Як стати монахинею - Сестра-парох

Сестра Ліліана Тозеллі, приїхавши на відпочинок на свою Батьківщину, в Італію, дала інтерв'ю групі скау­тів на тему своєї душпастирської діяльності в Бразилії. Подаємо її відповіді, як вони були надруковані в газеті італійських скаутів «Спіль­ний шлях».

- Сестро Ліліано, розкажіть, будь ласка, про початок своєї праці.

Япрацюю в Лусіанополісі, в глибині Бразилії, парафія налічує 10 тисяч вірних і займає приблизно таку територію, як великий Рим. Коли нас четверо приїхало туди у 1967 році, то вперше за 27 років, з часу побудови Церкви, Господь Ісус Христос ввійшов у святилище. Іноді тут проїжджали свя­щеники, відправляли Святу Літургію, сповняли обряд при­частя і від'їжджали. Бачачи таку ситуацію, місцевий єпископ, за згодою Апостольської столиці, віддав цю парафію нам, сестрам. Ми одержали дозвіл на виконання обряду хрещення, якщо дітям загрожувала смерть, а це трапляється дуже час­то; в цій частині країни близько 30 відсотків дітей вмирає, не доживши до п'яти років внаслідок недостатнього харчування і недостатньої медичної допомоги.

 Крім того, ми одержали дозвіл на виконання обряду при­частя та інших справ, для яких не є обов'язковим духовний сан: навчання катехизму, викладання релігії в школах, опіка над бідними й хворими, похорони, паралітургійна служба...

Людей, що живуть у цій частині країни, європейці вва­жають малорозвиненими й відсталими. Але що таке недо­розвиненість насправді? Для мене недорозвиненими є ті, що стають невільниками хутер, прикрас, моди, людського ока. Тут немає такого роду відсталості й недорозвиненості, незва­жаючи на те, що людям бракує майже всього, що живуть вони в убогих хатинах, сплять на соломі, часто в тому ж одязі, в якому працюють.

- Якою була перша зустріч сестер з парафією?

Я часто згадую свій перший день в ролі пароха. Нас було четверо сестер. Автомобіль, в якому ми їхали, загруз у баг­нюці. Вибратись нам допомагав єпископ, який повинен був познайомити нас з парафією. Нарешті, після багатьох пригод, ми прибули у Лусіанополіс. Єпископ відправив Святу Літур­гію, виступив перед віруючими зі вступною проповіддю та вчинив їм обряд причастя; потім вперше за 27 років поклав святі таїнства в дарохранительницю, замкнув її і, віддавши мені ключ, від'їхав.

Прийшов вечір, почало темніти. Парафіяни провели мене з приятельками до нашого дому, але не йшли, а чекали, що новий парох, тобто я, щось їм скаже. Були тут присутні і представники чотирьох релігій, поширених в цій місцевості. Очі всіх дивились на мене. Я ж знала по-португальськи лише одне слово: «обрігадо» - дякую. Разом з моїми товаришками ми почали молитись, шукаючи достойного виходу з ситуації. Дякуючи Богу, знайшовся парафіянин, який знав італійську мову і міг перекласти мої слова. Я сказала їм:

-   У мене є тільки Бог, але Він є Любов'ю. Якщо і ви вірите в Нього і любите Його, то ми будемо один для одного братами і сестрами.

-   Часто місіонери намагаються привернути бідну паству шляхом матеріальної допомоги. Як це було у вашому випадку?

Спочатку наші парафіяни думали, що ми будемо роз­давати одяг і їжу. Та, крім ліків, ми мало що могли дати. Я говорила людям:

- Ми маємо наші серця, які віддамо вам. Ми бідні. Але коли що-небудь одержимо, то охоче поділимось з вами.

Невдовзі після приїзду до нас звернувся бідний старий чоловік, просячи хліба. У цій місцевості люди, в основному, їдять рис і квасолю. Хліб вважається ласощами. Найчастіше люди їдять його в неділю і свята. Того дня у нас було неба­гато хліба, та я сказала сестрі, що завідувала продуктами:

-   Віддайте хліб цьому старому.

-   А що ми будемо їсти на вечерю? - запитала вона.

-   Не турбуйся, - відповіла я.

Хвилин через п'ятнадцять до нас прийшла донька ферме­ра, що мав сотні гектарів землі і шістсот голів худоби.

- Знаєте, сестро, - звернулась вона до мене, - моя бабця спекла хліб і сказала: «Найкращу хлібину віднеси сестрам».

Це був добрий урок, піднесений нам Великодушністю.

- Початки завжди важкі... А як потім розгорнулась ваша душпастирська діяльність?

Ми старались зблизитись з нашими парафіянами, допома­гати їм, ближче познайомитись з ними. День починався моли­твою в церкві. Ми відчували велику потребу в молитві. Потім йшли до хворих, крім усього, даруючи їм Святе Причастя.

З початкового періоду запам'яталась мені одна паралі­зована жінка, яку називали «португалкою». Багато років вона страждала в ім'я Бога для того, щоб у їхній церкві оселився Христос, і щоб вона могла приймати Його своїм серцем. Я звернулась до єпископа.

