"Для чистих все чисте"

«Церква діє за допомогою любові, а не так, як законники. Церква дивиться на все з довготерпінням і прагне допомогти кожному, що б він не накоїв, яким би грішником він не був»

Геронде, як можна сьогодні жити в суспільстві правильно, по-християнськи, не спокушаючись через людей, які живуть далеко від Бога?

— А навіщо спокушатися тими, хто не живе біля Бога? Якщо в сім'ї зі шістьох або вісьмох братів і сестер одного чи двох спокусив би сатана, хіба спокушало б таке їхнє гріховне життя інших?

— Ні, вони б за них переживали, тому що це брати.

— Ну от, бачиш, зло перебуває всередині нас. У нас нема любові, тому ми не відчуваємо всіх людей своїми братами і спокушаємося через їхнє гріховне життя. Усі ми — одна велика родина і брати між собою, тому що всі люди — це діти Бога. Якщо ж ми дійсно усвідомлюємо те, що ми брати з усіма людьми, то нам буде боляче за тих, хто живе в гріху. І тоді їхнє гріховне життя не спокусить нас, але ми будемо молитися за них.

Отже, якщо ми спокушаємося, то зло перебуває не зовні, а всередині нас. Скажемо самим собі, коли нас хтось спокушає: «А скількох спокушаєш ти? І в ім'я Боже ти не терпиш свого брата? А як тебе з усім тим, що ти чиниш, терпить Бог?» Подумайте про Бога, про Пресвяту Богородицю, про Ангелів, що бачать усіх людей на землі. Вони ніби перебувають на балконі і, дивлячись униз на площу, бачать усіх людей, зібраних там. Бачать, що одні крадуть, інші лаються, треті грішать тілесно і так далі. Як же вони їх терплять? Вони терплять усе зло і гріх світу, а ми не терпимо нашого брата! Це ж жахливо!..

— Геронде, а що значать слова апостола Павла: «Бог наш - вогонь, що пожирає»[2]?

— Якщо в пічку кинеш папір, сміття, хіба вони не згорять? Ось так само і в духовній людині: все, чим не кидає в неї диявол, згоряє. «Вогонь, що пожирає» Коли займеться в людині божественне полум'я — згоряє все. Не прилипають уже погані помисли. Тобто диявол не перестає кидати в нього поганими помислами, але людина духовна — «вогонь» і спалює їх. І потім диявол стомлюється і припиняє [боротьбу]. Тому і говорить апостол Павло: «Для чистих усе чисте». У чистих усе чисте, нічого нечистого нема. Чистих якщо й у болото вкинути, вони залишаться чистими, як сонячні промені, які, на що б не впали, залишаються світлими і чистими.

Людина духовна від дотикання зі святим змінюється в доброму значенні цього слова, а від тілесної людини не запалюється. Вона бачить цю людину, страждає за неї, але сама не псується. Людина, яка перебуває в середньому духовному стані, від людини духовної змінюється до добра, від людини тілесної теж змінюється, але до зла. Людина тілесна святого не розуміє і від людини тілесної запалюється. І, якщо біснуватий бачить святого і втікає, то тілесна людина йде до святого, щоб його спокусити і звабити. Той, хто дійшов до стану содомлян, спокушається навіть Ангелами[3]. Людина смиренна, якщо навіть недосвідчена духовно, розрізняє Ангела Божого від біса, маючи духовну чистоту і будучи ріднею Ангелові. А людина егоїстична і тілесна мало того, що легко спокушається лукавим дияволом, але ще і сама передає лукавство і збуджує його в інших своєю тілесністю і заражає слабкі душі своїми духовними мікробами.

— Геронде, як досягти того стану, у якому все бачиться чистим?

