Як стати монахинею - Прокляття пані Салліван

Сестра Марія Імельда, лоретанка, конвертитка**. Народилась в селянській родині поблизу м. Форестер, штат Мічіган. Бі­льшу частину свого життя прожила на заході Сполучених Штатів. Відома пись­менниця. Належить до Товариства Сес­тер Лоретанок. Сестри займаються ос­вітньою діяльністю, найчастіше в цер­ковно-парафіяльних школах, а також се­ред хворих.

Сподіваюся, що в той благословенний день, коли побачу Бога лицем в лице, я зможу звернутися до Нього з таким питанням:

- Як сталося, що прокляття старої пані Салліван пере­жило два покоління і, подолавши відстань через половину континенту, нарешті впало з високого неба на мою голову замість того, щоб впасти на голову мого діда?

Коли ще в дитинстві я бачила його останній раз, йому виповнилося майже дев'яносто років. Можна б з легкістю вернутись думками назад і побачити його таким, яким бачила його стара пані Салліван, коли він був пастором методист­ської общини за часів золотої лихоманки**.

Можна було бачити, як, поклавши долоні на Біблію, він, в своєму гніві подібний до Ягве, волав:

- І побачив я звіра, котрий виходив з моря, і мав він десять рогів і сім голів. На рогах його було десять діадем, а на головах написано імена блюзнірчі (Ап.13,1). Цей звір, о браття, і сьогодні знаходиться серед нас. Ім'я йому - Рим!

Нехай Бог заопікується цією дорогою для мене старою наївною людиною. Безперечно, він стояв ближче до лона нашої святої Матері і Церкви, ніж багато теперішніх витон­чених осіб, котрі, декларуючи глибоку повагу до римо-като­лицької Церкви, одночасно вважають, що її принципи сто­совно «дрібних речей», наприклад розводів, є нелогічними та застарілими.

Miй дід найстрашнішими словами поминав зло, або при­наймі те, що на його думку, було злом. Я пам'ятаю, як він, шкутильгаючи на двох милицях, дрібними кроками прогу­лювався під деревами в саду.

Пригадую, як хлопчаки прибігали до нього, щоб навчи­тись правильно кланятись, як це роблять червоношкірі, а дів­чатка, роблячи великі очі, обступали його, щоб довірити свої таємниці. Коти, собаки та щойно вилуплені з яйця курчата скакали поміж його милицями.

Я тепер, не занадто втомлюючи уяву, давайте згадаємо стару пані Салліван. Мій дід зробив їй велику послугу. В чо­му вона полягала, забулося з плином часу. Маючи добре сер­це, він допоміг цій бідній та збитій з пуття жінці-католичці, яка не заслужила зневаги, бо маючи ірландське походження, з молоком матері всмоктала римо-католицьку віру. То й що з того? Всього-на-всього старенька жінка, що потребує допо­моги.

Дякуючи за послугу, стара жінка вжила слів, що, на думку родини, прозвучали як прокляття:

-    Пане професоре Вебстер, я ніколи не зможу віддячити Вам за послугу, але буду молитись, щоб ви або хтось з Вашої родини прийняв католицьку віру!

-    Чи ти повіриш, - розповідав дружині мій розгніваний дід, - що ця жінка відплатила за зроблену їй послугу, по­силаючи прокляття на моїх нащадків. Щоб хтось з них повер­нувся до мерзенності Риму! Не бувати цьому!

Як так сталося, що благословення, вимолене в Бога старе­нькою панею Салліван, зійшло на істоту нерозумну, найгіршу і останню перед Ним, на Лорабель Уоллес? Спитайте про це у Всевідаючого.

Бог сказав, що прислухається до молитов віруючих. І так власне вчинив. Місцем, котре Він вибрав з цілої вічності, було містечко Флегстаф, центр торгівлі деревиною в графстві Коконімо, штат Арізона. Дата - 17 вересня 1898 року. Було мені тоді рівно чотирнадцять років і одинадцять днів. Я ніколи не чула про прокляття старої пані Салліван, а коли б і так, гадаю, що це не справило б на мене жодного враження.

Вранці того дня такі слова, як Свята Матір, Церква нічого ще мені не говорили, але набрали значення вже через кілька годин.

Послухайте, як Бог і стара пані Салліван змінили перебіг мого життя. В нашій громаді помер один чоловік. Не пам'я­таю вже його імені. Він працював клерком в компанії Арізона Ламбер і Тімбер Компані. А мій батько був керівником від­ділу виробництва скриньок. Хтось повинен був піти на похорон. Як найменш здатна до чогось, я змушена була виконати цей обов'язок.

