Про святого й блаженного Агапіта, безкорисливого лікаря

Повернутися до змісту книги "Києво-Печерський Патерик"

За часів нашого блаженного отця Антонія прийняв постриг один киянин на ймення Агапіт, який був послідовником його ангельського життя та очевидцем його праведних діл. Адже отой великий [Антоній], приховуючи свою святість, зцілював недужих своєю стравою, хоча, як гадали, подавав їм лікарське зілля - отак і оздоровлювалися його молитвою. Так і цей блаженний Агапіт, наслідуючи того святого Старця, допомагав хворим.

А вже як нездужав хто із братії, то він полишав свою келію (і нічого з неї не пропадало), приходив до хворого брата і прислуговував йому: піднімав та вкладав, носив на руках і годував своєю стравою, яку варив із зілля. То й одужував хворий його молитвою. Якщо ж недуга тривала, то було на це Боже благовоління - аби примножилась віра й молитва Його раба. Тоді оцей блаженний Агапіт перебував [при слабовитому] невідступно, непрестанно благаючи за нього Бога, аби подав Господь болящому здоров'я заради його молитов. А тому, що дарував йому Господь дар зцілення, назвали його Лікарем.

- І в місті поширилася чутка про нього: мовляв, є у монастирі такий лікар, що багато недужих приходять до нього та й оздоровлюються. І за часів того Блаженного був один вірменин родом та вірою настільки вмілий у лікарській справі, що до нього такого й не було: щойно бачив він хворого, так одразу дізнавався та пророкував про його смерть, указуючи день і час. Так що ніщо не могло змінити його слова й принести одужання. Одного з таких хворих (а був він у князя Всеволода одним із перших), що ввів його вірменин у безнадію, як провістив смерть за вісім днів, принесли до Печорського монастиря. А блаженний Агапіт дав йому того зілля, що сам споживав, і оздоровив. І полинула слава про нього по усій тій землі.

Вірменина ж уразила стріла заздрощів. Почав же він докоряти Блаженному та й послав до монастиря одного засудженого на страту, звелівши перед тим напоїти його смертельним зіллям, аби він, споживши, впав [мертвим] перед Агапітом. Коли ж Блаженний побачив отого конаючого, то дав йому монастирську страву, й оздоровив його своєю молитвою, і вибавив од скону на смерть приреченого. Відтоді заповзявся на нього той іновірний вірменин і, бажаючи звести його зі світу, підмовив супроти Агапіта своїх одновірців, аби напоїли вони його смертоносним зіллям. Та Блаженний випив його без шкоди, не постраждавши на здоров'ї. Господь бо відає, як вибавляти від смерті благочестивих: «.... і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16, 18).

У той же час занедужав князь Володимир Всеволодович Мономах. Яких тільки старань не докладав вірменин, щоб його вилікувати, все безуспішно. Навіть більше недуга посилювалася. І вже мало що не при смерті послав [Володимир] до Печерського ігумена Йоана благання, щоби спонукав Агапіта прийти до нього, бо княжив тоді [Володимир] у Чернігові. Ігумен, покликавши Агапіта, звелів йому йти до Чернігова. Та відповів Блаженний: «Якщо піду до князя, то ходитиму до всіх. Нехай же не виходитиму за монастирські ворота заради людської слави і не стану порушником своєї обітниці, яку дав я перед Богом, що перебуватиму в монастирі до останнього подиху. Якщо ж виженеш ти мене, то я піду в інший край, а згодом, як усе минеться, повернуся». Адже ж ніколи не полишав він монастиря.

