Божий палець. Частина третя: У Бога все можливе.

ВІДЬМА

Ці історії зібрав і белетризував у вигляді одного оповідання звичайний священик з невеличкого містечка нашої області. Свідком деяких із них він був сам. Вірити написаному чи ні -ваша справа, але ніхто не ризикне заперечити, що ми ще багато чого не здатні пояснити у нашому світі.

- Я знаю, ви мені, люди, не вірите. Бачу, дехто з вас посміхається, а он дівчина зі страху ховається за спину хлопцеві. Але це є дійсність, реальний факт. Багато людей з нашого села пам'ятають її смерть і те, що тільки після дванадцятої спроби її вдалося поховати.

На прохання людей подорожній розповідав бувальщину, не забуваючи при цьому давати характеристику своїм героям. Це був кремезний дідусь із срібним віночком сивого волосся на голові.

- Що хотіла, те маєш, - тепер уже без усякого співчуття і жалю говорив Йосиф дружині, спершись на палицю та схилившись над нею. - Нікуди я, Текле, більше не піду. А не піду, бо мені стидно, і страшно дивитись людям в очі й просити прощення для тебе. Ех, Текле, Текле... Скільки ти мені горя завдала, скільки я набрався стиду, людських прокльонів, людської ненависті! І все через тебе. Яка велика наша рідня, та всі відцуралися від нас. Навіть твої рідні сестри. І все через...

- Йосифе, прости мені, я все зрозуміла, хоч надто пізно. За все я щиро каюся і сподіваюся, що Бог мені простить, бо бачу, що вертає мене з того світу. Видиш, я не можу померти. Я ніби вмираю, але знову повертаюся до земного життя, ледь чутним голосом вкотре сповідалася перед чоловіком Текля. А на кінець, як завжди, просила: "Благаю тебе: піди ще до людей (вона безпомилково називала ім'я, прізвище та вулицю) і попроси, щоб прийшли до мене. А якщо не хочуть, то хай простять мені через тебе. Інакше я не помру."

і хоч Йосиф ще хвилину тому запевняв жінку, що більше ні до кого не піде, проте мив свої порепані ноги, мозолясті руки, обпалене сонцем і продуте всіма вітрами обличчя, і рушав по людях.

Все своє свідоме життя старався жити для Бога і людей, робити тільки добро, давати людям корисні поради. Був гордий з того, що походив з краю, де народився Маркіян Шашкевич. Книжечку цього будителя свідомості народних мас беріг за образом, як найцінніший скарб. Коли приходила неділя чи свято, то на вигоні або на пасовиську з таким натхненням читав "Кобзар" Шевченка, що не тільки літні люди і жінки, а й діти плакали. "Наймичку", "Катерину", "Гайдамаки" він знав напам'ять.

А от "судьба" його (так він часто називав Теклю) була цілком протилежна. Це були наче місяць і сонце. Зробити комусь зло-це було для неї великою радістю і насолодою. Ніколи не спілкувалась з людьми, у неділі чи свята ніколи не ходила в гості й не запрошувала до себе нікого. Сусіди, хоч тримали в серці ненависть і злобу, проте ніхто явно не виявляв цього, бо боялися, щоб вона не заподіяла їм лиха.

Правда, один з них, на ім'я Михайло, маючи дещо запальний характер, якось запитав його:

- Дядьку Йосифе, от ви такий добрий і мудрий чоловік, а взяли собі таку нелюдяну жінку. Як таке могло статися?

- Сину, - трохи подумавши, спокійно відповів той. - Від долі нікуди не втечеш. Якщо би доля зібрала всіх добрих людей до однієї купи, а всіх злих - до іншої, то ті злі перебили б одні одних, а добрі жили б собі, як у раю. А так живуть "серединка - на половинку". Я ж, Михайлику, вчора читав вам Шевченка: "Долі не шукайте, кого любить - сама у колисці найде".

І ось Йосиф у великій задумі, опустивши голову, уже вкотре йде стежиною понад струмок, який розділяє поля навпіл, щоб попросити прощення у колись скривджених людей. Перед очима промайнуло дитинство, згадались юнацькі роки, друзі, а особливо голубоока Катруся. Чому так сталось? Адже у них було таке щире, невинне і чисте кохання... А з Теклею зустрівся один раз і то на Івана Купала. Хотів покинути, та не зміг. Коли виходив з хати, то прямував до Катрусі, а опам'ятовувався у хаті... Теклі.

- Не піду просити прощення, вирвалось з грудей Йосифа. Але тут же він виразно побачив нещастя тієї, з якою промучився все життя. Промучився, бо лягав спати з Теклею, а думав про Катрусю. І ось уже старість. Нічого не знає про долю коханої, а жар тліє у серці й пече душу. Може б і вернувся, але згадав той момент, коли вперше померла Текля: уже її нарядили, засвітили свічки, уже й посходились сусіди, а вона відкрила очі та кволим голосом промовила: "Йосифе, люди, простіть".

Зі страху люди порозбігалися і не спали не те що ніч, а цілими тижнями. Хто не бачив - не йняв віри, але на подвір'я боявся зайти. Найдужче біль стискав серце, коли на руках виносив її у повітку (прибудова до хати) і там залишав на цілий день, бо мусів іти в поле.

Коли вона вмирала вдев'яте, від неї відцуралися рідні діти, а особливо після того, як вона просила, щоб прийняли від неї те, що вона їм залишить.

- Нічого нам не треба й нічого не приймемо від тебе. З чим і з ким жила - з тим і йди.

Знав Йосиф, що це кара за гріх. Дуже мучився, коли бачив, як сусідські коти чи пси забігали до повітки і кусалися на тому місці, де вона лежала. Вереск був неймовірний. Але ніхто не йшов на допомогу, бо навіть дітей дорослі заказали, щоб обминали те подвір'я, тим більше - повітку.

Згадалось Йосифові, як люди, виганяючи худобу на свої пасовища, будь-що намагались обминути його хутір. І все одно тварини зі страшним ревом рвались до брами, сплетеної з ліщини і рогами вщент розносили її, влітали на подвір'я, оббігали хату, хлів і, без упину ревучи, бігли у невідомому напрямку.

Уже втретє за рік привозив Йосиф священика. Після єлеопомазання заговорила Текля до дітей, зятів і чоловіка зовсім виразним людським голосом: "Все... Я вмираю. Прошу вас всіх: живіть з Богом і не робіть другому те, що вам не миле. Може вам тяжко буде жити, бо ви не хотіли прийняти те, що я вам бажала залишити, зате легко вам буде вмирати".

Після останньої смерті два дні ніхто з сусідів не приходив до хати, тільки з появою священика прийшли і провели її в останню дорогу.

Ні діти, ні рідні не плакали, тільки чоловік стояв над гробом, витираючи сльози і час від часу кивав головою.

-Дякую тобі, Боже за все. Не пам'ятай її вчинків, а все прости. Бо Ти єдиний і справедливий суддя. Дякую і вам, люди, що віддали належну шану моїй жінці, - сказав Йосиф.

-...Знаю, що вам трудно повірити, але ще є живі свідки. Тому слід нам жити, користуючись розумом і пам'яттю, а не лише свобідною волею. Хто з Богом - Бог з ним, закінчив свою розповідь кремезний дідусь із срібним віночком сивого волосся на голові.

Молодий юнак, який постійно устами і очима посміхався, слухаючи дідову розповідь, спитав:

- Вибачте мені, пане, за нескромність. А яка у вас освіта?

- А чому ти, сину, запитуєш про це мене? - замість відповіді спитав у свою чергу дідусь.

- Та так собі думаю, що з вас був би добрий фантазер або письменник, сам Гоголь, якби ви мали вищу освіту.

- Юначе, - втрутився у розмову літнього віку чоловік. - В житті ви ще стільки побачите, - не те що почуєте, стільки життєвих історій, які вам не тільки байкою будуть здаватися, а неймовірною фантазією.

Я є свідком такої історії. Померла ворожка і ми пішли на цвинтар копати яму. Тільки почали копати, як з усіх боків на нас поповзли різних розмірів змії - і ласі, і жовті, і чорні... Це викликало в нас такий страх, що ми всі четверо покидали лопати і повтікали. Тоді одна побожна жінка, яка була старшою сестрою в церкві, порадила нам навхрест ями запалити чотири стрітенські свічки, а все довкола скропити свяченою водою. Ми так і зробили. Жодної гадюки ми більше не бачили. Правда, на другий день після похорону, коли рідні прийшли помолитись на могилу, то побачили змію, що обвилась довкола хреста і постійно шипіла, так що ніхто не наважився підійти до могили.

- Вірю кожному вашому слову, - до бесіди підключився ще один чоловік. -І хоч би я хотів вам збрехати, чи, як каже оцей молодий чоловік, пофантазувати, то правдивість моїх слів підтвердить мій співпрацівник, - він вказав рукою на свого колегу.

Тож слухайте, що було з нами. Наш гараж знаходиться на відстані 80-100 метрів від цвинтаря. Якось, а це було в липні, на цвинтарі здійнявся сильний вихор. Вітер трощив дерева, наче сірники, ламав гілля, особливо з верб. Той стовп пилюки і всякого сміття наближався до гаражу. Був такий шум, ніби то наближався літак. У вихорі, що в діаметрі сягав десь 4-5 метрів, на висоті до 60 метрів кружляв хрест. Коли вихор уже був над гаражем, хрест різко полетів вниз і зрештою впав на землю.

Цей випадок вкрай стривожив усіх, хто це бачив. Ніхто не знав, що робити з хрестом. Як виявилось, якусь годину тому на цвинтарі поховали повішеника, а на могилі поставили хрест. Священика не було, тож гріб ніхто не опечатував, свяченою водою ніхто не скроплював.

- А чому Бог дозволив, щоб вихор зірвав хрест з гробу? -все ще не здавався той юнак, який насміхався з дідуся.

-Та тому, юначе, - уже підвищеним тоном пояснював товариш співрозмовника, - що повішеник добровільно віддав душу дияволові, а диявол боїться хреста. Тим більше, він повісився на тому ж таки цвинтарі, на вербі, що схилилась над могилою його сина, який загинув у танку під час випробувань машини в умовах підводного пересування.

І згадалась священикові, який їхав у цьому вагоні, пригода. Як тільки Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, то одному душпастиреві доводилось обслуговувати по 6-9 парохій, щоб підтримати дух спраглого народу. Вдень і вночі доводилось добиратись з парафії на парафію, лише щоби відправити Богослужіння - чи то у храмі, чи під відкритим небом. На третій день Великодніх свят підійшла до нього жіночка одного з гірських сіл і слізно благала: "Отченьку, хто знає, коли ви знову до нас приїдете. Я маю до вас велику просьбу. Опечатайте гріб, і якщо можна - відправте на могилі парастас".

Священик подивився на годинник. До приїзду автобуса залишалося трохи більше години. А там - знову поїздка за 40 кілометрів у інше гірське село.

Тільки священик з паламарем (провізором) почав правити парастас (дяків тоді майже не було), як миттєво зірвався дуже сильний вітер. Фелон кидало священикові на голову, тому він повернувся обличчям до вітру. Тепер фелон здіймався у повітрі вище голови. Треба було добре тримати пожовклі сторінки старенького требника. Але, о диво! Метрів за 20 вітру майже не було! А тут стару яблуню-дичку вітер гнув майже до землі. Гілля, на якому тільки починали розвиватися листочки, тріщало, свистіло, гуло і завивало. Священик глянув на перелякане обличчя паламаря: в його очах було стільки страху, що він здавалось ось-ось не витримає і втече з цвинтаря.

Мирянка, яка просила опечатати гріб, підняла очі до неба і раз у раз хрестилася, благаючи: "О Боже, змилуйся над нами! Прости йому, грішному! Не опусти нас з-під Своєї опіки!"

- Отче, а ви нічого не знали? - після парастасу, опечатання гробу та скроплення свяченою водою могили спитав провізор.

- Про що я мав знати? - перепитав священик.

- На тій яблуньці, що так тріщала, на другий день Різдвяних свят повісився той покійний, над яким ви відправили парастас. А ви зауважили, що як тільки опечатали гріб, вітер стих. Пішов смугою метрів 20-30, навіть дерева біля церкви обминув.

-А покійний, що був несповна розуму?

-Та ні. Він був добрим господарем, чоловіком і батьком. Але тільки тоді, коли був тверезий. А як напивався, то був гірше вар'ята, гірше диявола. І от на Різдво напився і з таким, як сам, прийшов додому. Почав бити жінку, а дочка, захищаючи матір, вдарила його. Керований диявольською люттю, він вибіг з хати і повернувся назад з сокирою. На щастя, дочка встигла відвернути голову і лезо сокири вдарило у груди...

Рану заткнули м'якушем хліба, відвезли у лікарню, де її врятували. Ранком, коли диявол у людській подобі повернувся додому, то побачив закривавлену сокиру, а також сліди крові на долівці, ліжку, на снігу. З переляку він забіг до стодоли, зняв віжки і повісився на отій яблуні, яку нечистий дух так трощив і гнув додолу.

Хвилину промовчавши, провізор запитав:

- Скажіть правду, отче, чи і ви боялися так як я, бо я хотів уже втікати.

- Сказати правду?.. Ні, пане Миколо, бо на те мене Бог покликав до священства, щоб я воював з дияволом.

Знайте, що диявол боїться того, хто з ним воює. І ще запам'ятайте собі таку молитву: "Ото Хрест Господній! Втікайте всі ворожі й диявольські сили, переміг Лев з покоління Юди, потомок Давида". І тоді вам не буде страшна жодна зла сила.

Сумно хитають гіллям старі смереки на карпатських схилах. Вони обступили з усіх боків невелике село Розточки і ніби шепчуть одна одній сумну звістку: „Помирає мати..." Так, з життям прощається справжня Мати, скромна, працьовита жінка, яка дала життя і вивела в люди восьмеро дітей. Вона навчила їх бути чесними, працьовитими, щирими і, головне, служити Богові. Не шукала слави, нагород, похвали, а все віддала, щоб виросли справжніми патріотами України, вірними синами і дочками Греко-Католицької Церкви. Сьогодні вона стоїть на останній межі і готується до зустрічі з Всевишнім. Світяться радістю наповнені слізьми очі, на устах і в очах грає весела посмішка, старечі щоки покрились рум'янцем карпатської калини. Не хочуть вірити діти, що мама вже не підніметься з ліжка, адже вона така весела, життєрадісна, неначе готується до гостини, на свято. Вона відчуває, як з кожним ударом серця слабне пульс, стають важкими руки і ноги, як сили покидають її, але радіє, бо зібралась до Бога, до якого все життя готувалась. Як легко вмирати, коли твоя совість чиста і ти свідомо готувався до зустрічі зі своїм Творцем, Спасителем, Відкупителем і Суддею...

- Отці мої духовні, мої найдорожчі синочки, Петрусю і Васильку, - кволим, але щасливим голосом промовила мама Розалія Витвицька, - поправте мені подушку і трошечки підніміть мене, щоб я Вас усіх добре бачила. Підійдіть до мене, мої любі і милі донечки-сестрички-монахині Павлінко, Стефаніє-Севастино, Настусю-Розаліє. А ти, Павлику, чого утираєш сльози? Ти дяк у Святому Храмі, ти маєш бути мужнім, адже усіх проводжаєш до Бога, і коли Бог покличе мене, ти маєш на повний голос співати разом із хором, супроводжуючи мене в останню путь. А де Тадей з жінкою і діточками? Ще не приїхав з Тяпче?

- Ні, мамцю, я тут, я допомагав сестричці Марії поратись по господарству.

Тадей із сестрою Марією, яка приїхала з містечка Долини, поспіхом увійшли до хати. Старенька Розалія спокійним поглядом обвела усіх і зупинилася на кожній своїй дитині, невістках та онуках. По усміхненому обличчю одна за одною котились сльози, неначе срібні горошини, на мить заповнювали зморшки-свідки старості, наслідки нелегкого життя, а далі спокійно збігали по обличчю. Ледве підняла мама тяжку, жилами покриту руку, щоб витерти обличчя.

-Любі мої, найдорожчі мої, дякую вам усім, що ви сьогодні зібрались. Прийшов мій час іти по нагороду і платню до Пана Бога. Я вчора сповідалась перед Богом і отцем духовним, а сьогодні хочу перед вами. Не знаю, з чого почати. Може, з того, що я була до вас суворою і вимогливою, може іноді, коли ви були малими, не дала їсти, поки ви не помолились, може когось з вас різкою вдарила, зате ніколи не кляла і не обзивала. Так вимагало життя. Степан, тато ваш (Царство йому Небесне), все життя дбав про те, щоб ви мали що їсти, не були голі і босі, а я була для вас і татом, і мамою, і господарем, і господинею. Зате тепер я бачу плоди того насіння, яке сіяла ціле життя у ваших душах і серцях. Тепер спокійно можу йти до свого Степанка і Господа Бога, бо я - найщасливіша мама на світі. На мить мама замовкла, ще раз пильним і спокійним поглядом торкнулась усіх.

- Чого, діти, плачете?.. Дивитесь, що я плачу?.. Я плачу з радості, що Бог обдарував мене такими дітьми і вислухав мої молитви. Чи може бути більше щастя, як залишати на цьому світі двох синів-священики, сина-дяка, трьох дочок-монахинь?.. Ні, немає більшого щастя. Прошу вас, мої сини-отці, і вас, любі донечки-монахині, як будете колись молитись чи правити Святу Літургію за мене, то обов'язково згадайте і за священиків-підпільників, які збирались у нашій хаті, у навколишніх селах, а особливо за отця Антонія Бучацького.

На якусь мить у хаті запанувала мертва тиша. Правду кажуть люди: настають моменти в житті людини, коли в одну хвилину перед очима постає цілий життєвий шлях. Згадалось мамі і дітям, як у кирзових тюремних черевиках, обмотаних ганчір'ям, о. Антоній через ліс у заметіль добирався з Липи, Лужок, Бубнища та інших сіл, щоб духовно і морально підтримати незламних духом християн, у яких закрили церкви... Ні, не задля слави, не задля збагачення подвижники-священики, які повернулися з ув'язнення, цілий день працювали на найпринизливіших і найменш оплачуваних роботах, а ночами добирались за сотні кілометрів, навіть у негоду, щоб вселити і зміцнити віру в те, що Бог нас не покинув, і прийде час, коли єдино правдива, Христом заснована Церква вийде з підпілля. Не забули діти, як вони взимку, хто на санчатах, хто на лещатах, мерзли на вітрі і в теплу пору ніби бавились, а насправді -пильнували, щоб при наближенні небезпеки попередити людей, передати умовний сигнал в ту хату, де правилась Свята Літургія, де освячувалися паски, зілля, овочі, вода, де хрестили дітей, вінчали молодят, проводили реколекції священики, катехизували дітей. Тяжкий і небезпечний був труд, але дуже потрібний і почесний. Тут "ковалі" правди, віри, надії, любові до Бога кували мужність і надію, що Бог не залишить Своїх дітей, що прийде воля для Христової Церкви і знедоленого українського народу.

Згадала Розалія, як удень Зіслання Святого Духа вона разом зі своїми діточками і вірними підпільними греко-католиками пішли у село Липу, де у храмі св. Параскеви Великомучениці, який був закритий на три замки, опечатаний і навхрест забитий дошками, отець Антоній Бучацький відправив Службу Божу і освятив зілля. Передбачливі люди ще в той день, коли яничари, запроданці і московські ординці ламали іконостас, престіл і нищили образи, обдумали разом з провізором Миколою Кулининим план, як мають заходити в храм. В підлозі під хорами зробили потаємний хід. Закінчилась Свята Літургія. Люди у два ряди стали під стіни, щоб освятити зілля. Саме у цей час дівчинка-вістунка повідомила, що в село приїхали два автобуси і два "бобики" міліції та людей у цивільному і йдуть до церкви.

- Боже, хай буде Воля Твоя, - промовив о. Антоній, піднявши руки і очі до неба. - Люди, тихенько моліться "Царю Небесний", "Отче Наш", "Богородице Діво", "Під Твою Милість", "Згадай, всемилостива Діво Маріє"і ніхто не ворушіться, щоб не скрипіла підлога.

Через хвилину-дві залунали навколо церкви голоси українською і російською мовами. Хтось, брутально лаючись, смикав за велетенський висячий замок.

-Товаришу підполковник, ми все кругом оглянули, іншого входу немає.

-Товаришу секретар, але у селі дуже мало людей, - доповідав інший голос.

-Тише... тише... слишите?.. Где-то за селом пацани орут. Бегом туда, разбейтесь на две группы, чтоб поймать попа-униата. Первая группа-со мной, вторая-с подполковником.

Тим часом з галасом „їдуть! тікайте! вже близько!" все далі втікали хлопчаки по обидві сторони гори і по самім гірськім хребті. Працівники КДБ, міліції, райкому і сексоти впіймали кількох і почали з'ясовувати, що сталося. Малі одноголосно твердили, що вони бавились у війну. В той час жителі села Липа і навколишніх сіл організовано і швиденько через потаємний хід вийшли зі Святого Храму. Жінка провізора з о. Антонієм скритими в гущавині стежками пішла до села Бубнище, а вороги ламали собі голови, хто серед них зрадник, не здогадуючись про хитрість і винахідливість дітей.

...Спогади, спогади, спогади... Роєм насідали і на дітей. Згадували, як перед Святою вечерею мама посилала хлопчиків до одиноких і стареньких людей, щоб занести немічним кутю та інші страви, а ходячих запросити до себе на вечерю. У сам Свят­вечір ніхто не мав права говорити підвищеним тоном. З появою небесної зірки всі сідали до Святої вечері, пропостивши цілий день. На Великодні свята відбувалось те саме. Тим, хто через хворобу не міг іти до Святого Храму, хто-небудь із дітей просто від церкви ніс освячене яєчко. Дітей змалку вчили допомагати ближньому. Коли сушили сіно і наближалась гроза, то тато чи мама в першу чергу поспішали з дітьми на допомогу немічним і старим. Так було при всякій роботі. Ще восени батько Степан старався безплатно завезти дров убогим і калікам, а діти мали їх порізати, поколоти і занести у дровітню або поскладати в загату. З раннього дитинства сини і дочки були навчені на поклик чи наказ батьків говорити "йду", а слів "зараз" або "не хочу" в цій сім'ї не існувало. В будь-який час батьки знали, де знаходяться їхні діти і коли повернуться додому. Батько часто говорив: "Без дисципліни військо гине".

Любов до Бога, яку з колиски прищепили батьки, стала любов'ю не тільки до ближнього, а й до ворогів. Не дивно, що виховані в такому дусі діти обрали шлях служіння Богові - стали священиками і сестрами-монахинями.

...Спокійним голосом і немічною рукою з усмішкою на устах мама благословляє своїх дітей:

-А тепер, діти, моліться за упокій моєї душі. Я йду до Бога.

З молитвою на устах і вервичкою в руках спокійно відійшла по нагороду. Провести на вічний спочинок Розалію Витвицьку зійшлися не тільки односельці, а й вірні з навколишніх сіл, вісім священиків і сестри-монахині з Івано-Франківщини, Львівщини, Закарпаття і Тернопільщини.

Боже, дай нам більше таких сімей і таких матерів!

-Мамо-о-о, - заливаючись рясними сльозами, хлипаючи, як мала дитина, видавлювала з горла кожне слово Софійка. - Я..., я..., я... Мене лікар Дринь післав до тебе на пораду. Я..., я... знову...

-Щознову?.. Вагітна?..

-Так...

Тепер уже заридала мама. Упавши на коліна перед дочкою і прихилившись до живота дочки, вона немов прислухалася до стукоту серця одномісячної крихітки, а при цьому не стримувала сліз, що котилися по її щоках. Бо це були сльози радості. Вона жваво піднялась на ноги, пригорнула до грудей Софійку, а потім взяла її за плечі, віддалила від себе і знову пригорнула. Заходилась цілувати дочку в обличчя, в уста, в очі.

