Про смиренномудрість

Повернутися до змісту книги "Авва Доротей. Поучення і послання"

Повчання 2. Про смиренномудрість

Хтось зі старців сказав: «Найперше потрібна нам смиренномудрість, щоб бути готовими на кожне слово, яке чуємо, сказати: «прости!»; бо смиренномудрість ламає всі стріли ворога й супротивника». З'ясуємо, яке значення має слово старця; чому він говорить, що найперше потрібна нам смиренномудрість, а не сказав, що спершу потрібна стриманість? Адже Апостол говорить: «Той, хто змагається, від усього стримується» (І Кор. 9, 25). Або чому не сказав старець, що передусім потрібен нам страх Божий? Адже в Писанні сказано: «Початок премудрості - страх Господній» (Пс. ПО, 9), - і знову: «Страхом Господнім всякий ухиляється від зла» (Притч. 15, 27). Чому не говорить він, що насамперед потрібна нам милостиня або віра? Адже сказано: «Милостинями і вірою очищуються гріхи» (Притч. 15, 27), і Апостол каже: «Без віри неможливо подобатися Богові» (Євр. 11, 6). Отож, якщо без віри неможливо подобатися Богові й милостинею та вірою очищуються гріхи, якщо страхом Господнім ухиляється всякий від зла і початок премудрості - страх Господній і кожен подвижник від усього має стримуватися, то як же старець каже, що найперше потрібна нам смиренномудрість, полишаючи все інше, таке необхідне? Цим старець хоче показати нам, що ні самого страху Божого, ні милостині, ні віри, ні стриманості, ні іншої будь-якої чесноти не можна досягти без смиренномудрості. Ось чому каже він: «Найперше потрібна нам смиренномудрість, щоб бути готовими на кожне слово, яке чуємо, сказати: «прости», бо смиренномудрість ламає всі стріли ворога і супротивника». Ось бачите, браття, яка велика сила смиренномудрості; бачите, який вплив має слово «прости». Чому ж диявол називається не лише ворогом, а й супротивником? Ворогом називається через те, що він людино- ненависник, ненависник добра і наклепник; супротивником же називається через те, що він намагається перешкодити кожній добрій справі. Хоче хтось помолитися - він противиться і перешкоджає  йому лихими спогадами, полоненням ума і смутком. Хоче хтось подати милостиню - він перешкоджає грошолюбством і скупістю. Хоче хтось чувати - він перешкоджає лінивством і недбальством. І ось так він противиться нам у кожному ділі, коли хочемо зробити добро. Тому він і називається не лише ворогом, а й супротивником. Але всю зброю ворога й супротивника можна зламати смиренно-мудрістю. Бо воістину великою є смиренномудрість, і кожен зі Святих ішов цим шляхом, а працею скорочував свій шлях, як каже Псалмоспівець: «Споглянь на смирення моє та на труд мій і прости всі гріхи мої» (Пс. 24, 18) і: «Я смирився, і врятував мене Господь» (Пс. 114, 6). Утім, смирення й саме може увести нас до Царства, як сказав старець авва Йоан, та тільки поволі.

Отож і ми смирімося трохи і спасемося. Якщо ми, як немічні, не можемо трудитися, то постараймося смиритися; і віруймо в милість Божу, що і за те мале, що ми вчинили зі смиренням, будемо разом зі святими, які багато потрудилися і послужили Богові. Нехай ми немічні і не можемо трудитися, та невже ми не можемо і смиритися? Блажен, браття, хто має смирення, бо великим є смирення. Добре також описав один святий того, хто має правдиве смирення, так: «Смирення ні на кого не гнівається і нікого не гнівить, і вважає це цілком чужим для себе». Великим, як ми сказали, є смирення: воно одне противиться марнославству і заховує від нього людину. А хіба не гніваються також через багатства або через наїдки? Як же старець каже, що смирення ні на кого не гнівається і нікого не гнівить? Смирення велике, як ми сказали, і має силу притягнути в душу Божу благодать. Благодать Божа, прийшовши, покриває душу від двох тяжких вищезгаданих пристрастей. Бо що може бути тяжчим, як гніватися і гнівити ближнього? Як дехто сказав: «Монахам взагалі не властиво гніватися, також як і гнівити інших». Бо, воістину, якщо такий (тобто той, що гнівається або гнівить інших) невдовзі не покриється смиренням, то він мало-помалу доходить до бісівського стану, згіршуючи інших і згіршуючись сам. Тому-то сказав старець, що смирення не гнівається і не гнівить. Проте чому я кажу, нібито смирення покриває тільки від двох пристрастей. Воно покриває душу і від усякої пристрасті, і від усякої спокуси.