Як побачив княжий посланець, що не бажає той [Агапіт] іти, почав благати ченця, щоб дав, принаймні, зілля. З ігуменового примусу уділив він зілля від своєї страви, щоб подати недужому. І як тільки князь спожив оте зілля, одразу ж і зцілився. Тож прибув Володимир до Києва і увійшов до Печерського монастиря. Хотів він скласти ченцеві шану й побачити того, хто дарував йому з Богом зілля та здоров'я. Ніколи досі його не бачив, та й маєтком гадав обдарувати. Але Агапіт сховався, бо не хотів, щоби його вшановували. І віддав князь принесене золото Ігуменові. Згодом послав Володимир до Агапіта одного зі своїх бояр з великими дарунками. Коли боярин-посланець зайшов до його келії, то приніс і поклав перед [ченцем] дарунки. А той відповів: «О дитино, ніколи й ні від кого нічого я не брав, то чи ж занапащу свою нагороду задля золота, що його я ні від кого не потребую?» І відказав боярин: «Отче, знає той, хто послав мене, що не потребуєш цього, але задля мене потіш сина свого, якому в Богові дарував ти здоров'я: прийми оце й роздай убогим». І відповів Старець: «Заради тебе прийму це з радістю - буде воно на потребу. А ти скажи тому, хто послав тебе: «Все, чим володів, стало чужим тобі, коли відходив ти й нічого не міг взяти зі собою. Нині ж роздай усе тим, хто в потребі, тому що задля цього й ізбавив тебе Господь од смерті. Я ж бо нічого сам би не досяг. І не здумай мене не послухати, щоби знову того ж не зазнати». І взяв Агапіт принесене золото, виніс із келії й кинув, а сам сховався. А як боярин вийшов, то побачив кинуті приношення та дарунки і взяв усе, й віддав ігуменові Йоану, а князеві оповів усе про Старця. І всі збагнули, що є то раб Божий. А князь не наважився виявити непослух Старцеві й усе своє майно роздав убогим, як наказав Блаженний.

Згодом, коли якось занедужав цей чорноризець Агапіт, прийшов до нього з відвідинами вірменин, про котрого йшлося раніше. Почав змагатися з ним у лікарській умілості, розповідаючи, котрим зіллям яка недуга зцілюється. І відповів Блаженний: «їм Господь подасть здоров'я». І сприйняв його вірменин за неука, й говорив до своїх: «Та ж він нічого не вміє». І, взявши [ченця] за руку, сказав, що третього дня умре він: «І так є насправді, і слово моє буде незмінним; а якщо так не станеться, то і я стану ченцем». А Блаженний мовив йому із запалом: «Чи ж отак виглядає твоє лікування: провіщаєш мені смерть, а допомогти не можеш? Якщо здатний, то дай життя. Якщо ж це не в твоїй владі, то чого мене діймаєш, засуджуючи на те, щоби третього дня вмер? Звістив же мені Господь, що вмру третього місяця». Та вірменин відповів йому: «Якщо здаси собі звіт, то ніяк тобі не пережити третього дня» Був він такий зболений, що не міг і поворухнутися. А тоді принесли з Києва одного недужого, то Агапіт підвівся, наче й не слабував, узяв зілля, що його сам споживав, і показав лікареві зі словами: «Поглянь та впізнай, що то за зілля». Подивився лікар і відповів ченцеві: «Воно не з наших зел. Гадаю, привозять його з Олександрії». Посміявся Блаженний з його неуцтва, дав зілля недужому й зцілив його. До лікаря ж звернувся: «їж, дитино, й не май жалю, бо ми убогі й не маємо чим тебе нагодувати». А вірменин відповідав: «Зараз, отче, у цьому місяці чотири дні постимося ми». Тоді спитав Блаженний: «Хто ж ти й якої віри?» «Чи ж не чув ти, що я вірменин?» - відказував лікар. «Як же ти смів, - мовив йому Блаженний, - увійти й осквернити мою келію та тримати мою грішну руку? Відійди ж від мене, іновірний та нечестивий». І вірменин, посоромлений, відійшов. А Блаженний Агапіт прожив нездужаючи ще три місяці і відійшов до Господа.

