Про відречення від світу

Повернутися до змісту книги "Авва Доротей. Поучення і послання"

Повчання 1. Про відречення від світу

На початку, коли Бог сотворив людину (Бут. 2, 20), Він помістив її в раю, як каже Божественне і Святе Писання, прикрасив її всякою чеснотою і дав їй заповідь не їсти з дерева, яке було посеред раю. І так вона пробувала там у райській насолоді: у молитві, спогляданні, у всякій славі й честі, маючи здорові почуття й перебуваючи в тому природному (стані), в якому була сотворена. Бог бо сотворив людину за Своїм образом, тобто безсмертною, самовладною і прикрашеною всякою чеснотою. Проте коли людина порушила заповідь, з'ївши плід дерева, з якого Бог заповідав їй не споживати, тоді її було вигнано з раю (Бут. 3), вона відпала від природного стану і впала в неприродний, і перебувала вже в грісі, у славолюбстві, в любові до насолод цього віку та в інших пристрастях, і була ними опанована, і вони заволоділи нею, бо сама стала рабом їхнім через переступ. Тоді мало-помалу почало зростати зло, і запанувала смерть. Ніде не стало Богопошани, а повсюди було незнання Бога. Лише декотрі, як сказали отці наші, спонукувані природним законом, знали Бога, якими були Авраам та інші патріархи, і Ной, і Яків, - коротко кажучи, досить небагато хто і вельми рідко хто знав Бога.

Бо тоді ворог вилив усю свою злобу; й оскільки запанував гріх, то почалося ідолослужіння, багатобожжя, чародійство, вбивство та інше диявольське зло. І тоді-то благий Бог, змилосердившись над Своїм створінням, дав через Мойсея написаний закон, у якому одне заборонив, а інше повелів, немовби кажучи: «Це робіть, а цього не чиніть». Він дав заповідь і найперше мовив: «Господь Бог наш, Господь єдиний» (Втор. 6,4), щоб завдяки цьому відвернути їхній ум віл багатобожжя. І знову каже: «І любитимеш Господа Бога твого ... всією душею твоєю і всією силою твоєю» (Втор. 6, 5). І всюди звіщає, що єдиний Бог і єдиний Господь і що немає іншого. Бо, сказавши: «Любитимеш Господа Бога твого», Він показав, що єдиний є Бог і єдиний Господь. І знову в Декалозі, кажучи: «Господеві Богові твоєму поклонятимешся, і тому Єдиному служитимеш, і до Нього пристанеш, й іменем Його будеш клястися» (Втор. 6, 13), - Він потім додає: «Нехай не буде в тебе інших богів... ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що знизу на землі» (Вих. 20, 3-4), бо люди служили всім сотворінням.

Отож, благий Бог дав закон у поміч для відвернення від зла, для його виправлення - однак воно не виправилося. Послав пророків, але й вони успіху не мали, бо зло перемагало, як каже Ісайя: «Ні струп, ані виразка, ані рана незагоєна: немає ані пластиру, щоб прикласти, ні олії, ні перев'язки» (Іс. 1, 6), немовби сказав: «Зло не частинне, не на одному місці, але по всьому тілі, охопило всю душу, оволоділо всіма її силами, «немає пластиря, щоб прикласти», тобто все стало підвладне гріхові, усім він володіє». І Єремія також мовить: Лікували ми Вавилон,та він не зцілився» (Єр. 51, 9), тобто ми явили ім'я Твоє, звістили заповіді Твої, благодіяння й обітниці, прорекли Вавилонові нашестя ворогів, але він не зцілився, тобто не покаявся, не убоявся, не відвернувся від злих діл своїх. Так і в іншому місці каже: «Вони покарання не прийняли» (Єр. 2, 30), тобто напоумлення чи повчання. І в псалмі сказано: «Усякою стравою бридилася душа їх, і наблизились вони до воріт смерті» (Пс. 106, 18). Тоді, врешті, преблагий і чоловіколюбний Бог послав Єдинородного Сина Свого, бо один лише Бог міг зцілити таку хворобу, і це було відомо пророкам. Тому і пророк Давид ясно каже: «Ти, що сидиш на херувимах, явися, підійми силу Твою і прийди, щоб спасти нас» (Пс. 79, 2, 3) і: «Господи, прихили небеса і зійди» (Пс. 143, 5) тощо. Та й інші пророки різним способом багато чого сказали: одні, молячись, щоб Він зійшов, інші, звіщаючи, що Він неодмінно зійде.

