдесяти років, щоранку, ще й на світ не займалося, приблизно півгодини сходив пішки в Нижню Коніцу для того, щоб співати в церкві. «Аз, — казав він, — єсмь пес Христовий». Взимку, у заморозки, спуски були дуже небезпечні. Дорога вкривалася льодом, і треба було шукати, куди ступити, щоб не послизнутися. А він на все це не звертав уваги. Ось яке благоговіння!..

Батьки розповідали мені, що фарасіоти [коли вони ще були] у себе на батьківщині, зібрали гроші, щоб побудувати там, у Фарасах, церкву. Однак потім святий Арсеній хотів роздати ці гроші жебракам, тому що храм у Фарасах уже був. Сам святий пішов по бідних сім'ях роздавати гроші, але нещасні їх не брали. Як забрати гроші в церкви? І оскільки грошей не брали, преподобний був змушений послати старосту[6] сільської громади з цими грішми до Владики в Кесарію. «Візьми, — сказав йому святий, — супутника в дорогу». — «Вистачить мені, — відповів староста, — твого благословення». Коли він привіз гроші Владиці, той запитав його: «Добре, а що Хаджифенді вам велів з ними зробити?» — «Роздати бідним сім'ям», — відповів староста. «Чому ж ви не послухали його?» — «Не беруть люди цих грошей, тому що вони церковні». Зрештою й Владика повернув ці гроші старості. Фарасіоти, від'їжджаючи з Фарас по обміну, сказали святому Арсенію, що візьмуть ці гроші з собою, щоб побудувати в Греції церкву. Тоді святий Арсеній заплакав і сказав їм: «У Греції ви знайдете багато церков, але такої віри, як тут, вам там не знайти».

А яке благоговіння повинні ми відчувати стосовно ікон! Один чернець приготував комусь на благословення ікону Святителя Миколая: загорнув її в гарний папір і на якийсь час поклав до шафи. Але через неуважність він поставив ікону догори ногами. Незабаром у кімнаті почувся якийсь стукіт. Чернець почав дивитися туди-сюди, щоб зрозуміти, звідки цей стук походить. Але хіба здогадаєшся, що він іде з шафи! Стукіт тривав досить довго: «Тут-тук-тук!» і не давав ченцеві спокою. Нарешті, підійшовши до шафи, чернець зрозумів, що стукіт лунав зсередини. Відкрив він шафу й побачив, що стукіт виходив від згортка з іконою. «Що це з іконою таке? — зачудувався чернець. — Дай-но подивлюся». Розгорнувши ікону, побачив, що вона стояла догори ногами. Тоді він поставив її як потрібно, і шум відразу ж припинився.

Людина благоговійна особливо благоговіє перед іконами. Говорячи «благоговіє перед іконами», ми маємо на увазі, що вона благоговіє перед тим, хто на ній зображений. Якщо людина, маючи фотографію свого батька, матері, діда, бабусі або брата не може порвати її або наступити на неї, то хіба не в набагато більшій мірі це відноситься до ікони! У єговістів нема ікон, і честь, яку ми віддаємо іконам, вони вважають ідолопоклонством.

Якось я запитав одного єговіста: «У вас що, у домах нема фотографій?» — «Є», — відповів він. «Добре, — кажу, — хіба мати, коли її дитя перебуває в далекій поїздці, не цілує його фотографію?» — «Цілує», — відповідає єговіст. «А що вона цілує: папір чи своє дитя?»

— «Так ось, — кажу, як вона, цілуючи фотографію своєї дитини, цілує його самого, а не папір, так і ми цілуємо Христа, а не папір або дошку».

— Геронде, а якщо на якійсь дошці колись була ікона Христа, Божої Матері або якогось святого й фарби від часу стерлися, то чи повинні ми все одно її цілувати?

— Так, звичайно! Коли людина із благоговінням і гарячою любов'ю цілує святі ікони, вона ніби вбирає, всмоктує [у себе] фарби цих ікон, і в ній самій, всередині, зображуються ці святі. Святі радуються, «відриваючись» від паперів і дощок і запам'ятовуючись у людських серцях. Коли християнин благоговійно цілує святі образи й просить допомоги в Христа, в Матері Божої, в святих, то він здійснює цілування своїм серцем, яке всмоктує в себе не саму тільки Благодать Христову, Матері Божої або святих, але всього Христа або Пресвяту Богородицю, або святих, які стають в іконостас його [внутрішнього] храму. «Людина є храмом Святого Духа». Дивись, адже ж і кожна служба починається й закінчується цілуванням ікон. Якби люди розуміли це, то скільки б радості вони відчували, скільки б вони приймали сили!

— Геронде, чому в молебному каноні Пресвятій Богородиці в одному з Богородичних говориться: «Німі уста нечестивих, які не поклоняються образу Твоєму чесному»?

— Якщо в когось нема благоговіння й він прикладається до ікон, то хіба його вуста не німі, не беззвучні? І хіба не благозвучні вуста людини благоговійної, коли вона цілує святі лики? Деякі люди, прикладаючись до ікони, навіть не торкаються її. Інші, прикладаючись до ікони, тільки торкаються до неї губами. Ось так[7]. Чули що-небудь?