-Донечко моя, моя голубко, ластівко, це я вимолила у Бога таке щастя для тебе і себе. Ти навіть не уявляєш собі, скільки Служб Божих правилось за тебе, щоб ти стала матір'ю. Я кожного місяця наймала Служби Божі, до того ж в різних місцях.

-Але лікар сказав, що він остерігається за моє здоров'я, а тим більше - не дає гарантії на щасливі роди. Ти ж знаєш, що під час перших пологів мені робили кесарів розтин. Лікар пропонує аборт, тому і відправив до тебе на пораду, - все ще схлипуючи, але поступово опановуючи себе говорила Софія, чекаючи на мамине рішення.

- Ні, донечко... Тільки не вбивай дитину! Здайся під опіку Божу і Пречистої Діви Марії. Я вірю, і ти також вір, що все буде якнайкраще.

-Але ж Василькові всього півтора рочку, а я...

- Не переживай, не зможеш - я розрахуюся з роботи.

І мама знову пригорнула до своїх грудей дочку. Як і колись в дитинстві, вона гладила її голівку, потім її пальці чи то механічно, чи навмисне сковзнули із золотистого волосся на шию, доторкнулися до вух. Мама легенько обвела пальцем довкола одного вуха, потім зробила те саме навколо другого. На якусь мить вона затамувала подих; її серце забилось частіше - на згадку про ту страшну трагедію п'ятирічної давності.

Мама підняла очі до образу Матері Божої Неустанної Помочі і з її уст полинули слова: "Матінко Божа, яка Ти добра і милосердна".

- Софійко, немовби про себе говорила Марта, все ще дивлячись на образ, - коли тебе виписували з лікарні, то професор сказав: "Життя, з Божою поміччю, врятували, та вона ніколи більше не дасть життя. Ця аварія зробила її безплідною". А бачиш, який Бог добрий. І якщо на те Його Воля, не йди проти неї. Життя дається раз. Не бери тяжкий гріх на душу.

-Дякую, мамцю, дякую... Ти в мене наймудріша порадниця. Ти - найкраща мама в світі.

... 1991 рік. На автошляху Бучач-Чортків сталося зіткнення двох автобусів. Понад сорок людей потрапили у лікарню. Найбільше потерпіли Софійка і ще одна студентка. Поломаний таз, травмована голова, грудна клітка, живіт, майже обірвані вуха. Дев'ять днів не наважувались лікарі на операцію. Йшла боротьба життя і смерті. Страшно було дивитись, як із живота Софійки звисали сім дринажних катеторів.

А вона, Марта, жодного дня не відходила від ліжка, хіба що для того, щоби через знайомих передати на Службу Божу за виздоровлення Софійки. А її уста безупинно шепотіли молитву.

У день операції, що тривала чотири години, правилося шість Служб Божих, а Марта клячала перед дверима операційної і продовжувала молитися.

Після операції сили прибували до Софійки, наче вода із незамуленого джерельця. А лікарі не переставали дивуватися. Шрами на тілі не рубцювалися, а розсмоктувалися. Найбільше мама переживала за обличчя і вуха, що дуже важливо для дівчини. Але, дякуючи Богові, нині нічого не помітно.

...Роки пробігли, наче вода у річці. Тепер щаслива мама, бабуся і дідусь тішаться-потішаються внуком і внучкою, яких змалку навчають молитися і любити Бога. Адже у Нього все можливе!

Сім моргів поля годували тринадцять років сім'ю Василя Куликовця із с. Волі Висоцької біля Жовкви. І годували сито. Бо й він з дружиною, і діти, підростаючи одне за одним, наче дубки, прилучалися до праці. Всьому давали лад дружні Куликовці: нивам у полі, городу, саду, коровам, коням, вівцям, свиням, пернатій живності. Та ще й надбали дерева на два нові будинки -у старих було вже затісно. Мудрістю, господарністю, плеканою з діда-прадіда національною свідомістю Куликовець заслужив і в селі, і в повіті великий авторитет. Воляни вибрали його своїм мужем довір'я і головою сільської кооперативи, жовківці - головою тутешньої філії "Маслосоюзу". А коли влітку-восени 1941 року через село і місто поверталися худі, мов скелети, з німецького полону додому на Східну Україну військовополонені і ними заопікувалися Отці Василіяни, Куликовець очолив громадський комітет допомоги братам-наддніпрянцям. Один прожив у них два місяці, добровільно тесав дерево на хату, аж поки цілком не оклигав і, споряджений на дорогу харчами та грішми, пустився у свою вінницьку Україну.

Спочатку комуно-російські "визволителі" "визволили" Куликовців від усієї живності. Підігнавши череваті величезні "студебеккери", майор Шкабаров з озброєною бандою емґебистів затягнули на машину худобу і відвезли в Жовкву. Потім непрошені зайди спакували готові до будівництва підвалини, буряки, моркву і теж відвезли в район. Якби частину урожаю Куликовці не заховали в сусідів або не закопали в кіпці, то їх чекав би голод у чотирьох стінах. Так Москва "по-братськи" знову обіймала галичан кістлявою рукою смерти.

Залишилось остаточно розкуркулити цю господарську сім'ю. Тато з дітьми якраз зібралися у поле на жнива. Мама розчинила в діжі тісто на хліб і пироги жниварям. Здавалось, лихий не наднесе людоловів. Думки - за горами, а ті вже тут, як тут:

-Собирайся, кулацкое отродье, на белые медведи!

Заголосили менші діти. Заломила руки почорніла з горя мама. Лише тато стиснув до хрускоту в кістках мозолисті п'ястуки і пішов складати поспіхом пожитки. Адже їх вивозили в Сибір, і на те не було ради. Так і загребли червоні песиголовці всіх Куликовців. Два пекельні місяці Львівської пересильної тюрми в неймовірній тисняві й задусі, три тижні хресної дороги в товарному потязі - і зустрічай, усіяна горем і полита кров'ю, засипана триметровими снігами, присипана кедровим шумом земля Хакасія майже на кінці світу. Приїхали до тебе не з власної волі "бандеровцы", нічого нікому не винні. Волянців разом з вісімнадцятьма іншими галицькими сім'ями висадили на станції Шира, решту повезли далі. Прийшли "купці" з місцевого начальства і розподілили, куди кому. Куликовцям випало йти в суворі дикі гори на золотий рудник "Комунар" - мити "золотишко" для диктатури пролетаріяту, бодай би він був провалився на найглибше дно пекла разом зі своїми Ленінами-Сталінами. Так мріяли всі, але мовчали.

Куликовця із синами й доньками поставили на найважчі ділянки примітивного золотодобувного промислу.

Взимку Хакасію з її корінним монголоїдним населенням і сімдесятьма насильно завезеними групами європейських народів, більшість з яких тут становили українці, вкривала товстелезна снігова перина. Промисли завмирали до весни.

Рабів відсилали заготовляти деревину, брати Тарас і Богдан Куликовці опинилися за 90 кілометрів від селища Антонівки, в якому зосталися батьки і сестри. Невдовзі закінчилися харчові припаси, і перед ними зримо замаячила зубаста потвора з гострою косою.

Порадившись із братом, Тарас, як молодший і сильніший, вирушив до селища "одинадцятим номером" - пішки. В кишені знайшов останні п'ять рублів і сяк-так заспокоїв у їдальні буркітливий шлунок. Зранку прошкував легше. Але з кожним подальшим кілометром ноги слухалися гірше. Не так від ходьби, як від голоду.

Нарешті надвечір вийшов на хатину і попросився переночувати. Зігрівшись, відчув голод сильніше. Господарі відвернулися від хлопця і сіли вечеряти. Тараса ніби не було в хаті. Він сидів, скулившись від жалю, і непрошені сльози градом сипалися з очей. Нічого, подумав, може, уранці щось дадуть. Помолився і поступово поринув у важкий сон. Ще затемна всі заворушились і повставали до роботи. Господарі знову перекусили, а про Тараса знову "забули". Йому стало ще гіркіше. Промовив молитву, тихо подякував і вийшов. Надворі крутила куревільниця і то стихала, то починала білий танок з новою силою. Хлопець заплакав.

- Чим ви його, образили? - запитала жаліслива сусідка господарів.

- Йому далеко йти! Переживе!

- За кількадесят метрів Тарас уклякнув і в молитві звернувся до Матері Божої: "Візьми мене під Свою опіку Я ще хочу побачити своїх батьків!"

Тарас насилу перевалив через гору. В долину вже ступалося легше і скоріше. Згадав, що нібито десь попереду має стояти старий барак і загорівся мрією знайти там бодай мізерний сухарик. Барак справді побачив, але сухаря, скільки не шукав, не знайшов. Півтора доби і ні тріски в роті. А голодний шлунок розбуркотівся, мов ненагодоване дитя.

На черговому перетині дороги річкою подорожній хлепнув з ополонки дві пригорщі води. Шлунок заспокоївся. По тілу пробігла приємна млість. Однак за поворотом ноги раптом підкосились, і Тарас упав. Піднявшись, відчув у голові памороки і через сто метрів знову впав. А там - ще і ще. Його огорнув жах. Зворохоблений вітром і куревільницею, ліс навкруги загрозливо шумів, тріщав, ламався, немов перед близьким кінцем світу.

"Все, тут мені кінець", - подумав мандрівник і став молитись. Відтак загорнув голову в фуфайку, ліг посеред дороги: хтось та знайде його, хай і замерзлого. Проте думки і гарячі сльози заважали спокійно замерзати. Тарас звернув погляд до Неба:

- Матінко Божа, візьми мене під Свою опіку... Не дай пропасти... Я так хочу побачити батьків...

І тут він почув над собою надзвичайно лагідний жіночий голос:

- Встань і йди! -Я не можу...

- Можеш, можеш. Встань і йди!

Ніби чиїсь невидимі руки підняли його і поставили на ноги. В душі заграла невідь звідки радість. Ноги знову стали слухняними і твердими. Мандрівник не пішов - побіг. Голову заполонили думки: "Невже я розмовляв з Матінкою Божою? Невже то Вона мені звеліла встати і йти? Чи не диво все це? Якщо виживу і розкажу вдома, хто мене врятував, чи повірять?"

А попереду лежала дорога і кликала його вперед. Ось уже й скелі, під якими недавно замерзли вісім українських дівчат, красних, мов калина. Теж від голоду. Холодний піт зросив спину Тарасові. А мріяли ж, як і він, повернутися колись в Україну, знайти собі пару, народити дітей, діждатися онуків. Уже не повернуться. Не знайдуть. Не народять. Не діждуться. Навіки спочили у снігах на чужині, і ніхто не згадає. Хто вони? Звідки, кому тепер знати? Тільки й того, що були українки.

Тарас не хотів замерзнути і собі там само. Коліна схилились на сніг, очі й руки знову звелися вгору:

- Матінко Божа, пішли людину мене врятувати... Куревільниця трохи вляглася Він помітив хатину, з якої вийшов хлопець-підліток Усі його звали Толиком. -То-о-лик!

Не почув. Ще задалеко Тоді вдруге Тарас доступився ближче і вдруге гукнув: -То-о-лик!

О, мамо рідна, тепер почув! Прибіг.

- Що з вами, дядьку Тарасе? Не плачте! Ось я з вами! Не плачте!

-Ти мене врятував. Хочу їсти...

- Я вам дам хліба! У нас є. Мама пішла ще купити. Скоро прийде. Ходімо!

Толик переварив води, насипав цукру, давши йому напитись, аби наповнив порожній дві доби шлунок. Тоді вкраяв чималий кусень хліба:

-їжте, дядьку Тарасе!

Той їв і запивав солодкою водою Ще ніколи не їв так смачно, як тепер. Ніколи. Поволі відчув свіжість у тілі, повернення сил. Немов знову на світ народився.

-Синку,-до Толика, - я уже можу йти!

- Нате вам ножик і сірники. Розкладете вогонь, якщо замерзнете. А ось ще хліб. Беріть! У нас є!

Ну й щира душа! Тарас поцілував хлопчика, подякував і пустився в дорогу. Решту дороги не йшов і не біг-летів щодуху. Коли нарешті дістався до Антонівки, удома вже світилося.

- Синочку, ти? - кинулися до нього тато з мамою. - Де ти пропадав? На повечеряй. Ти, напевно, голодний?

Лише опісля Тарас повідав рідним, а ті-сусідам і знайомим, таємницю свого порятунку. Його почали звати "той, якого порятувала Божа Матір", істинно так!

Під Її святим омофором наш герой ходив усі наступні літа: і коли настав кінець його неволі в сибірських снігах, і коли повернувся в Україну, і коли допомагав у підпіллі греко-католицьким священикам, і коли підняв перший синьо-жовтий стяг на 26-метровій щоглині в гаражі, де працював водієм, і коли пізнав радість батьківства, діждався онуків, у яких бачить майбутнє незалежної України.

Хто вірить і терпен, той і спасен. Дрогобичанин Тарас Куликовець засвідчує цю народну мудрість своїм щасливим спасінням.

Матеріал автор подає за виданням газети "За Вільну Україну" від 4 квітня 2001 року.

Роман Пастух

- А я ще і ще повторюю... я не буду робити Вам аборту. Питаєте, чому і яка причина? Тому, що Ваша вагітність становить уже п'ять місяців, і я живої беззахисної і невинної дитини не вбиватиму. Це по-перше, а по-друге: я боюся гріха.

- То ви комуніст і вірите в гріх, у Бога?.. А чому ви не бажаєте зрозуміти, що у мене двоє дітей, одна кімната і невеличка кухонька, і заробітна плата 13О крб.? Це наше спільне рішення з чоловіком. А до Вас я звернулася, як до старшого лікаря... Невже мені йти до гінеколога, який тільки-но вийшов зі студентської парти?

- Лікар докурював другу цигарку "Казбека" біля відчиненого вікна, вірніше не докурював, а доїдав, бо після кожної глибокої затяжки відкушував кусочок трубки і випльовував за вікно.

Знервованою ходою пройшов кабінетом вдруге, вп'яте і зупинився напроти крісла, на якому сиділа пацієнтка. На його обличчі грали мускули, час від часу він кусав свої губи. Пронизливий погляд лікаря зустрівся з очима не менш схвильованої пацієнтки.

-Добре... хоч за свою лікарську практику впродовж 22 років я не зробив жодного аборту, не вбив жодної беззахисної дитини, однак спільно з вами зроблю це.

Юлія Степанівна з радості аж піднялась з крісла. На обличчі, спотвореному гримасою, засяла усмішка надії.

- Дякую, докторе. Я вірила і знала, що ви зрозумієте і послухаєте мене.

-Так, я Вас послухаю, тільки не зараз.

-Без проблем. Коли назначите: завтра чи післязавтра.

- Не завтра і не післязавтра. Щоб мене не мучила совість і я сам не горів у пеклі, то ми з вами домовимось.

-І далі пекло... що ви за фанат?

- Прошу не перебивати. Дозвольте закінчити свою думку. Шановна Юліє Степанівно, а зробімо так.

Через неповних п'ять місяців ви народите дитятко, прийдете до мене в кабінет, і ми разом з вами уб'ємо вашу дитину.

Після цих слів пацієнтка зірвалася з крісла з такою швидкістю, немов би її вразив електричний струм. Ціле її тіло тремтіло, аж очі вийшли з орбіт, кулаки стиснулися з такою силою, що пальці аж посиніли, уста то відкривались, то закривались, у грудях усе перевернулося, а серце билося з такою швидкістю і силою, що аж здіймало шовкову блузочку на грудях. Вона підшукувала найдошкульніші слова, щоб принизити і допекти лікареві, на якого покладала всю надію.

- Я... Я... думала, що ви.., а ви.., а ви... безжалісний, бездушний не-е-е.., - і, не доказавши слова, гримнула дверима й вийшла з кабінету.

Грішний задум Юлія таки здійснила, хоч в іншій лікарні, але "на зло", як вона думала, цьому лікарю-фанатику.

Як утішилася грішниця-жінка, коли з'явився новий метод убивства плоду - вакуумний. Юлія Степанівна була готова зі своєї невеличкої платні виділити частину грошей на нагороду. Навіть хотіла від імені жінок написати в комісію по присудженню нагород, щоб винахідникові вручили, якщо не Нобелівську, то хоча б Державну премію. Відтоді, поки не згасла молодість, вона не знала, скільки абортів зробила: чи 25, чи 50.

Недарма в народі кажуть, що час - найбільший скарб. Немов за вітром відлетіли роки, молодість, солодкі любощі. Швидко промайнули весни і літа її життя, осінь спричинила зморшки не тільки на обличчі, а й на руках. Зимові вітри навіяли сніги на скроні й голову. Оженився син, вийшла заміж дочка, живуть у достатку: машини, квартири, вишукані меблі, модний одяг, вибаглива їжа і напитки. Люди збоку заздрять. На перший погляд-повне щастя. Однак це-тільки ззовні. А насправді?! Майже щодня, якщо не сварки і прокльони, то докори та взаємозвинувачення. Син живе у шлюбі вже десятий рік, а дочка-сьомий, а Бог не благословляє діточками. Об'їздили світил медицини, усі стверджують, що вони - цілковито здорові. Відвідали і екстрасенсів, і травників, і цілителів, за порадою бабусь на схід сонця на Івана Купала качались у росі, купалися у відварі зозулиного цвіту, у народі цю дивоквітку називають ще "люби мене - не покинь", -усе даремно. Бог не благословив діточками.

І ось сусіди запросили на хрестини дочку з чоловіком, сина з невісткою та маму. Після "Многая літа", за щастя, здоров'я і добру долю маленького Тарасика підняли келихи. Юлія налила повний келих не шампанського, а оковитої, і махом осушила його. Даремно старалась угамувати душевний біль. Душа ще більше кричала, здавалося, що ось-ось розірвуться груди і вискочить серце. Очі наповнилися слізьми. Вона вибігла з хати. Куди йти, як вгамувати біль? Зупинила машину, виїхала за місто. Не знаючи для чого пішла по квітучих травах, луках, не зауважуючи Богом даної краси: співу жайворонка і різного птаства, голубого неба, на якому, мов білі лебеді, пливли одинокі хмаринки. Усе йшла і йшла, поки не втомилась, і безсила впала на землю. Отут Юлія дала волю сльозам. Сповідалася сама перед собою і невидимим, але всюдисущим Богом за вбивства своїх дітей.

Це через її гріхи Бог не благословляє дітей потомством. Як би їй хотілося повернути час назад. Вона віддала б усе, щоб діти були щасливі, а внуки називали її бабусею. Тільки тепер Юлія зрозуміла, що це - кара за гріх, та ще боялась кари на справедливому Суді після смерті.

Спостерігаючи за знедоленими людьми, а особливо молодими дівчатами і юнаками, тим більше за невинними діточками, які через чародійства і ворожбитства переносили страшні душевні і тілесні муки (діагноз яких не могла і не може встановити медицина), священик не стільки жалів ці нещасні жертви, як тих, хто спричинився до терпіння через ворожбитство і чарування.

З допомогою глибокої віри і молитви вони виздоровіють, хоч може не з першого разу, а ті, нещасні, які заключили союз з дияволом, уже на цій землі терплять страшні муки, бо маючи більше 90 років не можуть не те, що померти, а навіть сконати. І самі не живуть, і нікому не дають жити, особливо ночами. Все свідоме життя займались ворожбою і чаруванням, а на старості щомісяця кличуть священиків, монахів, щоб молились за них, бо не можуть в мирі відійти з цього світу.

Та дармна. За зло, зроблене людям, тим більше діточкам, хоч трохи мусять тут потерпіти, а після смерті - на вічні муки. Кому служили, до того і підуть.

Спостереження за знедоленими переконали, що найбільше ворожбитство і чарування відбувається в гірських районах Косівщини, Сколівщини і Турківщини. Там не тільки зло роблять чужим, а й рідним дітям, не говорячи вже про чоловіків, жінок і родичів. Ось сьогодні дівчинка Мар'яна з Турківського району в подяку за чудодійне видужання принесла священикові цілий плетений кошик карпатських білих грибочків, покритих вишиваним рушником. І коли священик намагався винагородити дитину за такий щедрий дар, вона розридалася.

- Отче, ви собі не уявляєте, яка я тепер щаслива, коли розчісую свої коси. Я кожного дня молюся за Вас. А шість місяців тому, на моїй голові не було і третини волосся, одні лише купочки. Я була посміховиськом для дітей. І якби не віра у Бога і любов, яку мені прищепила моя бабуся, я готова була на найстрашніше.., а тепер, дякуючи Господу Богу, Пречистій Діві Марії, всім святим і Вам, я найщасливіша від усіх. Тому прошу від щирого серця прийняти від мене цей рушничок, який я сама спеціально вишила для Вас, щоб ви, дивлячись на нього, пам'ятали, що Вам подарувала та, яка все життя буде молитись за Вас. А тепер прошу Вашого благословення.

Після благословення священик радісній дитині подарував образок Пречистої Діви Марії Неустанної Помочі і Ангела Хоронителя. По-батьківськи пригорнув та поцілував дитину у пишну голівку, яка віддавала запахом смерек і карпатських квітів і трав.

Вже далеко відійшла Мар'яна, все ще оглядаючись і махаючи рукою, а священик все ще стояв біля воріт церкви, благословляючи п'ятнадцятилітню юнку на щасливу дорогу і життя, любуючись її довгими і товстими косами, які звисали до самого стану. Ця дівоча краса сьогодні є рідкістю. Згадалась мовчазлива дівчинка з запалими худими щічками, карими очима, які глибоко ховались у голові, а на обличчі появився мох. Як щастя змінило цю дитину. Тепер вона життєрадісна, балакуча, весела, навіть дещо кокетлива. Її дитяче тіло почало формуватись у юнку. Із уст мимоволі вирвалось у священика: "Люди, люди, не робіть іншому те, що вам не миле. Бо за все треба відповісти перед Богом. Будь щаслива, дитино! Служи лише одному панові - Богу!

2005р.

"Було мені, моя рідна мати, тих брів не давати, було мені, моя рідна мати, щастя долю дати", - завжди, коли доспівувала до цих слів, Яринка з очима, повними сліз, а якщо не було нікого поруч, давала волю своїм почуттям, виливаючи увесь свій біль. Про її горе ніхто не знав, тільки мама, яка теж у відсутності дочки падала перед образом Пречистої Діви Марії і в гарячій молитві з щирими сльозами надії благала про чудо для своєї донечки. У своїх 19-ть років Яринка відвідала усі знамениті світила медицини приймала ліки, які тільки приписували, купалась у трав'яних відварах, які давали травники-знахарі. На Івана-Купала за порадою травників не тільки ходила по холодній росі, а й качалась по лугових квітах, роздівшись, як мати на світ народила, і все надаремно.

Часто подруги і друзі допитувались, а іноді і докоряли Яринці за її замкнутість і самітність. Її краса не одному поклонникові тривожила серце, та даремно, вона відказувала всім.

Жіночі язики говорили, що вона готується в монахині. І дійсно думка про монастир часто засідала у її серце, але кому вона потрібна з своєю недугою. Єдине місце, куди з радістю спішила Яринка це був Святий Храм. І не тільки Служба Божа.

- Яка б не була пильна робота або погода на дворі, вона завжди спішила впродовж цілого місяця травня на молебень до Матінки Божої, який вислуховувала на колінах. Вірила в те, що колись Та, Яка є усім потіха, радість і любов, пристановище, покров і заступниця змилується над нею. Так воно і сталося.

- Яринко, мені приснився сон, щоб ми сьогодні пішли до священика на молитву. На обличчі донечки засяяла радісна усмішка. Це рум'яне личко, з необскубаними чорними бровами, з-під яких світились волошково-голубі очі аж пашіло українською дівочою вродою. Ямочки на щічках і підборідді, малинові уста-усе пасувало цій усмішці...

