Як стати монахинею - У пошуках Бога

Сестра Мері Жан народилась у Сан-Франциско. В дитинстві була охре­щена в англіканській церкві, деякий час належала до секти Вчених Хрис­та, потім знову повернулась до ан­гліканської церкви. Зусилля в пошу­ках правди привели її до католи­цької віри. Вступила до Товариства Сестер Святого Йосифа, яке зай­мається проповідництвом, працею в лікарнях та іншими милосердними справами.

Я не була язичницею. Я знала, що на пагорбі навпроти нашого дому у великому сірому будинку жили люди, які молилися Богові, і серце моє сповнювала радість, коли до моїх вух вітер доносив мелодію дзвонів. Та я не знала, що коли-небудь моє серце наповниться радістю вже не від звуків цієї простої мелодії, а від того, що я почую послання ангела, яке нагадуватиме цю мелодію. Я знала Бога, але знала Його мало й слабо, як дитина, що ледве вміє проказати: «Я іду спати». Ще трохи пізніше я пізнала Його за дещо незвичних обставин, коли, наприклад, під величезними дубами знаходила пташку, що випала з гнізда, і я ставала на коліна, щоб помо­литися над старанно виконаною могилкою, або затримува­лась, щоб помилуватися долиною, вкритою білими квітками, які нагадували мені наречених У такі хвилини я любила затримуватись, споглядаючи Бога, вдивлялась в небо, нама­гаючись краще Його пізнати. Мені розповіли, що в дитинстві я була охрещена, тому коли у неділю в євангелістській церкві я чула щось про Христа, то відчувала свою велику близькість до Нього. Та я не вміла пояснити собі, чому плакала моя бабця, побачивши на моїй шиї золотий хрестик, і чому вона сказала моєму батькові, щоб замість хрестика дав мені сер­дечко. Хоч мені не було ще й семи років, самотність змусила мене шукати приятеля. Бог тихим голосом звернувся до мого серця і допоміг заповнити в ньому пустку.

Чому я стала черницею? Кажуть, що найкращі друзі - це старі друзі, а я ще в дитинстві почала звертатись до Бога. Як тільки я досягла потрібного віку, то стала лекторкою в протестантській церкві Вчених Христа. Тоді мені здавалось, що цей крок найбільше наблизив мене до Бога. Коли прожиті роки я вже записувала двома цифрами, мій малий світ став знову трагічним. Не знаю, як це пояснити, але мене більше не вдовольняли «методи» й «докази» того кредо, на якому базу­валась моя віра і моя любов до Бога. Я втратила віру! Я знала, що повинна любити Бога і служити Йому. Але як? Де?

- Роби, як знаєш, - тільки й сказала моя мати, знизавши плечима.

Я пригадала собі моє хрещення і відважилась ще раз зайти до англіканської церкви. Мій батько теж був цієї віри, та я не бачила його вже багато років і мені заборонили з ним зустрічатися. Але то він записав мене до цієї церкви, і я вирішила його наслідувати. З нетерпінням я чекала неділі. Несміливо, але з надією в душі, я зайняла місце на вщерть заповненій лаві. Кожна молитва, кожен ритуал, кожен гімн викликали моє захоплення.. Незабаром мій голос приєднався до хору інших голосів. Коли я перший раз сіла за малий орган і заграла «Вперед, Христове воїнство», мені здалось, що небо схилилось наді мною, щоб поцілувати мене. Тут я, на­решті, знайшла Бога, а моя любов до Нього стала палкішою і більш дитячою.

Одного літнього дня я була в гостях у подруги. Під час нашої розмови вона побіжно зауважила:

-    Наступного тижня приїздить моя тітка. Вона черниця.

-    Черниця? - здивувалась я. Чи ж існують ще сьогодні жінки, котрі вступають до монастиря?