Отож, прийшов Господь наш, ставши задля нас людиною, щоб, як каже св. Григорій, подібним вигоїти подібне: душею - душу, плоттю - плоть, бо Він у всьому, крім гріха, став людиною. Він Прийняв саму природу нашу, початок нашого єства і став Новим Адамом; за образом Бога, що сотворив першого Адама, обновив природний стан і почуття зробив знову здоровими, якими вони були напочатку. Він, ставши людиною, відновив її упалу, звільнив її, що була поневолена гріхом і насильно ним опанована. Бо насильно й жорстоко володів ворог людиною, так що ті, які не хотіли грішити, проти волі грішили, як каже Апостол від нашого імені: «Не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу» (Рим. 7, 19).

Отож Бог, ставши задля нас людиною, звільнив нас від катування ворожого. Бо Бог знищив усю силу ворога, розтрощив саму його міць й увільнив нас з-під його влади, визволив нас від покори й рабства йому, якщо тільки ми самі не захочемо грішити самовільно. Тому що Він, очистивши нас святим хрещенням від усякого гріха, - а святе хрещення відіймає і знищує всякий гріх, - дав нам владу, як Він сказав, «наступати на зміїв, і на скорпіонів, і на всю силу ворожу» (Лк. 10, 19). Притому преблагий Бог, знаючи нашу неміч і передбачаючи, що ми й після святого хрещення грішитимемо, - як сказано в Писанні: «помисел людини вельми схильний до зла вже від юності» (Бут. 8, 21), - дав нам за Своїм милосердям святі заповіді, які нас очищують, щоб ми, якщо захочемо, могли знову через їх дотримання очиститися не тільки від наших гріхів, а й від самих пристрастей. Бо пристрасті - це одне, а гріхи - зовсім інше. Пристрасті - це гнів, марнославство, сластолюбство, ненависть, зла похіть тощо. Гріхи ж - це самі дії пристрастей, коли хтось виконує їх на ділі, тобто виконує тілом ті діла, до яких спонукають його пристрасті, бо можна мати пристрасті, але не діяти за ними.

Отож, Він дав нам, як я сказав, заповіді, що очищують (нас) і від самих наших пристрастей, від найгірших нахилів, що містяться в нашій внутрішній людині, бо дає їй силу розрізняти добро і зло, зворушує її, показує їй причини, через які вона допускається прогрішення, і мовить: «Закон сказав: «Не чини перелюбу», а Я кажу: «Навіть не пожадай». Закон сказав: «Не вбивай», а Я кажу: «Навіть не гнівайся» (Мт. 5, 27-28)». Бо коли ти будеш пожадати, хоча б ти сьогодні й не чинив перелюбу, похіть не припинить внутрішньо хвилювати тебе, поки не залучить і до самої дії. Якщо ти гніваєшся на свого брата і дратуєшся ним, то колись впадеш і в лихослів'я, потім почнеш чинити підступи проти нього і так, мало-помалу просуваючись уперед, дійдеш, зрештою, і до вбивства. Ще закон каже: «Око за око, зуб за зуб» тощо (Лев. 24, 20). Христос же навчає не лише терпеливо зносити удар по щоці, а й зі смиренням підставляти другу щоку. Бо тоді метою Закону було навчити нас не робити того, від чого самі не хочемо потерпіти: ось тому він і зупиняв нас від чинення зла страхом, щоб самим не потерпіти від того самого. Нині ж вимагається, як я сказав, викорінити саму ненависть, саму любов до насолод, саме славолюбство та інші пристрасті. Словом, тепер метою Владики нашого Христа є навчити нас, через що ми впали у всі ці гріхи, через що спостигли нас такі люті дні. Отож спершу, як я вже сказав, Він звільнив нас святим хрещенням, давши нам свободу робити добро, якщо захочемо, і не втягуватися вже, так би мовити, силоміць до зла: бо того, хто поневолений гріхами, вони обтяжують і тягнуть за собою, як і сказано, що кожен потрапляє у пута своїх гріхів (Прип. 5, 22).