— Повинно очиститися серце, щоб у ньому почивала Благодать Божа. «Серце чисте сотвори в мені, Боже»[4], — чи не так говориться в псалмі? Коли серце чоловіче чи жіноче очищується, у ньому живе Христос. І тоді люди не спокушають і не спокушаються, але передають іншим Благодать і благоговіння. Людина уважна і яка береже свою духовну чистоту, зберігає і божественну Благодать і не тільки бачить усе чистим, але і нечисте використовує на благо. Навіть нечисте перетворюється в щось корисне на її доброму духовному підприємстві. Непотрібні папери він переробляє в чисті серветки, у клей, у зошити; уламки бронзи — у свічники і так далі. І навпаки: людина, яка приймає лукавство і мислить лукаво, навіть добро перетворює в зло, як завод, що виготовляє боєприпаси — навіть із золота він зробить кулі і гільзи для снарядів, тому що так на цьому заводі налаштовані верстати.

Якщо хтось починає поступатися гріхові, то він чорніє зсередини, мутніють очі його душі, і бачить він спотворено. Потім він [уже] забруднений гріхом, і гріх лякає його. Навіть чисте він може побачити нечистим.

Є люди, що, приміром, не можуть повірити в те, що бувають юнаки і дівчата, які живуть цнотливим, чистим життям. «Сьогодні, — кажуть вони, — таке неможливо». Нещасні настільки занурилися в гріх, що бачать все гріховним. Ті, хто водиться з рогатими пиками, не можуть і уявити того, що є інші, ті, хто дружний з Ангелами Божими. Але не треба жадати від свиней благоговіння до лілій. Адже і Христос сказав: «Не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами»[5]. Тому той, хто живе духовно, чисто, повинен бути дуже обережний і ніколи не допускати вільності в стосунках з мирськими людьми, але і їм не дозволяти втручатися в духовне, щоб не пошкодитися самому і не пошкодити їх, тому що в світських статут інший, канонарх[6] інший, і святого мира від одеколону вони відрізнити не можуть.

— Чи можуть, Геронде, зовнішні спокуси перешкодити тому, хто хоче жити біля Христа?

— Ні. Від Христа нас може відлучити тільки наше недуховне життя. Рогата пика цим і займається — породжує спокуси і сіє злобу, воює з людьми то жорстоко, то лукаво.

Христос любить нас, і, коли ми живемо згідно з Його волею, Він перебуває біля нас. Тому, коли ви бачите, що народжуються спокуси, не лякайтесь і не піддавайтеся паніці. Якщо людина духовно не поставиться до того, що відбувається, вона не буде мати радості жодного дня, тому що диявол буде бити її в слабке місце і постійно породжувати спокуси, щоб вивести її з рівноваги — сьогодні одним, завтра іншим, післязавтра ще іншим.

— Будемо, наскільки можливо, уваленими і не дамо приводу до того, щоб створювалися спокусливі для людей ситуації. Не відкриємо перед лукавим тріщин, тому що душі з ушкодженим помислом ще більше пошкоджуються і потім шукають нагоди для того, щоб виправдати себе. І в цьому випадку, з одного боку, ми будемо будувати, а з іншого — руйнувати.

Одного разу до мене в келію прийшло кілька юнаків, сучасних хлопців. Ми з ними поговорили. У той же день мені треба було виїжджати зі Святої Гори. Вони, довідавшись про це, теж зібралися їхати. На кораблі підійшли до мене і сіли поруч. З великим зацікавленням вони ставили мені різні духовні питання. Однак деякі наші попутники розцінили те, що відбувається, неправильно і дивилися на нас з великою підозрою. Якби я міг передбачити те, що нашу бесіду хтось зрозуміє неправильно, то я подбав би про те, щоб вжити належних заходів.

