Рана.

Мати маленького Біллі завжди нагадувала, що саме він може робити, а що не може.
Все, що йому дозволяли, було нудним. Все, що забороняли, - цікавим.
Та йому НІКОЛИ-НІКОЛИ не дозволяли зробити найцікавіше - вийти самому за хвіртку саду і дослідити навколишній світ.
РОАЛД ДАЛ, «МІНПІНСИ»

У світлі рингу він стоїть –
Боксер за фахом і боєць.
І пам’ятає кожну мить,
Коли збивали його з ніг.
А він від болю і ганьби
Кричав: - Доволі, я здаюсь! –
Але бійцем він далі є.
ПОЛ САЙМОН, «БОКСЕР»

Думаю, я був єдиним із цілої роти, хто без поранень пройшов через усю Нормандію.
ВІЛЬЯМ КРАФТ, 314-Й ПІХОТНИЙ ПОЛК

Історія гріхопадіння Адама - це історія кожного чоловіка. Вона проста і типова, майже мітологічна за своєю стислістю й глибиною. Отже, кожен чоловік приходить у цей світ, в якому гублять серця. Потім іде історія, з якою ми краще ознайомлені - наша власна. Тоді Адамова історія здається простою і типовою, наша - складною і детальною; у ній набагато більше дійових осіб, а сюжет часто важко простежити. Але наслідок завжди той самий: рана в душі. Кожен хлопчик на своєму шляху перетворення в чоловіка страждає від стріли в центрі свого серця, в місці його сили. Через те, що рану рідко коли обговорюють, а ще рідше зцілюють, кожен чоловік має цю рану. І цю рану здебільшого завдає батько.

НАЙГЛИБШЕ ПИТАННЯ ЧОЛОВІКА

Кілька років тому теплого серпневого пообіддя ми зі своїми хлопцями лазили по скелях у місцевості, яка називається Сад Богів, неподалік від нашого дому. Червоні шпилі з пісковика виглядали, мов спинні плавці якогось великого звіра, котрий щойно виринув із підвалин часу. Всі ми любимо скелелазіння, і наша любов до нього виходить за межі простої пригоди. Є щось утому, як ви стикаєтеся віч-на-віч зі скелястою стіною, приймаєте її виклик і долаєте її, щось таке, що виявляє ваші якості, випробовує і утверджує вас у них. Окрім того, хлопців тягне вилазити на все, що можна - на холодильник, перила, сусідську виноградну альтанку. Отже, є привід купити якесь першокласне оснащення. У будь-якому разі, коли ми лазимо з хлопцями по скелях, то завжди, перш ніж підніматися, я закріплюю пасок безпеки на вершині скелі, що дозволяє мені підстраховувати знизу. Так я можу навчати їх у процесі, наглядати за кожним рухом, допомагати у складних місцях. Того дня першим мав лізти Сем, і, прикріпивши канат до оснащення, він почав сходження.

Все було добре, аж поки він не вперся в навислий виступ, через який, хоч ти підстрахований, почуваєшся незахищеним і доволі вразливим. Сем не міг подолати того виступу, і чим довше він там висів, тим більший страх його охоплював, і невдовзі син заплакав. Делікатно заспокоюючи його, я сказав йому спуститися вниз, переконуючи, що саме сьогодні нам не треба вибиратися на ту скелю, що я знаю інше місце, де лазити цікавіше. «Ні, - відповів він. - Я хочу вилізти саме на цю». Я зрозумів його. Настає час у нашому житті, коли нам просто необхідно прийняти виклик і перестати відступати. Отож, допоміг синові подолати цей виступ, трохи підтягнувши його, і він пішов угору - швидше і впевненіше. «Залишилося ще трохи, Семе, - підбадьорював я. - Все йде добре. Ось так.... тепер потягнися вправо... ага, відштовхнися від тієї опори... гарний рух».

