Третя заповідь блаженств: «Блаженні тихі (покірні, незлобливі), бо вони осягнуть землю»

У цій заповіді Господь ублажає тихість духу людини. То є лагідна рівновага, пройнята обережністю, — нікого не обра­жати й самому не ображатися ні за яких умов, інакше кажу­чи «мирний дух».

Про тихість у Святому Письмі

Тихість заповідана нам: «Отож зодягніться, як Божі виб-ранці, святі та улюблені, у щире милосердя, тихість, покору, лагідність, довготерпіння» (Кол. З, 12). «Нагадуй їм, щоб були не сварливі, а тихі, виявляючи повну лагідність усім людям» (Тит. З, 2). Ісус Христос, Господь наш, служить нам взірцем тихості: «Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я ти­хий і серцем покірливий, — і "знайдете спокій душам своїм"» (Мф. 11, 29). «Скажіть Сіонській доньці: "Ось до тебе йде Цар твій! Він тихий і сів на осла"» (Мф. 21, 5).

Тому віруючі, як раби Христові, повинні:

а) приймати слово Боже з тихістю: «Тому-то відкиньте всяку нечисть і залишок злоби й прийміть з тихістю всіяне слово, що може спасти ваші душі» (Як. 1, 21);

б) бути тихим щодо всіх людей: «Тихість ваша нехай бу­де відома всім людям» (Фил. 4, 5);

в) виражати тихість у всій своїй поведінці: «Хто мудрий і розумний між вами? Нехай він покаже діла свої в тихій мудрості добрим поводженням!» (Як. З, 13). «Я в'язень у Господі, — говорить про себе апостол Павло, — щоб ви пово­дилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо вся­кою покорою і тихістю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного» (Еф. 4, 1-2).

Тихість заслуговує прощення навіть великих гріхів: «Лагід­на відповідь гнів відвертає, а слово вразливе гнів підіймає» (Пр. 15, 1). «Тихістю навертається до милості вельможа» (Пр. 25, 15).

Тихість є однією із властивостей Божої мудрості: «А муд­рість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, тиха, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безсто­роння та нелукава» (Як. З, 17).

Тихість дорогоцінна перед Богом: «А окрасою їм нехай буде не зовнішнє... але захована людина серця в нетлінні тихого й мовчазного духа, що дорогоцінне перед Богом» (1 Петр. З, 3-4).

Ті, що мають тихість:

а) Бог постановить його: «Він веде покірливих до правди і навчає тихих путей Своїх» (Пс. 24, 9);

б) буде піднесений Богом: «Смиренних підносить Господь, а нечестивих принижує до землі» (Пс. 146, 6);

в) буде визволений і спасенний: «Коли встав Бог на суд, щоб спасти всіх пригноблених (тихих — прим. О. К.) на землі» (Пс. 75, 10). «Бо любить Господь людей Своїх і по­кірних (тихих  — прим. О. К.) підносить до спасіння» (Пс. 149, 4).

Тихим обіцяний спокій, мир і блаженство: тихі «знайдете спокій душам своїм» (Мф. 11, 29). «А люди тихі успадкують землю і будуть втішатися великим спокоєм» (Пс. 36, 11). «Блаженні тихі, бо вони осягнуть землю» (Мф. 5, 5).

Блаженний той, хто зусиллям над собою здобув собі оту величну чесноту — Християнську тихість! У нього в серці завжди перебуває лагідний, радісний спокій. Він завжди задоволений своєю долею і дякує Богові. Він ні на кого не нарікає і нікому не заздрить. Такі люди дійсно щасливі: їх любить Господь і завжди радує Своєю Божественною радіс­тю. Вони терпляче і спокійно переносять всяке лихо, і навіть серед великого горя знаходять у душі своїй втіху.

Властивості тихого християнина

Тиха людина ніколи не відповідає злом на зло, образою на образу; не сердиться, в гніві не підвищує голосу на сво­їх кривдників; не кричить, і на вулицях ніхто не почує го­лосу його. Тихий, «будучи лихословленим, Він не лихосло­вив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував, але пере­дав тому, Хто судить справедливо» (1 Петр. 2, 23).

Це є величний образ тихості! Оце її суть! І як ми може­мо робити інакше, як ми можемо сердитись, мститися? Бог є Отцем усіх, перед Яким ми нескінченно грішимо, завжди поступає з нами по Своїй тихості, не знищує нас, довго терпить нас, благоденствує нам постійно. І ми повинні до своїх ближніх бути тихими, поблажливими і терпеливими.