Світ лукавий. Треба намагатися не створювати спокус. Ми не несемо відповідальності за те, у чому не можемо вжити належних заходів, або за те, у чому ми недосвідчені. Але не будемо чекати від Бога винагороди, якщо ми створюємо проблеми через неуважність. Винагороду ми одержимо тоді, коли ми уважні, а проблеми створює ворог. Наприклад, хтось говорить, що я в омані. Спершу я подивлюся, в омані я чи ні. «Якщо він так говорить, виходить, він щось побачив. Не міг він такого сказати ні з того, ні з сього. Щось він зрозумів неправильно», — так міркую я і намагаюся знайти, що в мені можна було зрозуміти неправильно, щоб це виправити. Якщо говорять, що я в спокусі, що я чаклун, — мені це на руку, тому що не будуть збиратися люди і моє життя стане по-чернечому тихим. Але той нещасний, котрий розпустив чутки, буде в пеклі, тому що він робить зло Церкві. Хіба не шкода [його]? І винен буду я, тому що я був неуважний. Наприклад, деякі миряни підходять поцілувати мені руку, і я їх легенько стукаю по голові. Хтось побачить це і скаже: «Простий чернець, а благословляє, він що — священик?» І він не буде винен. Це мені не треба так більше робити.

— Геронде, коли людина через неуважність створює якусь спокусу, то дехто каже: «Залиш ти його, він несповна розуму». Як до цього ставитися?

— Несповна розуму той, хто не може подумати, а не той, хто неуважний. Людина неуважна розпалює багаття і не думає про те, що там, де вона його розпалила, буде пожежа. Коли такі люди розпалюють багаття й обпалюють душі інших, ми повинні молитися і вилити на вогонь хоча б відро води. А є й інші люди, як вихор: і благоговіння в них є, але з головою в них не все гаразд, і якщо вони чують щось, з чим не згідні, то, не розбираючи, правильно це чи ні, розбивають все вщент. Тоді нам треба делікатно пригальмувати їх, а коли вони зупиняться, знов-таки делікатно підкласти їм під колесо який-небудь камінь, тому що вони можуть покотитися назад і змести разом із собою інших.

Не вірте легко тому, що чуєте, тому що дехто говорить тільки те, що розуміє сам. Якось прийшла одна людина до Хаджефенді[7] і каже йому: «Благослови, Хаджефенді. Там нагорі сто змій сповзлося!» — «Сто змій!? Відкіля?» — здивувався святий Арсеній. «Е, сто не сто, але п'ятдесят то вже точно!» — «П'ятдесят змій?» — «Ну вже двадцять п'ять-то було!» — «Ти коли-небудь чув, щоб двадцять п'ять змій разом сповзалися?» — запитує святий. Той йому потім твердить, що десять точно було. «Ну добре, - відповідає йому святий, - невже в них збори там були, що відразу десять змій приповзли? Перестань, бути такого не може!» — «П'ять було», — не здається той. «П'ять?» — «Ну добре, дві були». Потім святий його запитує: «Ти їх бачив?» — «Ні, — відповідає, — але чув, як вони в гілках сичали: с-с-с!..» Тобто, можливо, це взагалі якась ящірка була! Я з того, що чую, ніколи не роблю висновків без розгляду. Хтось може говорити щось, щоб осудити, інший говорить просто так, а третій з якоюсь особливою метою.