Зверніть увагу, що стрижневим елементом кожного чоловічого заняття є така «цехова» розмова. Так ми підтримуємо один одного, справляючи враження, що цього не робимо. Чоловіки рідко коли хвалять один одного. На відміну від жінок, ми не захоплюємося одягом і зовнішністю один одного. Ми хвалимо опосередковано, через наші досягнення, виділяємо класний удар чи небезпечний розмах. Поки мій син підіймався, я давав йому поради і напучував. Він підійшов до іншого складного місця, але цього разу плавно його подолав. Ще кілька рухів - і він на вершині. «Ще трохи, Семе. Ти справжній боєць», - запевняв я. Син закінчив підйом, а поки спускався ззаду скелі, я почав прищіпати до паска безпеки Блейна. Минуло десять - п’ятнадцять хвилин, і я забув цю історію. Але не Сем. Поки я допомагав його братові піднятися вгору, Сем підійшов до мене крадькома і тихим голосом запитав: «Тату... ти справді думаєш, що нагорі я був бійцем?».

Знехтувати цей момент - означало б назавжди втратите хлопчикове серце. Це не просте запитання - це найголовніше запитання, те, яке прагне поставити кожен хлопчик і чоловік. Чи мені це до снаги? Чи я сильний? Поки чоловік не знає, що він є чоловік, завжди намагатиметься довести, що він ним є, водночас уникаючи всього, що може виявити, що він таким не є. Більшість чоловіків живуть, переслідувані цим питанням або травмовані відповідями, які вони отримали.

ЗВІДКИ БЕРЕТЬСЯ МУЖНІСТЬ?

Щоб зрозуміти, як чоловік зазнає травми, слід зрозуміти головну істину шляху хлопчика до зрілості: мужністю обдаровують. Про те, хто він такий і чим наділений, хлопчик дізнається від чоловіка або товариства чоловіків. Він не може почути про це від інших хлопчиків чи жінок. Споконвіку задум був таким, що батько закладатиме основу для серця малого хлопця і передасть йому важливі знання і впевненість у його силі. Тато буде найпершим чоловіком в житті сина і назавжди - найголовнішим. Особливо він відповість на запитання свого сина і дасть йому ім’я. В історії людства, поданій в Писанні, саме батько дає благословення і таким чином «називає» сина.

Адам отримує своє ім’я від Бога, а також владу називати. Він називає Єву і, мені здається, можна з певністю сказати, що також її синів. Нам відомо, що Авраам назвав Ісаака, і хоча синам Ісаака - Якову і Єсау - ймення дала матір, вони розпачливо прагнуть благословення, яке може прийти лише з батьківських рук. Яків отримує благословення, і десь через століття, опираючись на ціпок, він передає благословення своїм синам - дає їм імена та ідентичність «Левеня - Юда. Ти, мій сину, здобиччю ріс угору... Іссахар - осел костистий... Нехай буде Дан гадюкою при дорозі... Гад, - коли орда на нього нападає, він громить і переслідує її по п’ятах... Роскішна вітка - Йосиф... З ним зачіпалися лучники... та лук їхній поламався на друзки» (Бут. 49, 9; 14; 17; 19; 22; 24). Батько Хрестителя називає його Йоаном, хоча інші члени сім’ї хотіли назвати його, як і батька, Захарієм. Навіть Ісус потребував слів підтримки від свого Отця. Після хрещення її ріці Йордані, перед брутальним нападом у пустелі, говорить його Батько: «Ти - мій Син любий, тебе я вподобав» (Лк. З, 22). Іншими словами можна сказати: «Ісусе, я Тобою дуже пишаюся, Ти маєш усе, що потрібно».

Одна історія батьківського називання особливо мене інтригує. В її центрі - Веніямин, останній син Якова. Рахиль народжує хлопчика, але в результаті вмирає. З останнім подихом вона називає його Беноні, що означає «син мого жалю». Але втручається Яків і змінює ім’я на Веніямин, тобто син моєї правиці (див. Бут. 35, 18). Це вирішальний рух, коли хлопчик бере свою ідентичність не від матері, а від батька. Зверніть увагу, що для цього було потрібне активне втручання чоловіка. Це завжди так.