Крім того, всі ми, як християни, є членами одного тіла, які намагаються берегти один одного; при тому ми називає­мось вівцями — словесної отари Христової, — чому так? То­му що вівця — тиха, незлоблива, терпляча; такими повинні бути й ми. Тільки ті з нас належать до отари, які тихі та незлобливі, як ягнята, а ті, які не мають Духа Христового, Його тихості й незлобливості, ті — не Його. «А коли хто не має Христового Духа, той не Його» (Рим. 8, 9). На Страш­ному Суді тільки вівці будуть стояти зліва, і вони будуть введені в рай, а козли відійдуть у пекло.

Приклади християнської тихості

1. Одного разу святий Спиридон, єпископ тримифунт-ський, входив у царський палац; на ньому був дуже скром­ний одяг. Один із слуг прийняв його за убогого і навіть уда­рив по щоці. Але коли святий Спиридон, за словом Господа, підставив слузі другу щоку, той упізнав у його вчинкові свя­того, припав до його ніг і попросив вибачення.

2. Преподобний Феодосій, ігумен Києво-Печерського мо­настиря, був у великого князя Ізяслава і затримався там до пізнього вечора. Великий князь не захотів відпускати препо­добного пішки і наказав слузі відвезти його. Але слуга поду­мав, що везе якогось збирача податків і через деякий час ска­зав преподобному так: «Час мені пересісти на твоє місце і відпочити». Преподобний Феодосій спокійно пересів на міс­це кучера і став правити кіньми, а слуга заснув. Але вранці, коли вони під'їхали до монастирських воріт, слуга побачив, що вся братія монастиря вийшла зустрічати свого ігумена і з благоговінням приймали від нього благословення.

3. Преподобний Єфрем Сірин любив залишатися на само­ті й не йшов на спільну трапезу того монастиря, де жив. Один з учнів приносив йому їжу в келію. Одного разу, йду­чи з кухні, учень несподівано впустив посуд з їжею, який розбився. Він не знав, що робити, боячись гніву старця. Але святий Єфрем, побачивши це з вікна, весело сказав учневі: «Не сумуй, дитя моє! Якщо їжа не хотіла сама йти до нас, то ми підемо до неї». І пішов, сів на землю біля розбитого по­суду і почав збирати їжу.

4. Коли до ігумена Іоанна прийшли злодії, він приніс умивальницю і просив їх, щоб вони дозволили йому умити їм ноги. Злодії засоромились, і почали просити в нього про­щення, і розкаялись у своїх намірах.

5. Сорок мучеників, які померли за Ісуса Христа в се-вастійському озері, — це приклад християнської тихості. Вони були мужніми воїнами на полі битви і благочестиви­ми християнами. Мученики відмовились принести жертву ідолам, сказавши, що вони люблять свого Бога Ісуса Хрис­та. їх катували, а пізніше загнали в озеро, у крижану воду на цілу ніч. Князь-кат Лисій, довідавшись наступного дня, - що мученики живі, наказав їх катувати далі, а потім умер­твити, а тіла спалити, щоб християни не змогли їх похова­ти. Коли вогонь згас, то побачили, що кістки мучеників не згоріли. Лисій наказав їх кинути у річку. Ця подія сталася У 320 р.

Як бачимо, мученики не взялись за зброю, не стали чи­нити опору і захищатися, хоча могли б, але як ягнята пере­терпіли все з тихістю за Христа.

6. Один старець-чернець Кір, виходець із бідної родини, був дуже тихий. Чомусь братії монастиря він не сподобався. Часто буває навпаки — за покірливість чи інші якості люди­ни її поважають і люблять; але доля Кіра була не такою. З часом ненависть до нього збільшувалася. Не лише старі, а й молоді ченці ображали його і часто навіть виганяли з-за столу під час трапези. Це тривало 15 років.

Сталось так, що цей монастир відвідав преподобний Іоанн Листвичник. Побачивши, що тихий Кір, вигнаний з трапези, часто лягав спати голодний, він спитав у нього:

«За що вони тебе так ображають?»

«Повір мені, люб'язний Христовий гість, — відповів сми­ренний старець, — що братія так робить не по злобі, вона тільки випробовує мене, чи гідно ношу образ ангельський. Прийшовши до монастиря цього, я чув, що монах повинен бути під випробуванням тридцять років, а я прожив тут ли­ше половину».

Це приклад того, як повинен християнин ставитися до своїх кривдників. Тихий Кір не хотів метатися своїм крив­дникам, а навпаки, дививсь на їхні вчинки по-доброму, ви­правдовуючи їх, зберігав їхню честь тоді, коли вони самі себе занапастили. Кір приймав за велике щастя те, що інші вважали б для себе нещастям. Спробуй же і ти робити так — і завжди будеш жити в мирі зі своїми ворогами.

Подвиг є і в бою...

Подвиг є і в бою, Подвиг є і в боротьбі, — Вищий подвиг в терпінні, Любові й мольбі.

