Празник Святого Великомученика Димитрія

Празник Святого Великомученика Димитрія - Пізнай свій обряд

"Прийдіть усі вірні, зійшовшися,
похвалімо Христового борця і мужнього світоча Димитрія"
(Стихира на малій вечірні).

Святий Климент Олександрійський велич і значення мученика описує такими словами: "Мученик дає потрійне свідчення: про себе, що він зі справжньою вірністю вірі стоїть при Богові; проти свого противника, що він надаремно наступає на того, що непохит­ний у любові; для Господа, що в його науці знаходиться Божа переконлива сила, яку навіть боязнь смерти не може побідити".

Свята Церква від перших віків християнства високо цінила й цінить заслуги мучеників, їх почитає, їх ставить нам за взір герой­ської любови до Бога та визнавання святої віри. Деякі з них, що в особливий спосіб відзначилися своєю ревністю і мужністю у визна­ванні святої віри та чудами, що ними їх Господь Бог прославив після смерти, мають у церковному році свої урочисті празники. До них належить святий мученик Димитрій, якому свята Церква дала титул великомученика й мироточця. Східна Церква святкує його пам'ять 26 жовтня, а Західна Церква — 8 жовтня.

МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ І ПРОСЛАВА СВЯТОГО ДИМИТРІЯ

Святий Димитрій жив у другій половині третього сторіччя у місті Солуні, по-грецьки — Тессалоніке, де його батько був висо­ким цісарським достойником. Після смерти батька цісар Максиміліян зробив його солунським проконсулом. Святий Димитрій від дитинства був вихований у християнській вірі. Хоча займав високу посаду, але свою віру явно визнавав та був апостолом своєї віри. За це цісар Максиміліян наказав вкинути його до в'язниці. Будучи в ув'язненні, святий Димитрій благословив святого Нестора на боротьбу з цісарським непереможним гладіятором Лієм. Святий Нестор виступив проти Лія з хрестом у руках, переміг та вбив його. Цісар, довідавшись, що Димитрій благословив Нестора на боротьбу з Лієм, послав своїх вояків, і вони прокололи тіло Димитрія спи­сами. Це було 306 року. Пам'ять святого Нестора Східна Церква відзначає наступного дня після празника святого Димитрія.

Геройську віру святого Димитрія Господь Бог прославив не тільки різними чудами після його смерти, але також нетлінністю тіла та мироточивістю. Коли, через сто років після його смерти, відчинили гріб — то знайшли його тіло нетлінне, а його кості видавали пахуче миро, яке зціляло недужих.

КУЛЬТ СВЯТОГО ВЕЛИКОМУЧЕНИКА ДИМИТРІЯ

Дар чудес, нетлінність тіла та мироточивість стають джерелом великого й широкого культу святого Димитрія не тільки в Греції, але й по цілій Слов'янщині. До його гробу з року в рік з усіх сторін поспішають сотні й тисячі паломників. Він допомагає в кожній біді й потребі. Жовніри вибирають його за свого опікуна. У V столітті над його гробом побудовано величний храм. Як широко його культ охопив слов'янські землі, свідчить те, що тільки на Балканах є понад двісті церков, присвячених святому Димитрієві.

Культ святого Димитрія приходить з християнською вірою і на наші українські землі. Про цей культ о. Андрій Трух (ЧСВВ) у книзі Життя святих пише: "У Русі-Україні святий мученик Димит­рій утішався великим почитанням. Почин до цього дала облога Царгорода нашим князем Олегом. Літописець Нестор згадує, що коли руські війська зломили грецьку силу, то "убояшася греци і рекоша: ність се Олег, но святий Димитрій послан на ни от Бога". А пізніше, коли християнська віра поширилася між нашим народом, тоді князі, їх війська й усі вірні віддавали себе святому Димитрієві в опіку" (Том IV, с. 106).