- Отче духовний, у нас горе. Я... та Яринка.

За спиною мами з опущеною головою стояла карпатська красуня. З очей, наповнених слізьми, іскрилась надія на видужання.

- Отче, у нас єдина надія на Бога і вас. З самого дитинства у моєї донечки "нетримання мочі", особливо вночі. Одне спасіння "памперси".

-Донечко, не на мене надійся, а на Бога, бо в Нього все можливе для тих, хто щиро вірить. І священик так щиро молився, що й у нього на очах блищали сльози. Через три дії Яринка поспішала до Святого Храму, щоб найняти подячну Службу Божу за чудодійне і повне видужання.

- Отче, я хочу жити. І мені тепер веселий світ. Я не находжу слів подяки Господу Богу і вам. Для мене зовсім інакше світить сонце. Усе мені любе і миле. Моє видужання - це нове народження - радісно зізнавалася Яринка священикові.

Не менше радів і священик, дякуючи Господу Богу, Пречистій Діві Марії і всім святим. Згадалось Йому, як під час реколекцій мама-киянка з восьмирічним синочком дякувала за чудодійне видужання від такої самої хвороби. Від винагороди відмовився, зате порекомендував заїхати у Гошівський монастир Отців Василіян і купити там молитовники, катехизм та разом з синочком і всією сім'єю молитись кожного дня, розповідаючи іншим про силу молитви. І таким чином заохотити всіх до віри і молитви.

І все ж таки через два тижні щаслива мама принесла 50 грн. на подячну Службу Божу.

Купуючи молитовник, вона у монастирі розказала всім присутнім людям про Боже чудо. А через день, жінка з с. Гошева привела п'ятнадцятирічну донечку з такою ж хворобою. Завдяки своїй вірі і ця дитина була зцілена.

Не тому радів священик, що люди йому дякували, а тому, що його молитву вислуховує Господь Бог, Пречиста Діва Марія і всі святі.

Не пам'ятає, скільки людей навернув через оздоровлення до св. Церкви. Однак це найбільша його радість.

Травень 2006 р.

-Христос Воскрес, отче! Промовила тендітна з рожевими щічками дівчинка. Підбігла до священика, взяла його зморщену старечу руку своїми ангельськими рученятами, притиснула її до своїх уст, покриваючи поцілунками.

- Дякую, ангелятко, за повагу. А звідки ти мене знаєш, що називаєш ім'я моє, дитинко?..

Священик пильно вдивлявся в усміхнене обличчя і щирі дитячі оченята, але ніяк не міг згадати, де бачив оці пронизливі очі.

-Чия ти, дитинко?

- А ви, отченьку, мене так і не згадали? - якось особливо по-дитячому, хитаючи головою в різні сторони, запитала дівчинка.

-Я, Мартуся, що з бабусею до Вас приїжджали на молитву.

- Боже! У Тебе все можливе, - вихопилося з серця священика. Звівши очі до Неба, радіючи більше за дитину, священик підхопив дівчинку на руки, притиснув до грудей і цілував у рожеві щічки, чоло і руки. Старечі очі наповнились сльозами радості. Багато людей різного віку, які разом з дітьми відпочивали на розважальному майданчику біля Івано-Франківської ратуші -музею, звернули увагу на старечу сльозу, яка, як велика срібла горошина, котилась по щоці. Священик ще раз підняв очі до Неба, дякуючи Богу за вислухані молитви.

-Ти з ким бавишся, Мартусю? Може сама прийшла?

- Ні, отченьку, зі мною моя бабуся.

Тоді за спиною священика озвався знайомий голос. Священик з дівчинкою на руках повернувся в сторону знайомого голосу і з радістю промовив: "Я Вам казав, у Бога все можливе, тільки щиро моліться і вірте."

І знову зустрілись три погляди, тільки тепер з сльозами радості, а не смутку і безнадії.

І пригадалось отцеві, як чотири місяці тому, тамуючи сльози, щоб не вразити дитяче серце і душу, майже пошепки благала бабуся:

- Отче, ще залишилась одна надія на Вас, бо ми вже лікувались в Німеччині, Болгарії, а тепер пропонують на Кубу.

- Мої любі, не на мене надійтесь, а на Бога, я є тільки зброєю в Його руках. Хоч священик здогадався про горе відвідувачів, але для впевненості запитав: "Що вас привело до мене?"

-У моєї внучки, Мартусі, анемія...

Священик так щиро молився, що аж плакав над долею безвинної дитини.

Після шестиразового відвідування і молитви над дитиною, яка дивилась в чашу, батьки зауважили, що щічки з кожним днем все більше покривались рум'янцем.

їхня надія оправдалась. І Івано-франківська, і київська лабораторії підтвердили, що кров у дитини зовсім здорова. Неймовірне чудо ще більше навернуло всю сім'ю до Бога. В подяку за отриману ласку, не тільки в неділю, але й кожного дня, якщо не до роботи, то після роботи спішать батьки до Катедри, щоб подякувати Господу Богу, Пречистій Діві Мари і всім святим. А Мартуся з бабусею по-декілька раз відвідують Святий Храм.

2006р.

-Дивне запитання, Оксанко? Ти вже студентка п'ятого курсу університету і все розумієш. Чому ти мене запитуєш?

Усміхнені голубі очі Оксани допитливо дивились на здивоване обличчя матері.

- Ні, мамцю! - посміхаючись устами і цілим виразом обличчя, ніжно продовжувала Оксана, - я появилась на світ у незвичайний, у неприродний спосіб, а якось особливо.

- Хто тобі про це казав? - у мами аж затремтіло тіло, і так з відкритими устами стояла перед дочкою.

- Невже її моя сестра або священик розповіли, - майнула думка у голові. - Тільки вони знали тайну.

- Ісус Христос сказав мені у сні, після мого тяжкого гріха -все ще посміхаючись спокійно продовжувала Оксана.

- Якого гріха? - страшна думка пробігла через мозок, зачепила материнське серце і розпливлась по цілому тілі.

-Я зрадила Христа і тебе мамцю. -Як зрадила, коли, чим?...

І Оксана, яка не вміла брехати, ані кривити душею з дитинства, Богом даний її той дар, сівши напроти своєї мами, яку так любила, попорядку розповідала, як попала на квартиру до єговістів, як вони щиро і добре відносились до неї, навіть не хотіли брати грошей за квартиру і поступово своєю літературою, немов павук павутинням окутували її.

Підлесливі слова довели її до того, що вона згодилась піти у дім молитви. Пішла раз і вдруге. Замість Святої Літургії і молитов там співали різні пісні, замість священика науки одної неділі провадив один чоловік, другої інший і все твердили, що Пречиста Діва Марія є звичайна жінка, а Хрест-прокляте дерево. Це найбільше стривожило її, коли всі заставляли зняти з грудей хрестик і медальйончик Пречистої Діви Марії. До кінця не змогла всидіти, передчасно вийшла на вулицю, до самого вечора ходила по вулицях міста, зайшла у парк, посиділа над озером, над річкою і все благала Пречисту Діву Марію, Ісуса Христа, і Духа Святого, щоб хоч у сні підказав, чи не збилась вона з дороги правди. На квартиру повернулась пізно ввечері. Відчувала себе тяжко втомленою і фізично, і душевно. Хоча цілий день нічого не їла, їсти не хотілось. Глянула по всіх стінах, на столик і стало страшно, бо тільки тепер звернула увагу, що ні в її, ні в жодній кімнаті немає ні образів, ні Хреста з Розп'яттям. Згадала мамину науку, першу сповідь, причастя. Зняла з шиї хрестик, витягнула з обкладинки паспорта з образом Гошівської Матінки Божої, поставила перед собою на столику і розридалась, як мала дитина. Довго, довго молилася і плакала, перепрошуючи Ісуса і Марію за зневіру і зраду.

Не могла заснути. Старалася пригадати молитви на вервичці, адже вона колись маму вчила, а тепер по байдужості за п'ять років сама забула. І тільки заснула, як приснився сон. Ісус сходить з хрестика, який вона зняла і вмить в повний ріст стає перед нею з відкритими Ранами на тілі і ніжно-ніжно промовляє до неї: "Хочеш знати, дитино, чи ти не зійшла з дороги правди? Попроси свою маму, нехай тобі розкаже, хто поблагословив тебе на цей світ". До ранку заснути не могла.

- Так, Оксанко, тебе на світ поблагословив Ісус Христос і Матір Божа. Я у них вимолила і виблагала тебе.

Тільки ми побралися з твоїм татом, як відразу ж почали будувати хату, та ще й робота в колгоспі. З'їли, не з'їли, а робили день і ніч. Я, будучи вагітною подвигалась і на четвертому місяці плід зійшов з мене. Так упродовж п'яти років все повторювалося у різні місяці вагітності. Нам з татом неначе хтось зв'язав руки. Хоч хата була у стані закінчення, не хотілось нічого робити. Тато часто запитував, задля кого ми будуємо. Адже за гріх нас Господь не благословить діточками. Ми часто, немов маленькі діти, пригортались одне до одного і довго плакали або мовчали.

А я куди лише ходила, то молилася до Господа Бога, Ісуса Христа і Пречистої Діви Марії, щоб нас поблагословив діточками. Хоч Гошівськй монастир був закритий, сам храм був складом для міндобрив, а в монаших келіях панував гріх, бо спочатку поселили дітей з дитячого будинку, а пізніше зробили дім "відпочинку" Калушського калійного комбінату. Я з татом приїжджали, щоб поцілувати двері і стіни, благаючи чудотворну Матір Божу за здоров'я тіла і плід лона.

Коли ми повернулись з Гошева на Преображення Господнє, тобто Спаса, я тяжко втомлена лягла на диван відпочити, бо на півдорозі поламався автобус і більше п'ятнадцяти кілометрів прийшлось йти пішки.

Несподівано мені сниться сон, що я йду на Ясну Гору знайомою крутою стежиною. По обі сторони замість віковічних буків цвіте сад. В кінці стежини, на галявині, стоїть жінка вся в білому, підперезана голубим поясом, навпроти неї-чоловік, і дивляться в мою сторону. Вмить на стежині появляється двоє діточок-немовлят. Вони здіймаються в повітря і летять до мене. Метрів за п'ять опускаються на землю і в простягнутих рученятах несуть до мене книжку. Я читаю "Катехизм", а вище сяючими буквами: "Просіть і дасться Вам, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять Вам", а ще нижче "Віра твоя спасла тебе, хай тобі станеться по твоїй вірі".

Я впала на коліна, щоб поцілувати дітей і запитую: "Хто вам дав цю книжечку?"

Замість відповіді хлопчик каже: "Ще три місяці будеш очищуватись, будеш жінкою".

А дівчинка: "На четвертий зачнеш і станеш матір'ю". В сльозах радості я пробудилась і побігла до рідної сестри, щоб поділитись радістю, бо дуже повірила, що так станеться, а потім за порадою пішла до священика Йосифа, що робити?

- Молитись і вірити, - сказав о. Йосиф.

-І так, донечко, я тебе зачала. У Бога виблагала і Пречистої Діви Марії, а через три роки появилась на світ твоя сестричка.

Оксанка уважно слухала сповідь мами, а сльози радості і віри текли з її очей по рум'яних щічках, на мить зупинялися на підборіддю і спокійно падали на мамині руки.

-Дякую, мамусю. Тепер я переконалась, що єдино правдива дорога до Бога через Марію з Хрестом до Христа.

(Дійсна і невигадана історія одного із сіл Долинського району)

Недаремно в народі говорять: "де горілка - там диявол." Потяг до горілки і жадоба слави відібрали розум, знищили пам'ять і людську гідність у одного із директорів шкіл Турківського району Львівської області, який приїхав з Черкащини. Здається, що ще зовсім недавно, яких-небудь десятків років від голоду вмерло майже все його село і вся його сім'я: дідусь, бабуся, мама, дві сестри і вся родина, а батька-куркуля, як "врага народу", безплатно завезли аж на Соловки і там втопили в північних болотах. Але син Юхим, якого виховали в дитячому будинку, як курча в інкубаторі, заливаючись отрутою, так швидко про все забув. Воєнний політрук, а тепер директор школи з перших днів взявся наводити "порядки", тільки не в школі. На нараді в районі домігся, щоб "бандита-попа" виселили з резиденції, яку на другий день зайняв з сім'єю.

Поряд у будинку голови Просвіти, якого з сім'єю вивезли на "сибірські курорти", поселили директора школи-інтернату. Пора здавалося б найвища взятися за порядок, дисципліну і успішність у школі. Та було дві головні причини, які зв'язали руки і затьмарили розум - горілка і дзвін на дзвіниці - плебанії. Поки не вип'є, не в'яжеться робота, а вип'є часто згадує "маму" і то словами в три дуги загнутими.

На зауваження і докори учителів, зокрема жінок, відповідав: "Фронтова звичка, з часом відійде".

Та от церковний дзвін, який дзвонив кожної неділі і свята та іноді в будні дні, сповіщаючи про смерть мирян, стояв йому не тільки в горлі, а й у серці.

Ні правління колгоспу, ні сільська рада не могли нічого вдіяти. Люди відверто заявили, що коли знімуть дзвони, або силою заберуть ключі від дзвіниці, вони не вийдуть на роботу, а тут почались жнива. Щоб уникнути конфлікту з людьми ні правління колгоспу, ні сільрада не підтримали вимоги директора школи Юхима Терентієвича. Озлоблений директор-політрук вирішив доказати своє "я", але і в районі одержав облизне. Покладаючи всю надію на "облвно" і обласну раду, завзятий атеїст намовляє, а поправді кажучи, майже силою заставляє директора школи-інтернату їхати до Львова. Для більшої солідності замість учительського портфеля бере воєнну польову сумку політрука, в яку вкладає всі документи з підробленими підписами на заборону дзвонів. Тільки всівся у старенького "бобіка", як над самою головою задзвонив дзвін, сповіщаючи, що нова душа переставилось на вічний спочинок.

- Все, - процідив крізь зуби завзятий атеїст, і незважаючи на те, що в машині була жінка, виразився самою брутальною нецензурщиною, згадуючи маму, - це останній мій дзвін, який я чую. Не я буду, якщо мої слова не здійсняться. Поїхали.

І дійсно це був останній дзвін. Тільки виїхали на дорогу, як ремінь з польової сумки зачепився за ручку дверцят. Знервований Юхим з усієї сили шарпнув за сумку. По інерції ремінь полетів на важіль коробки передач. Це ще більше роздратувала його. "Та що за чорт тримає тебе", - крізь зуби процідив Юхим, тепер уже обома руками смикаючи з усієї сили за ремінь.

І коли втретє з усієї сили смикнув, чорт пустив ремінь, і Юхим з усієї сили вдаряє спиною у двері старенького "бобика", на якому не було тентово покриття. Від ваги і енергії тіла двері кузова відкрилися, якась мить і чорт так спритно викидає свого любимця з машини, що тільки ноги блиснули у повітрі і голова летить під машину, так, що колесо проїхало через саму шию.

На третій день похоронили завзятого атеїста, пішов до чорта, якого так часто згадував. Не було ні священика, ні хреста. Спереді червоний прапор і колона вишикуваних учнів з учителями. Дзвін, який мовчав у день похорону, і досі висить, ніхто більше не наважувався знімати його.

І ось уже півстоліття старожили розказують дітям, внукам і правнукам, як диявол в людській подобі хотів боротись з Богом.

Вже сьомий рік несла тяжкий хрест уся сім'я, та найтяжчий був він для дев'ятнадцятилітньої донечки Віри та її матері Надії.

Ось і сьогодні зв'язана і прив'язана до ліжка Віра кричала, ридаючи нелюдським голосом від нестерпного болю голови, благаючи рідних укоротити її життя. В кімнаті, крім залізного ліжка, нічого не було. Після того, як дочка перекусила собі вени на руці від нестерпного болю, бажаючи кінчити життя самогубством, з кімнати все забрали. Нелюдський крик продовжувався іноді годинами, а то й цілими днями і ночами, поки зовсім обезсилена Віра западала у сплячку і спала добу, а то й дві, відходячи від мук. Як стоптана трава піднімається, так поверталось й здоров'я. А за стіною, на матраці, який лежав на підлозі, ще гірші душевні муки переносила мама. Від горя і сліз, і душевних мук у своїх сорок п'ять мати зовсім посивіла. В дочки боліла голова, а у мами все: і серце, і найбільше душа. Безсонними ночами, іноді затуляючи вуха, щоб не чути страшного крику вона передумувала все. Більше всього дратувало те, що здавалось з дрібниці настала така недуга. У дванадцять років захворіла дочка на свинку і, о горе, - за три дні гостре запалення мозку - менінгіт. Найкращі світила медицини Львова, Києва при сучаснім обладнанні та ліках не можуть не те, що вилікувати, а навіть зупинити болі при критичних приступах.

Одна єдина надія на Бога і Його Милосердя тримали на світі Надію.

У розпачі, дивлячись на страшні муки дитини, іноді миттєво закрадалась думка, яку зразу старалась загасити молитвою, краще смерть ніж таке терпіння, і тут же благала вже вголос: "Боже, прости, бо... бо вона, ще не жила, краще хай я помру. О ні, ні! На кого, вона залишиться, хто її догляне, хто буде піклуватися нею. Боже прости!... Хай буде Воля Твоя!" І знову молитви до Юди-Тадея, акафісти до Божого Милосердя, Матері Божої і всіх святих. А вервицю з рук майже не випускала. Сьомий рік страждань. Сьомий рік ніхто не бачив радісної усмішки на устах цієї колись веселої, жартівливої і завжди усміхненої жінки. Вже й північ минула, вже на горизонті появилися перші промені, сповіщаючи, що народжується новий Божий день, а приступ не покидав дочку.

І... в одну мить тиша. Що це? Невже, о ні, тільки не це, тільки не смерть... мама рвучно відкриває двері, механічно включає світло. Уся мокра від болю дочка миттєво заснула. Так, вона жива.

І перевтомлена мати безсило опускається на своє ложе і миттєво засипає. Сон... який дивний, який віщий сон?

- Я хочу, щоб моя дочка була здорова - раз, вдруге і втретє на повний голос закричала мама, та з такою силою, що чоловік, який спав у сусідній кімнаті розбудився.

-Надю!.. Надю!.. Надійко-о-о!.., що з тобою, розбудись... Що тобі приснилось, що ти так кричиш, чого ти плачеш?..

-Якщо мій сон здійсниться, я буду найщасливішою мамою і жінкою на світі, ще схлипуючи, але посміхаючись промовила жінка.

-Так розказуй швидше, що наснилось, - просив чоловік?

- Ні, не пора ще розказувати, колись... пізніше. Дай Боже, щоб сон здійснився, - піднявши очі до Неба вже усміхненими устами і очами, повними сліз, благала мама. Пройшов тиждень, місяць, рік, ось уже другий доходить до кінця, а приступів недуги немає. Куди ходить, молиться мама, не випускаючи вервички з рук, дякуючи Богу. Кожної неділі і свята всією сім'єю спішать до церкви, сповіді і причастя. Цілий травень і червень щоденно ідуть на молебень до Матінки Божої і Серця Ісусового. Наслідуючи приклад побожної сім'ї, спішать і сусіди та знайомі у Святий Храм.

- Мамцю, татку.., сестричко, - чомусь крізь сльози промовила Віра, - знаєте, що сьогодні за день?...

- Так, - за всіх відповіла мама. - У Тебе день народження, тобі 21 рік.

- А це тобі від нас подарунок, - простягнув батько золотий годинник.

- А від мене і всієї нашої сім'ї прийми цю статуйку, разом з чудодійною водичкою від Люрдської Матінки Божої, - урочисто цілуючи фігурку, піднесла сестричка Люба.

З такою набожністю прийняла Віра статуйку, перехрестилась і поцілувала. В хаті запанувала тиша. Немов по команді всі клякнули і голосно почали молитись.

- То може в честь такого свята "мамця", - так називав Андрій свою дружину в присутності дітей, - відкриє нам секрет свого сну, який два роки тому їй приснився.

- Ще не настав той час, - знову ж таки через сльози радості відповіла мама.

- Татку, мамцю, - личко Віри зацвіло рум'янцем, вона то піднімала то опускала очі, то відкривала, то закривала уста, в грудях так билось серце, що кожен удар відбивався на її білосніжній блузочці. - В честь мого свята маю велику просьбу. На мить Віра замовкла, її підборіддя дрібно тремтіло, з очей покотились сльози, чим ще більше прикрасили її вродливе обличчя.

-Донечко, ми завжди до твоїх послуг, якщо це в наших силах.

- Сьогодні на день народження прийде до мене дуже дорога мені людина. Прошу Вашого благословення... Я виходжу заміж. Настала велика тиша, яку порушило мамине схлипування.

Батько підійшов до мами, своєю хусточкою витер з її обличчя сльози, пригорнув до грудей і теж крізь сльози промовив.

- Ну чого ти?... дочка чекає нашого рішення .

- Раз тобі ця людина мила і дорога, хай Бог благословить і ми благословляємо...

Наближався день весілля, а мама у вільний час, куди ходила молилась і через силу вгамовувала сльози.

- Страх перед тим, що дочка почне нове супруже життя, навіював сумнів, чи не відновиться страшна недуга.

Побожно, згідно християнських звичаїв і обрядів, відбулося весілля, де не змовкали патріотичні, любовні, жартівливі пісні. Веселились всі, тільки скриваючись від молодят, гостей, а найбільше сватів, щоб не дай Бог не подумали чогось лихого, плакала мама у страсі за майбутнє здоров'я дочки...

У тривозі і радості, мов сон, проминуло ще півроку, і донечка Віра у якої не було секретів перед мамою, поділилась радістю.

- Мамцю, привітай мене. Я теж буду мамою. Як народиться донечка, я назву її твоїм ім'ям, а як синочок ім'ям чоловіка, тобто його батька. І знову сльози радості та переживань, тільки постійні молитви і щомісячні Служби Божі заспокоювали маму і додавали надії та впевненості у Божій опіці і Милосерді над дочкою і її потомством.

Під час пологів правилась Свята Літургія, аж у трьох церквах. Господь Бог і Пресвята Діва Марія вислухали молитви всіх рідних, а особливо мами. Після переймів щаслива мати через сорок хвилин привела на світ потомка і продовжувача роду людського, синочка Володимира. І тільки тепер, на хрестинах, щаслива бабуся відкрила тайну того щасливого сну.

Втомлена муками донечки Наді, бідна Матір з вервичкою в руках заснула. І сниться їй сон, що в їхнім домі розсувається стеля і покрівля. Вона бачить, як миттєво розсуваються густі чорні хмари і на місці їх появляється сонце, але разів десять більше за звичайне, і опускається все нижче і нижче.

0 диво!... Що це таке, чому воно мене не осліплює і не пече? І мама продовжує щиро молитись на вервичці. І миттєво пролунав могутній голос разом із промінням сонця: "Що ти бажаєш?"

- Щоб моя дитина виздоровіла

Сонце опустилось ще нижче і стало вдвічі більшим, так що тільки по краях видно голубе-голубе небо і знову ще сильніший голос: "Що ти ще хочеш, Надіє?"

- Більше нічого, хочу щоб моя донечка видужала, уже крізь сльози з усієї сили кричить Надія в сторону сонця.

Сонце опустилось ще нижче, повільно закрило отвір у стелі і даху, і голубизна неба окрилася у його сяйві. І втретє могутній невидимий голос з потойбіччя питає: "Що ти ще для себе бажаєш?"

-Тільки, щоб моя донечка видужала, - з усієї сили, давши волю сльозам, кричить мати-страдниця. О!... Як жаль, чоловік перервав сон.

І ще три роки в душевній тривозі, в молитві і надії на Боже Милосердя і поміч жила побожна мама. І тільки сьогодні щаслива і радісна посмішка осяяла її обличчя, бо вона зрозуміла, що Бог вислухав її молитви.