Якщо серце занило Перед людською злобою, Чи насильство схопило Тросами сталевими тебе; Якщо скорбі земнії Жалом в душу вп'ялися, — З доброю і сміливою вірою Ти за діло берися: Є у подвигу крила, І злетиш ти на них Без труда, без зусилля, Вище мороків земних, — Вище покрівель темниць, Вище злоби сліпої, Вище зойків і криків Гордої людської чорноти.  Хом'яков (переклад О. К.)

Тихі повинні терпляче нести хреста свого

Спаситель сказав: «Хто не несе хреста свого і не йде вслід за Мною, — той не може бути учнем Моїм!» (Лк. 14, 27). Ко­жен з нас повинен нести свого власного хреста терпляче, тоб­то нести страждання і скорботи, які трапляються на нашому життєвому шляху і пов'язані з вірою Христовою. «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться самого себе, візьме хрест свій і йде вслід за Мною, — сказав Господь. — Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ра­ди Мене та Євангелія, той збереже її. Бо яка користь люди­ні, яка здобуде увесь світ, але душу занапастить? Або який викуп дасть людина за душу свою? Бо хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цім перелюбнім і грішнім, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у слові Отця з ангелами святими» (Мф. 8, 34-38).

Господь Ісус Христос повеліває нам зректися себе. Це значить, що нам треба зректися своєї злої волі, а також сата­ни, що діє в нас, і від усіх діл його, і від усього служіння його, і від усієї гордині його, і взяти хрест свій. Не треба брати чужого хреста, який може бути нам не під силу. Є са-мовпевнені люди, які беруться не за свої справи і несуть не свій хрест, а чужий.

Нести хрест свій — це значить тихо і терпляче долати труднощі, скорботи й випробування, що трапляються на на­шому життєвому шляху та які посилає нам Господь заради нашого спасіння.

«Блаженна людина, яка витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його» (Як. 1, 12). Без горя й страждань, при постійному щасті, людина зовсім забула б Бога та не була б достатньо очищеною й підготованою до майбутнього життя. Як молотильник б'є ціпом снопа, щоб відокремити зерно, або як садівник обрізає сухі гілки дерева, щоб воно більше плодоносило, так і Господь посилає нам нещастя для нашого морального очищення, укріплення й вічного спасіння.

Тому всі негаразди, як удари батьківської правиці Все­вишнього Правителя світу — Бога, людина повинна перено­сити із синівською любов'ю та покірністю.

До покірного несіння свого життєвого хреста всі ми, хрис­тияни, маємо приклад несення хреста Свого нашим Господом Ісусом Христом. Ісус Христос ніс Свій хрест від Віфлеємських ясел до Голгофи. Господь не запитував Небесного Отця, чому Він повинен страждати, зазнавати зневаги, бути розіп'ятим, не маючи жодного гріха. А ми часом запитуємо в Бога: «Господи! За що я так страждаю і страждаю несправедливо?»

Гріх і всіляке зло перемагаються терпінням і страждання­ми. Ми маємо велику пристрасть до життя плотського; ми зжились із гріхами, звикли до них і боїмось об'явити їм рі­шучу війну, порвати з ними, ми приймаємо проти них напів-міри, ніби бережемо себе з ними, і тому завжди залишаємось з нашими гріхами. Вони все більше й більше вкорінюються в нас, боротьба з ними стає все тяжчою, ми часто втрачаємо себе для Бога і робимось щоденним здобутком диявола. То­му кожного дня ми повинні боротися з дияволом.

Треба навчатися на прикладах багатьох грішників, які стали святими, як вони рішуче вступали на боротьбу із грі­хом, зі своїми пристрастями, з дияволом. Вони полюбили Бога і бачили на Його прикладі життя вірний шлях свого спасіння.

Якщо християнин буде нехтувати прикладом шляху Його, то він буде блукати й загине. Ми не можемо нести хреста Христового, бо він для нас дуже великий і важкий. Ми повинні взяти свій власний хрест і нести його ради Христа, бо Спаситель перетерпів тяжкі страждання й добро­вільно зійшов на хрест.

Якщо ми хочемо йти слідом за Христом і ввійти в Його славу, тоді нам треба безумовно виконувати Його заповіді, змирятися, молитися, любити Його, страждати й терпіти. «Терпінням вашим спасайте душі ваші», — говорить Господь (Лк. 21, 19).

«Бо то вгодне, коли хто через сумління перед Богом тер­пить, не по правді страждаючи. Бо яка похвала, коли терпи­те все, як вас б'ють за провини? Але коли з мукою терпите за добрі вчинки, то це вгодно Богові! Бо на це ви поклика­ні. Бо й Христос постраждав за нас, і залишив нам приклад, щоб ішли ми слідами Його. Не вчинив Він гріха і не знай­шлось в устах Його підступу! Коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував, але передав Тому, Судді справедливому!» (1 Петр. 2, 19-23).