Коли святий АнтонІй побачив натягненими всі сіті диявола і, зітхнувши, запитав Бога: «Хто ж уникне їх?», то відповів йому Бог: «Смирення уникає їх»; а що ще дивніше, - додав: «Воно навіть не дотикається до нього». Чи бачиш благодать цієї чесноти? Воістину немає нічого сильнішого від смиренномудрія, ніщо не перемагає його. Якщо зі смиренним трапиться щось скорботне, він зараз же звертається до себе, відразу засуджує себе, що він достойний того, і нікому не стане докоряти, не буде на іншого перекладати вину; і таким чином він переносить те, що сталося, без збентеження, без смутку, з цілковитим спокоєм, а тому й не гнівається і нікого не прогнівляє. Отже, добре сказав святий, що передусім потрібне нам смиренномудріє.

Смирення ж буває двох видів, так само, як є і дві гордості. Перша гордість є та, коли хтось докоряє братові, коли осуджує і безчестить його, як нічого не вартого, а себе вважає вищим від нього. Такий, якщо не отямиться скоро і не постарається виправитися, поступово приходить і до другої гордості, так що загордіє і супроти Самого Бога і подвиги й чесноти свої приписує собі, а не Богові, начебто сам собою звершив їх, своїм розумом і старанністю, а не з Божою допомогою. Воістину, браття мої, знаю я одного, який дійшов колись до цього жалюгідного стану. Спочатку, якщо хтось із братів казав йому що-небудь, він зневажав кожного і заперечував: «Що значить такий-то? Немає нікого (достойного), крім Зосими і подібних до нього». Потім почав і цих осуджувати і говорити: «Немає нікого (достойного), крім Макарія». Згодом почав казати: «Хто такий Макарій? Немає нікого (достойного), крім Василія і Григорія». Проте незабаром почав осуджувати і цих, кажучи: «Хто такий Василій? І хто такий Григорій? Немає нікого достойного, крім Петра і Павла». Я кажу йому: «Воістину, брате, ти скоро і їх почнеш зневажати». І повірте мені, через деякий час він почав говорити: «Хто такий Петро? І хто такий Павло? Ніхто нічого не важить, крім Святої Тройці». Нарешті загордів він і супроти Самого Бога і відтак збожеволів. Ось тому-то мусимо ми, браття мої, подвизатися всіма нашими силами проти першої гордості, щоб потрохи не впасти і в другу, тобто в абсолютну гордість. 

Гордість же буває мирська й монаша: мирська гордість - це та, коли хтось високо несеться перед своїм братом, що він багатший або гарніший від нього або що носить кращий, аніж той, одяг; або що він благородніший від нього. Отож коли ми бачимо, що пишаємося цими перевагами, чи тим, що наш монастир більший або багатший від інших, чи що в ньому багато братії, то нам слід знати, що перебуваємо ще в мирській гордості. Трапляється також, що пишаються якимись природними дарами: хтось, наприклад, величається тим, що в нього красивий голос і що він гарно співає або що він скромний, старанно працює і сумлінний у служінні. Ці переваги кращі від перших, однак і це мирська гордість. Монаша ж гордість - це та, коли хтось гордиться, що він вправляється в чуванні, у пості, що він побожний, добре живе і є старанним. Буває також, що хтось і смиряється для слави. Усе це стосується монашої гордості. Можна нам взагалі не гордитися; якщо ж хтось не може зовсім уникнути цього, то бодай би вже пишався перевагою монаших діл, а не чимось мирським.

Ось ми сказали, що таке перша гордість і що друга; сказали також, що таке мирська гордість і що монаша. Розглянемо тепер, у чому полягають і два смирення. Перше смирення полягає в тому, щоб вважати свого брата розумнішим від себе і таким, який у всьому вищий, та, одне слово, як сказали святі отці, щоб «вважати себе нижчим від усіх». Друге ж смирення полягає в тому, щоб приписувати Богові свої подвиги. Це є досконале смирення святих. Воно природно народжується в душі від виконання заповідей. Бо це як із деревами: коли на них буває багато плодів, то самі плоди нахиляють гілки додолу і нагинають їх - гілка ж, на якій немає плодів, тягнеться вгору і росте прямо; є ж деякі дерева, які не дають плоду, поки їхні гілки ростуть угору; якщо ж хтось візьме камінь, причепить до гілки і нахилить її донизу, тоді вона дає плід. Так і душа: коли вона смиряється, тоді приносить плід, і чим більше приносить плоду, тим більше смиряється; так і святі: чим більше наближаються до Бога, тим більше бачать себе грішними.

