Отець Боско. Приятель молоді. Далекі землі.

29 січня 1875 року, у Вальдокко, отець Боско облаштував зал, призначений для хлопців, також ставить там сцену. Хлопці здогадалися - йшлося про щось нове та незвичайне. У призначеній годині вони прийшли до того залу, а з ними й усі салезіяни з тієї Ораторії, директори з інших салезіянських закладів та один пан у військовому вбранні, з шаблею та двома великими медалями на грудях.

Гості зайняли місця на помості: отець Боско і той пан - посередині, всі інші настоятелі та директори - довкола них. Хлопці нетерпеливо чекали. Отець Боско жестом руки запросив гостя, той піднявся. Сказав, що він - консул Аргентинської Республіки і додав, що мав зачитати важливі листи. Один лист був від єпископа Буенос-Айреса, другий - від іншої важливої особи того ж міста Вони обидва просили отця Боско, щоб послав туди своїх же салезіян і відкрив в Аргентині місійні доми.

Отець Боско подякував консулові за таке запрошення і додав, що він готовий вислати своїх синів на місії, але на це мусив просити дозволу у Папи. Оплескам не було кінця.

Місії за океаном викликали великі сподівання та розпалили серця хлопців (і не лише хлопців).

Жорстокі тубільці складають зброю

Кількома роками раніше отцю Боско приснився сон. Йому здавалось, що він знаходився на безмежній рівнині. Маси людей бігали по ній та розмахували зброєю. Вигляд у них був жорстокий: волосся довге та наїжачене, одяг зроблений з шкіри диких звірів. Вони ловили звірят і повертались зі закривавленим м’ясом на списах. І ось прийшли на цю рівнину місіонери в різному чернечому вбранні. Вони говорили про Бога, але ті жорстокі воїни не слухали їх, а убивали та різали на шматки. Страшне видовище розгорнулося на тій прекрасній рівнині, в кінці якої піднімалися пагорби, а за ними - високі гори.

Отець Боско, засмучений, запитував себе: «Чи можливо навернути на християнську віру таких жорстоких людей?» Але ось прийшли інші місіонери, із посмішкою на обличчі, а перед ними його гурток симпатичних хлопців. Отець Боско придивився до тих приречених на смерть і впізнав їх: то були його салезіяни. Хотів було повернути їх, але вже було запізно: ті місіонери вже були між тими жорстокими людьми.

І побачив він неймовірну сцену. Замість того, щоб убити місіонерів, ті жорстокі воїни склали зброю на землю, стали лагідними та усміхненими. Місіонери впали на коліна, і ті люди зробили так само. Почали співати пісню «Хваліть Марію всі народи», й ті співали разом з ними... І співали так голосно, що отець Боско аж збудився.

Він не знав, у якій країні жили ті жорстокі люди, яких бачив уві сні так докладно. Переглядав географічні карти, читав про різні народи, консультувався з різними науковцями. Думав, що навернені були китайцями, австралійцями, індіанцями.

Тільки розмова з аргентинським консулом розкрила цю таємницю: деталі, які описував отець Боско, співпадали з тими, про які розповідав консул. Тож немає сумніву: ті жорстокі люди - патагонці, які жили в Аргентині. Отець Боско прийняв пропозицію євангелізації цього дикого народу.

Перша експедиція місіонерів

Увечері 11 листопада 1875 року десять салезіян стояло у святилищі базиліки Марії Помічниці Християн. Декотрі з них були священики, інші - брати-миряни, одягнені так, як вимагала тогочасна іспанська мода від богопосвячених осіб.

Туринські часописи писали про цю подію, тому багато народу прийшло, щоб подивитися. Отець Боско вийшов на амвон і каже: «Також і ми кладемо нашу цеглину у велику будівлю Церкви. Хто знає, чи не буде це зерном, з якого виросте велике дерево. Хто знає, чи не буде це гірчичним зерном, що поволі помножиться і вчинить багато добра».

Наприкінці обряду також і отець Боско пішов до святилища, щоб попрощатися з місіонерами. Сердечно обняв кожного з них, а за ним і інші салезіяни. Це були хвилини великого зворушення.

Ось що він написав їм на згадку: «Дбайте про душі, а не про гроші, ні про почесті чи про славу. В особливий спосіб дбайте про хворих, дітей, старих та убогих. Так заслужите собі на Боже благословення та прихильність людей».

Через три дні місіонери відійшли з Генуї. Приїхавши до Аргентини, заснували дві установи та працювали із великим запалом. Один священик в єпархії Буенос-Айреса, який познайомився з декотрими з них, написав до отця Боско: «Фаньяно є невтомний, Казініс - постійний, Аллавена - витривалий, Томатіс - безстрашний, Молінарі - неочікуваний, Джілья - непереможний, Савіні - упертий у наукових, релігійних та матеріальних справах».

Чим же тоді була Патагонія (найближча до полюса частина Аргентини), яку хотіли навернути салезіянські місіонери? Загадкова таємниця. Географічні карти були неправильні та дивовижні. Найкраща з них поділяла Патагонію на такі регіони: Невідома Земля, Земля Індіанців, Недосліджений Край, Південні пустелі, на яких живуть дикі люди.

