Як стати монахинею - Ти перший возлюбив мене

Сестра Марія Стелла, японка, на­лежить до Товариства Учениць Не­бесного Вчителя, заснованою свя­щеником Джакомо Альберіоне. Се­стри працюють більш ніж в двад­цятьох країнах, сповідують культ Євхаристії і Святої Літургії.

Я народилась в Кореї. Мої батьки японці. Вперше я сту­пила на землю Японії в кінці війни, коли мої батьки по­вернулись на батьківщину.

Мої батько й мати оселились в Кореї за 40 років до по­чатку другої світової війни. Батько вивчав природничі науки. Цілі дні він проводив на роботі чи в музеї, або мандрував по горах, приносячи додому різноманітні квіти й каміння.

В мене було дві сестри і троє братів. Всі вони, за винятком одного брата, померли ще в дитинстві. Часто моя мати го­ворила, зітхаючи:

-    Ті, гарні та тямущі, повмирали... Я змушена була зауважити:

-    Очевидно, я не була гарною та тямущою, бо живу. Мені відповідали, що коли я народилась, лікар сказав моїй мамі:

- Ця дівчинка не виживе, вона така маленька і худа.

Я насилу жила, але не вмерла.

Коли мене записали до першого класу початкової школи, то майже одразу на вимогу лікаря я змушена була її кинути. Я повинна була відпочивати, ходити на прогулянки, добре харчуватися. Багато часу я проводила в саду. В мене було багато квітів, які татусь приносив з гір. Пташки й квіти стали моїми приятелями.

Одного разу я поклала до кишені курчатко й забула про нього. Воно здохло. Мій брат спитав мене:

-    Навіщо ти поклала його в кишеню?

-    Бо мені було холодно.

-    У тебе стільки розуму, як в того курчати.

Коли я була маленька, в мене з'явилась приятелька. Моя кімната була маленька, але з великим вікном. Увечері, коли я була в кімнаті сама і дивилась на небо, я побачила зірку.

Вона здавалась мені красивішою за інші й неначе хотіла мені щось сказати.

-    Хто ти? Чого ти хочеш? - запитала я.

-    О, моя маленька дівчинко! Я знаю твоє майбутнє. Багато неспокою буде у твоєму житті, але я завжди буду з тобою. Я тебе дуже люблю.

Я довго плакала, сидячи в ліжку. З того часу щовечора я вдивлялась у свою зірку, говорила з нею, слухала її. Я не знала, що таке молитва й не вміла молитись. Але щовечора перед сном я молилась по-своєму.

Під постійним наглядом та опікою лікаря я насилу закін­чила початкову школу. Та я хотіла вчитися далі. Моя мати була проти, її більше турбувало моє здоров'я, ніж освіта. Вона не переставала повторювати, що дівчатам не обов'яз­ково мати повну освіту. Батько ж, навпаки, хотів бачити дітей освіченими і всіляко заохочував нас до науки. Мій брат вчився в університеті, а я займалась музикою й малюванням.

У той рік, коли я закінчила навчання, вибухнула війна. Придатних до військової служби студентів забрали в армію. Пізніше були мобілізовані і дівчата. Їм теж було доручено виконувати важливі військові завдання й спрямовано у різні установи.

Мене направили в установу, де я працювала одна. Мене замикали в кімнатці з подвійними, дверима, крім того зі сере­дини я також повинна була замкнутись на ключ. Я зма­льовувала силуети пролітаючих американських літаків і по­значала їх курси. Через нестачу повітря та виснажливу працю я знову розхворілась. Коли поправилась, то знову пішла на роботу.

День 15 серпня 1945 року позначився поразкою Японії. Корею і Японію окупували американські війська.

Незабаром американські солдати познайомились з моєю сім'єю і охоче приходили до нас, щоб порозмовляти, пограти і поспівати. Я вивчала англійську мову. Одного разу вони прийшли до нас і хотіли купити японський прапор.

- Я не можу його продати, - сказала я їм. - Це символ нашої вітчизни. Якщо хочете, я вам його подарую, візьміть собі на пам'ять.

У жовтні американці видали наказ усім японцям покинути Корею і повернутись до Японії. Мого батька охопив жах. Він зовсім не хотів виїжджати. Хотів померти в Кореї. Корейці почали дошкуляти японцям, вони вламувались у їхні домівки, грабували.

Мій батько продовжував пунктуально ходити на службу, відмовляючись виїжджати. Одного разу я хотіла повідомити його, що почались переслідування, але будучи дівчиною-японкою, не могла виходити з дому сама. Тут я побачила якогось корейця за кермом вантажівки і попросила його підвезти мене до музею.

-    Якщо поїдемо, то я мушу прикріпити на автомобілі
корейський прапор.