За прикладом Ісуса Христа й святі апостоли були істин­ними хрестоносцями, з терпінням і навіть із радістю перено­сили гоніння, погрози, брехню, муки та смерть за Христа.

Для нас несіння хреста свого, терпеливе й покірне, набли­зить нас до Господа. Як Він через страждання переміг наші гріхи, воскрес із мертвих та увійшов у славу Бога Отця, так і ми через терпіння скорбот, що трапляються на нашому шляху, обов'язково ввійдемо у вічне блаженне життя, бо така велика до нас, грішних, любов Божа!

Про терпеливе ставлення до хвороб

Ісус зустрів у храмі віруючого, який видужав, та й прого­лосив до нього: «Ось видужав ти. Не гріши ж уже більше, що б не сталось тобі чого гіршого!» (Ів. 5, 14). У цьому випадку гріх уразив не тільки душу, а й тіло. В одних випадках це очевидно відразу ж; в інших хоч не так видно, але істина за­лишається істиною, що всі хвороби тіла завжди від гріхів і ради гріхів. Гріх твориться в душі й одразу ж робить її хво­рою, але оскільки життя тіла залежить від душі, то від хворої душі, звичайно, залежить й життя тіла. Гріх наводить морок і журбу, а це несприятливо впливає на кров, як основу здо­ров'я людини. А коли згадаємо, що гріх ще й віддаляє нас від Бога — джерела життя і ставить людину в розлад з усіма за­конами, які діють в ній самій і в природі, то ще треба нам і дивуватись, як залишається грішник живий після гріха. Це милість Божа, яка чекає покаяння і повернення. Відповідно хворому перш за все необхідно поквапитись очиститись від гріха і в серці своєму примиритися з Богом. Це шлях до благодійної дії ліків. У наш час є багато лікарів, які не приступають до лікування хворого, доки він не покається і не причаститься пречистих животворящих Святих Тайн.

Коли захворювали святі подвижники, то хвороби сприй­мали як велике благодіяння Боже, намагались перебувати в подячній молитві Богові, не шукали зцілень, хоч серед мона­хів і були чудесні цілителі. Вони бажали терпляче та покір­но переносити попуск Божий, віруючи й сповідуючи, що він дає користь для душі більше від будь-якого подвигу.

1. У єгипетському скиті жив преподобний Веніамін. За його подвиги перед Богом Він дав святому дар зціляти. І, ма­ючи такий дар, Веніамін хворів на водянку. Тіло його так набрякло, що коли його переносили в іншу келію, то змуше­ні були виламувати двері з коробкою і розширювати дверний отвір. У новому приміщенні для нього змайстрували спеці­альне крісло, бо він не міг лежати. Знаходячись у такому ста­ні, Веніамін продовжував зціляти інших, а тих, хто співчував його стражданням, просив, щоб вони молилися за його душу, не думаючи про тіло. «Коли моє тіло здорове, — говорив він, — тоді мені немає ніякої користі від нього. Нині воно хворе, але не приносить ніякої шкоди».

2. Ігумен Петро розповідав, що одного разу він відвідав преподобного Ісаїю-скитальця і побачив, що він був дуже хворий і висловив йому співчуття. На це преподобний відпо­вів: «Дякуючи хворобі, я маю можливість пам'ятати, що існує смерть і Суд Божий. Якщо б тіло моє було здорове, то згадка про те, що прийде смерть і Суд Божий, була б зовсім чужа для мене. Коли тіло моє було б здорове, тоді б воно викликало в мені збудження ворожих дій проти Бога; скор­боти послані нам для того, щоб ми зберігали заповіді Божі».

3. Ігумен Гагського монастиря, преподобний Серад, учень великого Варсонофія, тривалий час хворів. Багато монахів просили Варсонофія про те, щоб він зцілив ігумена. Святий Варсонофій відповідав: «Про здоров'я сина мого ви могли б і помолитися Богу, і він не був би хворий і одного дня; але він би не зміг отримати плодів терпіння. Хвороба ця йому дуже потрібна для терпіння і подяки Господу».

4. Старець Пиргійської лаври Мирогень був хворий на водянку. І коли інші старці приходили до нього, щоб його лі­кувати, то він завжди їм казав: «Отці, моліться за мене, щоб мій внутрішній чоловік (душа) не захворів; а що стосується моєї тілесної хвороби, то я прошу Бога про те, щоб Він бува раптово не звільнив мене від неї».

Один святий чоловік часто страждав від хвороби, але вона минула. Благочестивий чоловік почав плакати іі скорбі-ти, кажучи: «Залишив мене Бог і не захотів цього року від­відати мене!»

Думаю, що всі ці люди не переносили б так благодушно страждання, якби не надіялися за своє терпіння отримати від Господа більшої відплати, ніж за інші добрі справи.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Надія на Господа" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!