По його смерті прийшов вірменин до монастиря і сказав ігуменові: «Віднині стану ченцем і я та, полишаючи вірменську віру, істинно вірую в Господа Ісуса Христа. Бо ж явився мені блаженний Агапіт, мовлячи: "Обіцяв ти прийняти монаший образ і, якщо обіцянку зламаєш, то загинеш тілом і душею". І тому я увірував. І якби цей Блаженний схотів ще довго прожити тут, то Господь не переставив би його з цього світу. Якщо ж і прийняв його Господь, то дарував йому життя вічне. Гадаю, що міг він ще з нами жити, але відійшов від нас зі своєї волі - Небесного Царства бажаючи. Як тоді я подумав, що не витримати йому й три дні, то він доклав собі три місяці. А якби я тоді сказав «три місяці», то й три роки прожив би. Але якщо й умер він, то поселився в оселях, в яких триває життя вічне, і там живий він». Отож і сей вірменин прийняв постриг у Печерському монастирі й тут у добрій славі закінчив своє життя.

Отаке та й більше того було учинено тими святими ченцями. Отож, згадуючи їх доброчесне життя, дивуюся я: як же то віддано замовчуванню великі [праведні] діяння святих наших отців Антонія та Теодосія? То якщо через наше недбальство таке велике світило згасло, як можуть засіяти від нього промені - маю на увазі оцих преподобних отців і братів наших? Однак мовить Господь: «Ніякого пророка не приймають добре в своїй батьківщині» (Лк. 4, 24). Якби ж то описав ти, чесний архимандрите, пане мій Акиндине, згаданих раніше святих і преподобних отців цих чудотворіння, інших - діла подвигу, тверду здержливість одних, послух інших, дар провидіння ще Інших, - І всі вони були позначені вірою, знаменнями та чудесами (з оповідей твого ченця, а мого пана, єпископа Симона). Іншим видається неприйнятним отой розголос задля величі справ, але тут вся вина лежить на недовірі - знають-бо вони мене, Полікарпа, як грішника. Але якщо твоя преподобність звеліла описати те, що спадає на гадку й принесе пам'ять, то, як воно тобі й не потрібне, залишимо його на користь тим, хто прийде після нас. Отак-бо й блаженний Нестор в Літописі написав про блаженних отців, про Дам'яна, Єремію та про Матвія й Ісакія. У житіє святого Антонія вписано житія їх усіх, хоча й у короткому викладі. Та я мовитиму про раніше згаданих чорноризців більш виразно, а не так якось потайки, як раніше. Адже якщо я про них замовчуватиму, то після мене їх взагалі призабудуть та й імена їх не згадуватимуться, як то було донині.

Це ж мовиться на п'ятнадцятий рік твого ігуменства, коли не згадувалося про них уже 160 літ. А нині заради твоєї любові виявилося затаюване і заради пам'яті тих, хто любив Бога, повсякчас складається шана й хвала. Бо ж ті, хто догодив Йому, вінці від Нього отримують. Для мене ж їх окраса багато важить, бо ж нею думаю приоздобити нікчемність моєї справи. Як тільки пригадається щось почуте, то одразу ж і берусь до роботи, міркуючи, що завдяки мені не згубиться [пам'ять] про їхні чудотворення. Якщо ж, як мовить Господь: «бува ж між ангелами Божими радість над одним грішником, що кається» (Лк. 15, 10), - то наскільки ж звеселяться ангели стількома праведниками, що гідні вони бути спадкоємцями їхнього небесного життя та їхньої слави. Бо якщо тут [на землі] не дбали вони про плоть, а знехтували земним, наче безтілесні, й мали все земне за полову, аби лише набути єдиного Христа. Його бо єдиного возлюбили, й до Його любові пристали, і Йому всю свою волю віддали, аби прийняти від Нього обожествлення. І дарував Він їм на землі в нагороду за їхні подвиги дари творити чудеса, а в прийдешньому [житті] прославить їх несказанною славою. Бо без Духа Святого ніщо не буде дано людині на землі, якщо не буде дано їй із неба. Ось і я, грішний Полікарп, скоряючись твоїй волі, володарю Акиндине, описав тобі це. Та лишень скажи, і оповім тобі ще дещо про блаженного й преподобного отця нашого Григорія Чудотворця.

[ Cкачати книгу: "Києво-Печерський Патерик" ]

[ Купити книгу: "Києво-Печерський Патерик" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!