Деструктивні життєві взірці

З книги Ґрюн Ансельм - "Джерела внутрішньої сили"

Ми не спроможні відразу змінити згадані емоції: страх, амбітність, жадобу, перфекціонізм, депресію, злість. Найчастіше вони глибоко закоренилися в нас і стали своєрідним взірцем. Від таких життєвих позицій ми можемо звільнитися лише тоді, коли спробуємо віднайти їх причини. Для цього мусимо уважно придивитися до цих взірців. Вони з’являються в ранньому дитинстві, будучи спричинені певним життєвим досвідом, а також через спрямовану до нас вербальну та невербальну інформацію. Ця «інформація» проникає глибоко в нашу душу і впливає на різні ситуації щоденного життя. Наприклад, ми не знаємо, чому щось викликає у нас паніку, депресію, або чому щось нас виснажує. Отож, ми маємо віднайти причини такої реакції. Щойно тоді зможемо об’єктивно подивитися на ці проблеми та віднайти душевний мир.

Позиція, яка випливає з історії нашого життя, має свій початок у глибокому почутті власної безвартісности (чи пепотрібности). Якщо хтось відчуває страх, то постійно житиме з бажанням доводити власну значущість. Тоді людина намагається якомога більше часу проводити на роботі, якнайкраще виконувати свої завдання. Свідомістю такої особи керує страх, а це може спонукати побожних людей, наприклад, до того, що вони хочуть перед Богом все робити ідеально і надзвичайно ревно дотримуватися всіх заповідей. Таке внутрішнє налаштування також може викликати прагнення досягати якнайкращих результатів, щоб самому почуватися значущим або ж для того, щоб інші нас зауважили та похвалили. Однак особа, якою керує страх, навіть доклавши чимало зусиль, не збільшить відчуття власної значущости, якого так сильно прагне. Вона працюватиме щосили, а це призведе до знесилення. Багато людей стверджують, що у дитинстві дорослі очікували від них щонайвищої успішности. Досягнення були єдиним шляхом, щоб здобути прихильність батьків та вчителів. Надмірна зосередженість на успіхові призводить до того, що особа усуває зі свідомости свої емоції та почуття. Спочатку це може приносити користь, бо таким чином людина може багато чого досягти. Та з часом, приблизно коло п’ятдесятого року життя, така особа почувається повністю відрізана від своїх почуттів. А тоді робота стає дуже обтяжливою. Така людина якось функціонує, та в ній немає жодного запалу. Емоції, про що свідчить й етимологія слова (це слово походить від лат. emovеrе – зрушувати, підганяти), - це сили, які додають нам завзяття. Люди, яким не вистачає емоційного подразника, змушені все виконувати за допомогою розуму та волі. Та без емоцій розум і воля подібні на незмащений двигун.

Існує ще один різновид страху. Йдеться про страх перед власною гріховністю та про глибоко закорінене переконання, що факт нашого існування вже є провиною. Такі люди постійно перепрошують, навіть тоді, коли звертаються з проханням порозмовляти з ними. Вони почуваються винними, бо ж «крадуть» чийсь час. Такі люди намагаються відпокутувати свою провину, присвячуючи своє життя благу інших. Вони допомагають людям не тому, що це приносить їм радість, а тому, що відчувають тиск провини і бажання звільнитися від неї. Однак таке внутрішнє налаштування призводить лише до відчуття втрати власних можливостей. Почуття провини не може бути добрим стимулом для виконання будь-чого. Воно знесилює та перешкоджає радіти з нашої праці. Все, щб ми робимо, видаватиметься нам недостатнім. Почуття провини ненаситне, а його динаміка має нищівні наслідки, бо, прагнучи звільнитися від неприємних почуттів, підштовхує нас до вчинків, які перевищують наші можливості. Якщо хтось живе з тавром страху і робить щось, що суперечить досконалому образові власної особи, то це викликає величезне почуття провини, яке вичерпує усю енергію.