- Просіть і дасться Вам, стукайте і відчинять, вірте і Ваша віра вас спасе, - закінчила свій сон щаслива мама. Пройшли роки, щаслива бабуся бавить уже внучку Яринку, але як у тривозі, так і в радості звертається до Бога, дякуючи за всі ласки.

Всією сім'єю кожної неділі і свята, а по можливості і в будній день всі спішать до Святого Храму, несучи свої радості, прикрощі, просьби, горе, бо переконались, що без Бога немає життя ні тут, ні у вічності. Тому бабуся Надя кожного місяця наймає Служби Божі в подяку за таке велике чудо.

Наслідуючи приклад цієї побожної сім'ї, усі сусіди і, навіть колись байдужі до віри односельчани, все кидають і спішать до Ісуса, утаєнного у Найсвятіших Тайнах. Цим життєвим прикладом бабуся Надя навернула уже не одну байдужу і сумнівну родину до Бога.

Тож молімося до нашого Творця і Спасителя, і Він нас вислухає, поможе, спасе не тільки сім'ї, а й Україну і цілий світ.

24.07.2004 р.Б.

-Все.... більше не можу... хай судять люди, нехай говорять, що хочуть, я все одно не почую. Жаль дітей... але як мають мати таку долю, як я, то краще смерть. Хіба це життя? Кожного дня приниження, зневаги, побої. Нічого не хочу, ні грошей, ні машини, ні багатства. Хочу того, що нема - ласки, хоч трішечки поваги і вдячності за повсякденну рабську роботу.

Що я можу дати діточкам, які знання, який приклад, як педагог?... На уроки йду не підготовлена, як слід, синці з-під очей майже не сходять, губи розпухші, синці по всьому тілі.

Прийду додому, а там всі роботи домогосподарки, кухня, город, а замість вдячності або хоч співчуття, чи щирого слова чую лиш одне: "Дундук, сибірський валянок, дура пришелепкувата". І нікому пожалітись і захистити, брат помер, а батькові чоловіка машина, гроші та посада засліпили очі.

Так готуючи все собі на смерть думала Даринка, складала вбрання на один вішак. Записку написала ще вчора, де мають її похоронити, в що одіти, а от слів для дітей не могла підібрати; хотілось дати пораду, втіху, написати правду, та якась невідома сила розвівала усі думки. Думка про самогубство уже рік не покидала Даринку. І з кожним днем, якась внутрішня невідома сила говорила і наполягала: "Йди втопися або повішся." Навіть електрошнур від старої настільної лампи оголила, щоб вбити себе електрострумом, та думка, що може дитина, живучи колись у цій квартирі, буде боятись, згадуючи про її смерть, заставила викинути це знаряддя смерті.

Згадала, як три місяці тому після садистських і звірських туртур п'яного чоловіка, якщо можна назвати його чоловіком, хотіла повіситись на газовій трубі; уже і шнур прив'язувала, як з страшним лементом, а не те, що з плачем Жанночка, її дочка, застукала кулачками у двері, благаючи: "Мамо, відчини!" Це жалюгідне "мамо" заставило її миттєво відчинити двері.

На порозі стояла її кровинка з розбитими губами і носиком. Зупиняючи кров і обмиваючи личко своєї тендітної донечки, думала Даринка: "Це певно Бог так дав, бо до кого б вона пригорнулась, і хто б їй допоміг, коли б запізнилась на одну хвилину". Згадка і думка про самогубство тільки на якусь мить покинули Дарину. А невідома внутрішня сила, як та змія, знову повзла до мозку, до серця і шептала: "Йди втопись, не мучся більше, твій чоловік не захоче більше тебе зраджувати, бо треба буде думати про Жанну і Тарасика".

Крізь вікно на ліжечках, на яких спали діти, розкинувши рученята, дивився білолиций місяць.

Згадала Дарина, як колись батько наказував мамі, щоб заслоняла вікна, бо світло місяця дуже шкодить на здоров'я дітей, а особливо коли повний місяць. Але жаль до своєї долі і ненависть до батьків, які силою заставили вийти заміж за нелюба-багатія і підлабузника взяли верх над думкою самогубства. Чому вона повинна когось жаліти, та хоч би і дітей, коли, як її здавалось, ніхто її не жаліє.

Дарина нервово піднялась з ліжка, майже підбігла до вмикача і механічно включила світло.

Чому так робила і сама не знала. Перше, що вона побачила, ні не дітей, а свій дівочий портрет, що висів на стіні з розбитим склом.

То Орест постарався -її чоловік. Невже це вона?... І з її уст вирвалось голосне: "О Боже, на кого я подібна... де моя коса, де моя врода? Мені всього тридцять, а я схожа на бабусю. Косу мою ти вирвав... кате, та ранив!... Ти намотував на руку косу, щоб я не змогла втекти і з усієї сили вдаряв у стіну, а коли я не могла піднятись, то сідав на свою жертву і бив до того часу, поки сам втомився, або косою обвивав кругом шиї і душив. І я ще буду жаліти? За чим?... Хіба це життя?.. Все... це моя остання ніч".

- Мамусю, то вже ранок? - і Тарасик піднявся з ліжечка, протираючи кулачком заспані очі. - А ти чого плачеш, мамо? Тебе щось болить?

- Ні, Тарасику, ніщо не болить.

-То чого ти плачеш?-і дитина піднялась з ліжечка, прибігла до мами обняла за коліна і ще раз запитала в неї, що її болить.

-Душа мене болить і трохи серце, - сама не знала чому, але не приласкала, не погладила по голівці, не поцілувала, як завжди і не перехрестила, благословляючи на сон, а якось холодно промовила, - іди спати, Тарасику.

Ще довго перекидався в ліжечку синок, крізь сон плакала донечка Жанна, кличучи маму. А в Дарини було одне бажання -смерть і то цієї ночі. Поклала на столі записку і ще сіла на диван, щоб дочекатись дванадцятої години ночі. Чомусь саме в цей час хотіла вийти з дому. Нервове перенапруження і інша добра, невідома сила приспали її.

І сниться їй, що вона вже втопилась і зразу попадає на суд у Йосафатову долину. У світлому квітучому саду є посередині дорога, яка веде до двох інших доріг, які різко повертають - одна направо, друга наліво. В кінці дороги стоять дванадцять суддів і направляють одних направо, інших - наліво. Такої краси, яка з правої сторони, Дарина не те, що не бачила, а навіть уявити собі ніколи не могла, тому - то з усієї сили старалась пропхатись на праву сторону. Та даремно, хтось невидимий силою взяв її під руки і немилосердно штовхав на ліву сторону. Пругаючись, вона глянула у ліву сторону, де була суцільна темінь, з якої доносились благання про поміч, крик і ридання, і дикий (регіт) сміх.

Борючись і пругаючись з невидимою силою, Дарина знову опинилась на самому кінці колони. І о диво, вона побачила брата, який давно помер. Їй хотілось крикнути на цілий голос про порятунок, та два удари нечистої сили, повалили його з ніг і, взявши за ноги, поволокли у темінь.

- Все, - майнула думка, - порятунку немає..

Двоє нечистих у страшному, нелюдському вигляді, спішили до неї.

І Дарина побачила у сяйві Пречисту Діву Марію, яка стояла на роздоріжжі доріг вічного щастя і мук.

Пругаючись на якусь мить, Дарина вирвалась з рук нечистих. Стала на коліна і простягла руки до Пречистої Діви Марії, і скільки було сили крикнула: "Маріє!.. Рятуй!... Невже я за своє життя не зробила нічого доброго, що мушу йти на вічні муки?... Пречиста Діво, рятуй!.."

Усе тіло у Дарини дрожало. Вона з просоння і страху кидалась у різні сторони по кімнаті, все ще не вірячи, що це сон. І куди вона не глянула, бачила рятівну руку Пречистої Діви, простягнуту до Неї. Підбігла до ліжечка поцілувала сонних дітей, клякнула перед образом Своєї Рятівниці і молилась, молилась, молилась, виливаючи сльози покаяння і перепрошення. Тільки тепер вона зрозуміла, який страшний гріх самогубства.

Сходило сонце. Народжувався новий день. День початку нового життя, щирого покаяння, навернення до Бога. І тільки тепер вона згадала, що вже більше року не була у сповіді. Сповідь, сповідь. Негайно йду сповідатись. Задзвонив телефон.

- Дарино Василівна, - звучав голос у трубці телефону, ваш чоловік просить, щоб ви прийшли у лікарню.

- Що трапилось, що з ним, - тривожним голосом запитала жінка.

- Він жити буде, поламані руки і ноги, машина згоріла.

- Боже, прости йому. Уже йду.

Проминули роки. Зрозумів чоловік, що те нещастя - це Божий палець. Дарина все простила, бо і її Матір Божа простила. Молитвою і вервичкою старається загоїти душевні рани, і чоловік хоч з куштуриком відвідує Святий Храм. Просить у Бога прощення за змарноване життя.

І тільки черствим і зарозумілим, щоб їх направити на християнський шлях життя, Дарина розповідає, як Цариця Неба і Землі врятувала її від вічних мук.

"Ще не чувано ніколи, щоб Вона не допомогла", - закінчує свою розмову Дарина, розповідаючи будівничим духовного закладу, яким готує обіди.

14.06.2004 р.

- Богдане, зрозумій мене, я так жити більше не те, що не хочу - не можу. Бачиш, за якийсь гріх Бог не дав нам плоду. Взяли Дмитрика за свою дитину. Подивися, що з ним сталось! Перший, другий і третій клас він вчився на відмінно. А тепер що?.. У навчанні - останній, постійно замкнутий, ні з ким не спілкується, майже постійно плаче, боїться сам у хаті бути. Це все твоя "заслуга". І я вже на людину не схожа..., - Надія старалася бути стриманою, спокійною, хоч все тіло, зокрема, підборіддя, тремтіло, як натягнута струна.

- Прости мені, так більше жити неможливо. За яку провину і за які гріхи ми з дитиною мусимо спати одіті, а вночі тікати через вікно, бо додому йде божевілля - п'яний чоловік і батько. Я більше не збираюся з Дмитриком спати по чужих стайнях і стодолах.

Богдан сидів на табуретці і мовчки вислуховував докори, обхопивши голову руками.

- А що, я вас з хати виганяю? - не підводячи голови, пробурмотів нарешті він. - Спіть, чого втікаєте?

- Спіть..., - хитаючи головою, з болем у серці повторила Надія. - Як спати, коли ти з сокирою йдеш до хати, спиш з ножем під подушкою. Який може бути сон?! Коли тверезий - людина як людина, хоч до рани прикладай. А вип'єш - гірше диявола. Бо від нечистого рятує знак святого хреста на собі, а від тебе -ніщо. Лише дурієш ще гірше.

Надія стихла, але відразу й продовжила:

- Я довго чекала цієї нагоди. Вибирай одне з двох: або горілка, або сім'я... Я даю заяву на розлучення. Раз переживу сором, аніж маю кожного дня відбувати такий страх. У тебе тільки подоба людська, а більше нічого немає: ні совісті, ні сорому, та й душа уже пропала...

- Ну, то давай, - Богдан підняв до неї неголене обличчя. Вона побачила червоні запалені вії, коричневі звисаючі мішки і фіолетове (від алкоголю) обличчя.

- А що буде з тобою? Де ти дінешся? - у її голосі з'явилися співчутливі нотки. -Тобі лише тридцять п'ять, а виглядаєш на діда. Невже горілка забрала у тебе розум? Подивись, що робить це диявольське зілля з іншими! Люди з вищою освітою стали останніми жебраками. Втратили сім'ї, батьків передчасно в могили загнали, діти з переляку неповноцінними стали. Тільки цього року скільки молодих людей пішло у могилу! І все через горілку!

Довго Надія перевиховувала чоловіка. Були і сльози, і благання, і погрози, і ласка. Не стільки серце боліло за свою долю і змарновану молодість, як за безвинного Дмитрика. Мами зовсім не знав, бо знайшли залишеного біля смітника. Виховувався у дитячому будинку. Тож скільки радості було у тих голубих, наче небо, оченятах, коли Богдан і Надія назвали його своїм синочком! А що тепер?

- Одне з двох вибирай: або ти знову ідеш на молитву до священика, або розходимось назавжди.

З цими словами Надія лягла у ліжко. Скільки вона спала - не знає. Прокинулась від різкого стуку у вікно. Надія схопилась з ліжка, на ходу вдяглася у халат і з ліхтариком підійшла до дверей. На її запитання не відізвався ніхто. Вона відкрила двері, обійшла довкола хати, пильно вдивляючись у темряву і прислухаючись. Тихо. "Напевне, у мене вже нерви здають", - подумала жінка і попленталась у хату.

Але як тільки вона зняла халат і вже готова була лягти у ліжко, як знову почувся стук (тепер уже сильніший) у вікно. Серце Надії забилось ще сильніше і вона голосно скрикнула:

-Хто там?

- Відчепись від нього, не рухай його, нікуди його не посилай, бо він мій!

Голос був хриплий, басовитий, і долинав десь від вікна. Надію охопив страх. Вона повела рукою по столі, натрапила на ліхтар і ввімкнула його. Жінка спрямувала промінь світла на вікно, але як не придивлялась, так нікого і не побачила. Переборюючи страх, ще раз вибігла на вулицю, освітлюючи все довкола. Нікого. Ніч і цілковита тиша панували довкола.

Вона зайшла до хати, ввімкнула світло. Годинник показував рівно дванадцяту годину ночі...

До ранку не заснула. Відмовляла повсякденні молитви, вервички, зверталася до святих.

Богдан не повірив словам дружини, але ранком все-таки пішов до священика, відбув Св. Сповідь і прийняв Найсвятіші Тайни.

Той невідомий нічний голос зробив свою справу. Боїться Богдан потрапити до пекла, от і спішить тепер кожної неділі до Святого Храму. Боже, допоможи йому!

Дві неділі парторг разом з правлінням колгоспу складали плани, як відвернути людей від Церкви. Вони і в минулі роки немало сушили собі над цим голову, та цього року ситуація незвичайна: 1 травня і Великдень співпали. Що тільки не робили партійці у попередні роки: знімали трудодні, штрафували, висміювали у районній газеті, у колгоспних "Будяках" та "Колючках"... Не допомагало. Комсомольці разом з молоддю та всією громадою водили біля церкви гаївки. А тут ще й інша "прикрість": завідуючий складом комуніст Іван Нечипорук перед самими святами поховав свого батька разом із священиком...

Актив вирішив зробити відкриті партійні збори. А щоб заохотити людей, за колгоспний рахунок запросили духовий оркестр та артистів з філармонії. Скрізь по селі порозвішували афіші, а колгоспний "брехунець" вранці та ввечері інформував про безплатний концерт. Та навіть не зважаючи на це, людей до клубу довелося заганяти силою і погрозами. Заледве приміщення заповнили наполовину. Зважаючи на присутність представника з району, парторг вирішив всю злість зігнати на завідуючому складом, хоч спершу його думали пожаліти, адже був інвалідом з дитинства.

-Товариші комуністи і колгоспники! Сьогодні у нас на порядку денному справа комуніста, завідуючого складом Івана Нечипорука. Щоб винести справедливе рішення, просимо товариша Івана щиросердечно розказати про все. Прошу, -парторг вказав рукою на трибуну.

Іван підвівся з місця і підійшов до трибуни.

-Дорога моя родино, - почав він, - дорогі мої односельчани, товариші комуністи.

Іван повільно обвів очима зал, потім глянув на президію... Якось кумедно позіхнув, навіть не прикриваючи рот рукою, загадково усміхнувся і продовжив:

- Коли мене приймали в партію, то казали, аби я чесно жив і все правдиво виконував. Тому брехати я не можу. Та хоч би й хотів, то не вдасться, бо ви все виділи, адже були на похороні. Мене звинувачують, що я похоронив батька з священиком. То неправда. Батька опустили в яму і закидали землею, а я сам видів, і думаю, що ви всі виділи, як священик з цвинтаря стежкою пішов додому поза городи, бо туди йому ближче. А де він дівся -я не знаю. Але точно знаю, що з батьком я його не похоронив.

А щоби доказати, що я говорю правду, я готовий хоч зараз піти до нього і привести сюди, щоб ви переконалися, що я говорю правду. Думаю, що він мене послухає.

Іван відійшов від трибуни, і не сходами зійшов вниз, а просто стрибнув зі сцени і подався до виходу. Зал зайшовся реготом, люди почали аплодувати.

- Стой! Остановите его! - кричав представник райкому.

- Іване, вернись! - горланив парторг.

Завскладом вийняв папіросу і, очевидно, для того, щоби й собі не засміятися, вклав її в уста і вийшов з клубу.

... Пройшли роки. Люди в селі ще й досі зі сміхом згадують ту історію, як Іван пошив партію в дурні.

Напевне, пройде ще не одне десятиліття, а люди будуть згадувати комуністичний режим. Хай ти - найчесніший, найрозумніший, ти все одно був ніхто і ніщо, якщо не вліз у те сміття, болото. І, навпаки, хай би людина була не просто дурна, а навіть напівбожевільна, п'яниця і розпусник (не кажучи вже про злодія, бо вони майже всі були злодіями), якщо така вступила у партію, то вона автоматично здобувала владу, і прості люди змушені були з нею рахуватися.

На шляху очищення від того гною мине ще не одне покоління. Те сміття треба буде вимітати десятками, а може й сотнями років, поки всі не повірять у правду, а правда - це Бог.

Зарваниця. 21 травня 2006р. Б. Проща Івано-Франківської Єпархії. З усіх найвіддаленіших сіл, не говорячи про міста і містечка, йдуть і їдуть паломники, а ті, хто в час великого чуда дам обітницю щорічно хоч раз у рік пішком прийти з подякою до своєї Спасительки, ось уже третю добу йдуть пішки. На самому кінці гурту паломники з Івано-Франківщини йдуть з хрестом і образом Чудодійної Зарваницької Матері Божої, а з ранцем за плечима йде бабуся років 70-75. На хвилинку зупиняється, зволожує ковтком води пересохлі губи, ховає пляшечку у кишеньку ранця, робить на грудях чіткий великий хрест, цілує розп'яття, вервички і поспішає за гуртом паломників.

- Пане водій, - звертається старший групи, - у нас є тут вільне місце. Підберіть оцю жіночку.

- Можете і не зупинятись, - говорить жінка, яку на її вимогу підібрали, - вона не сяде. А водій злегка плавно пригальмовує. Та даремно. Паломниця, посміхаючись устами і очима, чемно і щиро подякувала водієві, побажала щасливої дороги і якось по­молодецьки, підтюпцем, прибавивши ходу, поспішає за гуртом.

- А що ви її знаєте, вона з вашого села? - одночасно перепитали і водій і старший групи.

- Ні, вона не з нашого села, а з сусіднього, Добровода, Монастирського району, але її всі знають. І тепер, і за часів переслідування два-три рази в рік пішки йде до Зарваницького чудодійного джерельця, після того чуда, яке сталось з її дитиною.

- Де?., дома чи тут у Зарваниці?

- Ні, тут у Зарваниці. У неї народилось дитятко. Лікарі зразу зауважили вади, хоч надії на виздоровлення жодної не мали, але щоб потішити молодих батьків, зокрема маму, говорили, що з часом може дитятко переросте.

Але хвороба з кожним місяцем все більше прогресувала. Не говорячи вже про мову, блудний нецілеспрямований погляд, руки і ноги були майже безвладні. Після багаторазових відвідин дитячих лікарень району і області, та навіть столиці, старенький професор, напевно глибоковіруюча людина, сказав: "Вашу дитину хіба Господь Бог і Пречиста Діва Марія спасуть. Даремно витрачаєтесь. Медицина при цих недугах безсила. Шукайте поради у Бога."

"Шукайте поради у Бога", - ці слова додали сили, духа і надії на зцілення через чудодійну силу Зарваницької Матері Божої і Її джерельця. Коли дитина була ще маленькою, то мама несла немовля перед собою на грудях у ношах із хустки. Від усяких транспортних послуг категорично відмовлялась.

Дитятко росло, хоч не розвивалось. Обітницю, яку дала перед Пречистою Дівою Марією, мама сповняла сповна. Кожного року брала у ряднину-верету сина і пішки з молитвою долала 18 кілометрів. По дорозі вишукувала зручне місце, щоб могла присісти і зручно підняти свій хрест, свою ношу. Коли родина і друзі докоряли і застерігали її, а нерозсудливі язики називали її божевільною, вона спокійно відповідала. "Надія вмирає останньою. Я вірю і надіюсь на Боже чудо. Адже Ісус Христос сказав. "Візьми свій хрест і йди за Мною."

Не знаю за чиї гріхи, бо своїх тяжких не пригадую, може батьків, дідів або прадідів страдаю. Кажуть старі люди, що за тяжкі гріхи, а особливо кривоприсягу страдає навіть сьоме покоління.

Незважаючи на злі язики, ця Мати-героїня, чи то дощ, чи спека, бо переважно літом, на власній спині, у сільській ряднині, крок за кроком, з сухим хлібом і чистою водою, з великою надією і любов'ю у серці, спішила до Заступниці скривджених і знедолених. Цілу дорогу молилась і плакала над долею своєю і дитини, але якось особливо вірила у милосердя і поміч Пречистої Діви Марії і Господа Бога. І ось сьомий раз, долаючи відстань у 18 кілометрів, украй змучена, мама опускає з плечей на траву ряднину, щоб її розкрити і вкотре помити синочка цілющою водою. І... о диво! Дитина, яка від дня народження не ставала своїми ноженятками на землю, не доторкалась руками жодного Божого творіння: ні квітів, ні трав, які так люблять діти; до всього байдужа дитина, до співу небесного птаства, порхання метелика, і ніжної материнської ласки, вперше ніжно усміхається, немов з приємного сну піднімається, простягає ангельські рученята до мами-мучениці, мами-героїні, вперше піднімається на ніженьки і робить сміливі кроки. Чи то від щастя, чи від радості, бо на чудо вона завжди сподівалась, і вірила, тільки не таке, у мами відняло мову. Чи хвилину, чи дві вона стояла у заціпенінні, бо час здавався їй вічністю, а потім душею, як її здавалось на цілу долину, так голосно закричала крізь сльози радості, але це тільки їй здавалось, бо насправді з пересохлого горла і пересохлих потрісканих уст вийшли тільки тихі звуки: "Люди, вірте і любіть Бога, і ваша віра спасе вас і тих, за кого молитесь." Запанувавши над собою, щаслива мама цілувала, пригортала своє чадо до грудей і цілувала, цілувала і голівку, і рученята, і ноги, одночасно відмовляючи всі молитви до Пречистої Діви Марії. Потім впала на коліна і цілувала святу чудодійну землю. І так на колінах, тримаючи своє щастя за ручку, йшла до джерельця. Підкріпившись чудодійною водичкою, обмивши пересохлі уста, облила усе своє тіло, дала волю сльозам. Це були сльози вдячності і радості. Пройшли роки, щаслива колись мама, а тепер бабуся кожного року спішить до колишньої руїни, а тепер величавої святині, щоб подякувати Пречистій Діві Марії за те неймовірне чудо, яке одержала за велику віру, любов і надію до Господа Бога і Матері Божої. Незважаючи на роки, як і раніше пішки і натще серця. Щасливий, здоровий і життєрадісний син, з сім'єю по-декілька разів у рік відвідують чудодійне місце.

Пресвята Чудодійна Зарваницька Матінко Божа, Покровителько нашого багатостраждального народу, не опускай нас з-під Своєї опіки!

Я, Марія з Болехова, хочу розповісти вам про могутню силу Господа Бога нашого і Його велике милосердя до нас, грішних.

Кілька місяців тому зі мною сталось велике нещастя, мене мучили і терзали всякі страхи і думки, такі страшні душевні муки були, що вже аж не хотілось мені жити.

