 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Відчайдуху, чому ти не прийдеш до тями? Завдання зцілення полягає в тому, щоб поважати
себе як створіння - не більше і не менше. Найглибше бажання наших сердець – Гадаю, з моїх слів складається неправильне враження про моє життя зі синами. Скелелазіння, спускання по річках на каное, боротьба, наші пошуки небезпеки і руйнування - у вас може скластися враження, що ми є чимось на кшталт військової академії в лісовій глушині чи одним із тих клубів ентузіастів військової підготовки. Тож дозвольте розповісти про мою улюблену подію дня. Це відбувається пізно ввечері, коли вже час йти до ліжка, після того як хлопці почистили зуби і ми прочитали сімейні молитви. Поки я поправляю їм постіль, якийсь із моїх хлопців запитує: «Тату, а ми можемо сьогодні пошепотітися?». Це означає, що я лягаю біля нього в ліжко, яке, насправді, вузькувате для нас двох, але в тому - вся суть, щоб лежати якнайближче. І тепер, у темряві, ми спілкуємося. Зазвичай, ми починаємо сміятися, а потім доводиться переходити на шепіт, тому що хтось попрохає бути тихіше. Іноді це закінчується лоскотанням, іноді - це нагода для них запитати щось важливе про життя. Проте що там не відбувалося б, найголовніше, що за цим усім стоїть - тісні стосунки, близькість, зв’язок. Так, мої хлопці хочуть, щоб я показав їм шлях до пригоди і люблять перевіряти на мені свою силу. Проте все це відбувається в ситуації близьких стосунків, любови, яка набагато глибша, ніж можуть висловити слова. Понад усе вони прагнуть душевної єдности, і саме це я люблю пропонувати їм більше за будь-що інше. Том Вулф з цього приводу сказав: На мій погляд, найглибший пошук у житті, що, так чи інакше, був головним для всіх живих, це коли чоловік шукає батька - не просто батька, що його породив, не просто батька, котрого втратив у юності, а пошук образу сили і мудрости, що є зовнішнім до його потреб і вищим від його голоду і з яким могли б поєднатися віра і сила його власного життя. («Історія роману») ДЖЕРЕЛО СПРАВЖНЬОЇ СИЛИЧоловіки одностайно збентежені своєю порожнечею і наявністю рани, і, як я вже казав, для більшості з нас - це величезне джерело ганьби. Але так не має бути. Зі самого початку, ще тоді, до гріхопадіння і нападу сатани, наше існування було задумане як надзвичайно залежне. Це як дерево і його гілки, пояснює Христос, з Нього ми черпаємо життя: «Я виноградина, ви - гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, - той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15, 5). Він не картає нас і не глузує з нас, і навіть не зітхає з думкою: хотів би я, щоб вони взяли себе з руки і перестали так мене потребувати. Анітрохи. Ми так створені, щоб залежати від Бога, ми створені для єдности з Ним і ніщо, пов’язане з нами, без цієї єдності належним чином не працюватиме. Як писав К. С. Люїс: «Автомобіль сконструйовано для їзди на бензині, і на іншому паливі він не буде як слід працювати. А Бог створив людську машину, яка працювала б, використовуючи його самого. Він сам є паливом, яке, відповідно до задуму, мають спалювати наші душі, або їжа, яку, відповідно до задуму, мають споживати наші душі. Іншого немає». Саме тут наш гріх і наша культура зійшлися й утримують нас у підлеглості та розбитості, щоб завадити зціленню нашої рани. Ця внутрішня уперта частина, що понад усе хоче бути незалежною, є нашим гріхом. Це та частина нас, що несамовито чіпляється за життя, в якому нам не треба від когось залежати і особливо - від Бога. Потім з’являється культура з особистостями на кшталт Джона Вейна і Джеймса Бонда, і всіх тих інших «справжніх чоловіків», і спільне в них те, що вони - самітники, що їм ніхто не потрібен. Ми до глибини серця повірили, що потребувати когось у будь-якій ситуації - це певна слабкість, вада. Саме тому чоловіки ніколи в житті не зупиняться, щоб запитати дорогу. Це моя вада. Я знаю, як туди дістатися, - я сам знайду собі дорогу, дуже вам дякую. Лише коли я загублюся цілком, остаточно і безповоротно, лише тоді я під’їду до тротуару і попрошу допомоги, і