Мені здавалося, що ті окремі постаті в чорних рясах, які часом могла здалека бачити, це залишки древностей, імпор­тованих з Європи. Єдиною, яку я знала трохи ближче, була моя двоюрідна сестра, яка зіграла роль ігумені у відомій п'єсі «Диво». Якось я пішла до міського театру, щоб послухати, як вона співає. Я була в захваті від її фіолетового кольору ряси і великої вуалі. З її уст плила чудова мелодія «Аве Марія». Я тут же вирішила, що якщо в Америці є монастир таких сестер, яких представляла моя кузинка, то я б знайшла там своє місце. Але невдовзі забула про цей намір, бо була впев­нена, що такого монастиря нема. Сестри ж англіканської церкви здавались мені містифікацією інших, справжніх сес­тер, тих, що були раніше. Тож я вирішила:

- Ніколи не буду носити такого одягу!

Але тут трапилась нагода, вона ввійшла просто до мого дому.

Якось пополудні мене попросила одна знайома, щоб я пішла з нею до колегіуму Святої Марії. Нарешті я мала нагоду зблизька побачити черниць-католичок, про котрих вже багато чула, вбраних у величезні ряси, які є відзнакою достойної традиції. Дорогою наша розмова набрала характеру лекції з катехизму. Ступивши на просторе подвір'я і на­ближаючись до оповитої зеленню будівлі, я почувала себе як Колумб, який робив перші кроки на новому континенті. Сес­три виявились звичайними людськими істотами!

Як і я, вони входили в монастир через те саме подвір'я, з тою лише різницею, що вони там лишались. Ми дійшли до воріт будівлі. Нам відчинила одна з сестер і запросила до се­редини. Візит був короткий. Я бачила лише воротарку і другу сестру, з котрою хотіла порозмовляти моя товаришка. Бог, напевно, хотів посміятися з моєї цікавості, бо саме ця сестра стала потім директоркою школи, в якій я вчила дітей. Поки­що я була розчарована. Скромна співрозмовниця і корот­кочасні відвідини каплиці не змогли розвіяти моїх упере­джень.

Що стосується моїх зв'язків з Богом, то я була цілком ними задоволена. В час цього стану блаженства з моїх уст злетіла ще одна фраза:

- Я ніколи не стану католичкою!

Несподівано моя мати повідомила мене, що надійшов час вона вважає, прийняти віру, в якій була вихована вона сама. Перед тим однак аніскільки не потурбувалася, щоб я озна­йомилась з релігією, котру вона покинула ще в молодості.

Ні, я й чути не хотіла про те, щоб стати католичкою. Та коли переді мною постала проблема, щоб знайти колегіум з інтернатом, то я відразу ж подумала про величну й тиху будівлю колегіуму Святої Марії і прийняла таке рішення:

- Хоча це й католицький колегіум, я хочу до нього за­писатись.

Не минуло багато часу, як я вже стояла на колінах біля мармурових балясинок в каплиці колегіуму, щоб прийняти умовне хрещення. Роз'яснення деяких історичних фактів добре обізнаною в цих справах сестрою, кілька місяців нав­чання та Божа ласка сотворили чудо. Які чудові краєвиди простиралися переді мною з цього пагорба!

- Як ти себе почуваєш? - ввічливо запитав мене свя­щеник.

- Відчуваю, що я нарешті знайшла свій дім!
Більше мені було нічого додати.

Чому я стала черницею? Тому що дуже швидко усві­домила, що не розумію Бога в усій повноті, так як я прагнула цього. Треба було піднятись набагато вище. Як майже всі мої гімназійні подруги, я теж була зачарована історією життя Маленької Квіточки. Прочитавши автобіографію святої Тере­зи, я почала умертвляти свою плоть, щоб знищити власне «я». Слово «монастир» мало для мене лише одне значення - Кармель (Кармель — гора в Палестині, де було вперше, у XII ст., засновано чернечий орден кармелітів).

Всяка інша форма чернечого життя була для мене неприйнятна. Однак помимо моєї найбільшої поваги до цієї форми монастирського життя, одного дня я мовила вголос:

- Повірте, таке життя не для мене!