Я пішла до ворожки, бо думала, що вона мені допоможе. Дала вона мені своєї води напитися, говорила, що вода свячена і мені стане легше і щоб я знову прийшла. Нічим вона мені не допомогла, а, навпаки, ще гірше зробила.

Мені так і не ставало легше, але все гірше і гірше. Я не могла ні їсти, ні спати, проте не занепадала духом, ходила на молитву, почала дуже багато молитися, ходити до церкви і просити в Бога, щоб Він подав мені розсудливий розум і не дозволив занапастити своє життя, бо дуже сильно хотіла жити. Я просила в Господа, щоб Він дозволив мені заслужити на те велике спасіння душі моєї! І такою була Воля Божа, щоб я жила. Він показав мені, що в Нього немає нічого неможливого. Він керував моїм розумом і життям. Він подав мені велику силу волі та віри в воскресіння з тих душевних мук, на яке я так чекала.

Сьогодні, я складаю найщирішу подяку і найнижчий уклін земний Господеві Богові за отриману ласку Божої благодаті, яку Він мені подав, і перш за все те, що Він мені послав в опіку і оборону таких могутніх помічників з Неба, як-от: Ісуса Христа, Св. Діву Марію, Св. Юду-Тадея, Св. Філомену, Св. Кипріяна, Св. Шарбеля, Св. Параскевію і всіх святих, бо вони своєю ласкою випросили у Господа Бога спасіння для мене.

Пам'ятайте, коли вам тяжко на душі і терзають злі думки, коли страждання і втома змушують вас занепадати духом і зневірюватись, не йдіть до ворожок, а йдіть краще до Церкви, помоліться до Бога, і Він, як добрий наш Отець Небесний, подасть вам неодмінно все те, що ви в Нього попросите. Головне те, з якою вірою і побожністю ви будете до Нього звертатися.

Я чекала на те велике спасіння кілька місяців, і з Божої Волі його отримала, бо немає більшого щастя на землі, як любити Бога і жити тим життям, яке Він приготував для добрих Своїх дітей. Люблю Тебе, мій Боже, і Матір Твою єдину, Пречисту Діву Марію, і всіх святих помічників, яких Ти мені послав, щоб спасти мене, усім серцем своїм і всією душею своєю!

Бо Ти є моє сонце, З-посеред темряви. Ти є моя надія, З-посеред зневіри. Ти є моє натхнення. З-посеред страждання, Бо Ти, Господи Боже Святий, Є все моє життя... Дякую Тобі, мій Боже!

22.06.2006р.

(На підтвердження цієї тези болехівський священик зібрав десятки фактів чудодійного зцілення земляків)

Доля водила отця Володимира Серемчука через такі екстремальні ситуації, що їх описання вистачило б на кілька повноцінних томів пригодницького жанру. І авторам навряд чи довелося б щось дофантазовувати задля крутішого сюжетного "замісу". Власне, на священнослужителя він був висвячений у 1986 році, маючи солідний п'ятдесятирічний життєвий стаж. Спершу був призначений на парафію в селі Бубнище, нині - в місті Болехові.

Зустрічаючись з людьми вже будучи душпастирем, він дізнавався від них незвичайні, часом драматичні і навіть трагічні історії, які підтверджували очевидний вплив Небесного Творця на наше життя, що і підказало отцю Володимиру ідею видання унікальної книги.

І хоча вона написана у формі невеличких духовних новел, за кожною оповіддю - реальні події, місцеві адреси і персонажі. З "перевіркою" достовірності однієї з них автор цих рядків, тобто кореспондент "України молодої", побував у Бубнищі, після чого з'явився нарис "Німий заговорив. На слові "Вірую", опублікований цьогорічного червня.

Сама ж книжка під назвою "Божий палець", написана о. Володимиром, упродовж кількох останніх років, витримала чотири перевидання, останнє - в 2002-му. Щоправда, невеличкі наклади -дві-три тисячі примірників — суттєво звузили коло "можливих читачів".

-Дитинства як такого в мене взагалі не було. Мама в 1940-му залишилася молодою вдовою з трьома дітьми на руках.

Попереду нас очікували тяжкі часи війни, голод, холод, повоєнна розруха. Безперервна гризота підточила мамине здоров'я. Вона перенесла шість операцій, одну з яких-без наркозу. Та я ніколи не чув з її вуст нарікання на долю, лише прохання: "Боже, ради моїх дітей, дай мені витримати".

Узимку, коли було більше вільного часу, мама розповідала мені про родину, зокрема про сліпого діда Матія. Він переселився з Львівської області на територію сучасної Івано-Франківщини і по короткім часі став незрячим, але продовжував виконувати всіляку сільську роботу.

Саме з дідом Матієм у мене пов'язана перша згадка про небесне покровительство. Дід, за розповіддю мами, одного ранку довго молився, а потім каже своїй жінці Катерині: "Щось велике має статися в моєму житті, або вмру, або буде щось добре. Удосвіта приснився ангел, що летів просто на мене. Зі страху я хотів утекти, але він крилом зачепив мене, і тут я прокинувся".

Бабуся Катерина у відповідь зауважила: "Нині ти, Матію, не полізеш на дах латати стріху. Мені біди не треба". Але дід застережень не послухав, мовивши, що без Божої Волі нічого не стається - ні лихого, ні доброго - і поліз на дах. Невдовзі бабуся вибігла з хати на чоловіковий крик і побачила, що той упав з даху, але приземлився на сніпки, які лежали долі.

Після цього дід Матій прожив ще рівно три роки. Одного ранку він покликав усіх дітей та наказав їм жити в мирі і злагоді. А потім зсукав з воску свічку, ліг на ліжко і за молитвою віддав Богові душу без жодного стогону.

Другий дивний випадок тих часів припадає на перші дні Другої світової війни. На нещастя, згоріла наша хата на хуторі Якубівка. Навіть стеля впала, а на образі Пречистої Діви Марії, що висів на стіні, ані шнурочок не перегорів, ані скло не тріснуло. Тоді вклякнула наша мама перед дивом збереженим образом, поставила усіх на коліна і щиро благала Матір Божу, щоб залишила нас під Своєю опікою.

-За своє життя я був двічі поранений і майже осліп, пережив дві голодовки, два рази замерзав, падав з висоти і потрапляв у ще кілька небезпечних ситуацій.

Найдавніша пригода, про яку пам'ятаю, сталася зі мною на двадцятиметровій скелі, названій Віцків вертеп. Дітлахи з'їжджали з неї донизу, а я не втримався на горі і впав просто на камінь, зламавши руку і розбивши голову та коліна. Ангел-Хоронитель зберіг мені життя, але пам'ятка зосталася - крива рука.

У липні 1943 року, коли пас корову, біля хутора знайшов гранату. Не знаючи, що це таке, витягнув кільце, від чого спрацював ударний механізм. Наляканий шипінням згораючого в капсулі пороху, я випустив гранату з рук і кинувся тікати. Відбігши кілька метрів, заплутався в телефонних дротах і впав головою в яму. Якраз у цей час вибухнула граната, але лише один осколок поранив у ногу. З ним і проходив дванадцять років.

Другий контакт з боєприпасами також закінчився плачевно. Коли фронт перейшов наше село, у школі відновилися заняття. Писали саморобними ручками, вмокаючи їх у переварений сік бузини. Повертаючись якось зі школи, я побачив у воді предмет, схожий на ручку (як пізніше з'ясувалося - запал від міни). Аби витягнути капсуль, хлопці порадили випекти його із середини. Перший дотик розпеченим дротом - і страшний вибух. Наслідки - покалічені пальці й тимчасова сліпота. Гіршої кари, ніж я завдав своїй бідній матері, важко придумати. Слава Богу, пальці зажили і через два місяці повернувся зір, а я з того часу навіть камінчик боявся в руки взяти.

А ось зовсім свіжий приклад. Після проголошення незалежності кожного року першої суботи по святі апостолів Петра і Павла люди різного віку збираються з усієї України в урочищі Яворина на місці героїчної загибелі провідника ОУН "Роберта" і вісімнадцяти його побратимів, котрі полягли в нерівному бою з карателями НКВД.

"Не йди туди". Посилаючись на втому, я відповів, що обов'язково навідаюся через півгодини-годину. Не минуло й двадцяти хвилин, як сталася трагедія. Через необачність водія з гори покотилася вантажівка і врізалася, зокрема, в намет, куди мене перед тим запрошували мало не силоміць. Один чоловік, що був у наметі, загинув на місці, невдовзі помер і травмований львівський учений.

- Це справді вагомі аргументи на користь заступництва Небесних Сил. Однак знайдеться чимало людей, котрі з недовірою поставляться до описаних вами фактів чудодійного зцілення. Що б ви відповіли скептикам?

-Любі мої, за кожним фактом конкретна адреса і конкретні люди. Часто, зважаючи на делікатність ситуацій, в яких вони опинилися, прізвища не називаються. Але вони самі, їхні родичі і свідки готові підтвердити кожну описану мною житейську історію.

Потім, хто може бути ліпшим лікарем за того, хто нас створив, кому відомі всі наші болі і немочі? Звісно, Господь Бог. Він знає, як нас лікувати. Треба лише вірити. Хто вірить, тому по вірі і стається.

Проілюструю сказане. Анна Лесів з села Лужки Болехівської міськради понад місяць пролежала в Долинській районній лікарні. Медики старалися, однак стан її здоров'я з кожним днем погіршувався. Перевели в обласну лікарню. І тут нічого не могли вдіяти.

У лютому 1967 року в клініку приїхали всі діти Анни і благали лікаря врятувати маму, та згасали останні надії: через хворобу нирок ноги опухли й посиніли.

"Медицина тут безсила, - сказав лікар дітям, - майже цілком відмовили нирки. Візьміть маму додому, щоб менше мали клопоту по смерті. Їй залишилося жити два-три дні".

Анна крізь відчинені двері почула з коридору цю розмову і при дітях ледь стримала сльози. Зате вдома, коли, змучені, всі полягали спати, проплакала цілу ніч, а вранці, перемагаючи біль, з двома палицями дійшла до автобусної зупинки і поїхала на Ясну Гору, в колишній Гошівський монастир до чудотворної ікони Матері Божої.

Не пам'ятала, скільки годин піднімалася на гору, бо лізла на ліктях і колінах. Час від часу вклякала і молилася. Спам'яталася аж під дверима Святого Храму. А тут невидима сила відірвала її від землі і поставила вже на не тремтячі, а на дужі ноги. Зник біль у всьому тілі. Відчинила двері покинутого на горі храму і побачила купу міндобрив. Працювала дотемна, поки не вимела храм до останньої порошини. Тут же, знесилена, і заснула. Удосвіта поспішила на автобусну зупинку, щоб пошвидше дістатися додому.

У рідних Лужках люди не вірили своїм очам: Анна, котра однією ногою, як кажуть, була в могилі, не йшла, а бігла до своїх дітей, промовляючи крізь сльози: "Віра спасла, Мати Божа змилувалася наді мною".

Про своє чудодійне зцілення Анна охоче розповідає людям, коли приїжджає, незважаючи на похилий вік, на Ясну Гору, в тепер діючий Храм.

Скептики можуть перевірити достовірність цієї та інших історій.

- З великою шаною, і наголошую на тому, що лікуватися треба обов'язково. Дехто каже: "Навіщо йти до шпиталю, адже все одно помирати". Ні, не так. Коли з'являється маленька дірочка на одежині і її вчасно залатати, одяг служитиме ще довго. Полінуєшся - розлізеться. Так і тіло. Отже, я вважає, що не лікуватися, байдуже ставитися до свого здоров'я - великий гріх. Водночас треба вірити в Бога й очищатися духовно, що, в свою чергу, допомагає позбутися таких важких сучасних недуг, як наркоманія та алкоголізм.

Можливо, те, про що я розповім далі, комусь також видасться неймовірним. Молодий юнак коловся наркотиками і вже наблизився до межі самознищення. Потім сталося якесь просвітління. Побачив, що один колега помер, другий-у тюрмі, третій - на ладан дихає. Хлопець вирішив рятуватися, звернувшись до Бога. Спершу його, як маленьку дитину, водили до церкви. Потім приходив сам. Три місяці, день у день, я читав над ним молитву. І сталося диво: він розпрощався з наркотиками без жодної таблетки, укола чи гіпнозу. Це дія Божої сили. Нині згадує про своє минуле, як про страшний сон.

Інший чоловік вахтовим методом працював у Сибіру. Приїжджав додому і впадав у запій. Мав таких, як сам, друзів. З ними пропивав зароблені важкою працею гроші до копійки. Дійшло до того, що дружина не витримала цього кошмару - пішла геть. Допився до білої гарячки. Одного разу прийшов до мене і запитує, як рятуватися.

- Ідіть, кажу, - під Місійний Хрест і Бог вам допоможе. Зима - не зима, ішов і молився. А коли обносили образ Зарваницькоі Матері Божої у супроводі семи священиків та більше десятка монахинь, він упав посеред дороги перед іконою і мовив: "Матінко Божа, благаю Тебе, допоможи. Віднині жодної краплі алкоголю в рот не візьму".

З того часу на горілку він і не дивиться, сім'я - взірцева, з батьками - найтепліші стосунки.

- Господь Бог кожній людині дав розум і вільну волю. Як сказав Ісус Христос, якби Я до вас не прийшов, гріха б ви не мали; якби ви не бачили див, які Я творив, гріха б ви не мали. А тепер ви бачили і знаєте, то робіть, як хочете.

Якщо людина усвідомила згубність цієї диявольської пристрасті і хоче кинути пити, нехай іде до Церкви. Священик мав би великий гріх, коли б відмовив хоча б одному з них у допомозі.

У державному масштабі "п'яні" гроші залишаються важливим джерелом поповнення бюджету, тому найвищі чиновники не зацікавлені в подоланні пияцтва й алкоголізму. Вони особистим прикладом учать народ пити, красти і говорити неправду. Вони не можуть чи не хочуть зрозуміти, що релігія - це моральність, культура, взаємоповага і можливість самовдосконалення. Якщо не висвятити парламент, приміщення Адміністрації Президента, Кабмін, якщо там верховодитимуть нехристи, то як ми можемо чекати благодаті Господньої? Нами продовжують керувати невіруючі люди, дії і совість яких дуже далека від Божих заповідей. А ми цього не хочемо зрозуміти.

- Отже, щира молитва дає надію на видужання, сприяє вдалому виходу з неприємних ситуацій. Але, вочевидь, не завжди. Пригадується випадок майже дворічної давності. У хлопчика віком близько восьми років виявили онкозахворювання - пухлину мозку. Зробили операцію в київському НДІ, але... Коли стало зрозуміло, що жити йому недовго, хтось порадив, як останній шанс, замовити одночасну Службу Божу в 33 церквах. Дідусь хлопчика виконав цю умову, та врятувати онука не вдалося.

- Знаєте, тут важке щось коментувати. Будете проїжджати через Долину, то отець Невицький вам скаже адрес жінки, яка мала рак молочної залози задавненої стадії, але ревно молилася і, помивши груди святою водичкою (якщо не помиляюся, з Почаївської лаври), повністю одужала, що підтвердять тамтешні медики.

У випадку з хлопчиком, то там уже було хірургічне втручання і батьки, мабуть, згадали про Бога лише в критичний момент. А до того молилися? Вірили в Бога? Навряд.

Нам ще багато чого не дано зрозуміти. Як і те, що гріхи попередників позначаються на долі нащадків. На все Божа Воля. Як і вільний вибір кожного: бути добрим чи злим, молитися щоденно чи вряди-годи, зрештою, вірити чи ні.

Розмовляв Іван КРАЙНІЙ

І в наш час є священики, котрі з дозволу єпископа погоджуються виконати місію гонителя нечистої сили.

У середні віки це дійство, як оповідають хроніки, практи­кувалося часто і масово. Але, вочевидь, не лише для очищення людських душ від диявольської скверни, а й для профілактики єретичного інакомислення. Тодішнє Христове воїнство, особливо жорстокі інквізитори, явно перегнуло палицю у протиборстві зі злими духами. Настільки, що реформатор Папа Пій IX наклав суворі обмеження на виконання цих процедур. Діють вони й понині. Сьогоднішній священик може взятися за цю нелегку справу лише на прохання, так би мовити, носія нечистої сили або когось із його близьких родичів і тільки з дозволу єпископа.

Ті, хто бачив увесь "технологічний цикл" вигнання диявола, стверджують, що видовище надто лоскоче нерви. До того ж далеко не кожна духовна особа зможе це зробити.

Уже знайомий читачам "УМ" отець Володимир Серемчук, парох церкви святої Великомучениці Параскеви в Болехові, за шістнадцять років своєї душпастирської практики провів з десяток таких "сеансів". Нагадаємо, нині-XXI століття.

-Тільки так. Якщо людина звертається по допомогу, то вона добровільно хоче позбутися напасті. Це вже плюс. Між іншим, вигнання диявола - непроста і виснажлива робота, що відбувається після Служби Божої. Бажаючі, особливо невіруючі, можуть бути присутні, щоб на власні очі побачити вибрики злої сили. З людиною, в яку вселився диявол, твориться щось страшне: то вона піднімається сантиметрів на п'ять над підлогою і починає крутитися, то їй вивертає долоні так, як не зможе зробити найвправніший фокусник, а тіло змореної роками бабусі стає гнучке, як у немовляти.

- Відповім так: якщо боїшся чи не впевнений у своїх силах -не берися, бо нечистий дух може вселитися в тебе. Мусиш сміло, як Божий воїн, боротися з дияволом. Опісля відчуваєш неймовірне фізичне виснаження, наче увесь день тяжко працював у полі або на будові.

Розповім такий випадок. Прийшла до мене жіночка з Долини. Вразив уже її дивний зовнішній вигляд: кожний локон волосся був зв'язаний клаптиком різнокольорової тканини-червоної, синьої, зеленої... Просила чимось зарадити, бо не мала спокою ні вдень, ні вночі. Снилися всілякі жахіття, у грудях ніби камінь тиснув (цей симптом відчувають майже всі "мічені дияволом"). Прочитав над нею молитву "Для несплячих і недужих" і відпустив з Богом.

Другого дня вона - знову на порозі. Сказала, що їй стало ще гірше. Тоді я зрозумів, що це за біда, і взявся за справу з усією серйозністю. Коли читав спеціальну молитву проти опанування людини нечистим духом, жіночка так кричала, що моя дружина, котра працювала на городі, почула і прибігла, бо подумала, що зі мною сталося щось зле. Люди, які були в церкві й побачили диявольський спротив, упали навхрест і почали молитися. Я поклав ту жінку на хреста, з боків поставив ще два хрести, роззувся, так учили мене "старі священики". Коли почав водити хрестами по тілу, вона зайшлася нестямним криком, аж посиніла. Як дійшов до горла-звідтіля вирвалося звіряче гарчання. Жінка знепритомніла. Покропив її свяченою водичкою, і вона здивовано розплющила очі. "Що це, - каже, - зі мною було? Нічого не пам'ятаю". Відтоді подібне ніколи з нею не траплялося.

- Чому ж, є конкретні докази існування і появи диявола в людській подобі. Ось один з них. У селі Рахиня Долинського району про нього добре пам'ятають. За рішенням тодішньої компартійної влади тут вирішили зруйнувати старовинну церковцю. Зрозуміло, що знайти охочих це робити - добровільно чи з примусу - було складним завданням. Побожні селяни нізащо не хотіли брати гріх на душу. Зрештою, виконавців знайшли. 3-поміж них - Михайло (прізвище з етичних міркувань не називатиму). Йому загрожувало три роки ув'язнення за крадіжку заводських деталей. Слідчий пообіцяв зам'яти справу в обмін на згоду попрацювати на ліквідації Рахинської церкви. Молодому чоловікові, котрий недавно одружився і мав маленького сина, запропонований компроміс видався прийнятним.

Перед виконанням "історичної місії" його та ще кількох завербованих чоловіків добре почастували горілкою, а пива давали, хто скільки хотів. Оковита взяла гору над страхом і совістю. Почали розбирати храм. На прохання і навіть прокльони рахинців увагу не звертали. До тями Михайла привели благальні слова старенької бабусі, яка просила хоч дзвіничку залишити: "Сину, спам'ятайся, ти ж хрещений; від мене можеш відвернутися, але від Бога не сховаєшся. Він усе видить. І тебе ж мама в якійсь церкві хрестила..."

Від почутого в нього наче просвітління настало і роздратування водночас - на слідчого, на себе і на весь світ. Вкрай знервований, Михайло кинув роботу, сів у власне авто і поїхав додому.

Що було далі, процитую за його записаними словами: "Тільки виїхав із села, як на схилі між Рахинею і залізничною колією, перед селом Новичка, невідомо звідки на дорозі з'явився кривоногий молодик у червоних штанях, червоній шапці з великим довгим кутасом і почав танцювати. Мені захотілося зігнати на ньому злість. Додавши газу, обігнав зухвальця і хотів швиденько вийти з машини, щоб його провчити. Та чомусь уперше заїло у дверцятах замок, і я ніяк не міг їх відкрити. А коли нарешті відкрив, то зловмисник зник безслідно - не було ніде: ні в льону, ні в рові, ні в кукурудзі. Спересердя я грубо вилаявся і сів у машину. Тільки вона набрала швидкість, як той кривоногий, у червоному одязі, знову вискочив на дорогу і почав танцювати. Я ще раз обігнав його і різко повернув, щоб перегородити дорогу. Від швидкості й різкого руху вбік машина перекинулася. Обірвався двигун, вирвалися дверцята, а я залишився живий і майже неушкоджений.

У розпачі вирішив, що порішу цього негідника і ніхто знати не буде. Однак він удруге наче крізь землю провалився. Але раптом хтось засміявся так голосно і різко, що я увесь здригнувся. Коли повернувся в той бік, звідки чувся сміх, то побачив, як, кружляючи по полю, нісся вихор, збираючи сміття на своєму шляху.

Мене огорнув страх: ось так диявол віддячив за службу. До мене дійшло, яким тяжким є гріх воювати з Богом. З того часу я кожного дня чекав Божої кари".

- Прикладів таких немало і в нашій окрузі. Той же Михайло відзначався міцним здоров'ям і великою фізичною силою, але через кілька років помер від хвороби серця. Остапові, котрий знищив храм у селі Вишків, лікарі згодом шість разів обрізали ноги. Зеньо з Осмолоди, який погодився розібрати в Підлютому резиденцію Митрополита Андрея Шептицького, збожеволів. Названими іменами перелік покараних не вичерпується.

-Для тих, хто вірить у Господа Бога і молиться, він не є небезпечним. Але бувають ситуації, коли, скажімо, дівчина хоче привабити хлопця і звертається до ворожбита. Де немає твердої віри, там шукають всілякі неправдиві сили і кличуть їх на допомогу.

Придивіться до книжкових розкладок. Майже скрізь ви побачите різноманітну окультну літературу - рекомендації, посібники, навчальні курси тощо. Ремесло мага стало загальнодоступним. Ось вам місцева ілюстрація. У селі Тисів глава сім'ї купив книжку "Чорна магія" і так начитався, що зумів викликати злого духа. А що з ним робити далі, не знав.

Пристрастився до алкоголю. Сім'я розпалася. Чоловік кудись виїхав, а нечисть причепилася до його доньки - заміжньої вагітної жінки. Народилася дитина з висолопленим язиком - страшно дивитися. Немовля почало задихатися. Ми тоді зі всією сім'єю поїхали в селище Перегінське до отця Василя Коваля. Він прочитав над дитиною молитву, і вона відразу одужала. А мама ще тривалий час мучилася. Довелося вже і кілька разів читати над нею молитву, дати освячений медальйончик і пшеницю. Слава Богу, диявол відступив.