Пізніше Він навчає нас, як за допомогою святих заповідей очищатися і від самих пристрастей, щоб через них не впасти знову в ті самі гріхи. Нарешті, показує нам причину, через яку людина стає недбалою і порушує Божі заповіді, і в такий спосіб подає нам лік і проти цієї причини, щоб ми змогли стати послушними і спастися. Який же це лік і яка причина недбальства? Послухайте, що каже Сам Господь наш: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем: і знайдете мир душам вашим» (Мт. 11,29). Ось тут Він показав нам коротко, одним словом, корінь і причину всіх бід і лік від них - причину всього доброго; показав, що гордість скинула нас, що неможливо інакше заслужити помилування, як через протилежне їй, тобто смиренно мудрість. Бо як гордість породжує недбальство, непослух і погибель, так смиренно мудрість породжує послух і спасення душі. Маю на увазі істинну смиренномудрість, не на словах лише чи в зовнішньому образі смирення, а саме смиренну поставу, що утвердилася в самому серці. Отож той, хто хоче знайти істинне смирення і мир своїй душі, хай навчиться смиренномудрості і побачить, що в ній усяка радість, і всяка слава, і увесь мир - як і в гордості все протилежне. Бо через що зазнали ми всіх цих скорбот? Чи не через нашу гордість? Чи не через наше безумство? Чи не через те, що ми не вгамовуємо нашого злого бажання? Чи не через те, що ми тримаємося нашої гіркої сваволі? Та й через що більше? Чи не була людина після свого сотворення у всякій насолоді, у всякій радості, у всякому спокої, у всякій славі? Чи не була вона в раю? їй було наказано не робити цього, а вона зробила. Чи бачиш гордість? Чи бачиш упертість? Чи бачиш непокору?

Після цього Бог, бачачи таку безсоромність, каже: «Вона божевільна, вона не вміє насолоджуватися радістю. Якщо вона не зазнає нещасть, то піде ще далі й цілковито загине. Бо якщо не пізнає, що таке скорбота, то не пізнає, і що таке спокій». Тоді Бог віддав їй те, чого вона була достойна, і вигнав її з раю. І людину було віддано власному своєму самолюбству і власній волі, щоб вони окрушили її кості, щоб вона навчилася керуватися не сама собою, а Божими заповідями, щоб саме лихо непослуху навчило її легкості послуху, як сказано у пророка: «Покарає тебе відступство твоє» (Єр. 2, 19). Однак милосердя Боже, як я часто казав, не знехтувало своїм сотворінням, а знову вмовляє, знову закликає: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28), немовби каже: «Ось ви трудилися, ось ви постраждали, ось ви відчули лихі наслідки вашої непокори. Прийдіть же тепер, наверніться; прийдіть, пізнайте свою неміч, щоб увійти в спокій і славу вашу. Прийдіть, оживотворіть себе смиренномудрістю замість високомудрування, яким ви себе умертвили. Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем: і знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 29). О, диво, браття мої, що робить гордість! О, чудо, яка велика сила смиренномудрості! Яка ж бо була потреба у всіх цих вивертах? Якби людина спочатку впокорилася, послухала Бога і зберегла заповідь, то не впала б.

І після падіння Бог дав їй можливість покаятися і бути помилуваною, та шия її залишилася непохиленою. Бог прийшов, кажучи їй: «Адаме, де ти?» (Бут. З, 9), тобто від якої слави до якого сорому перейшов ти? І потім, запитуючи його: «Навіщо ти згрішив, навіщо порушив заповідь?», готував його саме до того, щоб він сказав: «Прости». Та немає смирення! Де слово «прости»? Нема покаяння, а є цілком протилежне. Бо Адам заперечує і відказує: «Жінка, яку Ти дав мені (спокусила мене)»; і не сказав: «Жінка моя спокусила мене», але «жінка, яку Ти дав мені», немовби кажучи: «Це біда, яку Ти  навів на мою голову». Бо так завжди буває, браття мої: коли людина не хоче засуджувати себе, то вона не завагається звинувачувати і Самого Бога.

