Про Православне передання

Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець

Слова. Том 1.

З болем та любов'ю про сучасну людину

Частина четверта - Про Церкву в нашу епоху

«Ісус Христос вчора й сьогодні - той самий навіки» ¹

- Геронде, часто доводиться чути про «відновлення Церкви». Начебто Церква теж старіє і їй потрібне відновлення!

- «Постаріла»? Як би не так! Та тут навіть ті, у кого нема благоговіння, але є хоч трішки міркування в голові, не задовольняються новими сучасними виробами, а розшукують старожитності. Наприклад, новописані ікони таких людей не хвилюють - вони розуміють цінність ікони древньої. Якщо так поводяться просто кмітливі, то що ж говорити про тих, у кого є благоговіння! З цього порівняння зрозуміло, наскільки помилкові всі ці розмови про «відновлення Церкви» і подібні речі.

Якщо сьогодні людина намагається якось зберігати Передання - дотримуватися посту, не працювати у свято, бути побожною, то дехто каже: «Та він що, з місяця звалився? Адже це все пережитки минулого! Зараз це застаріло!» А якщо спробуєш їх наставляти, то у відповідь почуєш: «Ти в який час живеш?

Усе це кануло в Лету!» Помалу Передання Церкви приймають за казки. Проте, що говорить Святе Письмо? «Ісус Христос вчора й сьогодні- той самий навіки». Якщо людина не може дотримуватися Передання, то хай вона, принаймні, скаже: «Грішна, мій Боже!» Тоді Бог помилує цю людину. Але сьогодні, маючи якусь слабкість, людина хоче примусити до неї і свого ближнього, тому що якщо в ближнього цієї слабкості нема, то грішника це викриває. Візьми біснуватого і помісти його в якесь духовне середовище. От побачиш - він стане крутитися як на голках, не знайде собі місця. Все тому, що духовне середовище буде його турбувати. Так само і люди, які живуть у гріху, - правильне життя інших їх викриває. Вони прагнуть наступити своїй совісті на горло і тому говорять усю цю неправду про пережитки. Навіть [вічні] цінності вони оголошують зараз як такі, що віджили свій вік, і хочуть замінити ці цінності на безлад. У світі діється велике розбещення! Духовну красу вважають каліцтвом. Тобто, для людей світу цього духовна краса видається по-мирському некрасивою. А ти візьми якогось ченця й обстрижи йому волосся! Яким же він стане негарним! Однак цю потворність люди світу цього приймають за красу.

І подивися - зараз борються з Церквою, борються за її руйнування. Добре, допустимо, ці люди не вірують. Допустимо, вони вчать інших безбожництву. Але як вони можуть не визнавати те добро, яке Церква дає людям, як вони насмілюються йти проти Неї? У цьому є багато злоби. Наприклад, як вони можуть не визнавати того, що Церква піклується про дітей, що Вона допомагає їм стати добрими людьми, а не якимись хуліганами? Однак вони підштовхують дітей до зла, розв'язують руки тим, хто дітей розбещує. Але чого вчить юних Церква? Бути розсудливою дитиною, поважати інших, дотримувати себе в чистоті, щоб увійти в суспільство справжньою людиною. Але [незважаючи на старання руйнівників Церкви] все знову стане на свої місця. У Росії, ще при безбожному режимі, якась бабуся прийшла в храм, за колоною опустилася навколішки і почала молитися. Одночасно з нею в храмі була ще одна жінка - молода. Незважаючи на свій молодий вік, вона була вже значним науковцем. Побачивши бабусю, що молилася на колінах, молода жінка сказала: «Це все справи давно минулих днів». Тоді бабуся відповіла їй так: «Ось до цієї самої колони, де я зараз молюся і плачу, потім прийдеш плакати ти. Бо ваше-то, дочко, воно прийшло і пішло: нині було, а завтра бур'яном поросло. А Християнство -ні, воно не проросте бур'яном ніколи».