Отож, я прийшла до неподалік розташованого католи­цького храму і сіла на лавці в такому місці, звідки усе було добре видно. Я чудово знала, як треба себе вести: ніколи не насміхайся над чужою релігією і в крайньому випадку до-клади всіх зусиль, щоб не пирснути від сміху. А я ледве стримувалась, коли побачила, як увійшов священик, подібний до великого червоного буряка, з вишивкою на спині, і став походжати туди-сюди, бурмочучи незрозумілі слова. Однак я мусіла залишатися в храмі. Я не могла зрозуміти, як аме­риканці вірять, або вдають, що вірять, у те, що людина, зви-чайна людина, ніякий не ангел, здатна хліб і вино пере-творити в тіло і кров Ісуса Христа. Таким був стан моєї побожності, коли в той вересневий ранок я предстала перед лицем Бога і старої пані Салліван.

Єдине, що залишилось тепер зробити, це розповісти, як все сталося. Можу лише сказати, що Бог цілком вільно приділяє свою ласку так, як хоче, коли хоче, де і кому хоче.

Не пригадую точно моменту під час Найсвятішої Жертви, Копи, завдяки Його ласці, я здійснила перехід від смерті до життя. Можливо, сталося це під час освячення, коли всі стояли на колінах і в церкві панувала тиша.

Я не в змозі докладно пояснити, що зробив у мені Бог. Я нічого не бачила і не чула. Аж раптом переповнилася впев­неністю, що Ісус Христос, Бог Всемогутній, є присутній на вівтарі.

Тепер я, нерозумна і немудра грішниця, мусіла впасти на Коліна, щоб подякувати Йому.

Саме так я вчинила.

Потім почала розмірковувати. Моя душа, мабуть, була освічена Божою ласкою, але це вже були мої власні при­пущення. Ісус Христос був присутній на вівтарі, отже ка­толицька церква має бути єдиною і правдивою церквою. Все, чого навчає ця церква, має бути правдою. Тож я повинна Шукати й вірити в це і згідно з цим вченням жити.

Ось пояснення, чому ввійшовши до католицького храму нерозумною й наївною дівчиною, я вийшла з нього пристрас­ною католичкою, хоча поки що дещо збентеженою та стур­бованою.

З чого почати? Пригадала собі, що вдома на старій полиці лежать дві католицькі книги: «Віра наших батьків» і «Катехизм». Отже я вирішила їх прочитати, щоб бути готовою до боротьби, яка, напевно, чекала мене в майбутньому.

Перша проблема постала після ознайомлення з «Кате­хизмом». Щонеділі треба ходити на Святу Літургію. Хто не робить цього, чинить смертельний гріх. За смертельні гріхи Бог карає пекельним вогнем. Але ж яким чином я могла відвідувати Святу Літургію?

Якщо б я наважилась висловитись чітко і сказати: «Тепер я католичка і повинна ходити на Святу Літургію», - то натрапила б на такий спротив і тиск, котрий би пригнітив мене швидше, ніж я встигла б підготуватися до захисту. Мій батько ніколи б не дозволив мені туди піти, а я повинна була слухатись його. Він був сильним мужчиною, а я слабкою дівчиною. Відвідування Святої Літургії, принаймні поки що, було цілком неможливо. А не ходячи на Літургію, я чинила смертельний гріх. В моїй уяві я бачила себе на коні, що мчить мов скажений, а потім, спіткнувшись об якийсь корінь чи щось подібне, скидає мене з сідла, і я скочуюсь просто в пекло...

Ви, напевно, смієтеся з мене?

Мій жах, однак, був цілком реальним. Потрібно було багато років, щоб добрий Бог вибив з моєї голови каль­віністські погляди.

Як і кожна єресь, кальвінізм виділяє одну правду уни­каючи іншої, формуючи таким чином неправильну уяву про дійсність. Бог уявлявся мені обдарованим страшенною силою, який відлякував своєю величністю і був непохитною спра­ведливістю. Для мене Бог був тільки Володарем Всесвіту і абсолютним Владикою над всіма. Коли він наказує, нікчемна істота повинна лише слухатись. Усі інші якості, що врів­новажують тільки-що згадані і уможливлюють нам істинне розуміння Бога, були мені невідомі: Його безмежна доброта, мудрість, милосердя, Його любов до нас, нікчемних істот. Власне тому, що Бог справедливий, Він не може допустити, щоб людина опинилась в ситуації, коли неможливо уникнути смертельного гріха. Дійсно, треба виконувати заповіді Божі, але справедливо і те, що Він не вимагає неможливого.