— Ну ось, виходить, вуста «німі», беззвучні. А якщо ікону цілує людина благоговійна, її цілування чується. І тоді вуста благозвучні. Коли про вуста говориться «німі», це не означає, що вони богохульствують. Але [факт є фактом] одні вуста беззвучні, а інші — благозвучні. Коли ми бачимо святі ікони, наше серце повинно переливатися від любові до Бога й святих, і нам варто падати перед ними, поклонятися їм і цілувати їх з великим благоговінням. Якби ви бачили одного благоговійного старенького ченця з монастиря Філофей — отця Саву: з яким же благоговінням, з яким розчуленням і любов'ю він прикладався до ікони Пресвятої Богородиці «Солодке Цілування»! На цій іконі Божої Матері утворився навіть горбок, тому що отці цілували її в одне й теж місце.

Той образ, який пишеться із благоговінням, всмоктує від побожного іконописця Благодать Божу й передає людям вічну втіху. Іконописець «перемальовує», переводить себе на ту ікону, яку він малює, тому його душевний стан має велике значення. Батюшка Тихон[8]говорив мені: «Я, синку, коли малюю плащаниці, співаю «Благовидний Йосип із древа знявши...» Він, не перестаючи, співав і плакав, і його сльози капали на ікону.

Така ікона здійснює у світі вічну проповідь. Ікони проповідують і проповідують віками. І коли хтось, наприклад людина, якій боляче, кидає оком на ікону Христа або Божої Матері, то дістає втіху.

Вся основа в благоговінні. Хтось лише торкається до стіни, до якої була притулена ікона, і вже приймає Благодать, а хтось може мати найкращу ікону, але не отримувати користі, тому що в нього нема благоговіння. Хтось може дістати користь від звичайного хреста, а хтось, не маючи благоговіння, не дістане користі від самого Животворного Древа.

На приношення Богові повинно віддаватися найчистіше

— Одного разу тут, у вашому храмі, я збентежився: побачив, що ви запалюєте на святому престолі ось таку маленьку свічечку. Я в себе в церкві таких маленьких свічок не ставлю навіть на свічнику перед іконостасом —вважаю це зневагою.

— Проте, Геронде, кажуть, що свічка повинна догоряти до самого низу.

— Так, нехай догоряє до низу, але має значення те, де вона догоряє. Одне діло, якщо вона згоряє до низу на тих свічниках, де ставить свічки народ, і інша справа

— на святому престолі або жертовнику. Не годиться запалювати у вівтарі напівсвічечки, це зневага. І в панікадилі навіть якщо свічі й дотягнуть до кінця служби, все одно, якщо вони дуже маленькі, заміняйте їх. А на входах Божественної Літургії — малому і великому — завжди використовуйте більшу свічку, бо вона символізує Чесного Предтечу. Подекуди для економії навіть лампади гасять, не розуміючи того, що, якщо благоговіти перед Богом, Він пошле великі благословення. І на панахидах буде зневагою використовувати тонесенькі свічки, однаково що опущені у віск нитки. Такі свічки й давати людям соромно.

— Геронде, а сестри у своїх келіях хай палять свічки, скільки хочуть?

— Хай палять, щоб і диявол згорів. Он тут увесь світ палахкотить. Тільки свічечка, яку вони запалюють, має бути зі змістом, тобто вона повинна супро воджуватися молитвою.

Велике діло віддати себе Богу! Ми їмо солодкі плоди, а смолу дерев у кадилі приносимо в жертву Богові. Вкутаємо мед, а в жертву Богу приносимо віск, але ж і його ми часто змішуємо з парафіном! Саму лише воскову свічку ми приносимо Богові в подяку за Його щедрі, багатодайні благословення, так що ж — злукавимо і з нею? А якби Бог хотів, щоб ми приносили Йому мед? Уявляю, що б ми робили тоді! Ми приносили б Йому в жертву або медовий сиропчик, або трішки водички з цукром. Хай не прийме нас Бог серйозно! Заощаджувати можна на всьому, крім служіння Богу. Богові маємо приносити найчистіше, найкраще.

— А народ, Геронде, не дуже-то розуміє, чому палити парафінові свічки — це неблагоговіння.

