Про преподобного Святошу, князя Чернігівського

Повернутися до змісту книги "Києво-Печерський Патерик"

Сей блаженний і благовірний князь Святоша, на ім'я Миколай, і був сином Давида та внуком Святослава. І розважав він про оману цього марнотного життя і про те, що все [земне] протікає та проминає, а майбутні блага є неминущими, вічними, а Царство Небесне, яке Бог приготував для тих, хто любить Його, є нескінченним. І облишив він князювання, честь, славу й владу, за ніщо все це поважавши, і прийшов до монастиря Печерського. Року 1106, дня 17 лютого, став ченцем. І всім тутешнім ченцям відоме його доброчесне життя та послух. Три роки перебував він при кухні, працюючи на братію, і власноруч колов дерево для варіння сочевиці, і часто на власних плечах носив дрова. Насилу брати його Ізяслав і Володимир відлучили від такої справи. Та цей істинний послушник виблагав, аби ще хоч один рік потрудитися на братію при кухні. І його, в усьому вмілого й досконалого, після того приставили до воріт монастиря. І при них пробув він три роки, не відходячи нікуди, окрім церкви. А відтак звеліли йому служити в трапезній. І з волі ігумена й усієї братії змушений він був облаштувати собі келію, котру сам же й спорядив. Вона й донині зоветься Святошиною. Та й сад довкола неї насадив він власними ж руками. Розповідають про нього, що за всі роки чернецтва ніхто ніколи не бачив його бездіяльним, а завжди руки його були зайняті якимось ремеслом, і цим заробляв він собі на одежину.

І завжди та непрестанно була на устах його Ісусова молитва: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». І ніколи не споживав він нічого, окрім монастирського харчу. І хоч мав багато, та все віддавав на потреби подорожніх і жебраків та на церковне будівництво. Багато ж із його книг збереглося й донині.

Ще за часів свого князювання мав блаженний князь Святоша дуже вмілого лікаря на ім'я Петро, родом сірійця, який прийшов до монастиря разом із ним. Та коли побачив Петро того князя добровільну вбогість і як сидів він у кухні та при воротах, то залишив його й жив у Києві, лікуючи багатьох. Коли ж приходив він до Блаженного та бачив його у великій потребі та надмірному пості, умовляв:

«Княже, належить тобі дбати про своє здоров'я, щоби не занапастив ти своє тіло тяжкими трудами та стриманістю, аби не дійшло колись до того, що, виснажений, не зможеш понести покладеного на тебе ярма, яке зволив обрати Бога ради. Бо ж Бог не хоче ані посту надмірного, ані труду непосильного, а лише серця чистого та сокрушенного. Не звик ти й до цієї нужди, якої зазнаєш, працюючи, наче раб підневільний. Та й для благочестивих братів твоїх Ізяслава й Володимира великим докором є твоя вбогість, бо ж від великої слави й честі впав ти в такі крайні злидні, що умертвляєш тіло своє й доводиш до недуги негодящою їжею. Дивуюся я й твоєму шлункові, що колись затяжкою для нього була й солодка страва, а нині стерпним для нього є і сире зілля, і сухий хліб. Пильнуй, щоби не обступили тебе недуги. Ти, знесилений, помиратимеш, а я не зможу тобі допомогти, то й полишиш братам своїм плач невтішний. Так само й бояри, які тобі колись служили й гадали завдяки тобі стати великими й славними, а нині вони, позбавлені твоєї любові, впустили до своїх домівок велику журбу й перебувають у них тяжко пригнічені. А ти, сидячи на цьому смітнику, не маєш де й голову прихилити, то й вважають, що безум охопив тебе.

Хто з князів учинив таке: чи блаженний батько твій Давид, чи дід твій Святослав? Чи, може, хтось із бояр заподіяв таке, чи забажав ступити на цей шлях, окрім хіба що Варлаама, який колись був тут ігуменом? Отож, як мене не послухаєш, то ще до Суду суд приймеш». Часто казав [Петро] йому таке, чи то коли на кухні з ним сидів, чи коло воріт, бо ж так навчили його брати [князеві].