Країна безмежна і дика (більша від Італії), безконечні ліси, жорстокі люди.

Тогочасна Патагонія

Один дослідник так описав її: «Пустеля, в якій живуть войовничі індіанці, що примушували уряд на кордоні з ними утримувати велике військо. На жаль, не завжди те військо могло протистояти тим жорстоким людям, котрі, отримавши перемогу, знищували все, що зустрічали на своєму шляху, і вбивали тих, що жили з ними по сусідству.

Вожді племен уміли робити так, щоб здавалося, що індіанців є дуже багато. Тому й змогли завоювати цілу Аргентину. Їх вимоги, їх погрози та заяви вказували на те, що їх було дуже багато і були вони дуже жорстокими. Насправді ж, їх кількість становила десь біля вісімдесяти тисяч осіб.

Ті індіанці, котрі не довіряли білим людям, вбачали загрозу також і у їхній релігії, тому вони ніколи не прийняли б християнської віри. Жодному місіонерові не вдавалося з успіхом проповідувати їм Слово Боже. Якби хтось з місіонерів відважився увійти в їхнє селище, то наразив би себе на небезпеку: його б засудили на смерть з найстрашнішими тортурами, які тільки могли вигадати їхні шамани. Через це, вже віддавна жоден священик чи монах не відважується увійти в їхні землі».

Всі салезіяни хотіли їхати на місії

Перші салезіянські місіонери не наражали себе на небезпеку поразки, а діяли з великою обережністю, тож мали успіхи там, де інші не могли їх досягти. Перш за все, облаштували добру базу в Буенос-Айресі. Отець Кальєро та двоє інших салезіян почали працювати в одній парафії, яку збудували італійські емігранти. Якраз тепер ця парафія не мала священика. Тридцять тисяч італійців та людей інших національностей вже забули свою віру. Вони чемно поводилися з місіонерами, але не цікавилися ними. Місіонери описали їх як людей «Повних ввічливості, але порожніх у духовному відношенні».

Відкрили Ораторію і хлопців прибігало все більше й більше. З ними приходили також і їхні родичі. Отець Кальєро проповідував майже чистою іспанською мовою. А найважливішим є те, що проповідував добре, тому люди радо слухали його. Архієпископ писав до отця Боско: «Ваші сини роблять величезне добро у цій країні».

Отець Фаньяно разом з іншими салезіянами прийшли аж до Сан Ніколас, щоб відкрити там салезіянський заклад. Будівля, яку дали до їхнього розпорядження, була невеликою та необлаштованою. Але вони не тратили надії і, з допомогою людей, збільшили приміщення. Відкрили інтернат, школи, Ораторію; ходили також по сусідніх селах.

Місіонери писали до Ораторії листи, повні ентузіазму, описуючи найменші подробиці. Ентузіазм став загрозливим і створював для отця Боско певні труднощі; проте кожного року він організував нові групи місіонерів. Грошей не вистачало, та й було важко вибрати нових людей на місії, бо добровольців було надто багато. «В цей час, — говорив отець Боско у 1877 році, — якби я дав дозвіл, то всі салезіяни поїхали б до Буенос-Айреса». І не тільки салезіяни, а й Дочки Марії Помічниці Християн того року поїхали до Аргентини, щоб займатись там дівчатами.

Цивілізатори

Задум отця Кальєро був простим: створити нові установи біля кордону з Патагонією, щоб поступово встановити контакти з індіанцями.

Але неможливо було реалізувати цей задум задля втручання солдат.

У 1879 році аргентинський уряд вислав до Патагонії військо, щоб приборкати індіанців. Салезіянин отець Костаманя (майбутній єпископ), один студент і один священик з єпархії долучилися до війська в ролі капеланів.

Війна війська, озброєного карабінами, проти стріл індіанців була неважкою, тому було легко передбачити її результат. Капелани всіма силами старалися налагодити мир, вони бачили у полонених індіанців бажання прийняти християнську віру. Це послужило знаком їм, що можна було починати євангелізацію. Наступного року в Патагонії постала перша салезіянська місія.

Друга військова експедиція відбулася у 1886 році, вона ввійшла у Вогненну Землю. У ній взяв участь отець Фаняно. Перші тубільці втекли, але військо наздогнало їх і подало знаки приязні. Ті, не зрозумівши цього, почали стріляти у них з луків. Град куль звалив їх на землю. Отець Фаняно, почувши стрілянину, побіг на допомогу, але не міг нічим допомогти; врятував хіба що тільки поранених. Відтоді він завжди йшов попереду разом зі солдатами. І коли зустрічали індіанців, він виходив наперед, махав білою хустиною та кричав на їхній мові: «Брат! Брат!». Таким чином йому було можливим уникнути безневинних жертв.

Поволі кількість місіонерських центрів в Патагонії та у Вогненній Землі збільшилося. Індіанці вважали місіонера доброю людиною, правдивим приятелем.

Щороку місіонерські експедиції з Ораторії йшли також до інших країн та континентів. Отець Боско посилав салезіян до Уругваю, Чілі та Еквадору. Потім вони пішли також до Азії та Африки.

[ Повернутися до змісту книги: "Отець Боско. Приятель молоді." ]

[ Скачати книгу: "Отець Боско. Приятель молоді." ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!