Потім Бог приходить до жінки і каже їй: «Чому і ти не зберегла заповіді?», начебто, власне, навчав її: «Скажи принаймні ти: «Прости», щоб упокорилася душа твоя, і тебе було помилувано». Проте знову (не чує) слова «прости». Бо й вона відповідає: «Змій спокусив мене» (Бут. З, 13), немовби сказала: «Змій згрішив, а мені що до того?» Що ви робите, окаянні? Покайтесь, пізнайте ваш гріх, пожалійте про свою наготу. Та ніхто з них не захотів осудити себе, ні в одного не виявилось і дрібки смирення. Отож, ви бачите тепер ясно, до якого стану дійшли ми, от у які та більші біди запровадило нас те, що ми виправдовуємо себе самих, що тримаємося своєї волі й діємо самі від себе. Усе це породження гордості, ворожої Богові. Діти ж смиренномудрості - це докоряння самому собі, недовіра до свого розуму, ненависть до своєї волі; бо через них людина сподоблюється отямитися й повернутися до природного стану через очищення себе святими Христовими заповідями. Без смирення неможливо коритися заповідям і досягти чогось доброго, як сказав і авва Марк: «Без сердечного сокрушення неможливо звільнитися від зла й набути чесноти».

Отож, через сердечне сокрушення людина стає слухняною заповідям, звільняється від зла, набуває чесноти і потім входить у свій спочинок. Знаючи це, і святі всіляко старалися смиренним життям з'єднати себе з Богом. Бо були деякі боголюбиві люди, які після святого хрещення не лише вгамували дії пристрастей, а захотіли перемогти й самі пристрасті й стати безпристрасними, якими були святі Антоній і Пахомій та інші богоносні отці. Вони мали добрий намір очистити самих себе, як каже Апостол, «від усякої скверни плоті і духа» (2 Кор. 7, 1), бо знали, що збереженням заповідей, як ми вже сказали, очищується душа і, так би мовити, очищується ум, прозріває і повертається до природного стану, бо «заповідь Господня - світла, просвітляє очі» (Пс. 18, 9). Вони збагнули, що, перебуваючи у світі, не можуть достоту осягнути чеснот, і вимислили собі особливий спосіб життя, особливий порядок проведення часу, особливий спосіб діяння - словом, монаше життя, і почали втікати від світу, жити в пустелях, подвизаючись у постах, у чуваннях, спали на голій землі і зносили інше злостраждання, цілковито зрікалися батьківщини та родичів, майна і багатства - одне слово, розіп'яли д себе світові. І вони не тільки зберегли заповіді, а й принесли Богові дари; і поясню вам, як вони це зробили. Христові заповіді дано всім « християнам, і кожен християнин має обов'язок виконувати їх; вони, так би мовити, - данина, належна цареві. І хто, відмовляючись давати данину цареві, уникнув би покарання? Та є у світі великі і знатні люди, які не лише дають данину цареві, а приносять йому й дари - такі заслуговують великої честі, великих нагород і гідностей. Так і отці: вони не тільки зберегли заповіді, а й принесли Богові дари. Дари ж оці - це дівицтво і вбогість. Це не заповіді, а дари; бо ніде не сказано у Письмі: не бери жінки, не май дітей. Так само і Христос, кажучи: «Продай майно твоє» (Мт. 19, 21), не дав цим заповіді; але коли приступив до нього законник і мовив: «Учителю благий, що доброго маю чинити, щоб життя вічне успадкувати», Христос відповів: «Ти знаєш заповіді: не вбий, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво на ближнього свого» тощо. Коли ж той мовив: «Усе це я зберіг від юності моєї», - Господь додав: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє, і дай бідним» тощо (Мт. 19, 21). Він не сказав: «Продай майно своє», немовби наказуючи, але даючи пораду, бо слова «якщо хочеш» - це слова не того, хто наказує, а того, хто дає пораду.