Одна жінка не могла вибачити собі, що поселила у будинку старців свою важкохвору маму, яка страждала на божевілля. Навіть після смерти матері почуття провини у цієї жінки не зникло. Майже щодня вона прокидається і засинає з цими докорами сумління. Їй не допомагають жодні раціональні аргументи щодо того, що об’єктивно у неї не було іншої можливости. Опіка над матір’ю перевищувала її сили та можливості. Такі «раціональні» роздуми не зменшують подібного почуття провини, яке каламутить наше джерело, або цілком його вичерпує. Людині, яка живе з почуттям провини, дуже важко продертися через гущавину цих відчуттів і дістатися глибини душі, де струменить чисте й життєдайне джерело. Така особа мусить спочатку звільнитися від ілюзії, що можна повністю уникнути гріхів. Поки людина думатиме, що їй вдасться жити зовсім безгрішно, доти не віднайде свого внутрішнього джерела.

Інша жінка, яка обіймала дуже високу посаду, почувалася виснаженою. Вона поїхала до санаторію, щоб трохи відпочити, та це не надто допомогло. Тож жінка вирішила пройти ще один курс лікування, та все одно почувалася дуже втомленою. Під час наших розмов виявилося, що фізичний відпочинок не принесе для неї очікуваного результату. Причиною виснаження були життєві взірці, які мала ця жінка. Вона виросла у селі. Її батько був найманим працівником власного рідного брата, тобто її вуйка. У вуйка не було дітей, тому він заздрив братові. Ця жінка, тоді найстарша з чотирьох дітей у сім’ї, жила, постійно відчуваючи тиск. Вона почувалася змушеною якнайкраще сповнювати очікування дядька і пильнувати, щоб між ним і батьком не виникало сварок. У ранньому віці її терзали два побоювання, які перевищували дитячі спроможності: чи вона зможе запобігти сварці. А ще її страшенно цікавило, чи їй вдасться сповнити очікування дорослих? Цілком очевидно, що такі запитання є доволі важкими для кожного, хто має почуття відповідальности. Той, хто ними керується, черпає з каламутних джерел. Кожен, хто займає керівну посаду, знає, що мусить розв’язувати різноманітні конфліктні ситуації. Якщо від кожного конфлікту мені аж ноги підгинаються, то зрозуміло, що це забирає багато енергії. Тоді кожен конфлікт виснажує людину і в неї не залишається сили долати труднощі. Є люди, які перед фактом конфліктів відчувають позитивну силу і мають бажання вирішувати проблеми. Це приносить їм задоволення. Та якщо хтось керується фальшивим життєвим взірцем, про який я уже згадував, то таку людину охоплює страх. В її спогадах виринають складні ситуації з дитинства. Дитині життєво необхідне почуття безпеки. А конфлікти нищать це почуття і наповнюють людину страхом. Той, хто черпає з каламутних джерел конфліктів, завжди страждатиме від виснаження. Не допоможе ані відпустка, ані лікування. Спочатку треба попрацювати над своїми життєвими взірцями, а потім об’єктивно їх оцінити.

Наступний життєвий взірець, який мав поганий вплив на цю жінку, - це дитяче бажання сповнити очікування дорослих. Бо ж ніхто не може догодити всім без винятку! Однак, коли людина намагається сповнити очікування всіх довколишніх, то почувається надмірно обтяженою. Часом ці вимоги реальні, однак, дуже часто вони бувають вигаданими. Коли я хочу всім догодити, то насправді не знаю, чого від мене очікують. Якщо я керуюся очікуваннями довколишніх, то потрапляю у пастку: «Як я зможу всім їм догодити?» Я опиняюся у замкненому колі, від якого аж паморочиться у голові. Мої сили вичерпані. Бо, врешті-решт, зовсім не зрозуміло, чого ж хочуть довколишні? Я маю відчути, що ж суголосне з моїм єством. Якщо я віднайду контакт зі собою, то тоді мені вдасться досягнути власних внутрішніх покладів сили.

Ще одна жінка з самого дитинства керувалася ось таким взірцем: завжди, коли вона щось робила, то ставила собі запитання: «Чи це добре?» За цим запитанням приховувалася невпевненість: «Чи зі мною все гаразд? Чи я можу бути такою, якою я є?» Такий внутрішній стан вимагав від неї неабияких зусиль, щоб досягти внутрішнього джерела сили. Запитання, чи з нею «все гаразд?» загородило їй шлях до внутрішнього джерела, а це утруднювало доступ до творчости та радости з життя.