Повага до Передання

Багато Святих Мучеників, не знаючи догматів віри, говорили: «Я вірую в те, що постановили Святі Отці». Говорячи так, людина свідчила про Христа, ставала мучеником. Тобто, християнин не міг навести доказів істинності християнської віри, щоб переконати в ній гонителів, але він мав довіру до Святих Отців. «Як же я можу не довіряти Святим Отцям? - думав він. - Адже вони були і більш досвідчені, і більш доброчесні [ніж я], вони були святі. Як я можу погодитися з нісенітницею і стерпіти хулу на Святих Отців?» Ми повинні довіряти Переданню. Сьогодні, на жаль, і в нас з'явилася європейська «коректність», і люди прагнуть показати себе добрими. Бажаючи виявити своє «вище благородство», вони закінчують тим, що кланяються дворогому дияволу. «Хай буде одна релігія», - говорять вони й усе ставлять в одну площину. До мене в келію теж приходили кілька людей з такими поглядами. «Нам, тобто всім, хто вірує в Христа, - мовили вони мені, - треба об'єднатися в одну релігію». - «Це все одно, що пропонувати мені зібрати в одну купу стільки каратів золота і стільки-то відділеної від цього золота міді, щоб знову зробити з них один сплав, - відповів я. - Але хіба розумно знову змішувати золото з дешевими металами? Запитай золотих справ майстра: «Чи можна змішувати сміття і золото?» Адже було стільки боротьби, щоб очистити догмат від сміття». Святі Отці знали, що робили. Вони заборонили спілкування з єретиками не без причини. Але сьогодні закликають до спільних молитов не тільки з єретиком, але й з буддистом, вогнепоклонником і сатаністом. «Православні, - кажуть, - теж повинні бути присутніми на екуменічних спільних молитвах і конференціях. Це - свідчення!» Та яке там ще «свідчення»! Ці люди розв'язують усі проблеми за допомогою логіки, вони знаходять виправдання тому, чому не може бути виправдання. Європейський дух вважає, що з прилавків Спільного Ринку можна торгувати навіть духовними предметами.

Деякі з тих православних, ті, хто, відрізняючись легкодумством, хочуть «проштовхнути Православ'я», «розгорнути місіонерську діяльність», влаштовують спільні конференції з інославними - щоб при цьому було якомога більше галасу, і думають, що в такий спосіб - змішуючись зі злославними в єдиний вінегрет - вони «проштовхують Православ'я!» Після цього беруться до справи «суперревнителі». У цих інша крайність: доходять навіть до хули на Таїнства Помісних Церков, які живуть за новим календарем, і тому подібне, дуже спокушаючи побожні і православно чуйні душі. А інославні, зі свого боку, приїжджають на всі ці спільні конференції, видають себе за вчителів, відбирають з почутого від православних гарну духовну сировину, обробляють її у своїй лабораторії, фарбують у свій колір, наклеюють свій ярлик і видають за оригінал. І дивні сучасні люди, приходячи від подібної дивини у захват, духовно руйнуються. Але все-таки, коли це буде потрібно, Господь відродить і Марків Ефеських, і Григоріїв Палам, котрі зберуть воєдино всіх наших поранених спокусою братів - для сповідування віри, для утвердження Передання і на велику радість нашої Матері-Церкви.

Якби ми жили по-отцівськи, то в усіх нас було б міцне духовне здоров'я. І всі інославні, заздрячи цьому здоров'ю, залишали б свої нездорові помилки і спаслися без проповіді. Зараз наше святе отцівське Передання їх не хвилює, тому що вони хочуть бачити в нас спадкоємців Святих Отців, бачити наше справжнє споріднення з нашими Святими. В обов'язки кожного православного входить засівання доброї стурбованості й у інославних, щоб вони зрозуміли, що перебувають в омані, і не заспокоювали б помилково свого помислу, позбавляючи себе багатих благословень Православ'я в цьому житті, а в житті вічному - ще більших, вічних Божих благословень. До мене в келію приходять деякі діти-католики - налаштовані дуже по-доброму, готові пізнати Православ'я. «Ми хочемо, щоб ти сказав щось, що здатне духовно допомогти нам», - просять вони. «Зробіть ось що, - раджу їм`я, - візьміть церковну історію. Ви побачите і те, що колись ми були разом, і те, до чого ви дійшли згодом. Це дуже допоможе. Зробіть це, і наступного разу ми поговоримо з вами грунтовно».

Колись люди дорожили якоюсь річчю, яка належала їхнім дідам, і дбайливо зберігали її як реліквію. Я був знайомий з однією дуже доброю людиною, адвокатом. Його будинок відрізнявся простотою. Ця простота відновлювала сили не тільки йому самому, але і його гостям. «Кілька років тому, отче, - розповідав адвокат, - мої знайомі сміялися наді мною через мої старі меблі. А зараз вони приходять і захоплюються ними як антикваріатом! Я, користуючись цими старими меблями, тішуся. Радію тому, що вони нагадують мені про мого батька, про мою маму, про моїх дідів. Ці спогади зігрівають мені душу. А мої знайомі збирають у свої квартири різний стародавній мотлох, роблять свої вітальні схожими на крамниці лахмітника, щоб забутися серед усіх цих предметів і хоч ненадовго перестати думати про свою світську душевну тривогу». Крихітну золоту монетку, отриману від матері, від діда, за давніх часів зберігали як великий скарб. А сьогодні, якщо хтось має від свого діда, наприклад, грецький золотий часів Короля Георгія і ця монета оцінюється на сто драхм дешевше, ніж англійський золотий часів Королеви Вікторії, то він поміняє перше на друге. Така людина не шанує, не бере до уваги ні матір, ні батька. З'являється цей європейський дух і потихеньку усіх нас несе в загальну стромовину.