МАТЕРІ ТА СИНИ

У цей світ хлопчика приводить мама, і вона є центром його всесвіту в ті перші вразливі місяці і роки його життя. Вона годує його, охороняє, співає для нього, читає книжки, доглядає його, як каже приказка, мов квочка. Також мама часто ніжно називає сина своїм ягнятком, маминим золотком чи навіть своїм хлопчиком. Але хлопець не може подорослішати з такими іменами, не кажучи вже про «сина мого жалю», і тут настає час переміни, коли син починає шукати батьківської любови та уваги. Він хоче погратися в хованки з татом, поборотися з ним, проводити час разом із ним надворі або в майстерні. Якщо батько працює поза домом, як більшість чоловіків, тоді прихід батька додому буде для хлопця найбільшою подією цілого дня. Моя дружина Стейсі може сказати вам, коли це ставалося з кожним із наших хлопців. Це дуже важкий час у житті мами, коли батько, мов сонце, займає її місце у всесвіті хлопця. Це частково можна порівняти з жалем Єви - це певне відпускання, факт заміщення.

Мало хто з матерів робить це охоче, ще менше - правильно. Багато жінок просять своїх синів заповнити пустку їхніх душ, яку залишили їм чоловіки. Але в хлопця виникають питання, що потребують відповіді, а від мами він цієї відповіді не отримає. Жіночість ніколи не подарує мужности. Моя мама часто називала мене золотком, а тато - тигром. На вашу думку, в якому напрямку захоче піти хлопець? Він ще повертатиметься до мами за втішанням (до кого він побіжить, коли обдере коліно?), але піде до тата за пригодою, за можливістю випробувати свою силу і, найбільше, за відповіддю на своє запитання. Ось класичний приклад таких двояких ролей, що стався в моїй родині одного вечора. Ми їхали дорогою і хлопці говорили, яку машину вони хотіли б, коли прийде час сісти їм за кермо.

- Я думав про «Хамера» або мотоцикл, або навіть про танк. Що ти про це думаєш, тату? - поцікавився син.

- Я вибрав би «Хамера». На його даху можна прилаштувати автомат.

- А ти, мамо, яку машину хотіла б для мене? - звернувся хлопець уже до мами.

І знаєте, що вона відповіла?

- Безпечну.

Стейсі є прекрасною мамою; вона стільки разів кусала себе за язик (я аж сумніваюся, чи він в неї ще є), зберігаючи спокій, коли ми з хлопцями кидалися в якусь пригоду, що тягне за собою травми чи навіть кровопролиття. Її перша реакція - вберегти - є такою природною, такою зрозумілою. Зрештою, моя дружина є втіленням Божої ніжності. Але якщо мама не дозволятиме своєму синові пізнати небезпеку, якщо не дозволить батькові забрати його від неї, вона його розніжить. Нещодавно я прочитав історію розлученої матері, яка злилася через те, що її колишній чоловік хотів брати хлопця на полювання. Вона намагалася отримати судову заборону, аби той не навчив хлопця користуватися рушницею. Ось це розніжує хлопця. «Моя мама не дозволяла мені гратися у війну», - сказав мені один хлопчина. Інший завважив: «Ми жили на сході, біля парку розваг. Там були американські гірки - старого типу, дерев’яні. Але мама ніколи мене туди не пускала». Такі заборони розніжують, і хлопця треба рятувати від цього активним втручанням батька або іншого чоловіка.

Типові втручання переконливо зображено у фільмі «Досконалий світ». Кевін Костнер грає втікача з в’язниці, який бере заручником хлопчика і прямує до кордону штату. Але далі, за сюжетом, те, що ми сприймаємо як руйнування хлопця, насправді є його визволенням. Коли Костнер викрадає хлопця, той має на собі лише труси. Саме в такому вигляді багато мамів хочуть тримати своїх синів, хоч і підсвідомо. Жінка хоче, щоб її ягнятко було поруч. Із плином днів, я додав би, днів разом у дорозі, Костнер і хлопчик, у якого немає батька, зближуються. Коли Костнер довідується, що хлопчикова мама ніколи не дозволяла йому кататися на американських гірках, він страшенно обурюється. У наступній сцені хлопець, із руками, піднятими високо над головою, вгору і вниз по сільській дорозі їде на даху фургона. Таким є запрошення у світ чоловіків, у світ, в якому присутня небезпека. У підтексті такого запрошення є запевнення: «Ти можеш це зробити, це твоє».