Одразу ж ласкавий Отець Небесний запропонував мені поміч, яка була мені потрібна. В моїй голові виникла рятівна думка: чи не міг би парафіяльний священик звільнити мене зі скрутного становища?

Написати листа до отця Діллі було не важкою справою. Адже щодня я бувала на пошті. Коли я писала лист, моє серце виповнилось надією, а після отримання відповіді в ньому запанував спокій. За допомогою простих і зрозумілих слів отець Діллі пояснив мені, що таке обов'язок святкувати неділю і що це поки що мене не стосується. Моїм обов'язком є слухати батька і бути доброю донькою в сім'ї. Поки що достатньо, щоб я була і відчувала себе католичкою в своєму серці. В кінці листа отець благословив мене.

Тепер я була впевнена, що знаходжусь на правильному шляху. Я могла читати ці дві книги і, роблячи власні засте­реження, насолоджуватись релігійною свободою як амери­канська громадянка. Я сподівалась, що мені, можливо, вдасть­ся уникнути боротьби.

Кількома днями пізніше, повернувшись зі школи в хоро­шому настрої, я застала свою матінку в сльозах, а сестру Маргарет Елен страшенно розлюченою... Як тільки прийшов додому батько, йому одразу показали мій лист та дві книжки. Боротьба почалась зовсім для мене несподівано. Намагаючись вгадати причину такого розвитку подій, я почала аналізувати факти і довідалась: працівниця пошти розповіла моїй сестрі, що я отримала листа від якогось пана Діллі. Для мене наста­ли дні, які я добре запам'ятала, коли з усіх боків не браку­вало гострих докорів на мою адресу.

Врешті надійшов час, коли я одержала другий подарунок від старої пані Салліван - я відчула в собі покликання.

Я стояла тоді в саду, милуючись горами, з-за яких сонце посилало свої останні промені. Було так красиво, що навіть крикливий голос Маргарет Елен пролітав повз мої вуха. З її уст злітали повні гніву слова:

- Серед усіх нас саме ти - найгірша, найбільша егоїстка, найвпертіша з цілої родини, хочеш переконати нас, що серед усіх живих тільки тобі явилось одкровення Господнє!

На що я спокійно відповіла:

- Нічого подібного я ніколи не говорила! Не знаю, що це було. Знаю тільки, що на вівтарі був присутній Ісус. А де присутній Ісус, там є Його Церква!

З одного і другого боку слова летіли, мов снаряди. Я вирішила зосередитись на спогляданні гір. І тут новий снаряд вцілив просто в серце:

-    Тобі все одно - чи стати акторкою, чи черницею, чи...

-    А хто така черниця? - запитала я, обірвавши її вига­дування. Потім подумала собі:

-    Напевно, це хтось, хто належить до найнижчого клану католиків, коли про нього говорять з такою ненавистю.

-    ... чи ще кимось гіршим! - скінчила моя сестра.

-    І власне нею я стану! - відповіла я.

Рішення, що виникло за таких обставин, з цього моменту стало ніби рушійною силою мого життя. Ця сила, без сум­ніву, походила з ласки Божої і, можливо, також завдяки молитві старої пані Салліван.

Моя мати разом зі мною поїхала до Канади. Ніщо з мого боку не могло дістати більшого схвалення, ніж візит до родичів у Канаді. До цього часу в моїй пам'яті зберігались приємні враження про два попередні візити, коли мені було сім а потім десять років. Гостинний дім моєї тітки на Квінз Авеню, 249, в містечку Лондон, провінція Онтаріо, такій дів­чині як я, здавався справжнім раєм.

Коли ми ще були в дорозі, мій дядько Мурхауз вже при­йняв певне рішення щодо моєї особи:

-    Я чув, що Лорабель бажає стати католичкою. Це добре. Англіканська церква ніколи не буде процвітати в цій пів­денно-західній частині Сполучений Штатів. Здається, Бог прокляв той убогий і спустошений край, хоча й віддавна існують там францисканські обителі. Отже, найлогічніше буде, якщо дівчина стане католичкою.

-    Ох, Вальтер! Але ж вона прагне стати черницею!