Пам'ятаю, як вперше, приїхавши на Святу Гору, я познайомився зі Старцем якогось братства. Він був вже старим чоловіком, який відрізнявся великим благоговінням. Від благоговіння він не викидав не тільки камилавки ², які носили «дідусі» - його попередники, але навіть дерев'яні колодки для виготовлення цих камилавок. Різні красиво обгорнені стародавні книги і рукописи зберігалися в нього в ретельно закритій книжковій шафі. Він беріг їх від пилу. Цими книгами він не користувався і тримав їх під замком. «Я, - казав, - такі книги і читати недостойний. Я почитаю ось ці, прості - Отечник, Ліствіцу». Потім у їхнє братство поступив якийсь молодий чернець (зрештою, він не залишився на Святій Горі) і почав звинувачувати Старця: «Що ти збираєш тут різний мотлох?» Зібрав він старі колодки для камилавок і хотів кинути їх у вогонь. «Це належало моєму духовному діду, - із плачем говорив йому Старець, - чим вони тобі заважають? Адже в нас стільки кімнат! Склади їх у якомусь куточку». Від благоговіння цей старий чернець зберігав не тільки книги, реліквії, камилавки, але навіть і старі колодки! Якщо є повага до малого, то і до великого буде велика повага. Якщо нема поваги до малого, то поваги до великого теж не буде. Так зберігали Передання Отці.

Будемо зберігати в чернецтві те, що перевірено досвідом

-  Геронде, якщо сестра приходить на новий послух і знаходить там якийсь раніше заведений порядок, то чи може вона змінювати щось у цьому порядку?

-  Ні, спочатку не треба нічого змінювати, навіть якщо вона виконує цей послух сама. Зміни, про які ти говориш, зробили нові чернечі братства, які прийшли в старі обителі. До досвіду своїх попередників вони поставилися без поваги. Приступаючи до справи з таким відношенням, запроваджуючи свої розклади богослужінь і розпорядок дня і скасовуючи при цьому древні монастирські статути - тобто чин, який раніше існував, перевірений досвідом і який допомагав у чернечому житті, - ченці не мають не тільки Передання, але навіть і поваги до Передання. Потім вони зрозуміють, яку користь завдавало все те, що вони змінили. Ті, хто заводили в чернецтві якийсь порядок чи правило, знали, що робили. Те, що зберігається в чернецтві віддавна, - зважено, перевірено досвідом. Подивися, адже в будь- якім мистецтві чи ремеслі треба дотримуватися канонів. Я ось був столяром і знаю, що висота звичайного столу повинна бути вісімдесят, а ширина сходової сходинки - двадцять сім сантиметрів. Усе це перевірено досвідом, узято за правило, а учень повинен просто прийняти це на віру - йому не потрібно пояснювати, чому воно так, а не інакше. Ці встановлення - породження досвіду. Від учня потрібна довіра до майстра і повага до його досвіду. Той, хто не шанує канонів ремесла, доброї роботи не зробить. Він зробить стіл надто низьким чи високим, у чомусь обов'язково напсує.

Я поміняв у своєму житті багато келій, став сьогоднішнім «кавсокалівітом» ³ ! Іноді, приходячи на нове місце, я щось змінював - забивав «непотрібні» двері, висмикував «зайві» цвяхи... Але потім я переконався, що все, що зроблено колись, має якийсь зміст. Тому зараз, прийшовши в якусь нову келію, я спочатку не змінюю нічого зі зробленого моїми попередниками, навіть якщо відчуваю від цього якісь незручності. Я не витягаю зі стін жодного цвяха. Якщо, не маючи досвіду, я витягну зі стіни вбиті в неї цвяхи, то потім, після марних спроб забити їх в іншому місці, зіпсувавши штукатурку, я все одно буду змушений забити їх туди, де вони були раніше. Адже той, хто жив на цьому місці до мене, забив їх туди, перевіривши це практичною необхідністю. Якщо у стіну вбитий цвях, то він там необхідний - вішати майку, рясу чи для чогось ще. В одній келії, де я якийсь час жив, у кожному куті стояв товстий кривий ціпок. Я роздавав ці ціпки тим, хто до мене приходив, але потім зрозумів, для чого вони були потрібні. У цій келії було багато змій, і той, хто жив там до мене, розставив по кутках ціпки -щоб не бігати і не шукати в разі потреби.