Далі настає момент, коли Костнер купує хлопцеві пару штанів (символізм у фільмі вражаючий), але хлопець не хоче перевдягатися перед ним. Він є сором’язливим, боязким хлопцем, який ще й не усміхався. Костнер відчуває, що тут щось не так.

- У чому річ? Ти не хочеш, щоби я побачив твого члена?

- Він... маленький.

- Що?

- Він маленький.

- Хто це тобі сказав?

Хлопчик Филип мовчить. Це мовчання браку мужності та сорому. Відсутність батьківського голосу помітна і зрозуміла. Отож, Костнер втручається і говорить: «Дай подивитися... ну, бо пристрелю». Хлопець неохоче оголюється. «Ні, Филипе. Це добрий розмір для хлопця твого віку». Усмішка осяває обличчя хлопця, немов сонце, і ми знаємо, що він переступив через найвищий поріг.

ВІД СИЛИ ДО СИЛИ

Мужність - це сутність, яку важко окреслити, але якої хлопець жадає від природи, подібно до їжі та води. Це те, що передається від чоловіка до чоловіка. «Традиційний спосіб виховання синів, - завважує Роберт Блай, - який тривав тисячі й тисячі років, зводився до того, що батьки і сини жили в тісній - убивчо тісній - близькості, і батько навчав сина ремесла: можливо, хліборобства чи теслярства, ковальства чи кравецтва». Мій батько навчив мене рибалити. Ми проводили цілі дні разом, у човні або на березі озера, стараючись наловити риби. Я ніколи-ніколи не забуду, як він тішився мною, коли мені вдавалося піймати рибину. Але риба як така ніколи не була особливо важливою. Головне - це втіха, контакт, чоловіча присутність, яку мені радо дарували. «Молодець, Тигре! Тягни її сюди! Ось так... добра робота!», - підбадьорював мене тато. Прислухайтеся до чоловіків, коли вони тепло відгукуються про своїх батьків, і почуєте те саме. «Мій тато навчив мене ремонтувати трактори.., робити косий кидок.., полювати на перепелів», - зізнається хлопець. І, незважаючи на деталі, найбільше передається чоловіче благословення.

«Батьки і сини більшості племінних культур дивовижно толерують один одного, - говорить Блай. - Син має навчитися багатьох речей, отож, батько з сином годинами працюють разом, роблячи вдалі і невдалі спроби виготовити наконечники для стріл, зремонтувати списа чи вистежити спритну тварину. Коли батько з сином разом проводять багато часу - на що нині здатні ще деякі батьки - можна сказати, що ця субстанція передається від старшого до молодшого». Саме тому мої сини люблять мірятися силою зі мною. Зрештою, кожен здоровий син хоче те саме робити зі своїм батьком. Хлопцям подобається фізичний контакт - торкнутися моєї щоки, відчути жорсткість моїх вусів, мою силу і випробувати її супроти своєї.

І саме це випробування є важливим. Уже старшими сини люблять побитися зі мною навкулачки. Люк зробив це саме і сьогодні вранці. Я внизу готував сніданок; Люк, збагнувши нагоду, тихо спустився по сходах і мовчки підкрався до мене; опинившись поруч, він завдає удару. Мені боляче, і син мусить побачити, що це болить. Чи має він таку силу, як тато? Чи вона зростає, чи справжня, реальна? Ніколи не забуду той день, коли Сем розбив мені губу, цілком випадково, коли ми боролися. Спочатку він перелякано відсахнувся, чекаючи - мені жаль це визнавати - на мою лють. На щастя, цього разу я просто витер кров, усміхнувся і сказав: «Ого... гарний удар». Він засяяв; ні, він набундючився. Труснув на мене своїми ріжками. Будинком швидко пішов поголос, і його молодші брати вже були на місці події, з виряченими очима, адже один з них пустив кров. Відкрилися нові можливості. Напевно, молоді самці можуть помірятися силою зі старим.