У хвилину, коли я промовляла ці слова, здавалось, що я чую тихий голос першого заклику Бога. Я сама прийшла до каплиці і почала вдивлятися у фігурку маленького Ісуса, так ніби я ніколи її до цих пір не бачила. Ісус тримав у руці від­криту книгу, в якій золотими літерами було написано: «Іди й наслідуй мене». Мені здавалось, що ці слова написані і в мо­єму серці. З того часу в мене не залишилось жодних сумнівів. Я була впевнена , що Бог у тиші покликав мене. Це був той самий Бог, якого я вперше пізнала, вдивляючись на небосхил з вікон нашого дому на пагорбі, а потім в години самотності мого невеселого дитинства і в бурхливі дні, коли я пере­свідчилась у фальшивості того, що було для мене найдорож­чим. Бог кликав мене. Та хоч я й усім серцем відгукнулась на Його поклик, мета здавалась мені ще дуже далекою.

Моя любов до Бога слабшала. Я нерозважливо наразилась на небезпеку втрати покликання - цього дару невимовної любові Господа. Дві любові, на диво суперечливі, супро­воджували моє життя. Та озираючись тепер у минуле, мені здається, що то Він послав мені ці дві любові, або дати мож­ливість краще служити Богу тим життям, яке Він для мене вибрав.

Єдиним моїм прагненням завжди залишався Кармель. Тим часом спливали місяці на тихих хвилях гарячих молитв і прагнень, серед веселого потоку життя в колегіумі та сумних годин вдома; а ще була чарівна подорож до Південного моря. Так, я не раз падала і збивалась з пуття, але завжди вірила в існування єдиної справжньої Любові, яка б'ється, щоб здо­бути наді мною перемогу.

Бажаючи дотримати слова, яке дала своїй сім'ї, я закін­чила перший рік навчання в університеті. Тепер треба було зробити перший крок. Але поки що я не бачила жодного відповідного моменту. Одного разу, питаючи у священика якоїсь ради, я сказала, що не відчуваю жодного благоговіння перед святим Йосифом. Та я знала, що власне з цієї хвилини стала почесною гвардією нашого покровителя Ісуса Христа. Знаючи це, я відчувала себе пригніченою й розчавленою. Якщо Бог хотів від мене саме цього, то я не мала кращої можливості, щоб виказати Йому свою любов. Нагода, якої я довго і марно чекала, була поруч, досить було мені вимовити: «Нехай станеться».

Першого вечора, коли я стояла на колінах в каплиці Святої Марії, в моїй голові роїлися спогади минулих тижнів.

-    Але навіщо? Ти не підходиш для цього! Що стосується
грошей - то можеш дістати стипендію... - так розмірковували
мої подруги, викладачі і директор. Лише найближчі подру­
жки, які, зрештою, не були католичками, розуміли, що я
сказала цілком серйозно:

-    Люблю Бога понад усе!

- Вони назавжди залишились у моєму серці, і я впевнена, що Бог поблагословить їх за добрі поради.

Ні, справа була не в тому, що мене турбувало спасіння душі, чи забезпечення пристойної смерті, чи щось інше. Це були речі, про які я повинна була дбати, якщо б навіть зали­шилась в миру. Я стала черницею з любові, тільки з любові.

Ну, а як же монастир, до якого я так прагнула вступити? Так, сестра-кармелітка має сад троянд, за котрим вона догля­дає, та мої троянди - це живі й усміхнені дівчата, що пахнуть цнотою віри, і моїм завданням є опіка над ними. Спогля­дання? Кожного року відкриваються нові можливості від­найти Його лик на молодих обличчях. Повнота Божої лю­бові? Тільки досягнувши стану абсолютного єднання з Ним, а станеться це лише у вічності, я пізнаю всю повноту Бога. Я зрозуміла, що щастям є саме зусилля, щоб досягти цього єднання і що найсильніша любов проявляється у сповненні волі Божої.

Сестра Мері Жан, США

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!