Отже, як ми сказали, отці принесли Богові, разом з іншими чеснотами, і дари: дівицтво і вбогість, - і, як ми згадали вище, розіп'яли для себе світ. Проте згодом намагалися розіп'ята і себе світові, як каже Апостол: «Для мене світ розп'ятий, а я - світові» (Гал. 6, 14). Яка ж між цим відмінність? Як світ розпинається для людини і людина - для світу? Коли людина зрікається світу і стає ченцем, покидає батьків, маєтки, багатство, торгівлю, дари іншим і дарунки від них, тоді розпинається для неї світ, бо вона відкинула його. Оце й означають слова Апостола: «Для мене світ розп'ятий»; потім він додає: «А я - світові». Як людина розпинається для світу? Коли, звільнившись від зовнішніх речей, вона подвизається і проти самих насолод чи проти самого прагнення речей і проти своїх пожадань і умертвить свої пристрасті, тоді й сама вона розпинається для світу і сподобляється сказати з Апостолом: «Для мене світ розп'явся, а я - світові».

Отці наші, як ми сказали, розіп'явши для себе світ, віддались подвигам і розіп'яли і себе для світу; а ми вважаємо, що розіп'яли для себе світ лише тому, що покинули його і прийшли до монастиря; себе ж не хочемо розіп'яти для світу, бо любимо ще насолоди його, маємо ще пристрасність до наїдків, до одягу; якщо в нас є які-не-будь добрі знаряддя праці, то ми пристрасні і до цього і дозволяємо якомусь нікчемному знаряддю викликати в нас її (мирську пристрасність), як сказав авва Зосима. Ми думаємо, що, вийшовши зі світу і прийшовши до монастиря, покинули все світове; але й тут задля нікчемних речей задовільняємо мирські пристрасті. Це відбувається з нами через великий наш нерозум: покинувши великі й вельми цінні речі, ми через якісь нікчемні вволюємо наші пристрасті; бо кожен із нас покинув те, що мав: той, хто мав велике, покинув велике; і той, хто мав щось, покинув те, що мав; кожен по своїй змозі. І, прийшовши до монастиря, як я сказав, дрібними речами вволюємо нашу пристрасність. Однак ми не маємо так робити; як ми відреклися світу і його речей, так маємо зректися і самої пристрасності до речей і знати, в чому полягає це відречення, навіщо ми прийшли до монастиря і що значить одяг, у який ми зодягнулись; маємо враховувати це і подвизатися так, як наші отці.

Одяг, який ми носимо, складається з мантії, що не має рукавів, шкіряного пояса, аналава і куколя, а все це є символи. І ми маємо знати, що означають символи нашого одягу. Отож чому ми носимо мантію, що не має рукавів? Тимчасом як усі інші мають рукави, чому ми не маємо їх? Рукави є подобою рук, а руки призначені для дії. Отож коли з'являється нам помисел зробити що-небудь руками нашої старої людини, як, наприклад, украсти чи вдарити і взагалі вчинити нашими руками якийсь гріх, то нам слід звернути увагу на наш одяг і згадати, що ми не маємо рукавів, тобто не маємо рук, щоб зробити якусь справу старої людини. Притому наша мантія має і певний знак багряного кольору. Що ж означає цей багряний знак? Кожен царський воїн має на своїй опанчі багряницю. Бо так, як цар носить багряний одяг, то і всі його воїни нашивають на свої опанчі багряницю, тобто царську відзнаку, щоб за нею впізнавали їх, що вони належать цареві і йому служать, - так і ми носимо багряний знак на нашій мантії, показуючи, що ми стали Христовими воїнами і що зобов'язані терпіти всі страждання, які Він перетерпів за нас. Бо коли наш Владика страждав, то Він був зодягнутий у багряну ризу, спершу як цар, бо Він є Царем царюючих і Владикою володарюючих, опісля ж і як. зневажений цими нечестивими людьми. Так і ми, маючи багряний знак, складаємо обіт, як я сказав, зносити всі Його страждання. І як воїн не повинен покидати своєї служби для того, щоб стати хліборобом чи купцем, бо інакше він позбудеться свого сану, як каже Апостол: «Ніхто, будучи воїном, не зобов'язується купівлями житейськими, щоб бути вгодним воєводі» (2 Тим. 2, 4) так і нам слід подвизатися і не турбуватися ні про що світське, а служити єдиному Богові, щоб, як сказано, бути дівою, старанно зайнятою своїм ділом і безмовною (2 Кор. 11, 2).