почуватимуся слабаком через те, що це роблю. В Ісуса нічого подібного не було. Чоловік, який ніколи не ухилявся від викликів лицемірів і відповідав їм, не відводячи очей, Той, хто вигнав торговців із храму, Господар вітрів і морів, надзвичайно залежав від свого Отця. «Істинно, істинно говорю вам: Не може Син нічого робити від себе самого, коли не бачить, що й Отець те саме робить», - «Мене Отець живий послав, і я Отцем живу», - «Слова, які проказую до вас, не від себе проказую. Отець, який перебуває в мені, - він творить діла». Для Христа такий стан речей не є джерелом збентеження, якраз навпаки. Він похваляється стосунками зі своїм Батьком. Із радістю каже Він усім, хто слухає Його: «Я і Отець - одно» (Йо. 10, 30). Цю думку Він також висловлює в інших ситуаціях (див. Йо. 5, 19; 6, 57; 14, 10). Чому це так важливо? Тому що дуже багато знайомих мені чоловіків живуть із глибоко неправильним розумінням християнства. Вони дивляться на нього як на свій «другий шанс» владнати власне життя. Вони отримали прощення. Тепер вони вважають своїм завданням дотримуватися визначених норм поведінки. Вони намагаються завершити марафон зі зламаною ногою. А тепер стежте уважно за моєю думкою. Згадайте, що мужність - це певна сутність, котра передається від батька до сина. Це образ, як це часто буває в житті, глибшої реальности. Справжня сутність сили передається нам від Бога через нашу єдність із ним. Зверніть увагу на те, якою глибокою і важливою є ця єдність у житті царя Давида. Пам’ятаючи, що це чоловік із чоловіків, справжній воїн, послухайте, як у Псалмах він описує свої стосунки з Богом:
Мені здається, що Давид міг би помірятися силою з Джоном Бейном або Джеймсом Бондом, проте цей справжній чоловік не соромиться визнати свою надзвичайну залежність від Бога. Ми знаємо, що нам призначено втілювати силу, знаємо, що ми не є тим, ким нам призначено бути, тож відчуваємо нашу розбитість як джерело ганьби. Коли нещодавно ми говорили з Дейвом про його рану, як йому потрібно відкрити її заради зцілення, Дейв заперечив: «Я навіть не хочу про це згадувати. Все виглядає таким справжнім». Чоловіки зазвичай досить різко поводяться зі своїми внутрішніми травмами. Розповідаючи про свої відчуття, багато хто каже, що відчуття таке, наче всередині них є хлопчик, і це вони в собі зневажають. Годі вже бути дитиною, наказують вони собі. Але ж Бог почувається по-іншому. Його розлютило те, що з вами сталося. «Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив’язано йому до шиї, і він був кинутий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих» (Лк. 17, 2). Подумайте, що ви відчували б, якби нанесених вам ран, завданих вам ударів зазнав би хлопчик, якого ви любите - можливо, ваш син. Чи ви його за це ганьбили б? Чи відчули б зневагу, що він не може піднятися над усім тим? Ні. Вас охопило б співчуття. Як написав Джерард Менлі Гопкінс:
У фільмі «Хороший Вілл Гантинґ» є чудова ілюстрація до того, що може статися, коли чоловік розуміє, що він «зжився» зі своєю раною, але усвідомлює, що це не є обов’язковим. Вілл Гантинґ (його грає Мет Дамон) - це видатний молодий чоловік, геній, який працює прибиральником у Масачусетському технологічному університеті і мешкає в неспокійному районі міста. Про його здібності ніхто не знає, тому що він приховує їх під маскою несправжнього «я» «крутого хлопця з бідного району». Він забіяка (жорсткий чоловік). Його несправжнє «я» виникло з рани, пов’язаної з батьком. Рідного батька він не бачив, а чоловік, що став його вітчимом, бувало приходив додому п’яним і немилосердно його бив. Після енного арешту за участь у вуличній бійці Вілл, за рішенням суду, відвідує психолога на Шаон (його грає Робін Вільямс). У них встановлюється зв’язок - це вперше в житті Вілла старший чоловік так глибоко переймається його проблемами. Почалася його ініціяція. Перед завершенням однієї з їхніх останніх зустрічей Шон і Вілл обговорюють ті побиття, що він колись зазнавав і які тепер записані в його справі. ВІЛЛ: Тож, ага... що це таке: «Вілл не спроможний відчувати прихильність»?
