Про страх майбутніх мук

Повернутися до змісту книги "Авва Доротей. Поучення і послання"

Повчання 12. Про страх майбутніх мук і про те, що той, хто хоче спастися, ніколи не має бути безпечним щодо свого спасіння

Коли я хворів на ноги й мучився через них, деякі брати, прийшовши навідати мене, просили, щоб я повідомив їм причину недуги, маючи, як я гадаю, подвійну мету: щоб трохи потішити мене й відвернути мої думки від хвороби і щоб дати мені нагоду побесідувати з ними про щось корисне. Але тому що тоді хвороба не дозволила мені розповісти їм про те, що вони хотіли, то варто вам нині про це послухати. Адже мила оповідь про скорботу, коли минула скорбота. Так і на морі, коли здіймається шторм, то всі, що є на кораблі, нарікають; коли ж шторм промине, то всі з радістю, весело розповідають один одному про пригоду. Добре, браття, як я завжди кажу вам, кожну справу покладати на Бога і, хоча б вона й мала якусь зовнішню причину, говорити: «Нічого не буває без Божої волі; звичайно ж, Бог знав, що це добре й корисне, і тому так вчинив». Наприклад, я міг би сказати, що оскільки я споживав їжу з прочанами і трохи примусив себе, для того щоб їх почастувати, то мій шлунок обважнів, утворився набряк на моїй нозі, і через те я став

хворий; (міг би я навести) й інші різні причини, бо тому, хто (їх) шукає, немає в них браку; але найдостовірніше і найкорисніше є те, щоб сказати: «Справді, Бог знав, що це буде корисніше для моєї душі, і тому воно так і сталося». Бо з усього, що творить Бог, немає нічого такого, що б не було добре, а «що все добре і дуже добре» (Бут. 1, 31). Отож нікому не слід журитися тим, що трапляється, а все, як я вже сказав, покладати на промисел Божий і бути спокійним. Є деякі люди, які до того знемагають у скорботах, які трапляються їм, що відмовляються і від самого життя, вважають смерть солодкою, аби лише визволитися від скорбот, але це трапляється через малодушність і великий нерозум, бо такі не знають, яка страшна нужда стрічає нас після виходу душі з тіла.

Це велика чоловіколюбність Божа, браття, що ми досвідчуємо покарань, доки ми в цьому світі; але ми, не знаючи, що відбувається там, вважаємо тяжким тутешнє. Однак це несправедливо. Хіба не знаєте, що оповідає Патерик? Один вельми ревний брат запитав якогось старця: «Чому моя душа прагне смерті?» Старець відповів йому: «Тому, що ти уникаєш скорботи і не знаєш, що майбутня скорбота набагато тяжча від теперішньої». Й інший також запитав старця: «Чому я віддаюся безпечності, перебуваючи у своїй келії?» Старець мовив йому: «Тому, що не пізнав ти ще очікуваного спокою, ані майбутньої муки. Бо коли б ти достеменно знав це, то хоча б твоя келія була повна червів, так, що ти стояв би в них по саму шию, ти терпів би це, не розслаблюючись». Та ми, сплячи, хочемо спастися, і тому знемагаємо в скорботах; тимчасом як ми мали б дякувати Богові і вважати себе блаженними, що заслуговуємо трохи потерпіти тут, щоб там знайти трохи спокою. І Євагрій говорить: «Хто не очистився ще від пристрастей і молиться Богові, щоб скоріше померти, той подібний до людини, яка просить теслю якомога скоріше порубати ліжко недужого». Бо душа, перебуваючи в цьому тілі, хоча й веде боротьбу з пристрастями, але має й деяку потіху від того, що людина їсть, п'є, спить, бесідує, ходить з любими своїми друзями. Коли ж вийде з тіла, вона залишається сама зі своїми пристрастями, і тому завжди терпить від них. Зайнявши душу, пристрасті опалюють її бунтом і терзають її, так що вона навіть не може згадати Бога; бо сама пам'ять про Бога потішає душу, як і в Псалмі сказано: «Згадав я Бога, і возвеселився» (Пс. 76,4), але й цього не дозволяють їй пристрасті.