«Стародавні суспільства вірили в те, що хлопчик може стати чоловіком лише через ритуал і зусилля - лише через активні втручання старших чоловіків», - нагадує нам Блай. Батько або інший чоловік повинен активно втрутитися до хлопця, а мати мусить відпустити його. Блай розповідає історію племінного звичаю, за яким, як у всіх подібних племенах, чоловіки забирають хлопця на ініціяцію. Але в цьому випадку мати хлопчика, коли той повертається, вдає, що не знає його. Вона просить представити її «юнакові». Це прекрасна ілюстрація того, як мати може допомагати хлопцеві перейти у світ батька. Якщо вона цього не зробить, згодом його життя стане дуже безладним - особливо, в шлюбі. Це пояснюємо тим, що в хлопця виробляється зв’язок з матір’ю, який можна назвати емоційним інцестом. Його відданість буде розщеплена. Саме тому Писання говорить: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2, 24, курсив мій).

Інколи, коли мати не відходить, хлопець сам нестямно намагатиметься відірватися від неї. Зазвичай таке стається в підліткові роки і часто провокує негарну поведінку, лайливі слова з уст юнака. Мама відчуває, що її відкинули, а син почувається винним, але він знає, що повинен відірватися. Так було в мене. Відтоді мої стосунки з моєю мамою ніколи не налагодились. Я помітив, що дуже багато чоловіків ображені на своїх матерів, але не можуть пояснити причини. Вони просто знають, що не можуть перебувати близько біля них, рідко до них телефонують. Як зізнався мій друг Дейв: «Я не терплю телефонувати своїй мамі. Вона завжди говорить щось на кшталт: так приємно почути твій голосочок. Та ж мені двадцять п’ять, а вона й далі хоче називати мене своїм ягнятком». Якимось чином юнак відчуває, що його близькість з мамою загрожує його чоловічій подорожі, начебто може відтягнути його назад. Це ірраціональний страх, але він доводить, що в його переході відсутні два важливі елементи: мама не відпустила сина, а тато не забрав його.

Мамину невдачу може перекрити батькова дія. Повернімося до розповіді про скелелазіння. Згадаймо Семові слова: «Ти справді думаєш, що там угорі я був бійцем?». Він не запитав: «Ти думаєш, я був приємним хлопчиком?» Він розпитував про свою силу, про небезпечну спроможність виходити переможцем. Перехід хлопчика до зрілості включає багато таких моментів. Батько мусить організовувати їх, підштовхнути хлопця, спостерігати за ним, адже в сина можуть виникнути запитання. Тоді батькові слід промовляти до синового серця: «Так, ти можеш. Тобі це під силу». І саме тому найглибшої рани завжди завдає батько. Як каже Б’юхнер: «Якщо незнайомці і незнайомі місця можуть похитнути світ дітей, то люди, яких вони знають і люблять найбільше, вихоплять його з-під них, мов стілець».

РАНА, ЗАВДАНА БАТЬКОМ

Дейв пам’ятає той день, коли отримав душевну рану. Його батьки сварилися на кухні, і тато обзивав маму. Дейв став на бік мами, і тато вибухнув. «Я не пригадую усього сказаного, - згадує Дейв, - але пам’ятаю його останні слова: “Ти такий мамин синок”, - крикнув він на мене і вийшов». Можливо, якби Дейв мав міцні стосунки зі своїм татом, образа була б не такою, зціленою словами любови. Але удар був завданий після кількох років їхньої віддаленості один від одного. Через зайнятість батько Дейва зрідка бував удома і мало часу проводив зі сином. Окрім того, Дейв відчував, що батько ним постійно незадоволений. Він не був зірковим спортсменом, а це, як він знав, високо цінував би батько. Він мав духовний голод і часто відвідував церкву, в чому батько не бачив ніякої цінності. І ті його слова тепер впали на сина, як останній удар, смертельний вирок.