— А ви їм скажіть: «Палити парафінові свічки в храмах шкідливо для вашого здоров'я». Тоді вони трішечки задумаються. А якщо храм ще й маленький, то [з такими ненатуральними свічками] можна задихнутися! Краще запалити одну маленьку свічечку, але з чистого воску, ніж величезну свічу з парафіну. Саме від цього багато людей почуваються погано в храмах і вмлівають. Маленький храмик — і палахкотить весь цей парафін!.. Але якби лише тільки це... Оліями, непридатними для їжі, хочуть наповнювати лампадки. До чого ж дійшли люди! У Старому Завіті говориться, що єлей, який використовувався в храмі, повинен виготовлятися з маслин, зібраних з дерев, а не з тих, що впали на землю. Що, Бог має потребу в олії й ладані? Ні, але [від цього] Він розчулюється, тому що це приношення, через яке виражається подяка й любов людини до Нього. На Синаї мене вразило ось що: бедуїни не мають, нещасні, нічого для приношення [Богу]. І що ж вони роблять: підбирають камінчик, який трішки відрізняється від інших — о-о-сь такий малюсінький або, якщо знайдуть де-небудь в ущелині два-три листочки, кладуть це на той камінь, у який Мойсей вдарив жезлом, і потекла вода, і залишають своє приношення там. А матері, які годують грудьми, йдуть туди й зціджують [на цей камінь] кілька крапель молока, просячи: «Хай дасть мені Бог молоко для годування моїх дітей». Подивися тільки, яка в них вдячність [Богу]! Це ж не дріб'язкова справа. А що творимо ми?.. Ці люди будуть судити нас. Вони залишають там, на камені, деревинки, листочки, камінчики... Що, Богу все це потрібно? Ні, не потрібно, але Бог допомагає, бачачи благе серце, благе налаштування.

— Геронде, запалюючи свічку, треба говорити, що вона ставиться заради такої-то мети?

— Ти запалюєш свічку — куди ти її посилаєш? Хіба ти не посилаєш її кудись? Свічкою ми щось просимо в Бога. Коли ти запалюєш її й кажеш: «За тих, хто страждає тілесно й душевно, і за тих, кому це потрібно найбільше», — то серед цих людей є і живі, й покійні. Знаєш, яке заспокоєння мають покійні, коли ми ставимо за них свічку? Так ми перебуваємо в духовному зв'язку з живими й померлими. Одним словом, свічка — це «антена», за допомогою якої ми вступаємо в контакт з Богом, з хворими, з покійними й так далі.

— Ми запалюємо його для славослів'я Богові. Його ми славословимо й дякуємо Йому за Його великі благодіяння в усьому світі. Ладан — це теж приношення. І після того, як ми, покадивши перед іконами в храмі, приносимо його Богу й святим, ми кадимо й людей — живі ікони Бога.

Чи в проханні, чи у подяці — робіть це від серця. «Боже мій, всім серцем прошу, щоб Ти зробив мені цю милість», — так я «говорю» свічкою. А ладаном я волаю так: «Дякую Тобі, Боже мій, всім серцем моїм за всі Твої дари. Дякую Тобі за те, що Ти прощаєш багато моїх гріхів, і всього світу невдячність, і власну мою невдячність велику».

Наскільки можете, плекайте [у собі] благоговіння, скромність. Це допоможе вам прийняти Благодать Божу. Тому що, маючи благоговіння, духовну скромність, людина, якщо вона ще й смиренна, приймає божественну Благодать. Якщо ж у неї нема благоговіння й смирення, то Благодать Божа не наближається до неї. У Святому Письмі написано: «На кого я дивлюсь ласкаво: на вбогого і сокрушенного духом, і на того, хто тремтить перед моїм словом» .

[1] Словом "благочестя" Старець визначає виконання зовнішніх форм благоговіння, які не мають відповідного внутрішнього стану

[2] Кація - велика кадильниця з ручкою, якою, у визначені моменти богослужіння, кадить паламар (монах, що несе послух в храмі), який має на правому плечі вишитий покров. Над ручкою кації знаходяться ємкості для вугільного порошку і ладану, а на її кінці підвішені дзвіночки, які під час кадіння ритмічно дзвонять.

[3] Шестипсалміє - шість вибраних псалмів (3, 37, 62, 87, 102, 142) із Псалтиря, які читають на початку утрені. Після перших трьох псалмів, з яких складається перша стаття шестипсалмія, коли вимовляються слова "Слава, і нині. Алілуя (3)", не виконуються накладення хреста і поясні поклони, як це передбачає Церковний статут в інших подібних випадках.

[4] Якщо ж, коли перебуваєш в чуванні, довготривале стояння перемагає тебе своєю довготривалістю, і знемагаєш від безсилля, і скаже тобі помисел, правильніше сказати, злохитрющий промовить в помислі, як у змію¹. "Закінчуй, бо не можеш стояти", то відповідай йому. Ні; я пересиджу одну кафизму, і це краще від сну. І якщо язик мій мовчить і не вимовляє псалма, а розум перебуває з Богом в молитві і в співбесіді з Ним, то чування корисніше за будь-який сон". (Авва Исаак Сириянин. Творення. Сергиев Посад, 1911. Слово 56. С. 281)

[5] Відповідні області в Центральній Греції. На тих теренах Старець проходив військову службу. - Прим, перекладача.

[6] Старостою сільської общини Фарас був Продромос Езнепідіс - батько Старця Паїсія.

[7] Старець приклався до якоїсь ікони так, що нічого не було чути.

[8] Див.: Старец Паисий. Отцьі Святогорцьі и святогорские истории. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2001.

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 2.

Духовне пробудження

Частина друга - Про подвижництво і благоговіння