Князь Ізяслав Димитрій Ярославич заснував у Києві приблизно в 1057 році монастир у честь святого Димитрія. У 1197 році вели­кий князь Всеволод Димитрій Юрійович († 1212) отримав як дар зі Солуня дошку з труни і сорочку святого Димитрія. Дошка вида­вала миро, яке лікувало хворих. У честь святого Димитрія цей князь збудував на княжому дворі у Володимирі величний храм, де склав згадані мощі. На наших рідних землях було досить багато церков, присвячених святому Димитрієві.

Празник святого Димитрія належить до середніх свят. З цим празником пов'язана згадка про землетрус, який був у Царгороді 26 жовтня 740 року. У богослуженні в день святого Димитрія свята Церква пригадує нам його геройську віру та різні чесноти. Вона славить його як мужнього Христового воїна й ісповідника, як чудотворця, що лікує недуги душі й тіла та помагає в кожній потребі. "Мучениче страстотерпче, святий Димитріє, — співаємо на стихирах вечірні, — ти чудами світиш світові, наче сонце. Тож святкуючи твою пам'ять, ми всі радіємо твоїми чудами... " А в п'ятій пісні канону утрені читаємо: "Ті, що з вірою щиро прибігають до твого храму, Димитріє, скоро звільняються від недуг і душевних терпінь".

Він заступається за нас перед Богом: "Сьогодні побожно свят­куємо празник Димитрія страстотерпця, бо він безустанно молить­ся до Христа, щоб усім дати мир і милість", — каже сідален на утрені. "Маємо тебе, — сказано у стихирі на стиховні малої вечір­ні, — як дателя багатьох дарів. Господній угодниче, бо ти сповняєш просьби, що їх завжди маємо".

Святий Димитрій не тільки чудотворець і заступник у небі, але й мироточець. "Димитріє, — читаємо в першій пісні канона утре­ні, — ти створене джерело пахучого й щирого мира, омий моє серце від мерзоти пристрастей, і практикуванням чеснот зроби мене запахом Христовим, ум мій ублагородни, щоб оспівував твої божественні благодаті".

СВЯТИЙ ВЕЛИКОМУЧЕНИК ДИМИТРІЙ — НАШ ВЗІРЕЦЬ І ЗАСТУПНИК

Головна мета святкування празників святих мучеників — роз­мірковувати над їхнім геройським визнаванням святої віри, ми повинні вчитися від них свою віру любити, її цінувати та мати мужність її визнавати. Визнавання віри це одна з ознак доброго і практикуючого християнина. Такий християнин своєї віри ніколи не ховає, не стидається її, не перечить їй, нею не торгує, її не змінює, але визнає її словом, ділом і цілим своїм життям. Такої віри від кожного з нас вимагає сам Ісус Христос, який каже: "Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем Небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того і я зречусь перед Отцем моїм Небесним" (Мт. 10, 32-33).

Усе наше життя і кожний його акт повинен бути проповіддю нашої святої віри. "Визнавання віри, — каже святий Йоан Золото­устий, — діється не тільки устами, але й ділами. І коли їх нема, то ми наражаємо себе на небезпеку, що будемо покарані з тими, які свою віру заперечили".

Свята Церква бажає і доручає, щоб ми святих не тільки наслі­дували, але й до них у справах душі й тіла прибігали. Немає сумніву, що Господь Бог радо вислуховує просьби тих, які за Нього свою кров пролили і своє життя віддали. "Хто з великою вірою прибігає до мученика, — каже слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, — той може за його заступництвом усього очікувати від Бога". Теодорет представляє у подробицях різні дари, які можна очікувати від мучеників: здоров'я, потомство, щасливу подорож, оздоровлення, а своє твердження доводить цікавим описом. "Дока­зом того, що молитва з вірою буває вислуханою, — пише він, — є ті вота, які свідчать про оздоровлення. Ті вота представляють очі, ноги, руки, зі золота або срібла, бо святий приймає прості та скромні дарунки від жертводавців, які спромоглися на них. Ті дари свідчать про оздоровлення, які одержали жертводавці і про могут­ність мученика, що там лежить". Через церковний рік проходить ціла історія Церкви: від немовлят, яких убив Ірод Христа ради і великого Стефана, до тих, які життя поклали за ікони й до нашого священномученика Йосафата, архиєпископа полоцького" (Про по­читання святих, 1941).