Лін Пейн говорить, що коли стосунки батька і сина нормальні, «тихе дерево чоловічої сили в батька оберігає і живить тендітний пагінець мужності його сина». Батько Дейва взяв сокиру і завдав найважчого удару по цьому деревцю. Як мені хотілося б, щоби таке траплялося якомога рідше, але мені щиро жаль вам казати, що я чув багато подібних історій. Ось юнак Чарльз, який любив грати на піаніно, а його батько і брати були спортсменами. Одного разу, повернувшись зі спортзалу, вони застали Чарльза за інструментом і почали зневажливо глузувати: «Ти такий тюхтій».

Чоловік віку мого батька розповідав про своє дитинство. Були важкі часи, і його батько-алкоголік, часто безробітний, найняв п’ятирічного сина на роботу до сусідньої ферми. Одного разу, коли хлопець був у полі, під’їхала батькова машина; хлопчик не бачив тата вже кілька тижнів і побіг йому назустріч. Та не встиг він добігти, як батько схопив чек із синовою платнею і, помітивши сина, скочив у машину та помчався геть.

Якщо тато агресивний, то запитання хлопця: «Чи мені це під силу? Чи я чоловік, тату?» отримує руйнівну відповідь: «Ні, ти мамин синочок, ідіот, тюхтій, чайка». Це формує життя чоловіка. Рани, завдані словами, подібні до заряду гвинтівки, випаленого в груди. Невимовним злом може стати фізичне, сексуальне чи словесне насильство, яке триває роками. Без певної допомоги багато чоловіків ніколи не видужають. Насильницькі рани завжди є очевидні. Пасивні рани не такі; вони злоякісні, мов ракова пухлина. Через те що вони ледь вловимі, їх рідко коли розпізнають як рани, і тому їх насправді набагато важче зцілити.

Мій батько багато в чому був добрим чоловіком. Він показав мені Захід, навчив рибалили і ночувати просто неба. Я досі пам’ятаю ті канапки зі смаженими яйцями, які він робив нам на сніданок. Щоліта я працював на дідовій фермі, і ми разом із батьком побачили велику частину Заходу по дорозі від Південної Каліфорнії до Орегону, проїжджали на риболовлю через штати Айдахо і Монтану. Але подібно до багатьох чоловіків його покоління, мій батько ніколи не розв’язував проблем своїх власних ран і коли його життя покотилося вниз, вдався до пияцтва. Тоді мені було одинадцять чи дванадцять років – вирішальний вік для хлопця, вік, коли серйозно починає виринати це питання. Тоді коли я починав спрагло запитувати себе, що означає бути чоловіком і чи мені це до снаги, батько відійшов від мене, замовк. У задньому дворі, біля гаража, у нього була майстерня, і він сидів там годинам, читаючи на самоті, розв’язуючи кросворди і напиваючись. Ось це найбільша рана.

Як говорить Блай: «Не отримати благословення від батька - це травма... Не бачити батька малою дитиною, не проводити з ним час, мати відстороненого батька, відсутнього батька, батька-трудоголіка - це травма». Батько мого друга Алекса помер, коли хлопчикові було чотири роки. Сонце його всесвіту сховалося за горизонтом і вже ніколи не зійшло. Як це було зрозуміти? Щодня Алекс стояв біля вікна, чекаючи на те, що батько повернеться. Це тривало майже рік.

У мене було багато клієнтів, батьки яких пішли із сім’ї, щоби ніколи не повернутися. Так повівся батько Стюарта. А мати, маючи безліч внутрішніх проблем, не могла повноцінно присвятитися вихованню сина. Тому Стюарта віддали на виховання до тітки з дядьком. Розлучення батьків чи їхня відмова від дитини - це невиліковна травма, тому що син чи донька переконані, що якби вони поводилися краще, татко залишився б у сім’ї.