Найважливіше - триматися того, що перевірено досвідом. У протилежному випадку відходить Передання і залишається зрадництво ⁴. Порівняй слова «Передання» і «зрадництво»! Як же одне відрізняється від іншого! Хіба можна зрадництво Передання перетворювати в Передання? Сьогодні деякі монастирі роблять що заманеться і вважають, що це є в рамках Передання. Так, стосовно Передання, ці монастирі перетворюються з хоронителів - у зрадників. Але якщо нема духовної чуйності, то як потім прийде духовне міркування? Адже чернецтву необхідно триматися іншого шляху. Ні солдатська колона, що марширує, ні «рейки суспільної активності», ні виробничий конвеєр за типом фабрики чи колгоспу для нас, ченців, не годяться. Чернецтву необхідний чернечий, перевірений досвідом «шлях», який несе на собі накреслення - характер святоотцівського шляху. Буває, що «святоотцівським» називають і шлях інший - помилковий шлях «теоретичного чернецтва», названий «святоотцівським» тому, що всі, хто йде по ньому, начиталися Святих Отців, не маючи при цьому внутрішнього зв'язку ні з отцями, ні з чернецтвом взагалі.

Деякі нові монастирі сьогодні живуть і діють як благодійні організації. Звичайно, якесь виправдання в них є - вони не знайшли закваски. Але вони могли запитати про чернецтво в старих обителях. Коли після турецького ярма в Греції почали знову повертатися до життя перші монастирі, то закваски теж не було. Баварські тимчасові правителі ⁵ хотіли знищити обителі, які існували, і забрати їхню власність. Прагнучи знищити монастирі, вони дійшли до того, що видали розпорядження, щоб ченці одружувалися! Але, з іншого боку, і самі православні греки не захотіли вдаватися в розшуки старого чернецтва, щоб побачити, яким воно було, і повернутися до Передання. Бачачи, що в монастирях є корови і телята, греки говорили: «От воно яке, це чернецтво! І корови в них, і телята!» Однак усі ці корови, телята і поросята були в монастирях тому, що при турецькому ярмі нещасні світські люди віддавали в монастирі своє майно, худобу тощо, щоб вберегти його від турків. Хворі, покалічені люди приходили їсти монастирський хліб. У монастирях годували убогих і жебраків, туди стікалися всі нещасні. Благодійних установ у ті часи не було, і тому ченці мусили доглядати худобу - щоб допомагати людям. Але потім, коли в монастирів уже не було необхідності так багато займатися добродійністю, вони все одно продовжували мати телят, корів і овець, продовжували займатися всім цим тваринництвом. Тоді, бачачи це, багато духовних людей тієї епохи почали показувати пальцем: «Помилуйте, яке в нас чернецтво!» - і, звернувши погляди на Захід, почали брати за зразок чернецтво західного типу, з його ухилом у місіонерство. Почали наслідувати все західне. Вони не звернулися назад, до нашого власного Передання, щоб, побачивши, що відбулося, і помізкувавши, сказати: «Ну добре, всі ці пережитки залишилися з часів турецького ярма. Тоді в монастирів не було можливості жити по-чернечому, так, як личить. Ця хвороба з давніх часів. Зараз нам треба знову повернутися до Передання». Ні, до нашого Передання вони не повернулися, а звернулися до стану, у якому перебувають ченці на Заході. Вони взяли тамтешні зразки, бажаючи застосувати їх тут. Вони не повернулися до Передання, і в цьому була їхня помилка. Адже навіть турки з повагою ставилися до того, що належало Церкві, тому що і вони багаторазово бачили чудеса від наших Святих. І в монастирях турки шукали не привітного прийому, а божественної допомоги.

Люди знову повернуться до старого

Мине час, і люди оцінять те, що християни зберігають сьогодні: честь, віру і велич Церкви. От побачите - люди знову повернуться до старого. Адже і з іконописом відбулося те ж саме. Були часи, коли візантійського мистецтва зрозуміти не могли. Люди теслом збивали зі стін старі фрески, щоб заштукатурити і розписати їх заново - у стилі Відродження. Зараз, після стількох років за візантійським мистецтвом визнали велику ціну. Навіть багато хто з тих, у кого нема благоговіння, навіть ті, хто не вірує в Бога, потихеньку повертаються до старого і знімають зі стародавніх, поранених теслом фресок скриваючу їх розписану в західному стилі штукатурку. Точно так само люди потихеньку почнуть розшукувати і те, що вони викидають як непотріб сьогодні.