Пригадую, одного разу ми вели бесіду про смирення, й один із вельможних громадян міста Гази, чуючи наші слова, що чим більше хтось наближається до Бога, тим більше бачить себе грішним, дивувався і говорив: «Як це може бути?» - і, не розуміючи, хотів дізнатися, що значать оці слова. Я сказав йому: «Вельможний пане, скажи мені, за кого ти вважаєш себе у своєму місті?» Він відповів: «Вважаю себе за великого і першого в місті». Кажу йому: «Якщо ж ти підеш до Кесарії, за кого будеш вважати себе там?» Він відповів: «За останнього із тамтешніх вельмож». «Якщо ж, - кажу йому знову, - ти відправишся до Антіохії, за кого ти будеш там себе вважати?» «Там, - відповів він, - буду вважати себе за одного з простолюдинів». «Якщо ж, - кажу, - підеш до Константинополя і наблизишся до царя, там за кого вважатимеш себе?» І він відповів: «Майже за злидаря». Тоді я мовив до нього: «Ось так і святі: чим більше наближаються до Бога, тим більше бачать себе грішними. Бо Авраам, коли побачив Господа, назвав себе землею і порохом (Бут. 18, 27); Ісайя ж сказав: «окаянний і нечистий я» (Іс. 6, 5); також і Даниїл, коли був у рові з левами, Авакумові, який приніс йому хліба і мовив: «Візьми обід, що послав тобі Бог», відповів: «Отак згадав про мене Бог» (Дан. 14, 36, 37). Яке смирення було в його серці! Він перебував у рові серед левів І не зазнав від них шкоди, і причому не один раз, а двічі, і після всього цього він здивувався і мовив: «Отак згадав про мене Бог».

Чи бачите смирення святих і які їхні серця? Навіть і послані від Бога на поміч людям, вони відмовлялися через смирення, уникаючи слави. Як одягнений у шовкову одежу, якщо накинути на нього нечисте лахміття, відбігає, щоб не забруднити свого дорогоцінного вбрання, так і святі, прибрані в чесноти, уникають людської слави, щоб не осквернитися нею. А ті, які шукають слави, подібні до нагого, що хоче знайти хоч мале рам'я чи щось інше, щоб покрити свій сором: так і не прибраний у чесноти шукає людської слави. Тому святі, яких Бог посилав на поміч людям, через смирення відмовлялися від цього. Мойсей говорив: «Благаю Тебе поставити іншого, спосібного, бо ж я тяжкомовний і тугоязикий» (Вих. 4, 10). Єремія ж казав: «Наймолодший я» (Єр. 1, 6). Одне слово, кожен зі святих набув цього смирення,  як ми сказали, через виконання заповідей. Але що таке смирення і як я воно народжується в душі, ніхто не може виразити словами, якщо людина не навчиться цього з досвіду; із самих же слів неможливо цього навчитися. 

Якось авва Зосима говорив про смирення, а якийсь софіст, що був тут, чуючи, що той казав, і бажаючи збагнути це точно, запитав у нього: «Скажи мені, як ти вважаєш себе грішним, хіба ти не знаєш, що ти святий? Хіба не знаєш, що маєш чесноти? Адже ти бачиш, як виконуєш заповіді. Як же ти, чинячи так, вважаєш себе грішним?» Старець же не знав, як йому відповісти, а тільки казав: «Не знаю, що сказати тобі, але вважаю себе грішним». Софіст наполягав на своєму, бажаючи довідатися, як таке може бути. Тоді старець, не знаючи, як йому це пояснити, став казати йому зі своєю святою простотою: «Не бентеж мене, я справді вважаю себе таким».

Бачачи, що старець не розуміє, як відповісти софістові, я мовив до того: «Чи не те саме буває і в софістичному, і в лікарському мистецтвах? Коли хтось добре вивчить мистецтво і займеться ним, то, в міру вправляння, лікар чи софіст набуває певних навичок, але не вміє пояснити, як він став досвідченим у справі: душа набула навички, як я вже сказав, поступово і невідчутно, завдяки вправлянню в мистецтві. Так і в смиренні: від виконання заповідей буває певна звичка до смирення, і неможливо виразити це словом». Коли авва Зосима почув це, він зрадів, тієї ж миті обійняв мене і сказав: «Ти збагнув справу, воно саме так буває, як ти сказав». А софіст, почувши ці слова, був задоволений і згідний з ними.