- Напевно, ця хвора повинна висповідатисьсь. Бо як мож­на прийняти Святе Причастя, так довго не сповідавшись?

Єпископ порадив мені спочатку вияснити, чи вона знайома з основними законами віри і чи вона готова до сповіді. В розмові з цією жінкою на тему заповідей Божих і їх до­тримання виявилось, що для неї це взагалі «terra incognita». Це була відкрита сповідь. У її житті виявились лише пооди­нокі дрібні провини. Заповідь Любові до Бога й до ближнього вона виконувала добре. Я багато чому завдячую цій хворій жінці. Вона вже померла. Вірю, що в небесах вона молиться за нас, сестер, і за всіх парафіян.

- Якими засобами ви користувались у своїй роботі? Перед усім хочу сказати вам, що, коли єпископ довірив цю парафію сестрам, я відразу ж пішла до церкви і просила Ісуса, щоб Він був тут парохом. Я часто з Ним розмовляла, Він давав мені поради і допомагав.

Якось я проходила мимо дому, в якому жили протестанти. Це була єдина сім'я, яка ставилась до нас вороже. Я ходила по домівках, причащаючи хворих. Раптом з вікна цього дому на мою голову вилився потік не дуже чистої води, мій одяг був у брудних плямах. Це зробила дружина власника дому. Я пройшла мимо, не глянувши на неї, і лише молилась: «Госпо­ди Ісусе, Ти повинен зайнятись цією справою, бо якщо почну говорити я, ситуація тільки погіршиться».

Через три місяці до мене прийшов посланець з питанням, коли я приїду правити Святу Літургію, щоб при цій нагоді охрестити дітей.

- Чиї це діти? - спитала я.

Виявилось, що це було трійко дітей тієї протестантки, яка вилила на мене відро води. Отже, ви бачите, що метою, а водночас і знаряддям нашої праці є Господь Ісус Христос.

- Чи не могли б ви розказати про громадську діяль­ність сестер?

Ми швидко зрозуміли, що багатих фермерів, які воло­діють великими земельними ділянками, мало цікавлять по­треби бідняків. Коли я звертала на це їхню увагу, то вони мало цим переймались. Тоді я брала яку-небудь річ (одного разу це була ковдра) з нашого чернечого дому й несла її біднякам на видноті у фермерів та їхніх жінок. Це дещо допомагало їм зрозуміти, що ми всі маємо обов'язки перед нашими ближніми, які терплять нужду.

Наші парафіяни були в більшості неписьменними й не знали жодного речення з Євангелія. У їхній вірі було повно забобонів. Про це свідчила, велика кількість святих в домів­ках і довкола церкви. Щоб якось цьому зарадити, ми орга­нізували курси для неписьменних, початкову школу для дітей, а пізніше й гімназію. Це об'єднало людей, зв'язало їх з церквою. Вечорами багато людей збиралось на майдані перед церквою. Тут ми обговорювали різні проблеми. Під час розмов я обережно порушувала питання релігії, відповідала на най­простіші, окреслені катехизмом питання віри.

- А як же з Святою Літургією, якщо у вас досі немає священика?

Кожної неділі і в свята до церкви приходить щораз біль­ше людей. У нас досі немає священика, тож немає і Святої Літургії в точному значенні цього слова, але є щось дуже до неї близьке. Спочатку ми разом прочитуємо акт скорботи, а потім «Слава во вишніх Богу». Читання Біблії і Євангелія, «Вірую» і молитва вірних такі ж, як при читанні Літургії із священиком. При жертвоприношенні жертвуємо Богові самих себе. Потім прочитуємо підготовчу молитву до Святого При­частя, яке уділяє котра-небудь із сестер. Як і перед цим, котрась з нас пояснює читання і Євангеліє. Не бракує співів, які дуже люблять віруючі. Через брак священиків такого роду Літургії з такими ж сестрами-парохами є поширеним явищем у Південній Америці.

Перед наближенням Різдва я пообіцяла своїм парафіянам:

- Цього разу у вас буде справжня Свята Літургія зі священиком.

Всі дуже зраділи, бо багато хто хотів висповідатися при нагоді. Я пішла до єпископа і кажу:

-    Ваше Преосвященство, на Різдво у нас повинен бути священик.

-    Сестро, це неможливо, - відповів він.

-    Але я вже пообіцяла парафіянам, і якщо не дотримаю слова, то втрачу їхнє довір'я.

-    Це неможливо, - ще раз повторив єпископ.

-    Давайте більше вірити в Провидіння, Ваше Преосвя­щенство, - закінчила я.

Напередодні Різдва я знову була у єпископа. Виявилося, що цього ж дня прибув до єпархії чернець-єзуїт і має на свята два вільних дні. Я поверталась до Лусіанополісу з радістю в серці. Величезна кількість віруючих вперше слухала Різдвяну Літургію зі священиком. Подібних доказів Божої опіки було дуже багато протягом нашої вже більш ніж десятилітньої душпастирської діяльності.

Сестра Ліліана Тозеллі

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!