А подивися, як повертається все на свої місця у візантійському церковному співі! Зараз співати по-візантійськи вивчилися навіть малі діти. Колись було важко знайти людину, яка знала б візантійський спів. А зараз його знають малі діти, і дорослі, бачачи це, задумуються. А які ж у візантійському співі красиві солодкі «викрутаси»! Особливо в чисто візантійських творах. Одні подібні до тонкої солов'їної трелі, інші - до ніжного плескоту хвилі, яка набігає, треті додають мелодії особливої величавості. Усі вони передають і підужеслюють божественні смисли. От тільки почути ці красиві «викрутаси» можна не часто. Більшість півчих проспівують музичні твори не повністю, неповноцінно, шаблонно. У співі залишаються незаповнені, діряві місця. А найголовніше - співають, не стежачи за наголосом. Дивуюся: невже в їхніх співочих книгах нема наголосів, подібно до того, як їх нема в нинішній граматиці? Більшість півчих співають абсолютно поверхово, одноманітно - начебто в них по нотах проїхав дорожній каток і все зім'яв. Тільки «па-ні-зо» та «па-ні-зо» ⁶, а користі ніякої. Інші півчі виділяють наголошені склади, але без серця і з вереском. Є і такі, хто з силою виділяє склади, але однаково, незграбно - немов цвяхи забиває. Так, правда ж: співають або зовсім без наголосу, або виділяють наголосом, але занадто жорстко. Такі півчі не горять, не змінюють тебе. А ось чистий візантійський спів - наскільки ж він солодкий! Він умиротворює, змягчує душу. Правильний церковний спів - це вилив назовні внутрішнього духовного стану. Це божественна радість! Тобто Христос веселить серце, і людина в сердечній радості спілкується з Богом. Якщо півчий є співучасником того, про що співає, то, у позитивному значенні цього слова, змінюється і він сам, і ті, хто його слухає. Багато років тому якийсь старий півчий, приїхавши зі світу на Святу Гору, опростоволосився. Святогорці співали по-стародавньому. Його поставили співати разом з ними, але він співав без «викрутасів», тому що не знав їх. А святогорські отці вивчилися цьому за Переданнями. І вже потім і цей півчий, і деякі інші почали потилицю чухати. У них з'явилося добре занепокоєння, вони стали розшукувати, читати літературу, слухати стародавніх півчих, які співали за Переданням. Таким чином, і ці півчі зі світу стали співати з «викрутасами».

Турки теж запозичали свою музику з Візантії, коли прийшли в Малу Азію. Тому турецькі народні пісні якимось чином беруть слухачів за серце. У народі навіть говорять: «Співай пісні по-турецьки, розмовляй по-французьки, а пиши - по-грецьки». Не те щоб усі турки мали гарний голос, ні. Але навіть ті турки, у яких нема гарного голосу, співають з душею, з почуттям. А деякі греки, не знаючи, що турецькі народні пісні походять з Візантії, говорять, що, мовляв, це ми запозичали візантійський спів у турків! Та коли турки прийшли у Візантію з азійських глибин, у них не було ні музики, ні співу! У них тоді взагалі нічого не було. Вони взяли свої мелодії з візантійського церковного побуту.

- Геронде, а чому католикам до душі європейська гармонія?

- Чому? Твердять, що така музика зрозуміліша для народу. А ти пам'ятаєш тих католицьких черниць у Франції, що співали «Христос Воскрес» і одночасно танцювали з іконою сучасний танець? Великдень справляли! А ікону тримала в руках сама ігуменя монастиря! Все змінювали, підмінювали одне іншим - і бачиш, до чого докотилися в результаті! Якось я почув одного ченця, що співав славослів'я. Мелодія здалася мені трохи дивною. «Що ж він таке співає?» - подумав я. «Чиє це ти співав славослів'я?» - запитав я його потім. «Петра Пелопонеського ⁷, - відповів він, - тільки я його трішечки підправив». - «Ти підправив славослів'я Петра Пелопонеського?!» - «Ну, а що, - каже, - хіба я не маю права це зробити?» - «Якщо хочеш, можеш написати своє власне славослів'я, але не треба псувати чуже!» Ось так - взяв і змінив мелодію чужого славослів'я, а потім, мабуть, ще і називав би свій опус «святогорським». Треба бути дуже уважним. Не можна змінювати те, що створено колись. Якщо хочеться, можна створити щось своє і дата йому своє ім'я. На це людина має право. Але брати старе і його видозмінювати - це неблагоговіння. Все одно, наче людина, яка не розуміється в іконописанні, хотіла б «виправити» стародавню ікону. Якщо їй так хочеться, хай напише свою ікону, але не знищує чужу.