Уже впродовж чотирнадцяти років я є духовним провідником осіб, які служать душпастирями і страждають на синдром «burn out». Під час наших розмов ми найчастіше розмовляємо про т. зв. фахове вигоряння. Один терапевт сформулював цю проблему так: «Хто багато дає, тому багато треба». Таке твердження, звичайно ж, не можна застосовувати до всіх, та воно великою мірою пасує до «випалених» душпастирів. Вони багато дають, бо їм багато треба. Вони служать у парафіях, бо хочуть, щоб їх любили, бо їм потрібне прийняття, визнання, схвалення. Однак, якщо хтось прагне лише прийняття та визнання, то ніколи не отримає того, на що очікує. Досить скоро така особа почуватиметься знесиленою. Часто цей взірець має свій початок у дитячих переживаннях. Насамперед, треба сказати, що священики, які в дитинстві були сильно прив’язані до матері, відчуватимуть спокусу трактувати парафію як «другу матір». Один священик був надзвичайно відданий своїй парафії. Він хотів почуватися в ній так, як у себе вдома. Однак парафія не може стати для священика рідним домом. Це було б для неї, зокрема для конкретних людей, надміру обтяжливо. Надто великі очікування священика щодо парафії спрямовані насамперед до матері. У стосунку до парафії він хотів би бути таким, як в стосунку до образу матері, тобто завжди добрим і гречним хлопчиком, якого всі люблять, яким всі захоплюються. Навіть найменша критика виводить його з внутрішньої рівноваги. Він хотів би всім догодити, щоб всі його любили і поважали.

Подібні випадки трапляються й у фірмах. Якщо хтось надмірно прив’язаний до матері, то ставиться до фірми як до другої мами. Так, людина постійно черпає з каламутного джерела. Вона присвячує своє життя фірмі задля того, щоб її всі любили. Однак у глибині душі людині все одно видається, що такої самопосвяти не досить. Бо ж вона не отримує того, чого насправді прагне. Незалежно від того, чи надмірна прив’язаність до матері виводиться з її надмірної турботливости, чи з розчарування у ній, людина шукає у фірмі такої ж підтримки, яку отримувала від матері, щоб це бодай якось винагородило недостатню материнську любов. І те й те призводить до переобтяження.

Один чоловік розповідав мені, що коли він мав дванадцять років, то його батьки переживали кризовий період у подружжі. Через напружену атмосферу між татом і мамою він не міг відважитися виявити власні потреби. Батьки були настільки перейняті власними взаєминами, що хлопець не хотів додавати їм труднощів. Таким чином він навчився придушувати свої потреби. У зрілому віці, коли цей чоловік посідав керівну посаду, він намагався прислухатися до потреб своїх підлеглих і, наскільки це можливо, задовольняти їх. Та це призвело його до цілковитого виснаження. Чоловік відчував, що має також власні потреби і поступово усвідомив, що лише тоді, коли ставитиметься до них серйозно і зможе подбати про себе, зуміє належно виконувати обов’язки директора, а його сили не вичерпуватимуться.

Одна вчителька глибоко вникала у справи своїх учнів, хоча щораз частіше відчувала, що перевтомлюється. Під час наших розмов жінка пояснювала мені, що її захоплення педагогічною діяльністю забирає у неї всі сили. Однак, якщо людина займається тим, що її захоплює, то вона отримує радість від своєї праці. А якщо хтось отримує радість від зробленого, то не втомлюється надто швидко. Захоплення - це джерело, яке так швидко не висихає. Після кількох розмов я зрозумів, що за цим образом захоплення педагогічною працею приховувалося дещо інше. Ця жінка була наймолодшою з трьох доньок. Упродовж багатьох років вона почувалася змушеною доводити своєму батькові власну значущість. На думку швейцарської психотерапевтки Джулії Онккен, батько найбільше травмує власну доньку тоді, коли недооцінює її. Страх, викликаний такою душевною травмою, спричиняє три можливі типи поведінки: донька намагається вгадувати кожне бажання батька; з допомогою власних досягнень намагається довести батькові свою значущість; або ж обирає шлях протесту й розпочинає дискусії з батьком. Мета такої поведінки полягає у тому, що дівчинка прагне завоювати увагу батька до себе. Однак, коли доросла жінка намагається робити все, щоб батько її зауважив, то її туга ніколи не вгамується. Така особа жертвуватиме всі свої сили на благо інших, а це призведе лише до знесилення.