Є в нас і пояс. Для чого ж ми носимо його? Пояс, який ми носимо, є символом, по-перше, того, що ми готові наділо, бо кожен, хто хоче щось зробити, спершу підперізується, а потім розпочинає справу, як і Господь каже: «Нехай стан ваш буде підперезаний» (Лк. 12, 35); по-друге, для того, що як пояс узято з мертвого тіла, так і ми мусимо умертвити нашу похіть, бо пояс носимо на стегнах наших, де містяться нирки, в яких, як кажуть, міститься похітлива частина душі, що про неї сказав Апостол: «Умертвіть... ваші земні члени, розпусту, нечистоту» тощо (Кол. З, 5).

Маємо також і аналав, який одягаємо на наші плечі хрестоподібно. А це означає, що ми носимо на наших плечах знак хреста, як каже (Господь): «Візьми хрест свій і йди слідом за Мною» (Мр. 8, 34). Що ж є хрестом? Не що інакше, як досконале умертвлення, яке звершується в нас вірою у Христа. Бо віра, як сказано в Патерику, завжди усуває перешкоди і робить для нас легким той подвиг, який веде нас до такого досконалого умертвлення, коли людина вмерла для всього світського. І якщо вона покинула батьків, то нехай трудиться і проти пристрасності до них; так само якщо хтось відрікся від майна і багатства і взагалі від будь-якої речі, то він мусить відректися від самої своєї пристрасності до неї, як ми вже сказали. У цьому й полягає досконале відречення.

Одягаємо ми і кухоль, який є символом смирення. Куколі носять маленькі й незлобливі діти, а повнолітня людина куколів не носить; ми ж носимо їх для того, щоб бути дітьми щодо зла, як сказав Апостол: «Не будьте дітьми умом: але щодо зла, будьте немовлятами» (1 Кор. 14, 20). Що ж означає бути немовлятами щодо зла? Незлоблива дитина, якщо її буде зганьблено, не гнівається, і якщо її буде вшановано, не пишається. Якщо хтось візьме те, що належить їй, вона не журиться, бо вона є дитиною щодо зла і не мститься за образи й не шукає слави. Куколь є також подобою Божої благодаті, тому що як куколь покриває і гріє голову дитини, так і Божа благодать покриває наш ум, як сказано в Патерику: «Куколь є символом благодаті Бога, Спасителя нашого, що покриває наше володарююче (ум) й оберігає наше у Христі дитинство від демонів, які завжди намагаються противитися нам і скидати нас додолу». 

Ось ми маємо довкола стегон наших пояс, який означає умертвлення безсловесної похоті, а на плечах аналав, тобто хрест. Ось і куколь, який є символом незлобливості і дитячості у Христі. Тому живімо відповідно до нашого одягу, щоб, як сказали отці, не виявилось, що ми носимо чужий одяг, але як ми покинули велике, так залишмо і мале. Ми покинули світ, залишімо і пристрасність (прив'язаність) до нього. Бо прив'язаності, як я сказав, через дріб'язкові і звичайні речі, що не варті жодної уваги, знову прив'язують нас до світу і з'єднують з ним, а ми цього не розуміємо. Тому, якщо ми хочемо цілковито змінитися і звільнитися від світу, навчімося відсікати наші хотіння і таким чином, мало-помалу, з Божою поміччю досягнемо успіхів і безстрастя. Бо ніщо не приносить такої користі людям, як відсічення своєї волі, і справді через це людина досягає успіху більше, ніж через усяку іншу чесноту. І як з людиною, яка, йдучи шляхом, знаходить на ньому палицю, бере її і за допомогою цієї палиці проходить більшу частину свого шляху, - так буває і з тим, хто йде шляхом відсічення своєї волі. Бо відсіченням своєї волі він здобуває безпристрасність, а від безпристрасності переходить з Божою поміччю до досконалого безстрастя. Можна і за короткий час відсікти десять своїх хотінь. І скажу вам, як це зробити.