-    То й що з того? Сестри-черниці, так само, як сестри милосердя чи вчительки, служать людству. Ні, Маргарет, я ніколи не намагатимусь вплинути на молодий розум Ло­рабель!

Протягом довгих років, навіть після смерті мого дядька, доктора Мурхауза, я не знала, яку позицію він зайняв щодо моїх намірів. Однак увесь цей важкий для мене рік дивувала мене його мовчазна прихильність.

Дядько вирішив, що я повинна мати щоденні прогулянки, а я використовувала їх як можливість щоразу довідатись щось нового про життя сестер. Незалежно від напрямку моїх прогулянок — на північ, південь, схід чи захід — в кінці кінців я завжди опинялася під кленами на Квінз Авеню, щоб зуст­рітися з сестрами Найсвятішого Серця.

Мою увагу звернули на це місце, коли мені було десять років, а до моїх вух докотилось багато страхітливих роз­повідей.

Для чого стоїть там високий кам'яний мур? Казали, для того, щоб ті нещасні, виморені голодом та ув'язнеш сестри часом не повтікали... Мені це здавалося дивним. Якщо вони хотіли втекти, то чому не скористались для цього низькою загорожею з дроту? Для мене, наприклад, це було б зовсім неважко. А навіщо потрібен був той земляний вал, що височів позаду вулиці? Вал той весь час збільшувався... Вночі можна було бачити на ньому сестер, подібних до чорних духів, кож­на з кошиком землі, яку вони швидко і мовчки розсівали поміж травами, так що ніхто не міг зауважити поступового зростання цього заслону ані визначити його призначення... Що ще я чула? Розповідали, що почали черниці копати таєм­ні ходи й могили, в яких ховали ув'язнених в монастирі, а потім вбитих там дівчаток... Це були дійсно приголомшливі вісті! Однак вже тоді мені було дивно їх чути, і я допи­тувалась, а що ж роблять батьки дітей в таких випадках. Відповідь завжди була однаковою:

- Католики не насмілюються нічого робити від страху перед карами, що їх нашле папа!

Тепер же я могла побачити й пересвідчитись, що ж там діялось. І те, що побачила, зовні просте й звичайне, напов­нило мене радістю. Іноді кілька сестер прогулювалось в саду за муром. Мені вдавалося побачити чиєсь обличчя, спокійне й поважне, облямоване білою вуаллю. З другого боку монасти­ря було просторе подвір'я, де весело бавилися маленькі дів­чатка, а одна з сестер пильнувала їх, сидячи на малій веранді. Здавалось, її тішили забави цих метушливих створінь, однак вона мовчала і не втручалась поміж них, хіба що котресь з дітей впало й подряпало собі коліно, або починалася сварка.

Одного разу мені пощастило. Дві сестри вийшли з монас­тиря і пішли вулицею. Я пішла за ними на певній відстані, маючи надію почути їхню розмову. Мені це вдалося. Коли во­ни дійшли до пошти, одна з них промовила ці незвичні слова:

- Оскільки ми вже тут, то можемо зайти, купити кілька марок. Вони дійсно зайшли і купили марки.

Можете з мене сміятись. Але я гадаю, ви знаєте, що якби Бог тільки схотів, то міг би за допомогою звичайної со­ломини, використаної як важіль, скинути Монблан у води Атлантики або Китайське море. Тому ці незначні речі, що мені вдалося побачити, звичайнісінькі слова, які я почула, допомогли мені відкинути страхітливі історії, які розповідали про сестер. В той час велика ідея почала прокладати собі шлях в моїй душі. Не можу тепер сказати, що було її дже­релом. Можливо, це ласка Божа, вимолена старенькою пані Салліван, зійшла на мене, коли я дивилась на милі обличчя і чула прості слова сестер. Ідея ця швидко розвинулась і в моїй уяві постав чіткий образ сестри-монахині: це жінка, пройнята глибокою і святою любов'ю до Ісуса Христа, любов'ю, яка в деякій, але незрівняно сильнішій мірі нагадує любов дівчини до хлопця, за якого вона хоче вийти заміж.

Потім виникла інша проблема. Я повинна була повер­нутись в Арізону. В цьому штаті було багато мужчин і мало жінок, доволі часто любов закручувала голову багатьом дівчатам. Я цілком могла опинитися серед них, хоча й зовсім не хотіла, щоб так сталося. Я часто молилась, стоячи на колінах, і складала вічні обітниці. Я нічого не знала про обітниці бідності і послушництва. Що стосується чистоти, то мені була відома її суть, але не назва. Я поклялась, що ніколи не вийду заміж, і як тільки могла, віддано присягалася у своїй любові нашому Господу - Ісусу Христу.