Деякі батьки спричиняють дітям рану просто своїм мовчанням; вони присутні, але водночас відсутні для своїх синів. Тиша оглушує. Пригадую, як я хлопчиком бажав смерти своєму татові і відчував страшенну провину за таке своє бажання. Тепер розумію, що я хотів, аби хтось підтвердив існування моєї рани. Мій батько через невміння розв’язати свої проблеми пішов від мене внутрішньо, але фізично завжди був присутній. Отож, я жив із раною, якої ніхто не міг побачити чи зрозуміти. Коли батьки мовчать, поводяться пасивно, відсторонено, то дитяче запитання: «Чи мені це до снаги? Чи я є чоловіком, тату?» не отримує відповіді. Їхня відповідь - мовчання: «Я не знаю... сумніваюся... ти сам це маєш зрозуміти..., мабуть, ні».

НАСЛІДКИ ПОРАНЕННЯ

Кожен чоловік носить у собі рану. Я ніколи не зустрічав чоловіка, котрий її не мав би. Незважаючи на те, яким добрим видається життя, ви живете у розореному світі зламаних людей. Якою доброю і досконалою не була б ваша мати, вона є дочкою Єви. Яким добрим і досконалим не був би ваш батько, він - син Адама. Отож, не можна перейти цю межу, не зазнавши рани. І кожна рана - агресивна чи пасивна - несе зі собою послання. Послання виглядає остаточним та істинним, абсолютно істинним, адже його передають із такою силою! Наша реакція на нього значною мірою формує нашу особистість. Звідси постає несправжнє «я». Більшість чоловіків, з якими ви зустрічаєтеся, живуть зі своїм несправжнім «я», з позицією, яка безпосередньо пов’язана з його раною. Дозвольте це пояснити.

Послання, які принесла мені моя власна рана, було таким: ти сам по собі, Джоне. Немає нікого біля тебе, нікого, хто показав би тобі шлях, і найголовніше - хто сказав би тобі, чоловік ти чи ні. Стрижневе питання твоєї душі немає відповіді і ніколи її не отримає. Що ж зробив я? По-перше, став некерованим підлітком. Мене вигнали зі школи, я потрапив на облік до міліції. Часто таку поведінку хибно тлумачать як «підлітковий бунт», але насправді це благання уваги, спілкування. Навіть після того як мене у дев’ятнадцятирічному віці вражаючим способом порятував Бог і я став християнином, моя рана залишилася. Як сказав мій дорогий друг Брент: «Навернення у християнство не обов’язково розв’язує всі проблеми. Стріли мого внутрішнього поранення і надалі глибоко сиділи у моїх грудях, не дозволяючи зціленню розпалених ран усередині».

Раніше я згадував, що багато років я був дуже запрацьованим чоловіком - перфекціоністом, наполегливим і вкрай незалежним. Світ винагороджує таку поведінку, більшість успішних чоловіків, що читають цю книжку, такими є. Але за моєю спиною залишався ланцюг поранених - люди, яким я завдав болю або яких відкинув - серед них є мій власний батько. Від цього ледь не потерпіла моя сім’я і безперечно - постраждало моє серце. Адже щоб жити життям, яке ви собі обрали, вам доводиться буквально придушувати своє серце або підганяти його батогом. Ви не матимете права визнати якусь потребу, признати надломаність. Це історія творення цього несправжнього «я». І якби ви в перших десять років нашого шлюбу запитали б мою дружину, чи були у нас добрі стосунки, можливо, вона відповіла б позитивно. Але якщо ви запитали б, чи щось було не так, вона відповіла б: «Я йому не потрібна». Розумієте, мені ніхто не був потрібен. Зрештою, моя рана була глибока і незцілена, і послання, яке вона зі собою принесла, виглядало таким остаточним: я сам собі належу.