Без віри світ не може встояти

Безбожна влада вважала, що віра завдає суспільству шкоду, і хотіла її скасувати. Зараз вони потрохи розуміють, що якщо людина не вірує, то в неї нема гальма, і вона стає звіром, вони розуміють, що людина не може встояти без ідеалів. Якось один журналіст запитав старого політика-комуніста: «На що нинішнім політикам потрібно звернути увагу, щоб не зазнати фіаско і процвітати?» - «Ми зазнали фіаско, тому що пішли проти Церкви», - відповів йому старий комуніст. Тобто невіруючі комуністи, у яких нема ні матеріальної зацікавленості, ні духовних висот, зрозуміли, що вони не можуть боротися з Богом. Зараз ⁸ у деяких областях Сербії почали будувати храми. Югославська влада побачила, що там, де є церква, за статистикою, менше душевнохворих, менше злочинів і тому подібного. У Бога ці люди не вірять, але для того, щоб не напихати людей таблетками від шизофренії, вони будують їм храми. Навіть Чаушеску, незважаючи на те, що був «безсоромним капралом» ⁹, називав християнство «опіумом для народу» і вимовляв іншу подібну хулу, одночасно говорив, що християни - люди хороші. Тому що ті, хто вірував, мали «гальма» і не влаштовували безладдя. А інші, невіруючі, розносили все дощенту. А скільки Святих сяє нам з Росії! Зараз комунізму оголошена війна. Але є і такі, хто всьому намагається знайти виправдання. «Ленін і Маркс, - говорять ці люди, - погоджувалися з Христом, але не зрозуміли Його духу і тому вчинили злочини». Вони говорять так тому, що християни підняли свій голос, заявили, що хочуть повернутися до свого старого Передання, до своєї віри. І от, будучи не в силах втримати народ у колишньому ярмі, комуністи теж звертаються до нього із закликами: «Давайте повернемося до нашого древнього Передання!» Начебто причиною всього того, що комуністи накоїли під час і після революції, є те, що вони не зрозуміли духу Христа!

Прийде час, коли не тільки віруючі, але навіть і невіруючі зрозуміють, що якщо нема віри, то світ не зможе встояти. Тоді вони будуть примушувати народ до віри в щось, щоб його стримувати. Минуть роки, і настане такий час, що коли в якийсь день ти не будеш молитися, то тебе кинуть до в'язниці. Люди будуть звітувати перед правителем у тому, помолились вони, чи ні!.. Так все стане на свої місця.

Після себе ми повинні залишити добре Передання

- Геронде, а чому в деяких областях, поселеннях і селах народжуються добрі люди?

- ому що і колись люди, які мешкали там, були добрими. Вони залишили після себе добрих нащадків, і зараз добре Передання продовжується. А ти, мабуть, думала, що там просто земля на добрих людей така врожайна? Ні, не в землі справа. Якщо в якомусь місці є Передання - добре чи недобре, то воно продовжується. В Епирі, біля албанського кордону було одне село, мешканці якого ходили в храм на вечірню, на Божественну Літургію - коли вона відбувалася. Ходили навіть на повечірню. Ці люди, - як би це краще висловитися, - вони жили в раю ще в цьому житті і, перейшовши в життя інше, теж підуть до раю. Вони допомогли і самим собі, і наступному поколінню, тому що створили добру наступність. Коли нащадки сприймають добре Передання, те добре Передання продовжується. А неподалік було ще одне село. У ньому всі крали. З цього села вийшов тільки один священик, але навіть він крав з церкви ікони! Справа не в тому, що в цьому селі була погана земля, а в тому, що в тамтешніх людей була погана звичка. Так вони залишили після себе поганих нащадків, і це погане передання продовжується. Для того, щоб у це злодійське село прийшло добре Передання, необхідно докласти багато праці. І подивися: якщо в якомусь місці живе якась недобра людина, то інші мешканці намагаються довести, що вона - не корінна мешканка, докопуються до коренів її родоводу. А ось людину Святу всі навперебій намагаються записати собі в родичі. Як Святого Косму Етолійського - хоча він був родом з центральної Греції, його помістили в собор епірських Святих, тому що його батько походив з якогось епірського села. Так, хочеш - не хоче, став епірцем Святий Косма.

Один мій знайомий, голова сім'ї, при розмові, не перестаючи, нервово тряс вказівним пальцем. Потім і його діти, розповідаючи щось, теж трясли своїми пальчиками. Адже діти переймають від батька всі його звички, вони копіюють їх у точності. Але завдання в тому, щоб переймати тільки добре. В іншому випадку зло затягується надовго. Пам'ятаю, як якийсь юнак поступив послушником в окреможитний монастир, але там йому прийшлося не до душі. «Почекай, чадо, - говорив його Старець, - не йди, все зміниться». - «Як воно зміниться, Геронде? - заперечив послушник. - Адже послушник старця такого-то - це його точна копія. Послушник отця такого-то теж схожий на свого вчителя як дві краплі води. Як же все може змінитися?» Якщо в монастирі чи чернечому братстві є якесь застаріле зло і послушники, не виявляючи доброї стурбованості, просто «знімають копію» з того, що вони бачать, той недобрий стан стає хронічним. Якщо ж послушники виявляють добру стурбованість, то недобрий стан може змінитися на добрий. Так можуть стати безконечними добро і зло.

Я зрозумів одне: все, що ми маємо - чи то святоотцівські чи статутні традиції, - це вишкребки [у порівнянні з тим, що було раніше]. Тобто, все це можна уподібнити до тих нечисленних грон, які залишаються у винограднику після збору врожаю. Тому ми повинні бути уважними, щоб збереглося трохи закваски. Це наш християнський обов'язок. Залишати після себе недобре Передання ми не маємо права.