-    Ні, я не хочу їхати під корейським прапором. Я - японка
і не зраджу свого прапора.

Він підвіз мене до музею, не прикріплюючи прапора. Я переконала батька в необхідності виїзду. Він залишив служ­бу, свій музей - все, що з такою любов'ю і пристрастю зібрав за сорок років.

Я попрощалась з домом, скрипкою, фортепіано, Кореєю -землею, де народилась, — та багатьма іншими чудовими і потрібними речами. Кожному дозволялось забрати з собою лише дві валізки і 1000 ієн.

Після місячної мандрівки ми прибули в Японію. Через нестачу води і їжі тоді померло багато дітей. Ми зійшли на берег у Фукуоці. І тут мене охопив відчай. Вітчизна, про котру мені стільки розповідали, постала перед моїми очима в жалюгідному стані. В порту з води стирчали рештки затоп­лених японських суден. Я відчула могутність Бога, якого не знала, але вже боялась Його величі й справедливості. Це Він так покарав людей, котрі хотіли війни!

Далі ми поїхали в університет у Кінсей. Там у мого батька було багато друзів-професорів, і першу ніч ми провели в домі професора Ясумацу.

Мене прийняли на роботу секретаркою капітана Вайцеля. Доводилось часто заглядати в англійський словник. Капітан Вайцель був зі мною дуже люб'язний. Перед Різдвом він спитав, що б я хотіла одержати в подарунок.

- Нічого, - відповіла я. - Мені тільки хотілося б побачити
своїх батьків.

Капітан замислився, як би виконати моє бажання, і в день перед Різдвом сказав:

- Попроси професора Ясумацу, щоб дозволив тобі поїхати.
Я відвезу тебе до твоїх батьків.

Ми сіли в джип: два капітани, один сержант і я. Я не знала, де знаходиться родинна місцевість моїх батьків; лише пам'ятала, що це десь недалеко від Беппу. Ми дістались до Беппу, а там я дізналась від свого дядька, де живуть батько й мати. Капітан Вайцель сказав мені:

- Йди додому, можеш провести з батьками Новий рік. А
другого січня нехай батько привезе тебе до Беппу, далі я
відвезу тебе до Фукуоки.

Тож дякуючи люб'язності капітана Вайцеля, я змогла зустрітися з батьками.

Капітан теж знайшов мені хорошу й розумну приятельку і порадив не заводити інших знайомств, бо в післявоєнний час можна було натрапити на безліч небезпек.

Через рік прийшла звістка про смерть мого брата в Китаї. Ми всі дуже чекали його повернення, а найбільше мати. Він був єдиним сином, який у неї залишився. Безутішна, вона оплакувала його смерть. Йому було 25 років.

Батьки почували себе самотньо й хотіли оселитись разом зі мною. Але у Фукуоці не було житла і життя було дуже важке. Я працювала і, вдовольняючись найнеобхіднішим, робила заощадження, щоб допомогти батькам. Я часто зга­дувала життя в Кореї. Тоді я вчилась, займалась музикою і почувала себе щасливою в батьківському домі. Тут я теж могла б жити спокійно і безтурботно, якби піддалась спо­кусам і лестощам, що оточували мене зі всіх сторін. Але я цінувала порядність і вважала її за найвищу вартість. Тужила за батьками і братом і часто плакала на самоті, вдивляючись в мою зірку. І раптом пригадала собі:

- Багато страждань буде у твоєму житті... Я завжди буду з тобою..

Капітан Вайцель зацікавився моїм становищем. Він зна­йшов при американському відомстві житло для моїх батьків і роботу для батька. Тепер наша сім'я знов могла бути разом. Ми не були багаті, але були щасливі.

Хто подарував мені радість, яка охопила мене від з'єд­нання з батьками? Доброю й милою була для мене моя зірка.

Якось одна з американок, які працювали разом зі мною, привела мене в церкву. Я не розуміла того, що там відбу­валося, але мені сподобався той настрій зосередженості й побожності, що панував у церкві. Я хотіла ходити туди щоне­ділі. Одного разу під час богослужіння я разом з тою дів­чиною прийняла келишок вина і шматочок хліба, хоча й нічого в цьому не розуміла. Якийсь добре вихований і по­важний пан запитав мене, чи я не хочу бути охрещеною. Це питання мене розсердило, бо я хотіла знати, що це значить "бути охрещеною". Тим часом мені веліли робити багато речей, нічого не пояснюючи. Більше я не пішла до тієї церк­ви. Тепер я знаю, що то була євангелістська церква.