Як же любить дехто створювати спокуси! У Коніці були двоє друзів, дуже близьких. По святах і по неділях вони не тинялися містом, а приходили в монастир, у Стоміон[8] і навіть співали на криласі, а потім піднімалися на гору, на «Верблюдицю»[9]. І ось одного разу якийсь зіпсутий тип влаштував їм спокусу. Підходить до одного з друзів і мовить: «А знаєш, що сказав про тебе твій приятель? Те-то і те-то». Потім йде він до іншого друга і говорить до того: «Чи знаєш, що сказав про тебе той, з ким ти дружиш? Те-то і те-то». Вони обоє відразу озвіріли і затіяли просто в монастирі скандал. А тим часом той, хто запалив ґніт, накивав п'ятами, а вони собі лаються! Той, що молодший, був до того ж трохи нервовим і почав ображати того, хто був старшим. Я думаю: «Що ж робити? Дивись-но, вражина що творить!» Йду я і кажу старшому. «Слухай, він же ж молодий та до того ж і нервовий трохи, так що ти вже на нього не ображайся, попроси в нього пробачення». — «Отче, — відповідає він, — яке там пробачення просити, чи не бачиш, як він мене ображає? А я про те, у чому він мене звинувачує, вперше чую». Тоді йду я до молодого і говорю до нього: «Слухай, він і старший, і справа виявляється не такою, як ти думаєш, піди, попроси в нього пробачення». Той завівся, почав кричати: «Ми і з тобою, отче, посваримося!» — «Ну що ж, - відповідаю, — давай, Пантелісе, посваримося, дай-но я тільки трішечки приготуюся». Сказав я так і пішов. За монастирем, метрах у чотирьохстах, у мене були заготовлені величезні жердини для садової огорожі. Пішов я туди, взяв одну жердину метрів зо п'ять довжиною і потяг її в монастир. Ледве-ледве тягнув, щоб змусити його засміятися. Він почув, що я щось тягну, але здогадаєшся хіба, що я хотів зробити? Затяг я її у двір і зупинився напроти входу до церкви. «Агов, — кричу, — Пантелісе, закінчуй, а то посваримося». Розреготалися обоє, коли зрозуміли, для чого мені потрібна була ця жердина. Все! Тріснув лід. Тріснув диявол. «У вас голова, — кажу, — є?! Що ж ви таке творите?» І вони знову стали друзями.

— Так, і лаялися вони дуже недобре! Бачиш, що робить диявол? Той, третій, напевно, заздрив їм, що вони були такими дружними, як брати. Наговорив одному на іншого й утік. Обмова — це дуже гидко. Тому ворог і називається диявол[10]. Він наговорює, одному каже одне, іншому інше. І створює спокуси. А ці бідолахи повірили і зчепилися.

— Так, щоб їх розлучити. Він, звичайно ж, зробив це «по любові», тобто через заздрість.

Коли ми бачимо щось погане, покриємо його і не будемо про нього довго говорити. Неправильно, коли моральні падіння стають відомі [усім]. Припустимо, що на дорозі лежать нечистоти. Людина розсудлива, проходячи повз них, візьме і чим-небудь їх присипле, щоб вони не викликали в людей відрази. Нерозумний навпаки, замість того, щоб накрити, розколупає їх і тільки підсилить сморід. Так і ми, без роздумування піддаючи розголосу гріхи інших, викликаємо ще більше зло.

Євангельський вислів «скажи Церкві» не означає, що все повинно ставати відомим, тому що сьогодні Церква — це не всі. Церква — це віруючі, які живуть так, як хоче Христос, а не ті, хто воює проти Церкви. В перші роки християнства, коли сповідь відбувалася перед усіма членами Церкви, слова Господа «скажи Церкві» мали буквальний зміст. У наш час, коли стало рідкістю, щоб уся сім'я сповідалася в одного духівника, не дамо ворогові заплутати нас цим «скажи Церкві». Тому що, піддаючи розголосу який-небудь, наприклад, моральний гріх, ми оповіщаємо про нього тих, хто ворогує з Церквою і даємо їм привід почати проти неї війну. І в такий спосіб у слабких душах хитається віра.

Якщо в якоїсь матері є дочка блудниця, то вона не паплюжить і не принижує її перед іншими, але робить усе можливе для того, щоб повернути їй добре ім'я. Вона продасть усе до останнього, вона візьме дочку і виїде в інше місто, постарається видати її заміж і таким чином виправити її минуле життя. Саме таким же чином діє і Церква. Добрий Бог з любов'ю терпить нас і нікого не виставляє на посміховисько, хоча Йому, Серцезнавцю, відоме наше окаянство. І святі ніколи не принижували грішну людину перед [усім] світом, але з любов'ю, духовною витонченістю і таємничим чином допомагали виправленню зла. А ми самі, будучи грішниками, робимо навпаки — як лицеміри. Ми повинні бути уважними, щоб не ставати легкими жертвами непорозумінь і не вважати злом те, що роблять інші.