Кілька років тому ¹⁰ різні богослови, університетські професори, інші видатні діячі зібралися в Женеві на «передсоборну нараду». Різдвяний і Петрівський пости вони вирішили скасувати, а Великий піст зробити на кілька тижнів коротшим - оскільки народ все одно не постить. У цій нараді брали участь і наші професори. Коли, повернувшись відтіля, вони приїхали до мене і почали про все це розповідати, я так обурився, що навіть накричав на них. «Чи розумієте ви, що чините? - говорив я. - Якщо хтось хворий, то він має виправдання їсти скоромне в піст - загальні правила на нього не поширюються. Якщо хтось з'їв у піст скоромне не через хворобу, а по [духовній] немочі, то він повинен просити: «Прости мене, Боже мій», - він повинен смиритися і сказати «згрішив». Такої людини Христос не буде карати. Однак якщо людина здорова, то вона повинна постити. А той, хто байдужний, все одно їсть усе, що хоче, і його ніщо не хвилює. Все і так діється само собою. Дійсно, більшість не дотримується посту, не маючи на це поважної причини. І ми, бажаючи догодити цій більшості, хочемо взагалі скасувати піст? Але звідкіля ми знаємо, яким буде наступне покоління? А раптом воно буде краще, ніж нинішнє, і зможе ставитися до того, що заповідає Церква, без компромісів? За яким же правом ми будемо все це скасовувати? Адже все це так просто! У католиків піст перед Святим Причастям триває одну годину. Що, будемо це підтримувати? Будемо благословляти свої слабкості і падіння? Але заради наших слабкостей ми не маємо права перешивати Християнство за власним аршином. Навіть якщо зберігати встановлений чин можуть лише деякі, заради цих деяких він повинен бути збережений. Якщо хвора людина опинилася серед чужих, то нехай вона їсть скоромне так, щоб інші її не бачили і не спокушалися. Нехай купить собі якоїсь сметани і з'їсть її в себе в кімнаті». - «Це лицемірство», - відповів мені один з цих професорів. «Тоді чому, щоб бути більш щирим, ти не йдеш на площу і не грішиш на ній?» - запитав я його у відповідь. У якому ж світлі виставляє їм усе це диявол! Ми створюємо своє власне «православ'я» і в дусі цього «православ'я» витлумачуємо Святих Отців і Євангеліє. У нашу епоху, коли так багато освічених християн, Православ'я повинно було б яскраво сяяти! Та отут тільки один

Святий Никодим Святогорець ¹¹ скільки всього встиг! Скільки він написав слів, скільки книг! Зібрав Житія усіх Святих! Усі бібліотеки Преподобний знав до останньої коми, хоча ні ксерокса, ні комп'ютера в нього не було.

Людина повинна, наскільки це можливо, стати правильним християнином. Тоді в неї буде орган духовного відчуття, тоді вона буде відчувати великий чи менший біль за Православ'я і Батьківщину й усвідомлювати свій синівський борг стосовно них. Знаходячись у такому стані і довідавшись про якусь подію, християнин виявляє співчуття, турбується, молиться. Однак християнин, якого треба постійно підштовхувати: «Зараз поцікався ось цим, а потім - ось тим-то», схожий на квадратне колесо, яке, щоб воно рухалося вперед, теж треба постійно штовхати. Завдання в тому, щоб підштовхування йшло зсередини самої людини. Тоді вона буде котитися гладенько - подібно до круглого колеса. Якщо людина стає правильним християнином, якщо «підштовхування» виходить з неї самої, то потім Бог сповіщає її навіть більше і ширше, ніж того, хто читає [газети]. Така людина дізнається не тільки про те, що пишуть, але й про те, що планують написати. Вам це зрозуміло? До людини приходить божественна просвіта, і всі її дії просвічені.

Ми не маємо права розгубити в наші дні ту велику спадщину, яку залишив нам Христос. Ми дамо відповідь Богові. Ми, маленький грецький народ, увірували в Месію, нам. дане благословення просвіщати увесь світ. За сто років до Пришестя у світ Христа Старий Завіт був перекладений грецькою мовою. А чого зазнали перші християни? Вони раз у раз наражали на небезпеку своє життя. І яка байдужість панує зараз! Хіба можна бути байдужим сьогодні, коли маємо змогу просвітити народ безболісно, без небезпеки для життя? А знаєш, що витерпіли наші предки заради того світу, у якому ми живемо зараз? Знаєш, скільки людей пожертвували собою? Якби вони не принесли себе в жертву, то зараз у нас не було б нічого. І ось я порівнюю: як тоді, піддаючи небезпеці своє життя, вони зберігали віру, - і як зараз, не зазнаючи ніякого тиску, люди зрівнюють все! Ті, хто не втрачав національної волі, не розуміють що це таке. «Боже охорони, щоб не прийшли варвари і не нанесли нам безчестя!» - кажу я цим людям, а у відповідь чую: «Ну і що ми від цього втратимо?» Ти тільки послухай! Так щоб вам було пусто, негідні ви люди! Такі от вони, людці нинішні. Дай їм грошей, автомобілів- і на віру, честь і волю їм буде наплювати.