Моя мати померла, коли мені було дев'ятнадцять років. Мені здавалось, що й на небі вона заступається за мене. У ці сумні дні я вирішила знайти собі якусь розраду. В будні дні ходила на Святу Літургію, та цього ніхто не помічав. Я ста­вала дедалі відважнішою. Нарешті я вирішила порозмовляти з сестрами В той час, як ми були в Канаді, о. Діллі відкрив парафіяльну школу. Я вирішила завітати до сестер-лоре­танок, піти прямо до монастирської брами, подзвонити і по­розмовляти з ними. Але це було набагато легше сказати, ніж зробити. Три рази я наближалась до непоказної брами, однак щоразу бракувало мені відваги, і я обмежувалась тим, що обходила монастир вздовж огорожі. Нарешті одного разу я стала перед брамою і подзвонила. Мені відчинила сестра Есперанца й пішла покликати свою наставницю. Мати Марія Вікторія, вже літня, розумна і надзвичайно мила жінка, від­разу помітила, що мене щось хвилює. Вона взяла мене за руку і сказала: «Ходімо, доню».

Саме тоді, коли ми залишились наодинці, я вилила зі свого серця все, що стримувала в собі з тих пір, як стара пані Салліван зіслала на мою голову своє благословенне про­кляття. Нехай Бог має під своєю опікою шановану матір Марію Вікторію! В той пам'ятний тиждень я втратила рідну матір, але знайшла іншу.

Після цього візиту все пішло швидко. За чотири місяці до того, як мені мав виповнитись двадцять один рік, я озна­йомилась з правилами, за якими могла прийняти католицьку віру, як тільки досягну повноліття. Тоді я працювала вчи­телькою в місцевій школі. Раз на тиждень в будній день тут служили Святу Літургію. Отець Константе Манден, який згодом став одним з найзавзятіших будівельників католи­цьких храмів в Арізоні, щойно приїхав з Франції і був тоді дуже молодим. Англійська мова ще була величезною пере­шкодою для цього відданого слуги Божого. Якось після уроків я мала з ним розмову і в той же вечір після євха­ристичного богослуження я була умовно охрещена.

Коли парафіяльний священик викликав свого молодого вікарія в зв'язку з прийняттям до Костьолу невідомої канди­датки без вступних випробувань, отець Манден відповів:

- Я зможу повернутись до цієї місії лише через багато тижнів. Зрештою, дівчина була рішуча і їй було спішно. То навіщо гаяти час?

Мій вступ до монастиря мав бути, однак, відкладений майже на три роки з огляду на обов'язок, який я відчувала перед родиною. Йшлося про те, щоб я взяла участь у від­новлювальних роботах в нашому домі (домі, в якому моя присутність була тепер мало бажаною). Мій добрий батько, хоч і з болем в серці вважав, що повинен бути холодним щодо мене. Він думав, що його тверда позиція змусить мене відректись від католицької церкви.

Нарешті, після багатьох труднощів, з благословенням отця Мандена і з радістю в серці, радістю, яка багаторазово збільшилась протягом 44 років мого чернечого життя, я иступила до монастиря сестер-лоретанок.

Мій батько помер через дев'ять років після цього. До останніх днів свого життя він вставав ночами і, прогулю­ючись під зоряним небом, вірив, що почує кроки своєї доньки-грішниці, яка повертається під родинний дах. Коли я дові­далась про його смерть, то в думках відвідала його і сказала:

- Битва скінчилась, татусю. Ніколи не вдалось би тобі зробити так, щоб я зреклася Бога, навіть з любові до тебе. Поблагослови мене з небес і молись, щоб я завжди могла залишатись вірною Йому.

Що стосується мого життя як сестри-лоретанки, то воля Божа покликала мене, щоб я допомогла дітям і вчила їх, як взнати й возлюбити нашого Властителя через таїнство Любові.

Сподіваюсь, що настане щасливий день, коли там, нагорі, в небесах, я вийду зі свого будиночка і піду постукаю в двері старенької пані Салліван. Подякую їй за те, що випросила в Бога, аби послав на мене її благословенне прокляття.

Марія Імельда, США

* Людина, яка змінила віру (в даному випадку протестантську на католицьку).

* Тоді люди шукали скарби у Каліфорнії, а він у центрі Канади шукав людські душі.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!