ПРЕПОДОБНА ЙОСАФАТА ГОРДАШЕВСЬКА

Цій смиренній монахині з Божого Провидіння судилося стати справжнім первістком зрощеного на наших рідних землях зерна Христової науки, плід якого, виплеканий впродовж довгих років її славного життя, принесено в офіру Богові через щоденне свідчення торжества всеохопної Божої Любови.

Народилася Михайлина (пізніше сестра Йосафата) 20 листо­пада 1869 року в багатодітній родині. І хоча її батьки були звичай­ними незаможними міщанами, вони змогли прищепити дитині те найбільше знання, що його не придбаєш за ніякі статки, — невгас­не й жагуче бажання Бога. Ще в ранньому дитинстві запалилося ним дівоче серце, і той шляхетний душевний порив за допомогою Божої благодати незабаром вилився у нестримний потік чеснот, якими, неначе вінком, прикрасила вона ціле своє життя. Та голос Господній кликав і кликав, і не було сил, щоби противитись цьому незримому покликові любови, який манив її все більше, віддаля­ючи від суєти світу та зносячи до висот Богопізнання. Саме в цей час у невеличкому селі Жужелі з ініціятиви ревного душпастиря о. Кирила Селецького для служіння українській спільноті через католицьку освіту й виховання молодого покоління постає нове монаше згромадження, яке, підкорюючись духові власної харизми й всеціло віддаючись під покров Божої Матері, прибирає ймення Служебниць Пречистої Діви Марії. Михайлині після ретельного духовного вишколу в латинському монастирі сестер Феліціянок було доручено очолити цю новоутворену спільноту. "Яке щастя мати так багато сестер! Моїм обов'язком є молитися "за кожну з них", — ці слова Йосафата зробить своїм життєвим кредо. Її гаряча молитва, мудрий провід монастирського життя та приклад особис­того самозречення вже в короткому часі здобули для монастиря славу справжньої обителі Божих душ, які присвятили своє життя служінню Христові. Невдовзі по всій Україні, а потім і далеко за її межами постають все нові і нові монастирі згромадження, все більше і більше сестер включається у виконання своєї великої місії — катехизувати, просвічувати людей, привертати душі до Бога. І кожну з них молитовно поручає дбайливій Господній опіці блаженна подвижниця. До кінця своїх днів стоїть вона і чуває над своїми співсестрами, та й після свого блаженного переставлення не покидає їх, залишаючись вірною своїй обітниці.

У чому ж феномен її святости, у чому особливість її свідчення, у чому велич її душі? Таке питання ставимо собі ми, християни третього тисячоліття, перед очами яких — великі подвиги славних мужів віри, Христових свідків у мучеництві та ісповідництві власної крови. А відповідь на це питання полягає, мабуть, у геройському виконанні блаженною Йосафатою тієї програми життя, яку вона намітила собі в тишині монастирської келії і про яку не забувала серед суєти і клопотів сповненого служінням ближньому дня: "Намагатимуся якнайкраще виконувати свої щоденні обов'язки, пам'ятаючи, що Бог дивиться на мене, і старатимуся віднайти ласку в Його очах". Це подиву гідне сповнення нею своїх постанов і є тим найкращим свідченням єдности її душі з Христом, яке ставить її в один ряд з иншими мучениками-свідками нашої Церкви XX століття.

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників і преподобну сестру Йосафату Гордашевську. Празник преподобної призначено святкувати 7 листопада (за григоріянським стилем 20 листопада)[1].