Про те, що не треба покладатися на свій розум

Повернутися до змісту книги "Авва Доротей. Поучення і послання"

Повчання 5. Про те, що не треба покладатися на свій розум

Премудрий Соломон говорить у Приповідках; «Ті, які не мають управління, падають, наче листя; спасення ж є у раді великій» (Прип. 11, 14). Чи бачите, браття, силу цього вислову? Чи бачите, чого навчає нас Святе Письмо? Воно повчає нас не покладатися на самих себе, не вважати себе розумними, не вірити тому, що можемо самі управляти собою, бо ми маємо потребу в допомозі, потребуємо наставників у Бозі. Немає нещасніших і ближчих до погибелі людей від тих, які не мають наставника на Божому шляху. Бо що означає сказане: «Ті, які не мають управління, падають, наче листя?» Листя спочатку завжди буває зелене, квітуче й гарне, потім поступово засихає, падає, і, врешті, ним нехтують і топчуть його. Так і людина, яку ніхто не провадить, спочатку завжди має ревність до посту, до чування, мовчання, послуху та до інших добрих діл; потім ця ревність потроху холоне, і вона, не маючи нікого, хто б повчав її, підтримував і запалював у ній цю ревність, подібно до листя, бездушно засихає, падає і стає, зрештою, рабом ворогів, і вони роблять з нею, що хочуть. 

Про тих же, які відкривають свої помисли і вчинки і роблять усе з радою, Писання говорить: «Спасення ж є у раді великій». Не каже: «У раді багатьох», тобто, щоб із кожним радитися, а що треба радитися про все звичайно з тим, кому довіряємо, і не так, щоб одне говорити, а інше замовчувати, але про все відкривати і про все радитися. Такому і є вірне спасіння «у раді великій». Бо якщо людина відкривала не все, що її стосувалося, й особливо якщо вона була полонена поганою звичкою або була в лихому товаристві, то диявол знаходить у ній одне якесь пожадання або лише самовиправдання і цим скидає її додолу.

Коли диявол бачить, що людина не хоче грішити, то він не настільки недосвідчений у чиненні зла, щоб навіювати їй які-небудь явні гріхи, і не каже їй: «Піди вчини розпусту» чи «Піди вкради», бо він знає, що ми цього не хочемо, а він не вважає потрібним навіювати нам те, чого ми не хочемо; але знаходить у нас, як я вже сказав, одне пожадання чи лише самовиправдання і тим під виглядом доброго шкодить нам. Тому знов сказано: «Лукавий чинить лихо, коли поєднується з праведним» (Прип. 11, 15). Лукавим є диявол, він чинить лихо тоді, «коли поєднується з праведним», тобто коли поєднується з нашим самовиправданням: тоді він стає міцнішим, тоді більше шкодить, тоді більше діє. Бо коли ми тримаємося своєї волі і йдемо з нашими виправдовуваннями, тоді, роблячи, здається, добру справу, ми самі собі розкладаємо сіті й навіть не знаємо, як гинемо. Бо як ми можемо збагнути Божу волю чи знайти її, якщо віримо самим собі й тримаємося своєї волі. Ось тому авва Пімен і казав, що наша воля є міцною стіною між людиною і Богом. Чи бачите силу цього вислову? І ще він додав: «Вона є наче камінь, що протистоїть, протидіє Божій волі». Отож якщо людина полишить _я свою волю, тоді може вона сказати: «З Богом моїм перейду крізь стіну; Бог мій, бездоганна путь Його» (Пс. 17, 30, 31). Вельми предивно сказано! Бо тоді тільки людина бачить бездоганну путь Божу, коли полишить свою волю. Коли ж вона слухається своєї волі, то не  бачить, що шляхи Божі - бездоганні; якщо ж почує щось, що стосується повчання, то відразу осуджує це, зневажає, відвертається від цього і діє всупереч цьому. Бо як їй перенести щось чи послухатися чиєїсь поради, якщо вона тримається своєї волі! Далі говорить старець і про самовиправдання: «Якщо ж і самовиправдання допоможе волі, то людина цілковито розбещується». Дивовижно, яка послідовність у словах святих отців! Справді, коли виправдання поєднається з волею, то це абсолютна смерть, велика небезпека, великий страх. Тоді нещасний остаточно падає. Бо хто примусить такого вірити, що інша людина більше від нього знає, що йому корисно? Тоді він цілком віддається своїй волі, своєму помислові, і нарешті, ворог, як хоче, влаштовує його падіння. Тому сказано: «Лукавий чинить лихо, коли поєднується з праведним, голос же утвердження він ненавидить». Бо не лише саме повчання ненавидить лукавий, а навіть самого голосу, що промовляє його, не може чути, ненавидить навіть сам голос повчання, тобто те саме, коли говорять щось, що служить для повчання. Перш ніж той, хто питає про корисне, почне чинити за даною порадою, перше ніж ворог збагне, чи виконає він, чи не виконає почуте, ворог ненавидить вже саме те, щоб питати кого-небудь чи чути щось корисне; сам голос, сам звук таких слів він ненавидить і відвертається від них. І сказати, чому? Він знає, що його лиходійство виявиться відразу ж, як тільки почнуть питати й говорити про корисне. І нічого він так не ненавидить і не боїться, як бути впізнаним, тому що тоді він уже не може чинити підступи, як хоче. Бо якщо душа стверджується тим, що людина питає і відкриває все про себе і чує від кого-небудь досвідченого: «Це роби, а цього не чини; це добре, а це погане; це самовиправдання, це свавілля», і чує також: «Тепер не час для цієї справи», а іншого разу чує: «Тепер час», тоді диявол не знаходить, яким чином шкодити людині чи як перемогти її, тому що вона завжди, як я вже сказав, радиться і з усіх боків захищає себе, і в такий спосіб сповняється на ній (слово): «спасення є у раді великій».