Своїм Православ'ям ми, греки, зобов'язані Христу і Святим Мученикам і Отцям нашої Церкви. А своєю волею ми зобов'язані героям нашої Батьківщини, які пролили за нас свою кров. Цю святу спадщину ми зобов'язані шанувати. її ми повинні зберегти, а не розгубити в наші дні. Буде образливо, якщо загине такий народ! І зараз ми бачимо, як Бог збирає людей персональними повістками, подібно до того, як розсилають такі повістки військовозобов'язаним перед початком війни. Бог робить це для того, щоб щось збереглося, для того, щоб спаслося Його творіння. Бог не залишить нас, однак і ми повинні робити те, що можна зробити по-людськи. А про те, що по-людськи зробити не можна, ми повинні молитися, щоб подав Свою допомогу Бог.

¹ Євр. 13:8.

² Головний убір священнослужителів і ченців. - Прим. перекладача.

³ Грецьке слово «кавсокалівіт» означає «спалювач келій». Так називали афонського Святого XIV в. Преподобного Максима (пам'ять 13 січня), який вів подвижницьке життя, часто переходячи з одного місця на інше, будуючи собі маленькі келії-курені і потім спалюючи їх. - Прим. перекладача.

⁴ У Старця гра слів: перше слово. - переказ; друге - злочин, порушення, попрання. У даному випадку, як виняток, ми перекладаємо останнє слово як «зрадництво». - Прим. перекладача.

⁵ У 1833 р. королем звільненої Греції був обраний неповнолітній баварський принц Відгін. Разом з ним і його регентською радою в Грецію прибуло безліч німців, які зайняли переважну більшість керівних місць у грецькому уряді, армії й економіці. Таким чином, у Греції почався період т.зв. «баварського засилля», що у багатьох відношеннях було для греків тяжчим, ніж скинуте турецьке ярмо. Кінець «баварському засиллю» поклали 3 вересня 1843 р. - скасуванням абсолютної монархії і прийняттям Конституції Греції. Король Оттон і більшість баварців були виселені з країни. - Прим. перекладача.

⁶ Ноти візантійської музики.

⁷ Петро Пелопонеський (+1777 р.) - видатний автор візантійської церковної музики післявізантійського періоду. - Прим. перекладача.

⁸ Виголошено в червні 1985 р.

⁹ Гра слів: прізвище політичного діяча, генерального секретаря компартії Румунії Ніколае Чаушеску (1918-1989) у грецькій транскрипції омонімічна словосполученню , що буквально означає «безсоромний капрал». - Прим. перекладача.

¹⁰ Виголошено у 1992 р.

¹¹ Преподобний Никодим Святогорець народився в 1749 р. Був одним з найбільш освічених людей свого часу. Поєднував виняткові здібності до наук з неушкодженою чистотою Православної віри. З 1775 р. подвизався на Святій Афонській Горі. Тут він написав багато книг, які увійшли у «золотий фонд» Православного Богослов'я й аскетики. За особистою участю Преподобного Никодима були відредаговані і підготовлені до видання «Добротолюбіє», «Евергетинос» та інші святоотцівські творіння. Почив в Господі 1 липня 1809 р. Українською мовою більшість із творінь Преподобного Никодима досі не перекладені. - Прим. перекладача

[ Повернутися до змісту книги: Старець Паїсій Святогорець "З болем та любов'ю про сучасну людину". Том 1. ]

[ Cкачати книгу: Старець Паїсій Святогорець "З болем та любов'ю про сучасну людину". Том 1. ]

[ Cкачати книги в аудіоформаті: Старець Паїсій Святогорець "Слова". (на російській мові) ]

[ Купити книгу - Паїсій Святогорець "З болем та любов'ю про сучасну людину" ]

Паїсій Святогорець "Слова" (українською):		Паисий Святогорец "Слова" (на русском):
[ Паїсій Святогорець "З болем та любов'ю про сучасну людину" Том I ] [ Паїсій Святогорець "Духовне пробудження" Том II ] [ Паїсій Святогорець "Духовна боротьба" Том III ] [ Паїсій Святогорець "Сімейне життя" Том IV ] [ Паїсій Святогорець "Пристрасті і чесноти" Том V ]		[ Паисий Святогорец "С болью и любовью о современном человеке" Том I ] [ Паисий Святогорец "Духовное пробуждение" Том II ] [ Паисий Святогорец "Духовная борьба" Том III ] [ Паисий Святогорец "Семейная жизнь" Том IV ] [ Паисий Святогорец "Страсти и добродетели" Том V ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!