Уявімо, що хтось, пройшовши невелику відстань, побачив щось, і помисел каже йому: «Подивись туди». А він відповідає помислові: «Істинно, не буду дивитися», і відсікає своє хотіння і не дивиться. Або ж бачить він тих, які провадять між собою пусту балаканину, і помисел В каже йому: «Скажи і ти таке-то слово», а він відсікає своє хотіння і не каже. Чи мовить йому помисел: «Піди, спитай кухаря, що він варить», - а він не йде і відсікає своє хотіння. Він бачить що-небудь, і я помисел каже йому: «Спитай, хто приніс це», - а він відсікає своє хотіння і не питає. Відсікаючи таким чином (свою волю), він здобуває навичку відсікати її і, починаючи з малого, досягає того, що й у великому відсікає її без зусиль і спокійно і досягає нарешті того, що зовсім не має своєї волі і, що б не трапилося, є спокійний, начебто виконалося його власне бажання. І тоді, як він не хоче виконувати свою волю, виявляється, що вона завжди виконується. Бо хто не має своєї власної волі, для того все, що з ним трапляється, буває згідне з його волею. Таким чином виходить, що він не має пристрасності, а від безпристрасності, як я сказав, переходить до безстрастя. Чи бачите, до якого успіху поступово приводить відсічення своєї волі.

Яким був раніше блаженний Доситей? Від якої розкоші і достатку прийшов він? Він навіть ніколи не чув слова Божого, однак ви чули, до якого ступеня духовного зростання привели його за короткий час блаженний послух і відсічення своєї волі? Отож Бог його прославив і не допустив, щоб така його чеснота зазнала забуття, а відкрив про неї одному святому старцеві, який і бачив Доситея серед усіх великих Святих, що насолоджувався їхнім блаженством.

Розповім вам й іншу схожу подію, що трапилася при мені, щоб ви пізнали, що блаженний послух і відсічення своєї волі визволяє людину й від смерті. Одного разу, коли я ще був в обителі авви Серіда, прийшов туди учень одного великого старця з Аскалонського краю з деяким дорученням від свого авви. Старець заповів йому повернутися до своєї келії до вечора. Між тим знялася сильна буря з дощем і громом, і потік, що протікав поблизу, піднявся до рівня берегів. Брат, пам'ятаючи слова свого старця, хотів повертатися назад, ми благали його залишитися, гадаючи, що йому неможливо безпечно перейти потік, та він не погодився залишитися з нами. Тоді ми мовили: «Ходімо разом з ним до потоку; коли він побачить його, то сам повернеться». Отож ми пішли з ним, і коли дійшли до річки, він зняв свою одежу, прив'язав її до своєї голови, підперезався нарамником і кинувся в річку - у цю страхітливу бистрину. Ми дивилися з жахом, тремтячи за нього, щоб він не втопився; проте він продовжував пливти і досить скоро опинився на іншому боці, одягнувся у свою одежу, поклонився нам звідти, прощаючись, і швидко пішов, продовжуючи свій шлях. А ми стояли зачудовані і дивувалися силі чесноти: тоді як ми зі страху ледь могли дивитися на ріку, він безпечно переплив її завдяки своїй послушності.

