 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Труднощі виглядали нездоланними. Деякі приятелі радили отцю Боско покинути все. Але він їх не слухав. Кількість хлопців щодня збільшувалася, і він ходив з ними по місту та з усіма говорив про них. Невже його охопила якась манія? Деякі священики, товариші з семінарії, приходили відвідати його.
- Слухай, ти компрометуєш священицьку гідність. - Як? - Ти своїми дивацтвами забавляєш шибеників. У Турині ніхто такого ніколи не бачив. Отець Борель, котрий прихильний до отця Боско, дав йому таку пораду: - Зачекаймо на більш сприятливий час. Розпустімо всіх хлопців, а залишимо лише двадцять з них, тих, яким найбільше потрібна допомога. А отець Боско на це: - Ніколи в світі! - А де ти будеш збирати їх? - наполягав отець Борель. - В Ораторії. - А де ж та Ораторія? - Я бачу її вже готовою. Бачу церкву, будинок, подвір’я для забав. Отець Боско зупинив свій погляд на цьому уявному майбутньому, він вперто йшов до своєї мрії. «Бідолаха! - думав отець Борель. - Він і справді божеволіє!» Прощався з ним і відійшов зі сльозами на очах. «Який же одяг вони будуть носити?»Думка, що отець Боско збожеволів, швидко розповсюдилася. Деякі священики відвідали його і дали поради: він міг би робити добро в інший спосіб - проповідувати народові, бути помічником якогось пароха в місті, парохом у якомусь селі, віддатися справам маркізи Барольо. Отець Боско мовчки слухав їх. - Не треба опиратися, - додав хтось. - Ви, отче, не можете робити неможливого. Здавалося, що навіть Боже Провидіння не признає ваших намірів. - Боже Провидіння!..- скрикнув отець Боско. — О, ви помиляєтесь. Я ще можу продовжувати свою працю. Боже Провидіння послало мене до цих хлопців і я не відкину жодного з них. Я впевнений у тому, що Боже Провидіння дасть мені все те, що необхідно. І навіть засоби вже готові. Не хочуть дати мені в оренду приміщення? Я сам збудую його з допомогою Пресвятої Богородиці. Будемо мати великі будинки зі школами, спальнями, багато хлопців. Будемо мати різні майстерні, де навчатимуть ремесел, подвір’я, майданчики для забав, велику і гарну церкву з катехитами, професорами і численними священиками, що навчатимуть хлопців. - Хочеш заснувати новий чин богопосвячених осіб? - запитують його. - А чому б і ні? - Який же одяг вони будуть носити? - Усі в сорочках із закоченими рукавами, як мулярі! Усі глумливо переглядаються й посміхаються. - Можливо, я сказав щось дивне? - продовжував отець Боско. - Хіба не знаєте, що ходити в сорочці зі закоченими рукавами, означає бути убогим? Усі ті священики прийшли до однієї думки: він і дійсно збожеволів. «Швидко! До божевільні!»Священики Турина стривожені, думали про те, як уникнути скандалу; також їм було шкода цього бідного священика. Тому вирішили завести його до божевільні. Спершу замовили місце, а потім двоє священиків, друзі отця Боско, взяли відвезти його. Вони приїхали до нього в екіпажі і чемно просили поїхати з ними на прогулянку. - Трохи свіжого повітря тобі, отче, не зашкодить. Ходи з нами. Тут на нас чекає екіпаж. Проте отець Боско помітив якусь награність у їхній поведінці. Він не менш чемно прийняв запрошення. А ті двоє так само чемно просили, щоб він першим увійшов до екіпажу. Сама чемність. - Ні! - чемно відповів отець Боско. - Це було б негарно з мого боку. Прошу вас увійти спершу. Ті двоє, незадоволені, зайшли до екіпажу, а отець Боско швидко зачинив двері й закричав до візника: - Швидко! До божевільні! Там на них чекають! Візник знав, як і куди має їхати. Ворота божевільні вже були відкриті. Санітари, прибігши, відкрили двері екіпажу... і були здивовані! Їм було сказано, що привезуть одного священика, а тут - аж двоє, що протестували і кричали, що вони не були божевільні. Санітари завели їх до кімнати на перший поверх. Вони знали, як поводитися з божевільними, тому й не слухали їх протестів. Нарешті прийшов отець-капелан і з’ясував непорозуміння. З того часу отця Боско залишили в спокої з його «божевіллям», тож він продовжував свою справу. «Через п’ятнадцять днів забирайтеся звідси!»