- На моє переконання, ворожбитство тісно пов'язане з дияволом. Скажімо, зникає людина. Її рідні йдуть до ворожбита і просять дізнатися, жива вона чи ні. Той робить якісь маніпуляції і дає пораду. Мовляв, ідіть у такий-то ліс, знайдіть такого-то дуба і під ним лежить мертве тіло. Часто цей "прогноз" підтверджується. Хто його підказав? Тільки нечиста сила.

Отже, треба пам'ятати, що у світі існують дві потужні непримиренні сили - Господь Бог і диявол. Це як добро і зло, любов і ненависть, світло і тьма. Диявол опанував темрявою, той нечестивий дух намагається вселитися в людську подобу, страхом й улесливістю вибираючи прибічників, здебільшого нерозкаяних грішників і войовничих атеїстів.

Віруючу людину від сатанинського впливу завжди захистить молитва і освячений хрестик чи медальйон.

- Найперше дізнаюся, чи освячена оселя. Дехто думає, що для цього достатньо покропити хату свяченою водою. Ні, на кожній стіні треба намалювати єлеєм хрестик, покропити кожну кімнату, а потім обкадити ладаном. Ще освячують сіль і мак­вони як домашні обереги. Їх варто трохи посипати перед порогом, тобто там, де найбільше чарують. Перед воротами чи хвірткою, хто має обійстя. І сила чар розвіється.

Схожі випадки траплялися і в моїй практиці. Пригадується, 25 років тому в нас у Болехові повісився п'яний чоловік. Його донька виросла, вийшла заміж, але в сім'ї спокою не було: то посеред ночі чулися якісь крики, плачі, то несподівано падали тарілки. З настанням вечора всіх домочадців охоплював страх і заціпеніння. Хоч ця родина належала до іншої громади -православної, але висвятити хату попросили мене, греко-католицького священика. Потім приходила до мене їхня мама зі словами вдячності. Казала, що донька останнім часом перебувала на межі психічного потрясіння, за ніч спала хвилин 15-20. А після освячення проспала мало не дві доби, встала усміхнена. В оселю повернулися лад і спокій.

- З нашої розмови напрошується висновок про те, що злі сили можуть "інфікувати" людину поза її волею та бажанням.

- Переважно так і стається. Дуже вже багато в нас розвелося всіляких магів, чарівників, ворожбитів та їм подібних. Як один із запобіжних засобів я раджу своїм парафіянам інколи замовляти Службу Божу за ворогів. Так, саме за них. За Божу опіку, ласку Божу над їхніми сім'ями, над ними. Кажуть, допомагає.

Та найперше потрібно самому щиро молитися. У того, хто прихилився до Бога, завжди буде мир у душі й злагода з навколишнім світом.

Розмовляв Іван КРАЙНІЙ

-Дякую вам, щиро дякую товаришу механік, поки буду жити, буду молитись Богові за вас і ваше здоров'я.

- За що ви мені дякуєте, Анно Дмитрівно?

Замість відповіді, Анна повний інвалід, продовжувала свою розмову, - кажуть що ви безпартійний, то я думаю, що ви вірите у Бога, тому я буду молитися за вас і вашу сім'ю. Я вчора чула вашу розмову з начальником про мене. Дай Боже, щоб ніхто того горя не зазнав, що зазнав наш рід. Мучуся я, страшно мучуся. Боже, дай щоб ця мука на мені закінчилася!.. Упираючись лівою рукою на милицю, а правою на коштурик, Анна очима, переповненими сліз, дивилась на головного механіка. Як не старалася вона здержати сльози , все ж таки береги вій переповнились і з запалених очей - озерець попливли рясні струмочки сліз, тяжко падаючи на пересохлу землю території гаражу ШРБУ.

І згадалась головному механіку вчорашня розмова з начальником організації, який довго стежив за Анною, яка віддаль не більше 25 метрів долала з допомогою вірних помічників і друзів - милиці і коштура, більше чим десять хвилин. Стрункий, завжди акуратний і підтягнутий, надто розважливий і добрий, дійсно козацької статури і сили, начальник, якого доля від прадіда гонила з квітучої, співучої, багатої і культурної Богом благословенної Полтавщини в саратовські засушливі степи, хотів дізнатися про Анну в головного механіка. За любов до волі і рідного краю, розпусниця і полюбовниця одинокого Потьомкіна, цариця Катерина ІІ-а, після знищення Запоріжської Січі, прадіда з родиною і сотні тисяч волелюбних козаків виселила у Саратовські степи. А "старший брат", який на словах "всіх любить і бажає добра і здоров'я", коли німці наближалися до Москви у 1941 р., лише за одну ніч завантажив у товарні вагони людей і насильно вивіз у Джезканган Казахстану. Пам'ятають кати козацьку завзятість і дух до волі. Сотні років не стерли пам'яті про волелюбний дух українського народу, який в нерівній боротьбі воював і перемагав трьох ворогів і поневолювачів, та хіба тільки трьох?..

-Дивлюся я на Анну, вона не живе, а мучиться - суржиком, але українською мовою говорив начальник, любов до рідного краю не привела у забуття материнської, солов'їної мови, хоч століття пройшли на чужині. Що будемо робити з нею, яка з неї прибиральниця, вона більше 20 хвилин іде. Вже деякі робочі дорікають, що за даром гроші отримує і конторські працівники наполягають на звільненні.

- Васильович, залишмо її, щоб наша совість нас не мучила. Як вона проживе за 60 крб? А з робочими я сам поговорю. Може тому вона ще живе, що вийде між люди?... На крайній випадок об'явите мені догану, а навести і тримати чистоту та порядок я попрошу самих механізаторів, вони мене зрозуміють.

- Вмовив. Будемо відповідати, так будемо разом. У вас добре серце, а за доброту Бог завжди винагороджує.

Щоб заспокоїти Анну механік старався перевести розмову на іншу тему.

-Анно Дмитрівно, а що це у вас за недуга, в аварію попали, чи якесь нещастя?

- Не називайте мене Анна Дмитрівна, кажіть просто Анно. А щодо хвороби - це кара за великий гріх несправедливої присяги на святому Євангелії і хрест при засвічених свічках. Я сама з Льп'янки, що коло Грабова. Розповідають люди, і з покоління у покоління передають, що колись прадід неправдиво присягав проти якоїсь вдовиці багатодітної, що її діти підпалили дідича сіно, а насправді це його діти. Кажуть, що його діти майже всі повмирали від різних недуг, одні від укусу гадюк, другі від скажених псів і грому, а він дожив до глибокої старості і в великих муках помер. Перед смертю закликав свідків і ту вдовицю, і признався, що несправедливо присягнув на Євангелії, бо не міг померти.

Він помер, але з того часу з покоління в покоління переходить якесь нещастя.

Всі народжуються здорові, повноцінні, а в самім розквіті літ на когось спадає якесь каліцтво і нещастя. Я теж була така здорова, що з коровою запрягалась у віз і з лісу возила дрова, або обробляла город. А от в 35 років заболіли ноги і спина. Об'їхали всіх лікарів, продали корову на ліки і все даремно. Дивіться, які мої ноги, що після колін, що до колін, однакові.

Деколи страшні думки йдуть на голову, але я перепрошую Бога і прошу Його, щоб на мені закінчився цей гріх кривоприсяги прадідів.

Якби я мала силу зайти до церкви, я б виступила перед усіма людьми і благала, не жартуйте з Богом, бо Він справедливий, хоч і милосердний. Минулого року, коли дочка тяжко захворіла на грип, у хаті два дні не було кусочка хліба, і я, пересилюючи всі болі, рішила піти у магазин дещо купити. На півдорозі упала і нізащо не могла піднятися. Якийсь чоловік підняв мене, розпитав, куди я йду і за чим? Не запровадив, а доволік мене до хати. Через пару хвилин за свої власні гроші приніс хліб і до хліба, цілу сумку продуктів і навіть плитку шоколаду. Після того, як я йому розповіла про горе у нашому роді, він назвав своє прізвище, добре пам'ятаю Данилів, що таке саме було в селі Сваричів. Налоговий п'яниця чи Тимчук, чи Темчук Іван заприсягнувся на Євангелії, що не буде пити. Не пройшло і місяця, як порушив присягу і так за столом у гадючнику помер, не допивши чарки. Та мало того, через порушення присяги у розквіті сил померло шестеро його синів упродовж 10-ти років.

- Анно, а я розповім вам приклад, який розказав мені робочий з Рожнятівського району, як Господь Бог нагороджує за велику Віру, Надію і Любов.

В чесній побожній сім'ї у Рожнятові тяжко захворіла донечка, гнійний плевріт. Рожнятівська, Франківська дитячі лікарні, травники - лікарі і все даремно. У Франківську вставили між реберце гумову трубочку, щоб витікав гній і відправили додому очікувати на смерть.

Мама звернулась до Матінки Божої, кожного дня і неділі постила до обіду, а в неділю йшла до церкви і постила, поки кінчиться Служба Божа.

Одного разу хтось сказав, що в Чайковичах з'явилася Матінка Божа. З великою Вірою, Надією і Любов'ю батьки поспішають до Матінки Божої за допомогою. Усю дорогу туди і назад з сльозами на очах щиро молилися. Коли в хаті роздягали дитину, побачили, що в дорозі загубили гумову трубочку. І о диво! Пречиста Діва щедро відплатила добрим батькам і їхній донечці за глибоку і переконливу віру. За добу рана повністю загоїлася, здоров'я поправлялося з кожним днем. Донечка виросла, вийшла заміж, народила трьох синів, вже має онуків. І дітей і внуків виховує в тій глибокій вірі, у якій виховали її батьки. Чи то негода, чи сніг, чи спека, ця родина шукає причини, щоб усі пішли до Святого Храму, бо не всі йдуть до нього.

Так, що шановна Анно Дмитрівно, щасливі ви, що благаєте Бога, щоб на вас закінчилися страждання за особисті гріхи родичів, за їхню кривоприсягу. Якщо ви віруюча людина, то вірте, що чистилищні муки ви вже відбули тут, на землі, а там, - і механік підняв палець угору, - за всі страждання ви одержите вічну нагороду. Хай Господь Бог і Пречиста Діва Марія додають вам сил нести свій туземний Хрест.

м. Чорноморськ, Крим 12 липня 2006 р.Б.

- Всечесний отче, остання і єдина надія на Вас і Господа Бога, бо вже всі світила медицини ми відвідали, навіть, Боже, прости, знаю, що гріх, побували у ворожбитів і екстрасенсів, бо потопаючий хапається за соломинку, та все даремно. Горе в нас, вірніше в моєї Настусі. Її вже двадцятий минув. Багато молодих людей пропонують їй свою руку і серце, а через недугу вона змушена всім відмовити. За чиїсь гріхи Бог покарав її. Допоможіть нам... Настусю, розкажи сама, не встидайся.

Поряд з мамою з опущеною головою стояла вродлива у повному розумінні і станом, і обличчям дівчина, з довгою косою, яка ще більше прикрашала її Богом дану красу. По рум'яному обличчю котились одна за другою сльози, легенько тремтіло підборіддя, з сорому і переживання Настуся кусала свої губи, щоразу витираючи сльози такою голубою хусточкою, як її очі.

- Не на мене надійся, а на Бога, я є тільки зброєю в Його руках і майте велику віру, тоді Бог Вам допоможе. Слухаю тебе, донечко. Настуся ще нижче опустила голову і затремтіла всім тілом.

- Отче, від колиски і по сьогоднішній день у неї "нетримання мочі", особливо вночі.

Згадалось священикові, як два роки тому під час реколекцій у Вигодівці мама з Києва благала помолитись за 12-ти літнього сина з такою ж недугою. Одна-єдина молитва за "несплячих і недужих" зцілила Артема з Києва. Замість винагородження священик порадив поїхати в Гошівський монастир і купити молитовник, щоб кожного дня відмовляти повсякденні молитви всією сім'єю.

Через місяць одержав листа і переказ на 50 гривень з проханням відправити подячну Службу Божу. Артем повністю видужав. В подяку за Божу ласку і поміч не тільки відмовляли молитви, а й вивчили всі напам'ять. Або другий випадок. Шістнадцятилітня Тетяна з села "Г" прийшла з своєю бабусею, благаючи про молитву. Один-єдиний раз помолився священик над Тетяною, яка дивилась у чашу, і Бог змилосердився над нею. Через півроку зустрів священик щасливу дитину у Гошівському монастирі, яка з радістю повідомила, що кожної неділі відвідує Святий Храм і залучила ще п'ятеро дівчат, а як є можливість, то й буднього дня спішать на Ясну Гору. В подяку за видужання донечки батьки найняли 12-ть Служб Божих за опущені душі в Чистилищі.

- Клякай, дитино, дивися в чашу та вір, і Бог оздоровить тебе. "Хай тобі станеться по твоїй вірі", - так нас повчав наш Лікар і Спаситель.

Через тиждень Настуся знову завітала у Святий Храм уже без мами, щоб найняти подячну Службу Божу. І знову сльози, але сльози радості. На священика дивились голубі, як волошки, великі, усміхнені очі, такі ж усміхнені малинові уста.

- Всечесний отче, тепер я хочу жити. Дякую, Господу Богу, Пречистій Діві Марії, Юді-Тадею і Вам.

Ця історія з налоговим грішником-п'яницею може декому здаватись фантазією або байкою, але це є достеменна правда.

- Отче духовний, звати мене Андрієм. Живу я дванадцять, або тринадцять кілометрів від вашої парохії. За наказом голосу із Неба я прийшов до Вас, щоб від щирого серця висповідатись від усіх гріхів. Я маю кожного дня приїжджати до вашого храму причащатися і раз у тиждень сповідатись до того часу, коли буде знята з мене ця покута.

- Сину, я тебе висповідаю, але чому ти будеш їздити щодня, ти можеш причащатись у своєму храмі.

І священик подумав, що можливо в цього молодого чоловіка щось з психікою негаразд.

- Отче духовний, щоб часом ви не подумали, що я не зовсім..., я не сам приїхав, а з жінкою. А чому іменно до Вас, бо мені голос сказав не тільки Ваше ім'я, а й прізвище. Це покута за мої гріхи, бо я дуже тяжко образив Бога своїми гріхами. І ще голос наказав мені, щоб я про цей сон і сновидіння розказував всім, але впершу чергу своїй дружині, яку я так тяжко зневажав.

А було все це так. Я подружився з компанією таких п'яниць, як я сам, і кожного дня в нас були п'янки. З роботи вигнали. Мама, жінка і троє діточок були для мене ніщо. І щоб найти причину для випивки, я часто створював сімейні скандали, ображаючи найбруднішими словами всіх. І коли мама і жінка плакали разом з дітьми, це ще гірше дратувало мене, тому я переходив в істерику. Щоб залякати своїх "ворогів" - маму, жінку і дітей, - я лягав спати з ножем під подушкою, або з сокирою під ліжком.

Та ще найгіршим моїм ворогом була моя тітка-монахиня, яка часто мені говорила, що за моє навернення до Бога і Церкви наймає Служби Божі. Ці слова найбільше мене дратували. І щоб виявити до них всю ненависть, я зовсім перестав ходити до церкви і відмовився від усіх домашніх робіт. Сам не молився і дітям забороняв.

І от три дні тому, коли я прокинувся від чергового похмілля, побачив, що жінка з діточками і мама, а також тітка-монахиня зібралися у хаті. Як вияснилось, всі чекали, коли я прокинуся. Першою порушила спокій жінка.

- Вирішуй, Андрію!... Або я і діти, або горілка. Більше мучитись і терпіти я не можу і не буду. Якщо ти зараз підеш знову на п'янку, то, повернувшись, мене вже не застанеш. Я теж людина і ціну собі знаю... Щоб я цілими днями робила і в полі, і вдома, а потім ще боялась лягати спати, бо чоловік спить з ножем під подушкою, або з сокирою під ліжком, щоб діти зі страху стали заїками і каліками, цього більше не буде. Бачиш документ?... Вирішуй... Або ти чоловік і батько, або я їду за кордон... І то...

В розмову хотіли втрутитись мама і тітка-монахиня, та Мар'яна заперечила.

-Досить! Я вирішала сама постояти за себе і дітей. Сама буду будувати своє щастя. Сьогодні вирішиться моє і твоє майбуття...

- Андрію, - заговорила тітка, - ти чув про трагедію, яка сталась два дні тому у селі Кропивник? Якщо не чув, то ось послухай або прочитай. Твій "брат" у білій гарячці сокирою вбив свою жінку, а сам кинувся у криницю і залишилось двоє сиріт дітей - п'ять і три рочки.

- Який брат? - з обуренням викрикнув Андрій.

- "Брат" по алкоголю, який теж спав з ножем і сокирою.

І тут тітка привела істинні приклади, як батьки ґвалтують своїх дочок, виганяють рідних батьків з дому, кінчають життя самогубством, як діти стають каліками від страху і нервових стресів, як вчені люди з дипломами інститутів і академій стають останніми жебраками через алкоголь, і що взагалі 85% всіх нещасть через горілку. Бо де горілка, там диявол; пригадала про переповнені тюрми і психіатричні лікарні молодими людьми.

- Андрію, не тебе я звинувачую, а в першу чергу нашу владу, яка до цього вас довела і вам допомагає. Їх треба судити, а не тих молодих людей, яких скалічила в'язниця через алкоголь. Невже ти є тварина в людській подобі?... Бог дав тобі розум, пам'ять, а ти тільки користуєшся свобідною волею. Пам'ятай, Андрійку, є Бог і диявол, є пекло і рай, і є вічне потойбічне життя.

-А тепер не спіши, подумай, де буде твоя душа?.. Як Мар'яна твоя поїде, діти не пропадуть. Я ними заопікуюся. Протри очі... подивись на Мар'яну, на кого вона подібна, скелет, а не жінка. Ні стану, ні грудей. Чи вона подібна на жінку, чи жебрачку-рабиню. Я що мала сказати, сказала. З усією любов'ю і повагою до тебе, хочу сказати, сьогодні дійсно вирішується твоя доля, яка в твоїй волі та розумі.

Поїхала тітка-монахиня, пішла спати заплакана мама, хоч цілу ніч не закрила очей, поснули стривожені діти, тільки Мар'яна, хоч уже північ минула наставляла чоловіка на правильний шлях життя. Сьогоднішня ніч має вирішити долю сім'ї. Рішуча наполегливість Мар'яни, яка переборола страх, заради дітей і сімейного щастя, розчулила упертого налогового п'яницю і довела до сліз покаяння.

- Все, що я мала сказати, я сказала, а тепер наше щастя і щастя наших дітей у твоїм розумі і силі волі. Я йду спати, а ти або спи, або думай! Ця ніч рішає нашу долю. Я дуже бажаю, щоб наші діти мали батька.

Довго в задумі, витираючи сльози каяття, ще сидів Андрій. Сон переміг. Не знає чого, сокиру і ніж покропив свяченою водою і викинув просто за поріг. Страх огорнув його. Тільки притулив голову до подушки, зразу заснув. Дивний і спасительний приснився йому сон...

Чує голос і, ніби в тумані, бачить "друзів-собутильників", які не те, що кличуть, а вимагають, щоб йшов до них у ресторан, але, о горе, чому їх розділяє така колись чиста річка Бубнищанка, а тепер переповнена чорним бушуючим болотом. Андрій розбігається, щоб перестрибнути її, та невідомий сильний, але спокійний голос зупиняє його і наказує повернутися назад.

На мить зупинився. Біжить угору проти течії, шукаючи вищого місця, щоб перескочити і наздогнати "друзів", які вже входять в ресторан. Але і тут замість прозорої карпатської води тече брудна, аж жовта каламуть. І знову ж той невидимий голос: "Вернись, зупинись! Іди вверх проти течії у село". Увесь втомлений, мокрий від поту, спішить по стежині назустріч уже чистому потоку. Збоку стежки стоїть перекошена стара, престара хатинка і також стара, худа бабуся стоїть на порозі і рукою манить його.

- Не йди, - той же голос наказує йому. Андрій підкоряється. Важко втомлений підходить під високу стіну-скелю, якої ніколи не бачив біля свого села. Хоч як не страшно і важко пробує лізти на скелю і знову ж той голос: "Обійди справа, там легше і швидше пройдеш". І дійсно зробив декілька десятків кроків і вийшов на рівну, квітучу поляну, якої ніколи не бачив.

Перед очима відкрилось все село, навіть звідси невидиме. Церква на горі, рідна хата, біля хати дружина і діти, мама і тітка, всі по святковому одягнуті, веселі і життєрадісні. І знову ж невидимий голос: "Дякую, що послухав мене".

-Хто ти, що говориш до мене? - оглядаючись на всі сторони спитав Андрій.

- Твій Спаситель, - промовляє невидимий голос.

- А чому Ти не дозволив мені перестрибнути болото?

- Якщо б ти не послухав Мене, ти мав би там померти.

- А стара хатина з бабусею?

- Це смерть, яку ти обминув.

- А оця стіна-скеля?

- За твою слухняність Я тебе пожалів, звільнив від тяжкого життя і тернистої дороги. Тепер іди додому і до Церкви. Ти довго будеш жити за свою покору, дочекаєшся внуків, будеш щасливий. Молись за свою тітку, вона тебе цією дорогою вивела через молитву.

- Чи можу розповісти кому-небудь про свою подорож, як я вийшов на цю поляну.

- Розповідай всім, але в першу чергу своїй жінці. Сьогодні ж іди до такого-то священика. І голос вказав ім'я, прізвище і парохію, тому-то я з жінкою прийшов до Вас. Більше двох місяців день у день приходив у Святий Храм каянник, щодня причащався і щотижня сповідався. Хто хоче переконатись у спасаючому сні зайдіть до Андрія, який проживає у с. Бубнище. Про сон спасіння він з радістю розповість Вам.

Є в житті миттєвості, які неможливо забути. Шістдесят років минуло від Свят-вечора 1945 року, а згадка про нього і досі ранить серце і обпікає душу.

Тричі страшним руйнівним валом прокотилась війна через рідне село Озеряни, не пощадила і хутір Якубівку-Підпасіччя. У селі, де було більше п'ятсот дворів, залишилось хіба що третина. Решта або були розібрані німцями, а матеріал використаний для будівництва бункерів, або згоріли під час бомбардування чи внаслідок прямих попадань артилерійських снарядів.

І лише зовсім неушкодженим стояв посеред села бетонний міст завдовжки метрів 15, що з'єднував бруковану дорогу Тлумач - Городенка. Щоб зупинити наступ Червоної Армії і перервати шлях постачання з тилу, німецька авіація тричі скидала бомби, але він стояв, наче заворожений. Одна з бомб на самі Великодні свята потрапила у церкву і вщент зруйнувала її. Інша бомба вибухнула дещо ліворуч моста, ще одна - метрів ЗО праворуч.

Та найбільше постраждало село у 1944 році - від середини квітня до 12 липня. Між селом Озеряни і містечком Обертин пролягала лінія фронту. Весь цей час щодня і щоночі бенкетувала смерть. Мовчазними свідками тих страшних подій були не тільки згарища і руїни, а й шість підбитих танків, що бовваніли довкола села - чотири німецьких і два Т-34, і один німецький бомбардувальник.

Жила на хуторі вдова з трьома діточками. Наймолодшому синочкові йшов дев'ятий рік, середульшій дочці - 12-й, а найстаршій -16-й. Три роки тому похоронила Анна чоловіка, якому було лише 36, та синочка Романа. Кровинці не було ще й місяця. У часи тих бомбардувань не обминуло горе і вдову: хата з усіма пожитками згоріла...

П'ять днів, починаючи від 12 липня (день св. Апостолів Петра і Павла), в районі хутора велись кровопролитні бої. Смерть дуже неохоче відступала на Захід. І все ж поволі люди почали повертатися у рідні місця. Застали тут лише руїни і гори трупів.

Вимучені і голодні, хуторяни почали нишпорити по окопах і збирати хліб, який не встигли спожити побиті солдати.