Так само і той брат, якого послав його авва в їхній потребі в село до чоловіка, що служив їм (задля Бога), коли побачив, що дочка його почала зваблювати його до вчинення гріха, мовив лише: «Боже, молитвами отця мого, спаси мене», - і тієї ж хвилини опинився на дорозі до скиту, ідучи до свого отця. Чи бачите силу чесноти? Чи бачите дію слова? Яка поміч є в тому, щоб прикликати молитви свого отця! Він мовив лише: «Боже, молитвами отця мого, спаси мене», - і відразу ж опинився на шляху. Зверніть увагу на смирення і благочестя обох. Вони були у скрутному становищі, і старець хотів послати брата до чоловіка, який служив їм, але не сказав: «Піди», а спитав його: «Чи хочеш іти?» Також і брат не сказав: «Піду», а відповів йому: «Як ти бажаєш, отче, так і зроблю»; бо він боявся і спокуситися, і не послухатися свого отця. Пізніше, коли нужда ще більше стиснула їх, старець мовив йому: «Встань і піди, сину мій», - і не сказав йому: «Уповаю на Бога мого, що Він збереже тебе», а: «Уповаю на молитви мого отця, що Бог збереже тебе». Також і брат, коли побачив себе спокушуваним, не сказав: «Боже мій, спаси мене», але «Боже! молитв ради отця мого, спаси мене». І кожен з них уповав на молитви свого отця. 

Чи бачите, як вони послух поєднали зі смиренням? Бо як у запряженій колісниці один кінь не може випередити іншого, бо зламається колісниця, так і послухові потрібно, щоб із ним у парі йшло смирення. Але хто може сподобитися цієї благодаті, якщо, як я мовив, не присилує себе відсікти свою волю і не віддасть себе заради Бога своєму отцеві, ні в чому не маючи сумніву, а чинячи все, що кажуть вони (тобто отці), з цілковитою вірою, немовби слухаючи самого Бога. Хто інший достойний бути помилуваним? Хто достойний спастися?

Розповідають, що одного разу святий Василій, відвідуючи свої монастирі, мовив до одного з ігуменів: «Чи є хтось у тебе з тих, що спасаються?» Авва відповів йому: «Твоїми святими молитвами, владико, всі ми хочемо спастися». Св. Василій мовив до нього знову: «Чи є хтось у тебе з тих, що спасаються, питаю?» Тоді ігумен зрозумів силу (питання), бо сам був мужем духовним, і сказав: «Так, є». Святий Василій каже йому: «Приведи його сюди». Й ігумен покликав такого брата. Коли ж він прийшов, святий мовив до нього: «Дай мені води вмитися». Той пішов і приніс йому вмитися. Умившись, святий Василій узяв сам умивальницю з водою і сказав братові: «На, вмийся і ти». І брат прийняв омивання від святого без жодного сумніву. Випробувавши його у цьому, святий мовив до нього знову: «Коли я увійду до святилища, прийди і нагадай мені, я рукопокладу тебе». І він знову послухався його без роздумувань; і коли побачив святого Василія у вівтарі, пішов і нагадав йому, і той посвятив його і взяв із собою. Кому ж бо належало бути з цим святим і богоносним мужем, як не такому благословенному братові? А ви не маєте досвіду в безперечному послусі, тому й не знаєте спокою, який від нього походить. 

Одного разу я запитав старця авву Варсанутія: «Владико, Писання каже, що «через багато страждань треба нам увійти в Царство Небесне» (Діян. 14, 22), а я бачу, що не маю жодної скорботи; що мені робити, щоб не погубити своєї душі?» Я не мав жодного смутку. Якщо траплялося мені мати якийсь помисел, то я брав дощинку і писав до старця (коли я ще не служив йому, то запитував його письмово), і раніше, ніж я закінчував писати, відчував полегшення і користь: такими великими були моя безжурність і спокій. А я, не знаючи сили цієї чесноти і чуючи, що «через багато страждань треба нам ввійти в Царство Небесне», боявся, що не мав скорбот. Тож як я пояснив оце старцеві, він відповів мені: «Не журись, тобі немає про що непокоїтися: кожен, хто віддав себе у послух отцям, має таку безжурність і спокій». Богові ж нашому нехай буде слава навіки. Амінь.

[ Cкачати книгу: "Авва Доротей. Поучення і послання" ]

[ Купити книгу: "Авва Доротей. Поучення і послання" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!