— Геронде, ви торкнулися обнародування моральних гріхів. А чи потрібно повідомляти комусь про гріхи або нездорові ситуації іншого характеру?

— Дивися: з деякими своїми знайомими я так поводжуся. Наприклад, бачу, як хтось безчинствує і спокушає інших. Я раджу йому виправитися: один раз, п'ять, десять, двадцять, тридцять, але він не виправляється. Однак після багаторазових нагадувань він не має права продовжувати безчинствувати, тому що захоплюються й інші і наслідують його. Чи бачиш, люди здатні легко наслідувати зло, але не добро. І тому настає час, коли я змушений сказати про це іншим, які бачать це безчинство, щоб уберегти їх.

Іншими словами, коли я промовляю: «Те, що робить такий-то, мені не подобається», я кажу це не заради осуду, тому що я вже п'ятсот разів йому самому про це сказав, але тому, що інші, які бачать його слабість, підпадають під вплив, наслідують його і до того ж говорять: «Якщо Старець Паїсій нічого йому не каже, виходить, у його поведінці нема нічого страшного». І, якщо я не висловлю своєї думки, що мені це не подобається, то створиться враження, що я це благословляю, що мені теж це подобається. І в такий спосіб руйнується ціле, тому що хтось може вирішити, що тактика того, хто чинить свавільно, правильна, і почне застосовувати її сам. А що з цього вийде? І думають, між іншим, що я йому не говорив, тому що не знають, як він мене вимучив за весь цей час. А ще і диявол тут як тут і собі: «Нічого страшного, що ти це робиш. Бачиш, і інший робить те ж саме, і Старець Паїсій йому нічого не каже». Тому, коли я бачу, що хтось продовжує жити за своїм типіконом[11], бешкетувати, після того, як я радив йому виправитися, то в розмові з тим, хто знає цю людину, говорю: «Те, що робить такий-то, мені не подобається», щоб уберегти його від пошкодження. Це не осудження, не треба плутати різні речі.

А потім приходить дехто і починає дорікати: «Ти навіщо про це розповів іншому? Адже це був секрет». — «Який ще, — кажу, — секрет? Я тобі тисячу разів говорив, а ти не виправився. Ти не маєш права псувати інших, тих, що думають, ніби я згоден з тим, що ти твориш!» Ще не вистачало мені мовчати, а він буде псувати інших! Особливо коли приходить дитина зі знайомої мені сім'ї і я бачу, що своєю поведінкою вона руйнує сім'ю, я кажу їй: «Слухай, якщо ти не виправишся, то я скажу про це твоїй матері. Ніхто тобі не давав права приходити до мене, усе це розповідати, а потім продовжувати дути у свою дуду. Я скажу твоїй матері для того, щоб зберегти вашу сім'ю». Якщо дитина покається, тоді справа інша. Але якщо вона продовжує свою тактику, то я повинен сказати про це її матері, тому що несу за це відповідальність.

[1] 'Тит. 1:15.

[2] 'Євр. 12:29

[3] Див.: Буг. 19:1-5.

[5]Див.: Мт. 7: 6: Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами своїми й, обернувшись, вас не роздерли.

[6] Канонарх - півчий, який проголошує те, що повинен співати хор. Тут Старець має на увазі те, що "канонархом" в гріховних ділах є диявол, який

диктує людині, що їй робити.

[7] Хаджефенді - так називали святого Арсенія Каппадокійського мешканці Фарас.

[8] У 1958-1960 роках блаженний Старець Паїсій служив Богові в монастирі Стоміон, який розміщений неподалік від Коніці. - Прим, перекладача.

[9] Верхівка гори за формою нагадує силует верблюдиці (Папінго -Тімфі).

[10] Грецьк.(Діяволос)- наклепник, похідне слово - обмовляти, наговорювати, набріхувати (грецьк.) - Прим, перекладача.

[11] Типікон - (грецьк.): статут, взірець; тут: побут, звички. - Прим, перекладача.

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 2.

Духовне пробудження

Частина перша - Відповідальність любові