Лукавий же не хоче цього, а ненавидить, бо він хоче чинити зло і більше тими радіє, «які не мають управління». Чому? Тому що вони «падають, наче листя». Згадай того брата, якого любив лукавий і про якого говорив він авві Макарію: «Маю одного брата, який, коли бачить мене, крутиться, наче мотовило». Таких він любить, такими завжди радіє, які живуть без повчань і не доручають себе людині, що може допомагати їм і провадити їх у Бозі. Хіба не до всіх братів приходив тоді демон, якого бачив святий, як той носив різноманітні страви в гарбузах? Хіба не всіх він відвідував? Проте кожен із них, розуміючи його підступи, йшов (до свого духовного отця) і відкривав йому свої помисли, і знаходив поміч під час спокус, а тому лукавий не міг подолати їх. Лише одного нещасного знайшов він, який керувався сам собою і ні від кого не мав помочі, і тому лукавий чинив з ним, як з іграшкою, і, відходячи, дякував йому і проклинав інших. Коли ж ворог повідомив авві Макарію про цю справу й ім'я брата, святий пішов до того і побачив, що причиною його загибелі було те, що він не хотів сповідатися зі своїх помислів; побачив, що той не мав звичаю відкривати їх кому-небудь. Ось тому ворог і крутив ним, як хотів. І брат на запитання святого старця: «Як тобі ведеться, брате?», відповів: «Молитвами твоїми, добре». І коли святий знову запитав: «Чи не поборюють тебе помисли?», він відповів: «Поки що мені добре». І не хотів нічого розповісти, поки святий уміло не примусив його відкрити свої помисли і, повівши йому слово Боже, утвердив його - і повернувся.

За своїм звичаєм, ворог прийшов знову, бажаючи подолати цього брата, але осоромився, бо знайшов його виправленим і не міг уже більше з нього знущатися, і тому відійшов, не зумівши нічого досягти; відійшов осоромлений і від цього (брата). Тому коли святий знову запитав демона: «Як мається той брат, твій приятель?», він уже не назвав його приятелем, але ворогом і проклинав його, кажучи: «І той розбестився, і цей не слухається мене, а навіть став лютішим за інших». Чи бачиш, чому ненавидить ворог «голос утвердження»? Тому що завжди прагне нашої погибелі. Чи бачиш, чому він любить тих, які покладаються на себе? Тому що вони допомагають дияволові й самі на себе кують лихо. Я не знаю іншого падіння для монаха, крім того, коли він вірить своєму серцю. Дехто говорить: «Через те падає людина або через те»; а я, як я вже казав, не знаю іншого падіння, окрім того, коли людина слухається себе самої. Чи бачив ти того, який впав, - знай, що він слухався себе самого. Немає нічого небезпечнішого, немає нічого згубнішого від цього. Я завжди боявся цього лиха, і Бог зберіг мене. Коли я був у кеновії, я відкривав усі свої помисли старцеві авві Йоану і ніколи, як я сказав, не наважувався зробити щось без його поради. Й іноді казав мені помисел: «Чи не те ж саме скаже тобі старець? Навіщо ти хочеш турбувати його?» А я відповідав помислові: «Анатема тобі й міркуванню твоєму, і розумові твоєму, і мудруванню твоєму, і віданню твоєму, бо що ти знаєш, те знаєш від демонів». Отож я йшов і запитував старця. І траплялось іноді, що він відповідав мені те саме, що в мене було на думці. Тоді помисел казав мені: «Ну що ж? Бачиш, це те саме, що я говорив тобі; чи не даремно ти турбував старця?» І я відповідав помислові: «Тепер воно добре, тепер воно від Духа Святого; твоя ж порада лукава, від демонів, і була справою пристрасного стану душі». Отак ніколи не потурав я собі слухатися свого помислу, не запитавши старця. І повірте мені, браття, що я перебував у повному спокої, у повній безжурності, так що я навіть і журився цим, бо чув, що «багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14, 21); і бачачи, що в мене немає жодної скорботи, я боявся і був у великому нерозумінні, не знаючи причини такого спокою, поки старець не пояснив мені цього, сказавши: «Не журись, бо кожен, хто віддається в послух отцям, має цей спокій і безжурність».