Що це все означає? «Страх самотности»? Це через це я розійшовся зі Скайлі
(своєю дівчиною). У тому, що ви потребуєте зцілення, немає нічого ганебного, немає нічого ганебного шукати в інших підтримки, немає нічого ганебного в тому, що всередині ви почуваєтеся молодим і наляканим. Це не ваша провина. ВІДКРИТИ РАНУКоли Фредерику Б’юхнеру було десять років, його батько вчинив самогубство. У передсмертній записці дружині він написав: «Я захоплююся тобою і кохаю тебе, але мені не вдається нічого путнього... Мого годинника віддай Фредді, перламутрову защіпку - Джеймі. З любов’ю». Потім зачинився в гаражі і сидів там, допоки заведений автомобіль не заповнив приміщення чадним газом. Це сталося одного недільного осіннього ранку. Того дня він мав піти з Фредериком і його братом на футбол. Натомість назавжди пішов з їхнього життя. Як десятилітньому хлопчакові реагувати на таку подію?
Ось так ми - особливо, чоловіки - ставимося до своєї рани. Заганяємо її далеко всередину і ніколи не виймаємо назовні. Але ми просто мусимо виймати її, чи, радше, відкривати її. Свою я відкрив несподівано, через двері власного гніву. Після того, як близько одинадцяти років тому ми переїхали до штату Колорадо, я помітив, що кидаюся на своїх хлопців за якісь дурниці. Перекинута склянка молока могла спричинити напад шаленої люті. Тпру, Джоне, подумав я, щось там у тобі всередині відбувається, тому зазирни під капот. Досліджуючи власний гнів разом зі своїм добрим другом Брентом, я зрозумів, що був таким нестямним через почуття повної самоти в світі, що постійно вимагав від себе більше, ніж спроможний дати. Щось у мені почувалося молодим, мов десятирічний хлопчик у світі чоловіків, але без чоловічої здатности зарадити цьому. Під поверхнею було багато страху - страху, що я провалюся, страху, що мене викриють, і, нарешті, страху через те, що, зрештою, я був сам один. Я розмірковував, звідки береться весь цей страх, чому я почуваюся таким самотнім у цьому світі... і таким юним усередині? Чому щось у моїй душі почувається осиротілим? Відповідь знайшлася, коли я переглянув декілька художніх фільмів. Як я вже згадував в інших своїх книжках, мене приголомшила кінострічка «Там, де тече ріка» гарною історією про хлопчаків, які ніколи по-справжньому не мали батька, хіба що під час поїздок на риболовлю, а наприкінці вони втрачають навіть те. Я усвідомив, що втратив свого батька, і, так само, як у Б’юхнера, моя втрата була похована так глибоко, що за якийсь час я мало коли про неї згадував. Мене пройняв «Досконалий світ», тому що я бачив там те, як багато значив для хлопця його батько і як я прагнув такої близькости з чоловіком - джерелом сили, який любив би мене і міг би дати мені моє ім’я. Я ототожнював себе з Віллом Гантінґом, тому що також був борцем, котрому здавалося, що він протистоїть всьому світові, а також примирився зі своєю раною і ніколи не побивався через неї. Я гадав, що це моя провина. У певному сенсі Богові довелося підбиратися до мене через ті історії, бо я не мав бажання з радістю кинутися до свого найглибшого душевного болю. Ця частина шляху пройшла в боротьбі. Всі ці несправжні «я», наш «спосіб життя» є старанно розробленим захистом для того, щоб не впустити себе у своє поранене серце. Це вибіркова сліпота. «Наше несправжнє «я» вперто осліплює кожного з нас і позбавляє світла та правди щодо нашої власної пустоти і нещирости», - каже Манінґ. Дехто з читачів навіть зараз не має жодної