Дружина одного протестантського пастора розповідала мені, що її наймолодша донька часто суперечить батькові. Вона навіть залишила церковну спільноту лише для того, щоб тато її зауважив. Та навіть цей крок не змусив чоловіка ліпше виконувати свої батьківські обов’язки і належно турбуватися про доньку. Тож, нічого дивного у тому, що дівчина почувалася дуже нещасливою. Причина її вчинку полягала не у власному виборі чи в якомусь конфлікті на основі релігійности. Вона залишила спільноту, бо прагнула, щоб батько врешті присвятив їй бодай трохи свого часу та уваги. Всю свою силу дівчина спрямувала на бунт проти свого батька. У неї не залишилося енергії, щоб активно цікавитися життям.

Під час одного курсу ми розмовляли про власний життєвий шлях. Учасники розповідали про те, як вони відкрили своє внутрішнє джерело, а також про те, що їх блокувало на цьому шляху. Часами кожен відчуває, як у ньому струмує життя. Одна жінка зауважила, що іноді їй дуже легко працюється, аж раптом всередині звучить голос батька, який каже: «Ти маєш зосередитися на чомусь одному. Життя важке. Все буде добре лише тоді, коли ти належно працюватимеш». Цей внутрішній голос перешкоджає їй довіряти собі. І тоді вона вже не може радіти з того, що їй легко працюється. Починає силувати себе, повторюючи, що мусить зробити ще щось складне, аби задовольнити внутрішній голос батька. Не вміє радіти з того, що струменить з її внутрішнього джерела. Бо ж її внутрішній голос підказує їй, що радіти можна лише тоді, коли людина важко попрацює.

Інша жінка вже під час навчання у виші усвідомила свою успішність і відчувала, що досягнення окрилюють її. Також у своїй професії адвоката вона відкрила силу, яка дозволяла їй швидко й успішно вирішувати фахові проблеми. Однак ця жінка постійно відчувала в собі якусь блокаду. Це був голос бабусі, який повторював: «Ти маєш бути слухняною дівчинкою. Успіхи залиш чоловікам. Насамперед ти мусиш робити те, чого не хочуть робити інші. Ти повинна служити іншим». Голос бабусі блокував силу цієї жінки і не дозволяв довіряти тому, що струменіло з її внутрішнього джерела. Дарма що насправді жінка була дуже енергійною, вона почувалася внутрішньо заблокованою. Сила не могла вільно проявлятися, оскільки ця особа використовувала її для стримування власної енергії. Тому жінка почувалася знесиленою та пригніченою. Цю внутрішню блокаду вдалося перемогти лише з допомогою великих зусиль.

Один чоловік розповідав мені, що його мати ніколи і ні з чого не вміла радіти. Коли була гарна погода, вона казала, що от-от почнеться дощ. Коли хтось із родичів чогось досягав, то вона стверджувала, що це багато вартує, і незабаром усі довідаються, скільки треба буде заплатити за це щастя. Цілком зрозуміло, що таке песимістичне налаштування матері стримувало її сина у всьому, що б він не робив. Він не вмів радіти з власних успіхів і постійно зі страхом чекав, що будь-якої миті щось може йому не вдатися або ж трапиться щось погане.

Життєві взірці, які ми отримуємо від батьків, залишають у нас дуже глибокий слід. Навіть якщо ми вміємо раціонально поглянути на них і свідомо відкинути, вони все одно впливають на нас і відокремлюють нашу душу під живого джерела в нашому єстві.

[ Повернутися до змісту книги: "Джерела внутрішньої сили" ]

[ Скачати книгу: "Джерела внутрішньої сили" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!