Анна з дітьми також дещо назбирала. Але де жити? І як жити? Впродовж трьох місяців харчувались з німецької військової польової кухні тим, що залишалось після солдатів. Але біда одна не ходить. У таких умовах не забарилася хвороба тифу. Анна і обидві дочки ледве переставляли ногами, ходили, немов примари. Про те, що це жінки, можна було дізнатися хіба що за одягом.

Дивлячись у кусочок розбитого дзеркала, обидві дочки не могли стримати сліз, бо на їхніх головах зовсім не було волосся. А до хвороби у старшої Ганни пишні кучері золотавим вінком спадали на плечі; Стефанія ж зачаровувала багатьох товстою косою, що звисала до самого стану.

Та не час думати, що було і як було. Треба думати, як далі жити. Щоб захиститись від дощу, поселились у стодолі, яка не захищала від вітру, бо стіни були розібрані на бункери. Вдень ще можна було миритись, зате вночі... Допікав навіть не холод, а сморід, що доносився від трупів, що розкладалися десь у житах. Від цього смороду боліла голова, а дітей часто нудило.

З вошами люди ще якось боролися, хоч за кожним рубцем їх було не менше десятка. Одяг виварювали на вогні, а у волоссі вишукували один в одного, навіть не криючись. Значно важче було щось протиставити наступу корости, що непроханою гостею увійшла в кожен дім. Як з нею боротися - не знав ніхто. І тоді якась невідома жінка порадила вибирати із військових фанат тол, переварювати з коров'ячим маслом, додавати часнику і тією масою смарувати себе. Все тіло від того неймовірно пекло. Але за тиждень всі хуторяни вилікувались. Усі місця, уражені коростою, вдосвіта промивали мочею, а через півгодини качались по росі не менше 10 хвилин. Про цей „винахід" негайно передали рідним та знайомим у навколишні села.

Анна з дітьми жила у стодолі до першого снігу. На всю сім'ю - одна пара черевиків; інший міг взути на одну ногу чобіт, а на другу-черевик; всі по черзі ходили в одній фуфайці, замість шапки-солдатська пілотка. Накривалися латаним-перелатаним коцом та більш менш пристойною периною, яку носили з собою всю війну.

Коли почали вже допікати холоди, пішла Анна до свого брата Степана проситися у прийми. Мав чи не найбільшу на хуторі хату, а з дітей - лише сина-одинака.

З першого дня, як тільки поселились тут, почалися чвари. Мусили все терпіти, бо діватись було нікуди. Анна просила дітей мовчати, а сама час від часу захищалась, але стримано, хоч у серці кипів гнів. Степанова жінка, побачивши, що докори та щоденні сварки не допомагають, вирішила змінити тактику. Щоб позбутись небажаних квартирантів-голодранців, Євдокія накинулась на чоловіка, звинувачуючи його у любовних стосунках з рідною сестрою...

Анна з дітьми перебралась у сіни, де не опалювалось, і не було навіть стелі. Всі четверо спали на одному ліжку. А тим часом між Степаном і Євдокією дійшло до бійки. Вогонь, що тлів протягом півтора місяця, спалахнув пекучим полум'ям на перший Свят­вечір. Щоб остаточно позбутися приймаків, Євдокія ганчіркою перекриває дірку у стрісі, що слугувала за комин, і ввесь дим почав збиратися у сінях.

- Боже, Ти за нас терпів, Ти мене любиш, бо даєш мені нести хрест через усе життя. Дозволь нести його і не образити Тебе, - Анна перехрестилась, зібрала все свою „багатство" у верету, завдала на плечі найстаршій дочці і сказала йти до стайні.

- Ходімо, сину, нас Бог не опустить, - взяла босоногого хлопця на плечі, принесла до стайні і поклала корові перед мордою, сподіваючись, що тварина зігріватиме його. Потім зняла черевики і дала Ганні, щоб віднесла сестрі, а сама босоніж заходилась носити солому, вистелюючи ложе.

- Мамцю, - крізь сльози промовила завжди привітна Стефця, - візьміть черевики, я перебігла босоніж по снігу і не змерзла. Взувайтеся, бо застудитесь.

Анна обірвала з недогорілої мадярської шинелі рукави і наказала дочці закутати ноги і обв'язати шнурком. Всі мовчки витирали сльози і закінчували робити загату із соломи.

-Діти, Ісус терпів і нам велів. Ісус народився у стаєнці, і ми будемо Святий вечір святкувати у стаєнці. Якось два місяці перебудемо, а там вже тепліше буде. А тепер йди, Ганно, до сусідів, візьми у горнятко вогню, будемо готувати різдвяну вечерю. Спечемо картоплі, зваримо фасолі, капусти. А завтра... як Бог дасть.

Ганна мовчки попрямувала через замети з горнятком до Івана Назара. На мить зупинилась біля згорілої хати. На тому місці стояла лише обгоріла піч, покрита тепер товстим шаром снігу.

Коли поверталася назад, почула крик і плач мами:

- Я сказала, що не піду, дай мені спокій! І дітей запиши! У вас хата в три рази менша, як у них. Що, будемо одні одним по головах ходити?

- Сильверку (так середульшого брата Анни Сильвестра звала його жінка Броніслава), що ти її слухаєш. Бери Володю на плечі і неси додому, а вона як не хоче, то най тут конає, - сказала, наче відрубала. А потім до Анни:

-Ти що, зовсім здуріла? Видиш, який мороз надворі, а ти з голими і босими дітьми хочеш зимувати у стайні?! Позамерзають, дістануть запалення, що тоді будеш робити? Чи хочеш, щоб корова на когось стала і зробила калікою?

- Стефцю, на тобі Міськові деревешси (так називались черевики, у яких замість підошв було дерево берези) і швиденько біжи до нас, щоб не простудитись, - продовжувала завжди малоговірка, на перший погляд неакуратна і неповоротка Броніслава. Командувала чітко, наче військовий офіцер. За п'ять хвилин дала всьому лад.

А Анна продовжувала стояти, як вкопана. Броніслава, щоб якнайскоріше вивести її із заціпенілого стану, заходилася кидати жменями сніг на вогонь. Тільки тепер Анна впала на груди Броніславі і заплакала, як мала дитина.

-І де ми помістимося в тебе, Броню, як у вас така мала хата?

- Не журися, ми все обдумали. Якось перезимуємо. Половина зими вже минула. Йди візьми житній околіт і занеси до хати. Поставимо його на ліжко. Сильверко з Міськом вже забрали ліжко від Степана.

Свят-вечір був без коляди. Щоб не тривожити один одному душу, старались не згадувати те, що було. Помолились, повечеряли, чим Бог послав, і полягали спати. Анна з трьома дітьми знову полягали на одному ліжку-головами у протилежні боки. Сильвестр з Броніславою на своєму ліжку, а їхній син Михайло-на старенькій канапі. Насправді це був не відпочинок, а мука. Здавалось, що зранку вставали ще більш змучені, ніж були звечора.

Одягатися мусили по черзі. У хаті була така тіснота, що коли одному треба було пройти, то другий притискався десь у куточку, щоб пропустити його. Більше всього перепадало маленькому Володимирові. Вийти на вулицю не міг, бо був босий. Тож мусив бути або на ліжку, або на клаптику долівки, де стояв, доки тримали ноги, а потім знову забирався на ліжко.

Трохи легше було, коли надворі слабшав мороз. Тоді Анна або йшла сама, або посилала старшу дочку до стайні чи на згарище, це старались бути якомога довше, щоб хатнім було хоч трохи легше. За цілу зиму не було жодної сварки чи якихось нарікань.

- Ганно, вставай, звари дітям їсти, а я потім буду варити, -так кожного дня Броніслава нагадувала несміливій Анні.

Хоч яке там було готування? Кожного дня - картопля або квасоля, чи капуста і борщ. Рідко коли була кулеша чи каша з кукурудзи, розмеленої на жорнах. Деколи - помащена олією, а майже завжди - пісна.

Весна 1945 року була веселішою для вдовиці Анни. У березні народилось телятко. Наприкінці квітня вона разом з дітьми знову повернулась у свої „хороми" - у стодолу. Корова давала багато молока: вистачало і дітям, і навіть сусідам давала, бо у багатьох німці забрали худобу. З маслом та сиром ішла за 12 кілометрів у Тлумач на базар, а на виручені гроші купувала солі, сірників, нафти.

Забула Анна про всі прикрощі та образи, і кожного дня старалась хоч літру молока занести братові Степанові, який хворів на шлунок, мав грижу. А коли телятко вже можна було вигонити на пашу, подарувала його Степановій сім'ї. І до сьогодні від того телятка потомство ведеться.

Та настав час нових турбот. Анна з дітьми розкопували військові бункери, запрягалися у шлею і стягували на згарище все, що могло знадобитися при будові нової хати. За три тижні настаралися трохи матеріалів. Кізли та дерево на лати носили на плечах з лісу за три кілометри. За останню єдину подушку і латаний коц брат покійного чоловіка Василь виміняв у поляків дві платви.

Найбільшою проблемою був брак цвяхів. Її вирішував найменший Володя: він від ранку до ночі виготовляв цвяхи з колючого дроту.

І ось рік проминув, як один день. За один місяць з допомогою родичів і добрих людей зробили скелет хати, а майже всі інші роботи, крім столярних, упали на руки вдовиці та її дітей. І тинькування стін, і виготовлення сніпків і пошивання сніпками -все робила Анна з дітьми, біда навчила все робити.

Святий вечір 1945 року святкували у темній, сирій, але теплій і своїй хаті. Хоч стіни не тиньковані, не білені, в хаті і вдень, і вночі темно. Зенітна гільза, наповнена солідолом, з підбитого танка, була замість лампи. Дві скриньки з-під гарматних снарядів, покладені одна на одну, служили столом, замість крісел і стільців менші скриньки з мінометних мін.

Латаний-перелатаний одяг, одна пара черевик, один чобіт і черевик-от і все багатство вдовиці Анни і її дітей. Але в своїй хаті - своя правда. Ніхто не нарікав на долю, не проклинали один одного, а якщо були голодні чи холодні, нікому не жалілись і ніхто не знав. Якщо хтось і заплакав з горя чи жалю, то так, щоб інший не бачив. Але горе і випробування не йдуть поруч. Настав 1947 рік. Вже і хатину впорядкували, не тільки всередині, а й знадвору побілили, час і дощі змили запах погорілих будинків, зникла короста, більш не говорили люди про тифозну смерть, натомість нове випробування прийшло на людей. - Голод... страшний голод. Одне спасіння - все, що не було отруйне, лобода, кропива, пташині яйця і гриби, які щедро вродили у лісі, - використовувала сім'я Анни. Та найбільше вмирали люди, коли почало дозрівати жито. Люди смажили ще недозрілі зерна, розтирали, добавляли води і їли, що спричинило склеювання кишечника і заворот кишок, а медицина на нулю. За кілометр від села діти-пастухи найшли двох-мертвих чоловіків-молдаванів. Всі кишені переповнені грішми, а вони померли з голоду. В лісі біля села Олеша п'ять молдаванів напали на дітей-пастухів, наїлися напівсирого м'яса і всі повмирали на заворот кишок. До голоду приєднався страх, бо в. цей період проводилася підпільна боротьба УПА з окупантами. Кожної ночі навкруги заграви і кулеметна стрілянина. Хутір Підпасіччя-Якубівка, який находився на однаковій відстані від сіл Озеряни. Олеша і Олеського лісу, був постійно під контролем яструбків с. Олеша і Озерянського гарнізону НКВС, яким керував капітан Бутаров, але Боже Провидіння так розпорядилось, що жодного разу не зустрілись з повстанцями УПА, які майже кожного тижня квартирували на хуторі.

Щоб прискорити ліквідацію партизанської боротьби, за наказом з Москви усі хутори в Західній Україні було зруйновано в 1948 році.

Ще не піднялись на ноги, тільки стали з колін, як нове горе завітало у вдовину сім'ю, разом з усіма хуторянами.

Розвалили хату в якій прожили трохи більше трьох років, переїхали в с. Озеряни. На той час найбільше багатство села, корова і двоє свиней здихають. Починається нове горе, друге будівництво після війни. Знову ж таки чоловікові брати допомагають зводити скелет з розібраної хати, але скільки поломаного матеріалу, де його брати?...

Тут увесь тягар паде на плечі найменшого Володимира. Щоб придбати поломані лати чи крокви, приходиться, якщо не кожного дня, то через день йти за 5-6 кілометрів у Олеський ліс і на плечах нести. Найбільше боліла душа і серце, коли повертався з лісу втомлений, а бідна хвора матір пригортала до своїх грудей, як маленького, хоч і був малого росту, гладила по голові і плакала над його дитинством. В той час, як його однолітки та ще й старші бавилися на вигоні, чи купалися у озерах, які оточували село з усіх сторін, її син від світанку до ночі працював на будові хати, напів або й зовсім голодний, бо яйця, які кури знесли, продавали або міняли на сіль, нафту і сірники. Про цукор, жир чи хліб, не говорячи про булочки, не було й думки. Рідко купували пляшку олії, щоб засмажити цибульку, яка хоч трошки додавала смаку і запаху. Таке "панське" життя продовжувалося більше шести років. Кому потрібна була бідна хвора вдовиця, яка на той час перенесла дві операції під наркозом, яку кожного дня боліло серце і голова, та її двоє, обдертих, голодних дітей. Брати Стефан і Сельвестер самі відчули, які всі сусіди по хутору, що таке будівництво. Хоч у Стефана щороку був приплід від телятка, яке Анна подарувала йому, однак, може від страху перед жінкою, він ніколи нічого не запропонував Анні, хоч за відробок, бо заплатити не мала чим, адже ж місяцями не мала в хаті ні копієчки. Місцеві люди-сусіди, які не так відчули горя війни, бо їхні будинки залишились цілими, замість того, щоб хоч трохи помогти, якщо не ділом, то добрим словом, з страшною люттю і ненавистю ставились до вдови-переселенки, бо наперед планували на згарищу і городі поляка, який виїхав у Польщу, будувати своїх дітей. Не те, щоб помагати, а, навпаки, старались шкодити і розтягати матеріал для опалення своїх будинків. Нікому не жалілась вдова, та й кому було жалітись, коли рідний брат покійного чоловіка, щоб заспокоїти розлюченого сусіда, наділив йому город, який належав Анні за метер від фундаменту хати. Всі забули про вдовицю, тільки один Бог пам'ятав, бо давав сили перенести всі прикрощі і хрести, хоч фізично не могла, за те духом була сильна. Анна без нарікань на Бога і долю разом з дітьми несла свій хрест. Син Володимир за наказом і просьбою матері все ж таки пішов у сусіднє село Грушку в середню школу. Ніхто не знав, що всі найважчі турботи випали на його долю, за те часто називали його солом'яним відмінником, бо 7-й літню школу закінчив на відмінно. До школи йшов або їв, або й зовсім не їв, бо не було що взяти. З 8-го і до 10-го класів ходив босими ногами у латаному одязі. Під час канікул кожного року пішки йшов у Станіслав (Івано-Франківськ), щоб заробити гроші на книжки, одяг і взуття на зиму. Ніхто не жалів його, бо найтяжчі і найбрудніші роботи, як підсобник, завжди виконував він. Найтяжча фізична праця була ніщо в порівнянні з тими днями, коли майстри-п'яниці в кінці місяця розраховувалися з ним. Замість договореної платні старались видати менше половини, і то з допомогою їхніх сімей, або господаря, у якого працювали. Ту ненависть до п'яниць переніс через ціле життя, хоча сам працював на роботах, де міг купатись в горілці.

Ніколи не пив і других застерігав. На випускний вечір не пішов по атестат зрілості, бо не мав в що взутися і вбратися. Вступні екзамени у фельдшерсько-акушерське училище йшов здавати босоніж, правда уже в костюмі, який купив за зароблені гроші під час канікул. Коли зайшов голова приймальної комісії, то викладач, яка приймала екзамени, сказала до Володимира, що якби була оцінка 10, а не п'ять, вона була б для нього замалою. Вступникові попався вірш Т. Шевченка "Сон" ("У всякого своя доля"), який він знав повністю на пам'ять. Вчителька спитала, чи він ще знає що-небудь з творів Шевченка. На її здивування вступник почав декламувати вірш "Тарасова ніч", "Катерина", "Тополя", уривки з поеми "Гайдамаки" і інші. Вчителька притиснула сільського босоногого хлопчика до своїх грудей, поцілувала в голову і чомусь заплакала.

- Дитино, Бог би з тобою говорив, тобі не сюди дорога.

Ще більшим здивуванням у сивої пожилої вчительки було, коли через день Володимир писав твір за твором Корнійчука "В степах України", який десятки разів грав на сцені у навколишніх селах і на олімпіаді м. Отинія, де зайняли перше місце.

Таки під час екзамену вчителька стояла над його спиною, а він, не піднімаючи голови, безупинно писав твір, доповнюючи цитатами. Коли абітурієнт поставив крапку вчителька сіла біля нього і розпитувала про його сімейний стан. Тяжко зітхнула, глянувши на його босі ноги і чистий, але вже не новий одяг, і промовила: "Дитино, не зупиняйся, шукай своєї долі у житті, тобі не сюди дорога. Хай Бог тебе провадить". Ці слова додали ще більшої наснаги. Але Бог не так хотів і дійсно провадив Володю тернистими і крутими дорогами. На 24-ий день місяця вересня 1954р. за відмовлення вступити в комсомол жовторотий комсорг з ректором найшли причину, щоб відчислити з медучилища.

- Документи твої хай залишаються, відслужиш в армії, наберешся розуму і ми без екзаменів тебе приймемо, - видаючи довідку, заявив ректор.

Пройшов вересень і жовтень місяць, а в армію не брали.

Щоб даром не пропадав час Володимир з похвальною грамотою за 7-ий клас йде поступати у Снятинське культосвітнє училище, яке оголошує додатковий набір.

Окремі сцени із "Сватання на Гончарівці", роль Стецька і знову вірші, і поеми Шевченка, і похвальна грамота відкривають дорогу у світ і то з обіймами.

Але не таке було Боже Провидіння, коли "щасливчик" повернувся додому, а заплакана мама вручила повістку в армію. В армії успішно закінчив однорічну школу "ШМАС" - і став механіком по обслуговуванні авіації. Сержантську получку всю до копійки відсилав додому, бо там була чорна біда. В колгоспі, хоч був колгосп мільйонер, не платили за трудодень ні копійки від дня заснування і до 1957р. Жили на тому, що вкрали і для себе, і для худоби. Вдень робили, а вночі крали, інакше ніхто би не вижив. Таким був комуністично-соціалістичний рай (жаль що так скоро всі забули). Злидні, журба і тяжка робота загнали Анну у лікарню на третю операцію, а через дев'ять днів на четверту, бо горе-лікарі залишили в животі операційний інструмент. Після четвертої операції віднесли Анну у морг, бо не змогли збудити після наркозу. Тільки дякуючи молодому лікареві-анестезіологові, який був напевно з убогої сільської родини, коли прийшов у палату і дізнався, що Анна померла, на весь голос скрикнув: "Вона не може померти, бо сильно вірила в Бога". І тут же вибіг з палати. І дійсно через деякий час Анну принесли у палату. Після цього випадку ще 40 років Анна разом з дітьми молилась до Господа Бога за свого Спасителя, який її повернув з того світу. Всього через рік після повернення з армії Володимира життя у сім'ї змінилося на краще. На третій день після звільнення з армії пішов працювати завідуючим гаража і обслуговувати все обладнання на фермах, одночасно і водієм лісовоза. За рік зумів справити сестрі Стефі весілля, купити телицю, і в хаті появився хліб і все до хліба.

Та знову ж таки та проклята диявольська комуністична партія! За відмову влізти у те смердюче багно парторг Фученко В. разом з головою колгоспу Михайлюком В. І, всією підлабузною клікою підготовлюють провокацію.

Завферма, комуніст Стринаглюк Д., з столяром Зваричом Антоном завантажують цілий віз відбірних досок в той час, коли метрів за 10 від місця крадіжки, вкрай переутомлений Володимир, який щойно повернувся з Ворохти лісовозом, вирішив хоч хвилинку перепочити, щоб ранесенько знову їхати у Ворохту по ліс, бо післязавтра релігійне свято Чесного Хреста, і гуцули попередили, щоб не здумав у свято їхати в гори. Цей підступний задум проти Володимира чуть було не вдався, та Боже Провидіння оберегло його. Все відкрилося, але юнак був змушений покинути роботу. Проте переслідування зі сторони органів влади не припинялися. Тільки велика віра у Бога, надія на те, що воля для нього і його народу ще попереду, додавали йому сил переносити все мужньо. І коли, нарешті, засвітилася зоря волі, Володимир, ставши священиком в часи підпілля, продовжує своє навчання в духовному інституті, дивуючи не одного молодого студента своєю цілеспрямованістю і вірою у те, чим жив. А жив він правдивою, живою вірою у Бога, у свій народ, у свою Церкву...

- ... Що? - може вашому отцеві ще мітру дати?... Суспензувати його, негайно суспензувати, -виходячи з себе декілька разів повторяв це слово зовсім непричетний декан з іншого деканату. І на жаль, ніхто з присутніх не опам'ятав "героя", який в той час, коли немолодий за роками, незламний духом, твердий у своїх переконаннях; хоч з покаліченим тілом, підпільний студент ночами за сотні кілометрів впродовж дев'яти років добирався до своїх наставників, учителів і Владики Стернюка, щоб здати екзамени з усіх предметів, які повинен знати католицький священик, а "герой" тоді рахував, скільки ще потрібно тисяч, щоб купити модерне авто. Коли Господь Бог поблагословив нашу Церкву довгожданною волею, священик, уже будучи на парафії зрозумів, що знань замало і ще п'ять років вчився в духовному інституті; та й тепер кожного дня не розлучається з книжкою, пам'ятаючи поради підпільних учителів-теологів, що "священик до смерті повинен вчитися".

- Дякую Вам, мої вірні парафіяни, за любов і довіру до мене; але я Вас благав і здержував, а ви не послухали мене. А тепер благаю зупиніть цю розмову. Все... Амінь.

Якийсь твердий комок зсередини підсунувся до горла, і ніяк не міг його зрушити з місця, ні проковтнути, ні видихнути. Щось сильно пекло у грудях. І тепер згадав священик, що так його пекло, коли він з Івано-Франківського КДБ пізно ввечері йшов на останній поїзд. Після того, як напився з крана холодної водички і сів на лавочку, щоб трохи відпочити, бо земля тікала з-під ніг, підкошувались коліна і всі будинки хиталися, невідома пожила жіночка підійшла до священика і співчутливим голосом промовила:

- У вас серце?

Не знаю... Такого ще в мене не було. Щось пече і дихати нічим.

- Ось у мене валокардин. Візьміть на долоню водички і накапайте 20-ть капель та випийте... А це адольфан, у Вас високий тиск, - тримаючи руку на пульсі констатувала жіночка.

- Ви йдете звідти... від чекістів?...

Не знав тодішній студент з сивиною на голові, що має відповісти, бо й не знав, з ким має розмову... Очі незнайомки світилися лагідністю і добротою, хоч були наповнені сльозами. "А може через пару хвилин смерть? - майнула думка в голові. -Хай знає."

-Так, від них.

- Бідні ми, але тримаймось. Бог нам допоможе! Я вірю, що це вже недовго... Хай Бог помагає.