Хочете, я поясню вам на прикладі те, що говорю вам. Нехай хтось із вас прийде, і я зачиню його в темній келії, і нехай він, хоча б тільки три дні, не їсть, не п'є, не спить, ні з ким не бесідує, не співає псалмів, не молиться і в жодному разі не згадує про Бога. І тоді він довідається, що будуть робити в ньому пристрасті. Однак він ще тут перебуває. А після виходу душі з тіла, коли вона віддасться пристрастям і залишиться сама з ними, наскільки ж більше терпітиме вона тоді, нещасна. За тутешніми скорботами ви трохи можете зрозуміти, якою є тамтешня скорбота. Бо коли в когось станеться гарячка, то що розпалює її? Який вогонь або яка речовина викликає цей жар? Якщо ж у когось тіло жовчне й хирляве, то хіба не сама ця хирлявість розпалює його, завжди непокоїть і робить його життя прикрим? Так і пристрасна душа повсякчас мучиться, нещасна, своєю лихою звичкою, маючи постійно гіркий спогад і нестерпне враження від пристрастей, які безнастанно обпікають і опалюють її. І понад те, хто може, браття, уявити страшні ті місця й тіла, що мучаться в них і служать душам лише для посилення страждань, а самі не тліють; той страхітливий вогонь і темряву, тих немилосердних слуг мучителів та інші незліченні муки, про які часто говорить Божественне Писання та які спів мірні із поганими ділами душ і їхніми лихими споминами? Бо як праведні, за словами святих, отримують певні світлі місця й ангельську веселість, відповідно до їхніх добрих діл, так і грішники отримують місця темні та похмурі, повні страху і жахіття. Бо що є страшніше й важче від тих місць, у які послано демонів? І що жахливіше від муки, на яку вони будуть засуджені? Однак і грішники будуть мучитися з оцими самими демонами, як каже Христос: «Ідіть у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його» (Мт. 25, 41). А ще страшніше те, про що говорить святий Йоан Золотоустий: «Якщо б і не текла ріка вогненна і не стояли страшні ангели, а лише покликали б усіх людей на суд, й одні, отримавши похвалу, прославилися б, а інших відсилали б із безчестям, щоб не бачити їм слави Божої, то чи не були б покарання оцим соромом і безчестям і скорбота про відпадіння від стількох благ жахливішими від будь-якої геєни? Тоді й сам докір сумління, і сама згадка про вчинене, як ми вже сказали вище, будуть нестерпніші за незліченні та невимовні муки. Бо душі пам'ятають усе, що було тут, як кажуть отці: і слова, і вчинки, і думки - і нічого з цього не можуть забути тоді. А в словах Псалма: «Того дня загинуть усі думки їхні» (Пс. 145, 4) сказано про думки цього віку, тобто про будівлі, маєтки, батьків, дітей і кожне даяння і дар. Усе це в момент, коли душа виходить із тіла, гине для неї, і з усього цього вона тоді ні про що не згадує і не турбується. А що вона вчинила щодо чесноти або пристрасті, все те пам'ятає і ніщо з того для неї не гине; а якщо людина принесла комусь користь чи сама отримала її від когось, то вона завжди пам'ятає того, хто одержав від неї користь, і того, хто зробив їй її. Так само й коли зазнала від когось шкоди чи сама комусь завдала шкоди, то завжди пам'ятає і того, хто вчинив їй шкоду,  і того, хто зазнав шкоди від неї. І нічого, як я вже сказав, не забуває душа з того, що вона зробила в цьому світі, а все пам'ятає після виходу з тіла, і притому ще краще і ясніше, оскільки звільнилася від цього земного тіла. 

Колись розмовляли ми про це з одним великим старцем, і старець сказав, що душа після виходу з тіла пам'ятає пристрасті та гріхи, які вона чинила, й осіб, з якими їх звершувала. А я казав йому: «Можливо, це й не так; але, звичайно, вона буде мати недобру звичку до гріха, який вона отримала, і буде згадувати про нього». Ми довго сперечалися щодо цього предмету, жадаючи його збагнути; але старець не погоджувався зі мною і казав, що душа пам'ятає і сам вид гріха, і саме місце, і ту саму особу, з якою згрішила. І направду, коли це так, то нас очікує ще набагато тяжчий кінець, якщо не будемо вважати на себе. Тому я й кажу вам завжди: старайтеся плекати добрі думки, щоб знайти їх там, бо що людина має тут, те переходить з нею звідси, і те саме буде вона мати й там.