А Блаженний відповідав: «Брате Петре! Багато думав я і розсудив не шкодувати плоті своєї, аби не стала вона на борню зі мною, а під утиском тяжкого труду упокорилася. Адже, брате Петре, «сила-бо, мовиться, в немочі породжується». А теперішні тимчасові страждання не можна й порівняти з тією славою, якій належить явитися в нас. Тож вдячний я Господеві за те, що визволив Він мене з рабства мирського й учинив мене слугою рабам своїм, оцим блаженним ченцям. А брати мої нехай пильнують за собою, бо ж кожному нести свій тягар та й достатньо для них моєї влади. Я ж те все полишив Христа ради: дружину й дітей, дім і владу, братів і друзів, рабів і поля. Заради цього сподіваюся стати спадкоємцем життя вічного. Я убогим став Христа ради, аби Його здобути. Та й ти, коли кого лікуєш, чи ж не велиш бути стриманим щодо страви? Для мене вмерти за Христа - набуток, а сидіти на смітнищі, наче Йов, - царювання. Якщо ж жоден князь не чинив так раніше, нехай стану для них за проводиря. Тому, як захоче хтось ревно це наслідувати, нехай іде за моїм прикладом. А щодо іншого, то прислухайся до себе самого й тих, хто тебе научав». 

А коли цей Блаженний бував недужим, то лікар, бачачи це, готував для лікування зілля відповідне супроти певної хвороби - чи то від гарячки, чи якоїсь іншої. Та князь не допускав себе лікувати й одужував ще до його приходу. І траплялося так багато разів. Та коли впав у недугу сам сей Петро, послав до нього Святоша зі словами: «Якщо не питимеш зілля, то зцілишся, а як мене не послухаєшся - чимало страждатимеш». Але той хотів схитрувати й, бажаючи позбутися хвороби, вжив настоянки й мало життя не стратив. Лише молитва Святого зцілила його. І ось, коли знову він занеміг, Святий передав йому: «Уздоровишся затри дні, якщо не лікуватимешся». Послухався його сирієць і по слову Блаженного одужав третього дня.

Прикликав його Святий і наказав прийняти постриг, мовлячи: «Через три місяці відійду я з сього світу». А говорив він це, провіщаючи [Петрові] смерть. Та сирієць не збагнув того, що повинно з ним трапитися. Отож упав Петро йому в ноги, промовляючи зі сльозами: «Лихо мені, пане мій і доброчинцю мій, і дороге життя моє! Хто заопікується мною, чужинцем? Хто нагодує багатьох потребуючих? Хто заступиться за скривджених? Хто дасть милостиню вбогим? Чи ж не казав я тобі, княже, що залишиш ти своїм братам плач невтішний? Чи ж не ти, княже, зцілив мене не лише словом Божим і силою, але й твоєю молитвою? Куди ж відходиш ти нині, добрий пастирю? Відкрий мені, рабу своєму, оту смертельну болість, і, якщо я не вилікую тебе, нехай буде голова моя за голову твою і душа моя за душу твою. Не відходь від мене мовчки, а відкрий мені, пане, звідкіля одержав ти оту звістку, аби міг я покласти за тебе своє життя. Якщо звістив тобі це Господь, то вимоли в Нього, щоб замість тебе вмер я. Якщо полишаєш мене, то де маю оплакувати свою втрату - на оцьому смітнику чи в оцих воротях? Що успадкую по тобі? Адже ти й сам нагий, тож як відійдеш, покладуть тебе в оцьому полатаному лахмітті. То дай мені в дар твою молитву, як колись у давнину Ілля Єлисеєві плащ [подарував] (Див. Цар. 2, 13), аби зворушилися глибини мого серця і увійшов я в райські місця під покрівлею Божого дому. Навіть і звір знає, де йому після сходу сонця шукати собі криївки, і птах знаходить собі домівку, а горлиця - гніздо, куди покласти пташат своїх. А ти вже шість літ у монастирі, а де місце твоє - не відомо!

І відповів йому Блаженний: «Краще уповати на Господа, аніж покладатися на людину: Господеві відомо, як прогодувати всі істоти, тож може заступитися й порятувати убогих. Брати ж мої нехай не мене оплакують, а побиваються над собою та дітьми своїми. Лікування ж я і за життя не потребував, а мертвому й життя вже не бачити, та й лікарям його не воскресити». Отож спустилися князь із лікарем у печеру, викопав Святоша собі могилу та й мовив до сирійця: «Кому ж із нас могила оця більше до вподоби?» І сказав сирієць: «Нехай би було кожному за його бажанням. Але ти ще живи, а мене отут поклади». І мовив Блаженний: «Тож нехай буде так, як ти бажаєш». Отак і постригся [сирієць] та й три місяці безперестанку плакав. А Блаженний потішав його: «Брате Петре, чи бажаєш, щоб забрав я тебе зі собою?» А той відповідав зі сльозами: «Хочу, аби пустив ти мене [поперед себе]. Хочу вмерти за тебе, а ти молися за мене». І сказав йому Блаженний: «Тож будь відважним і готуйся; за три дні відійдеш». Отоді Петро причастився божественних і животворних безсмертних Таїн, ліг на ложе, опорядив шати, випростав ноги та й віддав душу до рук Господа.