уяви, якою є їхня рана чи навіть яке несправжнє «я» вона породила. Ах, якою зручною є ця сліпота. Блаженне незнання. Але якщо рана невідчутна, її неможливо зцілити. Ми мусимо відкрити її. Дверима може стати ваш гнів, це може бути пережита відмова, можливо, з боку дівчини. Це може бути невдача або втрата золотої бити і спосіб, яким Бог руйнує ваше несправжнє «я». Це може бути проста молитва: «Ісусе, відкрий мені мою рану». Дивися, каже Він, я стою біля дверей і стукаю в них. ЗЦІЛЕННЯ РАНИЯкби ви захотіли навчитися лікувати сліпих і вирішили, що лише тоді, коли ходитимете разом із Христом і спостерігатимете за його діями, зрозумієте, як це робиться, то, врешті-решт, ви серйозно розчарувалися б. Христос ніколи не повторювався. На одного сліпця Він плює. Для іншого змішує землю зі слиною і прикладає її до очей. До третього Він просто говорить, четвертого торкається, а з п’ятого виганяє демона. У Бога немає рецептів. Саме те, як Бог зцілює нашу рану, є глибоко особистим процесом. Господь є особистістю, і Він наполягає на особистому підході. В одних це відбувається в момент божественного дотику, в інших - через якийсь час, із чиєюсь допомогою, можливо, навіть кількох осіб. Як каже Еґніс Сенфорд: «Багато хто з нас має такі глибокі рани, що зцілити нас можна лише за посередництвом іншої людини, якій ми можемо розкривати своє горе». У моєму житті дуже багато зцілення відбувалося просто через мою дружбу з Брентом. Ми були партнерами, але, що більше, - ми були друзями. Ми години бували разом - ловили рибу на муху, ходили в туристичні походи, вешталися по барах. Мене ніщо так не лікує, як можливість проводити час зі справжнім чоловіком, якого по-справжньому поважаєш, який любить і поважає тебе. Спочатку я побоювався, що обманюю його, що він швидко «розкусить» мене, і наші стосунки припиняться. Але нічого такого не сталося, а натомість він оцінив мене. Моє серце знало, що якщо чоловік, до якого я ставлюся як до справжнього, вважає мене також за чоловіка, то може я й справді такий? Пам’ятайте - мужність дарується мужністю. Але були інші важливі способи, які використовував Бог - час для цілющої молитви, час горювати над раною і простити свого батька. А найбільше - час для глибокого спілкування з Богом. Головна ідея полягає в тому, що зцілення ніколи не відбудеться поза тісним зв’язком із Христом. Зцілення нашої рани витікає з нашої єдности з ним. Але ви прагнете відновлення вашого серця, тому я розповім вам про декілька загальних понять. Перший крок видається таким простим, що важко повірити, що ми недогледіли його, ніколи не попрохали про нього, а коли робимо його, то іноді цілими днями намагаємося витиснути зі себе слова. Відновлення починається з внутрішньої капітуляції. Як каже Люїс: «Поки не віддасте себе Йому (Богові), свого справжнього “я” ви не матимете». Ми повертаємо гілку на дерево, якому вона належить, ми віддаємо наші життя Тому, хто є нашим Життям. А потім запрошуємо Ісуса в нашу рану. Ми просимо Його прийти і зустрітися з нами там, зайти до поруйнованих і незцілених місць нашого серця. Біблія пропонує нам набагато більше, ніж лише прощення, коли каже, що Христос прийшов «відкупити людство». Простити зламаному чоловікові - це те ж саме, що сказати бігуну на маратонській дистанції: це нічого, що ти зламав ногу. Я не висуватиму до тебе претензій. А зараз біжи далі, до фінішу. Жорстоко було б залишати його таким покаліченим. Для нашого спасіння є набагато більше. Суть місії Христа провістив пророк Ісая:
Він каже, що Месія прийде, аби перев’язати і зцілити, звільнити і визволити. Що саме? Ваше серце. Христос приходить, щоб відновити і звільнити вас, вашу душу, вас - справжнього. Це стрижневий епізод про Ісуса у всій Біблії, той, який Він вибрав, щоб оповістити про себе, коли, як описує євангеліст Лука, Він виходить наперед і оголошує про своє прибуття. Тож, ловіть Його на слові - попрохайте зцілити все, що маєте всередині себе зруйнованого і з’єднати в одне непошкоджене і зцілене серце. Попрохайте Його звільнити вас із рабства і полону так, як Він обіцяв це зробити. Як сказано в молитві МакДональда: «Збери мої розбиті уламки в одне ціле... Нехай моє серце буде веселим і відкритим, але зроби його цілісним, зі світлом в кожному куточку». Але це не можна зробити на відстані. Ви не можете попрохати Христа ввійти у вашу рану, самі перебуваючи далеко від неї. Ви маєте йти туди разом з Ним. Ось чому ми повинні оплакати свою рану. Ви не винні, і це має значення. Яким же знаменним був для мене той день, коли я просто дозволив собі сказати, що втрата батька має значення. На мою рану вперше полилися глибокоцілющі сльози. Всі ці роки, коли я намагався не помічати її, розтанули в моїй печалі. Оплакувати рану - вкрай важливо для нас, тільки така поведінка по-справжньому чесна. Бо в печалі ми визнаємо правду - що людина, яку ми любили, завдала нам болю, що ми втратили щось дуже дороге, і від цього нам дуже боляче. Сльози зцілюють. Вони допомагають відкрити й очистити рану. Як св. Августин написав у «Сповіді»: «Сльози ... полилися, і я не стримував їх, роблячи з них подушку для мого серця. На них воно і спочило». Оплакування - це форма визнання. Воно говорить, що рана мала значення. Ми дозволяємо Богові любити нас ми дозволяємо йому справді впритул підійти до нас. Я знаю, це здається до вкрай очевидним, проте кажу вам, що небагато є настільки вразливих чоловіків, які можуть просто дозволити Богові любити їх. Після того як Бред втратив свій план для спасіння, я запитав його: «Бреде, чому ти не дозволиш Богові тебе любити?». Він засувався в кріслі: «Так важко, коли тебе просто люблять. Я почуваюся зовсім беззахисним. Я хочу контролювати ситуацію, хочу, щоби мною захоплювалися за те, що я даю групі». Потім він написав про те в листі до мене:
Єдиною нашою надією є перебувати в любові Бога - єдиному справжньому прихистку для наших сердець. Річ не в тому, що ми подумки усвідомлюємо, що Бог любить нас. Річ у тому, що ми дозволяємо нашому серцю знайти у Нього прихисток і перебувати в Його любові. МакДональд так каже про це:
Ось як ці думки перегукуються зі словами св. Йоана Хреста: «О, як ніжно, з якою любов’ю покоїшся Ти в глибині, в самому центрі моєї душі, там Ти є в таємниці і тиші, єдиний незрівнянний Господь, перебуваєш в моїй душі як у Своєму власному домі чи у Своїй палаті, в тісному союзі зі мною» («Живе полум’я любові»). Глибокий потаємний союз з Ісусом і його Батьком є джерелом всього нашого зцілення і всієї нашої сили. Це, як каже Лін Пейн, основна і унікальна правда християнства. Після зустрічі, в якій я виклав ідею чоловічої подорожі для невеликої групи чоловіків, я отримав цього електронного листа:
Для нас настав час простити своїм батькам. Апостол Павло попереджує нас, що непрощення і досада можуть занапастити і наше життя, і життя інших (див. Еф. 4,31; Євр. 12, 15). Мені шкода згадувати всі ті роки, коли моя дружина терпіла гнів і гіркоту, що я їх від свого батька скеровував на неї. Як хтось сказав, прощення полягає в тому, аби випустити на волю в’язня, а потім виявити, що той в’язень - це ви. Для мене був корисним досвід Блая, коли він простив своєму батькові, про якого сказав: «Я подумав про нього не як про людину, яка позбавила мене любови чи уваги, чи товариських стосунків, а як про людину, яку цього також позбавили - і його батько, і матір, і культура». Мій батько мав рану, яку йому ніхто ніколи не пропонував зцілити. Його батько також певний час був п’яницею, а в мого тата, так само як і в мене, в молодості було декілька важких років. Тепер ви мусите зрозуміти: прощення - це вибір. Це не почуття, а вольовий акт. Як написав Ніл Андерсен: «Щоб простити, не чекай, допоки виникне таке бажання; може статися так, що воно ніколи не прийде. Почуття зціляться через якийсь час, після того як зроблено вибір простити». Ми дозволяємо Богові дістати з минулого наш біль, бо ваше прощення буде неповним, якщо воно не зачепить емоційну глибину вашого життя. Ми визнаємо, що це боляче, що це має значення, і ми воліємо поширити прощення на свого батька. Ми не кажемо, що це не має ніякого значення, ми не кажемо, що, мабуть, у тому частково і моя провина. Прощення каже: це було неправильно, це мало значення, і я прощаю вам. Лише тоді ми можемо просити Бога бути нам батьком і повідомити нам наше справжнє ім’я. ІМ’Я, ЯКЕ ДАЄ НАМ БОГДекілька років тому, рухаючись шляхами чоловічої подорожі, я завважив, що добре встановлюю зв’язок з Ісусом і з «Богом», але не з Богом як Батьком. Чому, це так легко зрозуміти. Батько був для мене... для багатьох з нас, джерелом болю і розчарування. Потім я прочитав у МакДональда:
Час для цього дару був підібраний ідеально, тому що я знав, що це був час дозволити Богові бути мені батьком. (Упродовж усього процесу моєї ініціяцїї перед наступним етапом подорожі Бог подавав такі слова, повідомлення, людей, дари.) Мужність передається від батька синові. Адам, Авраам, Яків, Давид, Ісус - всі вони після доброго знайомства з Богом Батьком дізналися, хто вони. Врешті, хто може назвати власне ім’я чоловіка? Лишень Бог. Тому що ніхто, окрім Бога, не бачить, чим є чоловік. Ця думка зазвичай викликає почуття вини - так, Бог бачить мене... і бачить мій гріх. Це неправильно через дві причини. Відкидаємо першу - з вашим гріхом вже покінчено. Ваш Батько звільнив вас від нього і віддалив настільки далеко, як «схід від заходу» (Пс. 103, 12). Ваші гріхи з вас змито (див. 1 Кор. 6,11). Коли Бог дивиться на вас, він не бачить вашого гріха. Він жодним чином вас не засуджує (див. Рим. 8, 1). Але це ще не все. Ви маєте нове серце. Така обіцянка Нового Завіту: «Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро дух мій і вчиню так, що ви будете ходити в моїх заповідях та берегти й виконувати мої установи» (Єз. 36, 26- 27). Є підстава називати цю новину доброю. Сьогодні дуже багато християн живуть, озираючись на Старий Завіт. У їхній пам’яті закарбовані слова пророка Єремії про лукаве і ледаче серце (див. Єр. 17, 9), і вони живуть, вірячи, що їхнє серце насправді таке. Це вже не так - все змінилося. Дочитайте книгу цього пророка до кінця, де Бог проголошує ліки від усього цього: «Вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом» (Єр. 31, 33). Бог дає нам нове серце. Ось чому апостол Павло каже: «Не той юдей, що є ним назовні, і не те обрізання, що назовні, на тілі, а той, хто юдей у скритості, і