Потурбуймося, браття, щоб нам визволитися від такого лиха, подбоймо про це, і Бог вчинить із нами милість, бо Він є «уповання всіх кінців землі і тих, що в морі далеко» (Пс. 64, 6). Ті, що з кінців землі, - це ті, які перебувають у крайній люті; а ті, що в морі далеко, - це ті, які перебувають у крайньому нерозумі; однак Христос є упованням і таких. Потрібен невеликий труд. Потрудімося ж, щоб бути помилуваними. Якщо хтось має поле й покине його занедбаним, то воно заросте; хіба не покриється воно терням і бур'яном тим більше, чим більше він цим нехтуватиме? Коли ж він прийде очистити поле й коли захоче викорінити ту погану траву, якій дозволив зійти за час свого недбальства, то чи не мусять окривавитися його руки тим більше, чим більше воно заросло? Бо неможливо людині не зібрати того, що вона посіяла. А хто хоче очистити своє поле, той мусить спершу цілковито викорінити всю погану траву; бо якщо він не викорінить абсолютно всього її коріння, а лише зверху її зріже, то вона знову виросте. Отож йому треба, як я вже сказав, викорінити саме коріння; коли ж він добре очистить поле від трави, терня і тому подібного, то має його зорати, зборонувати і в такий спосіб обробити; а коли воно вже буде добре оброблене, тоді треба посіяти добре насіння. Бо якщо він після такого очищення залишить поле незасіяним, то знову зійде трава і, знайшовши землю м'якою й удобреною від очищення, пустить коріння в глибину й ще більше укріпиться і побільшиться на полі. Так буває і з душею: спершу слід відсікти кожну стару пристрасть і лихі звички, які вона має; бо немає нічого гіршого, ніж лиха звичка. І святий Василій говорить: «Чималий подвиг - побороти свою звичку, бо звичка, укріпившись за довгий час, часто набуває сили природи».

Отож треба боротися, як я вже сказав, проти поганих навичок і пристрастей, і не тільки проти пристрастей, а й проти їхніх причин, які є корінням; бо коли не вирвано коріння, то терня обов'язково знову виросте, тим більше, що деякі пристрасті нічого не можуть зробити, якщо людина відсіче їхні причини. Так, заздрість сама по собі ніщо, але має деякі причини, серед яких є і славолюбство; бо хто прагне прославитися, той заздрить тому, кого прославляють або якому віддають перевагу. Також гнів буває з різних причин, але особливо через сластолюбство. Про це згадує і Євагрій, оповідаючи, що якийсь святий говорив: «Я тому й відкидаю насолоди, щоб відсікти причини дратівливості». І всі отці говорять, що кожна пристрасть породжується від цих трьох: від славолюбства, грошолюбства і сластолюбства - як я часто говорив вам. Отож треба не тільки відсікти пристрасті, а й їхні причини, потім добре удобрити свою вдачу покаянням і плачем і тоді вже почати сіяти добре насіння, яким є добрі діла. Бо як ми сказали про поле, що коли після його очищення й обробітку не посіють (на ньому) доброго насіння, то сходить трава і, знайшовши землю пухкою і м'якою від очищення, глибше вкорінюється в ній, то так буває і з людиною. Якщо вона, виправивши свою вдачу і покаявшись у колишніх своїх гріхах, не буде дбати про творення добрих діл і набуття чеснот, то на ній збувається сказане в Євангелії: «Коли нечистий дух вийде з чоловіка, то блукає по безводних місцях, шукаючи спочинку, та не знаходить. Тоді промовляє: «Повернуся у дім свій, звідки я вийшов». Приходить і знаходить його порожнім», - очевидно, що від усякої чесноти, - «заметеним та прибраним. Тоді він іде, бере з собою сім інших духів, гірших від себе, і вони входять і оселюються там; і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше» (Мт. 12, 44). Бо неможливо душі перебувати в одному й тому ж стані, вона завжди поступає або в доброму, або в поганому. Тому кожен, хто хоче спастися, мусить не тільки не робити зла, а зобов'язаний чинити й добро, як сказано в Псалмі: «Ухилися від зла і твори добро»; не сказано лише: «ухилися від зла», а й: «твори добро». Наприклад, якщо хтось звик ображати, то він має не лише не ображати, а й чинити за правдою; якщо він був розпусником, то він має не лише не віддаватися розпусті, а й бути повздержливим; якщо був гнівливим, мусить не лише не гніватися, а й здобути лагідність; якщо хтось пишався, то він мав би не лише не пишатися, а й смирятися. Й оце-то означає: «Ухилися від зла і чини добро». Бо кожна пристрасть має протилежну їй чесноту: гордість - смиренномудрість, грошолюбство - милосердя, розпуста - стриманість, малодушність - терпеливість, гнів - лагідність, ненависть - любов і, одне слово, кожна пристрасть, як я вже сказав, має протилежну їй чесноту.