Щодня до нашої установи приходили американські солда­ти, щоб забрати з собою дівчат, які їм подобались, в театр, у кіно чи на забаву. Таке товариство не подобалось мені. Разом з дівчатами ми надумали організувати вокальний ансамбль. Він складався з 15 хлопців і 15 дівчат. Два або три рази на тиждень ми збирались після роботи, щоб поспівати й пограти.

Якось, послухавши нас, один американський сержант ска­зав мені:

- Чудовий ансамбль. Тепер я буду приходити, щоб вас послухати.

Через кілька днів він спитав мене, чи не хотіла б я стати його приятелькою. Я відповіла, що не можу на це пого­дитись, бо зовсім не маю вільного часу, як інші дівчата. Я б не могла піти з ним на танці чи на вечерю до готелю. Я пояснила, що мушу- працювати, щоб допомагати батькам, а крім того, музика і спів забирають багато часу.

- Власне тому я й хотів би з Вами заприятелювати, - почула я у відповідь. - Мені не подобаються легковажні
дівчата. Я не буду відривати Вас від Ваших занять. Я като­лик. Мені здається, що в душі Ви теж католичка. Я б хотів, щоб Ви були моєю приятелькою.

Я вирішила відповісти йому після розмови з батьками. Та він сам прийшов до нашого дому і сказав матері:

- Я б хотів мати добру приятельку, щоб проводити з нею вільний час. Чи не будете Ви заперечувати проти нашої дружби?

Побачивши, що хлопець добре вихований, ввічливий і серйозний, мої батьки дали згоду.

Його звали Сільвано Райт.

Щонеділі, а часом і в будний день ми ходили з Райтом на прогулянки. Якось в неділю він привів мене до одного дому, де було багато дітей. Діти знаходились під наглядом сестер. Це місце не було для Райта новим, бо всі його тут знали і вітали. Райт познайомив мене з одним священиком. Перший раз я зустрілась з людиною, яку називали отцем. Він був француз, але однаково добре говорив по-англійськи і по-японськи. Його добре й усміхнене обличчя було облямоване білою бородою, волосся на голові було сиве. Його називали отець Мартін.

-    Отче, - сказав Райт, - ця дівчина не є християнкою, але я впевнений, що душа в неї християнська. Чи не могли б ми навчити її трохи релігії? Священик спитав мене, чи я коли- небудь думала про Бога? Відповідь була такою:

-    Я вірю, що Бог існує, але я Його не знаю.

-    А чи ти хотіла б Його пізнати?

Слова священика зачепили в моїй думі живе прагнення пізнати Бога. Щодня на роботі Райт пояснював мені окремі істини про Бога і католицьку Церкву. Він прагнув, щоб я стала католичкою, але не чинив на мене жодного тиску. Завжди підкреслював, що віра - це справа добровільна. Од­ного дня вранці Райт сказав мені:

- Вночі я телефонував до Америки, аби отримати від батьків дозвіл на наш шлюб.

Я була вражена.

- Ви дуже порядна людина, Райт, і подобаєтесь мені, але я ніколи не думала, щоб вийти за Вас заміж.

Я розповіла батькам про пропозицію Райта. Відповідь була такою:

-    Ми добре знаємо сержанта Райта і поважаємо його. Якщо ти захочеш вийти за нього заміж, ми будемо задо­волені.

-    Якщо я вийду за нього, то змушена буду поїхати до Америки.

-    Так, але ти все одно не зможеш завжди жити з нами. Ми хочемо, щоб твоє життя було плідне й щасливе.

Та мої прагнення були іншими. Я хотіла пізнати правду, мусіла пізнати мого Бога.

Я написала до Райта лист, попрощавшись з ним і запевни­вши, що наша дружба завжди буде одним з найкращих спога­дів мого життя. Він відповів, благаючи не поривати цієї дру­жби, просив вибачити свою пропозицію, якщо вона здалась мені недоречною, але продовжувати приятельські стосунки.

Я ще раз написала йому:

- Ми не стали ворогами. Наша дружба буде тривати вічно. Тепер я почну пізнавати справжнього Бога. Дякую, що Ви відкрили мені двері до пізнання Бога!

Написавши цей лист, я довго плакала. Плач залишив у моїй душі великий спокій.

Кожного дня я бачила Райта на роботі. Я знала, що він ограждав, я теж жахливо страждала, але більше не зустрі­чалась з ним..

Сержант Райт познайомив мене з отцем Мартіном. Я ви­рішила відвідати його. І то негайно. Дув крижаний вітер і лило як з відра. Вулицями плили ріки води. Через кілька секунд я була зовсім мокра, і вже хотіла вертатись.

- Напевно, я не повинна туди йти, - думала я, - і не повинна стати католичкою.