те обрізання серця - за духом, не за буквою» (Рим. 2, 28-29). Найглибшим у вас є не гріх. Ви маєте нове серце. Чуєте мене? Ваше серце добре. Коли Бог дивиться на вас, Він бачить вас істинного, вас правдивого, такого чоловіка, про якого думав, коли створював вас. Як ще міг Він дати вам білий камінь із вашим істинним іменем? Я розповідав вам історію Дейва про те, як його батько завдав йому рану, обізвавши «маминим синочком», як він через жінок шукав відчуття мужности, як підкорився своїй рані і як сприйняв її повідомлення за остаточне й істинне. Якось разом із ним у мене в кабінеті ми досить добре, до подробиць, проаналізували його життя. Це виглядало так, начебто ми розпакували повну таємниць скриню і виклали їх усіх на денне світло. Що ще можна було сказати? Хіба що: Дейве, в тебе є лишень одна надія... що твій тато помилявся щодо тебе. Вам слід запитатися в Бога, що Він про вас думає, і слід наполягати зі своїм питанням, доки не отримаєте відповіді. Боротьба тут стане ще запеклішою. Саме це Ворог найбільше хоче від вас приховати. Він стане черевомовцем, він нашіптуватиме вам, мовби голос його - це голос самого Бога. Пам’ятайте, він - обвинувач братів (див. Од. 12, 10). Переглянувши «Гладіатора», я прагнув стати таким чоловіком, як Максим. Він нагадував мені Генріха V з драми Шекспіра - мужній, доблесний чоловік. Максим - сильний і хоробрий, і він так добре б’ється. Однак його серце віддано вічності. Він тужить за небесами, але залишається боротися заради звільнення інших людей. У кінці фільму я плакав, охоплений палким бажанням бути таким, як він. У всьому цьому був сатана, який казав мені, що ні, насправді я був комодом - тим нещирим негідником, який у кінострічці виступав лиходієм. А ще дошкульнішим цей удар зробило те, що колись я був комодом - егоїстичною нещирою людиною, яка для власної користі маніпулювала всім. Це було досить давно, проте обвинувачення мучило мене. Я поїхав до Англії, де впродовж п’яти днів провів чотири конференції. Подорож була складна, а я був у духовно тяжкому стані. З яким полегшенням я важко опустився в крісло літака, що віз мене додому. Заморений, вимучений і схвильований, я потребував слів від мого Батька. Тож, я почав виливати своє серце до нього в своєму щоденнику. «Господи, як я Тобі? Чи я Тобі догодив? Що Ти побачив? Шкодую, що доводиться запитувати - хотів би я це знати, не ставлячи запитань. Гадаю, що страх примушує мене сумніватися. Проте я жадаю отримати від Тебе звістку - слово, образ, ім’я чи навіть просто погляд від Тебе». Ось що я почув: «Ти Генріх V після Азенкура... чоловік на полі битви, твоє лице вкрите кров’ю, потом і брудом, ти борешся доблесно... видатний воїн ... так, навіть Максим». І потім: «Ти - мій друг». Не можу передати, як багато ці слова значили для мене. Насправді, мені ніяково розповідати про них, бо вони виглядають зухвалими. Але я поділився ними, сподіваючись, що це допоможе вам знайти свої власні. Це слова життя, слова, що лікують мою рану і вщент розбивають звинувачення Ворога. Я вдячний за них, глибоко вдячний. О, які чудові історії я міг би тут розповісти про те, скільки разів Бог відповідав мені та іншим людям на наші запитання. Мій друг Арон вийшов до парку коло нашого будинку і знайшов там відлюдне місце. Там і чекав на голос Батька. Спочатку він почув це: «Істинна мужність є духовною». До цього Арон завжди вважав, що духовність була жіночою рисою. Це йому страшенно заважало, тому