Навесні 1846 року отець Боско знайшов луку, взяв її в оренду і привів туди своїх хлопців. Хлопці радо забавлялися. На звук барабану закінчували забави, збиралися групками по вісім, сідали на землю і слухали катехизацію. Отець Боско, стоячи на невеличкому пагорбі, викладав найстаршим і водночас наглядав за іншими групками. Одної неділі тими місцями пройшов один поліцейський і з цікавістю та недовірою приглядався до тих чотириста чи навіть більше хлопців, що бавлялися на тій луці. На знак отця Боско відразу припинялися забави, крики, сміх і хлопці ставали по групах. Поліцейський кам’янів від здивування. «Якби той священик був генералом, він міг би боротися з найсильнішим військом на світі й переміг би»,— подумав він. Але та лука - це було ніщо в порівнянні з інститутами, школами, церквами, подвір’ями, про які мріяв отець Боско. Одного дня прийшов лист від власника луки: «Хлопці постійно бігають по луці і витоптують траву аж до коріння. Ми, отче, даруємо вам несплачену оренду, але через п'ятнадцять днів ви повинні покинути нашу луку». Отець Боско пішов до власників, щоб переконати їх відмінити таке рішення. Але вони не хотіли й слухати. 5 квітня, Квітна неділя, останній день, коли їм можна було залишатися на тій луці. Завжди сумно переселятися. Отець Боско зібрав хлопців, висповідав і повів на Службу Божу до церкви «Мадонна ді Кампанья» оо. Капуцинів. Потім з серцем, повним горя, говорив до них. Порівнював їх до пташок, гніздо яких викинули на землю, і просив їх помолитися до Пресвятої Богородиці, щоб приготувала їм постійне гніздо. Пополудні хлопці повернулися на луку. Забавлялися і молилися. Отець Боско сам на краю луки роздумував з гіркотою в серці. Його не розуміли, висміювали, він не мав навіть кілька метрів землі, де б міг збирати хлопців. Сльози текли по його обличчі. «Радійте, хлопці! Ми знайшли місце!»Та ось підійшов якийсь чоловік. Він називався Панкратій Соаве. Він заїкався, тому його важко зрозуміти. Чемно привітавшись, запитав: - То правда, що ви шукаєте місце, щоб зробити лабораторію? - Не лабораторію, — виправляв отець Боско, - а Ораторію. - Ораторію чи лабораторію, не важливо, - продовжував Соаве. - Місце є, ходіть подивитесь. Отець Боско пішов за ним, зустрівся з власником, паном Пінарді, та оглянув довгу повітку, що з одного боку опиралася до муру, а з другого закінчувалася на один метр від землі. Дах був знищений, не було підлоги. Може служити як склад або дровітня. Щоб увійти, отець Боско мусив схиляти голову. - Надто низька, - сказав до Пінарді. - Не підходить мені. - Я полагоджу її, - каже Пінарді, - викопаю, зроблю сходи, підлогу. Все, як ви захочете. Я хочу, щоб тут була ваша лабораторія. - Не лабораторія, пане, а Ораторія, — виправляє отець Боско. - Тобто мала церква, в якій збираються хлопці. - То ще краще! Знаєте? Я також співаю. Принесу два стільці: один для мене і один для моєї дружини. А в хаті маю лампу і поставлю її отут, як прикрасу. Добре! Ораторія! - А скільки хочете за оренду? - Триста лір на рік. Мені дають і більше, але я волію, щоб тут були саме ви і робили добро. - Я дам вам триста двадцять, якщо додасте оту смугу землі для забав. Можу прийти наступної неділі? - Згода! - закінчує Пінарді й простягає руку. Отець Боско з радістю повертається до хлопців, збирає їх і голосно сповіщає: - Радійте, хлопці! Ми знайшли Ораторію! Будемо мати церкву, ризницю, зали для навчання і місце, щоб забавлятися. У неділю підемо туди. - Куди? - питають хлопці. - Он туди, бачите? До повітки Пінарді! - і рукою вказує на це місце. Пташки знайшли гніздо. І так багато дерев, листя, зелені, що простягаються аж до неба.
[ Повернутися до змісту книги: "Отець Боско. Приятель молоді." ] [ Скачати книгу: "Отець Боско. Приятель молоді." ] [ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