Проте я все ж вирішила зустрітись з отцем Мартіном. Знявши черевики й панчохи, я почалапала далі. Коли я ді­йшла до притулку, то була цілком мокра і тряслась від холоду. Сестри висушили мене і провели до священика. Він прийняв мене зі своєю звичайною лагідністю і взявся пояс­нювати, що таке катехизм католицької релігії.

-    Я ходила до нього протягом шести місяців. Потім він відіслав мене до парафіяльного священика, який мав про­тягом наступних шести місяців підготувати мене до хре­щення. Вивчаючи катехизм, я дізналась, що існують народи, які обожествляють місяць, зірки та інші небесні тіла. Мене мучили сумніви, бо і я, маючи дев'ять років, молилася своїй зірці. Про свої сумніви я розповіла священикові.

-    -Чи ти віриш, що та зірка є Богом?

-    -Ні, я вірю, що є один Бог Всюдисущий, котрий все бачить і все знає. Дивлячись на ту зірку, котра ясно світить увечері, а рано залишається на небі неподалік від Місяця, я молилась Йому.

-    Знаєш, - сказав він, - та зірка є образом Вранішньої Зорі, тобто Мадонни, Матері Божої.

Яка радість! То Мадонна сказала мені: «Я завжди буду з тобою!»

То вона опікувалася мною й керувала моїми вчинками! Моє серце було сповнене подякою.

16 квітня 1946 року я разом з іншими одинадцятьма осо­бами прийняла хрест з рук єпископа Фукахорі.

В той день священик сказав мені:

- Напиши Райтові. Він, напевно, буде дуже радий!

Я одразу ж так і зробила. Хто б подумав, що я стану католичкою? Чийсь голос у мені прошепотів: «Я, твій Бог, знав про це з часів вічності...»

17 квітня, в день Божого Воскресіння, я прийняла перше Святе Причастя, а через два місяці, 19 червня, прийняла таїнство миропомазання.

У жовтні 1949 року двоє отців-місіонерів з Італії прибули до Фукуоки з наміром відкрити книгарню католицької літе­ратури. Кухаркою в них була одна дівчина, вона, крім того, вела домашнє господарство. Роботи в неї було багато, тож я вирішила допомагати їй після служби в конторі. Мій день був вщерть наповнений працею: щодня вранці Служба Божа і Причастя, потім репетиції співу в парафії, осягання Найсвя­тішого Таїнства, підтримання чистоти в церкві.

Дівчина, яка працювала у місіонерів, повідомила, що неза­баром приїдуть черниці, але нічого більше не сказала. Коли я запитала про це в отця Лоренцо, він розповів мені про това­риство сестер в Італії, які називають себе ученицями Небес­ного Вчителя, описав їх життя і працю.

Я розповіла батькам про те, що почула від отця Лоренцо. Та вони небагато зрозуміли з моєї розповіді, я тоді теж не дуже багато зрозуміла.

Працюючи в домі отців-місіонерів, я весь час думала про сестер. Мені подобалась думка стати черницею. Але для цього потрібне було покликання, а покликання - це не така собі буденна річ, думала я.

Я пішла до нашого пароха.

-    Отче Іто, чи я можу?...

-    Що можу?

-    Чи я можу стати черницею?

-    Черницею? А де?

—В товаристві, якого в Японії ще немає.

—Отже, ти маєш на увазі товариство сестер, які повинні допомагати отцям-місіонерам в книгарні? Не скажу тобі ні «так», ні «ні», бо не священик чи хтось інший дарує покли­кання. Покликання йде від Бога. Однак ти мусиш добре подумати. Ти єдина дочка в батьків, а вони не є католиками. Лише шість місяців тому ти прийняла хрещення. Крім того мені здається, мова йде про установу, що не зовсім відповідає тобі. Чернецтво ще не прижилось в Японії, а початки завжди важкі. Зіткнешся з труднощами, яких не зможеш подолати.

—Якраз все говорить за те, що я маю стати черницею. В моєму житті було дуже мало жертв. Як інакше зможу я віддячити Ісусові за доброту, яку Він виказав мені. Я пізнала Його надто пізно. Я повинна любити Його і прагну усе своє життя принести Йому в жертву.

Парох, який завжди мені вірив, допомагав і направляв мене в усіх скільки-небудь складних справах, піддав мене довгій серії випробувань і кілька місяців тримав у непевності. Я молилася і чекала, аж нарешті було визначено день оста­точної відповіді. Після Святої Літургії отець подарував мені образок, на зворотній стороні якого були слова: «Ти звільнив мене від пут. Тобі складу я вдячну жертву» (Пс. 116,16-17).

Так розпочалося моє життя в Товаристві Учениць Небес­ного Вчителя. Я щаслива, що люблю Тебе, ласкавий Боже, але моя любов ніколи не буде достатньою, бо Ти перший возлюбив мене!

Сестра Марія Стелла, Японія

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!