що, будучи дуже духовною людиною, він палко бажав бути справжнім чоловіком. Бог сказав саме те, що йому було потрібно почути - мужність є духовною. Потім він почув: «Істинна духовність - це добре». І потім: «Ти - чоловік. Ти - чоловік. Ти - чоловік». На це місце ми потрапляємо з боєм, і щойно ті слова промовлені, Ворог кидається, щоб вкрасти їх. Згадайте, як він нападав на Христа в пустелі, одразу після того, як почув слова від його Батька. Я говорив про такі і про багато подібних випадків з іншим моїм приятелем. Він якось так зітхнув і сказав: «Так, пригадую, як колись у церкві я чув, що Бог каже мені: “Ти все добре робиш. Я пишаюся тобою, тим, чого ти досягнув”. Але я не міг у це повірити. Я вирішив, що мені почулося». Саме тому ми завжди спираємося на побудовану на логіці правду, на те, що про нас каже Біблія. Ми прощені. Наше серце добре. Голос Батька ніколи не обвинувачує. Опираючись на це, ми просимо Бога говорити з нами особисто, щоби зламати могутність брехні, яка прийшла з нашою раною. Він знає ваше ім’я. НАША СЛАВА БЕРЕ ПОЧАТОК У НАШІЙ РАНІУ моєму кабінеті зберігається копія моєї улюбленої картини роботи Чарльза Шрейфогеля «Бойовий друг». На ній у ковбойському стилі зображено четверо кіннотників. Вони виконують рятувальну операцію - одного з вершників пострілом збило з коня, а троє інших на великий швидкості підбирають його. На передньому плані вершник підхоплює свого товариша на коня, тимчасом як інших двоє прикривають вогнем із рушниць. Я люблю цю сцену, тому що саме цим я хочу займатися і таким хочу бути. Я хочу мчати верхи на порятунок тих, кого пострілом збило на землю. Проте якось я був на роботі, і Бог почав говорити мені про картину і мою роль у ній: Джоне, поки ти не маєш коня, поки ти - чоловік, який сам потребує порятунку, ти не можеш стати тим вершником, що рятує. Так. Істинна сила не з’являється з бравади. Доки ми зруйновані, наше життя буде егоцентричним, самовпевненим, і силу ми черпатимемо зі самих себе. Доки ви думаєте, що ви є справді кимсь самі по собі, навіщо вам Бог? Я не вірю чоловікові, який не страждав, я не дозволю наблизитися до мене тому, хто не визнав свою рану. Згадайте позерів, з якими ви знайомі - чи зателефонуєте до них о другій годині ночі, коли ваше життя руйнуватиметься? Я не звернувся б. Я не хочу банальностей. Мені потрібна глибока емоційна правда, а вона виникає лише тоді, коли чоловік проходить шлях, про який я говорив. Як каже Б’юхнер:
Лише коли ми зайдемо в нашу рану, відтак відкриємо нашу істинну славу. Як каже Блай: «Геній чоловіка відкриється саме там, де є його рана». Для цього є дві причини. По-перше, через те, що рана була завдана в місце вашої істинної сили, вона є спробою знищити вас. Доки ви не підете туди, ви все ще позує те, пропонуючи щось поверхове і неістотне. І по-друге, завдяки вашій зруйнованості ви зрозумієте, що саме ви можете запропонувати суспільству. Несправжнє «я» ніколи не є несправжнім до кінця. Ті таланти, якими ми користуємося, часто насправді є нашими, але ми використовуємо їх, щоб за ними ховатися. Ми вважали, що сила нашого життя була в золотій биті, проте ця сила міститься в нас. Аж коли ми запропонуємо не просто наші дари, а наше істинне «я», саме тоді стаємо могутніми. Ось тепер ми готові до битви.
[ Повернутися до змісту книги: "Дике серце: Таємниця чоловічого серця." ] [ Скачати книгу: "Дике серце: Таємниця чоловічого серця." ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