Про це оповідав я вам багато разів. І як ми прогнали чесноти і прийняли замість них пристрасті, так мусимо потрудитися не лише щоб прогнати пристрасті, а й прийняти чесноти і розташувати їх на своєму місці: тому що чесноти природно нам належать як дані Богом, які дано нам від Бога. Бо коли Бог створив людину, Він наділив її чеснотами, як і мовив: «Сотворімо людину на наш образ і на подобу» (Бут. 1,26). Сказано: «на наш образ», оскільки Бог створив душу безсмертною і самовладною, а «на подобу» - стосується чесноти. Бо Господь каже: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36), і в іншому місці: «Будьте святі, бо Я святий» (1 Пт. 1, 16). Також і апостол каже: «Будьте один до одного добрі» (Еф. 4, 32). І в Псалмі сказано: «Благий Господь для всіх» (Пс. 144, 9) тощо - ось що означає «на подобу». Отже, за природою Бог дав нам чесноти. Пристрасті ж не належать нам від природи, бо вони навіть не мають жодної сутності або складу. Але як темрява за своєю суттю не має складу, а є, як каже святий Василій, станом повітря, що буває через зменшення світла, так і пристрасті не властиві нам по природі; але душа, через сластолюбство ухилившись від чеснот, породжує в собі пристрасті та зміцнює їх проти себе. Тому нам і треба, як сказано про поле, закінчивши цілковите очищення, негайно посіяти добре насіння, щоб воно і принесло добрий плід.

Той, хто засіває своє поле, вкинувши насіння, має також сховати й заглибити його в землю, бо інакше прилетять птахи, викрадуть його, і воно загине; а сховавши його, (сіяч) мусить чекати Божої милості, поки Бог зішле дощ, і насіння зійде. Хоча б хлібороб і безмірно трудився над очищенням, обробітком і посівом, але якщо Бог не зішле дощу на його посіви, то вся його праця буває марною. Так і ми, коли й зробимо щось добре, мусимо покрити це смиренномудрієм і покласти на Бога нашу неміч, молячись до Нього, щоб Він споглянув на нашу працю, інакше вона буде даремною. Іноді навіть і після дощу, коли насіння вже зійшло, якщо дощ не буде час від часу зрошувати його, паросток засихає і гине; бо й насінню потрібен дощ, і паростку також час від часу, поки він укріпиться; але й тоді не можна уникнути турбот. Іноді й після того як він виросте й утвориться колос, трапляється, що гусінь, або град, або щось подібне знищують плід. Так буває і з душею: коли хтось потрудиться, очистить її від усіх згаданих вище пристрастей і постарається набути всіх чеснот, то він має завжди прибігати до Божої милості і до Божого покрову, щоб не бути йому покинутим і не загинути. Бо як ми сказали про насіння, що й після того, як воно зійде, виросте і принесе плід, якщо час від часу не буде зрошувати його дощ, воно засихає і гине, так буває і з людиною: якщо Бог і після здійснення таких багатьох справ хоча б на малу часинку забере від неї Свій покров і покине її, то вона гине. А Бог полишає людину тоді, коли вона зробить щось проти свого природного стану: наприклад, якщо хтось був побожний і схилився до безчинного життя; або був смиренний, а став зухвалим. І не стільки полишає Бог того, хто провадить розпутне життя, коли той живе безчинно, або нахабного, коли він гордиться, скільки Він покидає побожного, коли цей чинить свавілля, і смиренного, коли той загордиться. Це й означає грішити проти свого природного стану, і через це буває полишення. Тому святий Василій інакше судить гріх побожного, а інакше грішника. Коли ж хтось убереже себе і від цього, то має завважувати, щоб, роблячи ш хоча б найменше добро, не робити його з марнославства, або з наміром догодити людям, або з якоїсь людської спонуки, щоб це мале не погубило всього, що він зробив, як ми вже сказали про гусінь, град і тому подібне. Коли на полі плід не зазнає жодної шкоди, а збережеться до самих жнив, навіть і тоді хлібороб не може бути без клопотів. Бо трапляється, що після того як хтось пожне своє поле й завершить усю свою працю, приходить лиха людина і через ненависть підкладає вогонь під цей плід і знищує увесь плід і всю його працю. Тому поки хлібороб не бачить, що він добре очистив свій плід і засипав його до житниці, він не може бути без клопоту. Також і людина, коли спроможеться визволитися від усього того, про що ми сказали, навіть І тоді не має бути без турбот. Бо стається, що після всього цього диявол знаходить можливість звести її або самовиправданням, або гордістю, або вклавши в неї думки невірства чи злої єресі, і не тільки губить всю її працю, а й віддалює її від Бога; і чого не міг досягти через діла, те викликає через один помисел. Бо буває, що й один помисел може віддалити людину від Бога, як тільки людина прийме його і підкориться йому. Тому той, хто правдиво хоче спастися, не може бути безпечним до останнього подиху. Отож потрібна велика праця й турбота і постійна молитва до Бога, щоб Він покрив і спас нас Своєю благодаттю на славу святого імені Свого. Амінь.

[ Cкачати книгу: "Авва Доротей. Поучення і послання" ]

[ Купити книгу: "Авва Доротей. Поучення і послання" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!