"Який я щасливий", - думав сивоволосий студент, що моя совість чиста, а вмерти все одно колись треба. І тепер, як і тоді, знову подумав, "який я щасливий", що за душею не відчуваю провини перед Богом і людьми, хоч кожного дня гріх ходить за мною, але я стараюсь тікати від нього, може згрішив і певно згрішив хоч навіть думкою. Прости мені, Боже! Мимоволі спливали на поверхню думки, як у той тяжкий, але щасливий час 1990 року, коли священик цінився на вагу золота і кожної неділі натще серця обслуговував по три парофії, Бубнище і Липу, яка на віддалі 56 кілометрів, а з Липи в Ілемню - 46 км. Приходив додому поза північ, а в хаті сиділа заплакана їмосць, бо не знала, чи повернеться чоловік. Був тяжкий, але щасливий час. В Ілемні цілу зиму правили на дворі, під церквою, відігріваючи Найсвятіші Дари у долонях, щоб їх освятити. Біліли пальці від морозу, але люди без головних уборів стояли і молились цілу Св. Літургію і ніхто не захворів. А перша Свята Літургія в Ілемні?.. До Святого Храму під'їхали уже після обіду. Люди радили не йти, бо подвір'я храму перетворилось на пекельне збіговисько. Замість молитви з-під храму неслось прокляття, образливі слова, страшний гул, клекіт і рев та брязгання у тазіки і відра. З дзвіниці, стараючись заглушити мелодію церковних дзвонів, дзвонар нелюдським голосом кричав за кожним ударом: "Амінь католикам!"

Не знав нещасний, що рівно через тиждень ці самі дзвони сповіщать йому "Амінь". З Богом жартувати не можна. Хоч ніколи не хворів, а того вечора жалівся жінці і дітям на нестерпний біль душі. Не допомогли жодні ліки.

Покійний отець-декан Ярослав Лесів, якого з-під храму проводили з сіллю, вапном, камінням радив священикові -початківцю з Бубнищанською громадою повернутись назад. Жаль обгорнув священика, коли він дивився на сльози католицької громади, тому вирішив відслужити першу Святу Літургію. Після Св. Літургії освятили символічну могилу і хрест.

Уже у передвечірніх сумерках до могили під'їхали Владики Високопреосвященний ординарій Софрон Дмитерко, Павло Василик у супроводі дев'яти священиків, повертаючись з села Грабів після освячення храму.

Розмова з священиком Панайдою Ільком у його власному будинку, куди поїхав священик з головою братства Кизимою не дала бажаного миру і почерговості у відправленні Служби Божої, а, навпаки, на Йорданське водосвяття під керівництвом і благословенням о. Панайди автокефальна, як вона себе тоді називала "незалежна українська самостійна православна громада" старалась усіма бешкетними засобами зірвати Св. Літургію.

Коли погрозливі слова, викрики і безперестанне дзвоніння у дзвони не домогли, то "незалежні" чоловіки з жінками, взявшись за руки в два ряди, цілим гуртом, скільки їх було, посунули на католицьку громаду. Зім'явши католицьку громаду, "незалежні" поламали престіл на найдрібніші кусочки і на ціле село понеслось буйне "ура".

- А тепер можете кричати: "Слава Сталіну і його партії!" -сказав священик. Ніщо не залякало священика і кожної, бо неділі та свята, хоч під церквою, відправляв Святу Літургію, поки прийшов отець Броніслав, якому з радістю передав цю ревну і побожну греко-католицьку громаду. Всього одну неділю втомлений, але щасливий священик правив на двох парофіях, в Бубнищі і Липі. А вже через тиждень служив першу Св. Літургію у селі Солуків Долинського деканату, правда на спортивному майданчику біля самої церкви, бо ворота і фіртка до Святого Храму були закриті на три замки. Щоб не загострювати відносин греко-католицька громада не ламала замків. Але і тут напасники, які постійно скандували "греко-католики - поляки", хоч у храмі правилась Св. Літургія не давали спокійно відслужити Св. Літургію. Під час Св. Літургії у священика і престіл, на якому здійснювалась Св. Літургія, полетіли тухлі яйця. На щастя Святі Тайни не були осквернені, бо тухлі яйця попали в голову сільської ради, просто в обличчя і інших вірних. На другу неділю "вірні" те місце, на якому здійснювалася Св. Літургія, обсипали карбітом і нечистотами. Прийшлось посвятити нове місце метрів 30 від огорожі Святого Храму. Ще через тиждень для роз'яснення і примирення між громадами приїхав голова обласної ради п. Волковецький і інші працівники області та району. Та замість діалогу громада "незалежних християн" поливала греко-католицьку громаду не тільки брудними і принизливими словами, а й туалетними нечистотами. Перепало п. Волковецькому, бо "духовний отець" дозволив поставити у бочках нечистоти біля церкви.

Ініціаторів і виконавців поливання диявол до року забрав у свій "Рай", одна жінка загинула від грому, а іншого чоловіка переїхав трактор...

Щоб залякати священиків, не брезгували жодними засобами, вплоть до анонімних листів, прямих погроз, зупинок на дорозі. Таким способом "незалежні" погрожували священикові і отцю Анатолію Левицькому.

Але жодні погрози не залякали священика, поки не прийшла належна заміна в особі отця Братини. Священик, будучи вірним Господу Богу і громаді, яка повірила йому, - жодного разу не зрадив і не покинув свою паству, бо мав перед собою образ Христа, Його тернистий шлях і свій терновий вінець, який ніс від 5-го року народження. Пам'ятав, що Бог є один і єдина правдива Церква Христова також одна, мученицька, з якої народилися всі християни та прийняли хрещення народи.

А чи можна з пам'яті стерти, як у 1991 р. правилась перша Св. Літургія в греко-католицькому обряді і відбувалося посвячення пасок у с. Козаківка і Сукіль. Не міг отець відмовити делегації від греко-католицької громади, які з сльозами благали відправити Св. Літургію і освятити їм паски. Такої агресивності щодо священика зі сторони "вірних православної громади" не сподівалася греко-католицька громада, тому і не вийшла назустріч священикові.

Як тільки священик вийшов з машини, перед якою лягли на дорогу декілька жінок, його зразу оточив гурт жінок різного віку, викрикуючи слова: "Лях, поляк, зрадник" і всяку нецензурщину, вимагаючи, щоб він негайно повернувся назад. Але священик, відмовляючи молитву "Царю Небесний", тримав на грудях хрест з розп'яттям, спокійно без слів прямував до греко-католицької громади, яка зібралася біля храму.

Одна середніх років жіночка, бачачи, що священик не звертає уваги на їхній крик підскочила до нього і своїми пазурами вп'ялась в його горло. Священик хрестом перехрестив її, вимовляючи: "Дияволе, відійди від цього створіння, бо воно не знає, що діє. Боже, прости їй! Дияволе, будь проклятий, відійди від неї". Перелякана жінка вмить зблідла і відпустила горло священика, і, задкуючи, попрямувала до крутого обриву. Якби не жінки, які її затримали, полетіла б у прірву.

-О Боже, мене проклинають, - якось з страхом витиснула з грудей жінка.

- Не тебе, дитино, а диявола, який опанував твою душу, бо він готує тебе до вічного осудження, до пекла.

Цей інцидент перемінив усе. Остовпілі жінки більше не викрикували образливих слів, не бігли, не штовхали уже священика. Знаючи, що колись це село було майже столицею партизанського руху, з жалем подумав священик. "За що ви віддали своє життя, юні партизани. І що зробила з вас безбожна політика, нащадки мучеників-партизанів, за 45 років? Не ваша це вина, а безбожного комунізму. Боже, прости їм. Очисть душі їхні, бо не знають, що роблять".

Коли священик підходив до Святого Храму група чоловіків вийшла Йому назустріч. Водій, який привіз священика, докоряв їм за їхню байдужість, але вони оправдовувались, бо не думали, що тягарівка під'їде аж до храму. Біля храму зібралась православна громада, щоб нізащо не дозволити відправити Св. Літургію і освятити паску. Була Велика Субота перед Воскресінням. Підійшовши до огорожі, священик наказав греко-католицькій громаді, щоб не сперечались, а робили як він. І якось по-молодецьки, не зважаючи на свої 58 років, як був у реверанді так і, перестрибнув через огорожу і став серед ворожої громади.

Православна громада немов остовпіла і замовкла. І тільки тоді, коли вже чоловік п'ятдесят були за огорожею, наново зашуміли. На руках через огорожу переносили двох рідних сестер Степана Бандери. Після Св. Літургії освятили паску. Пообіцяв, що на воскресіння знову відслужить Св. Літургію. Але вночі громада послала людей, щоб не важився священик їхати, бо один із чесних православних парохіян сказав, що завтра у трьох місцях буде засада на священика-поляка. І дійсно засада була, але після обіду її зняли, бо цілою громадою пішли шукати чоловіка "геройської" жінки, яка вчепилася у горло священика.

Ця жінка, прийшовши додому і не маючи на кому зігнати зло, вирішила зігнати його на п'яному чоловікові. Щоб налякати жінку, чоловік взяв шнур і сказав, що йде повіситися. Не появлявся він ні до вечора, ні вдень Пасхи.

Даремно шукали нещасного, бо як взявся його блуд, то тільки на Провідну неділю вийшов у с. Витвиця, увесь обдертий і голодний, розповідаючи людям, що ніяк не міг вийти з лісу. Хоч підходив до сіл, але якийсь дивний страх відганяв його знову у ліс.

Приходилось у неділі обслуговувати по 3-4 парохії. І от знову ж таки на Йорданські водосвяття після Св. Літургії, яку відправили просто на леді річки Сукіль, вирішили свяченою водою окропити Святий Храм, до якого не пускали греко-католицьку громаду. Коли храм освятили, стали біля нього, щоб прославити свято колядками. Голова сільради, добре випивши, прийшов наводити "порядок". Священик свяченою водою покропив його аж на дорогу за церкву. За це голова подав скаргу прокурору, де звичайно цю подію сприйняли за жарт і добряче посміялися.

Після посвячення пасок у с. Козаківці громада с. Сукіль попросила і їм освятити паску. Священик, не вагаючись, знав, що без Божої Волі ніщо не діється. З невеликою групою мирян с. Козаківка священик на вантажній машині їде у с. Сукіль до невідомої греко-католицької громади, щоб освятити їм паску. Тільки виїхали з села, як за першим мостом його зустріла громада "незалежників". Дорогу перегородили смерекою довжиною 6-6,5 метрів.

На обох кінцях і посередині смереки стояло дванадцятеро чоловіків з трьохметровими дрючками. Посередині дороги стояв майор міліції Лазар в оточенні міліціонерів. Вийшовши з машини, священик відразу попрямував до гурту чоловіків, які неначе по команді піднялися з дрючками від вогнищ, що горіли по обі сторони дороги. Глянув на стомлені, закіпчені, засмаглі від вогню і диму обличчя, запалені від безсоння і диму вії, священик тяжко зітхнув, жаль стало бідного і обдуреного народу. Хоч усе тіло було перенапружене, серце не билося, а товклося в грудях, він твердою і смілою ходою прямував до "охоронців".

- Слава Ісусу Христу і Христос Воскрес!

- Вітаю вас, дорогі брати українці, з наступаючим найбільшим святом Воскресіння Христового!

- Отче, назад!.. Я вас прошу і благаю, назад! Я не хочу за вас відповідати і щоб хтось за вас сидів в тюрмі. Ви розумна людина, ви бачите, з чим вони стоять і який настрій у людей. Перед священиком з розставленими руками стояв кремезний здоровань майор міліції, у якого напевно з переживання тряслися руки і підборіддя.

- Пане майоре, а я вас не просив, щоб ви ішли сюди? Вибачте, я сам за себе відповідаю. Дозвольте і вибачте, я хочу з цими партизанами поговорити. Ми ж українці. Правда, люди?

- Ми тебе не пустимо, йди до своїх ляхів, - хтось хриплим басом продуднів з гурту.

-Не ти, а ви, - усміхаючись промовив священик, - ми все ж таки з вами культурні люди. Нашою культурою і нашим героїзмом світ подивляється. Не хочете пустити, але я до вас не їду, а до своєї громади, української, греко-католицької. Не хочете пропустити машину, ми пройдемо пішком. Люди, ходімо, -звернувся священик до гурту чоловіків.

-Я благаю і наказую! Зупиніться! - став перед священиком майор міліції Лазар. - Огляньтеся назад себе, подивіться, що твориться, ви задумуєтесь, до чого це може привести.

Священик спокійно повертається, хоч на душі тривога, бачить, як з села Сукіль біжить шість чоловіків з дрючками на плечах.

-Усе розумію, п. майоре, і прошу за мене не тривожитись, я сам за себе відповідаю, - не зупиняючись на ходу промовив до майора і гурту.

Побачивши мирну розмову з священиком, підмога з дрючками "незалежників" зменшила біг Дух войовничості пригас.

-Дякую вам, добрі люди, що ви йдете мене охороняти. Не потрібно. Мене Бог охороняє, - спокійно з усмішкою на устах, звернувся священик до підмоги, яка прибігла з дрючками.

- А може хочете зробити зі мною те, що зробили з первомучеником Стефаном?

- Я перед вами. Люди, люди...

-І ми називаємось українцями?... Я до вас не йду. Я йду до своєї громади, греко-католицької.

І ті, що цілу ніч коптились і грілись біля вогнищ, і ті, що прибігли з дрючками, мовчки дивились один на одного і на священика.

Першим з плечей скинув дрючок наймолодший із них. Ще раз обвів поглядом усіх присутніх, тяжко зітхнув, розвернувся і тяжкою ходою пішов у село, не промовивши ні слова.

Без жодної поради і слів один по одному скидали з плечей дрючки, хто у вогонь, хто на узбіччя дороги.

Коли священик з групою чоловік відійшов на сорок-п'ятдесят метрів в сторону, знову почув голос майора:

-Отче, заждіть. Вони пропускають машину.

Розмови, яка відбулася з охоронцями правопорядку і охоронцями рогатки священик не почув і по сьогодні не знає, але, оглянувшись побачив і почув, як по команді: "Гей руп, гей разом!.." сукільська громада забирала з дороги смереку. Коли під'їхала тягарівка з людьми і священиком до церкви, там клекотіло, немов у баняку з розтопленою смолою.

-Люди!-звернувся священик до всіх присутніх. Прошу заспокоїтись і хвилинку уваги! Якщо ви хочете, щоб я вам освятив паску, прошу вас, щоб я перед таким великим святом не чув з ваших уст жодного образливого слова. Зрозуміли мене?! Питаю ще раз, зрозуміли мене?! Інакше я розвертаюсь і їду від вас.

-А вони нас не пускають ні в церкву, ні під церкву, - крізь сльози пролунав жіночий голос.

-Любі мої, не сперечайтесь. По дорозі до вас мені розповіли, що на вашому цвинтарі є братська могила борців за волю України і ваших односельчан, дорослих і дітей, яких у сорок шостому році червона мітла по-звірячому повбивала в одну годину. Всього сорок два чоловіки.

Ця могила буде престолом і Святим Храмом. Там ми відправимо Святу Літургію і освятимо паски не тільки свяченою водою, але й кров'ю мучеників. Прошу ведіть на святу могилу і йдіть за мною.

В одну мить розбурханий людський рій замовк. Плакали не тільки жінки, плакали чоловіки і діти сімей, яких скосила червона комуністична мітла, плакали люди обох конфесій.

І коли священик з громадою уже були в дорозі, знову майор з стражами зупинив їх.

- Прошу, отця, верніться. Вашій громаді і вам дозволяють посвятити під церквою, говорять, що дорога дуже заболочена. А дальше буде видно.

- Час покаже своє, - відповів священик.

-Дійсно, отче, в даний час дуже багато болота, крута дорога, - підтвердив старий високий дідусь, бувший партизан. - Посвятіть паску біля церкви, Бог є всюди. А Службу Божу не будемо правити, бо сильний вітер, щоб не перекинув Найсвятіші Тайни.

Освячення паски відбулось мирно. Плакали люди одні від радості, інші з жалю, ще інші від спогадів про страшну трагедію "визвольної червоної мітли". Священик вкрай перевтомлений морально і фізично після всього пережитого за цей день, але радісний і щасливий, що ще заснував одну Богом вручену паству, у супроводі уже Сукільської і Козаківської греко-католицької громад наближався до авто, як несподівано каменюка кілограмів зо два, просвистіла біля самої голови і з такою силою врізалася у кабіну, що залишила велику вм'ятину. Оглянувшись, священик побачив, як майор однією рукою схопив за комір дідуся і бабусю і з такою силою потряс їх, що вони обидвоє впали на коліна, а голови їхні безвладно тряслися в різні сторони, мов лист на осиці.

Молоденький лейтенант благав: "Прошу, отця, не звертайте уваги, які літа, такий розум. Прошу вас, беріть своїх людей і від'їжджайте, так краще для нас."

П'ять разів повертався священик на парохії сіл Козаківку-Брязу, Сукіль, Буковець-Лямерсток, щоб зберегти ці парохії, передаючи їх священикам о. Михайлу, о. Оресту, о. Петрові, о. Миколі, о. Дурикевичу, які із-за "невигоди" мінялися ними, як рукавичками, поки не прийшов о. Мирослав. Жодної неділі ці села не були без Служби Божої або у крайньому випадку без молебня. Заметілі, сніги, морози, карпатські негоди, гололедиці, тумани і бурі не були для підпільника перешкодою. Він знав, що його очікують з нетерпінням, не шукав вигоди, а служив Богові та людям.

І яка може бути більша радість для священика, коли ті, що його зневажали, проклинали, тепер просять освятити їм дім, господарство, прочитати молитву над ними і їхніми дітьми. Просять пробачення за колишні зневаги і кривди. Хоч все залишилось у душі, але він каже, що такого не пам'ятає. За молитвою, порадою і розрадою йдуть до нього всі конфесії: римо-католицька, греко-католицька, православні, автокефальні, навіть лютерани, хоч він нікого не питає. За те вони всі відкривають йому душу, і він від щирого серця старається загоїти найболючіші душевні і тілесні рани. Від нікого не чекає ні слави, ні нагороди, крім Бога.

Вже у всіх навколишніх селах правилась Св. Літургія, тільки громада с. Тисів, мов сироти, у свята і неділі, спішили в Болехів, с. Паляницю, або Бубнище, щоб послухати Св. Літургію, висповідатись, та запричаститись. Після того, як блаженної пам'яті о.-декана Ярослава Лесіва хотіли з машиною скинути з крутого берега у річку Сукіль, ніхто з священиків не наважувався відправити Службу Божу у цьому селі.

Священик, пам'ятаючи, що він слуга Божий, не відмовився взяти і цей хрест і йти за ним. Коли йшов на першу Службу Божу, всі, крім греко-католиків, відвертали від нього голови, а він з радісною усмішкою вітався: "Слава Ісусу Христу!". Через тиждень ті, що відвертали голови, вже самі кланялися і віталися з ним. Служив під відкритим небом. Коли правив другу Службу Божу під час Херувимської пісні зауважив, що більшість людей не дивляться на престіл, а в сторону живого плоту з гробів і глоду, перемовляючись щось між собою. Декотрі жінки плакали. І тільки тепер він зауважив гурт юнаків, з яких одні лежали, а інші стояли. В кінці Служби Божої хтось передав, щоб отець сам не йшов, бо є небезпека.

Скориставши з записки, священик побудував всю проповідь про любов, мир, згоду і прощення.

Ще проповідь не закінчилась, як вістуни шнурочком один за одним спустились до ріки.

Та інше лихо через людські забобони підстерігало священика. Після похорону греко-католицької мирянки впродовж тижня померло п'ять православних мирян і рознеслась чутка, що той поляк не так опечатав гріб і наворожив, тому вмирають одні православні. І знову велике обурення проти уніата. Але завжди найдуться розсудливі люди, які згладять людські забобони. Ще повністю не передав нововисвяченим священикам гірські села, як греко-католицька громада с. Княжелука цілою делегацією прийшла, щоб освятити хрест на окраїні села і відправити Святу Літургію. Після кривавого погрому 1990р. де поламали людям руки, ноги, ребра, намагаючись вбити о. Ярослава Лесіва, священики боялись і ногою вступити у це село. Без вагань священик дав згоду. Взявши з собою все необхідне для відправи Святої Літургії, прибув під хрест. Через декілька хвилин під'їхали о.д. Кирніцький Василь і о. ігумен Флячок Михайло - Макарій з Гошівського монастиря Отців Василіян. Приїхали, щоб тільки освятити хрест. Побоюючись нових побоїщ, Отці нічого не взяли для звершення Служби Божої. З Божої ласки ніхто не помішав відправити Святу Літургію. Окрилена спокоєм, громада вірних просить священика хоч через неділю відправляти Святу Літургію. З Божою поміччю священик кожної неділі у центрі села біля установлених хрестів і зробленого помосту править Службу Божу, сповідає і прищачає впродовж двох років. Згадується день, коли вирувала на вулиці заметіль. Приїхав священик. Люди питають:

- Що будемо робити, Отче?

- Відправимо молебень, а там Бозя підкаже, що робити? Ще й половини молебня не відправили, як вмить припинилась заметіль, стих вітер і засяяло на голубому небі сонечко. Окрилені Божою ласкою, люди ще голосніше заспівали: "Пресвятая Богородице спаси нас". Хвилин через п'ять люди, хто лопатою, хто просто ножами розчистили місце для відправи Святої Літургії.

- Після загадкової трагічної смерті о.-декана Ярослава Лесіва, багато священиків відмовлялось від Болехівської парохії, "Хоч би і мене суспензували, я не піду в Болехів", - заявляли декотрі, а отець знаючи що без Божої Волі нічого не відбувається, взяв на себе і цей хрест, щоб підтримати морально і духовно пригнічену паству. Вдень і вночі, незважаючи на негоду, разом з мирянами і братством капітально ремонтують і відновлюють Божий храм, закінчують розпочате будівництво о.-доктором Ярославом Лесівим каплички св. Івана Хрестителя, яка стала окрасою не тільки м. Болехова, Західної України, але й європейських країн, бо за проектом і планом зверталися і звертаються з Словакії та Польщі.

В урочищі "Бучники", на місці спаленої яничарами-визволителями чудодійної каплички, збудували величаву капличку над цілющим чудодійним джерелом, яке відкрилось під час появи Божої Матері в 1856.

Скільки і як може сприяє у будівництві каплички на місці вишколу і відпочинку пластунів у лісі за селом Довжка.

Будучи парохом м. Болехів з благословення Владики Софрона Дмитерка, кожної неділі і свята священик править дві Служби Божі, тому що храм не вміщає усіх вірних і дітей, а також обслуговує малі громади сіл Лужки (рідне село о. Лесіва), Тяпче, Яворів. Коли на прохання воїнів УПА або за благословенням Владики виїжджає у південно-східні області України для заснування греко-католицької громади (Херсон), або вшанування пам'яті борців за волю України (м. Базар), то ніколи не залишає громаду без Святої Літургії.

Заміщали його Отці-ієромонахи з Гошівського монастиря. Священик постійно відвідує майже щонеділі після кожної Служби Божої, у літній період, місця бойової слави борців за волю України, а саме: Маківку, де п'ять разів побував з громадою, Лисоню, вишкіл і постій воїнів УПА, місця геройської смерті борців за волю України (Долинщину, Болехівщину, Стрийщину, Жидавчівщину, Дашаву). Ніколи не відмовлявся і не жалівся на втому і безсилля, бо знав і усвідомлював, що хтось повинен йти і підняти дух тих, які починають підніматись з колін. Та хіба варто все перечисляти. За те скептики, щоб довести його ще до другого інфаркту, запитують: "Скільки років перебув у комуністичній партії?".

Не дуже дивується священик, бачачи, як вони стараються для Церкви і народу. Напевно він не помиляється, коли думає, що якщо б вони займали ті посади, з яких його за партію виганяли з роботи, то напевно не руки, а й ноги цілували б комуністам, а він ради любові до Бога і України ніколи не зрадив своїх переконань та ідей, і не зрадить. Не очікував і не очікує нагород і слави в людей, а тільки у Бога.

Він вибрав свою нагороду-терновий вінець і хрест на ціле життя. З Христом, за Христом і до Христа! Знає, що всі ми, грішні, але немає більшого щастя, як жити з чистою совістю. Амінь.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Божий палець" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!