І старці сказали нам дещо, що допомагає нам збагнути смирення. Самого ж стану, в який душа приходить від смирення, ніхто не міг пояснити. Так, коли авва Агатон наближався до смерті, брати сказали йому: «Чи ти боїшся, отче?». Він відповів: «Скільки міг, я примушував себе зберігати заповіді, але я людина, і звідки мені знати, чи вгодне моє діло Богові? Бо один суд Божий, а інший людський. Так він відкрив нам очі, щоб збагнути смирення, і вказав шлях, як його досягти: а як воно буває в душі, як я вже багато разів повторював, ніхто не міг сказати ні збагнути через самі слова; хіба  лишень від діл душа може цього трохи навчитися. А що приводить нас до смирення, про це сказали отці. Бо в Патерику написано: «Один брат запитав у старця: «Що таке смирення?» Старець відповідав: «Смирення є ділом великим і божественним; шляхом же до смирення служать тілесні труди, звершувані розумно. Також вважати себе нижчим від усіх і постійно молитися Богові - це шлях до смирення. Саме ж смирення божественне і незбагненне».

Чому ж старець говорить, що тілесні труди приводять душу до смирення? Яким чином тілесні труди стають душевними чеснотами? Те, щоб вважати себе нижчим від усіх, як ми вже сказали, противиться демонам і першій гордості. Бо як може вважати себе більшим від свого брата чи пишатися перед кимось, чи докорити, чи принизити кого-небудь той, хто вважає себе нижчим від усіх? Також і молитися безнастанно явно противиться другій гордості, бо, очевидно, смиренний і благоговійний, знаючи, що неможливо досягти жодної чесноти без помочі й покрову Божого, не перестає завжди молитися Богові, щоб Він сотворив Із ним милість. Бо той, хто безнастанно молиться Богові, якщо і сподобиться чогось досягти, знає, чому він цього досягнув, і не може загордіти, і не приписує цього своїй силі, а всі свої успіхи відносить до Бога, завжди дякує Йому і завжди кличе Його, тремтячи, щоб йому не втратити такої допомоги і щоб не виявилися його неміч і безсилля. І так він зі смиренням молиться і молитвою смиряється; і чим більше досягає успіху в чесноті, тим більше смиряється; а в міру того як смиряється, отримує поміч і досягає успіху через смиренномудрість. Але чому старець говорить, що тілесні труди приводять до смирення? Який стосунок мають тілесні труди до настрою душі? Я поясню вам це. Оскільки душа після порушення заповіді віддалася, як говорить святий Григорій, в оману сластолюбства і самозаконності, полюбила тілесне і певним чином стала немовби єдиним із тілом, і вся стала плоттю, як сказано: «Не перебуватиме дух мій у цих людях, бо вони - плоть» (Бут. 6), то бідна душа немовби співстраждає з тілом і співчуває всьому, що з ним робиться. Тому-то і сказав старець, що й тілесний труд приводить душу до смирення. Бо один настрій душі у здорової людини, інший - у хворої, ще інший - у спраглої, а ще інший - у того, хто наситився. Так само один настрій душі в людини, що їде на коні, інший - у того, який сидить на престолі, ще інший - у того, що сидить на землі, ще інший - у того, який носить красивий одяг, а ще інший - у того, що носить благенький. У такий спосіб -труд смиряє тіло, а коли тіло смиряється, то разом з ним смиряється г і душа. Отже, добре сказав старець, що тілесний труд приводить до смирення. Тому, коли Євагрій зазнав боротьби з хульними помислами, він, як муж розумний, знаючи, що хула походить від гордості і що коли смиряється тіло, то разом з ним смиряється й душа, провів сорок днів на відкритому повітрі, так що його тіло, як говорить його життєписець, стало плодити червів, подібно до того, як це трапляється в диких тварин. І до такого труду він взявся не заради хули, а заради смирення. Отож, добре сказав старець, що й тілесні труди приводять до смирення. Благий Бог нехай дасть нам смирення, бо воно визволяє людину від багатьох бід й оберігає її від великих спокус. Богові слава і влада навіки. Амінь.

[ Cкачати книгу: "Авва Доротей. Поучення і послання" ]

[ Купити книгу: "Авва Доротей. Поучення і послання" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!