А Блаженний князь Святоша ще тридцять років пробув у монастирі невідлучно, аж поки не відійшов у життя вічне. І в день, коли упокоївся, зібралося мало не все місто. Як побачив те брат його, то прислав до ігумена з благанням, прохаючи собі на благословення хрест з параману Святоші, його подушку та кладку, на якій той клячав. Отож ігумен віддав йому те зі словами: «Хай буде тобі за вірою твоєю». [Князь], узявши зберігав те шанобливо, а ігуменові вручив три гривні золота, аби не задарма взяти братове знамення.

Якось занедужав цей [князь] Ізяслав так тяжко, що ні в кого вже не зосталося жодної надії, а дружина та діти його, й усі бояри сиділи коло нього, бо бачили його вже при смерті. А він, ледь підвівшись, попросив води з Печерської криниці та й занімів. Посланці набрали води, а ігумен обтер домовину святого Теодосія волосяницею Святоші, брата князевого, та й дав, аби зодягнули [Ізяслава] в неї. І ще до того, як Ізяслав побачив посланців, промовив він: «Ідіть хутчій за місто зустрічати преподобних Теодосія та Миколу». А як увійшов гонець із водою та волосяницею, князь вигукнув: «Микола, Микола Святоша!» І дали йому напитися, і зодягнули його у волосяницю, аби одужав він. І прославили всі Бога та Його угодників. Отож як тільки впадав [Ізяслав] у хворобу, одягав оту волосяницю та й одужував. Хотів він і сам поїхати до брата [поклонитися], але стримали його від того тодішні єпископи. І на кожну рать зодягав він цю волосяницю й залишався неушкодженим. Та якось згрішив він і не наважився одягнути її на себе, отож і вбили його в тій раті. А він заповів, аби й поховали його в тій волосяниці.

І про багато інших учинків того мужа оповідають, бо ж і донині знають тутешні ченці про Блаженного князя Святошу.

До Полікарпа. Знову звертаю до тебе слово. А що ж такого вчинив ти? Багатство покинув? Так не мав ти його. Славу? Так і не здобув ти її, а сам прийшов з убогості до слави та всякого блага. Подумай про цього князя, що ніхто з князів у Руси так не учинив, бо жоден добровільно не став ченцем. Воістину більший він від усіх князів руських. Чи ж твоє упокорення дорівнюється його волосяниці? Ти ж бо покликаний бути нагим, а сам прикрашаєш себе ризами гарними. Отож через них будеш позбавлений шат нетлінних і чекатиме на тебе осудження як такого, що не має весільних риз, себто смирення. Що пише блаженний Йоан у «Ліствиці»? «Жидовин прагне страви, аби святкувати за законом». І ти ж уподібнюєшся їм, коли клопочешся про питво та їжу та й тим похваляєшся. Прислухайся до блаженного Євагрія: «Якщо чернець згрішить, то свята на землі не матиме». Не відгодовуй свого тіла настільки, аби стало тобі ворогом, ані не починай [подвигу] надмірно - якщо не здолаєш, то упокоришся. Наслідуй святих отців, то й не будеш позбавлений тієї божественної слави. Якщо не осягнеш, щоб увінчали тебе з досконалими, то прагни заслужити, аби хвалу тобі слали з угодниками.

Ти щойно вчора до чернецтва вступив. Ти ще не призвичаївся до нього, а вже нахваляєшся та єпископства бажаєш, і великого законодавця з себе вдаєш. Сам ще не навчився смирення, а вже інших упокорити хочеш: мудруєш високо, наказуєш гордо, відповідаєш супротивно. Звично це [чути] з уст твоїх, бо ж ти думаєш про земне, а не про небесне; про тілесне, а не про духовне; про похоті, а не про здержливість; про багатство, а не про вбогість. Відступився ти від світла, та й до темряви себе впровадив. Життя [блаженного] ти зрікся й муку вічну собі приготував, взяв до рук своїх зброю супроти ворога, та й собі ж у серце встромив її. Отямся, брате, розваж з острахом про своє життя так, щоб не віддалилися думки твої від цього святого місця.

А ще розповім тобі, брате, задля пильності твоєї, про ченця Еразма.

[ Cкачати книгу: "Києво-Печерський Патерик" ]

[ Купити книгу: "Києво-Печерський Патерик" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!