Постарайтесь ж і ви, браття, запитувати і не покладатися на себе. Пізнайте, яка в цій справі безжурність, яка радість, який спокій. Але оскільки, як я вже казав, я ніколи не журився, то послухайте і про те, що зі мною сталося тоді.

Коли я ще перебував там у кеновії, напала на мене одного разу велика й нестерпна скорбота, і я був у такому стражданні та утискові, що був готовий навіть зрадити й саму душу мою; скорбота ж оця, походила від демонського лукавства. Така спокуса, яку наносять, демони через заздрість, буває тяжкою для людини, проте короткотривалою: вона понура, тяжка, безутішна, нізвідки не видно заспокоєння, а звідусіль пригнічення. Однак скоро навідує душу Божа благодать, бо коли б не відвідала Божа благодать, то ніхто не міг би цього перенести. І я був, як я вже казав, у такій спокусі, у такій скруті. Одного дня, коли я стояв на монастирському дворі, знемагаючи і благаючи про це Бога, враз поглянув я всередину церкви і побачив якогось мужа, на вигляд - єпископа, який начебто ніс Святі Дари і входив до святого вівтаря. Я ніколи не підходив до паломника чи подорожнього без потреби чи наказу, але тоді мене щось притягувало, і я пішов за ним. Увійшовши, він довго стояв із піднесеними руками, і я стояв позад нього, молячись у страсі, бо від споглядання його напав на мене страх і трепет. Після молитви він повернувся і пішов до мене, і в міру того, як він наближався до мене, я відчував, що скорбота і жах відходили від мене. Потім, ставши переді мною, він простягнув свою руку, доторкнувся до моїх грудей і, б'ючи в них своїми перстами, мовив: «Терпеливо надіявся я на Господа, і Він зглянувся на мене, і вислухав молитву мою. І вивів мене з ями страждання і з багна намулу; і поставив на скелі ноги мої, і направив стопи мої. І вложив в уста мої пісню нову, пісню хвали Богові нашому» (Пс. 39, 2.3.4). Усі ці стихи вимовив він по тричі, б'ючи, як я вже казав, у мої груди, й опісля вийшов. Одразу ж після цього запанували в моєму серці найсолодше світло, радість, утіха й велика веселість, і я став уже не тим, ким був раніше. Коли він вийшов, я поспішив слідом за ним, бажаючи знайти його, але не знайшов, бо він зробився невидимим. З того часу, за Божою милістю, я не відчував уже, щоб хвилювала мене скорбота чи страх, але Господь покрив мене донині заради молитов цих святих старців. Це оповів я вам, браття, для того, щоб ви знали, який спокій і безжурність має той, хто не слухається себе самого, і з якою безпечністю, з якою стійкістю живе, хто не покладається на себе і не вірить своєму помислові, але у всьому, що його стосується, покладає надію на Бога і на тих, які можуть повчити його в Бозі. Отож навчіться й ви, браття, запитувати, навчіться не покладатися на себе самих, не вірити тому, що вам каже ваш помисел. Добре смирення - у ньому спокій і радість. Для чого марно засмучуватися? Неможливо спастися інакше, ніж таким чином.

Однак хтось може подумати: якщо немає людини, яку можна запитувати, то що в такому разі робити? Правда, якщо хтось хоче істинно, усім серцем, виконувати Божу волю, то Бог ніколи його не покине, а всіляко наставить за Своєю волею. Справді, якщо хтось спрямує своє серце за Божою волею, то Бог просвітить і мале дитя сказати йому Свою волю. Якщо ж хтось не хоче щиро виконувати Господньої волі, то хоча він і до пророка піде, Бог покладе пророкові на серце відповідати йому відповідно до його розбещеного серця, як каже Писання: «Коли ж пророк дав би звести себе й сказав слово, то це Я, Господь, звів того пророка» (Єзек. 14, 9). Тому ми мусимо всією силою спрямовувати себе до Божої волі й не вірити своєму серцю. Та якщо буде добре діло і ми почуємо від якогось святого мужа, що воно справді добре, то й ми маємо вважати його добрим, однак не вірити самим собі, що добре його виконуємо і що воно має (неодмінно) бути добре виконане. Але ми маємо його виконувати відповідно до своїх сил і знову розповідати, як ми його виконуємо, і дізнаватися, чи добре ми його виконали; і після цього не треба залишатися безтурботними, а очікувати Божого суду, як сказав святий авва Агатон. Коли його спитали: «Невже і ти, отче, боїшся?», він відповів: «Я виконував Божу волю по своїй силі, але не знаю, чи вгодне моє діло Богові; бо один суд Божий, а інший людський». Хай Господь Бог вбереже нас від бід, що трапляються тим, які покладаються на себе самих, і нехай сподобить нас триматися шляху наших отців, які благовгодили імені Його. Бо Йому належить всяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

[ Cкачати книгу: "Авва Доротей. Поучення і послання" ]

[ Купити книгу: "Авва Доротей. Поучення і послання" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!