Ще один мій друг Стен є успішним адвокатом і по-справжньому приємним хлопцем. Коли йому було близько п’ятнадцяти років, його батько покінчив життя самогубством - засунув рушницю в рот і натиснув на курок. Сім’я намагалася про те забути, приховати від себе і від інших. Про це ніхто ніколи не згадував. Послання, яке приніс зі собою цей жахливий удар, було таким: твоє походження дуже темне, про мужність у вашій сім’ї не можна говорити, все дике є насильницьким і злим. Наслідком того було рішення Стена: «Я ніколи не зроблю нічого навіть віддалено схожого на небезпечне, чи ризиковане, чи дике. Я ніколи не буду таким, як мій тато (і скільки чоловіків живуть із такою обітницею, що її собі складають?). Я не зроблю ні кроку в цьому напрямку. Я буду найприємнішим чоловіком, якого ви коли-небудь зустрінете». Знаєте що? І він є таким. Стен належить до кращих чоловіків - він делікатний, творчий, турботливий, люб’язний. І зараз саме це в собі ненавидить; він ненавидить те, що є простаком, що не кине вам виклику, не скаже ні, не постоїть за себе.

Існує два основні варіанти. Чоловіки або намагаються заглушити біль своєї рани й озлоблюються, тобто стають схильні до насильства, або прагнуть змиритися з раною і стають пасивними, байдужими чоловіками. Часто ті два варіанти дивним чином поєднуються. Зверніть увагу на змішане враження, яке особливо справляють студенти: козлина борідка, яка говорить: «Взагалі, я небезпечний», а бейсболка, обернена козирком назад: «Але насправді я маленький хлопчик, нічого від мене не вимагайте». Яким же він є? Сильним чи слабким? Пригадуєте Алекса, який стояв у дверях і чекав на повернення татка, який помер? Ви ніколи не здогадалися б про його минуле, познайомившись із ним у коледжі. Він був реальний чоловік, прекрасний футболіст. Він багато пив, вів розгульне життя, і кожен хлопець хотів бути на нього подібним. Він їздив на вантажівці, жував тютюн, любив дику природу. Колись навіть їв скло. Серйозно кажу. Таким був його трюк на студентських вечірках - крайній прояв небезпечної сили. Він буквально відкушував шматочок склянки, повільно жував і ковтав. Коли він працював викидайлом у бандитському барі, то влаштовував вражаюче шоу, вишикувавши хуліганів. Але все це було лише шоу - весь цей образ чоловіка-мачо.

Що, на вашу думку, сталося з творчим хлопцем, піаністом Чарльзом, якого тато назвав тюхтієм? Після того випадку він уже не сідав за піаніно. Через багато років, маючи вже під тридцять, він не знає, що робити зі своїм життям. Чарльз не має серйозних зацікавлень, не може знайти собі улюбленої роботи. І таким чином він не може бути відданим жінці, яку кохає, не може одружитися з нею, бо настільки в собі невпевнений. Звісно, колись давно у нього відібрали серце.

Дейвові нині також за двадцять, він пливе за течією, глибоко не впевнений у собі і сповнений ненавистю до себе самого. Він не відчуває себе чоловіком і знає, що ніколи не відчуватиме. Так само як багатьом іншим, йому бракує впевненості в присутності жінок і чоловіків, яких вважає мужніми. Стюарт, чий батько покинув його, перетворився на чоловіка, позбавленого емоцій. Його улюбленим героєм у дитинстві був Спок, інопланетянин із «Зоряного шляху», який живе виключно розумом. Стюарт тепер є науковцем, його дружина вкрай самотня.

Таких історій чимало. Рани, спричинені хлопчикам у дитинстві, несуть їм свої послання. Хлопчик дає собі клятву, вибирає таке життя, яке формує його несправжнє «я». У центрі всього цього є глибока непевність. Чоловік не живе зі свого центру. Дуже багато чоловіків відчувають, що вони або застрягли, або паралізовані і не можуть рухатися, або не можуть зупинитися. Безперечно, кожна дівчинка теж має свою історію. Але про це я говоритиму далі, коли йтиме мова про те, як чоловік бореться за жіноче серце. А наразі дозвольте мені ще в кількох словах описати, що ж стається з чоловіком після того, як його поранено.

[ Повернутися до змісту книги: "Дике серце: Таємниця чоловічого серця." ]

[ Скачати книгу: "Дике серце: Таємниця чоловічого серця." ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!